Тарас Шевченко і польські романтики: своєрідність творчих принципів

Размещено на http://www.allbest.ru/

Тарас Шевченко і польські романтики: своєрідність творчих принципів

Приліпко Ірина д-р філол. наук, доц., Інститут філології КНУ імені Тараса Шевченка

У статті розглядаються спільні та відмінні аспекти творчості Т. Шевченка й польських романтиків. Розкрито суголосність романтичних принципів на рівні мотивів, образів, жанрів; з'ясовано місце і роль романтичної творчості Т. Шевченка, увиразнено її інтегрованість у світовий літературний контекст.

Ключові слова: романтизм; поезія; мотив; образ; жанр; історія; фольклор.

Романтична стильова парадигма, що стала визначальною у формуванні творчого почерку Т. Шевченка, виявляє інтегрованість митця у контекст європейського мистецтва. Поставши на ґрунті національної традиції, збагатившись індивідуально-авторськими домінантами, романтизм Т. Шевченка засвідчив свою суголосність на світоглядному, ідейному, образному, жанровому рівнях із європейським романтизмом ХІХ ст., репрезентованим творчістю

Й.-В. Ґете, Г. Гейне, Дж.-Г. Байрона, А. Міцкевича, Ю. Словацького, О. Пушкіна, М. Лермонтова та іншими митцями. За твердженням Д. Наливайка, поезія Т. Шевченка найбільшою мірою "вкладається в типологічний ряд романтичної літератури, до якої належать Міцкевич, Словацький і Гощинський, Коллар і Челаковський, Петефі, Арань та інші поети, творці національно-консолідуючих міфів" [10, с. 229]. Дослідники неодноразово зверталися до питання про взаємозв'язок творчості Т. Шевченка і слов'янських письменників- романтиків (О. Астаф'єв [1], М. Бернштейн [2], Г. Вервес [4], Юлія Горова [5; 6], Г. Грабович [7], Є. Кирилюк [9], Є. Нахлік [11; 12; 13], Є. Прісовський [14] та ін.), зокрема й польських (праці Г. Вервеса ("Т.Г. Шевченко і Польща" (1964), Є. Нахліка ("Доля - Los - Судьба: Шевченко і польські та російські романтики" (2003)) та ін.). Водночас, формування цілісного бачення специфіки романтичної творчості Т. Шевченка, увиразнення індивідуально-авторських, національних та загальноєвропейських чинників у художньому універсумі митця передбачає розгляд його творчості у порівнянні з творами зарубіжних письменників.

Хоча Т. Шевченко не був особисто знайомий з польськими поетами-романтиками, він добре знав їхню творчість, особливо твори А. Міцкевича, багато поезій та поем читав у оригіналі, адже знав польську мову. Ймовірно, вперше Т. Шевченко познайомився з творчістю польських романтиків у Вільні, де перебував зі своїм паном В. Енгельгардтом 1829 р. Згодом, вже в Петербурзі, він мав можливість читати твори А. Міцкевича, С. Гощинського та ін. шевченко польський творчий літературний

Т. Шевченко й визначні польські поети-романтики, зокрема А. Міцкевич, Ю. Словацький, мали різні умови життя і творчості, перебували в неоднакових суспільно-політичних обставинах. Зокрема, А. Міцкевич та Ю. Словацький не зазнавали тиску цензури й обмежень творчих пошуків, хоча в результаті конфлікту з владою А. Міцкевич був в ув'язненні, засланні й на еміграції. Попри це, Т. Шевченко й А. Міцкевич та Ю. Словацький мають багато спільних ідейно-естетичних аспектів, що увиразнюються в площині їхньої романтичної творчості. Чи не найбільше спільних моментів простежується як у творчості, так і в долі та в тій ролі, яку вони відіграли для своїх народів та літератур, між Т. Шевченком та А. Міцкевичем (1798-1855).

Як засвідчують спогади сучасників та документальні матеріали, Т. Шевченко знав і цікавився творчістю А. Міцкевича, читав його твори в оригіналі, окремі знав напам'ять і пробував перекладати [9, с. 9, 30]. Значну роль у знайомстві Т. Шевченка з творчістю польських романтиків відіграли його дружні взаємини з польським поетом Е. Желіговським (Антоній Сова) та польським громадсько- культурним діячем, істориком Бр. Залеським. Саме завдяки

Бр. Залеському (знайомство відбулося в Оренбурзі 1849 р.), Т. Шевченко глибше пізнав творчість А. Міцкевича. Хоча, за спостереженням літературознавців, "сліди знайомства українського поета з творами Міцкевича помітні ще в ранньому періоді його творчості" [9, с. 9]. Мотиви та образи багатьох творів Т. Шевченка давали підстави дослідникам його творчості вести мову про типологію і впливологію (І. Франко, М. Дашкевич, О. Колесса, Ю. Третяк, О. Огоновський, Ю. Бойко, Д. Чижевський, Г. Вервес, Г. Грабович, Я. Дзира, Є. Нахлік, І. Дзюба, О. Астаф'єв). "Міцкевичівські інспірації відіграли роль своєрідного каталізатора поетичної фантазії Шевченка, літературної опори його романтичних побудов, світосприймання (зокрема кордоцентризму), політико- філософських шукань і тираноборчої патетики" [12, с. 11], - зазначає Є. Нахлік. Відтак, спільним у Т. Шевченка та А. Міцкевича є відстоювання національного визволення своїх народів з-під імперського гніту. Звідси - антиімперські мотиви, саркастичне викриття російського самодержавства, засудження деспотизму влади. Показовими творами в цьому контексті є поема "Сон (Комедія)" (1844) Т. Шевченка та політична драма "Дзяди" (1832) А. Міцкевича (особливо ІІІ-тя частина та додаток до неї). Ю. Бойко, розглядаючи ці твори, вказав на такі спільні аспекти, як образ московської пустелі у "Сні" та картини засніженого безлюддя у "Дзядах" (розділ "Дороги до Росії"), сатиричне змалювання Російської імперії, зображення декабристів як борців та мучеників за свободу [3, с. 55-56]. Суголосними у творах є сатиричний показ царя і придворних, пам'ятника Петру І, описи Петербурга і Сибіру. "Ремінісценції з Міцкевича відчутні і в осписові пам'ятника Петрові, і в картині військового параду, і в авторських відступах. [...] Шевченків опис Петербурга вступає в діалог не лише з циклом "Петербург" із "Поминок" А. Міцкевича, а й із "Мідним вершинком" О. Пушкіна; якщо російський поет славить Петербург як єдине в Росії цивілізоване, культурне, європейське, взірцеве, навіть ідеальне місто, захоплюється, зокрема, дзвіницею Петропавловського собору та Петропавловською фортецею, то Шевченко глумиться над архітектурою Петербурга [...]" [1, с. 11-12], - зазначає О. Астаф'єв. У топосі Сибіру, на переконання Юлії Горової [6], втілена символіка мучеництва. Топос Петербурга, на думку цієї ж дослідниці, слід розглядати у вимірах антиурбаністичного дискурсу романтизму: "У контексті творчості А. Міцкевича і Т. Шевченка антиміфу міста протистоїть міф природної батьківщини, залитої сонячним промінням, засадженої рясними й плодючими садами і квітниками, з чистим, рідним Дніпром чи Неменом" [5, с. 233]. Водночас, неоднаковим є пафос творів: нещадне розвінчання царської Росії й Петра І у А. Міцкевича урівноважене й статичне, натомість, у Т. Шевченка - емоційність, обурення, бунтарство. За спостереженням

Є. Прісовського, "гнів Міцкевича більш внутрішній, його картини царської сваволі більш відповідні формам самого життя. Шевченко ж творить фарсову, навіть фантасмагоричну картину, аби ще гостріше відтворити всю безглуздість царської системи, разючу невідповідність її нормам людського буття" [14, с. 181].

Критика колоніалізму й монархізму зближує "Дзяди" (додаток до ІІІ-ї частини) й "Кавказ" Т. Шевченка. Як відомо, Т. Шевченко 1847 р. через М. Савича (член Кирило-Мефодіївського братства) передав А. Міцкевичу рукопис "Кавказу" (відомостей про те, чи потрапив твір до польського поета, - немає). Обидва митці вдаються до порівнянь із сфери тваринного світу, залучають гострі епітети, прийоми сарказму й іронії.

Відстоювання права народу на вільне життя, показ героїчної боротьби проти загарбників - показові мотиви історичних творів А. Міцкевича й Т. Шевченка. Якщо у творах А. Міцкевича "Гражина" і "Конрад Валленрод" відтворено боротьбу литовського народу проти хрестоносців, то у баладах і поемах Т. Шевченка "Гайдамаки", "Тарасова ніч", "Іван Підкова", "Гамалія" зображенно боротьбу українців проти сваволі польської шляхти й духовенства, проти турецьких поневолювачів. Засобом утвердження справедливого суспільного ладу і для Т. Шевченка, і для А. Міцкевича бачилася революція. За спостереженням Є. Нахліка, революція "була для Міцкевича не самоціллю, а важелем для захисту і збереження національно-самобутнього світу, насамперед селянсько- шляхетського, що його він безмірно шанував як "центр польськости". Якщо для Шевченка революція - це теж засіб досягнення ідилії на волі (самоврядного народно-патріархального ладу, громадянського суспільства, побудованого на справедливих правових засадах), то для Словацького, навпаки, революція була необхідним засобом нищення ідилії [...]" [11, с. 67]. Історія для Т. Шевченка та А. Міцкевича стала джерелом художньої образності, засобом актуалізації національної свідомості. Як і А. Міцкевич, так і Т. Шевченко проектували історичні події на контекст сучасної їм дійсності, промовляючи таким чином до національної свідомості своїх народів ("Дзяди" А. Міцкевича, "Гайдамаки" Т. Шевченка). Водночас, предметом творчих роздумів для митців було не лише минуле і сучасне, а й майбутнє їхніх народів. Якщо А. Міцкевич акцентував на місійності польського народу (в "Дзядах" проведено паралель між долею Польщі й долею Христа), то Т. Шевченко подав візію ідеального соціуму, репрезентовану зокрема в таких творах, як "Ісаія. Глава 35", "І Архімед, і Галілей...".

В історіософських контекстах як і для Т. Шевченка, так і для польських поетів-романтиків (А. Міцкевича, Ю. Словацького, С. Гощинського) ключовим був образ батьківщини, що поставав на ґрунті актуалізації історичної пам'яті. З ним тісно пов'язане розуміння народу - носія духовних та національних цінностей, рушія історії. "Волею Божого промислу А. Міцкевич, як і Т. Шевченко, постав якраз на зорі формування нації (польської) як виразник національного духу, як естетичний законодавець провідних тем і мотивів, що їх пізніше поети лише увиразнюватимуть і доповнюватимуть" [1, с. 7-8]. Ствердження самобутності народу, відстоювання його права на свободу - провідний мотив творів обох поетів. Показово, що Т. Шевченко й А. Міцкевич не лише в сфері творчості акцентували право народу на вільне демократичне буття, а й ідейно обґрунтовували це у своїй суспільно-громадянській діяльності. Так, самобутність та місійність польського народу увиразнені у "Книгах народу польського і пілігримства польського" (1832) А. Міцкевича; аналогічні акценти є визначальними й у "Книгах буття українського народу" (1845-1846) М. Костомарова - програмного документу Кирило-Мефодіївського братства, "душею" якого був Т. Шевченко.

Суголосним у творчості Т. Шевченка й А. Міцкевича є романтичний образ поета, який протистоїть загалу й наближений до Бога ("Перебендя" Т. Шевченка, "Велика Імпровізація" (ІІІ частина "Дзядів") А. Міцкевича). Образ Перебенді - кобзаря, поета, співця, "романтичного поета, відчуженого від людського загалу" [12, с. 317], дозволяє говорити про інтегрованість митця як у національну літературну традицію ("Бандурист" Л. Боровиковського, "Смерть бандуриста", "Бандура" А. Метлинського, "Бандурист" М. Маркевича, "Украинский бард" Є. Гребінки"), так і у світовий контекст літератури романтизму ("Дзяди" А. Міцкевича, "Пророк", "Поэт" О. Пушкіна та ін.).

Як поети-романтики, Т. Шевченко й А. Міцкевич зверталися до народної творчості - невичерпного джерела художньої образності та мотивів. Ознаки стилізації народних пісень, поетика фольклору (гіперболізація, персоніфікація, тропіка) стали ключовим у художньому світі ранніх творів Т. Шевченка ("Причинна", "Тополя", "Вітер з гаєм розмовляє...", "Думка (Тече вода в синє море...)" та ін.). З джерела народної творчості черпав зображально-виражальні засоби, образи й мотиви і А. Міцкевич. Зокрема, народний обряд є консолідуючим ідейно-тематичним стрижнем, а народ репрезентований як носій природних і морально-етичних начал у другій частині драматичної поеми "Дзяди". Твори обох поетів наближаються до народної пісні, що увиразнено на фабульних, ідейних, ритмомелодичних рівнях ("Курганок Марилі" А. Міцкевича, " - Чого ти ходиш на могилу?", "Коло гаю, в чистім полі..." Т. Шевченка). Обидва поети широко використовували жанрові можливості балади. Показовими тут є "Тополя", "Утоплена", "Лілея", "Русалка" Т. Шевченка й "Рибка", "Світезь", "Лілії", "Світезянка", "Пані

Твардовська" А. Міцкевича. У баладі "Романтичність" А. Міцкевича заманіфестовано принципи польського романтизму. Співзвучними на рівні зображальних засобів, образів та мотивів є балади "Русалка", "Тополя" Т. Шевченка й "Рибка", "Втеча" А. Міцкевича. Виразна асоціативність спостерігається між баладою "Русалка" Т. Шевченка й "Світезь" А. Міцкевича. Обидва митці творчо переосмислювали народні повір'я про русалок, художньо інтерпретували фольклорні образи через надання їм іншого ідейного змісту. Так, і Т. Шевченко, й А. Міцкевич показали, що причинами того, що дівчата стали русалками, були соціальні обставини.

Суголосність в аспекті зображально-виражальних засобів (фантастичність, алегоричність, містичність, гротеск, сатира, символіка) виразна між поемами "Дзяди" (цикл-додаток до ІІІ-ї частини) А. Міцкевича та "Сон (Комедія)", "Великий льох", "Юродивий" Т. Шевченка. Водночас, за спостереженнями Є. Нахліка, "Шевченко, на відміну від схильного до містичних розумувань Міцкевича, більше тяжів до реального, конкретного світосприйняття [...]. Міцкевич статечний, урівноважений у своєму нещадному, їдкому розвінчанні петербурзької Росії та її творця - Петра І, Шевченко ж - схвильваний, обурений, несамовитий" [11, с. 99].

Попри суголосність на рівні об'єктів змалювання, у творах А. Міцкевича й Т. Шевченка спостерігається відмінне ставлення до певних зображуваних ними реалій. Зокрема, якщо А. Міцкевич у "Пані Тадеуші" поетизував панський побут, то для Т. Шевченка властивий лише негативний пафос у відтворенні всього, що пов'язане з панством.

Духовність, християнські ідеали займали важливе місце в світоглядній системі й художньому світі Т. Шевченка й А. Міцкевича. Водночас, обом поетам притаманні бунтарські настрої, що іноді набували вигляду богоборчих мотивів: "Як умру, то поховайте...", "Сон (Комедія)" Т. Шевченка й "Велика Імпровізація" з ІІІ-ї частини "Дзядів" А. Міцкевича. Поет Конрад ("Дзяди") у вирі патріотичних почуттів виявляє богоборчі настрої, які перегукуються з позицією й настроями ліричного героя Шевченкового "Як умру, то поховайте...".

Для А. Міцкевича характерним було поєднання ідеї визвольної боротьби з морально-релігійними акцентами. За спостереженнями Є. Нахліка, польський поет виступив "зі сміливою спробою релігійного реформаторства, але не в сенсі повернення до християнських першооснов, а з метою пристосування чинного християнства до актуальних потреб доби, насамперед польського визвольного руху", натомість Т. Шевченко "хитався між революційними закликами, позбавленими у нього християнської основи, і проповіддю християнського милосердя, любови до ближнього" [11, с. 21, 55]. Окрім того, християнство А. Міцкевича позначене містицизмом ("Пан Тадеуш"), тоді як для Т. Шевченка християнство - це, насамперед, гуманність, асоційована з такими поняттями, як братолюбство, правда, мир, воля, справедливість, добро ("І мертвим, і живим...", "Неофіти", "Марія", "Москалева криниця"). На відміну від А. Міцкевича, Т. Шевченку властиві пошуки причин зла, активний діалог з Богом. Саме зі зверненням до Бога пов'язані пошуки сенсу буття, сприйняття власної долі. У Т. Шевченка в цьому контексті спостерігається співіснування поліфонічних настроїв - від бунтарських до смиренних. На відміну від західноєвропейських романтиків, для Т. Шевченка й А. Міцкевича не була актуальною езистенційна туга, "світова" скорбота, відчай, що пояснюється усвідомленням обома митцями Божого промислу, Його волі на все, що відбувається, а також наявністю в них чіткої моральної позиції, громадянської стійкості, суспільної активності. Відтак, поезія Т. Шевченка і А. Міцкевича засвідчує глибоку релігійність, усвідомлення Божої присутності. Звідси - часті звернення до Бога ("Розмова вечірня" А. Міцкевича, "Минають дні, минають ночі...", "Молитва", "Злоначинающих спини...", "Давидові псалми" Т. Шевченка), ствердження віри в Нього й засудження атеїстів та далекої від Бога й людей церкви ("Розум і віра", "Мудреці" А. Міцкевича й "Марія", "Ликері", "І Архімед, і Галілей...", "Світе ясний! світе тихий!" Т. Шевченка). Водночас, за спостереженням Є. Нахліка, А. Міцкевич "не мав того гіркого життєвого досвіду, тяжких поневірянь безправного солдата- засланця, що випали на долю автора "Кобзаря"; жалі і болі Міцкевичевого "я" поверховіші, його лірика не виявляє таких душевних мук власної екзистенції, як пушкінська чи шевченківська - ні того непереборного екзистенційного сумяття, що переслідувало зрілого Пушкіна, ні того відчайдушного екзистенційного крику, що виривався з Шевченкової душі" [11, с. 490].

Т. Шевченко й А. Міцкевич зверталися до поширених у літературі романтизму жанрів. Суголосними в їхній творчості є принципи розкриття художніх можливостей жанрів балади і поеми. До актуального у творчості романтиків жанру елегії звертався А. Міцкевич ("До Д. Д. Елегія", "Година. Елегія"), натомість Т. Шевченку не властива елегійна лірика, оскільки поняття "елегія" для нього було "синонімом солодкаво-тужливої сентиментально- романтичної поезії" [11, с. 501]. Суголосність творчих принципів Т. Шевченка й А. Міцкевича спостерігається у викристанні такого характерного для романтиків жанру, як містерія. "Великий льох" Т. Шевченка зближує з "Дзядами" А. Міцкевича синкретизм конкретно-історичного й умовно-фантастичного просторів, історичного й філософського контекстів, взаємодія світу мертвих зі світом живих, протистояння добра і зла.

Якщо про те, що Т. Шевченко читав твори А. Міцкевича, є документальні свідчення, то про його обізнаність із творчістю ще одного визначного польського романтика - Ю. Словацького (1809-1849) - є лише припущення й здогади (як і щодо того, чи був Ю. Словацький знайомий з творами Т. Шевченка).

Як поет-романтик, представник української школи в польському романтизмі, Ю. Словацький звертався до теми кохання (поема "В Швейцарії" (1839)), народно-фантастичних мотивів ("Балладина" (1839), "Лілля Венеда" (1840)), залучав фольклор як основу художнього зображення ("Українська дума", "Пісня козацької дівчини" та ін.). Спорідненість Ю. Словацького й Т. Шевченка у векторах романтичного типу творчості особливо яскраво увиразнюється на рівні героїчно-історичних мотивів. Ю. Словацький, який народився в м. Кременці, знав і цікавився історією українського народу і в багатьох своїх творах відтворював історичне минуле України. Зокрема, його поема "Змій" (1832) наближається до поем "Гамалія", "Іван Підкова" Т. Шевченка саме в аспекті зображення минулого українського народу. Такі твори Ю. Словацького, як драма "Кордіан" ( 1834), поема "Король-дух" (1849) й "Гамалія", "Гайдамаки" Т. Шевченка споріднені актуалізацією славних сторінок історії України й Польщі. "За природою свого поетичного таланту Шевченко, як і інший показовий у цьому плані романтик - Словацький, був здатний белетризувати історію на основі неповного, навіть ігнорованого історичного знання, часткової обізнаності з історичними фактами та їх надто довільного відбору, вкрай емоційного, суб'єктивного сприймання історичних осіб та подій" [12, с. 29], - зазначає Є. Нахлік. Ю. Словацький у поемі "Змій" поєднав легендарне (Змійові вали) й історичне (похід козаків на човнах у Туреччину, зруйнування Запорізької Січі), створив узагальнений образ козацтва. З темою Коліївщини пов'язані такі твори Ю. Словацького, як поема "Беньовський" (1841) та драма "Срібний сон Саломеї" (1844). Виразною є суголосність й у площині роздумів про долю народу й народів, звернення до них у формі віршованих послань (вірші "Гробниця Агамемнона", "Рим", "Гімн", "Богородице діво", "На вершині піраміди" Ю. Словацького та "І мертвим, і живим...", "Кавказ" Т. Шевченка).

Обом поетам властива деміфологізація історії, полемічний підхід до її осмислення ("Баладина", "Беньовський" Ю. Словацького, "І мертвим, і живим...", "За що ми любимо Богдана?..", "Якби то ти, Богдане, п'яний...", "Великий льох" Т. Шевченка). У драмі Ю. Словацького "Кордіан", поемі "Король-дух" історія Польщі невіддільна від фольклорно-міфологічного контексту.

Спільною для Ю. Словацького й Т. Шевченка була ідея боротьби за соціальну справедливість, національне й духовне визволення.

Боротьба за відновлення державності Польщі, схвалення польської національної революції, підтримка повстанців - тема творів Ю. Словацького "Ода до свободи", "Гімн", "Кулик", "Кордіан". У Т. Шевченка, з огляду на тогочасні політичні обставини, ідея боротьби, тема національного визволення пов'язана зі сподіваннями й закликами ("Поховайте та вставайте..."), засудженням і сатиричним викриттям несправедливості, тиранії і зла ("Сон (Комедія)"). Твори "Царі", "Сон (Комедія)", "Великий льох" Т. Шевченка й драму "Кордіан", поему "П'яста Дантишка" Ю. Словацького єднають антимонархічна спрямованість, прийом фантастичної мандрівки, топос Сибіру, картини царського бенкету, лихі провіщення. Водночас, на відміну від Т. Шевченка, за спостереженням І. Дзюби, "Словацький до польської королівської традиції ставиться з пієтетом [...]. Словацький ненавидить царя саме як символ російського гніту. Його герої у царевбивстві вбачають найвищий акт служіння Польщі" [8, с. 360].

Суголосними для Т. Шевченка та Ю. Словацького є поетичні роздуми про роль художнього слова, сенс творчості. Для обох поетів актуальними були морально-етичні мотиви ("Княжна" Т. Шевченка й "Беатріче Ченчі" Ю. Словацького). У багатьох аспектах суголосною є образна система творів Т. Шевченка і Ю. Словацького. Мовиться насамперед про образи історичних осіб (Мазепа, Петро І, Катерина ІІ, Микола І та ін.), збірні образи (козаки, гайдамаки, шляхтичі, ксьондзи). Спільною є й топіка: "Російські царі, Петро І, Катерина ІІ, Микола І, царські сатрапи, Сибір і сибірські копальні, декабристи, жандарми й чиновники, татари, москалі, жиди, ксьондзи, єзуїти, конфедерати, гайдамаки, Дантове пекло (в польському й українському "варіанті") - ось лише дещо з того, що окреслює не лише предметність значеннєвого "ландшафту" творчості і Словацького, і Шевченка, а й значною мірою його ідейну та емоційну "колористику"" [8, с. 357].

Суголосність на різних рівнях простежується між поемою "Гайдамаки" Т. Шевченка й поемою "Беньовський" та драмою "Срібний сон Саломеї" Ю. Словацького, між поемами "Гамалія", "Іван Підкова" Т. Шевченка і поетичною повістю "Змій" Ю. Словацького, між поезіями "Як умру, то поховайте..." Т. Шевченка та "Мій заповіт" Ю. Словацького.

Поряд із окресленими суголосними аспектами творчості Т. Шевченка і Ю. Словацького, між ними є й відмінності, ґрунтовані переважно на світоглядній і, як наслідок, стильовій основі. Поезія Ю. Словацького репрезентує притаманне романтизму поєднання суперечливих почуттів, амбівалентність прагнень, неможливість узгодити громадянське й особисте ("Ламбро"). Такі колізії менш виражені у Т. Шевченка, як і властивий романтизму індивідуалізм, проявлений, натомість, у Ю. Словацького ("Кордіан").

На відміну від творів Т. Шевченка, у Ю. Словацького, як і в багатьох європейських романтиків, актуальними є мотиви приреченості, фаталізму, розчарування. Проте вони не є самодостатніми й переплетені з тенденціями волюнтаризму й оптимістичними настроями. Визнаючи єдність людини й Космосу, Ю. Словацький обстоював потребу духовного відродження, спрямованість на пізнання Божественного начала. Отже, якщо Т. Шевченко був перейнятий земним буттям людини, соціальною сферою її життя, пошуками шляхів її вдосконалення, то Ю. Словацький акцентував на духовній еволюції людини, увиразнюючи при цьому метафізичні аспекти її буття. Звідси - відмінність у трактуванні схожих проблем: якщо Т. Шевченко зосереджувався на конкретно-історичних площинах, то Ю. Словацький - на метафізичних і містичних.

Відмінності спостережені й на рівні поетичного пафосу, загальної тональності творів: якщо Т. Шевченко ліричний, імпульсивний, емоційний, стихійний, то Ю. Словацький більш цілісний, системний, статичний, раціональний. "Якщо в ліриці Міцкевича інтимне самовираження ліричного суб'єкта трапляється нечасто, то в Шевченковій - домінує (це виявилося і в гранично відвертому щоденнику). Словацький же - передусім поет-драматург, відтак ліро- епік, а вже потім власне лірик, хоча ліричний струмінь відутний і в його поемах, та й загалом Словацького визнають за найліричнішого серед польських романтиків" [12, с. 32], - спостеріг Є. Нахлік.

Актуалізація у художній творчості героїчного минулого, мотивів визвольної боротьби, воскресіння колишньої слави споріднюють твори Т. Шевченка і польського романтика С. Гощинського (1801-1876). Як і Т. Шевченко у творах "Гайдамаки", "Гамалія", "Іван Підкова", "І мертвим, і живим...", так і С. Гощинський у поемі "Король старого замку" (1840) увиразнив ідею невмирущості героїчного минулого, його воскресіння в теперішньому. Поеми "Гайдамаки" Т. Шевченка й "Канівський замок" (1828) С. Гощинського (Т. Шевченко міг читати цей твір [4, с. 80]) споріднені специфікою зображення Коліївщини, образною системою, ідейним

спрямуванням. У центрі поеми С. Гощинського - один із епізодів Коліївщини: повстання в Каневі під керівництвом Швачки, зруйнування Канівського замку. С. Гощинський і Т. Шевченко зображують і згадують однакові епізоди: освячення ножів біля Мотронинського монастиря, об'єднання Залізняка з Гонтою, повстання в Умані. Показово, що симпатії С. Гощинського на боці повстанців, він акцентує на героїзмі українських козаків (відтворення сутички загону Небаби з військами старости Потоцького). Якщо у "Гайдамаках" авторська позиція значною мірою розкривається через образ Яреми, то у творі С. Гощинського - через образ Небаби.

Козацький ватажок Небаба наділений рисами романтичного героя - він має незвичайну вроду, сміливий, готовий загинути в боротьбі за волю, водночас, схильний до меланхолії, спостережень, замилувань природою. Прикметно, що С. Гощинський показав Коліївщину як явище локальне, натомість, у Т. Шевченка - це масштабна історична подія.

Отже, романтична творчість Т. Шевченка засвідчує наближення до творчого доробку польських поетів-романтиків. Дух епохи, спільність окремих соціокультурних обставин, обізнаність із творами польських романтиків - усе це зумовило свідомі та підсвідомі творчі контакти, що виявилися на рівні типологічних зв'язків, збігів, ремінісценцій. Знайомство з творчістю польських поетів-романтиків було важливим з огляду на те, що через рецепцію їхньої поезії Т. Шевченко пізнавав досвід європейських романтиків, наближався до контексту європейського романтизму. Т. Шевченко-романтик творив на одному ідейно-естетичному ґрунті з європейськими романтиками, зокрема польськими митцями, на що вказують такі спільні концепти романтичого стилю, як звернення до історії та фольклору, розкриття національної проблематики, актуалізація тем свободи, творчості, народу. Спільність простежується на рівні мотивів, образної, жанрової систем. Водночас, різні суспільно- політичні, життєві обставини й світоглядні чинники зумовили відмінності в інтерпретації окремих проблем, образів. Зокрема, на відміну від польських поетів-романтиків, у Т. Шевченка концепти романтизму репрезентовані невідривно від суспільно-політичних реалій, переломлені крізь соціокультурні, ментальні виміри буття українського народу, невіддільні від боротьби за національне та соціальне визволення.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Астаф'єв О. Творчість Тараса Шевченка та Адама Міцкевича як діалог культур / О. Астаф'єв // Слово і Час. - 2006. - № 6. - С. 7-15.

2. Бернштейн М. Шевченко і російська література / М. Бернштейн // Дніпро. - 1947. - № 3. - С. 105-118.

3. Бойко Ю. Творчість Тараса Шевченка на тлі західноєвропейської літератури / Ю. Бойко // Бойко Ю. Вибрані праці. - К. : "Медекол", 1992. - С. 11-73.

4. Вервес Г. Т. Г. Шевченко і Польща / Г. Вервес. - К. : Дніпро, 1964. - 192 с.

5. Горова Ю. Топос Петербурга в контексті антиурбаністичного дискурсу романтизму ("Сон" Т. Шевченка, "Дзяди" А. Міцкевича) / Ю. Горова // Романтизм: між Україною та Польщею. Київські полоністичні студії. Том V. - К., 2003. - С. 227-239.

6. Горова Ю. Топос Сибіру у творчості Тараса Шевченка та польських романтиків / Ю. Горова // Слово і Час. - 2003. - № 3. - С. 56-61.

7. Грабович Г. Грані міфічного: образ України в польському й українському романтизмі / Г. Грабович // Грабович Г. До історії української літератури: Дослідження, есе, полеміка. - К. : Основи,1997.- С. 170-195.

8. Дзюба І. Шевченко і Словацький / І. Дзюба // Дзюба І. З криниці літ: тритомовик. - К. : Обереги: Гелікон, 2001. - Т. ІІ. - С. 346-369.

9. Кирилюк Є. Шевченко і слов'янські народи / Є. Кирилюк / Академія наук УРСР, Український комітет славістів. - К., 1958. - 64 с.

10. Наливайко Д. Історія і міфологія у Шевченка (у контексті європейського романтизму) / Д. Наливайко // Тарас Шевченко і європейська культура. Збірник праць Міжнародної тридцять третьої наукової шевченківської конференції (20-22 квітня 1999 року). - Київ- Черкаси : Брама, 2001. - С. 12-25.

11. Нахлік Є. Доля - Los - Судьба: Шевченко і польські та російські романтики / Є. Нахлік / НАН України. Львівське відділення Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка. - Львів, 2003. - 568 с.

12. Нахлік Є. “І мертвим, і живим, і ненарожденним", і самому собі: Шевченкове ословлення минулого, сучасного й майбутнього та власної екзистенції / Є. Нахлік / НАН України. Інститут Івана Франка. - Львів, 2014. - 471 с.

13. Нахлік Є. Романтизм у літературній творчості Шевченка / Є. Нахлік // Шевченківська енциклопедія : у 6 т. / НАН України, Ін-т л-ри ім. Т. Г. Шевченка; редкол. : М. Г. Жулинський (гол.) [та ін.]. - К., 2012-2015. - Т. 5 : Пе-С. - 2015. - С. 519-536.

14. Прісовський Є. Про типологічну спорідненість поем Т. Шевченка "Сон", "Кавказ" та А. Міцкевича "Поминки" й Г. Гейне "Німеччина" / Є. Прісовський // Тарас Шевченко і європейська культура. Збірник праць Міжнародної тридцять третьої наукової шевченківської конференції (20-22 квітня 1999 року). - Київ-Черкаси : Брама, 2001. - С. 179-189.

15. Шевченко Т. Повне зібрання творів : у 12 т. / Т. Шевченко / Редкол. : М. Г. Жулинський (голова) та ін. - К. : Наукова думка, 2001-2014.

Прилипко И.

ТАРАС ШЕВЧЕНКО И ПОЛЬСКИЕ РОМАНТИКИ: СВОЕОБРАЗИЕ ТВОРЧЕСКИХ ПРИНЦИПОВ

В статье рассмотрены общие и различные аспекты творчества Т. Шевченко и польских романтиков. Раскрыто созвучие романтических принципов на уровне мотивов, образов, жанров; выяснено место и роль романтического творчества Т. Шевченко, подчеркнуто его вхождение в мировой литературный контекст.

Ключевые слова: романтизм; поэзия; мотив; образ; жанр; история; фольклор.

Prylipko I.

TARAS SHEVCHENKO AND POLISH ROMANTICISTS: ORIGINALITY OF CREATIVE'S PRINCIPLES

The article explores the commons and differents aspects Taras Shevchenko's and Polish romanticist's creation. The author describes the consonants of romantics principles on the motive's, image's, genre's plans and studies the place and role Taras Shevchenko's romantics creation, underlines his integration in world literary context.

Key words: romanticism; poetry; motive; image; genre; history; folklore.

Размещено на Allbest.ru