Етика ідеалів і "прози життя" в епістолярії Пантелеймона Куліша

Размещено на http: //www. allbest. ru/

Київський національний університет імені Тараса Шевченка

Етика ідеалів і "прози життя" в епістолярії Пантелеймона Куліша

Шевченко Л.І.

Анотація

Стаття з циклу публікацій про видатного українського літератора, видавця, перекладача і автора українського правопису, т. зв. "кулішівки", присвячена аналізу світоглядних констант автора, відбитих в епістолярії. Розглядаються етичні максими і моральні принципи Пантелеймона Куліша як єдність ідеального, одухотвореного творчими, романтизованими уявленнями митця - і реального життя. Аналізуються апеляції П. Куліша з погляду мотивації ним домінантних оцінок подій, обставин і характеристик адресатів, таких як ставлення до праці, народу, культури, мови, історії та ін. Окрема увага приділяється впливу на П. Куліша постаті та творчості М. Гоголя, коментатором, архіватором текстів, спогадів і видавцем якого він був. Листи дають можливість хронологізувати і пояснити зустрічі П. Куліша з родиною М. Гоголя, оцінку творчості М. Гоголя його сучасниками, з'ясувати особливості роботи над текстами М. Гоголя і спогадами про нього однодумців і друзів П. Куліша. Аналіз епістолярію вводить у пошук П. Кулішем духовних істин, зіставлень і паралелей із роздумами і творчими джерелами М. Гоголя, зокрема під час його поїздки до Данилового монастиря, до могили письменника. Інтелектуальна рефлексія П. Куліша в епістолярних текстах дозволяє виявити комплекс етичних проблем, навколо яких завжди зосереджується автор, і обґрунтувати складність поглядів на питання "ідеальне" - "профанне", "народ" - "служіння народу", "євангельські істини" - "світ реальних людей", "співмірність євангельського слова" - "живої одухотвореної природи" та ін. Проаналізовано широке коло адресатів П. Куліша, що дозволяє спостерегти панораму культурного життя української інтелігенції середини ХІХ ст., апробацію в середовищі культурних і громадських діячів традиційних етичних поглядів і формування нових ідей щодо мови, культури і національного відродження. Загальна характеристика моральних принципів П. Куліша корелюється з його апелятивами до авторитетних постатей, знакових подій та рефлексії на них в епістолярних текстах, зокрема особливостях звертань до адресатів. Висновково твердиться про складність, неоднозначність постаті П. Куліша, що був водночас невтомним трудівником, який поєднав високі етичні ідеали з моральним принципом творчого життя - служіння слову.

Ключові слова: епістолярій Пантелеймона Куліша, епістолярій як текст, етичні максими, моральні принципи П. Куліша, етичні домінанти Миколи Гоголя, адресати П. Куліша, мова у світогляді П. Куліша, ідеальні істини і реальне життя, євангельське слово і природа.

Інформація про автора: Шевченко Лариса Іванівна - член-кореспондент НАН України, доктор філологічних наук, професор; завідувач кафедри стилістики та мовної комунікації; Інститут філології; Київський національний університет імені Тараса Шевченка

Annotatіon

Larysa I. Shevchenko

ETHICS OF IDEALS AND "PROSE OF LIFE" IN PANTELEIMON KULISH'S EPISTOLARY

Abstract. The article from a series of publications about the prominent Ukrainian writer, publisher, translator and author of Ukrainian spelling, the so- called "kulishivka", is dedicated to the analysis of the author's worldview constants reflected in his epistolary. The ethical maxims and moral principles of Panteleimon Kulish are considered as the unity of the ideal, inspired by creative, romantic views of the author and real life. P. Kulish's appeals are analyzed from the point of view of his motivation for dominant evaluations of events, circumstances and characteristics of the addressees, such as attitude towards work, people, culture, language, history, etc. Particular attention is paid to the influence of M. Gogol on P. Kulish due to the fact that P. Kulish was the author's commentator, archiver of texts and memoirs as well as publisher. The letters give an opportunity to chronologize and explain P. Kulish's meetings with M. Gogol's family, an assessment of M. Gogol's creativity by his contemporaries, to find out the peculiarities of work on M. Gogol's texts and the memories of his confederates and P. Kulish's friends. The analysis of the epistolary introduces P. Kulish's seek for spiritual truths, comparisons and parallels with M. Gogol's reflections and creative sources, in particular during his visit to Danilov Monastery and to the writer's tomb. P. Kulish's intellectual reflection in epistolary texts reveals a complex of ethical problems around which the author always focuses, substantiating the complexity of views on the issues of "ideal" - "profane", "people" - "service to people", "gospel truths" - "the world of real people", "the commensurability of the gospel word" - "living spiritualized nature " etc. A wide range of P. Kulish addressees is analyzed, which allows us to observe the panorama of the cultural life of the Ukrainian intelligentsia in the mid-19th century, testing in the environment of cultural and public figures of traditional ethical views and formation of new ideas about language, culture and national revival. P. Kulish's general characterization of moral principles is correlated with his appeals to authoritative figures, iconic events and partial manifestation in epistolary texts, in particular the features of requests to addressees. The author concludes that P. Kulish's personality was complex and ambiguous. At the same time, the writer was a tireless worker who combined high ethical ideals with the moral principles of creative life - the service of the word.

Key words: Panteleimon Kulish 's epistolary, epistolary as text, ethical maxims, P. Kulish's moral principles, Mykola Gogol's ethical dominants, P. Kulish's addressees, language in P. Kulish's worldview, ideal truths and real life, gospel word and nature.

Information about the author: Shevchenko Larysa Ivanivna - corresponding member of NAS of Ukraine, doctor of philology, professor; head of the department of stylistics and language communication; Institute of philology; Taras Shevchenko National University of Kyiv.

Аннотация

Шевченко Л.И.

ЭТИКА ИДЕАЛОВ И "ПРОЗЫ ЖИЗНИ" В ЭПИСТОЛЯРИИ ПАНТЕЛЕЙМОНА КУЛИША

Аннотация. Статья из цикла публикаций о выдающемся украинском литераторе, издателе, переводчике и авторе украинского правописания, т.н. "кулишивки", посвящена анализу мировоззренческих констант автора, отраженных в эпистолярии. Рассматриваются этические максимы и моральные принципы Пантелеймона Кулиша как единство идеального, одухотворенного творческими, романтизированными представлениями творческой личности - и реальной жизни. Анализируются апелляции П. Кулиша с точки зрения мотивации им доминантных оценок событий, обстоятельств и характеристик адресатов, таких как отношение к труду, народу, культуре, языку, истории и др. Особое внимание уделяется влиянию на П. Кулиша личности и творчества Н. Гоголя, комментатором, архиватором текстов, воспоминаний и издателем которого он был. Письма дают возможность хронологизировать и объяснить встречи П. Кулиша с семьей Н. Гоголя, оценку творчества Н. Гоголя его современниками, выяснить особенности работы над текстами Н. Гоголя и воспоминаниями о нем единомышленников и друзей П. Кулиша. Анализ эпистолярия вводит в поиск П. Кулишом духовных истин, сопоставлений и параллелей с размышлениями и творческими источниками Н. Гоголя, в частности во время его поездки в Данилов монастырь, к могиле писателя. Интеллектуальная рефлексия П. Кулиша в эпистолярных текстах позволяет охарактеризовать комплекс этических проблем, вокруг которых всегда сосредотачивается автор, обосновывая сложность взглядов на вопросы "идеальное" - "профанное", "народ" - "служение народу", "евангельские истины" - "мир реальных людей", "соразмерность евангельского слова" - "живой одухотворенной природы" и др. Проанализирован широкий круг адресатов П. Кулиша, что позволяет наблюдать панораму культурной жизни украинской интеллигенции середины XIX в., апробацию в среде культурных и общественных деятелей традиционных этических взглядов и формирования новых идей относительно языка, культуры и национального возрождения. Общая характеристика моральных принципов П. Кулиша коррелируется с его апеляциями к авторитетным фигурам, знаковым событиям и рефлексией на них в эпистолярных текстах, в частности особенностях обращений к адресатам. В заключение делается вывод о сложности, неоднозначности фигуры П. Кулиша, который был одновременно неутомимым тружеником, соединяющим высокие этические идеалы с моральным принципом творческой жизни - служением слову.

Ключевые слова: эпистолярий Пантелеймона Кулиша, эпистолярий как текст, этические максимы, моральные принципы П. Кулиша, этические доминанты Николая Гоголя, адресаты П. Кулиша, язык в мировоззрении П. Кулиша, идеальные истины и реальная жизнь, евангельское слово и природа.

Информация об авторе: Шевченко Лариса Ивановна - член-корреспондент НАН Украины, доктор филологических наук, профессор; заведующая кафедрой стилистики и языковой коммуникации; Институт филологии; Киевский национальный университет имени Тараса Шевченко.

Лінгвіст, який інтерпретує філологічний текст, із очевидних причин домінування в ньому етичних та естетичних концепцій у формах вербалізованої художньої свідомості, авторських апеляцій до набутого досвіду й віртуально змодельованого світу постає перед завданням визначення критерію об'єктивації аналізу. Сформульована теза набуває особливої актуальності, коли йдеться про епістолярій - жанр, побудований на особистісних твердженнях, безпосередній рефлексії на події, відкритих апелятивах до адресата. Мовознавча компетенція в цьому випадку полягає, на нашу думку, в формалізованих ілюстраціях смислів, ідей, вербалізація яких дозволяє заглибитися в істинність пошуку творчої особистості.

Зауважимо, ідеали національного культурного діяча ХІХ ст., його етичний "кодекс" не можна розглядати відокремлено від суспільно-політичних процесів, що характерні для європейської цивілізації того часу - "весни народів", міксими свободи, героїзації вільної особистості, ідеї служіння народові. Як, зокрема, про це пише О.О. Янішевський в аналізі літератури польського зубожіння з його "бурхливими історичними потрясіннями, до яких слід віднести поділи Польщі наприкінці XVIII століття, невдале повстання під проводом Тадеуша Костюшка, глибинні суспільні потрясіння, викликані подіями 1830 й 1863 р.р., невгасиму боротьбу протягом ХІХ і початку ХХ століть за здобуття незалежності і побудову вільної польської держави" [23, с. 430].

П. Куліш живе і творить у колі цінностей і творчих пріоритетів, властивих знаковим польським авторам - Адаму Міцкевичу, Юліушу Словацькому, Зигмунду Красінському, Ципріану-Камілу Норвіду, Станіславу Виспянському та ін. Згадаймо і прямі аналогії з формуванням світогляду та громадянської позиції П. Куліша, що пов'язані з участю в Кирило-Мефодіївському товаристві, Костомарівською "Книгою буття українського народу" [20] та її дотичністю до ідей А. Міцкевича у славетному повстанському маніфесті [21].

Існують і складніші взаємозалежності. Йдеться про синтез в аналізі різних методів, що часто не тільки мотивують, але й визначають характер мовознавчих підходів. Скажімо, природа етичного не пізнається тільки в лінгвістичних покликаннях на мовні форми чи їх регулярність, власне лінгвістична аргументація лише ілюструє твердження про природу етичного, мотивації, обставини вияву етичного та ін. Заглиблення в етику фрази, мовної поведінки особистості, її рефлексії на світ - це лінгвістична компетенція перетинань пізнаваного в гуманітаристиці загалом.

Ще один аспект - ідеї, їх аналогії, етичні ідеали, взірці моральні й поведінкові, світоглядні переконання й асоціативи, тобто духовність, яка й формує людину. Людину у слові.

Рельєфно принцип продуктивності такого інтерпретативного підходу спостерігаємо в аналізі творчості П. Куліша - літератора складного, відданого письменству до самозречення, і водночас імпульсивного в його епістолярії. Зокрема у рефлексії на творчу спадщину Миколи Гоголя.

Етичні, й глибше - світоглядні, асоціативи П. Куліша з М. Гоголем формуються протягом багатьох років, нагадуючи духовний всесвіт співмірностей, що має інтенції до розширення. Настійливий пошук П. Кулішем епістолярію М. Гоголя у приватних архівах тогочасної інтелігенції, заохочення друзів і колег до збирання творчої спадщини геніального письменника, ініціювання техніки копіювання листів М. Гоголя (з детальними інструкціями як це робити, на якому папері та ін. для збереження цього неоціненного скарбу, щоб став доступнішим іншим, хто хоче долучитися до істини), прагнення побачити всіх і все, що пов'язано з письменником - матір, сестру, його родинний дім, актуалізовані в культурному середовищі спогади про М. Гоголя його сучасників, врешті визначають контури вже названого духовного всесвіту.

1855 рік, лист до О. Куліш із Москви, як завжди подієво насичений інформацією про діячів культури, зокрема М. Погодіна та його колекціонування портретів російських учених і літераторів, як минувшини, так і сучасності. Властивий П. Кулішеві опис емоцій, викликаних простріленим і скривавленим сюртуком О. Пушкіна на одному з бюстів погодінської колекції, прикінцеве Кулішеве "Больно!", в якому так видно живу рефлексію українського літератора.

І врешті - знакове. Поїздка з Миколою Трушковським до Данилового монастиря, з точними, майже фотографічними замальовками спостережених життєвих колізій, де проводи в ополчення, їх жива ритуальність доводять П. Куліша до сліз: "на сердце было грустно и вместе торжественно" [1, с. 253].

Із цим настроєм очікування одкровення доїжджає П. Куліш до могили М. Гоголя. Символікою співмірностей із найважливішим, істинним і водночас гірким пройнятий опис останнього земного притулку великого М. Гоголя, де "на каменном основании положена трапеция из тёмно-серого камня. Сверху надпись, кто погребён...". Жива рефлексія спорідненої душі в антитезі вічності слова Гоголя й швидкоплинності життя "грустно видеть имя Гоголя на гробовом камне!" І виділені, тривожно передбачувані та вже значною мірою пережиті драми самого П. Куліша в написах на могилі М. Гоголя: "На боках надписи из Св[ятого] Писания. Из них более других остаются в памяти "Горькимъ словомъ моимъ посміюся" и "Правда возвышаетъ языкъ". В головах большой золотой (разумеется позолоченный) крест на каменной Голгофе, на которой сияет надпись: "Ей, гряди Господи Иисусе!"

Тріада істин пройденого земного шляху Тих, хто належить вічності й Того, хто здатний доторкнутися до розрізнень між праведним і лукавим.

"Я перенёсся в чувства Гоголя и плакал почти всю обедню, немотря на все усилия подавлять слёзы", - пише П. Куліш дружині. Й гіркий висновок: "Ещё один пророк, а люди остаются всё теми же. Для кого же были страдания, низведшие его в могилу? Для кого написаны слова его?... Изумляешься такому явлению посреди современного общества! Это было чудо, воочию совершившееся" [1, с. 253].

Інтерпретатори П. Куліша (й пізніші, й сучасники літератора), яким вдавалося чи хотілося представити П. Куліша одновимірною людиною, людиною-ілюстрацією чи то "хуторянства" чи то "народництва", чи то абсолютизованого "українофільства", та ще й із оцінністю "буржуазного", а може особистістю з дратівливим характером, можливо не дуже лояльного щодо окремих пошановуваних діячів культури, на нашу думку, не часто зверталися до його листів. А ще - реальних вчинків, їх етичної мотивації, не показного, а щирого пієтету до перейденого шляху світлих людей і поцілованих Богом талантів. У цьому П. Куліш, і саме ці усвідомлені духовні чесноти залишені нам у спадок як етичні міксими.

Чи готовий сам П. Куліш до живої етики вчинків М. Гоголя? Роздуми над етичними проблемами є, на наш погляд, домінантою епістолярію українського літератора.

Найперше - це проблема жертовності в ім'я честі / правди / справедливості. П. Куліш декларує її достатньо радикально, можливо трохи пафосно, але з огляду на свої вчинки - чесно:

"... Только жертвами покупается спасение ближнего, что мы на битву явились в жизнь, что честный воин сражается в своём посте, не считая неприятелей, пока есть силы, и что лучше пасть мёртвым или изнемогшим, нежели добровольно уступить врагу своё место. Это знает, это чувствует только юноша" [2, с. 250].

Важливо, що лист адресований Сергію Аксакову, родину якого і самого адресата П. Куліш вважав найдостойнішими людьми того часу. І справді, родина Аксакових була поряд із П. Кулішем у непоодиноких складних ситуаціях - і морально, і матеріально, і за переконаннями, і за людською співучастю в різних життєвих колізіях.

Звертають на себе увагу і ключові слова наведеної фрази "жертва в ім'я", "спасіння ближнього", "битва" за "життя", апеляція до юнацького благородного максималізму, а з іншого боку - антитетичне протиставлення неможливості "добровільних поступок ворогові" свого місця просвітителя і труженика в інтелектуальній "битві". Все це формує етичну парадигму П. Куліша, де найбільші достоїнства людини пов'язані з працею-битвою, яка в модальностях українського літератора є і смислом життя, і честю, і гордістю, і перспективою жертви в ім'я духовного спасіння. Логічною постає звідси й узагальненість афористичної фрази М. Гоголя "Пояснення літургії", яку поділяє і цитує П. Куліш: "Божественная литургия есть вечное повторение великого подвига любви, для нас совершившегося".

Поваги гідні й етичні ремінісценції та поведінкові аналогії, коли йдеться не тільки про духовну спорідненість П. Куліша і М. Гоголя, але й інших достойників культури. У цьому зв'язку майже містичною видається історія із самим М. Гоголем, наведена і прокоментована Олесем Федоруком.

Український дослідник звертає увагу на фрагмент із "Истории моего знакомства с Гоголем" В. Аксакова, де йдеться про те, як Гоголь зустрів смерть О. Пушкіна. Саме цей фрагмент спогадів В. Аксакова (що важливо для етичних перехрещень митців) цитує П. Куліш:

"Из писем самого Гоголя известно, каким громовым ударом была для него эта потеря. Гоголь сделался болен и духом, и телом. Я прибавлю, что, по моему мнению, он уже никогда не выздоравливал совершенно и что смерть Пушкина была одною из причин всех болезненных явлений его духа, вследствие которых он задавал себе неразрешимые вопросы, на которые великий талант его, изнеможлнный борьбою с направлением отшельника, не мог дать удовлетворительный ответ" [2, с. 537-538].

Заворожує майже екзистенційна спорідненість митців слова, де час культури послідовно сублімується в постатях О. Пушкіна, М. Гоголя, П. Куліша. Виявлені максимально персоналістично в художньому слові, вони рефлексують в одному колі етичних й естетичних цінностей, осягнень духовних істин, що до них і досі лише наближаються нащадки, і підкреслюють етичні та естетичні перетинання світогляду апеляцією до духовних сутностей один одного, без яких і саме життя майже неможливе.

Філологічна інтерпретація етичних міксим П. Куліша - це водночас можливість заглибитися у проблеми людини, яка живе в реальному часі та в реальних обставинах. Достатньо однозначний і палкий в полеміці П. Куліш, коли йдеться про принципові для нього питання видання пам'яток культури, їх паспортизації, обстоювання творчої самостійності (що фактично присутнє ледь чи не в кожному листі), намагається інколи знайти компроміс у складних ситуаціях. У листі до О. Бодянського, зокрема, надісланому 27 березня 1855 р. з Москви, П. Куліш пояснює адресату сутність рецензії на "Літопис Граб'янки". Рецензія буде поміркованою, зважаючи на причини: не варто робити "гадкое движение - унизить себе подобного", "ничего не люблю делать прихватком", "Киевская Комиссия <...> не сделается ни умнее, ни нравственнее", "Мудрому не повредят их ошибки и заблуждения, а дураков моя рецензия не сделает мудрыми", "Нам надобно заниматься делами посложнее этого и не развлекаться мелочами" [6, с. 254].

Чи спостерігаємо в цьому випадку компроміс П. Куліша з обставинами літературного життя або зрадою власних високих етичних стандартів, коли йдеться про культурну історію народу? На нашу думку, іронічна оцінка П. Кулішем видання "Літопису Граб'янки", крім вже зазначених мотивацій, містить ключову (хай і трохи зверхню) оцінку: "Бог с ними! Спасибо, что хоть так издали". Іншими словами - максимум можливого. З тим, щоб зосередитися на головному і йти далі.

Інтерпретатор Кулішевого епістолярію знаходить численні перегуки етичних принципів П. Куліша з його іншим сучасником - Альбертом Швейцером, хоча фактичних підтверджень їх особистого чи текстового знайомства не знаємо. Напевно, саме "час культури" диктує її ритми й формує універсальні етичні принципи, які визначають злети і падіння особистості, соціуму, духовної традиції. А у А. Швейцера аргументована різними контекстами міксима полягає в тому, що культура, в якій деградують засади етики, приречена на занепад [22]. Чи не те саме доводить П. Куліш?

Звернімо увагу, зокрема, на коментовані українським літератором в епістолярії персоналії культурної історії. Із повагою і турботою приймаються, коментуються і дістають підтримки однодумці, люди світлих починань, трудівники. Коротко і ясно в листі до М. Білозерського від 2 квітня 1855 р.: "Прощён Гулак. Есть надежда и для Костомарова" [10, с. 257] - це про кирило-мефодіївців, злет ідей яких окрилив і долю самого П.Куліша. Щиро й відверто в листі до К. Аксакова від 12 квітня 1855 р.: "Тогда Вам скажу спасибо за многое, что я от Вас слышал, - то есть не словом скажу, а делом". І далі - майже розпачливо: "Но Боже мой! Как все идет на изворот в жизни! какие страшные воздвигаются препятствия не только к нравственным, но и к чисто умственным успехам!" [5, с. 262]. Інший лист - до близького друга М. Білозерського, в якому повідомляється про плани повернення восени 1855 р. до Петербурга, бо "не вижу иного средства поддерживать себя в материальном и нравственном отношении" [12, с. 263]. До людини морально глухої, без сподівання на розуміння не звертаються, так нещадно оголюючи душу: "Меня никто не щадит; пощадите хоть Вы, т.е. согласитесь в душе, что так должно мне поступать, как я поступаю. Обнимаю Вас мысленно и от всего сердца" [12, с. 263].

Аналогічні покликання на листи П. Куліша можна множити і множити, розвінчуючи складений можливо недоброзичливцями літератора міф про його нестерпний характер. Погодьмося, навіть критика авторського редагування поезій Т. Шевченка не передбачала відмови від дружби з Кобзарем чи нерозуміння його геніальної особистості в колі українських митців. Це був, на наш погляд, акт піднесення творчої істини до можливого абсолюту довершеності. Все в ім'я того ж - культури, її злету, максимального вияву могутності духу Т. Шевченка.

Так само чинив П. Куліш і з іншими. У листі до М. Білозерського 1855 р. адресант зазначає щодо видання П. Афанасьєвим (Чужбинським) 15 віршів під назвою "Що було на серці" й одразу ж дає їм оцінку: "Есть несколько стихов удачных, но вообще - мелочность чувств и мыслей. Всё же это не Левко Боровыковский. Малоросийский словарь его уже печататся (йдеться про "Словарь малорусского наречия" Афанасьєва-Чужбинського - літери А - З - Л.Ш.): этому я очень радуюсь" [10, с. 257]. В цій короткій історії листа - виразні домінанти моральних принципів П. Куліша. Чесно оцінити недосконалий, на його думку, поетичний доробок П. Афанасьєва- Чужбинського, порівнявши з іншим автором, що працює в цьому ж жанрі, - і водночас порадіти іншим успіхам критикованого за поезію автора, що створює такий важливий для українців словник. Все чесно. Все об'єктивно і морально несуперечливо.

Цей же критерій об'єктивної оцінки застосовує П. Куліш і до себе. З іншої нагоди в листі до А. Смірнової він пише: "Канцелярское делопроизводство мне неизвестно, но я пишу грамотно и быстро по-русски, знаю польский, французский, немецкий, английский, итальянский испанский языки в такой мере, что могу переводить с каждого из них на русский для печати..." [14, с. 260]. У складних життєвих обставинах, що змушують П. Куліша звертатися за протекціонізмом не тільки до О. Смірнової, але й до інших шанованих автором адресатів, він встигає перекладати, видавати та писати, зокрема і праці з соціополітичної проблематики, наприклад, брошуру "La politique de la Russie et les principantes danubiennes par general conite de Ficquelmont". Аналізуючи "трикутник центральної сили між Варшавою, Петербургом і Москвою" в колі геополітичних проблем середини ХІХ ст., П. Куліш, що так характерно для його темпераменту і світогляду, вдається до узагальнень, рівною мірою важливих і для народів, і для окремої ососбистості. Хоч би й у формі висновкової сентенції: "C'ect jefer son avenir а tous les vents que de ne pas savoir а tenips s'imposer а sois - neкnee une frontiиre". Не вміти вчасно обмежувати себе - значить віддати своє майбутнє на ласку долі.

Двічі видана 1854 р. в Парижі (за покликанням О. Федорука на "Catalogue de la section des Russka on йcrits sur la Russie en langue йtrangиres. St.-Petersburg" [24]), брошура ця висвічує ще одну грань П. Куліша - людину європейської перспективи, здатну вести діалог освіченого українця з іномовними сучасниками.

Зауважимо також і на активній, навіть дещо гострій (сьогодні часто вживане означення "радикальній") позиції П. Куліша, коли йдеться про найважливіші для нього етичні максими: "Мораль моя вооружена зубами: она будет грызть сердце читателю - в этом я уверен" [9, с. 59]. Написані у 1852 р., ці рядки до М. Білозерського є інтертекстуальною домінантою епістолярію П. Куліша незалежно від хронології життя і широкого кола адресатів. Життєві обставини швидше уточнюють моральні координати, ніж змінюють їх. Звідси й майже екстатичне: "Я так работал... Если бы кто-нибудь взял на себя труд переменять свечу за свечою, а ставни были заперты, то я просидел бы ночь, день и ночь, но не вставал с места" [15, с. 216]. У листі до С. Аксакова, писаному з Мотронівки роком пізніше (1855 р.), П. Куліш більш стишено, але не менш переконливо сформулює думку: "Я крепко верую в закон необходимости явлений, и вера моя всегда спасает меня: иначе сердце моё давно было бы разбито" [3, с. 236].

Аналогічні апеляції до друзів й інтелектуалів, з якими листувався П. Куліш, можна множити і множити. І це за обставин, про які з гіркотою говорить сам автор листів, як-от звертаючись до М.Д. Білозерського: "Меня никто не щадит; пощадите хоть Вы, т.е. согласитесь в душе, что так должно мне поступать, как я поступаю". [12, с. 263]. В іншій ситуації, в листі, адресованому К. Аксакову з Санкт-Петербурга 12 квітня 1855 р., П. Куліш розпачливо вигукує:

"Но, Боже мой! Как всл идлт на изворот в жизни! Какие страшные воздвигаються препятствия не только к нравственным, но и к чисто умственным успехам! Доживлм ли мы с Вами до более счастливого времени? и где нам почерпать силы для литературных трудов, которые будучи совершенны, должны оставаться немыми, как мысли, сидящие в голове?" [5, с. 262].

Гармонія етичних мотивацій П. Куліша - це етика реалій творчої особистості, де ідеальне трансформується у "прозу життя" і навпаки - "проза життя" виростає до ідеальної, одухотвореної субстанції. Просвіщати народ свій - місія, високе покликання митця слова, божественний дар. Тому й відкривається П. Куліш М. Максимовичу "Нехай... Бог сам положить на думку, що... писати. Він один теє знає, що він думає-гадає, як нашу душу огнем воспаляє, голосними словами у слух уха промовляє" [17, с. 195].

З ідеальної настанови постає ідеальна сутність, точний смисл і довершена форма. Відтак "Псалом 41 я получив. Гарно! Знаєте що? Коли се на мене, то людові і треба дещо показувати його мовою, то оттакими божественними речами чи не спірніше піде діло?" [17, с. 195].

П. Куліш безумовно апелює і до вищих істин, і до зразкових форм, і до естетичних вимірів національної мови в її "божественних" текстах. А як же з іншими оцінками реалій, коли "С обществом, к которому мы принадлежим, мы разлучены огромным неравенством отношений, мест и взглядов на вещи?" [11, с. 92]. І навіть більше - тверезий, неромантизований погляд на людей знімає з П. Куліша штамп "хуторянства", як усвідомленої (ніби-то) і декларованої автором моделі ідеального українського життя. У листі до Миколи Макарова, писаному 25 червня 1854 р. з Боївщини, П. Куліш із гіркою іронією зазначає, що хотів би "похвалитися своїми людьми", яких вісім та ще двоє дітей, але "людишки у меня дрянные, кроме одной или двух душ. Употребляю все средства, чтоб их очеловечить - и всё вотще; впрочем, ещё так мало времени я живу с ними" [19, с. 185].

Пізніше критикам (напевно, і багатьом сучасникам) П. Куліша написане руйнує романтизовану картину уявлень українського інтелігента. Але хіба не ця тема митця в духовній піднесеності і спраглому бажанні піднятися, піднестися в небесну височінь (а паралельно антитетичним компонентом світу - профанне існування нерозвиненої, неодуховленої натури) будила пошук художника? Згадаймо, до прикладу, грецький міф про Ікара і драматичну рефлексію на нього Я. Брейгеля "Падіння Ікара". Ікар у могутньому злеті творчості й фантазії сягає небесної височини і хай з обпаленими крилами падає на землю, але він ще там - у небі. А на землі - все, як і було. Орач, опустивши голову, долає свій земний, позбавлений мрій про небесну височінь, шлях. Інші - кожен у своїх справах, а митець - у злеті, один.

У цьому ж листі до М. Макарова йдеться і про інше - сутнісне. П. Куліш смиренно і довірливо розповідає, як прокидається зранку й бере "английское евангелие, чтобы почитать главу или две для начала вместо молитвы", а далі йде до саду, де "в цветах и растениях мне чудится тот же голос, который чует душа моя в простых речах евангелистов". Євангеліє тут, в істинних формах природи "гораздо внятнее уму и сердцу, нежели в городах, точно как будто идёшь вслед за Христом и слышишь вдалеке его вечный голос" [19, с. 186-187].

Прості слова складної творчої особистості, етичні міксими, що спираються на тернистий життєвий шлях, випробування обставинами і здатність долати негаразди, хвороби, зради і, що важливо, часто нерозуміння і відторгнення.

Висновки

Емоції автора, ну хоч би у звертаннях, їх лексичній варіативності, де прочитуються пошана, дружня, ділова та ін. апелятивності. Якщо йдеться про Г. Данилевського, то це "Милостивый Государь Григорий Петрович..." (тут і далі виділено нами. - Л.Ш.) [19, с. 166]; якщо лист написано О.Бодянському, то "А що се братику, немає од тебе посилочки з паньківщиною?" [7, с. 167]; або "тим часом бувай здоров, любий земляченьку, та не забувай твого щиро прихильного П.К" [7, с. 169]; чи "Не могу понять причины Вашего молчания, мой дорогой Осип Максимович" [8, с. 177]. До С. і К. Аксакових: "Давно бы следовало мне отозваться к Вам, прекрасные друзья мои... Вы самим делом показали, что Вы друзья мои, и потому да не покажется Вам странным, что я первым даю Вам это название)..." [4, с. 181]. І знову ж до С. Аксакова: "Милостивый Государь! Почтеннейший Сергей Тимофеевич... " [4, с. 181] та ін.

Тонкий стиліст, П. Куліш використовує актуальний у приватному епістолярії комплекс компонентів, характерних для листування, зокрема формули чемності ("Свидетельствую глубокое почтение всему Вашему семейству, имею честь быть Вашим покорнейшим слугою" [4, с. 181]; або як у листах до духовного вчителя Михайла Максимовича: "Почтеннейший мой Наставник Михайло Александрович" [18, с. 165]; "Оце ви все ждете нас на Михайловій Горі, любі приятелі наші Михайло Александрович і Марья Васильєвна, а ми сидимо сидьма у Баївщині та й негадки!" [16, с. 183] та ін.

Минає час і ювілейні дати віхами позначають простір, в якому сформувався і творив Пантелеймон Куліш. Етичні ідеали духовності і моральні принципи щоденного життя поєдналися в особистості невтомного трудівника - складного, неоднозначного і такого спраглого до ритмів свого суспільства, народу, мови і культури будівничого. Епістолярій засвідчує цілісність мовної особистості, де рефлексія на ідеальне і земне найбільш рельєфно відбилася в мові, її текстах, семантиці фрази, слова, виразових можливостях, об'єднаних етикою праці та творчого пошуку.

куліш епістолярій етичний гоголь

Література

1. До Олександри Куліш. Москва, 24 березня 1855 р. Пантелеймон Куліш. Повне зібрання творів. Листи. Т. 2. 1850-1856. Київ: Критика, 2009.

2. До Сергея Аксакова. Москва, 24 березня 1855 р. Пантелеймон Куліш. Повне зібрання творів. Листи. Т. 2. 1850-1856. Київ: Критика, 2009.

3. До Сергея Аксакова. Мотронівка, 11, 15 лютого 1855 р. Пантелеймон Куліш. Повне зібрання творів. Листи. Т. 2. 1850-1856. Київ: Критика, 2009.

4. До Сергея Аксакова. Баївщина, 18 травня 1854 р. Пантелеймон Куліш. Повне зібрання творів. Листи. Т. 2. 1850-1856. Київ: Критика, 2009.

5. До Константіна Аксакова. Санкт-Петербург, 12 квітня 1855 р. Пантелеймон Куліш. Повне зібрання творів. Листи. Т. 2. 1850-1856. Київ: Критика, 2009.

6. До Осипа Бодянського. Москва, 27 березня 1855 р. Пантелеймон Куліш. Повне зібрання творів. Листи. Т. 2. 18501856. Київ: Критика, 2009.

7. До Осипа Бодянського. Мотронівка, 25 лютого 1854 р. Пантелеймон Куліш. Повне зібрання творів. Листи. Т. 2. 1850-1856. Київ: Критика, 2009.

8. До Осипа Бодянського. Мотронівка, 3 квітня 1854 р. Пантелеймон Куліш. Повне зібрання творів. Листи. Т. 2. 1850-1856. Київ: Критика, 2009.

9. До Миколи Даниловича Білозерського. Санкт-Петербург, 6 грудня 1852 р. Пантелеймон Куліш. Повне зібрання творів. Листи. Т. 2. 1850-1856. Київ: Критика, 2009.

10. До Миколи Даниловича Білозерського. Санкт-Петербург,