Тарас Шевченко у публіцистично-есеїстичній рецепції Романа Олійника-Рахманного (до сторіччя від дня народження вченого)

Есей "Ми - українці Шевченкового роду" Р. Рахманний нестрого атрибутував як "розмову" з найбільшим українським поетом задля "зміцнення своїх політичних переконань" та з метою "ще більше наснажитись його національною відпорністю".

На користь цього заміру говорить, зокрема, усвідомлена нарато- ром генеза наших дідів і батьків від Шевченкової "державницької школи". Сторінки "Кобзаря", згідно з образним порівнянням есеїста, - її цеглинки. Тому спілкування розумом і серцем із цією Книгою Книг здатне незмірно поглибити українське розуміння національної честі й гідності.

Фактологічно коректними і вмотивовано високостильними є дефінітивні окреслення постаті Шевченка як поета-пророка України і державницького мислителя. З глибини емоційного пережиття в есеїста проривається внутрішня рима: "багатьма талантами "опромінений", ласкою Божою в серце зранений, болем і гнівом народу зроджений та власною волею зформований" [1, 565-566]. Усім великодержавним "цеховим скализубам" на чолі з "нєістовим Віссаріоном", заанґажованим знищити українську красну словесність як зайву і непотрібну в Росії (процеси ці тривають і у ХХІ ст.), - Т. Шевченко мужньо заявив про свідоме прийняття хреста "мужицького" поета: "Буде з мене, поки живу, /1 "мертвого " слова". Тобто у візії шевченкознавця сміливість та національний радикалізм сполучилися у митця з надзвичайним хистом, який не знав "учнівського" періоду.

Адекватно оцінив Р. Рахманний шевченківські публікації в альманасі "Ластівка" і перший "Кобзар" як такі, що вивели автора в число чільних літераторів Європи. Будитель рідної нації, він об'єднав українців в одну сім'ю, дав повноцінний літературний статус мові, незмірно підніс письменство. Шевченкові поеми і "дрібні вірші-перлини" відновили історичну пам'ять українства про державницьку славу предків. Але й навчили, додамо до цих посутніх характеристик, критично ставитися до деяких історичних міфів і діячів минулого, - про це есеїст мовить у третій частині свого твору.

Головне ж, Т. Шевченко створив національний "компут" (ще козаки цією лексемою номінували свій повний склад реєстровців, передавши нащадкам однокореневе слово "комп'ютер"). Маємо на увазі - дав розуміння нації як культурно-історичної спільноти і мертвих, і живих (і "напівживих громадян найсуве- реннішої республіки", згідно з іронічним доповненням з "Повісті про Гусака-Невмираку" Р. Олійника), і ненарожденних українців як на рідній землі, так і поза нею сущих. А ще саме Т. Шевченко, на його тверде переконання, вказав оті "шляхи віковії", якими простуватиме нація ген далеко від свого полону неволі, що виявила, наприклад, Революція гідності, коли Т. Шевченко був на майдані зі своїм людом.

Есеїст мав рацію, коли назвав автора "Неофітів" тим першим мислителем із українців, який розкрив тоталітарну природу "лукавої споруди" імперії Романових. Так, у знаменитій "картині ге-нерального мордобитія" (І. Франко) "комедії" "Сон" Т. Шевченко розкрився цілком подібно до іншого европейця високої культури - французького мандрівника Росією маркіза де Кюстіна. З усією художньою яскравістю та вбивчою силою політичної сатири поет розвінчав російську ієрархію рабства нижчого проти вищого, сваволю самодержавного п'ястука як етологічної підвалини імперії самодержавного двоголового орла.

Не ліберальним її реформатором, а переконаним противником- борцем, який вірив у дочасність існування тиранічного царату, виявився Кобзар, який прозирав шляхи його знесення та до свого скону твердо йшов ними. Така рецепція постаті Т. Шевченка есеїстом - ізнов автентична. Іпостась ж борця доповнена не менш важливою конструктивно-будівничою державницькою парадигмою: "Шевченкова віра у самостійну Україну ґрунтувалася на солідарності й любові усіх прошарків рідного суспільства та на взаємопошані й людяності в міжнаціональних стосунках" [1, 567].

Уже не вселюдським, а національним пророком, як цікаво мислив і формулював Р. Рахманний, Шевченко уклав своєрідну угоду з рідним народом і Богом. Есеїст виявився на висоті науково точного розуміння та інтерпретації знаменитого "Заповіту", зокрема контроверсійно тлумачених вченими рядків "...а до того /Я не знаю Бога" . Адже шевченкознавець обстояв (як тогож року і проф. Л. Рудницький у своїй глибокій літературознавчій студії, вміщеній в ювілейному часописі "Сучасність") найбільш правильне розуміння цієї частини твору.

Воно полягає ось у чому: душа поетова, мовляв, витатиме над Україною до часу, коли боротьба за її визволення не завершиться перемогою, а Дніпро не понесе у море кров ворожу. Тільки тоді він перерве епітимію самовідлучення (Л. Рудницький ужив на означення екстраординарного стану англійське означення selfdetachment), скористається правом стати на суд перед Божим престолом і полине "До самого Бога /Молитися". Таке зобов'язання добровільно довгого невпокоєння - чергове, після "Кавказу", втілення релігійного мотиву посмертного життя у поезії митця, християнсько-містичне відображення особливого етизму Т. Шевченка. Як дійшов посутнього висновку есеїст, "більш ідейне самовідречення ледве чи знайдеться десь у світовій літературі або в історії християнського людства" [1, 568].

Людина палкої віри і поет ревного релігійного чуття - аж до оскаржень найвищого зверхника у світовому лихові, - Т. Шевченко ще в "Кавказі" виявив палку віру в Боже протегування борців за свободу. В 43-му псалмі він піднісся до верховин пафосу, прохаючи Бога морально підтримати їх у борні проти ката. Згідно з актуалізацією есеїста, словами Давида поет домагався "Божої справедливости для праведної української визвольної справи" [1, 569]. Заповіти Т. Шевченка, пронесені патріотами в ХХ ст., стверджував публіцист, утілилися в: універсалах УНР; чині борців 10-х - 30-х рр.; відновленні української державності 1941 р.; змагові УПА та в русі політичного опору в тоталітарному СССР.

Дуже часто есеїст використовував Шевченкові образи як найвагоміші з аргументів, своєрідні злитки золотих думок, емоцій і переживань непідробної щирості, що надали Тарасовій вікопомній творчості характеру "Нового Заповіту" (Д. Павлич- ко) українцям і всьому людству. В умілому і знаючому орудуванні Р. Рахманного первні національних святощів і звичаєвих цінностей постали крізь призму "Кобзаря" в усьому розмаїтті й функціональній тяглості, примножилися політичною прозірливістю самого публіциста. Врешті, злютувалися з його далеко- сяглою творчою метою акумулювати патріотичну енергію українства обабіч залізної завіси, продовжити в атомну добу шевченківське протистояння "анахронізмові й заґумінковості недоукраїнства" (І. Дзюба).

Приспана лихими владарями й обуджена в огні, Україна досі окрадена з повновладдя рідної мови й престижної нею освіти навіть на підконтрольній частині, окрадена зі здоров'я духового й фізичного своїх дітей. Тим-то дороговказом для нас залишаються, констатуємо слідом за Р. Рахманним, ідеї великого Вчителя й справедливого Судді Т. Шевченка. Це ж бо він у візії публіциста - той пророк, настрій очікування якого, поєднаний із подивом, символічно передав сам великий Тарас: "...чому не йде Апостол правди і науки" (камертон статті "Нам кожному бути сторожем брата свого"). Шевченкова мистецька многоцінна й неднострунна спадщина промовлятиме до кожної живої душі й у тій ідеальній українській державі майбутнього, про яку мріяли Т. Шевченко, Р. Олійник-Рахманний і багато інших деміургів вільної думки і слова.

Таким чином, призбирані, систематизовані та пересіяні через літературознавче дослідницьке сито осмислення заокеанського публіциста й есеїста осягів життєтворчості Кобзаря переконують у слушності вимогливим "судом Шевченка" справ і дій його попередників, сучасників і наступників. Мірка ця була, є і буде високою для кожного діяча, уряду чи партії, адже митець - щедрий володар вічного світла істини, носій остаточної правди у справах міжлюдських і вселюдських. Його художній світ, як довела есеїстично-публіцистична рецепція Р. Рахманного жит- тєтворчості генія, - це універсум гуманності, демократизму та патріотизму, жива схованка естетичної краси.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Рахманний Роман. Роздуми про Україну. Вибрані есеї та статті, 1945-1990 / Роман Рахманний. - К. : Просвіта, 1997. - 684 с.

2. Рахманний Роман. Україна атомного віку. Есеї та статті, 1945-1986: у 3 т. / Роман Рахманний. - Торонто, 1989. - Т. 2. - 629 с.

3. Рахманний Роман. Україна атомного віку Есеї та статті, 1945-1986: у 3 т. / Роман Рахманний. - Торонто, 1991. - Т. 3. - 597 с.

4. Рахманний Роман. Україна атомного віку Есеї та статті, 1945-1986: у 3 т. / Роман Рахманний. - Торонто, 1987. - Т. 1. - 546 с.

REFERENCES

1. Rachmannyy, R. (1997). Rozdumy pro Ukrajinu. Vybrani statti ta eseji, 1945-1990 [Reflections on Ukraine. Selected essays and articles, 1945-1990] - K.: Prosvita [in Ukrainian].

2. Rachmannyy, R. (1989). Ukrajina atomnoho viku. Esejitastatti, 1945-1986 [Ukraine atomic age. Essays and articles, 1945-1986]. (Vol. 2). - Toronto [in Ukrainian].

3. Rachmannyy, R. (1991). Ukrajina atomnoho viku. Esejitastatti, 1945-1986 [Ukraine atomic age. Essays and articles, 1945-1986]. (Vol. 3). - Toronto [in Ukrainian].

4. Rachmannyy, R. (1987). Ukrajina atomnoho viku. Esejitastatti, 1945-1986 [Ukraine atomic age. Essays and articles, 1945-1986].(Vol. 1). - Toronto [in Ukrainian].

Размещено на Allbest.ru