Топос Петербурга в повісті "Художник" Т. Шевченка: структурно-семіотичний та екзистенційно- феноменологічний аспекти відтворення міського простору

Размещено на http://www.allbest.ru/

Топос Петербурга в повісті "Художник" Т. Шевченка: структурно-семіотичний та екзистенційно- феноменологічний аспекти відтворення міського простору

Боклах Дмитро здобувач

У статті розкрито структурно-семіотичні параметри відтворення топосу Петербурга в повісті "Художник" Т. Шевченка, з'ясовано особливості зображення локусів-психологем у просторовій тканині топосу, виокремлено особливості геопоетики просторового континууму топосу Петербурга, представлено специфіку наповнення простору міста екзистенційно- феноменологічними модусами.

Ключові слова: топос міста; локус міста; екзистенціал; феноменологічний модус; геопоетика місцевості; інтуїтивізм; інтерсуб'єктивність.

топос петербург шевченко

Боклах Д.

ТОПОС ПЕТЕРБУРГА В ПОВЕСТИ "ХУДОЖНИК" Т. ШЕВЧЕНКО:

СТРУКТУРНО-СЕМИОТИЧЕСКИЕ И ЭКЗИСТЕНЦИАЛЬНО-

ФЕНОМЕНОЛОГИЧЕСКИЕ АСПЕКТЫ ВОСПРОИЗВЕДЕНИЯ

ГОРОДСКОГО ПРОСТРАНСТВА

В статье раскрыты структурно-семиотические параметры воспроизведения топоса Петербурга в повести "Художник" Т. Шевченко, определены особенности изображения локусов-психологем в пространственной структуре топоса, выделены особенности геопоэтики пространственного континуума топоса Петербурга, представлена специфика наполнения пространства города экзистенциально-феноменологическими модусами.

Ключевые слова: топос города; локус города; екзистенциал; феноменологический модус; геопоэтика местности; интуитивизм; интерсубъективность.

Boklakh D.

ST. PETERSBURG'S TOPOS IN THE NOVEL "ARTIST" BY T. SHEVCHENKO:

STRUCTURAL-SEMIOTIC AND EXISTENTIAL-PHENOMENOLOGICAL ASPECTS

OF URBAN SPACE REPRODUCTION

The article reveals the structural-semiotic parameters of reproduction of St. Petersburg's topos in the novel "Artist" by T. Shevchenko. The features of the image of the locus-psychologema in the spatial cloth of the topos are discovered, the features of the gepoetics of the spatial continuum of St. Petersburg's topos are revealed, and the specifics of filling of the urban space with existential- phenomenological modus are presented.

Key words: topos of the city; locus of the city; existential; phenomenological modus; geopoetics of the area; intuitionism; intersubjectivity.

Урбаністична візія творчості Т. Шевченка - це просторова система координат міської дійсності поряд із відтворенням аспектів рецепції міста. Т. Шевченко як особистість, письменник, художник знаходить свою реалізацію у середовищі міста (Вільно, Київ, Петербург). Зрештою, місто стає простором, де виринає і зникає антропологічний вимір буття, свободи для письменника (Петербург, Оренбург). Досвід міста постає як необхідність для людини, що потенційно має позбавити її від соціальної самотності та неможливості самостановлення. Загалом, усе залежить від суб'єкта, наскільки він зможе відкритись світу і зберегти водночас власну самість, не розчинившись у безмежності культури [13, с. 185]. Дослідження семіозису міського простору творів Т. Шевченка постає актуальним аспектом шевченкознавства, бо топос міста презентує комплекс індивідуальних особистісно- психологічних, семіотичних параметрів зображення міста.

Аналізові художнього простору Петербурга в повісті "Художник" присвячено ґрунтовні праці Ю. Барабаша, О. Бороня, І. Дзюби, В. Левицько- го, М. Жулинського, В. Фоменко, у яких детально висвітлено просторові координати Петербурга, специфіку його художнього втілення у повісті. Однак, на нашу думку, залишається малодослідженим питання семіотичної деталізації простору Петербурга в ракурсі структуралізму, а також не розкритим лишається питання виявлення специфіки наповненості простору міста екзистенційними й феноменологічними модусами як компонентами геопоетики. Відтак, метою статті є дослідження структурно-семіотичних, екзистенційних та феноменологічних параметрів відтворення міського простору як цілісної художньої системи топосу міста в повісті "Художник" Т. Шевченка.

Топос міста - це широкий простір, що відтворює природно- архітектурний ландшафт урбаністичної місцевості. Менші підрозділи топосу - локуси-психологеми конкретного місця у просторовому універ- сумі буття городян. Топос ретранслює світ міста крізь структури людської свідомості й підсвідомості. Унікальність локусів міста полягає в тому, що локус охоплює місце, час, психологію людської душі в один плин буття. Так, у повісті "Художник" маємо значний, але осяжний простір у часі - топос Петербурга, а малі одиниці цього простору - локуси Літнього саду, Академії мистецтв, петербурзької квартири, Троїцького мосту та ін. - утворюють загалом просторовий континуум міста.

Повість "Художник" містить творчо трансформовані автобіографічні спогади про особисті й естетичні погляди Т. Шевченка у петербурзький період життя крізь структуру локусів міста. Специфіка звернення автора до художнього відтворення власної біографії пов'язана з ностальгією на засланні за "літами молодими", які поспіхом минули в Петербурзі - місті його творчого становлення як майстра пензля. Аналізуючи повість, можна помітити, що увага автора сконцентрована на побудові топосу міста з чітко упізнаваними локусами. Т. Шевченко конструює "міський текст", який являє собою певну ієрархію локусів у топосі міста з характерними ознаками топоніміки, міських атрибутів. У "Художнику" автор деталізує міську топоніміку Петербурга крізь маркери міського тексту. "Петербурзький текст" повісті постає як знакова система, що містить певні соціально- психологічні передумови рецепції ландшафту та архітектоніки місцевості. Поступово автор подає такі топоніми: Літній сад, Михайлівський замок, Ермітаж, Петровський парк, Петропавлівська церква, Академія мистецтв, кав'ярня мадам Юргенс, Великий театр та ін., які виступають конкретними ретрансляторами життя у місті. Церкви, собори, споруди культури міста, за твердженням А. Яффе, стають символами психологічної рівноваги людини й міста, справляючи духовний вплив на городян [23, с. 318].

Характерною рисою епічного топосу Петербурга стає амбівалентність, що визначає організацію простору міста за допомогою опозиції "центр культури, можливостей" - "осередок злиднів". Перша частина твору презентує більшою мірою успішне життя юного художника, натомість друга половина твору позначена негативними інтенціями, де місто перетворюється на руйнівника людської долі. Топос Петербурга, хоч і суголосний "Петербургу Достоєвського" (Ю. Барабаш) на ідейно-тематичному рівні, однак має неповторні особистісні та предметні реалії міста. Ю. Барабаш стверджує, що в повісті "Художник" відображені елементи міського середовища не складають цілісний "петербурзький архітектурно-ландшафтний "текст"" [3, с. 285]. Однак, на нашу думку, авторові вдається детально паспортизувати локальні елементи міського середовища для того, аби досягти максимального вираження свого унікального й неповторного буття в місті крізь призму художнього відтворення топосу Петербурга. Тому слушними з цього приводу є слова І. Дзюби про те, що над повістями письменника - справжній ореол Шевченкової особистості як людини й митця, що допомагає нам побачити духовні й творчі обшири автора [10, с. 57]. Міського тексту, спроектованого Т. Шевченком, видається достатньо, аби окреслити просторові рамки топосу Петербурга й визначити його генезис у повісті. Аспект "розташування міста", на відміну від поеми "Сон", не є важливим, адже ландшафт Петербурга стирає межі "ворожості". Герої бачать місто як простір естетики й чуттєвості: краса "академической набережной" [24, с. 121], "незабвенное утро" над Невою [24, с. 161] та ін. Топос Петербурга пов'язується із семантикою географічного простору, до якого дотичними елементами стають структурні складники, кожен з яких, говорячи словами М. Бердяєва, уміщує "цілий світ" життя суб'єкта як мікрокосму [5, с. 12] у просторових координатах міста.

Художня структура топосу Петербурга у повісті пов'язується із семантикою міста як широкого географічного простору, до якого дотичними елементами виступають локуси. З огляду на класифікацію О. Фролової [21, с. 18], виділяємо такі види локусів міста у творі: приватні (квартири, майстерня Брюллова), соціальні (Академія мистецтв, кав'ярня, Ермітаж, лікарні, ріг Сенату), комплексні (Великий театр, маскарад), динамічні (Троїцький міст), природні (Нева, Літній сад, Петровський парк). Домінантою простору міста є топос міста, який презентує собою "місце дії" героїв у конкретному середовищі проживання людини та пов'язаний із життям юного художника й оповідача в місті.

Локус квартири у творі стає замкненим простором інтимно- приватного життя героїв. Юний герой-художник почуває себе невпевнено в "чужому" для нього просторі - квартирі оповідача: "Я отдернул руку: меня сконфузило его раболепие. Я молча вошел в квартиру, а он остался в коридоре" [24, с. 122]. Пізніше ми дізнаємося, що юному герою вдається винайняти петербурзьку квартиру "между Большим и Средним проспектом, в Седьмой линии, в доме Кастюри- на" [24, с. 136]. Однак молодий художник страшенно боявся самотності в домашньому просторі: "[...] не хотелось ехать к себе на квартиру: я боялся пустоты, которая меня поразит дома" [24, с. 163]. Крім того, стан самотності, певної покинутості в місті був притаманним юному герою на початку розгортання сюжету, і тільки Академія мистецтв справляла іншу емотивну інспірацію. Простір великої квартири, яка винаймалася Товариством заохочення художників, означений естетичними екфразисами: "[...] учебные залы, украшенные античными статуями, как-то: Венерой Медицийской, Аполлино, Гер- маником и группою гладиаторов" [24, с. 136]. Просторовий екфразис розширює звичну семантику побутового простору естетичним відтворенням певних мистецьких творів. Локус квартири у творі відображає і деталізує побутові подробиці, які занурені в культурологічну рецепцію приватного атрибутивного мікросвіту життя героїв. Так, після похорону Демського юний художник відвідує квартиру померлого, де ознайомлюється із його бібліотекою: "Вся библиотека заключалась в небольшом, едва сколоченном ящике и состояла из 50 с чем-то томов, большею частию исторического и юридического содержания, на языках греческом, латинском, немецком и французском" [24, c. 195]. Бібліотека як просторовий образ розширює межі узвичаєного приватного мікросвіту маркерами культурологічного світу.

Важливим контрапунктом у творі виступає локус-хронотоп Академії мистецтв, оскільки тут герой відчуває специфічну психологічну рівновагу з великим містом загалом. Локус-хронотоп Академії визначає часовий період знайомства юного героя з художниками, а просторовий період пов'язаний з іншими локусами Петербурга (Великий театр, Літній сад, майстерня К. Брюллова, петербурзька квартира, кав'ярня та ін.) [3, c. 306], які допомагають окреслити тло топосу, а вжиті топонімічні номінації "місць" викликають асоціації з предметним об'єктом середовища за рахунок "присутності" в певному локусі міста героїв. Академія мистецтв стає простором, де реалізується талант і здійснюється заповітне бажання у просторі Петербурга - отримання звання "некласний (вільний) художник": "Так или почти так совершился этот душу потрясающий экзамен. И все то, что я вам написал теперь, это только темный силуэт с живой природы, слабая тень настоящего происшествия. Его ничем нельзя выразить [...]" [24, с. 177]. Юного художника вітає із отриманням медалі Демський, який окреслює для свого друга прогресивні мистецькі перспективи: "Он [...] предсказывал мое будущее с таким убеждением, так натурально, живо, что я невольно ему верил" [24, с. 177]. Герой-художник і справді почуває себе вільним і щасливим у просторі міста загалом, у листі до оповідача він відверто зізнається: "[...] мог ли я тогда думать о таком счастии [...]" [24, с. 191]. Як бачимо, тут зникає юнацька меланхолія героя, який нещодавно дискомфортно себе почував у місті. Стан радості й цілковитої свободи в діях панує в його душі, бо попереду - перспектива улюбленої творчої роботи, реалізація можливості заможного життя. Слушно про "випробування свободою" Т. Шевченка у Петербурзі стверджує І. Дзюба [11, с. 70-73]. У філософів- екзистенціалістів (передусім Ж.-П. Сартра) свобода - це ноша для будь-якої людини, оскільки є відповідальністю за себе і світ, породжує стан тривоги [18, с. 557-560], а відтак і навіює ймовірну покинутість, самотність людини в міському середовищі. У повісті крізь відверто психологічний образ юного художника, який втілює авторське інтен- ційне буття, на наш погляд, знаходять втілення екзистенціали, що окреслюють унікально-неповторне буття героя в Петербурзі, - надія, радість, любов, кохання. Однак герой твору наприкінці життя в місті впадає у самотність, тривогу, глибокий відчай і гине.

Локусом мистецького життя в просторовому ракурсі хронотопу Академії мистецтв варто назвати кабінет-майстерню К. Брюллова, де штори та шпалери оздоблені червоним кольором, а на стінах висіла східна зброя, тому й весь колорит кабінету реалізує простір класичного оформлення: "Красная комната [...] сквозь прозрачные красные занавеси освещенная солнцем [...] поразила" [24, с. 132]. Зокрема, червоний колір, на думку Ю. Грибер, втілює вогонь і світло, виступаючи символом сонця [8, с. 40-41]. Майстерня К. Брюллова як класицистично оздоблений локус стала місцем, де розпочалося життя юного героя як вільної людини та майстра пензля, це локус, що пройнятий естетикою творчості та новаторства, а червоний колір символізує прогресивні творчі ідеї, зміни та ін. Після творчої роботи герої відвідують кав'ярню мадам Юргенс на Третій лінії: "Карл Великий любил изредка посетить досужую мадам Юргенс. [...]. Ему нравилось [...] наше разнохарактерное общество" [24, с. 139]. Локус кав'ярні мадам Юргенс уособлює простір відпочинку творчої інтелігенції у топосі Петербурга.

Топос Петербурга постає культурологічним відбитком місць- локусів, що генерують естетичне враження реципієнта тексту і героїв твору. Так, герой-оповідач захоплюється відвідинами культурних місць Петербурга, зокрема локусом Ермітажу: "Нередко случалось мне бывать в Эрмитаже вместе с Брюлловым. Это были блестящие лекции теории живописи" [24, с. 129]. Героєві-оповідачеві вдавалося поєднувати навчання і загальний естетичний розвиток особистості. Відтак топос Петербурга виступає генератором розвитку здібностей людини.

Локус лікарні св. Марії Магдалини презентовано докладно в часі, натомість у просторі він детально не паспортизований. Після зане- дужання юного художника герой-оповідач "в тот же вечер отвез своего бедного ученика в больницу св. Марии Магдалины, что у Тючкова мосту" [24, с. 140-141]. Оповідач неодноразово відвідує лікарню, постійно турбуючись за свого юного друга аж до повного його одужання. Пізніше юний герой відвідує свого товариша Демського в лікарні св. Марії Магдалини ("Бедный Демский и вскрытия Невы не дождался: умер, и умер как истинный праведник, тихо, спокойно, как будто бы заснул. В больнице Марии Магдалины мне часто удавалося наблюдать за последними минутами угасающей жизни человека" [24, с. 194]). Лікарню як останнє пристановище людини на земному світі зображено наприкінці твору, коли оповідач приходить до вже божевільного юного художника ("[...] взял извозчика и отправился в больницу Всех скорбящих" [24, с. 206]). Отже, з одного боку, локус лікарні в тексті твору - місце надії на поступове одужання, а з іншого - місце, що стає останнім притулком згасаючого життя людини.

Особливого значення у повісті набуває локус Великого театру, презентуючи собою цілу низку зорово-слухових образів відтворення місця дії: "Сияющий зал быстро наполнялся замаскированной публикой, музыка гремела, и в шуме общего говора визжали маленькие капуцины" [24, с. 161]. Великий театр - культурологічний локус столичного модусу життя для героя. На думку Х. Кирла, символіка театру пояснюється принципом "Весь світ театр, а люди в ньому - актори" [14, с. 424]. Локус театру презентує акторську гру (маскарад) і рецепцію героями цього дійства. Локус дії в театрі накладає відбиток на концепцію відтворення топосу Петербурга загалом: місто ("театр дії", "маскарад") - це осяжний простір буттєвого світу людини, де акторами виступають герої повісті. Герой-художник долучається до вишуканих манер у міському середовищі, адже для нього це дуже важливо, і відвідує маскарад: "Скоро сделалося жарко, и маска мне страшно надоела; я снял ее, Штернберг тоже" [24, с. 161]. Локус маскараду як дїї в просторі театру втілює секуляризоване буття героїв в убанізованому середовищі міста, а отже, маскарад репрезентує їхнє культурне дозвілля.

Петербург для героя-оповідача ретранслює параметри естетичного сприйняття міста. Топос Петербурга репрезентовано яскравими спогадами про його конкретні місця: герой-оповідач поспішав "полюбоваться [...] на тихоструйную красавицу Неву" [24, с. 145]. На початку твору топос Петербурга відтворений крізь "теплі" відтінки зображення локусу Троїцького містка: "Любил я также летом встречать восход солнца на Троицком мосту. Чудная, величественная картина!" [24, с. 121]. Місток - важливий межовий локус, який символізує зв'язок між двома світами; відтворює те, що може бути досягнено, знаходячись поза сферою досягнення. Місток завжди є символом переходу із одного стану в інший, а також є символом певних змін або бажання до змін [14, с. 277-278]. На нашу думку, місток стає втіленням особистісного буття людини, крізь який семіотично втілюється життєва перспектива юного героя - шлях до мистецького зростання, розкриття здібностей, що пізніше переросли у справжній талант майстра, вихованого класичною урбаністичною культурою.

Локальна картина відтворення місцевості Петербурга подається в різних часових аспектах. Так, повість починається зі створення картини топосу Петербурга героєм-оповідачем влітку: "Летние ночи в Петербурге я почти всегда проводил на улице или где-нибудь на островах, но чаще всего на академической набережной. Особенно мне нравилось [...] когда Нева спокойна и, как гигантское зеркало, отражает в себе со всеми подробностями величественный портик Румянцевского музея, угол сената и красные занавеси в доме графини Лаваль" [24, с. 121]. Ріг сенату у відтворюваній картині для Т. Шевченка є локусом Сенатської площі та згадкою про 14 грудня 1825 р. й про декабристів, з якими він був близький по духу. Цей локус ретранслює історіософські основи бачення автором реальних подій, що відбувалися в Петербурзі. Порівняння Неви із дзеркалом не є випадковим художнім прийомом автора. Сферична поверхня ріки як дзеркала трансформує усі міські атрибути в неповторне ціле, що загострює увагу на специфіці відображення. Стає очевидним, що будь-яке відображення - одночасно і зрушення, загострює деякі аспекти об'єкта (ріки), з одного боку, а з іншого ж - виявляє структурну природу мови, в простір якої проектується об'єкт [17, с. 196]. Таким чином, локус Неви стає точкою зрушення простору міста (динамічний аспект), при цьому загострюючи естетичний аспект рецепції самого топосу Петербурга (текстова стратегія). Далі герой-оповідач згадує зимову картину відтворюваної місцевості, яка репрезентує "теплу" емотивну палітру: "В зимние длинные ночи этот дом (будинок графині Лаваль. - Д. Б.) освещался внутри, и красные занавеси как огонь горели на темном фоне, и мне всегда досадно было, что Нева покрыта льдом и снегом и декорация теряет свой настоящий эффект" [24, с. 121]. Відтак специфічного значення в тканині топосу набуває локус Неви. Ріка - символ вічного плину часу [12, с. 688], вона також символізує швидкий ріст і розвиток [19, с. 418]. Скажімо, останній аспект "розвитку" влучно проектується на долю юного ге- роя-художника, який поступово розкриває свої мистецькі здібності в міському середовищі.

В уяві героя-художника зринає локус Літнього саду як неповторне місце духовної концептуалізації, доленосний простір, бо саме звідси й проліг шлях героя до творчих злетів. Так, в античній літературі (Гесіод, Гомер, Горацій, Вергілий та ін) широко використовувалося поняття "locus amoenus", що означає "приємне місце", особливе місце дії, де максимально повно розкриваються духовні, творчі і психологічні аспекти характеру персонажів. Варто хоча б згадати "genius loci" - духовну сутність певного куточка ландшафту, яка оберігає унікальну атмосферу цього місця. Таким чином, особливої важливості набуває локус Літнього саду, оскільки він концептуалізує взаємозв'язок юного героя із містом, що виринає у пам'яті як "приємне місце" (або "locus amoenus"), означаючи особливий об'єкт дії, де максимально розкриваються духовні аспекти персонажа. Е. Р. Курціус стверджує, що "locus amoenus" - це просторове зображення куточків природи (дерева, саду, лісу, рівнини, моря тощо) задля окреслення неповторного внутрішнього емоційного стану персонажа (ліричного героя) - душевної рівноваги [15, с. 220-225]. Справжнім сакральним "locus amoenus" у повісті виступає Літній сад, оскільки тут відбулося доленосне знайомство юного героя з оповідачем, що стало вирішальним чинником подальшого життя героя- художника в місті. Натомість для героя-оповідача Літній сад не викликає такого захоплення: "Я всегда, когда мне случалося бывать в Летнем саду, не останавливался ни в одной аллее, украшенной мраморными статуями: на меня эти статуи делали самое дурное впечатление, особенно уродливый Сатурн [...]. Я проходил всегда мимо этих неуклюжих богинь и богов и садился отдохнуть на берегу озера" [24, с. 121]. Для героя-оповідача Літній сад - територія, що не викликає емотивного та естетичного задоволення. Міський атрибут рецепції Літнього саду героєм-оповідчем не співвідносний з рецепцією цього локусу юним героєм-художником, що доводить різницю в інтерсуб'єктивному сприйнятті атрибуту ландшафтної естетики у свідомості героїв. Сад - обмежений простір, де природне начало зменшується й організується із уявою людини. Сад - це локус, що втілює свідоме начало і протиставлений лісу, який уособлює безсві- доме начало. Сад є сценою дії "з'єднання" чогось [14, с. 378]. "Свідоме начало" - семіотичний код початку прогресивних змін у житті героя, а "сцена дії" - це аспект доленосної зустрічі юного героя й оповідача у просторовому ракурсі саду, саме сад є місцем з'єднання життєвих доль героїв. У тексті твору є згадка про те, що герой- оповідач, відвідуючи товариша в лікарні, обирає собі зручний маршрут крізь Петровський парк: "Пойду, бывало, на Петербургскую сторону, сверну в Петровский парк [...]" [24, с. 141]. На думку З. Хайнаді, парк і сад - ідеальне місце перебування для людини, бо воно реалізує "завоювання" культурного простору людиною [22, с. 7]. Відтак парк і сад у творі - окультурена частина природного універсуму, яка реалізує буттєвий світ урбанізованого середовища міста в рецепції героїв і авторської свідомості.

Тема закоханості героя у свою ученицю у просторовому діапазоні твору не розкрита. У тексті натрапляємо лише на саму дію в часі без деталізації просторових відношень. Бачимо, що дія в часі презентована навчанням учениці та змалюванням її як натурниці в образі Весталки. З цього приводу оповідач говорить: "Любовь есть животворящий огонь в душе человека" [24, с. 197], проте кохання у творі має трагічне забарвлення, адже воно стає причиною передчасної смерті героя.

Юному художникові не вдається влаштувати особисте життя у міському середовищі. Місто, за слушним твердженням В. Левицького, у Шевченковій свідомості корелює не лише з потенційно лихим, а й з потаємним, незбагненним началом [16, с. 30]. Можливості в місті стали точкою відліку до руйнування особистості юнака, а отже, і його вбивцею, бо для нього було доступним усе, чого він тільки бажав: "Вот как я нынче живу! По маскарадам шляюся, в трактире ужинаю, деньги как попало трачу. А давно ли... сияло над Невой то незабвенное утро, в которое вы меня в первый раз увидели в Летнем саду перед статуей Сатурна?" [24, с. 161]. Свобода для героя переростає у вседозволеність столичної богеми, але герой відповідальний за свою свободу згідно із тезою Ж.-П. Сартра, а тому тепер він перебуває у конфлікті з навколишньою дійсністю. Місто у цій частині твору перегукується із "Петербургом" Ф. Достоєвського. Однак топос міста як структуротворчий компонент позбавлений негативного відтворення. "Петербург" Достоєвського простежуємо на ідейно-тематичному рівні, тоді як просторовий складник означений унікально неповторним відображенням урбаністичного середовища. Місто створило для юного героя необмежені можливості, вдалі передумови розвитку його особистих і творчих якостей, тому не випадково йому вдається віднайти повноту екзистенції власного буття: "[...] я так счастлив, так беспредельно счастлив, что, мне кажется, я задохнуся от этой полноты счастия, задохнуся и умру" [24, с. 190]. Простір топосу міста стає презентованим тлом гуманістичних цінностей в урбанізованому соціумі - це цінності добра (К. Брюллов), взаємодопомоги (Демський, Михайлов, Штернберг), самопожертви (оповідач, герой-художник), самовідданого кохання (герой-художник) тощо. Однак, як стверджує Дж. Голд, слушною є думка про те, що місто спотворює фундаментальні цінності й прирікає людей на тяжке життя, сповнене страждань і перевантажень [7, с. 112]. Зрештою, така думка перегукується з кінцем повісті Т. Шевченка, де Петербург втрачає ціннісний елемент на ідейно-мотивному рівні, однак просторовий континуум не втрачає при цьому неповторний план відтворення предметно-атрибутивного світу міста.

Петербурзький текст у творі, що реалізує локуси-психологеми, за В. Топоровим, має неповторний характер (інтенсивний аспект) [20, с. 280], адже топос міста відображено крізь призму глибоко психологічної рецепції атрибутики міста героями. Крім того, місто стає центром їхньої емотивної рівноваги, розвитку. Однак ця думка не відповідає тезі Ю. Лотмана про те, що Петербург є ексцентричним містом, себто таким, що розташоване на маргінесах культурного універсуму, символізуючи місто перемоги людського розуму над природними стихіями [17, с. 321]. Натомість ми спостерігаємо Петербург крізь різко неповторний аспект відображення його урбаністичної атрибутики, а тому ексцентричні модуси відображення стирають свої межі на користь концентричного розташування міста, адже Петербург у повісті, говорячи словами Ю. Лотмана, - це місто, що "має початок, але не має кінця" [17, с. 321], оскільки Петербург утілює просторовий континуум міста нескінченних і необмежених мистецьких можливостей і життєвих перспектив для героїв.

Відтворений у творі природно-архітектурний ландшафт Петербурга органічно вписується в поняття "геопоетика", що означає повернення до цілісного поетичного сприйняття і переживання світу [1, с. 18]. На думку В. Абашева, геопоетика вводить нас у сферу чуттєвих, глибоко емоційних відносин людини з простором [1, с. 19]. Герой-художник і оповідач інтуїтивно та цілковито відкрито сприймають великий світ міста. За словами М. Карповця, відкритість людини до світу справді постає як спроба вийти поза власну мовну, предметну реальність до більш ширшої, надіндивідуальної реальності та її зв'язків [13, с. 179]. На наш погляд, інтуїтивне сприйняття міста та його способу буття стає найбільш органічним і надійним засобом світобачення людини, адже "інтуїція є сам дух, у відомому сенсі, саме життя [...]" [4, с. 260]. У повісті "Художник" маємо справу з інтуїтивним пізнанням міста автором-оповідачем і героєм-художником, яке несе рецепцію міських окрас Петербурга, а тому така "естетична інтуїція" осягає індивідуальне буття героїв у міському вимірі. На думку А. Бергсона, інтуїція як певний інстинкт здатна обмірковувати свій предмет і розширювати його межі до безкінечності [4, с. 185]. Отже, юний герой-художник й автор-оповідач, втілюючи авторські інтенції, інтуїтивно пізнають світ міста винятково в розширенні своїх просторових переміщень у Петербурзі: оповідач подорожує Великим й Середнім проспектами, блукає Троїцьким мостом та академічною набережною Неви зі сфінксами; герой-художник відвідує Великий театр, навчається в Академії мистецтв, відвідує майстерню К. Брюллова тощо. Траєкторія просторових переміщень не визначена наперед, вона конструюється в інтуїтивному бутті. Цілком слушно, для того, щоб зрозуміти "душу Петербурга", на думку М. Анциферова, важливо посидіти на гранітних плитах біля сфінксів Академії мистецтв, наситити душу скарбами Ермітажу, помилуватися з Троїцького містка білими колонами Біржі, що видніються за Невою [2, с. 37-38]. Зрештою, такий "геопоетичний" маршрут допомагає бачити та інтуїтивно сприймати топос Петербурга загалом і героям повісті - юному художникові та оповідачеві, які дивляться на місто з відвертим ентузіазмом та мріями. Усе пізнання речовинного світу міста героями укладається у бергсонівське поняття "просторова інтуїція" [4, с. 215], що означає по суті інтуїтивну рецепцію геометричного простору світу, в який органічно вплітається і просторовий світ окресленого топосу Петербурга.

У повісті "Художник" спостерігаємо динаміку географічного простору, а тому, за словами Гегеля, цілком закономірно, що будь-який рух поділяється на простір і час [6, с. 83], а сам простір тоді можливий за наявністю "духу", в нашому випадку інтенційного "я" автора та героїв твору, тоді як "час" - це відтворення автобіографічної канви життя Т. Шевченка в 1838-1842 роках. Так, герої твору створюють простір топосу Петербурга в динаміці: вони інтуїтивно означають маршрути свого буття в місті, прогулюючись Петровським парком чи Літнім садом, відвідуючи Великий театр чи кав'ярню мадам Юргенс та ін. Топос міста як світ, говорячи словами Е. Гуссерля, реалізується у свідомості кожної людини у своїх різних об'єктах, однак кожен реципієнт має свій досвід, свій феномен світу, в той час як пізнаний у досвіді світ існує сам по собі, у протиставленні всім суб'єктам із їхніми феноменами світу [9, c. 186]. Скажімо, у повісті наратор наголошує на красі Петербурга, розкритою через естетичні означення [16, c. 30]: оповідач милується "прекрасною гранитною вазою и величественною архитектурою Михайловского замка" [24, c. 121]. Натомість юний художник не завжди живиться "колоритом" міста, бо його покликання у місті - мистецтво, тому й подекуди герой не завжди в захваті від зовнішнього вигляду Петербурга в часовому вимірі, бо місто кліматично прохолодне: "Петербургского серенького лета как не бывало" [24, с. 165]. Відтак топос Петербурга постає як інтерсуб'єктивно значущий світ досвіду пізнання речових сутностей для багатьох суб'єктів, включаючи авторський інтерсуб'єктивний світ. Проте світ топосу міста реалізується спільністю монад (духовних сутностей, за Г.-В. Лейбніцем) буття людини в неподільній єдності з атрибутикою міста, що складає першооснову явищ урбаністичної дійсності у свідомості героїв. Така першооснова явищ наскрізь пронизана інтерсуб'єктивними смислами, які створюють спільність структур "психології місця" разом із пізнанням різних об'єктів міської атрибутики в рецепції автора та героїв твору. Тому для кожного героя топос міста - інтерсуб'єктивно значущий простір міської атрибутики, який корелює на ідейно-тематичному рівні з авторською свідомістю, а сам топос міста як окремий феномен існує в позатекстовій площині смислів реальної дійсності, яка не пов'язана з художнім баченням автора.

Отже, топос Петербурга в повісті "Художник" Т. Шевченка має складну структурно-семантичну організацію локусів, репрезентуючи особистісне сприйняття міста автором. Топос Петербурга відтворено як життєве тло дії героїв твору, де відбуваються конкретні події у часі, що виразно мають підтекст рецепції ландшафту та архітектоніки міста. Локуси квартир, Академії мистецтв, майстерні К. Брюллова, кав'ярні мадам Юргенс, Великого театру та ін. стають запорукою входження у внутрішній світ життя героїв у місті, оскільки прив'язують у контекст ситуації до певного атрибуту міста. "Неповторним місцем" Петербурга для юного героя виступає локус Літнього саду. Автор докладно паспортизує локуси міста, які вплітаються у загальне тло топосу, щоб досягти максимального відтворення пізнання інтуїтивного світу міста. Топос Петербурга передає індивідуальний стан, спогади Т. Шевченка про місто, які відповідають його авторським інтенціям. Топос міста в повісті "Художник" реалізує інтуїтивно- аксіологічний аспект відтворення просторових координат. Топос Петербурга стає трансцендентним модусом зумовленої можливості пізнання предметно-атрибутивного світу міста, який у повісті не існує в рецепції одного героя чи винятково автора твору, а конструюється у своєму інтенційному бутті спільністю різних речових сутностей міста в бінарній спільності поглядів героїв і авторської свідомості.

Список використаних джерел

Абашев В. Русская литература Урала. Проблемы геопоэтики: учеб. пособие / В. Абашев; Перм. гос. нац. иссл. ун-т. - Пермь, 2012. - 140 с.

Анциферов Н. "Непостижимый город..." Душа Петербурга. Петербург Достоевского. Петербург Пушкина / Н. Анциферов; Сост. М. Вербловская. - СПб.: Лениздат, 1991. - 335 с.

Барабаш Ю. "Коли забуду тебе, Єрусалиме..." Гоголь і Шевченко. Порівняльно- типологічні студії / Ю. Барабаш. - Харків: Акта, 2001. - 375 с.

Бергсон А. Творческая эволюция / А. Бергсон; пер. с фр. В. Флеровой; вступ. ст. И. Блауберг. - М.: ТЕРРА-Книжный клуб; КАНОН-пресс-Ц, 2001. - 384 с.

Бердяев Н. Самопознание (опыт философской автобиографии) / Н. Бердяев. - М.: Международные отношения, 1990. - 336 с.

Гегель Г. В. Ф. Феноменология духа / Г. В. Ф. Гегель. - М.: Наука, 2000. - 495 с.

ГолдДж. Психология и география: Основы поведенческой географии / Дж. Голд; пер. с англ.; авт. предисл. С. Федулов. - М.: Прогресс. - 304 с.

Грибер Ю. Цветовое поле города в истории европейской культуры: монографія / Ю. Грибер. - М.: ООО "Издательство "Согласие"", 2017. - 304 с.

Гуссерль Э. Картезианские размышления / Э. Гуссерль; пер. с нем. Д. Скляднева. - СПб: Наука, 2006. - 315 с.

Дзюба І. 3 криниці літ: У 3 т. / І. Дзюба. - К.: Вид. дім "Києво-Могилянська академія", 2006-2007. - Т. З: Літературні портрети; Дніпровський меридіан; Зі спогадів. - 2007. - 880 с.

Дзюба І. Тарас Шевченко. Життя і творчість / І. Дзюба. - К.: Вид. дім "Києво- Могилянська академія", 2008. - 718 с.

Енциклопедичний словник символів культури України / за заг. ред. В. Коцура, О. Потапенка, В. Куйбіди. - Корсунь-Шевченківський: ФОП Гавришенко В.М., 2015. - 912 с.

Карповець М. Місто як світ людського буття: монографія / М. Карповець. - Острог: Вид-во Нац. ун-ту "Острозька академія", 2014. - 258 с.

Кирло Х. Словарь символов. 1000 статей о важнейших понятиях религии, литературы, архитектуры, истории / Х. Кирло; пер. с англ. Ф. Капицы, Т. Колядич. - М.: ЗАО Центрпо- лиграф, 2010. - 525 с.

Курціус Е. Європейська література та латинське середньовіччя / Е. Курціус; пер. з нім. А. Онишка. - Львів: Літопис, 2007. - 752 с.

Левицький В. Наснага та моторошність "іного краю": урбанізм у літературних творах Тараса Шевченка / В. Левицький // Слово і Час. - 2015. - № 3. - С. 28-36.

Лотман Ю. Семиосфера / Ю. Лотман. - СПб.: "Искусство - СПБ", 2000. - 704 с.

СартрЖ.-П. Бытие и Ничто: Опыт феноменологической онтологии / Ж.-П. Сартр; пер. с фр., предисл., примеч. В. Колядко. - М.: "Республика", 2000. - 638 с.

Славянские древности: этнолингвистический словарь: в 5 т. / Т. Агапкина и др.; отв. ред. и общ. ред. Н. Толстого; РАН, Ин-т славяноведения и балканистики. - М.: Междунар. отношения, 1995. - Т. 4: П - С., 2009. - 656 с.

Топоров В. Миф. Ритуал. Символ. Образ: Исследования в области мифопоэтического: Избранное / В. Топоров. - М.: Прогресс; Культура, 1995. - 624 с.

Фролова О. Содержание и методическая интерпретация категории "пространство" при обучении толкованию русского прозаического художественного текста: автореф. ...дис. канд. пед. наук: 13.00.02 / О. Фролова / МГУ имени М. В. Ломоносова. - М., 1996. - 23 с.

Хайнади З. Архетипический топос / З. Хайнади // Литература. Приложение к газете "Первое сентября". - 2004. - № 29. - С. 7-13.

Человек и его символы / К.-Г. Юнг, М.-Л. фон Франц, Дж. Л. Хендерсон, И. Якоби, А. Яффе; пер. с англ. - СПб.: Б. С. К., 1996. - 454 с.

Шевченко Т. Повне зібрання творів: у 6 т. / Т. Шевченко; редкол.: М. Г. Жулинський (голова) та ін. - К.: Наукова думка, 2003. - Т. 4: Повісті. - 2003. - 600 с.

Размещено на Allbest.ru