Образи Анахарсіса та Скіла в античній літературі

Размещено на http://www.allbest.ru/

Київський національний університет імені Тараса Шевченка

Образи Анахарсіса та Скіла в античній літературі

К. Кумінова, студентка магістратури

Київ, Україна

Анотація

Акцентовано увагу на образах Анахарсіса та Скіла в античній літературі V ст. до Р.Х. - ІІІ ст. після Р.Х. На основі аналізу згадок про цих персонажів у працях грецьких та римських авторів було з'ясовано, як змінювалося ставлення до постатей Анахарсіса та Скіла в античному світі. Було розглянуто, які політичні та економічні особливості розвитку Давньої Греції та Риму сприяли формуванню й популярності образу "благородного варвара" в добу античності.

Вперше згадку про Анахарсіса і Скіла ми знаходимо в "Історії" Геродота. Після цього про Скіла античні джерела більше не згадують. Анахарсіс же стає популярним літературним героєм доби античності. Зміна ставлення до постаті Анахарсіса припадає на V ст. до Р.Х. Це були часи, коли грецькі поліси були ослаблені після затяжної Пелепонне- ської війни (431-404 рр. до Р.Х.). Античні автори, втомлені від політичної ворожнечі між різними грецькими полісами та економічної розрухи, шукали новий ідеал, який був би далекий від усіх протиріч тогочасного суспільства. Анахарсіс став одним із найяскравіших прикладів ідеалу "благородного варвара" і прославився в античному світі своєю природ- ньою мудрістю, любов'ю до знань та простотою в побуті. Скіл же був одним із прикладів розбещеної багатством людини, яка живе заради власного задоволення. У часи Римської імперії образ "благородного варвара" не втратив своєї популярності. УІІ-ІІІ ст. після Р.Х. біографія Анахарсіса поповнюється новими сюжетами.

Автор дійшов висновку, що античні автори використовували образ мудрого скіфа Анахарсіса для підтвердження власної думки про те, що лише природне є правильним, будь-яка надмірність є шкідливою і необхідно повернутись до старих добрих традицій. Цей літературний образ був своєрідною реакцією античного світу на кризові явища у культурному, політичному та економічному житті тогочасного суспільства. У статті підтверджується думка дослідниці Ш. Шуберт щодо двох етапів формування образу Анахарсіса в античній літературі.

Ключові слова: Анахарсіс, Скіл, літературний образ, античні автори, благородний варвар, кризи в часи античності.

The article is dedicated to the images of Anacharsis and Scyles in ancient literature. It says in detail about the formation of the image of a noble barbarian in the ancient literature of the 4th century BC. It is analyzed written reports of ancient authors of the 5th cent. BC - 3rd cent. AD in the article. The author described in short, the political and economic situation in Greece and Rome of this period. The first mention of Anacharsis and Scyles we find in "The History" of Herodotus (5th century BC). Anacharsis became a popular literary character. Scyles was forgotten and was not mentioned after Herodotus. This is connected with the peculiarities of the historical process in the ancient Greece of the 4th cent. BC. The Peloponnesian War (431-404 BC) and the crisis of the post-war period made philosophers to think a place of a man in this world. The noble barbarian became the new ideal of ancient philosophy. It is shown that Anacharsis became the ideal image of a noble barbarian for the ancient world. He was a sample of wisdom and purity. Anacharsis became famous for the simplicity of his way of life and his acute observations on the institutions and customs of the Greeks. Scyles is a sample of excessive pleasures. In the following centuries Anacharsis is becoming increasingly popular. The image of a noble barbarian was used also roman authors. Conclusions are drawn that the popularity of Anacharsis and the wise barbarian is the reaction of ancient authors to crises in ancient times. As a conclusion it must be emphasized, that close study of the ancient sources confirmed an idea that had been expressed by Ch. Schubert about two stages of the formation of the image of Anacharsis.

Keywords: Anacharsis, Scyles, literary image, ancient authors, a noble barbarian, crises in the ancient times.

Анахарсіс, скіфський філософ-еллінофіл, неодноразово згадується у творах античних авторів. Для давніх греків і римлян він став прикладом людини, що не була зіпсована пороками цивілізації. Вислови, які, за легендою, належать скіфському філософу, зберегли у своїх працях Арістотель, Діодор Сицилійський та інші античні автори. Особливо популярним Анахарсіс був серед кініків, які й створили більшість приписуваних йому висловів. В Геродота ж збереглася історія про скіфського царя Скіла, який, хоча і мав схожу з Анахарсісом долю і став ще одним прикладом суворого дотримання кочівниками своїх звичаїв, все ж не був таким же популярним серед еллінів. Простеження розвитку літературних образів, пов'язаних із Анахарсісом та Скілом, дозволяє встановити зміну світоглядних цінностей в античну добу.

На схожість сюжетів про Анахарсіса та Скіла вказує низка дослідників. Так, ще у ХІХ ст. німецький вчений В. Алі доводив, що це два різні варіанти легенди про "людину з Півночі" [16, с. 127-128]. Схожі думки висловлював і російський дослідник Д. Спиридонов [11, с. 188].

У 1971 році з'явилася стаття "Анахарсіс" радянської дослідниці І. Кукліної. У ній вчена розглядає образ скіфського філософа в античній літературі. Дослідниця звертає увагу на те, що в "Історії" Геродота Анахарсіс має "двійника" - царя Скіла [8, с. 115-116].

На декілька етапів становлення образу Анахарсіса звернула увагу Ш. Шуберт. На першому етапі (характерний для часів Геродота) Анахарсіс постає кочовиком, який представляє собою одного з непереможних скіфів. На другому етапі (формується в IV ст. до Р.Х.) Анахарсіс - мудрець, який веде аскетичний спосіб життя [22, с. 21-22].

Мета статті: встановити, з одного боку, причини здобуття Анахарсісом слави одного з семи мудреців серед еллінів та з другого - причини забуття Скіла за допомогою порівняльного аналізу згадок про них в античній літературі.

Завдання статті: уточнити мету першої згадки Анахарсіса і Скіла у Геродота та визначити, якими були причини формування образу "мудрого скіфа" в античному світі.

Джерела з цієї проблеми можна умовно поділити на такі три групи: 1) опис усього життєвого шляху Анахарсіса (Геродот і Діоген Лаертський); 2) розповіді про зустрічі і діалоги скіфського філософа з Солоном і Крезом (Діодор Сицилійський, Плутарх і Лукіан із Самосати);

окремі вислови і біографічні факти, які наводяться античними авторами на підтвердження тієї чи іншої думки (Арістотель, Страбон, Клавдій Еліан, Цицерон тощо). Згадка про Скіла збереглася в "Історії" Геродота.

Геродот, батько історії, з-поміж інших античних авторів є найближчим у часі до років життя вказаних персонажів. Праця Геродота була створена у V ст. до Р.Х. Головною метою Геродота було увіковічнити перемогу еллінів над персами. Не дивно, що скіфи, які змогли вдало протистояти Дарію, потенційно були "позитивними героями" в його "Історії".

У своїй Геродот описав подорож Анахарсіса до Еллади для навчання, де він ознайомився із законами різних грецьких полісів. На знак подяки за благополучне повернення до Скіфії, Анахарсіс справляв обряд на честь Матері Богів (тр ЦПфї Tьv 9eьv). Анахарсіса через таке відступництво від скіфських звичаїв та віри вбив його брат, скіфський цар Савлій. При цьому Геродот запевняє, що скіфи надалі уникали будь-якої згадки імені Анахарсіса, оскільки він перейняв чужоземні звичаї, тобто був зрадником [Hrdt. IV, 76] Ілюструючи негативне ставлення скіфів до запозичення еллінських звичаїв, Геродот наводить також історію царя Скіла, страченого через участь у Діонісіях [Hdt. IV, 79]. Вважається, що джерелами Геродота про Анахарсіса були праці Ферекіда Сіроського і Хілона Лакедемонського [15, с. 19]. Батько історії також міг записати дві новели про еллінофілів, які побутували серед ольвіополітів [10, с. 103]. Геродот не засуджує вбивство Анахарсіса та Скіла, а скоріше захоплюється вчинками Савлія та Ок- тамасада (брат Скіла), які змогли знехтувати родинними зв'язками заради збереження чистоти традицій.

Діоген Лаертський жив у ІІ ст. після Р Х. У творі "Про життя, вчення і вислови великих філософів" автор згадує й Анахарсіса. Посилаючись на Сосікрата, Діоген вказує, що скіфський філософ прибув до Афін у роки 48-ї олімпіади. Від Герміппа Діоген дізнався про обставини зустрічі Анахарсіса з Солоном. Говорячи про смерть скіфа-еллінофіла, автор наводить дві версії: гибель на полюванні від рук брата і вбивство Анахарсіса під час принесення жертв не скіфським богам [Diog. Laert., 1, 101-105]. Остання версія схожа на Геродотову, тому з "Історією", принаймні з тією її частиною, де йдеться про Анахарсіса і Скіла, Діоген мав бути знайомий. Діоген, на відміну від Геродота, захоплюється постаттю скіфського філософа. Факти з його життя викладені дуже коротко, але вся розповідь прикрашена великою кількістю висловів мудреця. Діоген навіть наводить вірш про Анахарсіса.

Праці авторів другої групи передають сюжет, який для еллінів у біографії скіфського філософа був найцікавіший - подорож до Еллади і зустріч із Солоном.

Діодор Сицилійський жив у І ст. до Р.Х. У своїй праці він розповідає про зустрічі мудреців із царем Крезом і те, як вони відповідали на питання правителя. Найстаршим з мудреців Діодор назвав Анахарсіса і його діалог з лідійським царем навів першим. Найсміливішими, найсправедливішими і наймудрішими скіфський філософ назвав диких звірів, які готові померти за свободу і живуть за законами природи. Тут Анахарсіс протиставляється Крезу, як те, що є істинним, правильним від природи до надмірності у всьому: владі, багатстві тощо [Diodor., IX, 26, 2].

Плутарх (І-ІІ ст. після Р.Х.) згадує Анахарсіса у порівняльному життєписі Солона. Ця праця мала слугувати моральним повчанням, тому автор не ставив за мету точно передати історичні події. Плутарх розповів про обставини зустрічі Анахарсіса з Солоном і пояснив, як скіф зміг за допомогою своєї мудрості добитися зустрічі з афінським законодавцем [Plut. Solon, 5]. Цей сюжет схожий на розповідь Діогена, але значно розширений. Це дає право припустити, що Плутарх теж користувався працею Герміппа, створюючи порівняльний життєпис Солона.

Твори Лукіана Самосатського (ІІ ст. після Р.Х.) - короткі влучні сатиричні розповіді, які розкривали недоліки тогочасного суспільства. У новелах "Анахарсіс" та "Скіф, або друг на чужині" згадується і скіфський філософ. Перший твір - діалог між Солоном і Анахарсісом [Luk. Anacharsis], який, на думку Лукіана, мав би змусити сучасників задуматись над правилами виховання.

Новела "Скіф, або друг на чужині" цікава тим, що Лукіан проводить чітку паралель між самим собою і Анахарсісом - юнаком, який опинився у багатолюдному місті після життя на окраїні елліністичного світу. Зрозуміло, що така паралель передбачає неприховану симпатію автора до свого героя. Лукіан, який довільно трактує вже існуючий сюжет, вводить нову дійову особу - скіфа Токсаріда, який зустрічає Анахарсіса в Афінах і знайомить з Солоном [Luk. Scyth].

Героями Діодора, Плутарха і Лукіана були відомі в античному світі історичні та міфологічні постаті, однією з яких був і Анахарсіс. У їхніх працях ми не знайдемо детального опису усього життєвого шляху скіфського філософа - це був добре відомий сюжет. Автори лише використовували цей колоритний образ для своїх цілей: моралізаторства і повчання.

Третя група джерел представлена низкою праць, у яких з того чи іншого приводу згадується Анахарсіс. Арістотель (!V ст. до Р. Х.) [Aristot. Ethica Nicomachea, IX, 6], Цицерон (І ст. до Р.Х.) [Cic. Tusculanae disputations, V, 22, 90], Афіней (М-МІ ст. після Р.Х.) [Athen. Naucr. Deipnosophistarum, IV, 49] доносять до нас вислови скіфського філософа. Існує низка творів під умовною назвою "Листи Анахарсіса", які нібито писав мудрець до різних правителів. Головна думка висловів скіфа - дотримуватися простоти у всьому, ніколи не забувати, що лише природне є правильним.

Особливо хочеться виділити повідомлення Клавдія Еліана (ІІ ст. після Р.Х.) про те, що, будучи в гостях у Періандра, Анахарсіс багато пив. Письменник пояснює це тим, що цю звичку скіф засвоїв у себе на батьківщині [Claudius Aelianus Var. Hist., ІІ, 41]. Можна сказати, що у Клавдія Еліана зберігся образ Анахарсіса, де він у першу чергу скіф, варвар, а не безгрішний мудрець.

Страбон (І ст. до Р.Х.) у своїй "Географії" зберіг фрагменти втраченої праці Ефора, автора !V ст. до Р.Х., у яких Анахарсіса називають винахідником якоря i гончарного кола [Strab., VII, 3, 9]. Німецький дослідник А. Різе вважав, що Ефор першим протиставив у своїй праці цивілізовані й варварські народи, вказуючи на переваги останніх [18, с. 21]. Сучасний дослідник В. Козулін вважає, що Ефор ідеалізував не всіх варварів, а лише найкращих їхніх представників, серед яких першість належала Анахарсісу [7, с. 102]. Схожу тенденцію можемо бачити і в Плутарха, для якого Анахарсіс є винятком серед варварів [21, с. 3-4].

Геродот одночасно розповідає про Анахарсіса та Скіла. При цьому батько історії добре знав, що саме буде цікаво його цільовій аудиторії. Не даремно у його "Історії" фактаж пересипаний низкою цікавих анекдотів, заплутаних любовних історій, підступних зрад тощо [20, с. 153-155]. Виходить, що Геродот, наводячи розповіді Тімна про Анахарсіса і Скіла, був упевнений, що його читачам вони сподобаються. Чому ж пізніші літературні твори нічого не згадують про Скіла?

У античних авторів існувала думка, що клімат безпосередньо впливає на характер народу. Коли перші грецькі колоністи досягли Північного Причорномор'я, їх вразили незвичні природні умови: великі повноводні ріки, широкі степи, холодні зими [1, с. 6]. Не дивно, що скіфів було наділено такими якостями як витривалість, мужність і жорстокість. Геродот, як оспівувач греко- перських воїн, лише закріплює таке ставлення до кочовиків Північного Причорномор'я. Для нього Анахарсіс і Скіл - в першу чергу скіфи, хоча і зрадники традицій, які за це й поплатилися. Тобто, роль постаті Анахарсіса, який пізніше буде визнаний за мудреця, мінімальна, він виступає скоріше об'єктом, ніж суб'єктом новели.

Як бачимо з приведених вище праць, зміна поглядів на постать Анахарсіса припадає на !V ст. до Р.Х. Це були тяжкі для Еллади часи, коли всі поліси були ослаблені після затяжної Пелопоннеської війни (431404 рр. до Р.Х.). Як часто буває, на часи загострення економічних і політичних проблем припадає розквіт культури. За словами Ю. Белоха, ніколи раніше в Елладі не створювалось стільки творів літератури, науки і мистецтва [2, с. 247]. Дослідник відзначав, що у цей період грецька філософія відвернулась від вивчення природи і в першу чергу зосередилась на етиці [2, с. 278]. Розглядаючи проблеми моралі, античні автори намагалися пояснити, що є неправильного у їхньому суспільстві, і чому стали можливими такі жахливі війни, як Пелопоннеська. Звертались за відповіддю навіть до своїх недавніх ворогів. Так, на думку І. Рожанського, !V ст. до Р.Х. стало періодом персо- фільських настроїв у грецькій культурі [14, с. 58-65].

Ефор при написанні своєї роботи у !V ст. до Р.Х. вирішив взяти образ Анахарсіса, який був далекий від усіх тогочасних протиріч і, на відміну від інших відомих еллінам філософів, не був пов'язаний з жодним полісом. Саме Ефор перетворив скіфського мандрівника на мудреця, який на перше місце висував знання і природній розум. Тож після Ефора Анахарсіс став сприйматися еллінами, в першу чергу, як один із семи мудреців, а вже потім як скіф [5, с. 28-31]. Цю тенденцію підхопили й розвивали далі автори !V-! ст. до Р.Х. Особливо це помітно у праці Діодора Сицилійського, де Анахарсіс протиставляється Крезу. Праці Арістотеля, Афінея, Цицерона, у яких наводяться мудрі вислови Анахарсіса з приводу того, як потрібно жити і що є правильним, підтверджують думку І. Рожанського про те, що еллінам не було відоме поняття расизму. Хоча греки завжди протиставляли себе іншим народам, їм була властива повага до звичаїв інших народів та їхньої культури. Епоха ж еллінізму (323-30 рр. до Р.Х.) стала часом справжнього космополітизму, коли відбувалось активне взаємопроникнення варварської і грецької культури [14, с. 58-65]. Саме в цей період за Анахарсісом остаточно закріплюється статус мудреця.

Особливо популярним в античній літературі образ Анахарсіса стає вже у І-ІІ ст. після Р.Х. Це були часи найбільшої могутності Риму. Римляни, як і греки, протиставляли себе іншим народам. Так, наприклад, існували "варварські" кольори, які знать ніколи не одягала; драматургами був створений типізований образ рудоволосого простака-германця тощо [12, с. 20]. Чому ж античні автори цього періоду знову звернулись до образу Анахарсіса? античний література політичний варвар

Почати потрібно з того, що для І-ІІ ст. після Р.Х. образ "благочестивого варвара" був тенденційним. Улюбленими зразками "ідеальних варварів" для римлян були скіфи і германці, але останні поступово виборюють абсолютну першість. Серед головних причин такої зміни - близьке сусідство [7, с. 134]. У цей час з'являється "Германія" Тацита. У ХVІІІ ст. Е. Гіббон помітив, що автор "з великим задоволенням протиставляє благочестя варварів до розбещеності римлян" [3, с. 378-379]. Тацит постійно порівнював Германію з Римом, показуючи, як суворий клімат загартовує населення і сприяє високій моральності суспільства. Г. Кнабе вважає, що для античного автора германці - приклад доблесних мужів, які не змагаються з природою, а пристосовуються до неї [6, с. 134-141].

Така тенденція ідеалізації варварів стала можливою через низку причин. По-перше, у І-ІІ ст. після Р.Х. територія Римської імперії досягла історичного максимуму. В той же момент почався зворотній процес: імперія змушена поступово відмовлятися від завойовницьких походів і починати дбати про збереження територіальних надбань [4, с. 93-119]. З одного боку, це призводить до того, що римляни ближче знайомляться з іншими народами. З другого - народу, для якого мужність (virtus) була найкращою якістю, не легко змиритися з новими реаліями. По-друге, відбуваються зміни і в культурі. Так, І ст. стало періодом усього грандіозного і навіть надприродного. ІІ ст. - час "нового класицизму", коли відбулося повернення до канонів простоти, пропорційності і правильності стилю [6, с. 12-13]. Не дивно, що уособленням ідеалу ІІ ст. став "благочестивий варвар", який живе у гармонії з природою. По-третє, в цей період з'являються нувориші, які прагнуть жити одним днем і отримувати від життя все, що тільки можна. На противагу їм виступають прихильники давніх римських традицій, де на першому місці - служіння благу держави [6, с. 21-22]. Саме серед простих і благородних варварів, де, за повідомленням Тацита, кожен чоловік - воїн, який не відділяє свого блага від блага держави, а не серед розніжених римлян, автори шукали втілення цього ідеалу.

Не дивно, що І-ІІ ст. стало поширенням нової релігії - християнства. Кожен бачив у ньому щось своє. Це була своєрідна реакція народу, втомленого від постійних воєн, який з радістю повірив у месію, що замінить меч на серп [17, с. 59]. Ранньохристиянські проповідники урів- нювали чоловіків і жінок, тому, на думку І. Свенцинцької, це привернуло у лоно церкви багатьох римських аристократок [9, с. 159]. Г. Рюссель вважав, що античній людині були зрозумілими поняття "гріх" і "відплата", тому християнство лягло на підготовлену основу [19, с. 186]. Радянська історіографія пояснювала перемогу християнства над язичництвом невдоволенням народних низів соціальною несправедливістю [13, с. 159].

Тобто, ІІ ст. було часом значних змін у житті Римської імперії. Відповіді на всі кризові ситуації античні автори, як це часто буває, шукали у минулому. Образ Анахарсіса став складовою еллінського спадку, яку отримала римська культура і почала використовувати зі своєю метою: засудження надмірного багатства, заклику до простоти у побуті і повернення до старих добрих традицій.

Отже, першу згадку про Анахарсіса і Скіла ми знаходимо в "Історії" Геродота. Сюжет про двох еллінофі- лів наводиться як ілюстрація на підтвердження вірності скіфів своїм звичаям та традиціям. В !V ст. до Р.Х. Ефор, створюючи свою працю, яка була своєрідною реакцією на складну політичну ситуацію в Елладі після Пелопоннеської війни, звертається до образу "благородного варвара". Анахарсіс ідеально підходив на цю роль, адже був родом зі Скіфії, любив еллінську культуру і цікавився політичним устроєм полісів. Скіл же - просто скіфський цар, який любив грецький одяг, житло і вино та був далеким від філософії.

Від часів Ефора Анахарсіс стає популярним літературним персонажем, який часто доносить до читача думку самого автора. Оскільки звертались до образу скіфського філософа у часи різноманітних криз, то вислови Анахарсіса часто зводились до опису того, як добре було раніше, коли людина була ближчою до природи і не дбала про накопичення непотрібних ресурсів.

Тема образу Анахарсіса в античній літературі потребує подальшого вивчення. Так, предметом наступних досліджень стануть сюжети подорожі скіфського мудреця до Афін і зустрічі з Солоном. Буде розглянуто причину популярності в античній літературі саме цього епізоду з біографії Анахарсіса.

Список використаних джерел

1. Андреев Ю. Греки и варвары в Северном Причерноморье (основные методологические и теоретические проблемы межэтнических контактов) / Ю. Андреев // Вестник древней истории. - 1996. - №1. - С. 3-17.

2. Белох Ю. Греческая история. Т. 2 / Ю. Белох. - Москва: Государственная публичная историческая библиотека России, 2009. - 474 с.

3. Гиббон Э. История упадка и разрушения Великой Римской империи: Закат и падение Римской империи: В 7 т. Т. 7 / Э. Гиббон. - Москва: Терра, 2008. - 640 с.

4. Грант М. Римские императоры: Биографический справочник правителей Римской империи 31 г. до н.э. - 476 г. н.э. / М. Грант. - Москва: Терра, 1998. - 400 с.

5. Иванчик А. Накануне колонизации. Северное Причерноморье и степные кочевники VIN-VN вв. до н.э. в античной литературной традиции: фольклор, литература и история / А. Иванчик. - Москва: Палограф, 2005. - 311 с.

6. Кнабе Г. Корнелий Тацит. (Время. Жизнь. Книги) / Г. Кнабе. - Москва: Наука, 1981. - 208 с.

7. Козулин В.Н. Образ скифов в античной литературной традиции / В.Н. Козулин. - Барнаул: Изд-во Алтайского университета, 2015. - 168 с.

8. Куклина И. Анахарсис / И. Куклина // Вестник древней истории. - 1971. - №3. - С. 113-125.

9. Свенцицкая И. Женщина в раннем христианстве / И. Свенцицкая // Женщина в античном мире: Сборник статей / Отв. ред.: Л.П. Маринович, С.Ю. Сапрыкин. - Москва: Наука, 1995. - С. 156-168.

10. Скржинская М. Скифия глазами эллинов / М. Скрижинская. - Санкт-Петербург: Алетейя, 2001. - 304 с.

11. Спиридонов Д. Уроженцы Северного побережья Черного моря в истории греко-римской мысли / Д. Спиридонов // Известия Таврической ученой архивной комиссии. - 1918. - №54. - С. 187-233.

12. Пастуро М. Зеленый. История цвета / М. Пастуро. - Москва: Новое литературное обозрение, 2017. - 168 с.

13. Ранович А. Очерк истории раннехристианской церкви/ А. Ранович. - Москва: ОГИЗ, 1941. - 257 с.

14. Рожанский, И. Расизм и Древняя Греция / И. Рожанский // Вопросы истории естествознания и техники. - 1995. - №2. - С. 58-65.

15. Русяева А., Супруненко А. Исторические личности эллино-скифской эпохи (культурно-политические контакты и взаимовлияние) / А. Русяева, А. Супруненко. - Киев - Комсомольск: Археология, 2003. - 320 с.

16. Aly, W. Volksmдrchen, Sage und Novelle bei Herodot und seinen Zeitgenossen / W. Aly. - Gцttingen: Vandenhoek & Ruprecht, 1921. - 313 S.

17. Dienemann, M. Judentum und Christentum / М. Dienemann. - Frankfurt аш Main: J. Kauffman, 1919. - 86 S.

18. Riese A. Die Idealisierung der Naturvцlker des Nordens in der griechischen und rцmischen Literatur / А. Riese. - Heidelberg: Weiss, 1875. - 46 S.

19. Rьssel, H.W. Antike Welt und Christentum / H.W. Rьssel. - Amsterdam - Antwerpen: Akademische Verlagsanstalt Pantheon, 1944. - 238 S.

20. Saltzman, J. Herodotus as an Ancient Journalist: Reimagining Antiquity's Historians as Journalists

21. Schmidt, T. Barbarians in Plutarch's political thought

22. Schubert, Ch. Anacharsis der Weise. Nomade, Skythe, Grieche / Ch. Schubert. - Tьbingen: Gunter Narr Verlag, 2010. - 227 S.

References

1. ANDREEV, Yu. (1996). Greki i varvary v Severnom Prichernomor'e (osnovnye metodologicheskie i teoreticheskie problemy mezhetnicheskix konfliktov). [Greeks and Barbarians in the Northern Black Sea Region (Main Methodological and Theoretical Problems of the Inter-ethnic Contacts)]. Vestnik drenvej istorii, 1, 3-17. [In Russian]

2. BELOX, Yu. (2009). Grecheskaya istoriya. [The History of Greece]. Vol. 2. Moscow: Gosudarstvennaya publichnaya istoricheskaya biblioteka Rossii. [In Russian]

3. GIBBON, E. (2008). Istoriya upadka i razrusheniya Velikoj Rimskoj imperii: Zakat i Padenie Rimskoj imperii. [The History of the Decline and Fall of the Roman Empire]. Vol. 7. Moscow: Terra. [In Russian]

4. GRANT, M. (1998). Rimskie imperatory: Biograficheskii spravochnik pravitelej Rimskoj imperii 31 g. do n.e. - 476 g. n.e. [Roman Emperors: A Biographical Companion of the Rulers of Roman Empire of 31 BC - AD 476]. Moscow: Terra. [In Russian]

5. IVANCHIK, A. (2005). Nakanune kolonizacii. Severnoe Prichernomor'e i stepnye kochevniki VIII-VII vv. do n.e. v anticnoi literatumoj tradicii: fol'klor, literatura i istoriya. [On the Eve of Colonization. The Northern Black Sea Region and the Steppe Nomads of 8th - 7th Centuries BC in the Classical Literary Tradition: Folklore, Literature and History]. Moscow: Nauka. [In Russian]

6. KNABE, G. (1981). Kornelij Tacit. (Vremya. Zhizn'. Knigi). [Cornelius Tacitus: Time, Life, Books]. Moscow: Nauka. [In Russian]

7. KOZULIN, V.N. (2015). Obraz skifov v antichnoj literaturnoj tradicii. [The Image of the Scythians in the Classical Literary Tradition]. Barnaul: Izdatel'stvo Altajskogo Universiteta. [In Russian]

8. KUKLINA, I. (1971). Anaxarsis [Anacharsis]. Vestnik drevnej istorii, 3, 113-125. [In Russian]

9. SVeNcICKAYA I. (1995). Zhenshhina v rannem xristianstve. [The Woman in the Early Christianity]. In: L.P. Marinovich, S. Yu. Saprykin. Zhenshhina v antichnom mire: sbornik statej. Moscow: Nauka. Pp. 156-168. [In Russian]

10. SKRZHINSKAYA, M. (2001). Skifiya glazami ellinov. [The Hellenes Image of the Scythia]. Saint Petersburg: Aletejya. [In Russian]

11. SPIRIDONOV, D. (1918). Urozhency Severnoho poberezh'ya Chernogo moray v istorii greko-rimskoj mysli. [The Natives of the Northern Coast of the Black Sea in the History of Greek-Roman Thought]. Izvestiya Tavricheskoj uchenoj arxivnoj komissii, 54, 187-233. [In Russian]

12. PASTURO, M. (2017). Zelenyj. Istoriya Cveta. [Green. The History of Colour]. Moscow: Novoe literaturnoe obozrenie. [In Russian]

13. RANOVICH, A. (1941). Ocherk istorii rannexristianskoj cerkvi. [The Essay on the History of Early Christian Church]. Moscow: OGIZ. [In Russian]

14. ROZHANSKIJ, I. (1995). Rasism i Drevnyaya Greciya. [Racism and Ancient Greece]. Voprosy istorii estestvoznaniya i texniki, 2, 58-65. [In Russian]

15. RUSYAEVA, A. & SUPRINENKO, A. (2003). Istoricheskie lichnosti ellino-skifskoj epoxy (kulturno-politicheskie kontakty i vzaimovliyanie) [Historical Persons of the Hellenic-Scythian Epoch (Cultural-Political Contacts and Interinfluence)]. Kyiv - Komsomol'sk: Arxeologiya. [In Russian]

16. ALY, W. (1921). Volksmдrchen, Sage und Novelle bei Herodot und seinen Zeitgenossen. Gцttingen: Vandenhoek & Ruprecht.

17. DIENEMANN, M. (1919). Judentum und Christentum. Frankfurt 8m Main: J. Kauffman.

18. RIESE, A. (1875). Die Idealisierung der Naturvцlker des Nordens in der griechischen und rцmischen Literatur. Heidelberg: Weiss.

19. RЬSSEL, H.W. (1944). Antike Welt und Christentum. Amsterdam - Antwerpen: Pantheon.

20. SALTZMAN, J. (2010). Herodotus as an Ancient Journalist: Reimagining Antiquity's Historians as Journalists. Paper presented at the annual meeting of the Association for Education in Journalism and Mass

21. Communication, The Denver Sheraton, Denver, CO.

22. SCMIDT, T. (2017). Barbarians in Plutarch's political thought.

23. SCHUBERT, Ch. (2010). Anacharsis der Weise. Nomade, Skythe, Grieche. Tьbingen: Gunter Narr Verlag.

Размещено на Allbest.ru