Образ Миколи Костомарова в авторській інтерпретації Віктора Домонтовича (на матеріалі роману "Аліна й Костомаров")

Размещено на http://www.allbest.ru/

Образ Миколи Костомарова в авторській інтерпретації Віктора Домонтовича (на матеріалі роману «Аліна й Костомаров»)

Аліна Анохіна (студентка ІІ курсу другого (магістерського) рівня вищої освіти факультету філології та журналістики)

Науковий керівник - кандидат філологічних наук, доцент Цепа О.В.

За словами авторитетного дослідника Юрія Пінчука, «серед видатних учених, письменників, громадських діячів, загалом рушіїв українського відродження та національної історичної науки XIX ст. особливе місце належить Миколі Івановичу Костомарову» [6, с. 414]. Така й подібні оцінки актуалізують науковий інтерес до постаті Миколи Костомарова. Свого часу громадська, наукова та творча діяльність Костомарова були предметом уваги Ю. Пінчука [6], М. Яценка [9], М. Мінца, А. Олійника [3] та ін.

У межах цієї статті ставимо за мету з'ясувати специфіку художньої трансформації біографічного матеріалу в романі Віктора Домонтовича «Аліна й Костомаров». Предметом нашого розгляду буде авторське художньо виражене осмислення образу Миколи Костомарова.

Із досліджень про Миколу Івановича ми дізнаємося про його походження, перші роки життя та навчання, різноспрямовану діяльність у зрілому віці тощо. Загалом складається враження, що Костомаров був досить урівноваженою людиною, стабільною у своїх поглядах. Проте окремі факти розвінчують подібне відчуття. Наприклад, в «Історії української літератури ХІХ ст.» М. Яценка, М. Бондаря, О. Гончара стверджується, що «прогресивно-демократичний характер виступів М. Костомарова як літературного критика й публіциста не означає, однак, що його погляди не мали суперечностей, з яких пізніше розвинулися думки, значною мірою протилежні висловленим раніше» [9, с. 244]. Йдеться про зміну в 60-70-х роках XlX століття позиції та думок Костомарова щодо народності, української мови та літератури (Див.: [9, с. 244-245]). Це дає підстави зробити висновок про суперечливий характер Миколи Івановича, брати до уваги протиріччя, які часто виникатимуть у його житті та які найчастіше він буде створювати сам.

У науковій розвідці Ю. Пінчука «Вибрані студії...» детально йдеться про життєвий шлях Миколи Костомарова, риси його характеру («Костомаров з гарячністю говорив правду у вічі, був запальним, мав «бешеный нрав» [6, c. 288]). Дослідник детально висвітлює стосунки Костомарова з Крагельською. Ініціатива Миколи щодо припинення стосунків з Аліною, з одного боку, свідчить про його певну сміливість та жертовність, а з іншого боку - про неготовність пов'язати з кимось своє життя, навіть про деяку інфантильність. Як відомо, Микола Іванович розірвав із коханою, повідомивши її матері про «свою нібито невиліковну хворобу, при якій не слід вступати в шлюб» [6, c. 257].

Із підручника «Історія української літератури XIX століття» за редакцією М. Жулинського ми дізнаємося про один із трагічних моментів, що мав місце в житті Костомарова. За законами Російської імперії, якщо дитина була народжена поза шлюбом, то вона ставала кріпаком батька або матері, які не мали такого статусу. Така ситуація сталася з Миколою Івановичем. Після смерті батька «Микола, як його кріпак, перейшов у спадок його найближчим родичам - Ровнєвим» [2]. Щоправда, згодом вони запропонували матері Костомарова певні кошти та волю синові. У вищезгаданому виданні йдеться про теплі стосунки матері з сином: «Микола дуже любив її, до кінця життя не забуваючи, кому зобов'язаний своїм «другим народженням»» [2]. Цікаво, що в романі Віктора Домонтовича «Аліна й Костомаров» такого ставлення героя до матері немає. Очевидним є задум Петрова по-своєму осмислити ту чи іншу життєву ситуацію митця.

У бібліографічному покажчику «Микола Костомаров: бібліографічний покажчик», окрім фактів про дитинство, освіту тощо, йдеться про Костомарова як про фольклориста, історика та письменника. Під час навчання в Харківському університеті Микола Іванович зближується з гуртком українських романтиків, що і зумовило «його захоплення переважно фольклором та козацьким минулим» [4, с. 5]. На становлення його як історика вплинув викладач М. Лунін, лекції якого справляли незабутнє враження на Костомарова. Дослідники наголошують, що «під впливом Луніна в юнака сформувався погляд на історію, близький світоглядові культури німецького романтизму, але дуже далекий від поглядів, що панували в той час у російській історіографії» [4, с. 5-6]. Завдяки відповідному оточенню Костомаров формує свої історичні, літературознавчі погляди.

У романі «Аліна й Костомаров» Віктор Домонтович «олітературнює», переосмислює реальну постать «за допомогою прийому «очуднення» («поновлення»)» [7, c. 82]. Образ Миколи Івановича у В. Петрова - «це постать розвінчаного романтика, котрий замість того, щоб плекати власний талант науковця і насолоджуватись життям, жертвує собою задля омріяного майбутнього, згідно з романтичними ідеалами» [7, c. 82]. У своєму творі Домонтович менше приділяє уваги науковій і літературній діяльності Костомарова, акцентуючи в основному на емоційному та психічному станах героя в різних життєвих перипетіях.

В. Петров перетворює ключову постать свого роману на гротескного, «гофманівського персонажа», який дивно поводиться та одягається, привертаючи цим до себе зацікавлені погляди. Письменник драматично висвітлює кохання між Аліною Крагельською та Миколою Івановичем. В особі останнього бачимо «виснаженого невротика» [5], який постійно суперечить самому собі та змушує страждати довколишніх.

Як відомо, В. Петров, готуючись до написання роману, опрацьовував «Автобіографію» М. Костомарова, мемуари А. Крагельської тощо. Однак самого Костомарова письменник подає трохи не так, як зазначено в біографії. Підключаючи творчу уяву та фантазію, керуючись конкретним задумом, він трансформує історичну постать в романтичного героя, що концентрується на власному внутрішньому світі, має своєрідний світогляд і мислення, через що часто не сприймає і навіть конфліктує з довколишнім тощо. Як відомо, романтизм був вагомим «у пробудженні національної свідомості, обґрунтуванні історичної самобутності народу, його «духу», культурних традицій, мови, літератури» [1, с. 600-602]. Як зазначає К. Фролова, «для романтизму характерні бурхливі почуття, що долають усе, гіперболізація їх, незвичайність в обставинах, характері, зовнішності героя чи героїні. Персонажі героїчно змагаються з природними стихіями або жахливими людськими злочинами» [8, с. 165]. Також дослідниця підкреслює, що «...романтики оцінюють дійсність як трагічну» [8, с. 174].

Якщо розглядати Костомарова як персонажа твору, то перше, на що звертає увагу автор, це зовнішність («Це була молода людина (Костомарову було тоді 28 років) з дуже свіжим обличчям, середня на зріст, міцна так би мовити, кремезна... ») [5]. Акцент робиться на деталях одягу персонажа: «величезний віцмундир», «широкі рукавчики» [5] та взуття не свого розміру. За допомогою таких маленьких штрихів письменнику з легкістю вдається створити такого собі карикатурного персонажа. Сприяють такому враженню і дивна поведінка та жести: «... ніяково пригнувся, підвівся, склав по-дитячому руки й хитнув головою, ніби бажаючи звільнитись од густих пасом волосся... », «його нервові загострені жести, невмілий уклін, спосіб поправляти окуляри, висовувати вперед підборіддя і часто відкидати голову ще виразніш відтіняли своєрідну незвичайність його поводження, що примушували чекати від нього того чи того раптового й несподіваного чудернацтва... » [5]. Перед нами постає «гофманівський персонаж». Якщо згадати твори цього письменника, наприклад «Крихітку Цахес», та як автор зображує своїх персонажів, може здатися, що Костомаров зі своєю дивакуватістю ніби «вийшов» із цієї повісті. До речі, у романі М. Костомаров сам зауважує, що він схожий на персонажів Гофмана та перебирає на себе їхню манеру поведінки (Див.: [5]).

Незвичайний одяг, нетипова поведінка, безперечно, привертали увагу людей та справляли своєрідне враження на оточення: «Його приймали за “блаженненького " чи юродивого. На нього показували пальцями. Побачивши його, спинялись», «розпатланий, мішкуватий, незграбний, в надто великих чоботях, зігнутий і розгублений, він викликав подив, посмішку, і не то презирство, не то жалість» [5]. Більшість говорила про нього негативно. Ми вважаємо, це через те, що люди звикли критикувати й ображати тих, хто не вписується в їхні норми, виходить за рамки стереотипів. Світ жорстокий, і не кожен може миритися з таким ставленням до себе. На початку твору бачимо, що Костомаров зображений байдужим до думки довколишніх, таким, що не помічає недоброзичливих і просто зацікавлених поглядів. Він взагалі нікого ніколи не помічав. Через душевний злам, який стається після тяжких подій у його житті, М. Костомаров усе частіше намагається втекти від реальності, вигадувати навколо себе інший, фантастичний світ ( «Перекривлений образ життя він перетворював у химерну Гримасу. В Гримасу він перетворював свої студії, своє кохання, свої мрії. Усе знищити, од усього відмовитися, усе обернути в ніщо: в месмеричних снах поринути в несвідоме, на повітряному бальоні» [5]). На жаль, ми не можемо точно стверджувати, що Костомаров насправді був таким, як його показує Домонтович. Зазвичай біографи не особливо акцентують на таких деталях. художній біографічний емоційний герой

Неможливо не помітити, що весь художній твір просякнутий зображенням емоційного та психічного станів головного героя. В. Петров досить яскраво описав весь спектр відчуттів Миколи Івановича. Костомаров був байдужим до навколишнього світу («Звернути увагу короткозорої, заглибленої в себе, байдужої до всього людини, що навіть не подивиться на сусіда, що сидить поруч з ним? Це було безнадійно» [5]), часто був розгубленим («Микола Іванович мусів почувати себе розгубленим; він мусів думати, який він розтяпа й маруда... » [5]), майже весь час його переслідував страх. Стан головного героя ніби схожий на розгойдування маятника - розхитується з однієї крайності в іншу. На зміну його настрою та емоцій могли вплинути як різні дрібниці, так і серйозні події. Найчастіше герой доводить себе до такого стану сам. Письменник прямо говорить, що його головний персонаж є невротиком, який «свої бажання зарізати й підпалити, свої інстинкти жорстокости сублімує, одягає в художні образи, перетворює в літературні факти. При цьому іноді він сам нездібний відокремити свої літературні переживання від життьових» [5]. На нашу думку, за допомогою такого детального опису афективних станів письменник дає можливість читачу повністю заглибитись у внутрішній світ людини, роздивитися потаємні закутки, зрозуміти та по-особливому «відчути» цього персонажа.

Згадаймо про суперечливий характер біографічної постаті Костомарова. Віктор Петров не обходить цих деталей, подаючи їх своєрідно й узагальнено: «Микола Іванович був людина вчена, розсудлива, з великою дисциплінованістю в праці і звичкою до тверезої логічности й послідовности в мисленні. Здавалося б, усе це повинно суперечити запальності, примхам, випадковим витівкам», «Костомаров ніколи не був собою. Він ніколи не був певен, що, висловивши свою думку, він за годину не обстоюватиме протилежної» [5]. Протиріччя, які виникали в житті Миколи Івановича, найчастіше були пов'язані з Аліною: «... будь-що-будь Костомаров кохав Аліну. Він хотів її. Він мріяв про шлюб з нею. А тим часом, коли треба було на щось рішитись, його раптом, всупереч усім намірам, думкам, бажанням, охоплювала безсила й безнадійна хиткість. Він перебував у владі цієї тремтячої пасивної знервованости, виснаженої недокрівности», «він зрікався Аліни, але й зрікаючись він ревнував її» [5]. Акцент робиться на притаманній герою хиткості, нерішучості та внутрішній нестабільності.

Ставлення Костомарова до навколишніх найкраще оприявлюється в стосунках із Аліною Крагельською. На початку читач бачить закоханого М. Костомарова, який боготворить свою жінку: « - О, вона - втілений дух пісні. Вона перетворить моє життя в музику, стане моєю душею. Я родився лише для того, щоб вклонятися їй, вічно їй служити, вічно про неї думати і відчувати її. Невже я такий щасливий, що моя душа насмілюється бути відгуком її душі? Її близькість обертає все в свято» [5]. Тут відчувається натхнення, одухотворення персонажа. Він вже не прагне такої раніше бажаної самотності. Далі Костомаров ставиться до дівчини, як до чогось гріховного: «У голові 16-літньої дівчини він шукає лихих грішних думок, земних прагнень, огидних сподіванок плотських утіх. Од неї, ніби від якої грішної жінки, він вимагає попереднього очищення. Він заклинає її текстами Святого Письма» [5]. Такі думки виникають у Костомарова через незвичайне ставлення до кохання, що було для нього «“молитвою серця”, “знесенням душі на небо”» [5]. Біографи зазначають, що Микола Іванович був палким християнином, тому таке ставлення до цього почуття, можливо, і справді в нього було. Далі читач бачить, як через свій страх, нерішучість Костомаров ігнорує Аліну, «грає» її почуттями («Тим часом на всі Алінині благання Костомаров певної відповіді не давав. Він не говорив “ні”, але він і не казав “так”. Він хитався, обминав, плутав. Він вигадував найрізноманітніші способи, щоб виправдати себе, свою нерішучість, свої відмовлення, свій опір і своє таке дивне ставлення до нареченої, що його кохає. Микола Іванович ніби боявся шлюбу» [5]), мучить її («Його кохання до Аліни перетворюється в важкий і хмурий душевний кошмар. Не те, щоб кохання зникло, але в нудьзі, безсилості й утомі він прагнув порвати остаточно всі свої стосунки з Аліною. Він страждав і, страждаючи сам, находив насолоду в тому, щоб катувати Аліну» [5]), а відтак і розлучається з нею. Лише на старості літ до нього приходить усвідомлення власної залежності від Аліни: «Тихі сльози потекли по схудлих його щоках. Він простягнув руки до Аліни, ніби закликаючи її допомоги, і, ніби підкошений, упав у крісло» [5]. Як бачимо, через ставлення до Аліни очевидною є і постать самого Костомарова. Тут чітко простежуються відчуття, якості головного героя (егоїзм та жорстокість). На нашу думку, М. Костомаров одружується на Аліні не лише через те, що вона - кохання всього його життя, а й через розуміння того, що він більше не в змозі виконувати певні речі самостійно.

Часто ставлення Миколи до самого себе Домонтович показував через стосунки героя з матір'ю. Це влучно описано у двох епізодах: «...Я хтів би поступатись, та через мою гарячність це рідко щастить мені. Гірш за все те, що на неї без будь-якого приводу находить кепський настрій; прокинувшись, вона зранку раптом дивиться вовком, з-під лоба... Я починаю допитувати її, чи не хвора вона, чи не зробив їй хтось прикрости - мовчить і не дивиться на мене, а я запалююсь, ну от і виходить ні з чого неприємність» [5]. Тут він розуміє, що в нього досить запальний характер, але зробити з цим нічого не може. Саме через цю деталь та загалом дивну поведінку в нього часто були сварки з матір'ю. Досить промовистими є роздуми Миколи Івановича після смерті матері: «... пригадуючи колишні з нею сварки, почав уважати себе за єдиного винуватця в цих сварах, завжди несправедливого, що без краю мучив свою безневинну “святу” матір. ...доходив до цілковитого розпачу від учинених тяжких гріхів своїх. ... Він називав себе: - Недолюдком,

злочинцем, вбивцею! - Я великий грішник! Я вбив свою матір!» [5]. Як бачимо, Костомаров сам дає

оцінку своїй поведінці, багато чого усвідомлює і розуміє.

Вище ми зазначали, що Костомаров є романтичним героєм. Такого його показує Домонтович і таким, можливо, і справді був Микола Іванович, тому що творив він якраз у період розвитку романтизму. У творі читач може зрозуміти, що перед ним романтичний персонаж через мову героя («...Бо те, що є в мені, походить від тебе. Без тебе я був би ніщо. Ти небо, що мене тримає і зберігає...» [5]), через його палку любов до музики («З усіх композиторів Миколі Івановичу особливо подобалися твори Бетговена, і не тільки сонати, але й ораторії, що їх переложив Ліст. Любив він слухати "Stabat mater" Россіні, увертюру з Лістового "Вільгельма Телля" та "Erlkфniga" Шубертового в переробці Ліста, - твори трагічні й катастрофічні, що викликають почуття тривоги й думку про погрозу неминучої й невідхильної загибелі» [5]) та через бажання втекти від реальності і зробити все навколо себе нереальним.

Отже, відомі наразі біографічні розвідки про Костомарова здебільшого інформують про ключові факти життя Миколи Івановича (походження, роки дитинства, навчання, громадську і наукову, літературну діяльність тощо). Натомість, Віктор Домонтович - один ізнайяскравіших представників української інтелектуальної прози - у художньому осмисленні постаті Миколи Костомарова акцентував на виразних внутрішніх аспектах індивідуальності митця. Керуючись відповідним задумом та своїми світоглядними переконаннями, В. Петров оминає чимало моментів із біографії Миколи Івановича. В епіцентрі авторського бачення -психологія, поведінка героя, його стосунки з довколишніми тощо. У цьому, власне, і полягає специфіка художньої трансформації біографії в романі «Аліна й Костомаров» Віктора Домонтовича.

Бібліографія

1. Гром'як Р. Т., Ковалів Ю. І., Теремко В. І. Літературознавчий словник-довідник. 2-е вид., виправ. і допов. Київ : Академія, 2007. 752 с.

2. Мінц М. О., Олійник А. І. Життєвий шлях М. І. Костомарова. Наукові праці. Політологія, 2012. Вип. 192. Т. 204. С. 37-40.

3. Молода М., Бурсова Н., Жаборовська Н. Микола Іванович Костомаров: бібліографічний покажчик. 4-те вид., перероб. і допов. Київ, 2017. 72 с.

4. Пінчук Ю. А. Вибрані студії з костомаровознавства. Київ : Ін-т укр. археографії та джерелознавства ім. М. С. Грушевського НАН України, 2012. 607 с.

5. Ткаченко Р. П. Микола Костомаров як літературний персонаж (на матеріалі творів Д. Мордовця, В. Петрова, Р. Іваничука). Science and Education a New Dimension. Philology, 2015. Вип. 56. С. 82-85.

6. Фролова К. П. Цікаве літературознавство. Київ : Освіта, 1991. 192 с.

7. Яценко М. Т., Бондар М. П., Гончар О. І. та ін. Історія української літератури ХІХ ст. : навч. посіб. Київ : Либідь, 1996. Кн. 2. 381с.

Размещено на Allbest.ru