Тематична група оксиморонів із опозицією "життя - смерть" у ліриці Василя Стуса

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Тематична група оксиморонів із опозицією «життя - смерть» у ліриці Василя Стуса

Інна Перцова

(студентка І курсу другого (магістерського) рівня вищої освіти

факультету філології та журналістики)

Науковий керівник - кандидат філологічних наук,

доцент Буряк О.Ф.

У мові поетичних творів поширеними є поєднання слів, які логічно заперечують одне одного. На логічній несумісності ґрунтуються декілька видів тропів, основними з-поміж яких є антитеза і оксиморон. І якщо антитеза - це різке протиставлення контрастних понять, розведення яких відбувається і на смисловому, і на синтаксичному рівнях, то оксиморон поєднує протилежні значення, різко контрастні образи, створюючи цілісний образ - емоційний і нетрадиційний. Оксиморон звучить як алогічне і парадоксальне поняття, проте своєю незвичністю і нетрадиційністю оксиморонні образи презентують складність і суперечливість явищ дійсності та характеризують світ мистецтва слова як складний, неоднозначний, із власними законами, що дозволяють поєднання непоєднуваного. Створені із використанням мінімуму мовленнєвих засобів, оксиморонні образи мають потужний емоційний потенціал. Незвичайна смислова сполучуваність у художньому творі є одним з найважливіших способів акцентації автором найбільш значущої інформації. Результатом такого поєднання смислів є те, що слово нейтралізує своє пряме номінативне значення, набуває нового, контекстуального і має експресивно-емоційний відтінок. Таким чином, естетично важливий компонент значення актуалізується внаслідок текстової реалізації опозиції двох лексичних одиниць.

У поезіях Василя Стуса оксиморон вживається досить часто. На нашу думку, оксиморонність визначається психологічним рівнем творчості, через який у художньому світі формуються оригінальні образи.

У світовій літературі художнє відтворення пошуків сенсу буття - визначальна риса творчості насамперед письменників-екзистенціалістів. «Екзистенціалізм... в художніх творах відбиває настрої інтелігенції, розчарованої соціальними та етичними теоріями. Письменники прагнуть збагнути справжні причини трагічної невлаштованості людського життя. На перше місце вони висувають категорії абсурду буття, страху, відчаю, самотності, страждання, смерті» [2, с. 227].

Поезія Василя Стуса ґрунтується на філософії екзистенціалізму. Важливим аспектом, що вплинув на тематику, концепцію та поетику творчості Стуса, була ідея свободи, як внутрішньої, так і зовнішньої. Адже лише відчуваючи себе вільною, людина може максимально використати свій творчий потенціал у потрібному руслі для досягнення бажаного результату. Стусів ліричний герой, спираючись на філософські постулати екзистенціалізму, намагається осягнути сутність свого «Я». Ці шукання драматичні, інколи викликають жах, відчай та відчуття трагедії буття.

Сьогодні з'являється багато цікавих досліджень присвячених проблемам поетики Василя Стуса: Юрія Шевельова [8], Марка Павлишина [3], Івана Дзюби [1], Дмитра Стуса [5]. Літературознавці роблять продуктивні спроби застосування різних підходів і методів аналізу поетичного слова митця. Проте за вузькою теоретичною схемою часто втрачається цілісне сприйняття поетичного світу. До того ж, існує тенденція ретельного виокремлення цитат, які ілюструють ту чи іншу думку, авторську позицію, в той час, як контекст розкриває інакше зміст або ж у поезії наявні образи, що цілком можуть заперечити запропоновану рецепцію.

Мета нашого дослідження - якнайповніше з'ясувати зміст оксиморонних образів і їхню функціональну роль у поезії Василя Стуса, осмислюючи їхнє філософське підгрунтя.

Отже, оксиморнність у митця - це складний шлях від світоглядних суперечностей, внутрішньої дисгармонії, складності і нетрадиційності сприйняття світу до відображення усіх цих внутрішніх суперечностей в особливих художніх образах. Так, нестерпність життя Стус називає «смертеіснуванням» [6, с. 264], а відхід у вічність - «життєсмертю» [6, с. 264].

Окрім конфліктів внутрішніх, можна виділити низку конфліктів між людиною і світом, які також спричиняють реалізацію оксиморонності у Стусовій поезії: непересічна особистість і несправедливе суспільство, митець і доба, індивідуальність і натовп.

За структурою оксиморони у творах митця - це здебільшого поєднання логічно несумісних об'єкта і його означення: «безсоромність цноти» («Наснилося, з розлуки наверзлося...») [6, с. 254], «живі мерці» («Ця п'єса почалася вже давно.»), [6, с. 109], «чорне сонце» («Заходить чорне сонце дня.») [6, с. 253] або ж новотвори, що поєднуть антонімічні поняття в одному слові («смертеіснування й життєсмерть» («Сховатися од долі - не судилось.») [6, с. 264], «щось невпізнанно-знане» («Замерехтіло межи двох світів.») [6, с. 223], «державо напівсонця-напівтьми» («Трени М. Г. Чернишевського») [6, с. 228]), а також поєднання контрастних реалій сполучником «і», коли вони водночас і поєднуються, і протиставляються («І щастя й біль. І день, і тьма. /1 спека, і мороз» («А ти, як гілочка бузку.») [6, с. 173]; «І плач, і регіт за стіною, /1 плач, і регіт, і мені» («Потоки») [6, с. 66]; «благословенні сходження і прірви / і славен рідний і нищівний край!» («Хлющить вода. І сутінь за вікном.») [6, с. 198]).

Смислове наповнення оксиморонів є надзвичайно різноманітним. Із певною умовністю можна виокремити тематичні групи, що охоплюють різні сфери дійсності, почуттів, переживань людини: життя - смерть; світло - темрява; вогонь / тепло - холод; рідне - чуже; святість - гріх; гордість / свобода - неволя / покора; розлука - зустріч; звук - тиша; щастя / радість - біль.

Найчисленнішою у творах митця є тематична група із центральною опозицією «життя - смерть», що зумовлено трагізмом світовідчуття поета. Варто наголосити, що трагедійна тональність - це властивість його поетичної свідомості. Звідси концентрація трагедійності у сприйнятті життя. Василь Стус осмислює життя і смерть крізь призму екзистенційного світогляду. Часто життя і смерть протистоять одне одному, але найчастіше у творчості митця поєднується у щось суцільне і нерозривне. Таку єдність можна простежити у поезії:

Братове, о яке сліпуче небо -

сліпить смертями!

смерть, смерть і смерть [6, с. 211].

Відчуттям справжнього і тривкого болю й визначається ідейно-емоційна домінанта поезії. Читач долучається до цього відчуття, адже впізнає в авторських емоціях схожий із власним душевний порив. Крізь зовнішню простоту і ясність поетики проступає таємний смисл глибинних екзистенційних поглядів автора. Образ смерті наскрізний у поезії Стуса. Найемоційніше це втілюється в оксиморонному образі «життя на рівні смерті». Схематично життя і смерть можна було б зобразити у вигляді квадрата, внутрішню площину якого заповнює життя, а на зовнішніх лініях знаходиться смерть. За цією межею перебувають і образи реальності: усмішка коханої, стукіт у двері, сніння. Ліричний герой і його простір ізольовані від цієї реальності. Смерть знаходиться не у звичній одновимірній площині (початок - життя; кінець - смерть), а у значно складніших вимірах. Зверху небо сліпить смертями, знизу - реальність, що теж зіткана зі смерті. Можна зробити припущення, що простір життя більш віддалений від героя, оскільки слово «кулі» у цій поезії обривається, немовби одна із них влучила в ціль.

Вражаючий художній ефект досягається несподіваним синтезом життя та смерті. Смерть не осмислюється ліричним героєм як небуття, припинення існування, а як, власне, невід'ємна частина буття, його прикметна риса. Проте образ смерті не позбавлений романтичного ореолу. Смерть не страшніша за смертельну втрату. У справжньої смерті «усмішка коханої».

Ліричному герою властиве хворобливе ставлення до смерті, оскільки він не відчуває в необхідній мірі того катарсису, що його відчуває віруюча людина. Смерть відміняє майбутнє, і минуле:

Дорога самовтечі, непідвладна моїм бажанням, рине, як вода.

І я спливаю не за течією, але всупір - неначе в горловину пролитих криків. Ніби повертаюсь до давнього народження (моє перейдене життя - то простір смерті).

Протипотік - запраг гори, як горя - без світу, спогадів і навіть снів.

Я ніби закоркований. Неначе лиш улягаю силі рабування і самознищую буремний дух.

Малію, обертаючись на тугу, пряму, як смерть, і чорну, ніби смерть.

Пролита цятка болю, я шукаю

утраченої грудки самосну,

іще не розпочатої. І марно:

бо ж самопроминання - твій приділ [6, с. 167].

У центрі поезії образ-характер фатальної людської долі. Між теперішньою точкою відліку для ліричного героя - «цятка болю», в якій він аналізує внутрішній стан свого «я», і точкою його «давнього народження», умовною лінією пролягає лінія життя, що збігається із «дорогою самовтечі». Усі інші площини займає простір смерті, це і вже «перейдене життя» (тут немає суперечностей, згадаємо Сократове: «Усе минуле у твоєму житті належить смерті»), і простір попереду.

Ліричний герой, позначений на цих площинах цяткою болю, теж перетворюється на подобу смерті, яка чорною і прямою лінією накладається на лінію життя і, можливо, на дорогу самовтечі. Його внутрішній конфлікт увиразнюється ще й тим, що він досягає абсолютного спокою при абсолютному трагізмі. Отже, «я» ліричного героя перебуває у стані трагічного роздвоєння: плин водночас і за течією (наближення до смерті), і всупереч течії (теж у простір, що належить смерті) - символізує трагічний і болісний шлях пошуків істини, самого себе. За допомогою авторських оказіоналізмів: «самосон», «самопроминання», «малію», «протипотік», що позначають конкретну позицію ліричного героя й виражають сенс буття, автор створює власний самодостатній світ. Хроніка поетової дороги пошуків не егоцентрична, не індивідуалістична - автор залучає кожного до своїх душерятівних поривань («і самознищую буремний дух»), сугестує всім свій ідейно- емоційний імпульс, бо під загрозою душа кожного. Окреслюючи себе як людину, випробовувану долею, Стус знаходить спосіб - присвійним займенником «твій» («твій приділ») залучити кожного до роздумів про магістральні проблеми людського існування. Його герой блукає у життєвому лабіринті, шукаючи з нього виходу, насправді ж це блукання в лабіринтах власної психіки. Отже, чорно-білий аскетичний світ Василя Стуса звужується до єдиної точки, де життя не те, що закінчується смертю, а життя і смерть ідуть то паралельно, то накладаються одне на одне, як рівноправні території.

Інший зміст має оксиморонний образ у поезії «Ми, лялечки із алкоголем щасть...»:

Ми, лялечки із алкоголем щасть, у радощах собі збавляєм віку.

Тікай же свого світу, недоріко, або чекай, коли той бог воздасть за самокатування - по заслузі, за самознищення - ясним добром.

Тож пийте самоту, неначе бром,

радійте смертним шалом, любі друзі, бо роз 'єдинена людська душа.

Які тяжкі - ці брили порожнечі всесвітньої, а ви - її предтечі - пильнуйте в страх укутаних бажань - подалі неба і землі, подалі від себе уторовуйте шляхи, оберігайте власні потрохи, яких, крім вас, нікому і не треба.

Ви, лялечки із алкоголем щасть, загорнуті в свою усохлу душу, ще начувайтесь: тіло ваше здушить ця зраджена душа. Або продасть за шеляга якому смітяреві.

Найкраща насолода - смерть жива.

Вас утішає тиша гробова,

бо од віків довліє злоба дневі [6, с. 156].

Цей вірш - своєрідний морально-етичний трактат Василя Стуса, що визначає екзистенційні прерогативи письменника в контексті сучасної йому літературної доби. Поет знову занурюється в складний, суперечливий, недосконалий світ людського буття та бездонні глибини душі, психіки. Образ живої смерті об'єднує центральні образи поезії - «Ми» і «Ви» і сприймається поетом як рятівне вивільнення душі від непосильного тягаря гріховності. «Ми» і «Ви» - це різні стани людської душі. У зверненні до вираження динаміки внутрішнього світу людини, боротьби в ній протилежних начал полягає специфіка авторського стилю поета. Але якщо для «Ми» жива смерть - це можливість розплати за «смертний шал», алкогольну ейфорію, то для «Ви» - це ніби єдиний шанс уникнути беззмістовного й бездуховного існування. Особливого значення набувають семантично актуалізовані слова-поняття. Слово «лялечка» стає символом катастрофічного стану суспільства, руйнації людини. «Лялечки» оберігають лише «власні потрохи» і є предтечею «порожнечі всесвітньої». Тому, на думку автора, зраджена душа має здушити гріховне тіло на знак відплати: «тіло ваше здушить / ця зраджена душа». У цій поезії митець трактує феномен смерті відповідно до світоглядних позицій екзистенціалізму: життя людини абсурдне. Воно не має сенсу, лише зі смертю з'являється свобода та втілення омріяного ідеалу. Цілюща «смерть жива» трактується поетом як висока можливість звільнитись від обтяжливих кайданів тілесності. Отже, в образі живої смерті сфокусовано силу, яка очищає і знищує водночас.

Таким чином, у поезії Василя Стуса простежується комплекс ознак, властивих європейському модернізму: індивідуалізм, домінування екзистенційних мотивів, що виявляються в національному вимірі. Митець осмислює екзистенційні проблеми через призму трагічного роздвоєння особистості, увиразнюючи складність людського буття через оксиморонні образи, що варіативно втілюють опозицію «життя - смерть». Оксиморони часто мають форму оказіоналізмів, набувають символічного звучання.

оксиморонний образ поезія стус

БІБЛІОГРАФІЯ

1. Дзюба І. Свіча у кам'яній пітьмі. СтусВ. Палімпсест: вибране. Київ: Факт, 2003. 432 с.

2. Літературознавчий словник-довідник / Р. Т. Гром'як, Ю. І Ковалів та ін. Київ: ВЦ «Академія», 1997. 752 с.

3. Павлишин М. Квадратура круга: пролегомени до оцінки В. Стуса. Дивослово. 1994. №1. С. 15-21.

4. Пуніна О. Конотативні смислу денотату алкоголю в поетичному тексті. Актуальні проблеми української літератури і фольклору. 2014. №21-22. С. 153.

5. Стус Д. Життя і творчість Василя Стуса. Київ: Фотовідеосервіс, 1992. 86 с.

6. Стус В. Палімпсест: вибране / упор. Д. Стус. Київ: Факт, 2003. 432 с.

7. Стус В. «Вечір. Зламана віть»: вибране. Київ: Дух і література, 1999. 384 с.

8. Шевельов Ю. Трунок і трутизна. Українське слово: хрестоматія української літератури та літературної критики ХХ століття: у 4 кн. / упор. В. Яременко, Є. Федоренко. Київ: Рось, 1994. Кн. 3. С. З66-395.

Размещено на Allbest.ru