Сучасне бачення традицій і новаторства в драматичних переробках та інсценівках М. Старицького на твори М. Гоголя

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Інститут філології КНУ імені Тараса Шевченка

Сучасне бачення традицій і новаторства в драматичних переробках та інсценівках М. Старицького на твори М. Гоголя

С. Стискун, магістрант

Вступ

У статті розглядається сучасне бачення інсценізацій та переробок М.Старицького на твори М. Гоголя; незважаючи на запозиченість сюжетів, вони є оригінальними засобами відображення національно-ментального світогляду крізь призму європейської та вітчизняної літератури. Відзначається також місце оригінальних переробок драматургії в літературному процесі визначеного періоду.

Результати дослідження

інсценізація старицький гоголь драматургія

Фактором відродження української літератури була популярність української тематики в російській літературі. Естетична теорія романтизму надавала великої ваги фольклору, народній міфології, історії, психології людей, яку, на думку російських романтиків, можна було знайти на Близькому Сході, в побуті на Україні. Іншим впливовим фактором щодо творчості Старицького, його стильових, національних та деяких інших особливостей, була творчість М. Гоголя, "найвидатнішого серед романтиків української школи в російській літературі першої половини XIX ст." [2, 118]. Вплив творчості М. Гоголя на М. Старицького дуже значний і аспектний, має свою історію. Тут лише стисло відзначимо, що, захопившись М. Гоголем у підліткові роки ("На наши умы, полудетскикие,... - писав Старицький про себе й Миколу Лисенка в "К биографии Н. Лысенка" [4, 552 ], - эта общественная струя зводила приятное оживление. Конечно, мы не вникали глубоко в значение грядущих переворотов, но они занимали нас, как загали и вопли коробочек, и вздохи маниловых, и скрежеты собацичей... (Мы тогда увлекались тоже "Вечерами на хуторе близ Диканьки", "Тарасом Бульбой" и "Похождениями Чичикова") [4, 621]. М. Ста- рицький протягом усього свого творчого життя мав органічну естетичну потребу звертатися до спадщини свого земляка, екстраполюючи його ідейно-художній досвід.

Свою драматургічну творчість Старицький розпочав з інсценізацій повістей М. Гоголя: "Різдвяна ніч", "Сорочинський ярмарок", "Утоплена", "Тарас Бульба". Збагачені чарівною музикою Миколи Лисенка, виконані з високою сценічною майстерністю, вони популяризували в Україні творчість талановитого російського письменника М. Гоголя. Проте є один момент, який ми, підходячи до аналізу переробок та інсценізацій М. Старицького, не можемо оминути. Запозичення сюжетної канви в інших авторів не завжди проходило гладко, часто було причиною прикрих непорозумінь, звинувачень автора в ряді випадків у плагіаті. У 1902 р. із статтею "Михайло Старицький" виступив І. Франко. З проханням написати про батька до критика звернулася дочка письменника - Людмила Старицька-Черняхівська. Потрібна була ґрунтовна стаття, де знайшла б правдиве відображення сорокарічна діяльність Старицького, збережено для нащадків його добре ім'я. Зауваживши, що "ім'я Старицького сталося в останніх роках метою найрізкіших вистрілів з боку чужих і своїх, сталося дразливим пунктом в історії українського письменства останніх десятиліть" [5, 21]. І. Франко поставив завдання спростувати хибне уявлення про драматурга, яке, на жаль, вже встигло закріпитись у думках сучасників, і визначати його справжнє місце в історії української літератури. При цьому високо оцінювалася діяльність М. Старицького, його відчутний внесок у скарбницю української класичної літератури. Старицький для Франка - талановитий лірик, драматург, "...натура здорова, кремезна, багата фізичною і духовною силою, охоча до громадської діяльності, треба лише пожалкувати, що нещасні російські відносини не лишили тій оцінці справжнього визнання" [6, 375].

Театральне життя в Україні тривало і М. Старицький брав у ньому найактивнішу участь. В одному з листів до І. Франка драматург писав: "Отож з 1872 року дали дозвіл на український приватний спектакль, з того часу, крім перекладів, які дозволено було до друку, я узявся й до сцени, вважаючи її за могутній орудок самопізнання народного" [22, 60]. Необхідність створення інсценівок, драматичних переробок М. Старицький виразно пояснив у листі до Панаса Мирного від 8 травня 1898 року: "Докір, що деякі старі п'єси, перероблені до смаку публіки, мають і неосудність. Не пускала цензура жодного репертуару, треба було дихати й жити, а хотів задавити нас на смерть [4, 490]. Розпочавши драматургічну творчість з переробок, а завершивши її високохудожніми оригінальними соціальними драмами, Старицький завжди залишався вірним життєвій правді. Він ставився до інсценівок з винятковою увагою, зберігаючи дух оригіналу. Одночасно їм притаманні новаторські тенденції: висока сценічність, соціальна загостреність, пильна увага до народно-пісенної традиції.

Наразі стає зрозумілим, що філософські погляди українського письменства незалежно від того, в якій країні жив автор і на якій мові писав, відображають особливості духовних прагнень української культури. Так було видано чимало праць, присвячених Україні, російською мовою, які поширювали ідеї української культури, засвідчували те, що й український народ має свою мову, звичаї, побут, традиції - загалом існування своєї нації, самобутньої і незалежної. Серед таких представників української культури в російській літературі найяскравішою була постать М. Гоголя - блудного сина народу України [9, 251]. З любов'ю він пише про свою Батьківщину, що є найістотнішим доказом причетності до неї: "Чи знаєте ви українську ніч ? Ні, ви не знаєте української ночі!... Божественна ніч! Чарівна ніч!... Сиплеться спів українського солов'я і мариться, що і місяць заслухався його посеред неба" [9, 249]. Микола Гоголь був українцем, і це помічали навіть російські дослідники. Наприклад, І. Мандельштам говорив, що М. Гоголь мислив рідною мовою і не намагався перекладати на російську, залишивши її в своєму природному стані. Ще зовсім молодим М. Гоголь змалював прекрасні образи талановитого українського народу у своїх творах: "Вечори на хуторі поблизу Диканьки", "Соро- чинський ярмарок", "Утоплена", "Тарас Бульба" та інші. Він зображав картини життя цього народу, його легенди, героїку, особливий веселий і лукавий гумор. Він уміло викриває своїм сміхом усіляких "шпоньок" та "солох".

М. Гоголь - українець - романтик у російській "українській школі". Він чи не найперший друкує твори на українську тематику із присмаком народної української мови. Він, як істинний українець, зображує життя, колорит, природу, вміло підносить до висоти романтичної епопеї картини українського минулого ("Тарас Бульба"). При цьому розвиваються основні думки під впливом романтичного світогляду. Надзвичайною є також словесна майстерність Гоголя: ритміка та оригінальність виразу підкреслює його належність до України, подекуди відчувається навіть нехтування російською мовою. Вживання української фразеології привносить в його твори специфічний колорит, надзвичайну динаміку. Українські пісні, з яких він складає цілі розділи своїх витворів, до цього часу є прикрасою світової літератури. Один з французьких літераторів Е. М. Воп'є у своїй критиці "Російський роман", у розділі про М. Гоголя писав про Україну і про українську мову, а зокрема про те, як важко було працювати письменникам у період постійних утисків, адже Україна була об'єктом суперечок між крайньою Північчю і крайнім Півднем, її хотіли підкорити Росія і Туреччина, постійно турбувала Польща. Однак діяльність козаків вдихнула в неї республіканську (вільну) душу. Високо оцінював Е. Воп'є українську мову: "Вона найбагатша мова Європи. Наділена надзвичайною лаконічністю, <...> використовує одне слово, щоб виразити кілька ідей, що в будь-якій іншій мові потребувало б кілька фраз" [ 8, 300 ].

Однією з головних ідей творчості М. Гоголя та М. Старицького була ідея "народності", яка тримала розвиток на українському грунті. Доказом цього є зображення українського суспільства, українських звичаїв. Крізь непрохідний морок життєвих труднощів у їхніх творах прослідковується, в досить завуальованому вигляді, ствердження української самобутності, української сили і на противагу російському розбрату. Кожна сповідь авторів утримує в собі частку південного тепла України як виклик північному холоду Росії. Втім, українська унікальність авторів проявилася насамперед у пошуках джерел творчості, напрацюванні ідеологічної константи життя, що могло реалізуватися при мобілізації національного ресурсу, у суспільній самоорганізації буття. Самоорганізуючий заряд був закладений

існуванням могутнього державницького утворення - Київської Русі, енергетичний імпульс якої не згас і упродовж тисячолітньої історії боротьби за незалежність. Системою політичного життя, створеного цілісною сферою духовно - культурних цінностей, витворилася етнопсихологічна домінанта, яка втілилася у почуття єдності українського народу. Культурні і духовні на- бутки виявилися віковими покажчиками української приналежності. Втрата державності не привела до втрати раціональної живучості, хоча суспільний розвиток відбувся з незначним запізненням від процесів, які переживала Західна Європа. Після чіткого і ясного за стильовими ознаками класицизму романтизм сприймався беззастережно, бо цим словом стали називати широке коло найрізноманітніших явищ. Всю філософсько-літературну спадщину М. Старицького пронизує романтичний контекст; таємниці і проблеми національної душі, якими він переймався все життя, є однією з головних тем в методологічній основі романтизму. В цій іпостасі досвід М. Старицького досить повчальний і донині, коли багатомільйонним масам населення нашої країни, яка багато в чому відстала від інших європейських країн, за складених історією обставин, посилено нав'язується перспектива політичного об'єднання за принципом тієї чи іншої "мовності". Володіючи неабиякими знаннями в галузі історії, зокрема України, її фольклору, етнографії, М. Старицький та М. Гоголь вводять у свої твори історико-етнографічні реалії, які зображують умови життя, шлях формування та характерні риси України. Так, в повісті "Сорочинський ярмарок" автори змальовують життя українського хутора кінця XVII - початку XVIII століття: "Хатинок десять, не обмазаних, не критих, виднілося деінде посеред поля. Ні тину, ні хліва... копана в землі яма - ось вам і хата" [2, 121]. У своїх ранніх творах зображують представників повнокровної нації, "благочестивих людей", "славних козаків", національні риси яких чітко окреслені авторами. Це люди (Черевик, Солоха, Вакула, Тарас Бульба), які чітко знають хто вони, і чим є світ. За свідченням Старицького, однією з вдалих перших спроб у драматичному жанрі була його оперета "Різдвяна ніч" за сюжетом повісті М. Гоголя "Ніч перед Різдвом". Музику створив М. Лисенко. Звернення драматурга до повістей М. Гоголя не було випадковим. Глибока правдивість у зображенні картин життя українського народу, гармонійне поєднання героїчного й ліричного, побутового й фантастичного, висока художня цінність - ось що привернуло в них увагу Старицького. Особливої життєвості інсценівкам надає високий рівень оригіналу і прагнення драматурга донести всю його значимість і красу до глядача, підкресливши чи виділивши саме драматичні моменти. Цій же меті підпорядковані й сцени народних свят, вечорниць, колядок, щедрівок та інших народних обрядів. У тканину музичної комедії драматург вводить певну кількість нових дійових осіб, переважно другорядних персонажів. Із середовища молоді він виділяє веселих подруг Оксани - Одарку, Марусю, Катрю, Івгу, причому кожну з них він наділяє певними рисами характеру чи принаймні підкреслює одну найхарактернішу рису. З-поміж парубків виділяється й одержує ім'я та характеристику "веселун" - Грицько. У веселий натовп введений пастух Тиміш із гоголівської повісті, який бачив "на власні очі, як відьма Солоха доїла корів", причому, як і в Гоголя. Це яскраво виражений елемент новаторства.

М. Старицькому випало жити і творити в надзвичайно складну, драматичну, часом - трагічну, а на схилі його життя - переломну епоху в історії України, в історії її красного письменства. Природно, що епоха, її складний, динамічний, мінливий рух позначалися на світовідчутті митця, своєрідно "переломлювалися" в ньому, формували його світогляд і характер, художньо інтерпретувалися у творчості. Так само природно М. Старицький не став пасивним "споживачем" розмаїтих ідей епохи, таким собі корабликом без вітрил і стерна в розбурханому житейському, суспільному морі. Тут мається на увазі передовсім його громадянська, суто людська, особистісна позиція. Хрестоматійними вже стали слова І.Франка про місце Старицького в літературному процесі, якими визначалося, що "писання Старицького - плоди перехідної доби, коли українському слову приходилось здобувати нові поля невідомих досі понять" [7, 238]. Так, справді, часто буває. Можливо (скоріше, мабуть, напевне), що й у випадку зі Старицьким літературне, духовне, суспільне довкілля було досить впливовим і на самого митця, та все ж "випадок Старицького" тут бачиться особливим, винятково індивідуальним, а сам письменник таким, який самою своєю суттю - вдачею, характером, талантом, духовною глибиною - "приречений" і найбільше здатний до ролі "межового", "етапного" митця, котрий єднає, а не роз'єднує" [8, 300]. У період зростання громадянської активності людини закономірно виникає ще одна морально-етична проблема - співвідношення між суспільним і особистим. М. Старицький вирішує її, як і більшість письменників-демократів, на користь першого в його героїкоромантичних драмах "Оборона Буші", та "Остання ніч", героїні яких з усвідомленням свого патріотичного обов'язку не тільки перед особистим щастям, але й життям. У них нема ні найменшого сумніву в правильності своїх вчинків. Зовсім в іншому ракурсі, ніж у повісті, Старицький трактує образ Пацюка, що сприяє наближенню п'єси до традицій українського народного театру. Сцена в Петербурзі у повісті М. Гоголя належить до найдраматичніших, тому її легко було перекласти на мову сцени. Імпонував драматургу і відомий гоголівський прийом, застосований у комедії "Ревізор" - німа сцена. Ось чому, творчо йдучи за традиціями Гоголя, Старицький сцену в Петербурзі завершує німою картиною наприкінці третьої дії. Ось характерна ремарка: " Задня стінка підіймається догори стиха. Спочатку туманіє, а далі прояснюється така картина: величезна химерно-розкішна зала; в кінці її стоять Вакула, а проти його велична жіноча постава; за нею кілька пишно вбраних персон, а трохи позаду якийсь прислужник держить на золотій таці черевики" [4, 445]. Новаторство М. Старицького виявилось не лише у загальній тенденції до зміни оповіді драматичною дією, а й у трактуванні окремих гоголівських образів, особливо Пацюка, який у повісті М. Гоголя - лінтюх, нероба. В минулому його вигнали (або сам втік, що однаково ганебно) із Запорожжя, де він тільки їв, спав, не думаючи, звичайно, про оборону вітчизни, свій військовий обов'язок. Напевно, і душу чортові він запродав через лінощі (і фізичні, і духовні), прагнення животіти в ситості, ні про що не дбаючи. Зовсім інший Пацюк у п'єсі Старицького. Автор зберігає за цим колишнім запорожцем деякі риси героя, що дає можливість укрупнити постать, вкласти в уста Пацюка спогади, сповнені глибокого ліризму про Запорозьку Січ, її зруйнування Катериною II. Пацюк схвильовано говорить про народні страждання, звертається навіть до Бога, просячи благополуччя для Батьківщини. Ці прохання здатні пробудити національну гордість, почуття патріотизму. М. Старицький майстерно вплітає сцени про Пацюка в основну сюжетну тканину твору, використовуючи засіб сну, і тим самим події гоголівської повісті переводить у реалістичний план. Л.Старицька-Черняхівська влучно підкреслила найсуттєвішу рису "Різдвяної ночі", її новаторство і соціальну загостреність. На перший погляд, комедія являла собою усталений тип українських п'єс: веселий жарт із співами, танцями, з наявністю комічного та ліричного елементу. Але в "Різдвяній ночі" вже бриніла нова нота. "Ця нова течія - писала Л. Старицька-Черняхівська - виявилась в особі Пацюка" [5, 21]. Комічна фігура чаклуна-ненажери в оповіданні Гоголя перекинулась в комедії у свідомого героя українського. М. Лисенко всім серцем пройнявся цим новим типом і глибоко трагічно змалював у музиці "останнього орла".

"Різдвяна ніч" стала цілою епохою в театральному житті 70-х рр. "Три рази виставляли в опернім театрі "Різдвяну ніч" і театр був не те що повний, повнісінький, а ще задовго до вистави не можна було купити жодного білета" [3, 431]. "Різдвяну ніч" як один із прикладів драматичних переробок М. Старицького поряд із "Обороною Буші", "Сорочинським ярмарком", "Утопленою" - це твори, що яскраво засвідчували невмирущість української національної культури, народного духу. Через гоголівські повісті Старицький прагнув правдиво показати життя українського народу, зробити це життя предметом високого драматичного мистецтва, представити справжній, а не спотворений образ народної душі, чулої до краси, спраглої добра й радощів, розкрити багатий і яскравий світ людини-трудівника. Широко використовує автор і пісню як один з ефективних засобів розкриття характерів героїв, їх внутрішнього світу. В п'єсі "Різдвяна ніч" М. Старицький виступає як видатний майстер мови. Створюючи типові для тогочасної дійсності образи, він наполегливо працював над індивідуальними рисами кожного з них. Яскрава мовна характеристика дійових осіб здійснюється значною мірою шляхом широкого використання пісенного матеріалу. Пісенними образами - символами насичена мова дійових осіб, особливо молоді: "моє серденько" "ластівко", "доля усміхнеться", "моя вірная", "серце в'яне", "мед-вино", "соболю", "як билина тая в полі", "журба-туга", "біле личко", "не таке горе, як здається", "коло серця гадиною в'ється". Пісні в інсценуванні відіграють певну роль: найчастіше це пісні-характеристики чи пісні, які коментують подію. Пісні, написані драматургом, часто важко відрізнити від народних, бо М. Старицький використовує в них образи і всю систему художньо-образотворчих засобів, взятих з народної творчості. Так, монологи і діалоги Пацюка нагадують історичні пісні. Широко використані в інсценівці прислів'я, приказки, народні звороти. У зв'язку з темою гоголівської повісті, в інсценівці Старицького не тільки не втрачається, але ще повніше розкривається український колорит джерела. З цієї точки зору інсценування Старицького представляють своєрідне явище, коли сама тема джерела переробки дозволяє зберегти і посилити національну своєрідність оригіналу. У той час, коли цензура забороняла постановку п'єс М. Гоголя на Україні, інсценізації його творів зіграли поклади - чільну роль, популяризуючи творчість великого російського письменника. В умовах національного гніту, коли царські сатрапи стверджували, що не існує українського народу, ні, не було і бути не може української мови, перші інсценування М. Ста- рицького свідчили про протилежне, про те, що є український народ, який має свою мову, свою творчість, свою багату культуру. Працюючи над інсценівками гоголівських сюжетів, Старицький одночасно старанно вивчав класичні п'єси Шекспіра, Шіллера, Мольєра, знайомився з драматургією Чехова, Островського. Така сумлінна підготовка у поєднанні з самобутнім талантом драматурга зумовили блискучий успіх його драм. Ніхто краще від М. Старицького не перекладав на мову сцени прозові твори, не переробив малосценічні п'єси інших авторів у справжні шедеври українського театрального мистецтва. Справа у вмінні письменника тонко відчувати драматичні можливості, закладені в прозових творах. Він завжди безпомилково вибирав для інсценізації найбільш виграшні джерела. Про це яскраво свідчить одна з найкращих інсценівок Старицького "Утоплена". У повістях М. Гоголя драматурга приваблювала, з одного боку, глибока народність, а з іншого видовищність. Старицький глибоко сприйняв дух гоголівських повістей, відшукав ефективні засоби сценічного втілення образів, відтворення національного характеру через народно-поетичну творчість, і, насамперед, через невичерпні можливості українського народного епосу, зокрема, народної пісні. Піснею говорить драматург з народом і про такі питання, про які в іншій формі з цензурних міркувань у той час висловитись не міг.

Успіх вистав за п'єсами М. Старицького значною мірою залежав від їх високих сценічних якостей. Як людина глибоко театральна, інсценізуючи прозовий твір, Старицький бачить його на сцені в живому звучанні українського слова, характерній поведінці дійових осіб, у реальній побутовїй обстановці. Це яскраво відчутно у самому принципі інсценізації, в її композиції, в авторських ремарках. Чергування сцен у п'єсах Старицького відповідає наростанню драматичного конфлікту, досить поширених ремарках малюється природа, в них же подаються вказівки історико-етнографічного характеру, драматична колізія розкривається автором в органічному зв'язку з музично-пісенними особливостями народного світовідчування. Цими особливостями характеризуються й інші інсценізації та переробки для сцени ряду творів другорядних письменників і драматургів. Тяжіння Старицького-режисера до показу на сцені сильних почуттів і своєрідних характерів, його вміння дати яскраву мовну характеристику героя, бездоганне знання історії матеріальної культури, побуту, фольклору свого народу мало спричинити винятково вдалу ідейно-художню реалізацію творчого задуму.

Висновки

М. Старицькому як драматургові і особливо режисерові належить провідна роль в організаційно-творчому становленні музично-драматичного жанру - самостійного в українському театральному мистецтві. Ніколи до нього не набував цей жанр таких сталих професіональних форм і високих художніх якостей. Трупа М. Старицького так й іменувалася: музично - драматична. Розуміння цього факту особливо важливе, бо рішуче змінює досі поширені погляди на всю театральну діяльність Старицького і принципово по-новому визначає місце, роль і значення його творчості в історії українського театру взагалі. Велика музична культура, що її здобував він під впливом та у творчому співробітництві з М. Лисенком, неабиякі режисерські здібності, що дозволяли йому звести складні і багатобарвні компоненти вистави в єдине гармонійно-художнє ціле, - все це, безперечно, свідчить про глибоку культуру М. Старицького. У спільній роботі М. Старицького та М. Лисенка знайшли втілення думки М. Гоголя про мистецтво, що відбиває народне життя, про театр-школу для народу, про національну оперу, яка повинна створюватися на основі народних мотивів. Мабуть, у тому й полягає неперевершений талант М. Старицького, що його п'єси після прочитання ще довго бентежать душу, примушують замислитися над дійсністю, над нормами моралі, особистим життям, тією історичною пам'яттю, що прокладає нам, молодому поколінню держави, світлий шлях у майбутнє.

Список використаних джерел

1. Когут В. Трансформація містерських сюжетів в українській драматургії / Золота середина / В. Когут. - К., 2005. - 125 с.

2. Коломієцц В. В. Добра і правда син (Старицький М. П. - драматург) / Либідь. - Київ, 1991. - С. 134-150.

3. Попович Н. Ф. Літературно - художня антропонімія драматургії / Н. Ф. Попович. - Ужгород, 2004. - С. 420-435.

4. Старицький М. П. Листи. Твори: В 6-ти т. / М. П. Старицький. - Київ, 1990. - Т. 6. - С. 442 -636.

5. Старицька-Черняхівська Л. М. Варіант біографії М. П. Старицького / Л. М. Старицька-Черняхівська; Музей М. П. Старицького. - Спр. 106. - 21 арк.

6. Франко І. Я. З останніх десятиліть XIX віку / І. Я. Франко // Зібрання творів у 50 т. - К.: Наукова думка, 1982. - Т. 41. С. 365-383.

7. Франко І. Я. Михайло Петрович Старицький / І. Я. Франко // Зібрання творів у 50 т. - К.: Наукова думка, 1982. - Т. 33. С. 230-278.

8. Цуркан І. М. Історія, що зацвіла на зруйнованім старосвітськім мурі / І. М. Цуркан // Південний архів. Філологічні науки: Збірник наукових праць. Випуск іХ.- Херсон: Айлант, 2001. - С. 297-302.

9. Цуркан І. М. Шукайте тільки правду і нею жийте... (До 160-річчя з дня народження Михайла Старицького) / І. М. Цуркан // Наука і сучасність. Збірник наукових праць Національного педагогічного університету імені М. П. Драго- манова. - К.: Логос, 2000. - Т. ХХІІІ. - Випуск. 2. - Ч. 3. - С. 247-253.

10. III-V наукові семінари "Роль визначних особистостей - митців, діячів науки та культури у процесі формування національної свідомості наприкінці ХІХ - ХХ ст. ", приурочені до дня народженя Михайла Петровича Старицького: Матеріали / Упорядники Н. Грабар, О. Мокану, М. Горбатюк. - Київ, 2011. - 22, 189, 209 с.

11. УП-УШ наукові семінари "Роль визначних особистостей - митців, діячів науки та культури у процесі формування національної свідомості наприкінці ХІХ - ХХ ст. ", приурочені до дня народження Михайла Петровича Старицького: Матеріали / Упорядники Н. Грабар, О. Мокану. - Київ, 2013. - 5, 17 с.

Размещено на Allbest.ru