Україна в житті та творчості зарубіжних митців

Размещено на http://www.allbest.ru/

Реферат на тему: «Україна в житті та творчості зарубіжних митців»

культура україна міцкевич маяковський

Виконувала учениця 9-Б

Сівак Катерина

Адам Міцкевич

Починаючи з 20-х років ХІХ ст., твори Міцкевича широко відомі і в Україні. Ними захоплювалися Тарас Шевченко й Леся Українка, Михайло Коцюбинський та Іван Франко. Українською мовою твори поета перекладали П. Гулак-Артемовський, Л. Боровиковський, М. Старицький, І. Франко, пізніше-- П. Тичина, М. Бажан, А. Малишко і найбільше -- Максим Рильський. У листопаді 1824 року після викриття товариств «філоманів» та «філаретів» Адам Міцкевич прибув у Петербург, куди він за вироком був висланий під нагляд поліції. Київ, Стеблів, потім Одеса, Крим, Харків... Тут пролягали шляхи хоч і вимушеної, але ж якої захоплюючої й корисної для поета мандрівки українською землею, тут відбувалося його знайомство з її мешканцями. За допомогою російських друзів Міцкевич одержує призначення на роботу в Одесу, звідки виїжджає в Крим. В листі Йоахима Лелевеля, відомого польського історика, він пише; «Але я бачив Крим! Я витримав страшенну бурю на морі... Я бачив Схід у мініатюрі». В результаті завжди глибоко поетичних думок, переживань і замальовок, симфонією, що зберігає невмирущу благородну красу і звучить аж ніяк не меланхолійно. Твердо лягали на папір пластичні малюнки поетичних мініатюр. Оспівуючи красу і могутність Кримської природи, Міцкевич виливає свою тугу за втраченою батьківщиною. Над усе самотньому поетові близьке море, розбурхана морська стихія гармонізує з його душевним станом, з драмою його ліричного героя. Крим називають землею богів і поетів. Його південну красу оспівувало не одне покоління митців. Подорожуючи кримськими дорогами, Адам Міцкевич залишав у своєму щоденнику записи, які свідчать про те, що привертало подорожі в Крим з'явилася збірка «Кримські сонети», куди увійшло 18 поезій. «Кримські сонети» називають складною чудовою симфонією, філософсько-історичною, інтимно-ліричною, сповненою його увагу. Міцкевича причарувала й Волинська природа, що теж відбилося у його творчості. Балада «Світязь» -- один із найпрекрасніших творів поета. Його не можна читати без хвилювання, бо тут мова йде і про переживання окремої особистості, і про духовну драму цілого народу. Твір побудований на матеріалі слов'янської історії. Світязь -- одне з найпрекрасніших місць України, розташованих у Волинській області .У Одесі також була розпочата поема "Конрад Валенрод". Там уривки з неї Міцкевич читав своїм польським друзям. Про слід України в творчості поета не дадуть забути його вірші і поеми.

Володимир Маяковський і Україна

13 січня 1924 року в газеті «Пролетарська правда», що виходила у Києві, було надруковано оголошення: «Товаришу Маяковський! Робітничі кореспонденти чекають на вас у своєму клубі 13 січня о 1 годині дня». Після відвідин клубу молоді київські поети запропонували зарахувати Маяковського кореспондентом газети «Пролетарська правда», російський поет дякував й обіцяв писати. Обіцянку він виконав. 2 березня газета опублікувала його вірш «Київ». У поезії Маяковський говорить про історію давнього міста. А у 1926 році В. Маяковський написав чудовий вірш «Долг Украине», в якому він звинувачує російських обивателів в обмеженості знань про Україну і радить їм усім вивчити українську мову та краще пізнати українську культуру.

Закоханий в Україну Райнер Марія Рільке

Він був чи не першим із великих західноєвропейських поетів,що виявив активний інтерес до давньоруського мистецтва,природи, людей і народної творчості Росії та України, посилено вивчав їх, прагнув пропагувати в Німеччині.

Дмитро Наливайко

Поет любив мандрувати. У 1907 році Рільке познайомився з Лу Андре Саломе, дочкою генерала російської армії французького походження. Разом з нею він у 1910 році подорожував Росією та Україною. Поет із зацікавленістю знайомився з Києвом, Дніпром, доїхав до Кременчука, Полтави,

Харкова. Рільке був вражений красою української природи, народними піснями. Рільке закохався в Київ, вважав його «близьким до Бога». Особливо багато вражень отримав від Софіївського собору, Києво-Печерської лаври. Враження вилилися у збірки «Часослов» і «Розповіді про Господа Бога». Рільке вражають кургани, що височіють над степом. Кургани -- могили минулих поколінь. Він захоплюється староукраїнською літературою та Гоголем. Пошуки духовного провідника приводять Рільке до Канева, на могилу Т. Г. Шевченка.

Анна Ахматова

Мати великої Анни Ахматової похована на Хмельниччині, в селі Слобідка-Шелехівська Деражнянського району. І що там є дуже затишний, багатий на меморіальні речі музей поетеси, розміщений у колишньому маєтку її тітки. Будинкові «тітки Вакар», як називала Анна свою родичку, понад двісті років, проте він добре зберігся. Його оточує парк, точніше -- те, що вціліло з далеких часів, коли тут було «дворянське гніздо». Ахматова приїздила сюди не раз. Уперше -- семирічною дівчинкою. А потім іще принаймні двічі -- 1906 року і 1912-го. Про ці сторінки біографії поетеси дослідники згадують рідко. А тим часом, «слобідсько-шелехівські» сюжети Анни Ахматової вельми цікаві. Власне, тоді вона була ще не Ахматовою, а Анею Горенко. В Одесі поетесу вважають стовідсотково «своєю», оскільки народилася вона в дачному будиночку на Великому Фонтані, біля моря. І хрещена була в Преображенському соборі. Її батько був морським інженером -- красенем і ловеласом, чиї численні романи «на стороні», зрештою, й зруйнували родинне життя Андрія Антоновича та його дружини Інни Еразмівни, яка на той час встигла народити шестеро дітей. Анна мала двох братів і трьох сестер. Виходило так, що приїзди в Слобідку-Шелехівську були пов'язані з драматичними моментами в житті Анни. 1906 року розлучилися батьки, і тепер мати -- з її абсолютною житейською непрактичністю -- опинилася в скрутній ситуації, коли стали серйозно дошкуляти матеріальні труднощі. А в липні померла від туберкульозу сестра Інна. Анні ж щойно виповнилося сімнадцять. Вона, жителька Царського Села, приїхала в Київ складати іспити у Фундуклеївській гімназії. У Києві жили родичі, в тому числі й «тітка Вакар» -- Анна Еразмівна Вакар, яка в Слобідці-Шелехівській мала дачу. Поруч, у сусідньому селі Літки, таку ж дачу мала її сестра. Старий Еразм Стогов подарував по маєтку кожній із дочок -- не вистачило тільки матері Анни, Інні Еразмівні. У Слобідку-Шелехівську Анна приїхала з «рубцями» на серці: вона щойно пережила любовну драму. Та ще й яку! Хотіла навіть накласти на себе руки, оскільки той, кого вона покохала -- студент Петербурзького університету Володимир Голенищев-Кутузов -- виявився холодно-байдужим до її почуття. Скільки пристрастей уже звідало серце Анни! Вона вже давно пише вірші, проте час літературного дебюту ще не настав. Утім, він уже зовсім близько: на сторінках журналу «Сиріус» Гумільов незабаром надрукує її поезію «На руке его много блестящих колец...» У музеї, під склом, є гіпсовий зліпок її руки. У молодості в Анни було бліде обличчя, довге темне волосся -- і прекрасні білі руки... Склавши іспити, вона поїхала в Євпаторію, до улюбленого свого моря. А потім знову повернулася в Київ. Треба було закінчувати гімназію. Взагалі-то, Анні «світив» Смольний інститут у Петербурзі, -- однак у його стінах вона затрималася ненадовго, всього на кілька тижнів. Її відрахували, помітивши одного разу, як вона -- сонна! -- блукала коридорами інституту.

И вот я, лунатически ступая,

Вступила в жизнь, и испугала жизнь,

-- напише Анна Ахматова через багато- багато років. У неї й справді був десь до 13--14 років: лунатизм. У найновішій біографії поетеси лунатизм Ані Горенко пояснюється втратою внутрішнього спокою, викликаного розладом між батьками та хворобами й смертями двох сестер. Аню прийняла родина Вакарів. Проте в тітки вона почувалася не дуже затишно, про що невдовзі й написала Сергієві фон Штейну, чоловікові своєї сестри Інни: «До мене тут усі дуже добре ставляться, проте я їх не люблю. Надто ми різні люди. Я все мовчу і плачу, плачу і мовчу. Це, звичайно, видається дивним, але оскільки інших недоліків я не маю, то користуюся загальною прихильністю» (із листів Анни Горенко до С.Штейна). Листи до Сергія фон Штейна -- кардіограма її душі київського періоду. Її думки часто залітають у Царське Село, де вона мріє побувати бодай на Різдво. Найголовніший же мотив листів -- Володимир Голенищев-Кутузов. Анна переповнена почуттям до свого коханого, якому немає ніякого діла до її страждань. Наполегливо просить Штейна вислати їй його фотографію, зізнаючись: «я досі люблю Володимира і в житті немає нічого, нічого крім цього почуття. У мене невроз серця від хвилювань, вічних терзань і сліз». Нарікань на розладнане здоров'я багато. Безсоння, серцеві напади, запаморочення... Одного разу, коли родичі поїхали з Києва у свій маєток на Поділля, Анна впала, втративши свідомість, на килим, а коли прийшла до тями -- не могла сама роздягтися, ще й привиддя якісь марилися перед очима! «З серцем у мене зовсім погано, і як тільки воно заболить, ліву руку зовсім відбирає», -- скаржиться Анна Горенко своєму другові. Їй часто здається, що вона нікому не потрібна. Тому в листах домінують апокаліптичні настрої: думалося навіть про смерть. Якось згадала, що рік тому, в Євпаторії, хотіла повіситися -- проте тоді нічого не вийшло: «цвях вискочив із вапняної стінки». «Мама плакала, мені було соромно -- взагалі кепсько...» Тепер так само почувалася зле. «Грошей немає. Тітка пиляє», -- таким було повсякдення. «Тітка Вакар... мене не терпить», -- вирішила Анна. Її гнітять розмови про політику, рибні обіди, крик дядька. «Я не можу винести цього обману, який обплутав мене... Швидше б закінчити гімназію і поїхати до мами». Хоча звідтоді, як вона залишила Царське Село, минуло лише півроку. Атмосфера в домівці Вакарів так гнітила Анну, що, зрештою, вона перебралася жити до своєї кузини, Марії Змунчилли. Вона палила -- очевидно, в ті часи це було екзотикою. Потім -- на радість родичів -- кинула. А загалом, нічого доброго в її київських буднях, судячи з листів, не було. Суцільна душевна неприкаяність і зосередженість на власних стражданнях. Вони явно перебільшені («Я скінчила життя, ще не починаючи»; «я вбила душу свою, і очі мої створені для сліз...»). Так, зрештою, буває в юності, коли перші драми здаються кінцем світу. Причина добре відома: отрута нерозділеного кохання. Саме ці слова й написала одного разу Сергієві фон Штейну гімназистка Аня Горенко. Звісно, її не оминали увагою зацікавлені погляди ровесників і дорослих чоловіків. Але що з того?! Кузен Дем'яновський освідчується «кожних п'ять хвилин», тільки Анні він нагадує набридливу муху. Поет Федоров (старший за Анну на цілих двадцять років!) цілував її, «клявся, що любить», -- а їй запам'яталося, що Федоров, цілуючи, «знову пах обідом»... Голенищев-Кутузов -- ось хто поселився в її серці по-справжньому! Хоча, хтозна, чи так уже й по-справжньому. Адже в серці Анни знайшлося місце і для іншого. І в якусь мить вона вирішила, що саме цей Інший -- її доля. «Я виходжу заміж за друга моєї юності Миколу Степановича Гумільова. Він любить мене вже три роки, і я вірю, що моя доля бути його дружиною. Чи люблю я його, я не знаю, але здається мені, що люблю». Під цими рядками з листа до того ж таки С. фон Штейна -- дата: 2 лютого 1907 р. Враження таке, що відбувається сеанс самонавіювання: Анна віддає себе в полон фатуму. Почуття Гумільова для неї важливіші, ніж власні. «Він так любить мене, що навіть страшно», -- вирішила київська гімназистка, отримуючи гумільовські листи з Парижа. Цього їй достатньо для щастя. Вона все ще чекає від фон Штейна фотографію Голенищева-Кутузова -- а тим часом думає про одруження з Nicolas. Батько, може, проти шлюбу, і тоді вона втече з дому і повінчається таємно! Фантазії в цій її грі з Долею хоч відбавляй. І підсвідомого намагання подолати власні сумніви -- також. Проте час ішов, а сумніви не зникали. У травні 1907 року Анна закінчила Фундуклеївську гімназію і наступної осені тут же, в Києві, вступила на юридичне відділення Вищих жіночих курсів при університеті Святого Володимира. Важко уявити, чим саме був зумовлений такий вибір. Ахматова згодом писала, що їй подобалися історія права й латинь, -- і не більше. Минуло ще півтора року. Сюжет її дивного, затяжного роману з Гумільовим нарешті наблизився до розв'язки. Виглядало так, що закоханий поет «вимучив» Анну своєю «страшною» любов'ю-облогою, а вона сама себе -- ваганнями. Тричі -- тричі! -- наражаючись на її відмови, Nicolas хотів покінчити життя самогубством, і, зрештою, Анна остаточно здалася. Сталося це восени 1909 року, після літературного вечора, в якому брали участь і петербурзькі друзі Гумільова. Анна й Микола зайшли в ресторанчик поруч із нинішньою Європейською площею (стояв він на тому місці, де тепер Український дім) -- і саме там вона сказала «Так», погодившись пов'язати свою долю з Гумільовим. Украй цікава в цій історії послідовність подій. Рівно за тиждень до вирішальної зустрічі з Анною Микола Гумільов стрілявся на дуелі з Максиміліаном Волошиним. Причиною їхнього конфлікту була, звичайно, жінка. Звали її Єлизавета Дмитрієва. У літературному Петербурзі довгий час не знали, що Дмитрієва і загадкова поетеса Черубіна де Габріак -- це одна й та ж особа. Єлизаветі подобалося «крутити голови» кільком чоловікам одразу; вона навіть вирішила, що однаково любить обох. Гра серцями закінчилася пострілами біля Чорної річки, тієї самої, де колись стрілялися Пушкін із Дантесом. Тоді, 22 листопада 1909 року, життя Гумільова й Волошина врятував щасливий випадок. Хоча -- хтозна, чи то була проста випадковість. Секундант Волошина граф Олексій Толстой згодом розповідав, що фактично рятівником двох поетів був його батько, який навмисно «насипав у пістолети подвійну порцію пороху, через що посилилася віддача в момент пострілу й істотно зменшилася точність влучання» Ну, а вже 28 листопада Микола Гумільов виступав із читанням власних поезій у залі київського Купецького зібрання. Разом з ним до Києва приїхали друзі-літератори -- той-таки Олексій Толстой, Михайло Кузмин (ще один секундант у день дуелі!), Петро Потьомкін... Чи знала про всі ці драматичні події Аня Горенко? Очевидно, знала, адже про дуель багато писалося й говорилося. 25 квітня 1910 року Анна Горенко й Микола Гумільов повінчалися в церкві Микільської слобідки за Києвом, на лівому березі Дніпра. Тоді це був Остерський повіт Чернігівської губернії. Нікого з родичів на вінчанні не було -- вони вважали цей шлюб приреченим. Та й недарма ж самі молодята подалися вінчатися подалі від зайвих очей!

Щасливий Гумільов в одному з віршів назвав Анну «чаклункою»:

Из логова змиева,

Из города Киева,

Я взял не жену, а колдунью.

Передчував, що спільне життя з «чаклункою» буде сповнене несподіванок і випробувань?

Молоді поїхали в Петербург і поселилися в будинку Гумільових. А далі... пристрасне почуття поета швидко вигасло. Сімейні обов'язки стали обтяжувати його, -- і через півроку Микола Гумільов подався в свою улюблену Африку. На кілька місяців. «Ми надто довго були женихом і нареченою, -- пояснювала згодом Ахматова. -- Коли ми одружилися в 10-му році, він уже втратив свій пафос...» (Чуковская Л. Записки об Анне Ахматовой). Її самотність давала імпульс поетичному натхненню. Коли Гумільов повернувся з Африки, він не впізнав віршів своєї дружини. Вона стала Поетом. Саме тоді, за його відсутності, було написано переважну частину віршів, які й склали першу збірку Анни Ахматової «Вечір» (1912)...І ось у травні 1912 року Анна знову гостює на Поділлі. Два роки сімейного життя принесли їй чимало печалі. Весільна подорож за кордон швидко закінчилася -- і почалися будні «розлюбленої» молодої жінки. Зрештою, вони з Гумільовим дали одне одному цілковиту свободу і сповна нею користувалися. В Анни зав'язався роман з художником Амедео Модільяні, з яким вона якось познайомилася в Парижі. Втім, сімейний корабель продовжував плисти. Гумільови щойно повернулися з подорожі Європою. Анна чекає на дитину. На літо вона їде до родичів на Поділля. У Слобідці-Шелехівській зупиняється мовби «по дорозі», оскільки далі має їхати до кузини Марії Змунчилли в сусідній «маєток Літки». Факт цей достеменний -- його засвідчила сама поетеса: «З Києва я поїхала в маєток моєї кузини -- в Подільську губернію -- маєток Літки» У Літках Анні являлася поетична муза. Мудрість простоти -- саме її відкривала для себе поетеса, гостюючи на Поділлі.

18 вересня (за старим стилем) Анна Андріївна народила Льову -- їхнього з Миколою Гумільовим сина. Мине час -- і він стане знаменитим вченим. Книги Льва Гумільова й досі не сходять з «розвалів» «Петрівки» у тому самому Києві, де укладався крихкий, як ранній лід, сімейний союз його батька й матері. В автобіографічних нотатках А. Ахматової, навіяних спогадами про юність записано: «всі вважають мене українкою». По батькові вона й була українкою, хоча й стала російською поетесою з татарським літературним псевдонімом: «Ахматова». Цілком можливо, що «голос крові» таки озивався в ній -- принаймні, тут, в українській стихії Літок чи Слобідки-Шелехівської. Хіба без цього «голосу» вона змогла б так тонко відчути і перекласти «Зів'яле листя»

Олександр Сергійович Пушкін

 Більша частина заслання Пушкіна минула в Молдові, в Кишиневі, проте першим пунктом його перебування на півдні став Катеринослав (Дніпропетровськ). Побував він у Олександрівську (Запоріжжі), проїжджав через українські причорноморські степи, був на Кубані, де мав можливість спостерігати за життям та побутом українських чорноморських козаків. Тривалий час жив у Криму, близько року - в Одесі. Бував також у Києві, Тульчині. Немало часу провів у Кам'янці (нині райцентр Черкаської області). Українські краєзнавці підрахували, що поет здійснив 18 поїздок Україною, побував у 124 населених пунктах Чернігівської, Полтавської, Катеринославської, Херсонської, Київської та Волинської губерній. Взимку 1820-1821 року Пушкін, незважаючи на заборону, прибув до Києва. Софійський собор та Києво-Печерська лавра справили на поета величезне враження, які згодом лягли в основу сюжету поеми "Полтава". Відвідання могили князя Олега надихнули на створення "Пісні про віщого Олега" та написання поеми "Руслан і Людмила". Час південного заслання став продуктивним періодом для Пушкіна-поета. Тут він написав чимало віршів, поеми "Кавказький бранець", "Брати-розбійники", "Бахчисарайський фонтан", почав поему "Цигани" й роман у віршах "Євгеній Онєгін". Власне "українським твором" Пушкіна можна вважати "Полтаву". Безперечно, цей твір, написаний у 1828 р., задумувався раніше, ще під час перебування на півдні. Враження від України, її природи звучать у "Полтаві". У ній Пушкін свідомо дискутує з Байроном і особливо з Рилєєвим, які зображали Мазепу позитивно, репрезентуючи його як борця за волю України. Пушкінська "Полтава" уславлює суперника Мазепи -- царя Петра. Особливий період в засланні Пушкіна -- життя в Одесі. Тринадцять місяців прожив Олександр Сергійович у цьому місті, де було створено понад 30 ліричних поезій, завершено роботу над поемою "Бахчисарайський фонтан", написано два з половиною розділи роману "Євгеній Онєгін". У цьому місті Пушкін пережив високе і палке кохання до однієї жінки. Через багато років у Петербурзі він зустріне її, і тоді з'явиться прекрасний вірш «Я вас кохав…»(1829). Щодо творчих й дружніх стосунків з кращими представниками української інтелігенції, то Пушкін був у близьких стосунках із українцями М. Маркевичем, М. Максимовичем, Д. Бантишем-Каменським, Орестом Сомовим, допомагав Миколі Гоголю увійти в російську літературу. Відомо, що Гоголь обожнював Пушкіна. Цікавим фактом є те, що дружина поета, Наталія Гончарова, була праправнучкою знаменитого українського гетьмана Петра Дорошенка.

Україна в житті та творчості Михайла Булгакова

Михамйло Опанамсович Булгамков народився 3 (15) травня 1891 р у Києві і був першою дитиною у сім'ї. Перше оповідання «Пригоди Світлана» було написане, коли автору виповнилося сім років. Сім'я часто змінювала адреси в пошуках зручніших квартир. Київ займав особливе місце в житті та творчості письменника. Про це він сказав у ліричному нарисі "Київ-місто". Андріївський узвіз, 13, де впродовж тривалого часу мешкала родина Булгакова і де відбувалася дія "Білої гвардії" та "Днів Турбіних", перетворено на літературно-меморіальний музей, відомий в Європі. Час все розставив по своїх місцях, підтвердив слова «Рукописи не горять». Понині звуть його люди Майстром, шанують за незламний дух свободи і правди в роки тяжкої диктатури, пам'ятають його як людину, який розповів світові про свою любов до міста, пронесену через все життя.

«Ах, які зірки в Україні. От майже сім років живу в Москві, а все ж таки тягне мене на батьківщину. Серце щемить, хочеться іноді болісно в поїзд… і туди. Знову побачити яри, занесені снігом, Дніпро… Немає гарнішого міста на світі, ніж Київ», -- скаже в оповіданні «Я убив» доктор Яшвін, у якому легко вгадати автора.

Гоголь і Україна

Народився 20 березня (1 квітня за новим стилем) 1809 року в селі Великі Сорочинці(зараз Миргородський район Полтавської області). Дитинство майбутнього письменника минуло в селі Василівці (тепер Гоголеве) в маєтку батьків. Навчався в Полтавському повітовому училищі, а потім у Ніжинській гімназії вищих наук, де вперше виступив на сцені гімназійного театру як актор і режисер-постановник вистав «Едіп в Афінах», «Урок дочкам», «Лукавін» та багатьох інших. У 1828 році Гоголь переїхав до Петербурга. Все своє життя Гоголь захоплюється історією, культурою України, що знаходить свій відбиток у його творах: «Вечори на хуторі біля Диканьки», «Миргород», «Басаврюк, або Вечір проти Івана Купала», «Тарас Бульба» . «…поет і тоді залишається національним, коли він пише про чужі події і чужі історії… Бо не мова визначає (хто ти за національністю), а погляд…» - так писав Микола Гоголь - людина, яка стала великим російським письменником , але з таким глибоким українським корінням. Україна щиро шанує свого видатного земляка. Пам'ятники споруджені у містах і селах. Меморіальні музеї у Сорочинцях, Миргороді, Ніжині, Києві. «Я захоплююся заздалегідь, коли уявляю, як закиплять труди мої в Києві. Там скінчу я історію України й півдня Росії і напишу всесвітню історію. А скільки зберу там легенд, повір'їв, пісень! Якими цікавими можна зробити університетські записки, скільки можна умістити в них подробиць, цілком нових про сам край!». Багато встиг Микола Гоголь за своє коротке 43 - річне життя. Та скільки ще залишилося недописаним.

Знайшов своє кохання в Україні і Оноре де Бальзак

Україна - це справжня легенда, справжня пісня

О. де Бальзак

 Оноре де Бальзак - великий французький письменник, автор грандіозної «Людської комедії» з її повістями і романами - «Втрачені ілюзії», «Кузина Бетта», «Кузен Понс», «Розкоші і злидні куртизанок», «Гобсек», «Шагренева шкіра», «Полковник Шабер», «Євгенія Гранде», «Історія величі і падіння Цезаря

Білото». Та найбільш захоплюючою є історія кохання Бальзака і Евеліни Ганської. У 1832 р. письменник отримав листа, що надійшло з Одеси за підписом «Іноземка» з приводу його роману «Тридцятирічна жінка». Авторка послання була багата польська поміщиця Евеліна Ганська, власниця маєтку у Верхівні, поблизу Бердичева. Письменник почав листування з жінкою, а згодом зустрівся з нею у Швейцарії. Ганська була вродливою вельможною жінкою. Між письменником і нею зав'язались дружні стосунки, які невдовзі переросли в справжнє кохання. Вони не могли одружитись, адже Евеліна мала чоловіка. «Я побачив малий Лувр, грецьку святиню, позолочену призахідним сонцем, що височіла над долиною, третьою долиною по дорозі від кордону», - таке залишив нам враження про село Верхівня Оноре де Бальзак. У 1850 році Бальзак за 5 місяців до своєї кончини повінчався з Евеліною в Бердичеві. Одним зі свідків був граф Георг Мнішек, з родини російської цариці Марини Мнішек. Після церемонії Бальзак заявив Евеліні: «Ура! Я зробив те, чого не зміг Бонапарт! .. У твоїй особі я підкорив Росію».

Пауль Целан

Чернівці -- столиця буковинського краю. Вони дали світові таких видатних людей, як Федькович, Кобилянська, Емінеску, інших відомих майстрів культури і мистецтва. Спробуємо засвітити зірку, що належить чудовому поетові, який повернувся до нас із забуття, -- Паулю Целану(справжнє ім'я Пауль Анчель). «Упродовж тривалого часу Пауль Целан був загадкою для своїх читачів, загадкою, яка, можливо, не розгадана ще й до сьогодні. Загадкою було його життя. Загадкою було те, що він став німецькомовним поетом, хоча ріс і навчався в краї, який був заселений переважно українцями, але офіційно належав на той час до Румунії», -- так пише про поета дослідник його творчості Петро Рихло.

Народився Целан у Чернівцях, 23 листопада 1920 року на вул. Василька, 5 і прожив там більшу частину свого життя. Виріс у єврейській родині, де розмовляли переважно на івриті та німецькою, але добре володіли українською, румунською, французькою. Відвідував дитсадок, потім навчався в школі, згодом у ліцеї. Ще в дитячому віці Пауль Целан знав напам'ять чимало казок братів Грімм і буковинських легенд. А в 15 років настільною книгою поета став «Фауст» Гете. Надзвичайно важко пережив Пауль Целан звістку про смерть батьків, які наприкінці 1942 року були депортовані в Задніпров'я і замордовані в одному з концтаборів. Ці трагічні події стали однією з провідних тем його творчості. Головними образами у поезіях П. Целана є мати й Україна, які нероздільні для поета і за якими він болісно сумує.

Кривавила, мамо, та осінь мене,

Палив мене сніг;

Я серце шукав, щоб заплакати ним.

Знаходив я подих, ах, того літа...

Поет дивом вцілів серед кривавого хаосу Другої світової війни. По закінченні гімназії вивчав медицину у французькому місті Тур. В 1948 році опинився в Парижі, там і завершив свою освіту. Став доцентом в Еколь-нормаль (вища педагогічна школа), випускав свої поетичні книжечки. Поет, який так мріяв про свою домівку, повернувся до нас із забуття. До недавнього часу ми мало що знали про Пауля Целана -- тільки з початку 90-х він прийшов у нашу літературу. Поет повернувся додому, але вже у бронзі, задумливий, сумний, з ледь помітною посмішкою на губах. Пауль Целан повернувся до нас у збірці «Меридіан серця», яку випустило видавництво «Прут». Його життєвий і творчий шлях відображено в альбомі «Чернівці. 1408 -- 1998». У ньому можна знайти яскраві сторінки біографії поета, його фотографії, рукописи поезій. Досягнувши вершин слави, Пауль Целан став самогубцем: перехилився у квітні 1970 року через ажурне поруччя мосту над Сеною. Свій останній притулок поет знайшов на цвинтарі одного з паризьких передмість, неподалік від міжнародного аеропорту Орлі. Гул реактивних літаків, що доноситься з аеропорту, не стихає ні вдень, ні вночі. Парадоксальне сусідство, коли взяти до уваги, що Пауль Целан за характером своєї творчості був дуже тихим, зосередженим у-собі поетом. Але, мабуть, навіть найпотужнішим двигунам ніколи не вдасться заглушити цього щирого, довірливого поетичного голосу, меридіан якого пройшов через мільйони людських сердець. Цей голос торкнувся і нас.

Размещено на Allbest.ru