Наративні стратегії в романі Джона Фаулза "Подруга французького лейтенанта"

Размещено на http://www.allbest.ru/

НАРАТИВНІ СТРАТЕГІЇ В РОМАНІ ДЖОНА ФАУЛЗА "ПОДРУГА ФРАНЦУЗЬКОГО ЛЕЙТЕНАНТА"

Є. Кіблик, студ.

Інститут філології КНУ імені Тараса Шевченка, м. Київ

У статті розглядається композиція роману Джона Фаулза як чотирирівнева наративна структура, досліджуються наративні стратегії та їхнє втілення у тексті роману, простежуються зв'язки між усіма структурними рівнями.

постмодернізм джон фаулз роман наративний

Як літературний напрям нової культурно-історичної епохи постмодернізм сформувався відносно недавно - у 1960-ті роки. Він виник не лише як реакція на бурхливі, здебільшого кризові явища сучасності, а й як засіб перегляду та глибокого переосмислення досвіду попередніх епох. Особливістю постмодернізму є його складність, тісне поєднання в ньому минулого й сучасності, реального та уявного, широке використання ігрових прийомів. Попри розмови про завершеність постмодернізму, усталеність його як літературного явища, перечитування і перепрочитання творів цього напряму залишається актуальним, адже будь-який постмодерністський текст є відкритим для множинності інтерпретацій та потрактувань.

Твори одного із визначних митців постмодернізму Джона Фаулза провокують інтерес до дослідження реалізації в них засад постмодерністської поетики та проблематики. Мета нашої розвідки полягає у дослідженні наративних стратегій та засобів їхнього втілення у структурі роману "Подруга французького лейтенанта" (1969). Адже композиційна та суб'єктна організація твору, розподіл оповіді між автором та суб'єктами вираження авторської свідомості набуває важливого значення в літературі постмодернізму. Аналізований роман має подієво-розповідну структуру, в якій на перший план висувається не лише сама подія, а й форма, спосіб, у який про неї розповідають. Описувана подія подається з декількох точок зору, представлених різними суб'єктами розповіді: автором та наратором, які чергуються у наративному акті.

Ми розглядаємо композицію цього твору як чотирирівневу наративну структуру, в якій усі рівні пов'язані між собою, слугують вираженню проблематики роману та сприяють цілісності його сприйняття.

Перший рівень - це рівень автора та суб'єкта вираження авторської свідомості, яким визначаємо наратора. Суб'єктом вираження авторської свідомості є точка зору, призма, крізь яку розглядається і певним чином оформлюється зображувана автором дійсність. Таким чином, наратор у творі слугує формою об'єктивації авторської свідомості [2]. Спостерігаємо в романі декілька форм нарації - в одних розділах автор відкрито заявляє про себе, відверто втручається в хід розповіді, а в інших розподіляє увагу між різними дійовими особами. Образи наратора й автора, чергуючись та іноді накладаючись один на одного, взаємодіють з образами роману і постають основними рушіями плину оповіді, надають його структурі переривчасту асиметричну "шаруватість" палімпсесту і в той же час складаються в єдність оповідного "суб'єкта" [7]. Таким чином автор заявляє про себе експліцитно.

Образ автора, який безпосередньо звертається до читача, з'являється, зокрема, тоді, коли він (автор) порівнює темп життя у вікторіанську та сучасну йому епоху, розмірковує над життєвими принципами вікторіанців, їхнім зовнішнім виглядом та звичками, політичним та соціальним становищем, а також згадує Карла Маркса, який у час розгортання оповіді працював над "Капіталом". Все це подається з позиції людини ХХ століття, для якої зображувані роки є відносно далеким минулим. На цьому рівні наратор сконструйований як надлюдська всезнаюча та всюдисуща інстанція, яка живе в різні епохи, проникає в найпотаємніші куточки свідомості персонажів [8, 66]. У деяких розділах він аналізує вже не епоху, а самих героїв, зізнаючись, що подекуди сам не розуміє їхніх вчинків: "I do not know. This story I am telling is all imagination. These characters I create never existed outside my own mind" [9, 121]. Тут автор порушує принцип нульової фокалізації, яким послуговувався на початку роману. Інші ж розділи передають зображувані події з точки зору героїв - Чарльза (розділ 7, 8), Сари (розділ 9), Ернестіни (розділ 5), місіс Поултні (розділ 6).

В аналізованому творі хід подій переривається "втручанням" автора, який висловлює свою концепцію написання роману: автор є Творцем, Богом в тексті, проте для нього визначенням Бога є свобода: "what has changed is that we are no longer the gods of the Victorian image, omniscient and decreeing; but in the new theological image, with freedom our first principle, not authority" [9, 123]. Ця свобода стає необхідною і для автора, і для читача.

Імпліцитний образ автора виявляється на другому рівні композиційної структури твору - рівні епіграфів. На цьому рівні автор використовує прийоми актуалізації композиційної одиниці, що забезпечують виділення найважливіших смислів тексту й активізують увагу його адресата. Дуже часто суттєва інформація подається саме в епіграфі до розділу [5]. Дж. Фаулз ретельно добирає художній та країнознавчий матеріал, що характеризує епоху, зображену в творі, або ж відображає основну суть того, про що йдеться в тому чи іншому розділі. На цьому рівні актуалізується перегук із доробком Вальтера Скотта, для якого віршовані епіграфи були важливим принципом організації художнього тексту. Звернення та творче запозичення художніх прийомів організації тексту, розроблених співцем Шотландського краю, не є випадковим. Для Фаулза-постмодерніста принцип історизму, розроблений саме В. Скоттом - батьком жанру історичного роману, є одним із важливих засобів авторської гри з читачем.

Ми виокремлюємо у романі два типи епіграфів - документальні та художні. До документальних зараховуємо доповіді сучасників, статистичні та газетні дані. До художніх - цитати із творів англійських поетів: А. Теннісона, М. Арнольда, Т. Гарді. На нашу думку, ці імена не є випадковими, оскільки у романі Фаулза актуалізовані мотиви, характерні для творчості названих поетів - самотність, внутрішня незадоволеність, вибір, пошук власного життєвого шляху [1, 21]. Документальні епіграфи імітують відтворення колориту вікторіанської епохи, об'єктивне зображення як позитивних, так і негативних її явищ. Художні, в свою чергу, сугестують відчуття героїв, конфлікти та наскрізні мотиви всього роману. Введення в текст епіграфів на другому рівні вказує на імпліцитну присутність образу автора, відбір інформації підкреслює його дистанційованість, вихід за межі лише оповідної функції.

Рівень епіграфів також поєднується із третім рівнем композиційної організації твору - рівнем інтертекстуальних зв'язків. Роман Фаулза містить ряд дослівних цитат поетів чи письменників, з якими автор полемізує або застосовує до них різні прийоми літературної деформації прототекстів - наслідування, стилізацію, інколи пародію. Пародійність ми бачимо, зокрема, у зображенні "вікторіанського" варіанту фіналу роману. Вона проявляється також у тому, що на початку твору Фаулз постає перед читачем у найкращих традиціях вікторіанських романів всезнаючим автором, а згодом сам же і розвінчує цю традицію. Наслідування простежуємо на рівні не окремого тексту, а чужої "манери", що охоплює як предметно-смисловий (сюжет, персонажі), так і стильовий рівні. Зокрема, ряд дослідників вбачають у прагненні Фаулза побудувати твір як інтелектуальний "роман в романі" вплив Х. Л. Борхеса [3, 15]. Стилізація проявляється як намір втримати характерні риси об'єкта, що пастишується, однак автор імітує тільки його стилістику, а не тематику [4, 22].

Важливо відмітити, що в аналізованому романі Фаулз актуалізує постмодерністський принцип подвійного кодування. Як зауважує У. Еко, згідно з цим принципом твір адресується одночасно інтелектуальному та пересічному читачеві, а межі між елітарною та масовою культурами стають більш прозорими [6, 48]. Тож інтертекстуальні зв'язки - це також один із способів апеляції до читача-інтелектуала. Оскільки у романі відтворено вікторіанський колорит, то на рівні інтертексту найчастіше актуалізуються паралелі із персонажами творів тієї доби. Так, Сара нагадує героїнь Т. Гарді, зокрема, протагоністку роману "Тесс з роду Д'ербервіллів". Крім статусу "вигнаниць", яких суспільство піддає остракізму, спорідненість персонажів виявляється у любові до природи. Сара більшу частину часу проводить на молі, біля самого моря, або ж блукає Верською пустишшю, так само як Тесс, щоправда, в кінці роману опиняється поблизу Стоун-Хенджа, що втілює природне та язичницьке начало. Доречно також провести паралелі між образами Сари та Беккі Шарп В. Теккерея: обидві героїні є бідними гувернантками, які розумом та здібностями перевершують своє оточення, обидві кидають виклик суспільству, проте в різний спосіб.

У романі присутні алюзії не лише на твори письменників- вікторіанців. Можемо говорити і про ідейну спорідненість Фау- лза з класиком англійської літератури доби модернізму - Д. Г. Лоуренсом, в якого тілесне та духовне звільнення Конста- нції Чаттерлі символізував її танок під дощем. У розділі 16 Чарльз порівнює Сару з Еммою Боварі в контексті того ж виклику суспільству та наданню переваги чуттєвості та голосу природи над його законами.

У свою чергу характер Чарльза апелює в читацькій уяві до персонажів Ч. Діккенса, Т. Гарді або ж байронівських героїв у стані "спліну". Одним із аспектів образного суголосся є схожість Чарльза із Енджелом Клером із роману "Тесс з роду Д'ербервіллів". Енджел, як і Чарльз, позиціонує себе як людину широких поглядів, не скуту недоречними моральними обмеженнями, проте, дізнавшись про ганебне, з його точки зору, минуле Тесс, Енджел дозволяє вікторіанцеві-моралісту в собі взяти гору і відштовхує дівчину. Так і Чарльз, у хвилини, котрі потребують рішучих дій, залишається скутим умовностями своєї доби. Слуга Чарльза Сем нагадує свого тезка - Сема Веллера із "Записок Піквікського клубу" [3, 15].

Окремий пласт інтертекстуальних зв'язків становлять шекс- пірівські алюзії. Персонажі "Подруги французького лейтенанта" порівнюють себе із персонажами шекспірівських п'єс, що є характерною ознакою творчої манери Фаулза. Згадаймо хоча б перший роман автора - "Колекціонер" (1963), у якому алюзії на драму "Буря" простежуємо і на рівні системи персонажів твору і на рівні побудови хронотопу. Так, у 5-му розділі аналізованого роману знаходимо експліцитну алюзію на трагедію "Ромео і Джульєтта" Шекспіра. Стосунки Ернестіни та тітоньки Трентер порівнюються із стосунками Джульєтти та її годувальниці. Чарльз же співвідноситься із Ромео, який рятує Джульєтту-Ернестіну від нав'язливої опіки батьків та тітоньки-"году- вальниці". У контексті "Ромео та Джульєтти" та інших п'єс Шекспіра, зокрема, "Сну літньої ночі", можна розглядати і любовний трикутник Ернестіна-Чарльз-Сара, в якому головний герой, спершу маючи почуття до однієї дівчини, раптово закохується в іншу. Так, використання алюзій та інших прийомів інтертекстуа- льності не просто передає дух певної історичної епохи, а в поєднанні із прямими коментарями автора та його дистанційованістю від часу зображуваних подій, спонукає читача ревізувати основні життєві принципи та норми поведінки вікторіанської епохи.

Експліцитний образ автора знаходимо також на четвертому рівні композиційної організації - у моделюванні трьох варіантів кінцівки роману. Кожен із них втілює різні способи вирішення конфлікту твору, а також залучає читача до співучасті у побудові оповіді. Адже суттєвою для постмодернізму установкою є так звана "смерть суб'єкта", як і смерть автора, а відтак перенесення акценту на роль читача, який по-своєму розуміє та тлумачить текст і таким чином стає співавтором твору. Фаулз пропонує читачам вибрати один із трьох варіантів фіналу, які дослідники умовно називають "вікторіанським", "беллетристичним" та "екзистенціальним" [3, 14]. Свобода від усього, в тому числі і від кохання до Сари, яку обирає Чарльз у третьому варіанті, на нашу думку, може збігатися із свободою, яку автор проголошує основним принципом побудови літературного твору. Як бачимо, в останній версії фіналу зливаються сюжетний та композиційний прийоми організації твору.

Результат проведеного дослідження дозволяє стверджувати, що у романі Фаулза наративний акт творять і автор, і наратор. Автор залучає читача до активної участі у побудові наративного акту, а наратор подає події з точок зору персонажів твору. Присутність автора виявляється в тексті експліцитно чи імпліцитно на усіх чотирьох рівнях композиційної організації роману.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Аминева О. С. Традиция викторианской литературы в творчестве Дж.Фаулза [электронный ресурс]: автореф. дис. на соискание уч. степени канд. филол. наук: спец. 10.01.03 - литература народов стран зарубежья (английская литература); ФГБОУ ВПО "Дальневосточная государственная социальногуманитарная академия" / О. С. Аминева. - Екатеринбург, 2011. - 25 с. - Режим доступа: http://elar.urfu.rU/bitstream/10995/3723/2/urgu0878s.pdf

2. Буцикіна Н. Є. Способи організації наративу в художньому творі [електронний ресурс] / Н. Є. Буцикіна // Филологические науки. - Вып. 7. Язык, речь, речевая коммуникация. - Режим доступу: http://www.rusnauka.com /10_NPE_ 2009 /Philologia/44039.doc.htm

3. Долинин А. Паломничество Чарльза Смитсона // Фаулз. Дж. Подруга французского лейтенанта: Художественная литература, 1985. - С. 3-18.

4. Косиков Г. "Адская машина" Лотреамона // Лотреамон. Песни Мальдо- рора / Г. Косиков. - М., 1998. - С. 7-80.

5. Матковська Г. О. Структурні особливості композиції художнього тексту [електронний ресурс] / Г. О. Матковська // Взаємодія одиниць мови і мовлення: комунікативно-когнітивний, соціокультурний, перекладознавчий і методичний аспекти. - Режим доступу: http://langconf.fl.kpi.ua/ru/node/22

6. Эко Умберто. Откровения молодого романиста [электронный ресурс] / Умберто Эко. - Режим доступа: http://lib.rus.ec/b/443399/read

7. Шоболова Е. Б. Образ рассказчика и особенности повествования в "Повестях Белкина" А. С. Пушкина [электронный ресурс] / Е. Б. Шоболова. - Улан-Удэ, 2009. - Режим доступа: http://www.bibliofond.ru /view.aspx?id=453909

8. Шмид В. Нарратология / В. Шмид. - М. : Языки славянской культуры, 2003. - 312 с.

9. Fowles J. The French Lieutenant's Woman / J. Fowles. - Boston, 1969.

Размещено на Allbest.ru