"Поїзд мерців" Юрія Шкрумеляка: особливості стрілецької генераційної та жанрової свідомості

Размещено на http://www.allbest.ru/

«Поїзд мерців» Юрія Шкрумеляка: особливості стрілецької генераційної та жанрової свідомості

Ірина Роздольська

Анотація

Проаналізовано твір Юрія Шкрумеляка (1895-1965) «Поїзд мерців» (1922) під назвою «Картини жертв і трудів». У центрі складної жанрової структури - візія стрілецького чину 1919 року в історично та генераційно-значущих вузлових моментах, які алегоризуються і символізуються одночасно, подана у хронологічній послідовності: «Перехід через Збруч», «За Соборність», «В Київі», «Перше листопада», «Катастрофа дозріла» тощо. Таким чином жанрова структура твору виростає внаслідок синтезування документальних і художніх стратегій, хронікарсько-літописних та художньо-візійних завдань. Нарис, хроніка, етюд, алегорія, імпресія, новела, щоденник, роман, спомин в сукупності ідентифікують наратив Ю. Шкрумеляка, засвідчуючи жанровий синтез генологічної свідомості автора, що його зумовила генераційна травма стрілецького покоління.

Ключові слова: Юрій Шкрумеляк, «Поїзд мерців», жанр, генераційна свідомість, жанрова свідомість, жанровий синтез.

Від початку входження твору учасника січово-стрілецької когорти Юрія Шкрумеляка, який повністю розділив долю своєї воєнної генерації і в УСС, і в УГА, «Поїзд мерців» (1922) у літературознавчий дискурс від часів незалежності України, його насамперед потрактовували тематично - як складову частину «Стрілецької Голгофи» (Н. Мафтин, М. Хороб, Н. Шумило), вбачаючи у жанровій структурі твору насамперед поєднання ліричного й епічного начал, присутність у творі «малих форм», «ліризованої оповіді та документальності». Міжвоєнна критика (В. Бобинський) твір недооцінювала [1, с.441-458 ]. «Поїзд мерців» попри неоднозначність жанрових дефініцій, насамперед вписується у парадигму стрілецької прози, культивованої учасниками нещодавніх визвольних змагань у міжвоєнний час, що її окреслюють і твори великого формату, і малого - Р. Купчинського, О. Бабія. М. Матіїва- Мельника та ін. При цьому підкреслено тісний зв' язок хронотопу творів і авторської свідомості із часом 1914-1920-х років. Відсутність же системного синтезованого погляду на жанр твору на фоні спорадичної уваги літературознавства до нього, відповідно, актуалізують обраний напрямок дослідження.

При цьому спорадично виникали і перші жанрові дефініційні конструенти твору - «ліричний щоденник» (М. Хороб) [4], «спогад- нарис», прикметний і документальністю свідчень очевидця, і високим трагедійним пафосом (Н. Мафтин) [3, с. 74 ]. При цьому дослідниця важливим компонентом поетики твору вважає стильовий чинник, а саме експресіоністський [3, с. 75], солідаризуючись із Н. Шумило [28, с. 306 ] який у ньому розгортається навколо центрального експресіоністичного образного компоненту, - «поїзду мерців» [3, с. 75]. При цьому відзначено, що цей компонент «працює» в усій цілості тексту як лейтмотивний образ, що є і назвою, і «віссю композиції», що акумулював «енергетику» страждань і жертви, ставши водночас віссю композиції» [3, с. 75]. А тут уже, вважаємо, варто говорити і про новелістичні можливості тексту, оскільки функціонування лейтмотивного образу, який «рухає сюжетом», його драматичними поворотами, засвідчує новелістичну ознаку жанрової природи твору Ю. Шкрумеляка.

Концепт поїзда мерців впродовж руху сюжетів в кожній із частин, набирає різноманітних значень - і документально зумовлених, як-от конкретний потяг, у якому захворіли стрільці на тиф під час походу Великою Україною, чи те, що залізничний обоз буквально перетворювався на домовину на колесах. «Образки зі страхіття тої доби нашої мандрівки, які подаємо, дають тільки слабе поняття величі тої заглади, яка випала на нас бездомних» [5, с. 16]. Так факт інспірував своє максимальне екзистенційне укрупнення у відповідному образі, що символізувався. Це поїзд приречених на смерть, свідомих власної долі. «...усіх порівнала хороба, усім витиснула на обличчю однакове тавро терпіння а на чолі - знак смерті» [5, с. 18]. Тифозні ж виздоровці - живі мерці, тіні, «прозорі воскові фігури, як ті аскети, що ось-ось мають вже замінитися в астральне тіло. [...] ніби не з цього світа» [5, с. 22-23]. Місто дислокації стрільців - «місто тіней, вмерлих» [5, с. 38]. Навіть більше - ціле стрілецьке військо, увесь стрілецький чин посвятний - великий поїзд мерців. Для цього Ю. Шкрумеляк посилається на виступ М. Євшана-Федюшки 1 листопада 1919 року у річницю створення ЗУНР «Великі роковини»: «І падуть з уст автора «Великихроковин» важкі, але правдиві високі слова... Нам уже ніщо від життя не дістанеться. Пропали всі надії. Тішмося тільки тим, що станемо чорним погноєм для наших поколінь, які виростуть на ньому буйно і широко і здобудуть собі волю, якої ми не могли здобути... Станемо погноєм для розвою високих стремлінь, для діпнення святої мети, а це чейже дуже почесна роля» [5, с. 31].

Сам автор також здійснив спроби дефініювати жанр власного дітища. Для нього, колишнього січового стрільця, це «героїчний епос боротьби за соборність». Прикметно., що дослідники приймають цю тезу, обґрунтовуючи змістовою структурою тексту. Ми б вбачали тут акцентування насамперед на історизмі як першопоштовху генераційної свідомості автора, оскільки саме бажання осмислити героїку і трагіку стрілецького чину, його екзистенційної й історичної Голгофи спровокувало появу задуму, потім по гарячих слідах самого твору, зумовило хронологічний виклад подій у межах одного-єдиного року соціально-історичного часу твору - 1919-го. Справді, у центрі складної жанрової структури - візія стрілецького чину 1919 року в історично та генераційно-значущих вузлових моментах, які алегоризуються і символізуються одночасно, подана у хронологічній послідовності: «Перехід через Збруч», «За Соборність», «В Київі», «Перше листопада», «Катастрофа дозріла» тощо. При цьому маємо точне датування епізодів - 15 липня, 31 серпня, 10 листопада та ін.

Авторська артикуляція «героїчного епосу» через ряд епізодів, що мають власну змістову, внутрішньо структурну автономність дозволила свого часу літературознавцям бачити твір збіркою нарисів, однак підзаголовок твору Юрія Шкрумеляка «Поїзд мерців» під назвою «Картини жертв і трудів» націлює на сприймання уміщених під однією обкладинкою понад двадцяти оповідок як єдиної текстової цілості. Авторські інтенції щодо єдиного дискурсу передає дедикація твору, у якій акцентовано процес написання «як на одному подиху»: «писано 19-го року, в місяці падолисті». З іншого боку, на цілісність представлення і подальшого сприймання націлює лейтмотивний центральний образ твору - поїзду мерців, сенси якого розкриваються по різному в кожному епізоді, який також функціонує на межі хроніки, оповідання, новели, нарису, спомину, ліризованого етюда.

Поруч із історизмом у жанровій парадигмі «Поїзду мерців» актуалізуєтсья і меморіальна стратегія твору, втілена у дедикації - «на вічну пам' ять і славу жертв і трудів українських воїнів», що виявляє документальну націленість авторської свідомості. Автор намірений згадати і пам' ятати вічно кожного, хто був у тому поході мерців, навіть вибудовувати його початки - із усіх могил української звитяги, що назбирались в Україні з давніх давен - із мертвими гетьманами, сотниками та осавулами. Автор у контекст розповіді вводить імена знаних і незнаних героїв галицької стрілецької братії - четаря Сидора Даниловича, священичого сина, хорунжого Василя Свидрика, молодого хорунжого Когута [5, с. 2], незабутнього Миколу Євшана-Федюшку, «молодшого друга Грушівського і Франка» [5, с.30], поручника Теофіля Мойсейовича [5, с. 36], та багатьох інших, творячи трагічну книгу пам' яті, своєрідний величезний мартиролог поляглих в результаті абсолютної самопосвяти задля стрілецької ідеї.

Розповідь про історичний і «географічний» рух стрілецького війська по карті України стрілецькими дорогами, ведеться навколо концепту військового походу, війська в дорозі, яке не лише проходить «стаціями» геополітичних випробувань, переможними і невдалими, а рухається насамперед між екстремами «життя»- «смерть», в межовій ситуації, на порозі фізичного й історичного небуття, тобто екзистенційно. При цьому одночасно фіксується увага на індивідуальній та загальній екзистенційній історії у тексті, що у сукупності суґерує тотальність катастрофи. У центрі уваги - контрастний розвиток стрілецької екзистенції впродовж 1919 року - від віри і надії на скорий переможний кінець визвольного змагу до суцільної десперації і зрезигнованості, гартування стрілецького характеру, генералізація у ньому рис братерства, карності, самопосвяти, чину, трагічного оптимізму, сили і твердості. В поході на Київ Шкрумеляковий сукупний герой-стрілець пішов «на ново у боєвий тан; і станули в ряди, якби нічого. Сильні, тверді вони - і непохитні. Ті самі, що й там - під Городком [...] Тільки трохи споважніли, тільки трохи посумніли, - а завзяття стало більше понуре, камяне. [...] добірне товариство» [5, с. 5]. А наприкінці епопеї «ті, що остали, були готові на все. Не страшний їм був ні голод ні холод, ні зима люта, а вже найменше ворожа куля. Вони стали безоглдядними одчайдухами, а зродила ту одчайдушність віра, що справа, яку обстоюють, справедлива, - виграти мусить» [5, с. 15-16].

По суті автор окреслює за допомогою документально точних врізок навколо трагедії стрілецького війська чотирикутник смерті із чотирьох ворожих сил - людських і нелюдських - польського війська, більшовицького, денікінського і «марева сипного тифу» [5, с. 16 ].

Історія, меморія, екзистенція як авторські стратегії уприсутнюються уже в «Пролозі» твору, який націлює читача сприймати твір глобально і так само глобально, тобто по- історіософськи, мислити над фактами недавніх політичних подій. По суті так автор втілює отой свій намір героїчного епосу, тобто, якщо говорити сучасною мовою, отого великого епічного формату, що його називають романом. Щоправда, важко одразу розгледіти «романність» у структурі за іншими генологічними вкрапленнями, однак «на виході» усе одно постає романна синтеза, яка виростає із стереометрично закроєного на перехресті поліфонії різноманітних авторських голосів-наративів - ліричного, документально-фактового, меморіально-документального, екзистенційного художнього світу. Факт, переживання, емоція, оцінка живлять проблемний нерв кожної частини великого наративу. Документальний переказ, образ, алегорія, символ в сукупності творять поетику кожного фрагмента, ціхують стиль Ю. Шкрумеляка.

Однак в основі наративу - усе таки правда нещодавньої історії, болюча естетика факту. Автор не може оминути травматичного досвіду стрілецького покоління, фіналу стрілецької ідеї, що базувалась на трьох домінантах відчуття національної соборності - «визволяти братів українців з московських кайдан» і творити із ними єдину Україну із центром у Києві єдиним фронтом, обороняти її від ворогів із заходу. Тому так болісно пережито у тексті такі протилежні змістові стрілецької ідеї воєнно-польові комбінації керівництва армій як - відхід Петрушевича у Румунію, наказ Петлюри про розстріл генерала Тарнавського, особливо союз Петлюри із поляками, «першим ворогом», що сприймалося як зрада і катастрофа, облудні ходи армії Денікіна, перегрупування стрілецької армії на два фронти - більшовицький і денікінський [5,с. 14 ].

Особистий воєнний досвід дозволив авторові промовляти «ізсередини» історії, «інсайтами»-осяяннями, межово відвертими і точними в емоціях і політологічних оцінках. Ю. Шкрумеляк - доброволець Легіону Українських Січових Стрільців з 1914 року, пройшов із куренем Г. Коссака, бойовий стрілець, який пережив поранення, тривкий шпитальний досвід, досвід підготовки актів Злуки ЗУНР і УНР ще 1 грудня 1918 р., він особисто переживав загальнонаціональний екстаз від переможного з'єдинення країни на Софіївській площі в Києві 22 січня 1919 року. Був у стрілецьких військових походах у степовій частині Наддніпрянщини, пережив тиф. Судження його з 1919 року отримають згодом продовження в стрілецькій історіографії, історіософські пуанти якої будуть ті ж самі - хиби союзництва, сліпота проводу, важливість Києва в генераційному задивленні галичан у велику Україну, містичний топос Збруча. Таким чином ще один наратив у «Поїзді мерців» - це наратив самого автора як учасника, очевидця-самовидця і самописця. Це також щоденник душі стрільця, вірного державницько-визвольним ідеалам своєї спільноти. Про фактично автобіографізм повісті, «великої прозової речі», про бойові дії УСС та УГА на два фронти - західному і східному говорить Р. Крутяк [2].

Ще одна жанрова риса цього непростого тексту - національний урбанізм. Нехай в етюдній формі, відповідній для мандрівних записок, максимально емоційними і ліризованими постають портрети українських міст - Вінниці, «гарного, як пуделочко, українського міста» [5, с. 21], Кам'янця на Поділлю, воєнної столиці, а також Києва, серця усієї України.

Отже, жанрова структура твору виростає внаслідок синтезування документальних і художніх стратегій, хронікарсько-літописних та художньо-візійних завдань. Нарис, хроніка, етюд, алегорія, імпресія, новела, щоденник, роман, спомин в сукупності ідентифікують наратив Ю. Шкрумеляка, засвідчуючи жанровий синтез генологічної свідомості автора, що його зумовила генераційна травма стрілецького покоління. Це дозволяє якісно переоцінити художнє значення твору Ю. Шкрумеляка, його жанрову унікальність, свого часу недооцінену, що не має аналогів ні у стрілецькому, ні загальному галицькому літературному дискурсі.

жанровий документальний генологічний стрілецький

Література

1. Бобинський В. Гість із ночі: Поезія. Проза. Публіцистика. Літературна критика. Переклади. Київ: Дніпро, 1990. 623 с.

2. Мафтин Н. В. Західноукраїнська та еміграційна проза 20-30-х років ХХ століття: парадигма реконкісти. монографія. Івано-Франківськ: ВДВ ЦІТ Прикарпат. нац. ун-ту ім. Василя Стефаника, 2008. 356 с.

3. Хороб М. Юра Шкрумеляк: один із чети крилатих. Сівач духовності: збірник спогадів, статей і матеріалів, присвячений професору Володимиру Полєку. Івано-Франківськ: Плай, 2003. С. 197-210.

4. Шкрумеляк Ю. Поїзд мерців: картини жертв і трудів. Львів: Червона Калина, 1922. 96 с.

5. Шумило Н. Під знаком національної самобутності. Київ: Задруга, 2003. 354 с.

References

1. Bobynskyi V. Hist iz nochi: Poeziia. Proza. Publitsystyka. Literaturna krytyka. Pereklady [Visitor from the night. Poetry. Proze. Publicistic writing. Translations]. Kyiv,1990, 623 p . (in Ukrainian).

2. Maftyn N.V. Zakhidnoukrainska ta emihratsiinaproza 20-30-kh rokiv XXstolittia: paradyhma rekonkisty [The Western Ukrainian and Emigration Prose of the 1920-1930: Reconquista Paradigm]. Ivano-Frankivsk, 2008, 356 p. (in Ukrainian).

3. Khorob M. Yura Shkrumeliak: odyn iz chety krylatykh [Yura Shkrumeliak: one from the wingeds legion]. In: Sivach dukhovnosti. Ivano-Frankivsk, 2003, pp.197-210. (in Ukrainian).

4. Shkrumeliak Yu. Poizd mertsiv: kartyny zhertv i trudiv [The Train of the Dead]. Lviv, 1922, 96 p. (in Ukrainian).

Размещено на Allbest.ru