Протоекспресіонізм у збірці "Листя трави" Волта Вітмена

Так починається твір, у якому поет ставить вічні питання про людину, її сутність, надії і прагнення, про радість буття і свободу духу. Ці питання завжди хвилюють людство. «Кожен повинен пізнати себе в усіх», - пояснює експресіоністське тяжіння до загального Бехер [12, с. 113].

Волт Вітмен називав своїм учителем філософа й поета Р. Емер - сона, який виголосив найважливіші для розуміння творчості Вітмена тези: «Природа - це символ духу», «Творення краси є мистецтво» [12, с. 113].

Поезія В. Вітмена надзвичайно складна для розуміння, має глибоко прихований філософський зміст, який нелегко піддається інтерпретації. Відмовившись від колишніх правил і канонів, Вітмен проголосив один єдиний закон митця, який визначив вільний політ фантазії, його творчу незалежність і силу уяви, здатну творити нові світи і проникати в небачені глибини дійсності та внутрішній світ особистості.

Як зазначає Н. Науменко, вітменівська концепція людини проявилася в різних літературах пізнішої доби по-різному. На початку XX ст. у Франції виникає течія унанімізму, формальні ознаки якої - конкретність і лірична безпосередність вірша, уживання верлібру, а змістові - сповідування принципів єднання народів, «одностайності» людей, злиття з природою.

Ці змістові ознаки унанімізму, що беруть свій початок у вітме - нівському космізмі, виразно помітні у творчості українських поетів - представників різних стилів. Приміром, виявляючи інтерес до В. Вітмена, П. Тичина, М. Семенко, В. Поліщук, О. Слісаренко та інші митці утверджували власне бачення макрокосмосу довкілля та вписаного в нього мікрокосмосу людини. Інтертекстуальний зріз поезії 20-х рр. XX ст., у якій присутній і класичний вірш, і верлібр, створюється не лише завдяки рецепції лірики В. Вітмена, її мотивів та поетики, а й завдяки осмисленню українськими авторами образу американського поета [8, с. 63]. Саме вітменівське бачення людини можна знайти й в експресіоністів. А звідси - риси експресіоністської поетики: свідома деформація картин дійсності, яка ґрунтується на принципі суб'єктивної інтерпретації, тяжіння до абстрактного узагальнення, загостреної емоційності, гротеску, фантастики. Вітмен, як і митець-експресіоніст, піднімається над історією, над реальним буденним світом, звертається до універсального, вічного, космічного. «Явища, які виражає експресіонізм, ніколи не складають зображення певного теперішнього», - зізнається експресіоніст М. Крелл [10, с. 31]. Мить для експресіонізму знецінюється, він шукає вічного, як зазначає Оскар Вальцель. «Він відриває людину від її повсякденної обстановки. Він звільняє її від суспільних зв'язків, від сім'ї, обов'язків, моральності. Людина має бути лише людиною…» [10, с. 25].

У творчості Вітмена віднайшла художню реалізацію еволюція поглядів на людину впродовж розвитку і гуманітарних, і філософських наук у вигляді своєрідної схеми: спочатку людина сприймалася лише як мала частка Всесвіту, згодом зацікавлення викликав внутрішній світ людини, набуло значущості превалювання людського життя над усіма іншими сферами буття, причому акцент робився на її моральній сутності, особливості, відмінності від тварин, що призвело до протиставлення духовного тілесному. Досліджуючи єдність соціального й індивідуального характеру суспільства в часопросторовому континуумі, Волт Вітмен звертав увагу не лише на побутові обставини життя людини, а й на її внутрішній духовний світ.

Сам світ для більшості письменників-експресіоністів ворожий для людини, яка стала свідком драматичних подій і тяжких потрясінь початку XX століття. Цей світ технічного прогресу, що перебуває, на думку експресіоністів, напередодні апокаліптичної катастрофи, хаотичний, дисгармонійний, абсурдний, і людина приречена на страждання в ньому. Звідси - проникливий біль за людину, за її відчуженість від суспільства та інших людей, прагнення повернутися до первісних людських почуттів дружби й кохання, мрія про всесвітнє братерство людей. «Світ починається з людини», - цей вираз Ф. Верфеля стає одним з філософських і художніх принципів експресіонізму. Співчуття до «розірваної» людини, проникнення в її суперечливий внутрішній світ - один зі здобутків напряму.

Аналізуючи сучасне Вітмену суспільство, митець зіткнувся з проблемою своєрідного погляду людей на себе й навколишній світ: оголосивши себе найвищою формою розвитку на Землі, вони почали тлумачити своє існування як надприродне, ігноруючи гармонійні взаємовідносини з природою і Всесвітом. Волту була неприйнятна думка про найвище право людини панувати над усіма іншими життєвими формами, тому що «розумністю», мудрістю, довершеністю маркований не лише світ людей, а й рослин і тварин, які за законами природи мають однакові права й повинні розумно співіснувати за єдиними законами справедливості та рівноправ'я.

Експресіоністи стверджували, що людина взагалі неспроможна пізнати духовне «в чистому вигляді», натомість може пережити його в собі і в об'єкті, як пов'язане з матерією, і відчувати тільки в одухотвореній матерії. Отже, мистецтво не може зобразити дух без форм об'єкта. Це, однак, не означає, що дух, який творить або нищить конкретні форми об'єктів, не є водночас абстрактним. Абстрактна духовність людини пов'язана з конкретним об'єктом тіла; тому митець може цю абстрактну духовність реалістично зобразити тільки в конкретних формах вічно мінливої матеріальної субстанції.

Як зазначав Е. Толлер, «реальність має бути пронизаною світлом ідеї» [10, с. 15]. Автор у творах цього напряму насамперед прагне виразити власне ставлення до того, що він зображає, ставлення глибоко особистісне, емоційне, суб'єктивне, пристрасне. Для експресіоністів важливим було те, щоб мистецтво відображало свідомість людини, її внутрішні переживання та емоції і щоб воно теж було експресією ритму та руху життя.

Співвідношення реальності й часу знаходимо і у світоглядних позиціях В. Вітмена, де є постійна напружена духовна спрямованість на реконструкцію тих часових зв'язків, що впродовж віків поступово руйнувалися та розпадалися завдяки розвиткові сучасної людини. Визнаючи циклічну теорію часу, поет наголошував на взаємозв'язку всіх часових категорій - минуле існує в теперішньому, теперішнє - у майбутньому, де розмиваються чіткі межі між ними й людина становить лише малу частку від усього світового еволюційного процесу. Відповідно до звичайного сприйняття, час завжди має проходити шлях від минулого до майбутнього через теперішнє (тож події, що відбулися, назавжди залишаються історією), звідси - незворотній характер часу: «Свій похід натомість починай, Індустріє! Виводь свої безстрашні армії, Техніко! Свої вимпели, Праце, випускай на вітер! Сурми в свої горни голосно й дзвінкої» [12, с. 82].

Однак, згідно з художньою парадигмою поета, минуле, уся історія людства, його життя завжди залишаються складниками теперішнього й існують лише в такій площині. Щодо теперішнього, то найскладнішим завданням для людини, на думку Волта Вітмена, є пере - жити насиченість й емоційність моменту. Однак у цьому теперішньому моменті неможливо звільнитися від «отрути минулого та майбутнього» [12, с. 80], від жалю за минулим та від страху перед власним майбутнім. Майбутнє і минуле - складник теперішнього, і лише завдяки цьому воно активно твориться та розвивається. Саме на такому своєрідному світоуявленні, постійному пригадуванні та поверненні до минулих сфер існування, що становлять основу архетипної пам'яті людства, і ґрунтується космологізм Волта Вітмена [9, с. 13]. Особливо знаковими в його поезії є випадки, коли доля окремої особи (дана їй Богом) проектувалася й на долю всієї людської спільноти, а поет постав у вигляді своєрідної призми, крізь яку висвітлювалися різноманітні зв'язки людини з навколишнім світом, як-от: Людина-Людина, Людина-Суспільство, Людина-Природа, Людина-Всесвіт.

Гармонія розбитого на частки світу має бути наново відбудована. Народжується в експресіоністів «туга за неподільним буттям, за визволенням від змислових ілюзій нашого ефемерного життя». Мистець прямує до поєднання не з матеріальним світом, а з духовим космосом. Тому «експресіоністична природа» - це той зовнішній світ, який живе й розвивається поруч людини і незалежно від її волі, і це не зовсім тотожна з природа Вітмена, який постійно акцентує на зв'язку людини з природою.

Саме ці ідеї втілилися в поетичній творчості Волта Вітмена: «Я вірю: листочок трави не менший, ніж поденна робота зірок, Мураха, піщинка, яєчко золотомушки однаково досконалі, І жабка зелена - шедевр, вище якого немає, І ожина гідна бути прикрасою небесних віталень…» [12, с. 22].

Саме трава стала магістральним рослинним образом збірки поезій В. Вітмена. Ця назва й досі викликає суперечки серед дослідників. І справді, чому саме «Листя трави», а не дерев або кущів? На думку Г. Гачева, «саме з трави (а не з дерева) листя: в американському Євангелії «Листя трави» - не модель Світового дерева, притаманна всім культурам Євразії, а самоуподібнення до трави, в якої коріння неглибоке» [4, с. 437].

Із цим трактуванням суголосна й думка Т. Морозової: «Листочки трави практично не відрізняються один від одного, і при погляді на них може виникнути парадоксальна ідея: в Америці є індивідуалізм, але нема індивідуальностей» [8, с. 149].

Однак такі оцінки видаються дещо категоричними. Якщо підійти до семантики образу трави з позицій його філософсько-естетичного трактування, то X. Керлот виводить цей образ на архетипний рівень: «Трави іноді стають символами людських істот. Цю ідею закладено в значенні слова «неофіт» (у перекладі з грецької - «нова трава») [7, с. 142]. Саме в цьому й полягає тісний зв'язок між «Листя трави» В. Вітмена й американським Євангелієм [8, с. 61].

Це можна завважити й у «євангельському» стилі викладу «Пісні про себе»: «…може, й сама трава - це дитина, немовля, рослинами виплекане?.» [12, с. 22].

На думку В. Вітмена, поезія має передавати стан природного, життєвого руху та зростання. Образ трави в цьому аспекті дуже показовий. Попри суто, на перший погляд, схожість її стебел, серед них нема двох цілковито однакових - так само й семантична наповненість цього образу постійно варіюється впродовж усієї «Пісні про себе»: трава - це і звичайна художня деталь, і порівняння («слова прості, неначе трава»), і метафора («І безгоміння темне має свої пагони») [12, с. 21].

Образ цей перебуває в стані градації, що особливо засвідчує частина шоста:

… трава - це прапор моєї вдачі…