Категорія національної ідентичності в есеїстиці Є. Сверстюка

Размещено на http://www.allbest.ru/

Категорія національної ідентичності в есеїстиці Є. Сверстюка

У статті на матеріалі есеїстики Є. Сверстюка досліджено особливості тлумачення концептуального поняття національної ідентичності. До аналізу залучено тексти видань "Собор у риштованні" (1970), "Блудні сини України" (1993), "Не мир, а меч" (2009), а також листування з Ю. Луцьким 1980 рр.

Закцентовано на антропоцентричному баченні Є. Сверстюка поняття національної ідентичності. Зауважено, що система національних поглядів філософа та публіциста ґрунтується на проблемі внутрішньої свободи людини, людської гідності, духовно вільної людини, - основи, на якій формується національна гідність.

Ольга Яблонская. Категория национальной идентичности в эссеистике Е. Сверстюка. В статье на материале эссеистики Е. Сверстюка исследованы особенности толкования концептуального понятия национальной идентичности. К анализу привлечены тексты изданий "Собор в лесах" ("Собор у риштованні") (1970), "Блудные сыны Украины" ("Блудні сини України") (1993), "Не мир, а меч" ("Не мир, а меч") (2009), а также переписка с Ю. Луцким 1980 гг. есеїстика національний ідентичність

Выяснено, что публицист рассматривает категорию национальной идентичности в контексте социально-политических и культорологических проблем. Как считает Е. Сверстюк, основоположную функцию исполняет категория национальной памяти.

Отмечено, что Е. Сверстюк подчеркивает деструктивную роль имперского прошлого. Акцентируется на видении исследователем преемственности тоталитарной системы СССР. Выделена его акцентация советского периода как этапа уничтожения основ нации (голодомор, сталинские репрессии, антихристианская идеология, "блудные сыны Украины"). Подчеркнуто историко- философское понимание Е. Сверстюком независимости Украины 1991 г. как следствия государственных исканий поколений.

the article on the material E. Sverstyuk's essays is researched conceptual interpretation of the concept of national identity. To analyzing are involved texts of books "Cathedral of scaffoldings" ("Собор у риштованні") (1970), "The Prodigal children of Ukraine" ("Блудні сини України") (1993), "Not peace, but a sword" ("Не мир, а меч") (2009) and also correspondence with Y. Lutskyi 1980-s years.

It was found that the writer considers a category of national identity in the context of socio-political and cultural problems. According to E. Sverstyuk, the maim function plays a category of national memory.

It is noted that E. Sverstyuk emphasizes the destructive role of imperial past. It is noted on the researcher's vision the continuity of totalitarian system of theSo viet Union. E. Sverstyuk has determined accentuation, that Soviet period was a stage of destroying the foundations of the nation (holodomor, Stalin's repression, antiChristian ideology, "wandering children of the Ukraine"). It is highlighted historical and philosophical understanding of E. Sverstyuk Ukraine's independence on 1991 as a consequence of state-searching generations.

Special attention is devoted to E. Sverstyuk's vision of essence of Ukrainian intellectuals.

It is emphasized that for E. Sverstyuk T. Shevchenko is a model of national identity. In the essays also singled out the question of N. Gogol, satire part of M. Saltykova-Shchedrin, heritage of Tychina, Sixties and others.

It is accented on anthropocentric vision of E. Sverstyuk concept of national identity. It is noted that the system of national views philosopher and essayist based on the problem of inner freedom, human dignity, spiritually free man - the soil on which formed national dignity.

Key words: national identity, national memory, essays, intellectuals, literature, anthropocentri sm.

Есеїстика Є. Сверстюка - насамперед предмет дослідницької уваги журналістикознавців (Л. Лисенко, Г. Кушнір та ін.). Привертають увагу спостереження Л. Тарнашинської про шевченкознавчі розвідки Є. Сверстюка, Л. Лавринович про лірику письменника й філософа та ін.

Найперше треба наголосити, що різножанрова творчість Є. Сверстюка - вираження світоглядних основ, міркування про засадничі морально-етичні та суспільно-політичні поняття. Тому його і літературно- критичні статті, і есеїстика, і художня творчість можуть бути залучені для інтердисциплінарних досліджень. Мета статті - на матеріалі есеїстики Є. Сверстюка дослідити особливості тлумачення концептуального поняття національної ідентичності. До аналізу залучено тексти видань "Собор у риштованні" (1970), "Блудні сини України" (1993), "Не мир, а меч" (2009), а також листування з Ю. Луцьким 1980 рр.

Є. Сверстюк розглядає категорію національної ідентичності в контексті суспільно-політичних і культорологічних проблем. На його думку, основотвірну функцію виконує категорія національної пам'яті. В'язень сумління переконаний, що "наша історична пам'ять - це болюче питання" [Блудні, с. 38]. Він виводить поняття "стероризованої пам'яти (тут і далі виділення в цитаті належить автору цитати. - О. Я.)" [2, с. 39], яке постало на основі нищення пам'яті роду / народу, страху не тільки перед сучасним і майбутнім, а й перед минулим. Доречно навести міркування Є. Сверстюка про систему нищення національного: "НАША історична амнезія - це не характер, а "школа". Якщо особа або нація виживає лише завдяки мімікрії, якщо постійно, аби була наука іншим, підловлюють тих, що на голову вищі, якщо всевладна поліція полює спеціяльно на історичну пам'ять, навіть на історичну книжку, то чого дивуватись, що мало хто з молодих людей щось знає. Життя описується тільки платними державними істориками, а люди просто знизують плечима... Загнана в підсвідоме пам'ять вельми приблизна. Це сон про минуле.

Якщо навіть бідність і брак культури породжує безпам'ятність, то що ж тоді породжує спеціяльне нищення культури й самих носіїв її'? Антикультурність або "культурну революцію"... Одним із наслідків цієї революції є наступ грядущого хама на культуру й духовність - найвищий нігілізм заідеологізованого неуцтва, культ безпам'ятности як ознака льояльности та "ідейної чистоти".

Найстрашнішим наслідком цієї рішучої етноцидної культури є втрата вартостей: колишні вартості розвінчано й знижено до нуля, сьогоднішні замінники піднесено до розмірів мильної бульбашки, і люди вже байдуже посміхаються над першими і другими. А байдужість - погашений вогонь душі. Він не освітлює й не допомагає розрізняти обличчя. Поле темряви шириться й захоплює ниву життя..." [2, с. 39].

Український дисидент і мислитель Є. Сверстюк підкреслює деструктивну роль імперського минулого. Ще в книзі "Собор у риштованні" він писав: "Але пам'ятаймо, що нам історія просто на чолі записала всю обережність, пасивність, перечікування і лінь предків, і кожне нове покоління від колиски розплачується за це своєю долею і честю. І заново визбирує духовну спадщину наших дон-кіхотів серед намулу спадщини рабів" [4, с. 21]. Тому самоповага є надзвичайно важливою, бо дуже дає про себе знати "спадщина рабів". Втрата ж основ національної ідентичності неминуче призводить до посилення впливу сусідів, нема свого - значить бездумно береться чуже ("Але чи не тому душа нікчемніє, що в ній перестає жити духовна сила і велич предків? Нидіючи, вона метушливо починає шукати легкого замінника дідівської спадщини і зупиняється, звичайно, на сусідській гармошці..." [4, с. 28]).

Є. Сверстюк розглядає взаємозв'язок понять особиста гідність і національна гідність: "Комплекс хамства - породження соціяльне. Але чому ж воно так виразно виступає як явище серед національно вихолощених, духовно здеґрадованих українців? Не вмію цього інакше пояснити, як тим, що, позбавлені національної гідности та відповідальносте за народну духовну спадщину, вони не мають на чому виробити почуття людської гідности. Від свого відстали і до чужого не пристали, ні гави, ні ворони, раз вони зневажили своє, то як вони можуть поважати чуже? Вони лише плащ - дешевий, зручний, а головне - готовий. Коли треба - то й з національною етикеткою" [4, с. 77-78].

Але є й інше минуле, минуле, яке не дало всім перетворитися в тип морально та соціально байдужої людини, в національно безлику масу. Є. Сверстюк роздумує: "Але минуле не зникає. Героїчно пролита кров не зникає. Вона трансформується в нову форму духовної енергії, породжує людину, яка має його виспівати. Минуле воскресає і розцвітає в генієві" [4, с. 39]. Важливими є ідеали свободи. Закономірно, що Є. Сверстюк виокремлює роль Т. Шевченка в ідеалізації свободи, і особистої, і національної: "Дорого він (Т. Шевченко. - О. Я.) заплатив за ту славу - за "ідеалізацію минулого"...

Але від того часу воно почало оживати в народі і погрожувало породженням нового типу інтеліґента, який замість "отєчєственної" історії вбиратиме в себе українську" [4, с. 40].

Є. Сверстюк наголошує на потребі розрізнення в категорії народності етнографічно-атрибутивного та внутрішнього, сутнісного, основаного на світоглядних засадах: "Назріла потреба осмислення народности, бо в нас часом уявляють вершиною народности те, що створювалось під низькою кріпацькою стріхою на далеко полишеному за нами рівні культури. На тій народній творчості, в якій вирувала запорізька свобода духу, виросли великі таланти, які наклали на народ і на саму народність "свого духу печать". Вони духовно злились з народом, навіки заглибившись у ньому совоїм (друкарська помилка: своїм. - О. Я.) корінням, але вони підіймались до вершин людської думки, людської культури свого часу, не знаючи ніяких меж. Народність живе в тій безкомпромісній правдивості і тверезості погляду на життя, в глибокій задушевній пісні про те, чого людям бракує, за чим вони тужать, за що змагаються.

Вже в Нечуя-Левицького і Мирного немає й сліду тієї ідеалізації, з якої почав Квітка (і почав закономірно, з ентузіязмом першовідкривача), а в нас і досі солідні автори, буває, долають дистанцію між народом, вдаючись до ідеалізації замість об'єктивно досліджувати народний світогляд, мораль, естетику.

Народність у справжньому розумінні цього слова повинна задавати високий тон нашій літературі, а не освячувати невибагливість" [4, с. 104-105]. В українській літературі, на думку Є. Сверстюка, "Леся Українка справді породження шевченківського духу, його безкомпромісности й безоглядности" [4, с. 106]; "Леся Українка підносилась до найвищої клясової і національної гордости, не сумісною з будь-якою формою примирення з невольничою дійсністю, з невольничою кволістю тих, що добросовісно служили і... плакали, особливо в шинку" [4, с. 109].

Розглядаючи суспільно-політичні складники проблеми національної ідентичності, Є. Сверстюк простежує спадкоємність тоталітарної системи СРСР, перейнявши нищення основ нації від імперської Росії. Дисидент радянського часу вважає, що навіть "миколаївська казарма для перетворення материних синів у блудних синів була примітивним моделем. Використавши військово-поліцейський досвід імперії, більшовики організували тотальний експеримент - перетворення особи в слугу держави і відчуження особи від дому отця свого. Вони створили імперію блудних синів, які могли тільки потаємно мріяти про повернення в рідний дім" [2, с.14].

Є. Сверстюк наголошує, що репресивна машина СРСР зруйнувала те, що було найбільш іманентним для України та українців: "Нація в основному селянська, Україна найбільшим своїм багатством вважала землю" [2, с. 33], але нищення господаря на землі, колективізація, організація голодоморів обумовили те, що "земля раптом утратила силу в ледачих руках" [2, с. 33]. "Нація, багата талантами, Україна втратила в тифозні революційні роки від куль окупантів багато інтеліґенції" [2, с. 34], згодом - процес над СВУ, сталінські репресії, політика переслідування дисидентів. "Нація релігійна, з величезними традиціями релігійно-національної визвольної боротьби" [2, с. 34], руйнується антихристиянською ідеологією. Такі процеси сформували тип блудних синів України - "вирваних з коренем, національно неприкаяних і збайдужілих, позбавлених спадку традиції дітей жорстокого віку - дітей імперії" [2, с. 12]. СРСР як новітня імперія породила "людину відчужену. Це не рідна матір, яка береже і плекає свій рід, а мачуха, яка потребує слуг.

Вона породжує блудних синів, готових служити за законами й правилами, а не жити за заповідями Господніми і заповітами батьків" [2, с. 13]. Українцям в імперії відводилася роль сировини й будівельного матеріалу, тому було винищено інтеліґенцію, інтелектуального й духовного лідера нації [2, с.14]. Блудних синів "єднає бездомність і відсутність святині", а також негативні гасла: ""Геть традицію! Геть сім'ю і власність! Геть національні почуття!"" [2, с.14]. У них вихолощені високі ідеали честі, порядності, національної гідності. Блудний син "інтегрує їх в "ідейність і беззавітну відданість", а ці дешеві замінники моралі нічого не вимагають від особи, крім послуху і вгадування" [2, с. 14]; плекається "ідейний нігілізм", який "у моральному підґрунті зійшовся з побутовим БЛАТНИМ нігілізмом" [2, с. 15]. Змінилися й соціально-моральні засадии "Блудний син став позитивним героєм часу. [...].

Народ боявся таврувати яничарство, назване партійною принциповістю.

В цій лябораторії державного терору витворено тип блудного сина у себе вдома. Знеохочений до рідного дому, він обминає його і йде на знадливі вогні у вікнах чужого дому. Маса, уражена байду - жістю і апатією, - найважчий результат комуністичного виховання і перевиховання" [2, с. 15].

Є. Сверстюк узагальнює: "Взагалі людина з втраченою національністю і традицією є людина травмована, часто закомплексована. Вона приховує комплекси неповноцінности і прагне компенсації" [2, с. 16]; "асиміляція є болісним експериментом над людиною і над народом.

Асимільований втрачає, як правило, краще із своєї успадкованої нації і бере гірше, поверхове - з чужої" [2, с. 16]; "блудні сини України - це часто пропаща сила не лише для України, а взагалі суб'єкт напівкультури" [2, с. 18].

Будучи переконаним у силі духу й інтелекту, Є. Сверстюк значну увагу присвячує висвітленню ролі української інтелігенції. Він упевнений, що інтелігенція має бути відповідальна за нищення морально- етичних цінностей народу: "Але історія неминуче поставить нашій інтеліґенції головне питання: що ви витворили для свого народу на зміну настирливій аґітації проти релігійних вірувань і обрядів, старих звичаїв, традицій і свят - тобто всього того, що колись мусів перш за все поважати чужинець, коли хотів показати свою повагу до народу?" [4, с.75]. В есе "Інтелігенція як самоусвідомлення нації" (книга "Не мир, а меч") Є. Сверстюк написав про кволу інтелігенцію, яка "йшла за течією" [3, с. 41], та про псевдоінтелігенцію, яка "не йшла нікуди" [3, с. 41]. Це та інтелігенція, яка "забула свою головну дорогу - дорогу шукання істини. Істини свого народу, своєї традиції, самопізнання і самоствердження на висхідній дорозі, що веде на гору - чи Сінай, чи Ґолґоту, чи Сізіфову гору. Здається, нині інтеліґенція звично обминає високі гори і радіє вже з того, що мусить котитися вниз" [2, с. 82].

У сучасному світі, упевнений публіцист і мислитель Є. Сверстюк, інтелігенція має виконати своє призначення: "Інтелігенція за самою своєю природою покликана захищати принципи і вищі вартості, представляти національні інтереси. Вона переймає естафету етичного ідеалізму і стоїть у вічній опозиції до самовдоволеної бюрократії, чиї вартості розмінні й минущі. Вона усім єством обстоює та підносить ті вартості, за які платять життям" [3, с. 41]; "важливим показником рівня інтелігенції є її причетність до піднесення ваги духовних вартостей, релігійних святинь зокрема" [3, с. 42]; "українська інтелігенція несе місію підіймати моральний дух народу, культивувати ясний і тверезий погляд на себе і на народ" [3, с. 44]; "інтелігенція має відродити цю культуру духовного життя" [3, с. 44].

Є. Сверстюк уважає наївною думку обивателя про те, що проголошення Акта незалежності України 1991 р. - мирний здобуток сучасників, майже дармовий дарунок історичної долі; мовляв, розвал СРСР обумовив створення самостійної України. Дисидент радянського часу наголошує, що незалежність нашої держави - наслідок державотворчих шукань багатьох поколінь українців.

Є. Сверстюк вірить у здоровий глузд українського народу, адже "в час, коли українська інтеліґенція пішла в тюрми або на службу, єдиний, хто тримався опозиційно, був здоровий глузд народу" [2, с. 44-45]. Мислитель простежує його глибокі традиції та закономірну спадкоємність: "Наші історичні літописи - це теж голос здорового глузду народу, що утверджує вищі цінності над минущими.

Сковорода - голос українського національного єства - був популярний у народу, незважаючи на книжну мову. Народ співав його пісні. Малий Тарас переписував їх... Потім він сам став голосом українського здорового глузду, що підніс духовні цінності й національні святині - над усі офіційні імперські авторитети та позолочені цінності і над усі модні віяння часу. І Шевченко, і Гоголь виділялись у сузір'ї великих талантів Росії тим, що не наслідували великих світил, а заговорили голосом України, сповненим любови і віри.

Традиції Шевченка - традиції здорового опозиційного духу - проходять червоною ниткою через усю українську культуру, як її живий нерв. Ними наповнено все живе, що пробилось крізь тотальну цензуру радянського часу" [2, с. 45]. Усю важливість глибини життєдайної народної віри має осягнути інтеліґенція, інакше "вона приречена на веґетацію та імітацію" [2, с. 45].

Серед ключових складників проблеми національної ідентичності - і роль митців слова у формуванні цього поняття. "Від митрополита Іларіона та літописця Нестора - до Сковороди, кирило-методіївців, Гоголя і Шевченка. Культурної ниви, яка є нашою і призначеною нам. Всі ці постаті стали великими, ставши біля великої і вічної істини, яка їм світила, підносила їх, підказувала міру, уміркованість, своєчасність..." [2, с. 42]. Т. Шевченко ж, на думку філософа й публіциста, "пізнав, висловив і вистраждав життям нашу істину, наш підхід до вселюдських ідеалів" [2, с. 42].

Для Є. Сверстюка Т. Шевченко - взірець національної ідентичності, великої національної сили. "Вершини світової історії - це чудеса високої святої віри, яка "гори ворушить". Феномен Шевченка - це і є породження цієї віри" [2, с. 55].

Як людина, яка сповідує високі християнські ідеали, Є. Сверстюк насамперед розвінчує стереотип сприйняття Т. Шевченка революціонером- атеїстом: "Шевченко був апостолом любови - тієї самої, єдиної любови до народу, на яку здатні великі. Його спопеляючий вогонь ненависти був крайнім виявом, спалахом цієї ж любови - бунтом людського єства, реакцією на наругу, але ніколи - закликом до помсти та розподілом чужого майна!" [2, с. 59].

Т. Шевченко як провідник нації "благословляє на подвиг любови і добра, а не на саме ширення українського слова, що він будить не просто національну свідомість, а почуття національної гідности, тієї спокійної гідности, яка завжди жила в народі, і тієї духовної культури, яка нам давала моральну перевагу над ворогами нашими. Шевченко не вербує гарячих рабів-неофітів, а збирає спадкоємців нашої традиції, справжніх господарів нашої землі, і благословляє на чесну боротьбу, на подвижництво, на сміле слово і світлі вчинки, на діяльну небагатослівну любов" [2, с. 59-60].

Розмірковуючи над значенням Т. Шевченка, дослідник звертається і до проблеми М. Гоголя. У листі до Ю. Луцького від 26.02.1983 р. він пише: "Роздвоєність, я гадаю, це взагалі фатум людини на Землі під Небом, і тільки обдаровані високою вірою і любов'ю досягають цільності. Потім, на землі є такі закляті місця, на яких людина, пристосовуючись, неминуче роздвоюється, якщо у неї є сильний інстинкт самозбереження і якщо в ній нема Великого Бога понад усе. Гоголів Бог був заземлено православним, Шевченків - навпаки, реформаторським" [1, с. 55].

Часто, аргументуючи свою думку, Є. Сверстюк акцентує на українському елементі в декабристському русі (К. Рилєєв, С. Волконський та ін.), підкреслює роль сатири М. Салтикова-Щедріна, захоплюється вираженням національної ідеї в поезії П. Грабовського, культивує на полі честі Лесі Українки... Публіцист і літературний критик залишив глибокі соціально-психологічні спостереження над різноплановою літературою радянського часу. Проза М. Хвильового, доля П. Тичини (з одного боку, автор тексту "Скорбна мати", а з іншого - "маніфест самозречення поета "Партія веде!", надрукований у газеті "Правда" 1933 року, на півстоліття став програмою виховання духовного і національного самозречення" [2, с. 21]), процес над СВУ, академізм С. Єфремова-літературознавця і моральний максималізм С. Єфремова-людини, родина Зерових, шістдесятники, "Собор" О. Гончара ("Лободизм ввійшов у практику і навіть у теорію "розвиненого соціялізму"" [2, с. 89]), поезія В. Стуса та міфологізація його постаті... Є. Сверстюк влучно узагальнює: "Що порядний письменник "все життя вичавлював з себе раба", а непорядний - маскував у собі раба... Що це викорчовування віри предків, національної гідности та рис індивідуальності чимось нагадує тиху кастрацію..." [2, с. 83].

Мислитель, дисидент і публіцист Є. Сверстюк переконаний, що пріоритетним має бути плекання духовної основи. У тексті із символічною назвою "Перебудова Вавилонської вежі" він пише: "Зараз торкаюся руїн, уламків та кісток лише для того, щоб приблизно уявити атмосферу, в якій виростали нинішні дідусі та бабусі, що традиційно несли духовну атмосферу і своєю чистотою та добротою утверджували в дітях християнські начала. Що від шевченківських дідусів уціліло в наших сучасниках, які пройшли вогонь і мідні труби?

Тільки на цьому тлі можна сьогодні ставити питання про релігійний елемент у свідомості сучасної творчої інтеліґенції. І то з неодмінною поправкою: що з цього елементу могло пройти через цензуру?" [2, с. 85-86].

Закономірно, що Є. Сверстюк наголошує на значній ролі християнства: "Нині нам потрібен храм для науки мудрости. Не та казенна церква, яка повторює стиль і навіть жарґон партійно-бюрократичного апарату. Народові потрібна справжня церква Христова, українська - і православна, і католицька, і протестантська. Потрібен священик-подвижник, добрий учитель, священик-патріот, народній вихователь і лідер. Бо недуги духовні облягли нас ще більше, ніж фізичні. Морально ми геть занедбані...

Нам потрібна література, яка будить "дух, що тіло рве до бою". Нам потрібна нова школа, передусім для армії вчителів - учорашніх слухняних агітаторів" [2, с. 49]; "місія нашої відродженої Церкви важка: відроджувати словом і особливо ділом християнську етику" [2, с. 64]. "Серед багатоголосся політиків та політиканів, крішнаїтів, неопоган і балакунів про "духовність" має виділитися голос високої гідности священика, доброго пастиря. Такий голос, до якого б мали прислухатись і парафіяни, і влада. Прислухатися до нього, а не йому прислухатися до влади" [2, с. 74].

Є. Сверстюк демонструє антропоцентричне бачення поняття національної ідентичності. Він вважає, що його ґрунтом має бути внутрішня свобода людини, людська гідність, духовно вільна людина. Адже головна криза сучасності - це криза людини. "...духовні цінності здатна нести тільки міцна, вироблена індивідуальність. Та самий інстинкт життя повинен навертати кожного до джерела любови, бо любов - то є сутність світу" [2, с. 108], - наголошує публіцист. І саме християнство, уважає Є. Сверстюк, має виконати в цьому плані велику місію: "Без Бога - правда, честь і сама особа непотрібні... Моральні цінності - недійсні. Там починається інша, свавільна гра, гра без правил. Дай нам, Боже, здобутися ще на один урок: відживлення змученої занедбаної душі. І дожити до свята духовного єднання з усім світом" [2, с. 108].

В есе "Про національну честь" Є. Сверстюк констатує відсутність у Конституції України понять національна честь, совість, сором, самоповага, правдомовність - категорій, без яких "і людини нема" [3, с. 29]. У посткомуністичному суспільстві велика проблема з поняттям національної честі. Водночас Є. Сверстюк зауважує здорову суспільну тенденцію: "В народі є туга за справжніми патріотами [...]" [3, с. 31], він вірить, що "національна ідея спрацює, бо вона живе в народі на глибині підсвідомого" [3, с. 46].

Отже, проблема національної ідентичності в есеїстиці Є. Сверстюка - одна із ключових, яка пов'язана з поняттям національної пам'яті, ролі інтелігенції, призначення християнства та ін. Серед зауважених проблем, які потребують осмислення, - національні ідеали українських письменників в інтерпретації Є. Сверстюка.

Список використаних джерел

1. Луцький Ю. Листування з Євгеном Сверстюком / Ю. Луцький. - Балтимор; Торонто: Укр. незалеж. вид-во "Смолоскип" ім. В. Симоненка, 1992. - 89 с.

2. Сверстюк Є. Блудні сини України / Є. Сверстюк. - К., 1993. - 256 с.

3. Сверстюк Є. Не мир, а меч: есеї / Є. Сверстюк. - Луцьк: ВМА "Терен", 2008. - 500 с.

4. Сверстюк Є. Собор у риштованні / Є. Сверстюк; передм. М. Антоновича. - Париж; Балтимор: Перша укр. друк. у Франції ; Укр. вид-во "Смолоскип" ім. В. Симоненка, 1970. - 173 с.

1. Lutskyi Yu. Lystuvannia z Yevhenom Sverstiukom [Correspondence with E. Sverstyuk]. Baltymor, Toronto, 1992, 89 p. (in Ukrainian).