Дитячий фольклор за матеріалами Н.А. Присяжнюк

Метою нашого дослідження є спроба відстежити й проаналізувати дитячий фольклор, зібраний відомим фольклористом, етнографом Настею Андріанівною Присяжнюк в смт. Погребищах Вінницької області у 30-80-х рр., з'ясувати причини модифікацій деяких із жанрів, а також найбільш типові приклади їх побутування і до сьогодення в дитячому середовищі. За роки своєї діяльності вона створила особистий архів, який переданий до Державного архіву Вінницької області. Її особистий фонд налічує 209 справ (2 730 документів) за 1930-1987 рр. [7]

Понад 70 років свого творчого життя Настя Андріанівна присвятила збиранню народної творчості: пісень, казок, легенд, приказок та прислів'їв. В її фонді містяться записи понад 4 тис. пісень, 4 тис. казок, бувальщин, гуморесок, більше 100 голосінь, 44 тис. прислів'їв, приказок та іншого мудрослів'я. Окрема справа присвячена дитячому фольклору.

До поширених жанрів фольклору належать колискові. Вони є першими із зразків музичного дитячого фольклору, з яким знайомиться дитина. Ці пісні мають чітко визначену конкретну функцію - заспокоїти і приспати дитину. Вони виконуються переважно матір'ю, бабусею (рідше батьком чи іншими членами родини). Колискові не були татуйованими навіть в піст, тоді як на інші фольклорні жанри накладалася заборона. Вони сприяли розвиткові музичних здібностей дитини та є основою творення усієї української пісенності [8, с. 93].

Серед колискових пісень в записах Н.Присяжнюк побутують такі, в яких значну увагу приділено «образу сну» (Сон, Дрімота тощо) в різних варіантах. Наприклад: «Ой ходив Сон коло вікон. А Дрімота біля плота. Питається, Сон Дрімоти: «Де ми будем ночувати?» Де хатинка біленька, Де дитиночка маленька, Там ми будем ночувати, дитятко колисати. Кашкою, молочком ще й червоним яблучком годувати. Ой люлі, люлі, люлечки» [7, арк. 16]. Колискову записано в 1976 р. Її пам'ятають і сучасні діти.

Серед різноманіття міфологічних образів колискових пісень важливе місце посідає кіт, навіть синонімом до поняття «колискова» є вислів «співати кота». В українців, як і в інших народів, кіт є тотемною твариною, оберегом домашнього житла [9, с. 152]. Наприклад: «Котику сіренький, котику біленький, Котку волохатий, не ходи по хаті, Не збуди дитяти, дитя буде спати, І щастячко мати. Котик воркотати, Софійку присипляти» [7, арк. 8-9].

Тотемне значення мають у колискових піснях «гулі» - голуби, які своїм воркотанням сприяють здоровому сну дитини. Наприклад: «А, а люлі, налетіли гулі... А, а, а сіли на воротях, В червоних чоботях: «Ти, Петрику, не гуляй, піди гулі позганяй, А щоб гулі не гули, щоб Ганнусі спать дали». [7, арк. 8]

Зміст колискових відтворює сутність оточуючого світу, систему цінностей, предмети, явища, живі істоти. Тексти програмують здоров'я, розум, щастя, основні закони й норми. Через дії та вчинки героїв колискових у дитини формуються перші уявлення про моральні категорії: «добро», «зло», «краса», «потворність» тощо.

В сучасному побуті пісенність цього жанру зменшується. Сьогодні молоді мами дуже часто не знають колискових пісень, тим самим втрачають можливість ніжного діалогу з дитиною, що шкодить обом. Деякі матері, щоб не співати самим, використовують диски з записами колискових. Часто ставиться тиха музика або дитина засипає під звук радіо чи телевізора.

У справі спостерігаємо чимало забавлянок. Їх функція полягає в активізації життєвої позиції, поведінки дитини, в створенні у неї позитивних радісних емоцій. У забавлянках звертаються до предметів, доступних дитячому розумінню, заповнюються діями, знайомляться з основними господарчими заняттями сім'ї. Вони призначені для розвитку дитини, тому мають вікову диференціацію. За кожною пісенькою-забавою в народній традиції міцно закріплені саме ті, а не інші рухи.

Зустрічаються й «пальчикові» ігри -забавлянки («ладусі», «сорока-ворона»), які часто відображають характерний ланцюг дій, пов'язаних з домашнім господарством та розподілом праці в залежності від фізичних можливостей: «Сорока ворона, дітям кашку варила, на припічку студила: «Біжіть дітки по тріски, дам Вам кашки потрошки». «Цьому дала» (4 рази), а цьому шийку скрутила, бо ти дров не возив і води не носив». [7, арк. 6]

Такі пісеньки співали тоді, коли дитина вже починала сидіти самостійно. Вони покликані стимулювати загальний розвиток дитини і мають практично -побутове призначення: активізувати дитину, заспокоїти її, викликати в неї позитивні емоції [9, с. 24]. Часто діти використовують забавлянки, бавлячись із своїм меншим братиком чи сестричкою.

Безкінечні казки широко побутують в дитячому середовищі погребищан. Це коротенькі віршовані жанри, де в жартівливому тоні йдеться про якусь несерйозну чи малоймовірну подію, яка розповідається багато разів, не перериваючи оповіді казочки [6, с. 578]. Основна функція цих творів полягає в тому, щоб відвадити дитину, коли вона дуже наполегливо вимагає розповісти казку. Найтиповішими текстами у Погребищах були: «У попа була собака», « Був собі хлопець Сашко, була в нього синя семиряжка...», «Ми з тобою йшли, йшли, кожуха знайшли, знайшли.», «Йшов я через річку Рось: став на колоду, Кладка схибнулась, а я був в воду. Вимок, викис, виліз, висох, став на колоду й знов впав в воду» [7, арк. 24].

Значну частину матеріалу у справі складають дитячі пісеньки. Саме в них відтворювалися певні аспекти навколишнього життя та були простими і легкими для запам'ятовування. Їхня тематика, коло персонажів широкі й різноманітні. В них живуть і діють як тварини, так і люди. Своєрідно відображаючи окремі сторони реального життя та побуту, дитячі пісні служили і справі виховання у їхніх носіїв простих соціальних почуттів - любові, співчуття, жалості [4, с. 14-16].

Дитячі пісні як складова побутового фольклору представлені в записах україномовними речитативами. Це пісні, які діти співали вдома, на дитячих майданчиках, у садочку. Зокрема: дитячі пісні («Два півники, два півники», «Я Лисичка, я сестричка», «Ходить гарбуз по городу», «Галя по садочку ходила», «Ми послали по ялину Гриця в ліс», «Два веселих гусі»), з казок («Котику-братику, несе мене лиска», «Івасику-Телесику», «Я коза-дереза»), жартівливі пісні («Бім-бом, дзелень-бом, загорівся кицин дом», «Гриб, гриб-боровик, над грибами полковник», «Пішла киця по водицю», «Обізвались сироїжки, ми до того торгу пішки» тощо) [7]. Крім спільних (для дівчат і хлопчиків), є окремо «дівчачі» і «хлоп'ячі» пісеньки:

Я Маленька дівонька, Я маленький хлопчик,

Як у полі квітонька, Виліз я на стовпчик.

Всіх Вас розважаю, Всіх Вас забавляю.

З святом вас вітаю. [7, арк. 6]

Архівні матеріали представлені таким жанром, як лічилки - невеличкі віршовані твори, якими визначаються роль і місце у грі кожного з її учасників. Вони належать до тих словесних дитячих творів, які супроводжують життя дитини майже у всі періоди - від 3-х до 12-ти років. У ранньому дитинстві їх вчили для тренування пам'яті, правильної вимови слів. Вони сприяють засвоєнню числових понять у їх практичному застосуванні, зокрема: «Раз, два, три, м'яч кидати будеш ти» [7, арк. 27].

Лічилки використовували й при розподілі ролі у майбутній грі. Наприклад: « Котику сіренький, котику біленький. Котик волохатий, не ходи по хаті. Вийди нас шукати». Завдяки їм, чесно, без сварок та образ відбувається поділ ролей [7, арк. 28].

Є лічилки, в яких числівники зашифровані у вигаданих словах:

«Ене, бене три кантори. Ене, бене, рес, фінтер, вінтер жес. Ене, бене, раба, фінтер, вінтер-жаба». [7, арк. 22].

М. Стельмахович вважає, що така незрозуміла мова лічилок може бути зумовлена, по - перше, архаїчним уявленням про магічну силу числа - забороною лічити й називати числа, намаганням обминути лічбу навіть у розмові. По-друге, участю в іграх дітей, які ще не вміють лічити, тому й застосовують замість цифр інші слова [10, с. 268]. Слова дитячого задуму, що виникають в дитячій лічилці на ігровій основі, надають мовленню жвавість, динамічність. Як зазначає дослідник О. Капіца: «у них немає понятійного смислу, увесь інтерес у звуковому боці таких слів, що дає дітям задоволення від незвичайного звукосполучення» [11].

Отож, лічилка була призначена одночасно і для рахування, і для гри. Вони закінчувалися питаннями, завданнями, вказівками та іншими вимогами. Їй властиві такі форми як зачин, який виражається найчастіше в рахунку. Процес, який починається фактично з самого зачину, тримається за нього і розвиває тему, а після вихід.

У дражнилках яскраво проявляються особливості дитячої психології, безпосередність дитячої реакції в момент сварки чи суперечки на слова-образи, жести, гримаси, а то й дії.

Отже, проаналізувавши архівні записи Н.Присяжнюк, можна зробити висновок, що дитячий фольклор існував і певною мірою продовжує існувати як суттєва частина загальнонаціональної народної творчості. Він допомагає історикам, етнографам краще зрозуміти життя та побут, культуру наших пращурів, бо в багатьох дитячих піснях та іграх згадуються такі часи і події, що давно забулися у пам'яті народу. Фольклор прилучає дітей до народної культури, формує у них національний образ світу та розвиває дитяче мовлення.