Вікові координати життєвого світу особистості в поетичній філософії Збіґнєва Герберта

Размещено на http://allbest.ru

Східноєвропейський національний університет імені Лесі Українки

Вікові координати життєвого світу особистості в поетичній філософії Збіґнєва Герберта

Лавринович Лілія Богданівна - кандидат філологічних наук,

доцент кафедри теорії літератури та зарубіжної літератури

Анотація

У статті йдеться про філософсько-поетичне осмислення вікових категорій дитинства, зрілості, старості у ліриці З. Герберта. На основі низки поетичних творів із різних періодів творчості поета проаналізовано вікові модуси як феномени, які становлять екзистенційний центр існування людини. Дитинство постає в Герберта переважно через призму конкретно-речових чи персоніфікованих образів, базованих на власних спогадах, які тяжіють до універсалізації.

Феномен зрілості в поезії польського автора - найбільш напружений та амбівалентний стан існування. Проблема старості подається як проблема зникнення. Феномен старості чи не найбільше актуалізований, причому часто у протилежних контекстах (то через мотиви античного стоїцизму, то через застосування поетики парадоксу з метою зобразити абсурдність руйнування людської свідомості в передсмертному стані).

Ключові слова: З. Герберт, феноменологія віку, дитинство, зрілість, старість, поетика парадоксу.

Тема віку людини належить до тих, які перманентно звучать в історії світової літератури. Дискретні вікові модуси дитинства, юності, зрілості, старості в літературному тексті мають і художньо-естетичне, і філософське навантаження: творчо осмислюючи вік, письменники репрезентують його модуси не лише як образи-мотиви чи мистецькі топоси, але й як соціо- та психокультурні феномени. Ба більше: по-перше, можна говорити про міфологізацію модусів віку, яка притаманна окремим літературно-мистецьким епохам (див. про це, напр.: [1]) чи, вужче, творчості окремих письменників; по-друге, колективні чи індивідуальні міфи вікових модусів релевантні у стосунку до різних літературно-мистецьких епох чи й конкретних авторів у межах однієї епохи (відповідно до напрацьованого цією епохою чи окремою творчою особистістю досвіду).

Проблематика віку все частіше стає предметом зацікавлення у сфері гуманітарного пізнання. Окремі вікові періоди життя людини, вікова динаміка, філософія, психологія, соціологія віку - ці та інші теми цілком закономірно вписуються в контекст людинознавчих студій, з огляду на екзистенціалістський «поворот до людини», коли актуалізуються мотиви скінченності її буття та смертності (відтак етапів «буття-до-смерті») [див., напр.: 4-6; 9; 16]. Вік особистості як стадіальна структура, як характеристика людського існування в його часовому вимірі відбиває суб'єктивний екзистенційний досвід (ту ж особисту міфологію, зміст індивідуального і колективного несвідомого у структурі світогляду людини, її ціннісні орієнтири, особливості світосприйняття, картину світу і т. ін.). Літературознавчий аналіз феноменології віку в художньому творі дає можливість актуалізувати перелічені чинники у стосунку до творчості конкретного автора.

Збіґнєв Герберт - класик польської літератури другої половини ХХ ст., мистецький спадок якого постійно перебуває в полі зору літературознавців. Монографічні дослідження С. Баранчака [8], А. Калішевського [12], Ю. Корнгаузера [13], М. Миколайчак [15], Д. Опацької-Валасек [17] та багатьох ін., ціла низка тематичних збірників наукових праць [див., напр.: 10; 18] розглядають найрізноманітніші аспекти творчості письменника (в короткому огляді важко їх перелічити, тож відсилаємо до репрезентативного, яке все ж не охоплює весь безмір сказаного про Герберта в останні роки, дослідження Войцеха Ліґези «Герберт: коротка історія читання» [14]).

Наша мета - аналіз зображення в поетичній творчості З. Герберта життєвого світу особистості крізь призму вікових феноменів. Такий підхід цілісно не здійснювався, попри згадки про наявність відповідних мотивів у ліриці; окрім того, він пропонує новий ракурс бачення добре відомих гербертових творів, додає штрихи до досліджень поетики метафізичного, інтелектуальних аспектів творчості Герберта, семантики та символіки окремих текстів тощо.

У поезії З. Герберта фіксуємо увагу до трьох основних вікових феноменів - дитинства, зрілості та старості. Прослідкуємо поетапно, як це відбувається.

Актуалізуємо увагу на поезії «Dom» зі збірки «Struna swiatta» (1956), де автор малює образ дитинства, що, закономірно, пов'язаний найперше з «малим всесвітом», через простір якого людина насамперед починає пізнавати буття. Уже в цій ранній поезії відчуваються важливі для всієї творчості Герберта ідейно-художні настанови (спроба засобами слова зафіксувати зникоме, осмислити його понадчасову сутність; увага до метафізики предметності; тяжіння до абстрагування конкретно-чуттєвого досвіду, ін.) та особливості поетики (багатошарова та парадоксальна асоціативність, філософська «підкладка» художньої образності, словесний мінімалізм тощо).

Неодноразово згадувані, особливо в українському гербертознавстві, факти біографії письменника (народження та ранні роки у Львові, вимушений переїзд до Кракова у 20-річному віці) накладаються у творі на зображення простору - майже ефемерного, як і сам описуваний час дитинства, що від нього лишилися хіба дрібні окрушини в пам'яті («dom dzieci zwierzqt i jabiek» [3, c. 56]), бо все інше знищене як не війною, то часом. Ці закарбовані в пам'яті враження, асоціації - окремі елементи авторського міфу дитинства як золотого віку, Аркадії, до якої годі повернутися, впливають і на сприйняття локального простору міфу, здатного бути понад часом, що цілком закономірно для міфологічного «вічного тепер»: «Dom nadporami roku» (вічність в античному розумінні), при тому не просто позбавленого ознак предметності (отже, буденної реальності, «намацальності»), а майже схематичного (аж настільки, що автор на позначення образу дому вживає геометричну термінологію: «kwadrat pustej przestrzeni / pod nieobecnq gwiazdq», «dom jest szescianem dziecinstwa / dom jest kostkq wzruszenia» [3, c. 56]). У такий спосіб З. Герберт по-мінімалістськи скупими мазками досягає доволі специфічного ефекту, який зіставний із ефектом роздвоєння образу в оптичній ілюзії: дім дитинства є (в пам'яті - отже, у свідомості), але його немає (у фізичній, «досяжній» реальності). Подібний рецептивний парадокс, сформований подвійною оптикою зображення минулого (фіксованого індивідуальною чи колективною пам'яттю) і теперішнього, неодноразово трапляється й у творах З. Герберта в наступних поетичних збірках.

Світ дитини - світ найближчих рідних. У цьому сенсі показові поезії «Mama» (з першої збірки «Struna swiatta») і «Babcia» (з останньої збірки «Epilog burzy»). Тексти суголосні за мотивами (дитяча рецепція найрідніших), хоч перший текст можна назвати більш «інтимним», в ньому спрацьовують насамперед емоційні чинники поетичного - ставлення ліричного героя до матері, тоді як у другому автор зводить особистий досвід (образ рідної бабусі) до колективної історії вірмен, винищених на початку ХХ століття.

По-різному твориться темпорально-змістова структура текстів. Центр, навколо якого фокусується напруга першого твору, базована на протиставленні «було - стало». Акцент зроблено на втраті сакрального міфологічного часопростору, зіставного з ідеальною вічністю (образ люблячої мами - явлений атрибут Раю): див. на мовному рівні динаміку обставинної семантики в цитованому фрагменті («Myslalem: / nigdy si% nie zmieni // zawsze bgdzie czekala / ubrana w bialq sukniq / i niebieskie oczy / na progu wszystkich drzwi // zawsze bqdzie usmiechala si§ / wkladajqc ten naszyjnik // az nagle / urwala si§ nitka / teraz perly zimujq / w szparach podlogi» [3, с. 80]).

У вірші «Babcia» спостерігаємо іншу авторську стратегію в зображенні часу. Образ-картинка, яка виникає в пам'яті-уяві ліричного суб'єкта, переносить в його дитинство: «moja przenajswiqtsza babcia / [...] /siedzq na jej kolanach / a ona mi opowiada / wszechswiat / odpiqtku / do niedzieli / zasluchany / wiem wszystko - / - co od niej //nie zdradza mi tylko swegopochodzenia /[...] /nic nie mowi / o masakrze / Armenii / masakrze Turkow» [3, c. 504]. Простими, надміру буденними словами Герберт змінює ракурс з інтимно-замкненого на колективний, акцентуючи на одній із найбільш трагічних сторінок світової історії початку ХХ століття - геноциді вірмен на територіях, контрольованих владою Османської імперії.

Використання дієслів у формі теперішнього часу додає в цитованому фрагменті ефекту реальності минулого: дитинство, коли можна сидіти в бабусі на колінах, постає безпосередньо, «тут і тепер». У фіналі ж поезії часовий ракурс змінюється: забігаючи на кілька років наперед, ліричний суб'єкт говорить про картину світу у майбутньому, позбавлену «ілюзій» незнання: «chce mi zaoszczзdzic / kilku lat zludzenia / wie ze doczekam / i sam poznam / bez slow zaklзc i placzu / szorstkq /powierzchniз / i dno / slowa» [3, с. 504-506]. Так у творі виникає ефект накладання, співіснування двох синхронних, але різних досвідів - обтяженого реальними життєвими обставинами та віком досвіду бабусі-вірменки та досвіду внука - показаного у становленні, рухомого, динамічного.

Декотрі Гербертові тексти актуалізують мотив дитинства зовсім під іншим кутом зору. Показовою є поезія «Jak nas wprowadzono» [3, c. 162], де, з одного боку, виникає образ голодного дитинства, а з іншого - підтекстом звучать громадянсько-політичні мотиви. Тут, безсумнівно, Герберт виступає в одному зі звичних для польської громадськості амплуа - стає голосом совісті, переповідаючи про те, як голодну дитину-поета привчали виконувати фальшиві приписи і ставати частиною «oddolnego ruchu literackiego». Присвята поезії «obludnym Protektorom» передає пряму вказівку джерело фальшування, хоч зрозуміло, що викривальне поетичне жало поета сягає більш універсальних законів суспільного співжиття, де обман і профанація стають нормою.

Поетична реалізація мотиву зрілості не належить до тих, які (на відміну від феноменів дитинства чи старості) можна часто віднайти в художній літературі. Герберт тут радше виняток, про що свідчить, скажімо, поезія «Dojrzalosc». Це поетична медитація, яка відсилає до філософії стоїцизму та до феноменології внутрішнього досвіду людини. Що означає бути зрілим і переживати себе таким, як доросла людина відчуває час, які емоційні маркери його фіксують - цих питань торкається рефлексія автора. Візуально і ритмічно твір поділений на три частини. Вірш починається з констатації: «Dobre jest to co minзlo / dobre jest to co nadchodzi / a nawet dobra jest / terazniejszosc» [3, с. 126] - стоїчно-оптимістичного принципу, добре відомого з античності, згідно з яким усе, що було, є і буде, варто приймати беззастережно. Проте далі Герберт скупими штрихами малює символічно-сюрреалістичний сюжетний образок (виокремлюючи його відступом у графічному малюнку вірша), де зображає «підкладку» такого декларативного стоїцизму, який відтак уже не виглядає настільки однозначним: «W gniezdzie uplecionym z ciala / zyl ptak / bil skrzydlami o serce / nazywalismy go najczgsciej: niepokцj / a czasem: milosc // wieczorami / szlismy nad rwqcq rzek§ zalu / mozna si§ bylo przejrzec w rzece / od stцp do glцw / [...] / bezradni jak dzieci / i doswiadczeni jak starcy» [3, с. 126]. Зрілість, яка втілює в собі переживання любові, неспокою та жалю, яка містить одночасно мудрість та безпорадність, - це вже, так би мовити, продукт життєвого досвіду (індивідуального чи колективного «ми», як у вірші), причому цей продукт не зводиться до набутих в юності знань - додосвідних «істин» про «dobre». Застосовуючи феноменологічний підхід, чутливий до безпосередньої реальності (на противагу її рецепції через призму апріорних категорій), Герберт вказує на значимі атрибути зрілості, коронуючи їх найважливішим серед інших: «jestesmy po prostu wolni / to znaczy gotowi odejsc» [3, с. 126]. Тобто зрілість поет маркує як відчуття свободи і готовність померти.

Далі, у третій частині вірша, майже в іронічному контексті з'являється образ «симпатичного дідуся» Сенеки. Чільний представник пізньоантичного стоїцизму, Луцій Анней Сенека (4 до н. е. - 65) бачив мету людини в удосконаленні її природи: найважливіший сенс її буття він визначав як прагнення стати «людиною добра», відтак мудрецем (повним радості, веселим, непохитним і безтурботним - як боги). Сенека не бачив трагедії у смерті, вважаючи, що боятися її так само безглуздо, як і старості. Він пішов із життя, розітнувши собі вени, причому зробив це за наказом імператора Нерона, що несправедливо звинуватив його як нібито учасника змови Пісона.

Отож, Герберт висновує уявний діалог, яким і закінчує твір: «w nocy przychodzi mily staruszek / ujmujqcym gestem zaprasza / - jak si§ nazywasz - pytamy strwozeni // - Seneka - tak mowiq ci ktorzy konczyli gimnazjum / a ci ktorzy nie znajq laciny / wolajq mnie: umarly» [3, с. 126]. Зустріч із померлим Сенекою - ще один «момент істини»: що є досвід Сенеки для тих, хто, словами Герберта, «nie znajq laciny» (тобто не знають його вчення, історії життя та смерті). Він лише один із безмежної кількості безіменних - тих, хто колись жив і тепер мертвий. Натомість у свідомості обізнаного реципієнта з'являється ціла низка історичних, філософських, морально-етичних асоціацій. Один і той самий феномен сприймається по-різному - залежно щонайменше як від набутих знань, так і від особисто пережитого досвіду. Та всі у фіналі опиняються перед обличчям смерті, хоч би якими різними не були.

Віртуальний діалог крізь тисячоліття між ліричним суб'єктом Герберта та Сенекою - вияв тяглості культурної традиції, спроба осягнути мудрість віків і пропустити її через власний життєвий досвід. Тому закономірними є порядок, «хронологія» розгортання думки у вірші, які в найзагальнішому вигляді відтворюють етапи людського життя: система «книжних» уявлень про феномен, які формуються в ранньому віці чи юності, - власний досвід зрілості - підсумок, наближення до смерті: осягнення як парадокс. З іншого боку, феномен зрілості як предмет поетичного тексту стає поштовхом для роздумів, які знаходять глибокі асоціації, закорінені в історико-культурний ґрунт.

Ще один поетичний текст, який можна тлумачити в контексті феноменології зрілості, - песимістична «Przypowiesc o emigrantach rosyjskich», вірш про те, як, з одного боку, перипетії невблаганного історичного поступу руйнують долі людей, а, з іншого - як час швидко перетворює людські надії в нездійсненне марево, а самих людей - на порох.

Притча у своїй основі має цілком реальну, впізнавану історичну картинку: внаслідок червоного терору більшовиків та громадянської війни 1917-1921 рр. на теренах колишньої Російської імперії виникла так звана «біла еміграція» - хвиля еміграції з Росії в Центральну і Західну Європу, яка з 1919 року мала масовий характер. Емігрантами були переважно військові, дворяни, інтелігенція, духовенство, державні службовці та члени їхніх сімей. У «Притчі...» спостерігаємо разючу і сумну зміну між «було» і «стало». Так, на початку твору представники білої інтелігенції зображені з романтично- символістським, загадковим флером: «Byio to w roku dwudziestym / a moze dwudziestym pierwszym / przyjechali do nas / rosyjscy emigranci // bardzo wysocy blondyni / o marzycielskich oczach / z kobietami jak sen» [3, с. 158]. «Мандрівні птахи», «шляхетські бали», «перли» - ці та подібні лексеми створюють відповідний ефект, який, проте, несподівано руйнується: «paru latach mowiono / tylko o trojgu / o tym ktory zwariowai / o tym ktory siз powiesii / i o tej do ktorej chodzili mзzczyzni / reszta zyia na uboczu / i wolno obracala siз w proch» [3, с. 158]. Цілком реалістичний, але майже брутальний контраст демонструє не тільки трагізм ситуації конкретної соціальної групи, викликаний буремними роками, а й, за словами Герберта, «історичними закономірностями», які завжди є пусковим механізмом для численних буденних приватних трагедій. Прагнення до вічності (як до сфери трансцендентного - в символістському сенсі) розбиваються об щоденний побут.

Поезія «O dwu nogach Pana Cogito» належить до тих, де головним персонажем є вигаданий збірний образ, уособлення філософа- мораліста, мислячої людини другої половини XX століття. З'явившись вперше в 1974 р. як герой однойменної збірки, він спорадично виникав і в наступних збірках автора і став своєрідним його alter ego, втілюючи роздуми, сумніви, почування автора. Поезію «O dwu nogach Pana Cogito» тлумачать як символ напруженої, амбівалентної, подвійної природи людини, в якій співіснують антитетичні тіло і дух, конкретне та метафізичне, стихія тілесності і безоглядний ідеалізм, тверезий емпіризм та мрійливий ідеалізм, приземлене та високе. Не випадково у творі виникають образи знаменитих героїв Сервантеса - Дон Кіхота і Санчо Панси. На думку українського дослідника творчості З. Герберта В. Бутевича, вірш доречно розглядати і в контексті впливу на автора та конкуренції двох антропологічних моделей - картезіанської та ніцшеанської, які, на його думку, визначають амбівалентність пана Cogito, непослідовність його дій [2]. Деталь, яку зазвичай не актуалізують дослідники і яка дещо змінює акценти можливих інтерпретацій цього твору, - саме феноменологія віку як набування досвіду. Не випадково в поезії про пана Коґіто, алегорично виявляючи його життєві вагання-«накульгування» через образи лівої та правої ніг, автор, крім іншого, дає вказівку на «хлоп'ячість» лівої та обтяженість життєвим досвідом правої ніг: «Lewa noga normalna / rzeklbys optymistyczna / trochзprzykrotka /chlopiзca /w usmiechach miзsni /[...] / prawa /pozal siз Boze - / chuda /z dwiema bliznami/jednq wzdiuz sciзgna Achillesa / drugq owalnq / bladorozowq / sromotnq pamiqtkq ucieczki» [3, c. 260]. Ліве, «хлоп'яче» - юне, недосвідчене, і насамперед тому позбавлене відчуття страху, тоді як праве, навпаки, обтяжене життєвим досвідом, причому неоднозначним: шрами вказують на те, що пан Коґіто і був у великій небезпеці (поранене ахіллесове сухожилля - алюзія на загальновизнаний образ слабкості та вразливості, які можуть призвести навіть до смерті), і зраджував («sromotnq pamiqtkq ucieczki»). Наївно-оптимістичний крок (тут: погляд на світ) Санчо Панси врівноважується досвідчено-зрілим і шляхетним кроком Дон Кіхота. Із проекцією на хлоп'ячість / зрілість йдеться, зрозуміло, не про фізичні, а про психологічні характеристики віку (безоглядний оптимізм - тверезість в оцінках, юнача безпосередність - шляхетність поведінки і т. ін.). Отже, накладання семантичних нюансів різних мікрообразів у творі, їхньої символічної глибини створюють багатошаровий конструкт, який відкритий до багатьох інтерпретацій, зокрема і в запропонованому річищі.

Ще один поетичний текст із серії творів про пана Коґіто, який вже безпосередньо демонструє звернення З. Герберта до мотивів феноменології віку - «Pan Cogito a poeta w pewnym wieku». Це цикл із 17 мініатюр, де автор із притаманними йому іронією та самоіронією розповідає про людські слабкості «поета в певному віці», акцентуючи на вікові старіння: «Poeta w porze przekwitania / zjawisko osobliwe // oglqda si§ w lustrze / rozbija lustro // w bezksiqzycowq noc / topi metrykq w czarnym stawie // podglqda mlodych / nasladuje ich kofysanie bioder» [3, c. 284]. Тлумачі творчості З. Герберта по-різному інтерпретують суб'єктність головного персонажа (сам автор? збірний образ поетів? Ч. Мілош? - див. про це: [7, с. 53]). Коли абстрагуватися від подібної конкретики, «взяти світ у дужки», за словами Гуссерля, і вести мову про потік описаних у творі переживань ліричного персонажа (автор перебуває з ним у складних суб'єктно-об'єктних стосунках, на нього спрямована письменницька інтенція, спроба вжитися в його роль), то можна відслідкувати окремі маркери Гербертової феноменології віку. Основні риси героєвого самопочування спочатку подані майже саркастично - так показано внутрішній конфлікт від неприйняття власного фізичного старіння (дзеркало, метрика, які демонструють цей факт, мають бути знищені; спроба наслідувати молодих; демонстрація власної активності як у суспільному, так і в інтимному). Такий тон увінчується сентенцією: «poeta w pewnym wieku / w srodku niepewnego wieku» [3, c. 286]. Проте далі цей тон змінюють інші настрої. Скажімо, коли 9 фрагмент («czyta na przemian Izajasza i Kapital /potem w ferworze dyskusji / mieszajq mu si§ cytaty» [3, c. 286]) має вже м'якшу, іронічну настроєвість, то подальший текст демонструє чи філософську відстороненість («poeta w porze niejasnej / miqdzy odchodzqcym Erosem / a Thanatosem ktory nie wstal jeszcze z kamienia» [3, c. 286]), чи лірично-елегійний тон («poeta w pewnym wieku / wspomina cieple dziecinstwo / bujnq mlodosc / niechlubny wiek m§ski»), чи драматичний тон поразок («... gra i przegrywa / zanosi si§ nieszczerym smiechem» [3, c. 288]) та пізніх прозрінь («dopiero teraz rozumie ojca...» [3, c. 288]). Закінчується твір знову вказівкою на тілесність («oglqda o swicie / swojq r§k§ / dziwi si§ skorze /podobnej do kory // na tle mlodego bfykitu / biale drzewo jego zyl» [3, c. 290], яка, проте, має вже зовсім іншу, ніж на початку твору, тональність.

Зображений у творі рух емоцій ліричного героя практично відтворює основні 5 етапів переживання невідворотного (за Е. Кюблер- Росс) - від заперечення (насамперед, тіла, що старіє), коли людина відмовляється визнати очевидне, - до прийняття. Хоч, власне, момент прийняття у З. Герберта приймає форму здивування («dziwi siq») - у філософському сенсі. У подиві світ перевертається. Здивування фіксує момент невідомості відомого («моє» тіло, але інше, невідоме), незвичайного у звичайному (образно-асоціативне «biale drzewo jego zyt»), відтак неприйнятна старість приймається як новий досвід.

Зрілість (що, за логікою речей, є часом акме в житті людини - повноти присутності й цілісності буття) в інтерпретації Герберта являє величезну кількість лакун у власній екзистенції - численних днів, місяців, які виявляються нічим не заповнені в пам'яті. Переглядаючи свої старі кишенькові записники («Kalendarze Pana Cogito» (зб. «Rovigo»)), «від'їжджаючи» «w czasprzeszly dokonany /na samq granicq horyzontu / wlasnej niepojqtej istoty», пан Коґіто відчуває, «jakby spotkal / kogos dawno zmarlego / lub niedyskretnie czytal / cudze pamiqtniki» [3, c. 488]. Реальним видається лише плин часу, який фіксують зміни пір року та «nieubtagane tykanie zegarow». Вказівка в календарних щоденниках пана Коґіто на час сходу і заходу сонця в день, який би мав бути пам'ятним («kalendarz informuje dokladnie» [3, c. 490]), - чи не все, що залишається від прожитого. Натомість вказівка на «.. .znikliwq / przerywistq liniq / wlasnej egzystencji» [3, c. 490], що дає неясний спогад про день іменин коханої («ale czy ona byla i on / i ogrod i czeresnie»), свідчить про примарність минулого, а календарні записники - «- jak luski wystrzelonych nabojow / - wykres absurdalnej choroby / - jak pamiqtnik pogromu» [3, c. 494]. Без сумніву, тут відчутний відгомін Гайдеґґерової розуміння «тепер» як «переходу», тези про «екстатичну часовість існування» - кінечну та якісну у своїй суті, про час як спосіб збирання суб'єктивності.

Гербертова увага доволі часто прикута і до феномену старості та старіння як процесу згасання фізичних і психічних сил, творчого та пізнавального потенціалу людини. Автор досліджує старість із різних ракурсів - і як приватний психологічний і тілесний досвід, як етап у житті і своєрідний стан душі, коли відбувається зміна ракурсу в погляді на себе і на світ, а також як явище, що провокує певні суспільні резонанси. Причому у створенні цього образу в Герберта переважно відсутній трагізм від усвідомлення швидкоплинності життя чи його «нестачі» та екзистенційного страху передчуття смерті. Настроєво ця позиція видається цілком у дусі його улюблених античних стоїків, ще й із флером філософічної відстороненості, коли мова йде про стосунок до старості ліричного суб'єкта, якого можна ототожнити з alter ego самого автора, для якого цей життєвий етап є особистим досвідом. Так це відбувається, скажімо, в поезії «Starosc» із останньої зб. «Епілог бурі», де не знайдемо жалю за незліченними пишнотами світу, за чуттєвістю та емоційністю, на які багата юність. Натомість виникає образ іронічної відстороненості, старечої апатії до світу, коли приходить усвідомлення «марноти марнот», коли молодечі прагнення приходять лише уві сні, але вже знаєш їхню гірку ціну («sen ten sam -polow myszy zdobycie wiezy»): «niepotrzebne mi sq zadne pamiqtki / rzeczywistosc obraca siз wolno w zylach / przed zamkniзtymi oczami / wiem ze to on zdradzil / niepotrzebne sq mi rozwiniзcia tematu /poniewaz wszystko siз powtarza // teraz jest lepiej / nie jestem ciekaw» [3, с. 560].

Змальовуючи старість у віці, коли цей досвід ще не власний, автор «випробовує» її на якість у ролі спостерігача. Причому робить це у притаманній йому манері, в основі якої - поетика парадоксу. У поезії «Stary Prometeusz» (зб. «Pan Cogito») автор створює альтернативну історію долі міфологічного титана, де той доживає до старості і в поважному віці перетворюється з бунтаря, здатного повстати проти богів, героя, який жертвував собою в ім'я людей, на цілком задоволеного, зі зручно облаштованим, монотонним побутом старого конформіста, який «pisze pamiзtniki. /probuje w nich wyjasnic / miejsce bohatera w systemie koniecznosci, / pogodzic sprzeczne ze sobq pojзcie / bytu i losu...» [11]. Образи вогню, колись подарованого людям, - давно «прирученого», одомашненого («Ogien buzuje wesolo na kominku»), опудала орла (зрозуміло, того, що колись клював Прометею печінку) та подячного листа від кавказького тирана, «ktoremu dziзki wynalazkowi Prometeusza / udalo siз spalic zbuntowane miasto» (вогонь із блага перетворюється на засіб покарання), - свідчать про те, що звичні шаблони історії не діють, що історичні символи можуть бути облудними, що доля героя (яка у давньогрецьких міфах є заздалегідь визначеною) може розбиватися об побут і, важливіше, об його вибір.

Загасла бунтівна іскра перетворюється лише на тихий сміх як незгоду зі світом: «Prometeusz smieje siз cicho. / Jest to teraz jednyny sposob / wyrazenia niezgody na swiat» [11]. Старість у тексті є ознакою втрати пасіонарності персонажа, зміни його психології, онтологічного статусу, хоч, зрозуміло, художнє узагальнення Герберта сягає значно далі, ілюструючи релятивність звичних міфологем та стереотипів. Інші знамениті Гербертові твори, де він торкається теми старіння, згасання життєвого і творчого потенціалу людини, - «Beethoven» (зб. «Raport z oblзzonego Miasta i inne wiersze») та «Kant. Ostatnie dni» (зб. «Epilog burzy»). Закономірно, що автора цікавлять у цьому сенсі знакові постаті, які є символом величі людського генія. Обидва тексти моделюють візію психофізіологічного згасання тих, хто є мірилом віртуозності у творчості та мисленні. Історію хвороби геніального німецького композитора Бетховена автор описує з майже лікарською ретельністю, з багатим використанням латинської термінології та з непривабливими натуралістичними деталями, які профанують постать генія («niechlujny kiotliwy z ospowatq twarzq / pii ponad miarз i tanio - piwo dorozkarski sznaps / osiabiona gruzlicq wqtroba odmowiia gry» [3, c. 362]). Фінал поезії побудований на контрасті: якими б буденними не були в кінці життя обставини абсолютно глухого і залежного від алкоголю Бетховена, якими б сумними не були тілесні та психологічні метаморфози генія, його довершене мистецтво залишається зв'язком із прекрасною і безсмертною природою: «on jakby zyi jeszcze pozycza pieniqdze zabiega / miзdzy niebem a ziemiq nawiqzuje kontakty / lecz ksiзzyc jest ksiзzycem takze bez sonaty» [3, c. 364]. Тілесне зникоме, воно піддається руйнівній силі часу, проте творчий інтелект спрямований у безсмертя.

У пізній поезії «Kant. Ostatnie dni» зображення згасання людського генія має іншу риторику. Остаточне знищення людського в людині, розсіювання її свідомості - фінал життя генія думки. Текст є інвективним зверненням до природи (зауважмо: апеляцією до природи як вічної істини завершується «Beethoven»), яку звинувачено в невеликодушності: «To naprawdз - naturo - nie swiadczy o twojej / wielkodusznosci / a jesli nie jestes wielkoduszna / mozesz nie byc wcale» [3, c. 522]. Виродження, перетворення найглибшого мислителя на фантома, привида - лише один із фрагментів історії та закон природи, із яким автор не здатен примиритися: «To zupeinie w zlym guscie / kazac temu / ktory cwiczy siз w zawodzie widma / stac siз - nagle - / upiorem» [3, c. 522]. Песимізм Герберта тут не знаходить виходу в античному стоїцизмі, який був для нього доброю опорою в ранній творчості. Тематизація віку у поетичній творчості З. Герберта демонструє увагу автора до філософсько-медитативного осмислення локальних часових образів людського існування. Дитинство постає в Герберта переважно через призму конкретно-речових чи персоніфікованих образів, базованих на власних спогадах, проте зазвичай таких, що тяжіють до універсалізації. Феномен зрілості постає в поета крізь призму понять «досвід», «стоїцизм», «вибір», «пам'ять». віковий поезія герберт старість

Це найбільш динамічний, напружений, непередбачуваний та амбівалентний стан існування, розчахнутий, розпросторений між молодістю та остаточним згасанням. Проблема старості у поезії Герберта подається як проблема зникнення. Феномен старості чи не найбільше актуалізований, причому часто у протилежних контекстах: ліричний суб'єкт то іронізує з приводу згасання людської активності у старечому віці, то цілком стоїчно приймає старість із її невідворотністю, то ремствує на природу за абсурдність зникнення людського в людині у передсмертному стані.

Поетична фіксація змін у переживанні часу, які залежать від пам'яті, інтенції, уяви, рефлексії людини, а також від сприйняття цих змін, їх пере- і проживання, творить у З. Герберта своєрідну художню філософію вікових феноменів, які становлять екзистенційний центр існування людини.

Література

1. Бабук А. В. Феноменология детства в поэзии английских романтиков. Часоп. Беларус. дзярж. ун-та. Філалогія. 2017. № 1. С. 45-50.

2. Бутевич В. Замітки про один вірш Збіґнєва Герберта у ніцшеанському контексті. Мова і культура. 2016. Вип. 18. Том V (180). С. 137-144.

3. Герберт, З. Поезії: [польськ., укр. мовами] / пер. укр. мовою В. Дмитрука. Львів: Каменяр, 2007. 641 с.

4. Історія європейської ментальности / За ред. Петера Дінцельбахера / Переклав з нім. Володимир Кам'янець. Львів: Літопис, 2004. 720 с.

5. Пигров К., Секацкий А. Бытие и возраст. Монография в диалогах. СПб.: Алетейя, 2017. 250 с.

6. Эпштейн М. К философии возраста. Фрактальность жизни и периодическая таблица возрастов Опубликовано в журнале [Електронний ресурс]. Звезда. 2006. № 4. URL: https://magazines.gorky.media/zvezda/2006/4/k-filosofii-vozrasta-fraktalnost-zhizni-i-periodicheskaya-tablicza-vozrastov.html (дата

звернення: 30.11.2019)

7. Abriszewska, Paulina. Lustrzane konfrontacje Pana Cogito. Bialo stockie Studia Literaturoznawcze. 2018. № 12. S. 41-58.

8. Baranczak, S. Uciekinier z Utopii. O poezji Zbigniewa Herberta. London: Polonia, 1984. 155 s.

9. Childhood in the Middle Ages and the Renaissance, The Results of a Paradigm Shift in the History of Mentality / ed. Classen, A. Berlin: de Gruyter, 2005. 444 p.

10. Herbert i znaki czasu. Colloquia Herbertiana, red. E. Feliksiak, M. Les, E. Sidornk, T. 1: Bialystok, 2001, T. 2: Bialystok, 2002.

11. Herbert, Zbigniew. Stary Prometeusz (wiersz klasyka). [Електронний ресурс].

URL: https://literatura.wywrota.pl/wiersz-klasvka/41986-zbigniew-herbert-stary-prometeusz.html (дата звернення: 30.11.2019)

12. Kaliszewski, Andrzej. Gry Pana Cogito. Krakow: Wydawnictwo Literackie, 1982. 242 s.

13. Kornhauser, Julian. Usmiech sfinksa : o poezji Zbigniewa Herberta. Krak ow : Wydawn. Literackie, 2001. 168 s.

14. Ligзza Wojciech. Herbert: krotka historia czytania. Konteksty kultury. 2018/15, z. 1, S. 4-27.

15. Mikolajczak M. Pomiзdzy koncem i apokalips^: o wyobrazni poetyckiej Zbigniewa Herberta. Torun: Wydawnictwo Naukowe Uniwersytetu Mikolaja Kopernika, 2013. 442 s.

16. Old Age in the Middle Ages and the Renaissance / ed. Classen, A. Berlin: de Gruyter, 2007. 575 p.

17. Opacka-Walasek D. «...pozostac wiernym niepewnej jasnosci». Wybrane problemy poezji Zbigniewa Herberta. Katowice: Wydawnictwo Uniwersytetu Sl^skiego, 1996. 184 s.

18. Poznawanie Herberta / wybor i wstзp Andrzej Franaszek. Krakow: Wydaw. Literackie, [T. 1]. 1998. 440 s. [T. 2]. 2000. 476 s.

References

1. Babuk A. V. Fenomenologija detstva v pojezii anglijskih romantikov [Phenomenology of the childhood in English romantic poetry]. In: Chasop. Belarus. dzjarzh. un-ta. Filalogija. 2017. no. 1. S. 45-50. (in Russian).

2. Butevych V. Zamitky pro odyn virsh Zbignjeva Herberta u nicsheansjkomu konteksti. [Notes on one verse by Zbigniew Herbert in the Nietzschean context]. In: Mova i kuljtura. 2016. Vyp. 18. Tom V (180). S. 137-144. (in Ukrainian).

3. Herbert, Z. Poeziji [Poetry] : [poljsjk., ukr. movamy] / per. ukr. movoju V. Dmytruka. Ljviv: Kamenjar, 2007. 641 s. (in Ukrainian).

4. Istorija jevropejsjkoji mentaljnosty [History of the European mentality] / Za red. Petera Dinceljbakhera / Pereklav z nim. Volodymyr Kam'janecj. Ljviv: Litopys, 2004. 720 s. (in Ukrainian).

5. Pigrov K., Sekackij A. Bytie i vozrast. Monografija v dialogah [Being and age. Monograph in dialogs]. SPb.: Aletejja, 2017. 250 s. (in Russian).

6. Epshtejn M. K filosofii vozrasta. Fraktal'nost' zhizni i periodicheskaja tablica vozrastov [To the philosophy of age. The fractality of life and the periodic table of ages]. In: Zvezda. 2006. no. 4. URL: https://magazines.gorky.media/zvezda/2006/4 /k-filosofii-vozrasta-fraktalnost-zhizni-i-periodicheskaya-tablicza-vozrastov.html (in Russian).

7. Abriszewska, Paulina. Lustrzane konfrontacje Pana Cogito [Mirror confrontations of Mister Cogito]. Bialostockie Studia Literaturoznawcze. 2018. № 12. S. 41-58. (in Polish).

8. Baranczak, S. Uciekinier z Utopii. O poezji Zbigniewa Herberta [Refugee from Utopia. With the poetry of Zbignieva Herbert]. London : Polonia, 1984. 155 s. (in Polish).

9. Childhood in the Middle Ages and the Renaissance, The Results of a Paradigm Shift in the History of Mentality / ed. Classen, A. Berlin: de Gruyter, 2005. 444 p.

10. Herbert i znaki czasu. Colloquia Herbertiana [Herbert and signs of time. Colloquia Herbertiana], red. E. Feliksiak, M. Les, E. Sidoruk, T. 1: Bialystok, 2001, T. 2: Bialystok, 2002. (in Polish).

11. Herbert, Zbigniew. Stary Prometeusz [Old Man Prometheus] (wiersz klasyka). [Електронний ресурс]. URL: https://literatura.wywrota.pl/wiersz-klasyka/41986- zbigniew-herbert-stary-prometeusz.html (in Polish).

12. Kaliszewski, Andrzej. Gry Pana Cogito [Games of Mister Cogito]. Krakow: Wydawnictwo Literackie, 1982. 242 s. (in Polish).

13. Kornhauser, Julian. Usmiech sfinksa : o poezji Zbigniewa Herberta [Sphinx smile: about the poetry of Zbigniew Herbert]. Krak ow : Wydawn. Literackie, 2001. 168 s. (in Polish)

14. Lig^za Wojciech. Herbert: krotka historia czytania [Herbert: short history of reading]. In: Konteksty kultury. 2018/15, no. 1, S. 4-27. (in Polish).

15. Mikolajczak M. Pomi^dzy koncem i apokalipsq: o wyobrazni poetyckiej Zbigniewa Herberta [Between an end and apocalypse: with poetic imagination of Zbigniev Herbert]. Torun: Wydawnictwo Naukowe Uniwersytetu Mikolaja Kopernika, 2013. 442 s. (in Polish).

16. Old Age in the Middle Ages and the Renaissance / ed. Classen, A. Berlin: de Gruyter, 2007. 575 p.

17. Opacka-Walasek D. «...pozostac wiernym niepewnej jasnosci». Wybrane problemy poezji Zbigniewa Herberta [«...remain faithful to uncertain clarity». Select problems of poetry of Zbignieva Herbert]. Katowice: Wydawnictwo Uniwersytetu Slqskiego, 1996. 184 s. (in Polish).

18. Poznawanie Herberta [Recognition of Herbert] / wybor i wst<?p Andrzej Franaszek. Krakow: Wydaw. Literackie, [T. 1]. 1998. 440 s. [T. 2]. 2000. 476 s. (in Polish).

Abstract

Age Coordinates of the Personal Lifeworld in the Zbigniew Herbert's Poetic Philosophy

Lilia Lavrynovych

The article deals with the philosophical and poetic understanding of the age categories of childhood, maturity, old age in the lyrics of Z. Herbert. On the basis of a number of poetic works from different periods, age mods as the phenomena that make up the existential center of human existence have been analyzed.

Herbert childhood appears mainly through the prism of concrete, real or personalized images based on his own memories that tend to universalisation. The phenomenon of maturity in the poetry of the Polish author is the most intense and ambivalent state of existence.

The problem of old age as a problem of extinction is presented. The phenomenon of old age is perhaps most actualized, and often in opposite contexts (either because of the motives of ancient Stoicism, or because of the use of the poetics of paradox in order to portray the absurdity of the destruction of human consciousness in the death state).

Key words: Z. Herbert, phenomenology of age, childhood, maturity, old age, the poetics of paradox.

Размещено на Allbest.ru