Дуалізм наукового та художнього мислення Францішека Равіти-Ґавронського

Размещено на http://www.allbest.ru/

2

Дуалізм наукового та художнього мислення Францішека Равіти-Ґавронського

У статті проаналізовано дуалістичний характер наукового та художнього мислення творчості польського історика, письменника та публіциста доби позитивізму Францішека Равіти-Ґавронського. Досліджено дуалізм у творах ХІХ ст. та суперечливість у поглядах автора. Систематизовано основні визначення художнього та наукового мислення, міфу та прози ХІХ століття у творчості польських позитивістів.

Ключові слова: художнє та наукове мислення, міф та міфологія, позитивізм, дуалізм, Францішек Равіта-Ґавронський.

Yanina Yakovenko. Dualism of the scientific and artistic thinking of

Franciszek Rawita-Gawronski. Dualistic character of the scientific and artistic thinking of work of the Polish historian, writer of epoch of positivism and publicist Franciszek Rawita-Gawronski is analysed in the article. Dualism in works of XIX century and contradiction are investigated in the looks of author. Basic determinations of the artistic and scientific thinking are systematized, myth and prose of XIX century in work of Polish positivisms.

In aspiring to connection of the scientific and artistic thinking authors at times lo st control and the determined locations in works grew to the role of myth through piling up rou nd them valuesmythical, if they were used by literature. Myth as means of transmissi on of the educed true have universal character and performs the duty to the thinking s tandard that allows to cognize reality. Thus it was very important to save a scientific look to the problem.

Key words: artistic and scientific thinking, myth and mythology, positivism, dualism, Franciszek Rawita-Gawronski.

позитивізм міф проза наукове мислення

У творчості Францішка Равіти-Ґавронського наявний дуалістичний характер. Його художні твори подекуди важко відрізнити від наукових робіт. Міфічність та історизм були тими елементами, якими автор послуговувався при написанні своїх романів. Доба позитивізму - ХІХ ст., нелегка політична ситуація, яка панувала в Польському Королівстві, - все це спричинило інтерес до аналізу наукового та художнього мислення письменника, який протягом життя сам не міг визначитись, до котрої зі сторін перейти. У свої історичні твори подекуди вносив елемент міфічності, який повністю затьмарював правдиві історичні події, або ж, навпаки, історизм романів виходив за рамки літератури. Тому варто прослідкувати й з'ясувати, до якого кола - наукового чи літературного - належав Францішек Равіта-Ґавронський.

Наразі не існує цілісного дослідження творчості цього польського письменника ХІХ століття. В Україні були проведені поодинокі дослідження, які спиралися на матеріали польських істориків та літературознавців, зокрема Евґеніуша Коко, Яна Паруха та Олени Шельонжик-Коменди. Творчість Францішка Равіти-Ґавронського цікавила дослідників із точки зору історичного минулого України та Польщі, теми козацтва та гайдамаччини, а також як знавця історії України-Русі у Київських літописах.

Основною метою цього дослідження є загальний аналіз творчості Францішка Равіти-Ґавронського, спроба простежити та визначити характер його мислення у творах періоду доби позитивізму. Завдання, яке виникає з мети, - це систематизація поглядів та виокремлення елементів художнього й наукового мислення у доробку письменника.

У польській літературознавчій науці не існує визначення «художнє мислення». Його швидше розуміють на інтуїтивному рівні та використовують поза нормами літературознавства. Аналітична філософія стверджує, що доступ до мислення відбувається виключно через аналіз мови. «Wydajз siз, zetomialnamysli Albert Einsteinmowiqc, zewmysleniunaukowymwyobrazenianaukowelubslowawewnзtrzne nie mogqpojawicsiз wpelniswiadomie, gdyzstantenjesttylko ideaUzacjq, a nigdy nie istniejerealnie»[2, с. 283]«Здається, це мав на увазі Альберт Ейнштейн, коли говорив, що в науковому мисленні - наукові уявлення та внутрішні слова не можуть з'явитись цілком свідомо, оскільки стан цей є лише ідеалізацією, проте ніколи не існує реально».. Подібні процеси відбуваються у художньому мисленні. Перший прояв інтуїції, який відтворюється в голові письменника, говорить, що це не «нормальне мислення», що йому далеко до логічності, що воно ірраціональне, інтуїтивне. Особливо помітно це у світі художнього творення, оскільки воно повністю відрізняється від реального світу, а більше нагадує міф, фантастичну чи міфологічну оповідь. Міф - це власне оповідь, яка за допомогою символів та алегорій розповідала про походження світу, людей та богів. Кожна епоха по своєму відбирала міфи й аналізувала їхні символи, беручи з них лише те, чого потребувала. Міфологія спричинилася до виникнення художньо - естетичної свідомості. Вона була основою розвитку мистецтва всіх народів світу, була її підґрунтям. При цьому може здатися, що феномен міфічності й художній феномен - це похідні тієї самої функції творення, що художньо створений світ - це живий міф. «Myslenieartystycznetonowyfenomenintegralniepowiqzanyzmysleniempojзciowym, zetapemprzejsciacziowiekazcywilizacjimitudocywilizacjiopartejnarozumie, racjonalnosci, logicznosci» [10, с. 182]«Художнє мислення - це новий феномен, який інтегрально пов'язаний з концептуальним мисленням, з етапом переходу людини від цивілізації міфу до цивілізації заснованої на розумі, раціональності, логічності»..

Художнє мислення має предметно-суб'єктний характер, подібний до міфічної свідомості. «Mit bardziejzwiqzanyjestz ontogenezqcziowieka - jestjakbysensotworczqesencjqcziowieka, czymsnaczymbuduje siз konstrukcjajegoindywidualnejumysiowosci. Mit jestjejgenetycznymfundamentem, ajeszczeszczegoiowiejmoznapowiedziec, zejestbazqumysiowosci, ktoraorganizuje, integrujeorazpozwalaumysiowosciludzkiejbycspojnqcaiosciq» [10, с. 185]«Міф, більшою мірою, пов'язаний з онтогенезом людини, є своєрідною смисловою сутністю людини, чимось, на чому будується конструкція його індивідуальної свідомості. Міф є її генетичним фундаментом, говорячи більш конкретно, є основою мислення, яка організовує, інтегрує й дозволяє людській свідомості бути цілісністю»..

Натомість наукове мислення, згідно з думкою Вінценти Квятковського, характеризується4-маосновними рисами: об'єктивність, оригінальність, достовірність та багатосторонність. Наукове мислення, яке служить лише і виключно для пізнання правди відносно дійсності, не може бути інше, аніж об'єктивне. Тобто, наукове мислення цілком позбавлене особистої думки щодо оцінюваного предмету; наукове мислення, за своєю природою, служить реальності, є знаряддям її критичного пізнання. «Zrodlowosc myslenia naukowego polega na wylqczeniujakiegokolwiek posrednictwa obcej mysli jako oslony subiektywnej miqdzy badaczem a rzeczywistosciq badanq stanowiqcq przedmiot materialny jego badan» [7, с. 15]«Оригінальність наукового мислення полягає у виключенні будь-якого посередництва чужої думки як суб'єктивного щиту між науковцем та досліджуваною реальністю, що становить матеріальний предмет його дослідження».. Цей аналіз полягає у проведенні текстуальної літературної та історичної критики, необхідної для доведення їхньої автентичності та правдоподібності. Критичний аналіз джерел призводить до його інтерпретації, тобто до розуміння його історичного змісту, який вклав автор; наукове мислення опановує матеріал не в асоціативний спосіб, а логічно. Наукова тема повинна представляти певну реальну проблему, а не фікційну: «...niechwi§ckazdyprzyszlytworcanaukowyuczysi § swemysliwyrazacwslowach, niechdbaoswojjqzykistarasi§ pisacnie tylkoprostoijasno, znieublaganqscislosciqlogicznq, alezajmujqcoipigknie. Tylkopigknedzielaprzetwarzajqwieki, wplywswojwywierajqcna corazdalszepokolenia» [7, с. 28]«...отже, нехай кожен майбутній науковець вчиться виражати свої думки у словах, нехай турбується про свою мову і старається писати не лише прямо і зрозуміло, з невблаганною логічною ретельністю, але цікаво і гарно. Лише гарні твори змінюють століття, впливаючи щоразу більше на майбутні покоління»..

Про письменників доби позитивізму та романтизму, у свідомості яких існувало протиріччя художнього та наукового мислення, слушно написала Марія Брацка: «Міф у творчості польських помежівних романтиків необхідно інтерпретувати, з одного боку, як глибинну структуру тексту, що репрезентує екзистенційну модель світу, а з іншого - як спробу створити бажану, відмінну від реальності картину світу, у якій прописані бажані цінності» [1, с. 240]. На її думку, міфи виконують утилітарні функції - надають сенс оточенню, встановлюють у природі й суспільстві порядок і гармонійне співвідношення. Інтегральною частиною програми романтизму в усіх слов'янських літературах була слов'янська ідея. Усі шукали ідеалу вольності в слов'янському міфі. У таких прагненнях автори- романтики часом втрачали міру, і певні місця у їхніх творах зростали до ролі міфу через нагромадження навколо них міфічних значень, якщо вони використовувалися літературою. Міф як засіб передачі виявленої правди має універсальний характер і виконує функцію зразка мислення, який дозволяє пізнавати дійсність. Позитивісти не захоплювалися міфом, а відкидали його. Література користується ним лише з метою інкрустації або використовує його як паралель.

Програмні засади позитивізму в Польщі безпосередньо були пов'язані з відображенням причин поразки Січневого повстання (1863-1864 рр.), а також зі спробами окреслення перспектив національного побуту після поразки. Це призвело до звернення до Яґеллонського міфу. Равіта-Ґавронський, як і сотні інших ентузіастів після конспіраційного досвіду, а також участі в повстанні, часто замислювався над сенсом збройних дій. Ставилися питання про шанс успіху, про майбутнє національно-визвольного руху. Сам факт січневої поразки й репресій царського уряду щодо учасників, переконували, що збройна боротьба не змінить на краще польську ситуацію після поділів 1772, 1793 та 1795 років. Це спустошує країну, ламає економіку. Поразка Січневого повстання була поразкою не лише політичної боротьби польського народу за визволення з-під московського ярма. Вона стала поразкою ідеалів, якими керувалася польська романтична література. З огляду на тогочасні події, об'єктом зображення в літературі позитивізму ставала проста людина. Письменники робили акцент на різні прошарки населення, велику увагу приділяли шанобливому ставленню до національно- визвольної боротьби та подальшого її зображення в літературі. Вони намагалися відмовитись від пафосу та надавали перевагу більш заземленій літературі на тему повсякденного життя. У кінці шістдесятих років ХІХ ст. відбулося формування програми польських позитивістів, яка щоразу набирала все більшої популярності та спиралася на 4 головні ідеї - «органічна праця», «праця біля основ», асиміляція євреїв та інших національних меншин, емансипація жінок. Такі погляди набували щоразу більше прихильників на польських землях. На початку 1880-х років, а саме на початку своєї літературної діяльності Равіті-Ґавронському були близькі ідеї варшавського позитивізму попередньої епохи, вплинули на нього також народницькі тенденції, які поширювалися серед «кресової»інтелігенції. Твори першого десятиліття його творчості були відбитком тих поглядів, які були присутні в тогочасній публіцистиці. Від половини 1884 до кінця 1886 р. були надруковані перші історичні повісті Равіти: «На кресах» («Na kresach»), «Пан гетьман Мазепа» («PanhetmanMazepa»), «Золотобородий Емір» («Ztotobrody Emir»), а також на сучасну йому тематику «Шукачі щастя» («Poszukiwacze szcz^scia») та ін. У творі «На Красному Дворі» («Na Krasnym Dworze»), який був надрукований у 1889 р., автор із симпатією показав Болеслава Сміливого, про якого говорив як про захисника народу від тиску можновладців. Проте у творах на сучасну йому тематику він обмежив позитивну програму до гасла «органічної праці» і «праці біля основ». Герой роману «Дві дороги» («Dwie drogi»), освічений син українського селянина Павло Бульба є речником національної єдності, яку, на його думку, можна досягти «tylko na wspolnymgruncieprawdziwieludzkiejoswiaty» [3, с.106]«лише на спільному ґрунті справжньої освіти для людей».

На відміну від романтиків, позитивісти відкидали боротьбу із загарбниками революційним шляхом як неефективну і таку, що приносить більше шкоди, ніж користі. Свої цілі вони хотіли реалізувати в рамках панівного права. Коли 1871 р. Александр Свєнтоховський на сторінках «Przegl^du Tygodniowego» опублікував статтю «Ми і Ви» [11], у якій виклав програму польського позитивізму, це привело до суперечки між прихильниками нових течій - «Молодими» - та консерваторами, які підтримували ідеї романтизму, - «Старими». Консерватори звинувачували позитивістів у відсутності патріотизму й ослабленні національного духу через відмову від збройної боротьби. «Молоді», зокрема, вважали, що повстання у тих умовах не мало шансів на успіх і що спочатку варто зміцнити суспільство завдяки підвищенню рівня життя. У творі «Дві дороги» головний герой говорить: «...sitmoralnychiintelektualnychspoieczenstwa nie zdobywa si§ rzekomym bohaterstwem, ale powolnq pracq» [3, с. 110] «...моральні та інтелектуальні сили суспільства не можна здобути уявним героїзмом, а лише повільною працею»..

Такою «повільною працею», згідно з думкою Ґавронського, мало би бути заплановане на 1884 р. в Києві, а згодом заборонене через цензуру видання журналу, який би зосереджував та повертав дожиття польські літературні сили на кресах та розвивав польську культуру, а також покращував стан Речі Посполитої загалом. На думку Равіти-Ґавронського, єдиним методом боротьби з загарбниками було зміцнення економіки і всіх суспільних прошарків. Практичний підхід до таких справ породив би законність. Він полягав у визнанні загарбницької влади й підпорядковуванню їй, аби забезпечити економічний розвиток. Равіта пропонував ввести поняття індустріалізації та урбанізації як аспектів цивілізаційного поступу суспільства, а не держави, під керівництвом та опікою так званого «середнього міщанства», тобто найменш залежного від влади класу. Національні інтереси відкладалися на невизначений час, тим часом ідеологи польського позитивізму шукали підтримку в «продуктивній праці» кожної суспільної одиниці задля добра цілого польського суспільства. У романі «З дому неволі» («Z domu niewoli») Ґавронський так характеризував цей напрям: «Azeby narцd mцgt rozwijac si§, ksztattowac, pracowac, postqpowac na drodze cywilizacyjnej, potrzebuje spokoju... Spokцj moze dac tylko zgoda z Rosjq. To byt ostateczny wniosek „Naszejprzysztosci” (czasopismo)» [4, с. 135] «Аби народ міг розвиватися, формуватися, працювати, слідувати в напрямку до цивілізації, це вимагало спокою... Спокій може дати лише згода з Росією. Це був остаточний висновок «Нашого майбутнього» (часопис)»..

Ідею польсько-руської солідарності, яка б ґрунтувалася на спільному прагненні до свободи, письменник проголосив у романах на українську тематику, вже вище згаданих: «На кресах», «На Красному Дворі», «Пан гетьман Мазепа» та «Золотобородий Емір». Його цікавили постулати демократизації суспільства та рівність прав усіх станів. Найважливішими постулатами позитивізму, які переважали у творчості Равіти-Ґавронського, були «органічна праця» і її основний складник - «праця біля основ». Тематичний поділ на підставі цих концептів чітко проявляється в романах Ґавронського на сучасну тематику: «Чужа кров» / «Obca krew» (органічна праця) та «З дому неволі» (праця біля основ).

У творчості письменника поняття «органічна праця» функціонувало в загальному значенні, зародки якого сформувалися ще близько 1848 року в таємних колах, які заперечували повстання. У той час збройна боротьба означала просоціальну орієнтацію, натомість економічна програма залишалася на другому плані. Після поразки повстання позитивісти прийняли гасло «органічної праці», доповнюючи його ліберально-міщанським змістом. Справу боротьби за незалежність відклали на дальший план, але не відмовилися від неї. Центральною проблемою роздумів Равіти було питання долі Польщі в аспекті наростаючих прагнень різних соціальних прошарків, зокрема селян. Восени 1901 р. Ґавронський купив маєток Лозину, яка знаходилася поблизу Львова. Невелика відстань від міста дозволяла підтримувати зв'язки зі львівським культурним життям, певне відокремлення сприяло розвиткові нового напрямку письменницької діяльності автора.

Оселення в Лозині збіглося з його відходом від белетристики і практично повній відданості праці історика, яку в дев'яностих роках він поєднував з літературною працею. Писав: «Dziesi^cioletni pobyt w Lozinienalezydonajwydatniejszychinajpracowitszychokresowmegozycia» [5, c. 96]«Десятилітнє перебування в Лозині вважається за найбільш плідний та найбільш жвавий період мого життя».. У цей час, Ґавронський-історик опублікував двотомні монографії: у 1902-1903 рр. «1863 рік на Русі» («Rok 1863 na Rusi») та у 1906-1909 рр. «Богдан Хмельницький» («Bohdan Chmielnicki»). Письменник був свідомий необхідності розглядати інтереси всіх суспільних груп у Речі Посполитій. Проте вважав, що це повинно настати на шляху раціональних дій, які приведуть до змін еволюційних, а не революційних. Згідно з позитивістською концепцією, література повинна була приносити користь, тобто бути знаряддям передачі програми позитивістів. Це спричинило зростання прози як чинника, що формує суспільство, у той час як епічні жанри становлять краще знаряддя для вираження позитивістських ідей, ніж ліричні. «W naszym wyjqtkowym polozeniu nie zadawalniamysi§ w pisarzu artystq tylko, ale wymagamy od niego obrony pogngbionych praw narodowych, spolecznych i politycznych», - писав Ґавронський в листі до Елізи Ожешкової [5, с. 47]«У нашому унікальному положенні, ми не можемо задовольнятись лише письменницькими вміннями автора, він повинен бути оборонцем пригноблених національних, суспільних та політичних прав».. Позитивісти розпочали нову епоху, метою якої було зацікавлення конкретними речами, вивченням того, що доступне для розуму, сприяє отриманню істинних знань, не обмежуючись критикою, а даючи певні позитивні характери, обставини та ситуації. Із цього приводу Яніна Кульчицька-Солоній писала: «Програма польських позитивістів складалася з багатьох компромісів. Позитивізм шукав шляхи між конспірацією, збройними повстаннями, відмовою від битв, інколи навіть народним самовбивством, шукав середній шлях між романтичною, ідеалістичною концепцією народу, що існує понад політичними межами позитивістських концепцій суспільства. Позитивізм шукав шлях між бажанням відносної стабільності і до удосконалення життя шляхом реформ і випробувань» [8, с. 174].

Восени 1913 р. Равіта-Ґавронський з історика знову перекваліфіковується на белетриста. У цей час він пише «Оман Степовий» («OmanStepowy»), який вийшов друком у 1914 році, а в 1913 р. написаний його найслабший роман «Хіо» («Chio»). Перші повоєнні роки були періодом «живої» письменницької діяльності Ґавронського. У цей час з'являються романи «Король і цариця» («Krolicarowa») - 1920 р., «Історія родини Животовських» («DziejerodzinyZywotowskich») - 1921-1922 рр., монографія «Українська козаччизна в Речі Посполитій» («KozaczyznaukrainnawRzeczpospolitejPolskiej») - 1922 р., та інші історичні праці.

Основний напрямок розвитку літератури в добу позитивізму йшов від трактування літератури як засобу агітації й популяризації визначених та вже готових програмних гасел - до розуміння її своєрідних можливостей й окремих цілей. Уже в 1850-х рр. роман вийшов на перший план доби позитивізму, оскільки на матеріалі роману найкраще можна представити знамена панівного в той час літературного напряму, а саме реалізму. У літературі доби позитивізму автори уникали міфічності. Мова позитивістів, які прагнули до якнайбільш правдивого зображення дійсності, замінила метафоричну емоційну мову романтиків. Даніела Подлавська та Івона Плученнік назвали цей стиль «стилізацією на алітературність» [9]. Передусім зображалося буденне життя, був відсутній міфічний елемент загадковості, проте це не означало заперечення міфу як такого, він перейняв дещо іншу форму. Міхал Кузяк писав із цього приводу: «Znamienne, zewpierwszejfaziepozytywizmu (tendencyjnej) wiqkszynaciskpolozononauzytecznoscliteraturyzaangazowanejwspelnianiedoraznychfunkcjispolecznych, natomiastdrugafazaepokiwiqz§ si§ glowniezzainteresowaniemproblematykqpoznawczq. Pisarze poddajq swiat krytyce, stawiajq dotyczqce do pytania (sluzy temu realizm krytyczny i naturalizm)» [6, с. 241]«Характерно, що в першій фазі позитивізму (тенденційній), більший акцент зроблено на вживаність заангажованої літератури, на виконання негайних суспільних функцій, натомість, друга фаза епохи пов'язана, головним чином, із зацікавленнями пізнавальною проблематикою. Письменники піддають світ критиці, ставлять питання, які стосуються цієї проблематики (цьому служить критичний реалізм та натуралізм)»..

Тогочасні письменники й прихильники реалізму закликали до вичерпного зображення дійсності, виявлення усіх прошарків суспільства та наближення художнього світу до звичайного життя. Письменник повинен був бути вченим із холодною об'єктивністю, без зайвого суб'єктивізму описувати ту чи іншу проблему. Влучно підкреслив Вінценти Квятковський: «Roznica mi§dzy stylem literackim a naukowym polega na tym, ze styl naukowy nie moze tolerowac ani jednego zdania, ktore byioby wprowadzone bez potrzeby kompozycyjnej» [7, с. 28]«Різниця між літературним та науковим стилем полягає у тому, що науковий стиль не може допустити жодного речення, яке б було введено без композиційної потреби».. Попри все це, позитивісти не відкидали повністю міф, у їхній творчості з'явився так званий Яґеллонський міф, який знову дав полякам надію на визволення після поразки Січневого повстання. Влучно зауважила Марія Брацка: «Міф у часи романтизму ставав метафоричною фігурою метафізичної правди, яка мала виявити первинні, незалежні від історичних змін елементи людського існування. Допомагала цьому світоглядна переорієнтація з раціоналізму на національно-язичницькі й християнські міфології» [1, с. 239]. Поруч із правдоподібністю життя ілюзія реальності була другим постулатом тогочасного реалізму. Для письменників і критиків важливим було не лише правдиве зображення постатей та явищ, але й художнє зображення - багате, інтенсивне і виразне, далеке від фантазій чи пам'яті, які відносяться до об'єктивної реальності.

Ілюзії реальності письменники досягають завдяки деталізації оповіді, уповільнення її темпу і розбудові та повсякденній стилістиці діалогових партій. Також їй служить те, що твір не лише творить фікційну реальність, але й сам нею є. Проте виникла суперечність між директивою пізнавальної цінності та ілюзії реальності. Що стосується

Равіти-Ґавронського, то домінування історичної тематики у його літературній та науковій творчості пов'язувалася з позитивістськими зацікавленнями історією держави, які ототожнювалися з діяльністю «історичних шкіл». У творчості Равіти можна знайти заклик до історичної концепції «краківської школи». Погляди письменника, головним чином, співпадають із поглядами представників краківської історичної прози, а саме їхнім пошуком причин занепаду Речі Посполитої. Ґавронський розділяв погляди Юзефа Шуйського, який робив акцент на аутогенні чинники деструкції держави, які спричинили домінування можновладства при одночасному моральному послабленні шляхти. Равіта також погоджувався з оцінкою Міхала Бобжинського, який говорив про початок послаблення Речі Посполитої після смерті Стефана Баторія, коли, зокрема, магнати почали зловживати «золотою вольністю». Юзеф Шуйський говорив, що польське суспільство було найбільш морально здоровим в епоху панування П'ястів, поступово втрачаючи цноти внаслідок «одностороннього індивідуального розвитку».

Ці теорії підтверджуються романами Равіти «Від Познані до Києва скрізь Польща однакова» («OdPoznaniadoKijowawsz^dziePolskajednakowa») i«На Красному дворі» («Nakrasnymdworze»), де він показує події з часу перебування у Києві Болеслава Сміливого та Болеслава Хороброго, та де автор вбачає у XVIII ст. контрапункти до Середньовіччя. У свою чергу, в романах із часів повстання Костюшки - «Рацлавіце» і «Варшава» («Radawice», «Warszawa») - Равіта вдало робив акцент на потребі припинення тиску на не шляхетські верстви, а також показував співучасть селян у політично-військових діях держави. Подібні постулати висував один із головних представників «консервативної школи» Міхал Бобжинський. Варто також підкреслити, що краківських істориків із Ґавронським поєднував погляд, що підкреслював потребу щоденної, важкої праці для зміцнення основ національного добробуту.

На погляди Равіти справили вплив також представники «варшавської школи», зокрема Тадеуш Корзон. Автор «Харцизів» («Charcyzy»), як і варшавські історики, акцентував роль загарбників у процесі деградації польської держави. Становище Равіти є синтезуюче у стосунку до науково-історичних «шкіл»: краківської, яка визнавала «власну вину поляків», та варшавської, яка вбачала головні причини поділів держави у дії зовнішніх чинників. Збіг у поглядах Равіти та Корзона можна простежити в апофеозі Тадеуша Костюшки. Творець варшавської школи в науковій монографії «Костюшко. Біографія, взята з документів» («Koscшszko. Bюgrafm z dokument6w wysnuta») прославляє головнокомандувача повстання. Подібну характеристику генерала містять романи Ґавронського «Варшава» та «Рацлавіце». Натомість іншу думку, ніж Тадеуш Корзон, Равіта виражав стосовно польського просвітництва, зокрема діяльності Станіслава Авґуста. Думки варшавського історика про розсудливу, далекоглядну політику останнього монарха Польщі не отримали підтримки Ґавронського, який висловив дуже критичну думку про короля Понятовського як політика й головнокомандувача держави (наприклад, у романах «Король і цариця» та «Варшава»).

Висновки

Дуалізм мислення Ґавронського полягав у тому, що в ньому боролись єство історика та письменника; історична белетристика письменника є конфронтацією його науковим працям. Вона характеризується синкретизмом фабульних розв'язок. Його історичні повісті піднімають питання ролі козаччини або ж гайдамаччини в історії Речі Посполитої, концентруються навколо роздумів над відповідальністю шляхетського стану за регрес Польщі. Еклектичний стиль романів Ґавронського найближчий до типу, який сформував Генрік Сенкевич. Ґавронський у подібний до Сенкевича спосіб визначає зв'язок між фактографією та літературним вимислом у творі. Вигадані постаті беруть активну участь у розвитку історичного сюжету й нерідко в істотний спосіб впливають на його перебіг. Однак Равіта без порівняння меншою мірою використовує фабульні колізії, які динамізують події (поєдинки, погоні та ін.). Пропорції між правдоподібністю історії та творчим вимислом неоднакові у різних творах автора. Наприклад, у творі «Король і цариця» єдиним історичним фактом була зустріч Станіслава Понятовського з Катериною ІІ в Каневі в 1787 році, решта зображених подій є белетристичною вигадкою. В інший спосіб представлено події у творах «Рацлавіце», «Варшава», де домінують історичні події та постаті (Костюшко, Ґловацький, Кілінський, Іґельстром, Станіслав Авґуст, Мадалінський та ін.). Автор зізнався в певній літературній містифікації, яка мала нагальну політичну мету: пробудження в середовищі польської інтелігенції прагнень до визволення.

Історична белетристика Равіти-Ґавронського є еклектикою кількох різновидів роману: Вальтера Скотта, Генрика Сенкевича, а також інших авторів тогочасної романістики ХІХ ст. і часом публіцистичного стилю. Насичення літератури позитивістської доби ідеологічним змістом було особливо помітним. Головна увага приділялась суб'єктивності. Однак важкобуло поєднати суб'єктивність та реалізм. Зміст роману ставав більш складним і багатозначним, так, що складно було його підвести до програмної теми. Ці явища у свідомості письменників і критиків викликали зміну акцентів з дидактичного апріоризму на емпіризм, говорячи мовою тогочасної теорії - з «суб'єктивності» на «дослідницький метод» і «предметність», тобто конструкцію літературної фікції з результатів старанного та, можливо, об'єктивного дослідження.

Таким чином, позитивісти не могли цілком відійти від міфологічного аспекту зображення історичних подій, тінь романтизму була присутня у творах цієї тематики. Внутрішня боротьба, яка відбувалася у свідомості письменників цього періоду, показує, наскільки важливим було передати історію, послуговуючись художнім вимислом. Поразка Січневого повстання, як і руйнування ідеалів романтиків, спричинилися до розвитку нової програми, яку позитивісти намагалися втілити в життя. Саме тому історія та міф стали невід'ємними елементами прози польських позитивістів, у тому числі Францішека Равіти-Ґавронського.

Література