Синдром колоніальності у студіях Сергія Єфремова

Размещено на http://www.allbest.ru

Размещено на http://www.allbest.ru

Синдром колоніальності у студіях Сергія Єфремова

Соловей Елеонора Степанівна

Перейнятість Сергія Єфремова питаннями становища нової української літератури, умов її розвитку, особливостей перейденого нею шляху розглядається у статті як своєрідний «синдром», що визначив і спрямування діяльності, і характер та стиль науково-критичного доробку Єфремова. Під 'яремне, колоніальне становище нації підводять до беззастережного висновку, що мова і письменство як єдиний спадок та скарб народу виступають достоту «мірилом усіх речей». З цього погляду особливий інтерес становлять долі та твори письменників, що піддалися спокусі залишити «рідне поле» і присвятити себе літературі метрополії. Зокрема, академік Єфремов приділяє під цим оглядом особливу увагу постатям Володимира Короленка та Миколи Гоголя. У розглянутих працях Єфремов підійшов до питання історичної долі української літератури та її становища в російській імперії не лише як учений-дослідник, а й як політичний публіцист. Саме це надає неповторної своєрідності авторському стилю.

Постановка проблеми. Закладена в заголовку певна двозначність, звичайно, не є випадковою: синдром колоніальності тут розуміється і як свідомо обраний предмет наукових та критичних розважань, і як мимовільна властивість доробку дослідника, самого його мислення. Взяті порізну, вони не становитимуть істини, натомість разом можуть прояснити саму цю діалектику, важливу для національного самопізнання і безумовно актуальну в умовах нашого постколоніального розвитку.

Виклад основного матеріалу. Від самих початків своєї науково-критичної діяльності Єфремов серед чільних питань вирізняв становище української літератури, умови її розвитку, особливості перейденого нею шляху. Як історик письменства, саме на цьому він ґрунтував свої теоретичні засади: надто категорично відкидаючи попервах естетичний критерій як не оптимальний принаймні для історії саме цього письменства - розуміючи цю історію як «насамперед історію в людській творчості ідей» [1, 6]. Тривалий час це та аналогічні формулювання живили поширене дещо снобістське ставлення до Єфремова як надто засоціологізованого (з аналогією, за промовчанням, до сумнозвісного вульгарного соціологізму). Таким чином проскрибованість Єфремова та його спадщини в радянську добу змінилася згодом на певне упередження, уявлення про його буцімто апріорну «застарілість», «консервативність», цілковиту вписаність у народницьку парадигму. Проте нині, коли саме словосполучення «історія ідей» набуло нових конотацій: як методологія гуманітарного дослідження, як майже синонім інтелектуальної історії, як предметне поле сучасного історичного знання тощо - зверхнє сприйняття цитованого єфремовського постулату навряд чи доречне. єфремов український національний

Постійно й пристрасно наголошуючи драматизм національної історії українців, Єфремов, безсумнівно, керувався під'яремним, колоніальним становищем нації, висновуючи беззастережно, що мова і письменство - то єдиний спадок, скарб цього народу, «як вираз його духовної істоти, як символ його опрічности національної й як знаряддя самосвідомості, як пам'ятка од минулого й надія...» [1, 2]. Саме тому акцентує він у тій же п ередмові, що «визвольна ідея ...повинна стати основою всякої літератури» [1, 9], але українського письменства це стосується «тим паче», позаяк і сама історія його є не що інше, як історія визвольного руху в широкому розумінні.

Проблема полягає в тому, що ці твердження є і правдивими, і вразливими водночас. Для коректного потрактування їх маємо враховувати принаймні дві обставини: молодість автора, а також виняткову літературоцентричність тодішнього українського життя - політичного в тому числі. Аби зрозуміти природу цих крайнощів, цього максимального загострення думки - звернімося до першої значної праці Єфремова на цю тему - статті «Вне закона». Видрукована 1905 року у першому числі журналу «Русское богатство», вона, безперечно, була актом громадянської мужності автора, а заразом і свідченням ще молодих сподівань змінити стан речей формуванням громадянської опінії, утопічною надією вступити з імперським чудовиськом у діалог і чинити вплив силою свідчень та аргументів.

У кожному разі, як за сміливістю постановки питання, так і за ґрунтовністю розробки ця праця на час своєї появи була безпрецедентна. Єфремов розлого цитує тут тексти Валуєвського циркуляру, Емського акту, подає разючу картину утисків, переслідувань, заборон українського слова - аж до цілком анекдотичних, як пісенька «Дощик, дощик падає дрібненький» - французькою мовою на рідній землі, позаяк «малоросійською» тексти під нотами також були заборонені.

Фактично, Єфремов підійшов до питання історичної долі української літератури, її становища в російській імперії на рубежі століть і як політичний публіцист, і як учений-дослідник. Саме це поєднання надає ваги судженням автора статті «Вне закона». На його переконання, оцей здійснений ним екскурс як долі українського письменства, так і ставлення до неї російського суспільства та урядових сфер засвідчує, що дивна ситуація замовчуваності, невідомості та непомічання самого явища, за всієї ненормальності такого стану речей, є саме «нормою» імперського мислення, імперської психології. Він аналізує самий статус українського письменника, «поставленного не только вне закона, но даже вне «временных правил о печати...» [2, 16].

Не оминаючи такого прецеденту, як суворий вирок українській літературі з вуст Бєлінського, Єфремов фіксує не лише очевидні, самозрозумілі мотиви такої позиції, а й більш складні, глибинні, як-от «опасения, что появление особой литературы для украинского народа способно подействовать раздражающим образом на те сферы, которые пресловутое «единство» выставляли как официальный догмат государственной жизни России, и вызвать этим экстренные мероприятия против литературы вообще» [2, 17] (фактично, це є суть побоювань того ж таки Бєлінського). І не буде перебільшенням говорити тут про відкриття Єфремовим певного закону унітарної ідеології: будь-який такого роду прецедент справді стає приводом для підвищення пильності до «литературы вообще». Достатньо згадати хоча б «приморозки» вже наших 70-х років як реакцію на «відлигу» 60-х.

У останньому розділі статті «Вне закона» Єфремов ставить питання руба: кому потрібно, кому вигідно, аби література багатомільйонного народу перебувала в такому жалюгідному, такому глибоко ненормальному становищі. Статус російського письменника, твердить він, також має чимало від'ємних рис, та все ж він є незрівнянно кращий. Уся справа в імперській ієрархії, імперській, знову ж таки, психології, глибоко, аж до підсвідомості вкоріненій, вищими сферами й далі дбайливо плеканій. Розвінчуючи аргументи реакційних, шовіністичних публіцистів, він піддає їх перевірці з точки зору елементарної логіки, здорового глузду, моралі, нарешті - реальних законів літературного розвитку. Міркування державницькі, власне - великодержавницькі дістають тут усебічної та нищівної критики. «...Сепаратизм питается лиш стеснениями, является последствием их, а отнюдь не причиной» [2, 46].

Яко вправний тактик, Єфремов покликається при цьому на високих сановників царської Росії: тих із них, хто спромігся оцінити реальну шкоду примусового обрусительства - міністра освіти Головніна, колишнього міністра внутрішніх справ кн. Святополка-Мірського. І вже на цій основі узагальнює: «... не принося никому никакой пользы, подобные меры наносят неисчислимый вред, и притом не только тем, к кому они применяются, но и тем, ради кого это делается, подобно тому, как рабство в одинаковой степени развращает и раба, и господина» [2, 47]. Про це «лихо на обидва боки» він говоритиме і згодом, у праці «Фатальний вузол».

Варто пам'ятати, що стаття «Вне закона», як і «На мертвой точке» та «В поисках новой красотьі», які викликали свого часу вельми значний резонанс, - всі були задумані, виношені і написані молодим ще автором саме за тієї «найглухішої пори нашого громадського життя (1881-- 1905)», яку так виразно характеризував згодом Єфремов у передмові «Грінченко», 1929 р.: «...коли багатьом опали були руки в зневір'ї, коли українство ледве дихало в пазурах двохголового петербурзького орла» [2, 323]. І попри все - скільки в цих дошкульних статтях справжньої гідності, вимогливості - і переконання, що такий стан речей не є нормальний. Небажання приймати його міцно оперте на безвідносні, підставові цінності, на неперехідні взірці. Нарешті - на власне розуміння законів та потреб літературного розвитку - іманентних законів саморозвитку літератури, цілком ігнорованих, ясна річ, політикою царизму. Саме про це принагідно мовлено у статті «В поисках новой красотьі»: «Без прессы, без критики мы не в состоянии представить себе сколько-нибудь нормального развития какой угодно литературы» [2, 54]... Згодом, у «Фатальному вузлі», Єфремов знову підкреслить неможливість здійснювати без української преси “теоретичний зріст українства, обмірковування його потреб та завданнів силами самого письменства і постійний розвиток та вироблювання» [3, 36].

Нещасливі та несприятливі історичні обставини формували самий характер української літератури. Можемо тепер сказати, що вони ж таки формували характер та стиль її видатного дослідника. «Історія українського письменства» як чільна праця, як справа життя і як головна тема була для нього наскрізно пройнята виснажливою боротьбою за існування цієї літератури. Він вирізняв у цій історії окремі сюжетні лінії, як-от історія книговидання, самої української книжки (праця 1926 року «В тісних рямцях»), І кожен такий «сюжет» знову підтверджував непримиренну, повсякчасну боротьбу двох сил. Однією були самі вимоги часу, внутрішня творча сила народу, другою - імперська політика російського уряду, «руїнницька сила, що нівелювала розбуркані змагання й приборкувала їх, ріжні переходячи стадії насильства» [3, 163].

Одна з особливо болючих для Єфремова тем, до якої він раз у раз повертається - це вихідці з України, які стали російськими письменниками. Його цікавлять як історичні передумови, так і особистісно-психологічні перипетії цього феномену, наслідки та уроки. Бодай побіжно, але з відчуттям важливості теми він говорить про це у передмові «Котляревський» (1909). «Ідейному впливу мандрованого дяка [себто Сковороди. - Е.С.] повинні ми подякувати за те, що не пішов Котляревський слідом Богдановичів, Капністів та Гнідичів» [2, 133]... Ще раніше, року 1906, Єфремов відкриває «Українські твори» Євгена Гребінки коротким «Переднім словом», що наскрізь пройняте цією ж думкою. Нарешті про Гоголя та про Короленка він пише цілі розвідки під цим кутом зору і дає їм украй промовисті назви «Між двома душами» (1909) та «Фатальний вузол» (1910). У праці «Шевченко й українське письменство» (1907) Єфремов виразно накреслив самий стрижень означеної проблеми: два шляхи для письменника з України в тій національно-культурній ситуації, в якій утворилася і відтоді існувала нова українська література. Один шлях - це рекрутуватися до літератури панівної нації і тим здобути всі умови для творчості; другий - зберегти вірність собі і своєму народові і тим приректи себе, разом із цілою літературою, на всі утиски і всі несприяння. «І нам цікаво, - наголошує вчений, - знайти ту силу відпорну, що виявила себе дужчою од згаданого складу життя». А заразом дослідника цікавить і явище протилежне - «невідпорність», піддатливість, «дводушність». До честі Єфремова слід сказати, що він усіляко, часом аж підкреслено, намагається бути об'єктивним: ретельно фіксує всі життєві обставини, що сприяли «роздвоєнню душі» (а точніше - національної свідомості), наголошує, особливо у випадку Гоголя, драматизм похідних від того суперечностей. Але, напевно, він свідомий також і того, що сягнути насправді тієї об'єктивності понад його сили: власна позиція, власна оцінка беруть гору. «Питання про міру свідомості, про її висоту мені і здається найцікавішим...» - це мовлено про «наших письменників початкової доби» («Шевченко й українське письменство»), - але виразно екстраполюється і на пізніші часи, аж до недавніх.

З цього погляду заслуговують на спеціальну увагу вже не раз тут згадувані розважання Єфремова про «Историю моего современника» В. Короленка, друковані спершу в кількох номерах газети «Рада» у рубриці «З нашого життя» (1910) - без заголовку, і видані того ж року окремою книжкою під назвою «Фатальний вузол». Власне, спогади Короленка - тільки привід, своєрідний символ процесу, про який ідеться критикові: «...як з українського інтелігента кінець-кінцем виходить здебільшого людина, органічно чужа для українського народу і всього життя його, як нарождаються кадри загальноросійської інтелігенції - той осібний тип «общеросса», що власне скидався б на якусь фікцію, якби на практиці не грав такої великої ролі в житті» [З, 30]. Так що початкове питання: чому добродій Короленко не став українським письменником, веде далі до питань незрівнянно ширших, складніших: «Коли зважати на постійність та систематичність отакого з'явища - так це ж просто якась національна катастрофа, що могла б налити вщерть жахом та відчаєм наше серце, якби ми не добачали справжньої причини цього з'явища і разом з тим не спробувати пошукати й ліків на таке величезне національне лихо, що крапля по краплі виточує кращу кров із нашого національного організму...» [З, 31].

Прагнучи збагнути природу цієї «катастрофи», цієї «психологічної загадки», Єфремов шукає витоків та причин і дає ретроспективну оцінку своєрідному змаганню 60-70-х років XIX ст.: між тодішнім «українофільством» з одного боку - «і впливами сусіднього... великоруського громадського життя, з другого». Наслідки цієї боротьби він вважає тим небезпечнішими, що сама боротьба «придбала вже певну ідеологічну підкладку, часто провадилась свідомо», - а отже сягала глибше і завдавала українству ще відчутніших ударів. Причини катастрофічної ситуації вбачає Єфремов у природі тодішнього українофільства, у таких його вадах, як однобічність (тобто самі лише історія, етнографія, філологія), далі - «кабінетність» у верхах - і примітивні форми національного романтизму на периферії явища, відмежованість від ширших громадських верств, аполітичність, брак системи та синтезуючого принципу; а по-друге - «в тих настроях і домаганнях, з якими підходили до українства інтелігентні сили, вже зачеплені денаціоналізацією». І перше, й друге зводить Єфремов до того, що зве «обставинами російського життя», де всіляко підтримувалися доцентрові, централізаторські процеси і всіляко глушилися відцентрові - «найменші домагання «автономної рівності для всіх національностей та окремих країв». І саме через ці злощасні «обставини», на його думку, «ні наше українофільство не здужало вибитись на імпозантну, визначну громадсько-політичну силу, ні зденаціоналізоване громадянство не могло підійти до його з світлим оком, не затемненим централістичними окулярами» [3, 32]. Очевидно, що невідступна стурбованість автора цим явищем, сконцентрованість на ньому в пору, коли Єфремов сягнув уже зрілості, дали свої плоди: ці міркування і нам сьогодні можуть бути несподівано цікаві та корисні. Адже у глобалізованому світі явище, що його звуть і “braindrain”, і “утечка мозгов”, добре відоме, хоч сьогодні вже вважається неминучим, закономірним, сприймається безоцінно. Проте чомусь саме українці, які, може як ніхто, давно й сильно від цього явища потерпають, не спромоглися навіть назву йому дати. Адже «витік мізків», як і кожна калька, кульгає на всі чотири.

Література

1. Єфремов С. Історія українського письменства / С. Єфремов. - Вид. третє, з одмінами і додатками. - К: Вік, 1917.-460 +XVI с.

2. Єфремов Є.О. Літературно-критичні статті / Є. Єфремов. - К. : Дніпро-Основи, 1993. - 350 с.

3. Єфремов Є. Вибране: Статті. Наукові розвідки / Є. Єфремов. - К. : Наук, думка, 2002. - 757 с.

References

1. Jefremov, S. (1917). History of the Ukrainian literature. Kyiv: Century (in Ukr.)

2. Jefremov, S. (1993). Literary critical articles. Kyiv: Dnipro-Foundations (in Ukr.)

3. Jefremov, S. (2002). Selected works: Articles. Researches. Monographs. Kyiv: Scientific opinion (in Ukr.)

Размещено на Allbest.ru