Аналіз літературних творів

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Аналіз оповідання «Зав'язь»

Раннє оповідання «Зав'язь» є зворушливою ліричною сповіддю про перше кохання, про незабутню ранню весну, коли в гіллі «зав'язуються дрібні, мов роса, прозеленкуваті крапельки» -- зав'язь. Цю зав'язь потрібно берегти, захищати від весняних холодів.

Зав'яззю є перше кохання юних Миколки й Соні, соро­м'язливих і чистих, прекрасних у своїй наївності й щирості. Символічно, що юнак, ніби боячись втратити найдорогоцінніший скарб любові, обкурює свій і Сонин садок, рятуючи при цьому й зав'язь їхнього почуття. Саме в час цвітіння саду й появи зав'язі -- майбутнього плоду народжується перше юнацьке по­чуття. І нехай на дні глибокого провалля ще лежить сніг, нехай насміхається дід, у юнака зривається голос, коли він дивиться в дівочі очі, паморочиться голова, а серце починає калатати, як дзвін, від одного лише слова коханої.

Та й дід насміхається з онука не від злоби, це щось подібне до тренування. Дід готує хлопця до життя, а водночас і згадує свою молодість. Те, що в нього слово колоритне, підтверджує характеристика, яку дід дає онуковій коханій. «ї...то дівка з тієї куряви, що чорти на доро­гах крутять. Просто в неї міцний характер, кажу спокійно аби випорснути з дому».

Оповідання «Зав'язь» вражає відчуттям автора и умінням передати найтонші порухи людської душі. Вда­лим є і те,що розповідь ведеться від першої особи, що допомагає краще розкрити внутрішній світ героїв, передати їхні настрої, переживання й радості.

Символічна й назва твору: зав'язь пер­шого юнацького почуття, яке народжується в благословенний час цвітіння саду й появи зав'язі майбутнього плоду. Хочеться вірити, що в Миколи й Соні попереду довге й щасливе життя, що в їхніх серцях надовго оселилося велике людське кохання, яке зігріватиме душі, допомагатиме й підтримуватиме їх на нелегкій життєвій дорозі.

Три зозулі з поклоном

Рід літератури «Три зозулі з поклоном»: епос.

Жанр «Три зозулі з поклоном»: новела.

Тема «Три зозулі з поклоном»: складність людських стосунків, виражена через історію нещасливого кохання.

Ідея «Три зозулі з поклоном»: возвеличення любові як високої християнської цінності, що вивищує людину над буденністю, очищує її душу.

Герої «Три зозулі з поклоном»: оповідач, його батьки -- Михайло і Софія, Марфа Яркова, дядько Левко -- поштар.

Композиційно-стильові особливості «Три зозулі з поклоном»: новела має епіграф «Любові Всевишній присвячується», що дуже влучно роз­криває основну ідею твору. Новела глибоко віддзеркалює внутрішній світ автора, його світобачення.

Твір складається із трьох новел і обрамлення. Лист ніби зміщує часові пло­щини, наближає батька до сина; це послання у вічність. Без листа неповною була б історія кохання, адже саме з листа дізнаємося, що Марфина любов долає відстань і душа її поряд з Михайлом. Три новели в одне ціле об'єднує син-оповідач.

В центрі сюжету -- любовний трикутник. Марфа, одружена з нелюбом, кохає чужого чоловіка, батька оповідача. Проте її кохання до Михайла не зрадливе та гріховне. Вона не претендує на чуже щастя. Незабаром його засилають до Сибіру на каторгу, звідки він ніколи не повернувся. У Михайла залишилися дружина Софія та малолітній син. Але події, відображені у творі, ніби відхо­дять на другий план. Головними є почуття та страждання героїв.

Між двома жінками, Софією та Марфою, немає ревнощів. їх об'єднують горе і туга. Софія не сердиться на Марфу, адже розуміє її почуття. Марфине ко­хання чисте, безпретензійне. У ньому немає заздрощів до суперниці. Час од часу від Михайла надходять листи до дружини. У них він пише, що любить її та сина. Марфа раніше, ніж Софія, відчуває, що прийшов лист від Михайла;

благає листоношу дати їй його, щоб просто потримати у руках. В останньому листі Михайло просить Софію передати Марфі «три зозулі з поклоном», бо відчуває, що «десь тут коло мене ходить Марфина душа нещасна». Він про­сить передати їй цей останній привіт, і тоді до нього «хоч на хвильку прийде забуття».

Образи героїв новели передані через їх почуття, любов. Це кохання оточене неземним ореолом, святе, безтілесне. У ньому немає нічого побутового. Ні­хто з героїв наприкінці не отримає щастя. Софія сама виховала сина. Михай­ло загинув десь на чужині. А Марфа досі чогось чекає, вдивляючись в облич­чя сина Михайла. Контрастним до образу Марфи у творі «Три зозулі з покло­ном» є образ її чоловіка Карпа. Марфа -- натура тонка, поетична. Карпо -- приземлений, недалекий, похмурий, небагатослівний. В усьому відчувається нерівня душ.

Твір має багато спільного з притчею. Автор пропонує читачеві єдиний ви­сновок -- таке кохання не залежить від людини, її волі та свідомості. Воно не підпорядковується моралі та запереченням. Воно дається вищою силою, а тому має право на існування.

«Останній лист від тата» -- це новела в новелі, і розкриває вона не тільки цілий світ почуттів батька -- сум за родиною, втраченою свободою та й са­мим, очевидно, життям, а й безмежну любов до дружини («...моя єдина у світі Соню...»), сина, до рідного краю, природи.

У творі Гр. Тютюнника засобом узагальнення, типізації й індивідуалізації, конкретизації в зображенні предметів та характерів є художня деталь: очі героїв, Марфине волосся (психологічні деталі); лист (предметна деталь); «товстопикий», «товстоногий» (словесні деталі); батькова сосна -- наскрізна, багатозначна деталь -- спогад про батька, що житиме вічно, Михайлова ду­ша, плинність часу (спочатку сосна маленька, потім велика), для Михайла -- символ рідної домівки.

Три зозулі з поклоном символізують, на думку одних літературознавців, своє­рідне привітання: забудь, покинь, залиш мене, відпусти (саме так у народі палко закохану людину, якій не могли відповісти взаємністю, вітали, щоб позбавити її мук кохання); на думку інших -- три долі героїв любовного три­кутника.

Незвичайною є присвята: «Любові Всевишній». Тобто любові щирій, високій, такій, що приходить раз у тисячоліття, коли люди відчувають одне одного на відстані.

Проблематика «Три зозулі з поклоном»:

щирості, відданості кохання;

шляхетності високого почуття;

спорідненості людських душ;

моральних чеснот;

шляхетності, порядності, поваги у ставленні до інших людей, їхніх по­чуттів.

Примітки: Поштовхом для написання новели, за спогадами очевидців, послужила доволі незначна подія. Григір Тютюнник побачив виступ сліпого бандуриста. Він виконував пісню «Летіла зозуля через мою хату...». Пісня розповідала про нещасливе кохання та непереборне страждання людини. Автора так вразила ця пісня, що він підхопився і побіг до своєї кімнати. Так народилася ця нове­ла. Твір містить також автобіографічні моменти. Батько письменника, як і герой новели Михайло, був репресований. А в образі оповідача-студента лег­ко вгадується сам автор.

Холодна мята

Заради чого живуть у «Холодній м'яті» такі деталі, як запах землі та запах м'яти? Дух землі розбудив у персонажа оповідання думки про вічне й миттєве: «Пахла чорна земля на пагорбах між заплавами -- пахла весняною жагою родити і вимерлими травами, трухлим сухостоєм і молодим пагіллям -- пахла вічністю і скороминучою порою...» (1, 54)1. Від цього з дитинства знаного запаху ниточка асоціацій тягнеться далі до спогадів про юність, і раптом несміливо, тихо-тихо звучить: «М'ята... -- прошепотіла Леся. -- Зійшла холодна м'ята». Запах землі, м'яти загострив відчуття світу. М'ята -- не лише предметний зоровий образ, а й щось невловне, не відчутне на дотик -- запах. Оцінка його переростає ряд предметних асоціацій: «...земля пахне торішніми травами і молодою м'ятою, вічністю і миттю». Зоровий, «матеріальний» образ м'яти входить у світ українського побуту, звичаїв, пор.: «Вона (м'ята) справді була холодною і пахла пляшкою молока в торбині на пасьбі, клечаними святками в бабиній хаті, струшеній різучою осокою...» (1, 55). Ось так звичайна, навіть непомітна, «в один листочок» рослина, що з дитинства знайома нам і навряд чи милувала чиєсь око, своїм запахом викликає безліч індивідуальних асоціацій. Для Тютюнника це й торішня трава, і пляшка молока, і клечані святки, і вічність та мить. Цими, на перший погляд, не зв'язаними поняттями створюється філософське узагальнення запаху, чарівна недомовленість, підтекстова складність відчуттів персонажа. Автор не ставить крапки, а залишає місце для роздумів. У кожного густий холодний запах м'яти народжує власні образи. Своєрідність уживання найменувань на позначення пахощів розширює обрії світовідчуття, світобачення, світорозуміння. Символічного змісту набуває у творах Г. Тютюнника слово-поняття «деревій». Через повтор цієї лексеми передається сприймання Данилом Коряком того, що його оточує: «До деревію у Данила пристрасть мало кому зрозуміла, і те, що він понад усе любить деревіїв дух, пояснюють одним: змалечку Коряк чинбарував з батьком, то й звик, щоб у хаті міцним, колючим, як нашатир, дубовим настоєм пахло. Сам же Данило каже: «Мені воно що мочений дуб, що деревій -- як ладан, тільки краще, бо аж здоровля прибуває...» (1, 98). Із контексту виявляється, що деревіїв дух -- дух життя, це настрій бадьорості, життєлюбності, легкості.

Отже, назви «м'ята» й «деревій» у згаданих оповіданнях виконують функцію словесно-художнього зображення дійсності, що полягає в особливому стильовому навантаженні цих слів, у їх конкретно-чуттєвій образності. Через них вимальовується естетична картина індивідуального стилю. Залежно від світобачення письменника, від того, про що він пише і яку форм оповіді обирає, змінюється й арсенал мовно-виражальних засобів. Про це у монографії В.

В. Дятчук та Л. О. Пустовіт «Семантична структура і функціонування лексики української літературної мови» сказано: «...один надає перевагу дієслівним формам, другий частіше використовує прикметникові чи числівникові означення, третій те саме поняття розкриває, вживаючи іменникові форми» (К.: Наукова думка, 1983. -- С. 3). Григір Тютюнник у своїй мовотворчості схилявся до останнього. Джерела запаху названо такими словами: нагідки, галета, квіти, костюм, сорочка, діжурка, повітря, земля, сіно, курінь, тополеня, брость, ниви, туман, вода, молоко, надвечір'я, гвоздики, водієвий кожух, дошки, дими з бовдурів, м'ята, гній, абрикоси, борошно, сонце. Те, що оточує людину, має свій запах, і кожним із нас сприймається по-своєму.

У Григора Тютюнника можна виділити два типи номінації запахів. Перший визначаємо за наявністю асоціації з конкретним, реальним запахом. Найчастіше у письменника це окреслено іменниками та іменниково-прикметниковими сполуками, що виконують якісно-оцінну функцію. При цьому вони є стилістично нейтральними: «Надворі пахне молодим осокорячим листям, а з грядок тягне теплим гнійком, торішніми бур'янами і мокрим попелом» (1, 14); «Дихали трухлявиною старі пні» (1, 30); «Повітря пахне торф'яним духом і весняним випаром сирих вільхових дров» (1, 32); «Вода запахла падалішнім листям і моченими коноплями» (1, 49); «Над річкою густо запахло гарячою олією» (1, 89). Часто запах -- деталь, за якою постає характер, лаконічний обрис реалії: «Від нього [директора] пахло підсмаженими на сонці портупеями і «Казбеком» (2, 126); «У ній [хатині] пахло молоком, житнім хлібом і натопленою лежанкою» (2, 165); «У кімнаті в аптекаря дуже пахло ліками» (2, 88); «Але скрізь -- машини, тягачі; пахне холодним залізом і соляркою, теплим димком з димарів і свіжими печищами, видно, село недавно горіло» (2, 18).

Син приїхав (аналіз)

Осмислюючи реальне життя в усій його складності, Григір Тютюнник не шукав карколомних сюжетів, незвичайних героїв, а цікавився людською особистістю, її життєвою позицією, її духовним здоров'ям.

Оповідання “Син приїхав” починається із зав'язки -- після трьох років відсутності у батьківському домі приїжджає в рідне село Ковбиші Павло Дзякун разом із дружиною і маленьким сином.

Письменник, вірний своїй творчій настанові, лише кількома штрихами окреслює зовнішність героїв, натомість докладно описує “Москвича” тютюнового кольору: “...новий, і все в нього блищало: фарба, скло, нікельовані буфери, циферблати на приладах... Сидіння було заслано двома вовняними килимами, а заднє та бокові стекла завішено репсовими фіранками”. Ця деталь дуже суттєва, бо вона відразу розкриває життєві пріоритети Павла, який понад усе цінує матеріальні блага: він мав “квартиру, жінку, машину, сина, двісті карбованців заробітку разом з премією -- і почував себе так, як йому й хотілося: спокійно, впевнено і незалежно”. Перелік цей символічний, бо характеризує споживацькі інтереси молодшого Дзякуна і, що цікаво, навіть жінка й син входять до цього ряду.

Справді, ціною наполегливої праці, постійних самообмежень Павло досяг певної ваги в суспільстві, зробив кар'єру. Проте письменник, досліджуючи болючу проблему міграції сільського населення, тривожиться тим, що втратив Дзякун-молодший за зовнішнім благополуччям та добробутом. Найперше -- вмерла його душа, духовні запити. Григір Тютюнник через безліч штрихів і деталей майстерно розкриває ту пустку, в яку перетворилося серце цього чоловіка.

Там виросли пиха, чванство, зверхність у становленні до колишніх односельців (не ховає машину на подвір'ї, а залишає на вулиці, щоб усі побачили), ігнорування родинних стосунків (три роки не провідував батьків, бо економив, збираючи гроші на “Москвича”; одружився без любові, без батьківського благословення; не відчуває потреби спілкування між своїми та жінчиними батьками), шкільних друзів (з ними немає про що говорити), християнських традицій (дитину не хрестили, а “кумів назвали, так, шуткома -- Павлушиного начальника цеху і його жінку” -- на першому місці вигідні люди, з якими варто породичатись), рідної мови (суржик так і сиплеться з вуст Павла: “будьте ввєрені”, “вивод”, “за встречу”, “наблюдаю”, “понаравляться”).

Григора Тютюнника тривожить таке явище, як “сільські городяни”. Письменник шукає причину моральної деградації декого з них і бачить її не лише в соціальних явищах (біографія Павла Дзякуна типова для радянських часів: школа-семирічка, армія, фабрично-заводське училище, робота на шахті), а й у психологічних підвалинах цього людського характеру, теж виплеканих тогочасною системою. Син -- за моральними настановами -- копія батька. Старий Дзякун радить Павлові: “Ти ж дивись там, з ними ладь, бо люди -- це таке: не догодиш -- з'їдять”. На що син відповідає: “У мене так: робиш -- роби. А не послухав раз, удруге -- подавай заяву. Або на такі наряди посаджу, що в получку тільки розпишеться”. Це слова майстра, бригадира, керівника середньої ланки, який засвоїв закон вседозволеності й жорстокості, а не справжньої вимогливості. Влучно характеризує сина мати: “Та він у нас такий, що і зробить, і змовчить, як треба, і старшого послухає”. Тогочасну кон'юнктуру Павло розпізнав добре: працюй на свій добробут, греби під себе, але мовчи, догоджай начальству.

Справжнє, колишнє єство сільського парубійка на мить розкривається на рибалці, у звичній, природній для нього обстановці. Але і в цьому епізоді письменник знаходить деталь, яка підкреслює метаморфози, що сталися з батьком і сином: старий Дзякун не може пережити, що Павло перевдягнувся у старий одяг для рибалки (“Никифорові аж прикро стало від того синового вигляду: наче перекинувся із пана в попихачі...”). Справжнє обличчя Павла, його добра вдача виявляються і в сцені запросин у гості директора школи, хоча честі бути привезеними на “Москвичі” удостоїлися не близькі родичі, а лише “потрібні” люди, лісник, наприклад.

Щоб повніше змалювати внутрішній світ героїв, письменник використовує вдалу знахідку -- батько коментує подумки “справжність” намірів сина, прихованих за нейтральними фразами. Так, Павло висловлює думку про небажання родичатись із жінчиними батьками, а Никифор роз'яснює це так: “...ай розумний, шеймин хлопець! Справді, хто б це гнав новісіньку машину ґрунтовою дорогою до Шишак і назад!.. А свати, як схотять породичатися зблизька, то приїдуть і автобусом”. Коли син відмовляється рибалити з кимось із товаришів, батько коментує зразу ж: “...й тут правда, на синовому боці: сам що піймав, те й твоє, а вдвох, то на двох і ділити треба”.

Зиск, вигода -- життєві правила і батька, і сина. Як не гордиться Дзякун Павлом, але не зупиняє нападок Лободи на сина, бо лісник уже пообіцяв “вільху на шалівку”. Уміння “терпіти потрібних людей” опанували обоє.

Кульмінацією оповідання в змалюванні міщанської поведінки, стилю життя є фінальна сцена “гулянки”, яка не вдалася. У ній безліч іронічних деталей: коньяк стоїть лише перед директором школи, старий учитель, підвипивши, повторює: “Павлуша-золото”; а в той же час ображений Лобода каже про молодшого Дзякуна: “...Руде, скупе, витрішкувате.... А тепер диви: пан...”.

Сам письменник стоїть на нейтральній позиції, він прямо і не засуджує своїх героїв, і не глузує з них. У тексті знаходимо єдиний оціночний штрих у авторській мові (стосується Павла): “...дивився своїми малорухливими риб'ячими очима”.

Отдавали Катрю

композиційний стильовий літературний твір

Рік написання - 1971

Жанр - оповідання

Тема - зображення проблеми українського суспільства середини ХХ століття - масової міграції селян до міста. В пошуках кращої долі жителі села зривалися з рідних гнізд, але що їх чекало далі - не знав ніхто. Ідея - духовні цінності рідного народу - найсвятіше, що є у людини.

Головні герої: Степан - батько, Катря - дочка, Степаниха - мати, Жених Катрі - «Головний інженер на шахті»

Сюжет твору “Оддавали Катрю” Восени з Донбасу приїздить молодша донька хутірського крамаря Степана Безверхого, щоб сповістити про своє заміжжя. У селі женихів нема, а Катрі пішов третій десяток -- то ж батьки мусять оддавати її заміж.

Весілля Катря забажала відсвяткувати вдома, у найближчу неділю. Між іншим Катерина просить батьків не дуже з нареченим розбалакувати, щоб, бува, не сказати чогось «не так».

Про Катрину вагітність дізнаємося з її втомленості, «недівочої печалі в очах», «білого просторого плаття, що приховувало стан». Весілля Катря захотіла справити «по-новому»: «Посидять люди, погуляють та й розійдуться». І от весілля. Гості приїхали на «Волзі», що дали у шахті на два дні: наречений, його товариш і мати, «дуже напудрена й з нафарбованими губами», яку селяни одразу нарекли «панською свахою». Ось оцей вихід приїжджих гостей на сцену й позначив водорозділ між «ними» і «нами».

Нареченого здивував звичай давати могорич за наречену, проте він пройшов це випробування, відкупивши її за п'ятдесят «ще не згинаних» карбованців. Батькам, які зустрічають молодих, Катря вклоняється тричі, а «молодий лише голову схилив». Після посипання молодих пшеницею і грішми молодий сказав Катрі: «Навіщо ця комедія?» Катрина свекруха, знайомлячись, «ні з ким цілуватися не забажала», на привітання свата вона лишень «пихато склала яскраво-червоні уста», що звичайно ж, помітили хуторяни. Молодий, слухаючи тост вантажника Омельковича, «першого виступала на всіх колгоспних зборах», дивився на промовця «з неприхованим презирством». Спостережливі хуторяни відзначили, що наречений «дуже маніжений». Коли настав час перев'язування молодого хусткою, він «неохоче підставив руку, немовби для укола», а на вигуки «Гірко!» відреагував: «Язичники!» (чи не тут починається ряд таких народжених у Донецьку характеристик, як «нашисти», «фашисти», «нацики», «правосєки», «укри», «бендерівці»?..) Проте, після весілля, прощаючись біля воріт, молодий знову «кривився», слухаючи плачі Катрі й Степанихи. «Волга» рушила, «а Катря все дивилася й дивилася у заднє віконце, за яким уже ледь бовваніли хати, поблимувало де-не-де світло на стовпах та у вікнах, а коли хутора не стало видно, схилилася чоловікові на груди й заніміла, тільки плечі її дрібно тремтіли…» “Оддавали Катрю” проблематика Розкриваючи внутрішній стан героїв, показуючи їхні переживання напередодні весілля, ретельно вимальовуючи характери, поведінку, письменник у такий спосіб порушує низку важливих, актуальних і сьогодні проблем. Серед них найболючіша -- стан українського села. З Катрями, які від'їжджають на Донбаси, лишаючи вдома старіючих батьків, село руйнується, відмирають віковічні традиції народу, на які він міг би опертись у своєму відродженні. З цим болючим, складним, суперечливим і водночас неминучим процесом міграції нівелюються, вихолощуються людські душі, вони наче міліють.

Вогник далеко в степу

Вогник далеко в степу” аналіз Автор: Григір Тютюнник. Рік написання: 1979. Жанр: повість. Літературний рід: епос. Тема: зображання нелегкого повоєнного життя підлітків зі своїми радостями і горестями. Ідея повісті “Вогник далеко в степу”: чесноти: доброта, самовідданість і милосердя як найдорожчий скарб людського життя. “Вогник далеко в степу” проблематика: нелегке повоєнне життя людей; голод і злидні у повоєнний період; достаток і злидні; прості радості життя; перше юнацьке кохання; справжня юнацька дружба; дружба і заздрість; проблема здобуття освіти; підліткова праця як спосіб вижити. “Вогник далеко в степу” головні герої: Павло, або Павлентій як його називали друзі (він же оповідач); тітка Ялосовета, мачуха Павла; Василь Силка Василь Обора Василь Кібкало усі друзі Павла; Маня, перше кохання Павла; дід Штокало; майстр Федор Демидович; водій Фріц. “Вогник далеко в степу” композиція: Експозиція - розповідь Павла про друзів і його невдала спроба потрапити в училище; Зав'язка - Павла прийняли в училище; Розвиток дії - розповідь про те, як хлопці добиралась до училища і назад, їхнє навчання, збори на вулиці, перше кохання, поїдання абрикосів з саду Штокала; Кульмінація - Павло потрапив у машину Фріца; Розв'зка - одужування Павла. Повість “Вогник далеко в степу” задумана Григором Тютюнником як перша із циклу про пригоди Павла та його друзів. Але роботу закінчити не вдалося - письменник пішов з життя. Повість Григора Тютюнника є автобіографічною, оскільки він також пережив жахи війни в підлітковому віці і в післявоєнний період змушений був вступати в училище, аби якнайшвидше здобути змогу заробляти на прожиття. Повість “Вогник далеко в степу” надзвичайно легка і приємна для прочитання, нагадує про прості речі, які є запорукою щастя кожної людини.

Аналіз повісті «Климко»

Війна несе горе всім. Кров, біль, страждання випали на долю дорослих, які зі зброєю в руках пішли на фронт. Та як почувалися діти й підлітки, багато з яких залишилися без піклування стар­ших, без даху над головою, перед щоденною смертельною небез­пекою? На собі, своїй долі відчув чорний подих смерті і Григір Тютюнник. Пізніше, ставши письменником, він не зміг не опи­сати тих страхіть, які випали на долю покоління. Розповідь про дітей війни -- основна тема його творчості, зокрема повісті «Климко».

Ця повість страшна своєю правдою про війну и красивою прав­дою про благородних людей. Схиляючи голову перед пам'яттю дітей, що загинули на війні, ми маємо докласти всіх зусиль, аби не опалював вогонь війни душі дітей.

Головний герой, як і сам письменник, залишився сиротою, виховувався у дядька, доки той не загинув від німецької бомби. Вже з початку повісті ми бачимо, що хлопчик серйозний, від­повідальний. А зі смертю дядька йому і зовсім довелося покла­датись тільки на себе. І Климко, і його друг Зульфат -- чуйні, чутливі до чужого горя. Самі беззахисні, вони прихистили у себе свою вчительку з її немовлям. Зрозумівши, що запасів на зиму обмаль, Климко вирішив іти у Слов'янськ по сіль, на яку можна було наміняти харчів. Подорож далека й безпечна, але Климко готовий терпіти холод і голод заради Зульфата, заради Наталії Миколаївни і її дитинчати. Взаємодопомога -- характерна риса майже всіх героїв оповідання. На перший погляд безпорадна людина у трагічній ситуації знаходить сили і можливість допо­могти іншій: хлопці допомагають вчительці, старий безногий швець разом з голодним Климком рятують молоденьку дівчину від облави, чужа жінка доглядає хворого Климка і навіть запрошує залишитися жити у неї. Біда зближує, згуртовує людей, виявляє глибини людської душі: доброту, порядність одних і жорстокість та підлість інших.

Фінал оповідання -- трагічний. Климко загинув від фашист­ської кулі уже біля самого дома, а «з пробитого мішка тоненькою цівкою потекла на дорогу сіль». Загинув, але залишився люди­ною, встиг стати справжнім дорослим чоловіком, що піклується про інших, відповідальним, самостійним, витривалим, міцним, як скеля. Він багато встиг за своє коротке життя, встиг зрозу­міти й довести, що за будь-яких обставин потрібно залишатись людиною й цим переміг війну.

Размещено на Allbest.ru