Когнітивний аспект розгортання текстових концептів французької художньої прози крізь призму семантики "можливих світів"

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Київський національний лінгвістичний університет

Когнітивнии аспект розгортання текстових концептів французької художньої прози крізь призму семантики “можливих світів”

Кагановська О.М.

доктор філологічних наук, професор



У статті запропоновано новий, комплексний семантико-когнітивний підхід до розгляду текстових концептів французької художньої прози на семантичному, метасеміотичному та метаметасеміотичному рівнях. Представлена стаття присвячена окресленню когнітивного аспекту розгортання текстових концептів французької художньої прози (зокрема середини ХХ століття) крізь призму семантики “можливих світів” з урахуванням поєднання лінгвофілософського та літературно-філософського підходів.

Дослідження зосереджено на вивченні когнітивної та комунікативної динаміки текстових концептів у ракурсі імплікації та експлікації, що дозволило побудувати ієрархію текстових концептів і визначити їхні функції у французьких романах середини ХХ сторіччя. Визначено тенденцію до негативного спрямування текстових концептів усіх рівнів ієрархії. Окреслено функції інтеграції, диференціації та індивідуалізації, властиві текстовим концептам досліджуваних романів.

У прикладі французьких романів середини ХХ століття простежено відношення, що мають характер великого діалогу, усередині якого звучать композиційно виражені діалоги персонажів. Поліфонічна будова романів уможливлює застосування методики семантико-когнітивного аналізу текстових концептів, яка визначає поетапний розгляд текстових концептів на трьох рівнях, а саме - семантичному, метасеміотичному та метаметасеміотичному.

Ключові слова: концептуальний підхід, текстовий концепт, мегаконцепт, імплікація / експлікація, можливі світи.



Cognitive aspect of french literary prose textual concepts through the prism of “possible worlds” semantic

Kahanovska O.M.

Doctor of Sciences (Philology), Professor Kyiv National Linguistic University

Introduction. Analysis of the texts belonging to the mid of the XXth century manifests the deviation from the formal characterization of textual phenomena. The article deals with cognitive aspect of French literary prose textual concepts tyrough the prism of “possible world” semantic at linguistic, literary and philosophical approaches.

The paper stresses upon the internal and external links between those that are actually verbalized in the text and those that are minded. The paper suggests a new comprehensive semantic and cognitive approach to the interpreting of the textual concepts in French literary prose at semantic, metasemiotic and metametasemiotic levels with special focus on revealing the cognitive and communicative dynamics of the unfolding textual concepts viewed through textual implication and explication.

Purpose. The paper aims at revealing the implications and explications of textual concepts in French literary prosaic texts of the mid of the XX th century.

Methods. The paper grounds on conceptual analysis, textual analysis, modelling the imaginary space, and narrative analysis.

Results. Such approach allows to create a hierarchy of textual concepts and define their functions in the mid of the XXth century French novels. The tendency towards negativity of textual concepts at all levels of their hierarchy, and the functions of their integration, differentiation and individualization in the novels under consideration are determined.

Conclusions. Text forming function of textual concepts actualized in literary text is predetermined with the boundaries of metareality as total semantic space of the texts. Double nature of textual concepts is explained by interconnection of mental and lingual levels. It is just mental level at which images, which embody cultural values and world understanding, are formed.

Lingual level of textual concept mirrors the reality with the help of language and speech expressive means. Textual concepts objectivize the idea and message of the text. The paper proves that super categorization as ground feature of the textual concepts helps to construe the conceptual context that puts the text out of certain time and space.

Key words: conceptual approach, textual concept, megaconcept, implication / explication, possible worlds.



Вступ

Формулювання проблеми та обґрунтування актуальності її розв'язання. Становлення концептуального уявлення про світ художнього тексту з виділенням уявного світу позначило розширення первинного концепту “Світу як обжитого місця” в бік формування поняття ментального світу (Степанов, 1994, с. 6-7). Ментальний, чи уявний, простір художнього тексту формується як простір референції, в основі якого перебуває семантичний простір: “різні світи - це світи референційно різні в тій самій семантиці [виділено автором. - О.К.]” (там само). Референційний простір окреслений у такому вигляді: “Подібно до того світу, в якому я справді живу (ходжу, дію), розташований також більш віддалений світ, в якому я можу жити (рухатися, діяти), і ще більш віддалений світ, у якому я міг би діяти, але навряд чи буду (настільки він віддалений), і ще і ще більш віддалений світ, в якому я ніколи не можу бути, такий він далекий, але який я можу собі уявити точно так само, як і всі попередні, - але тільки - і виключно - у думці [курсив наш. (О.К.]” (Тураева, 1999, с. 41). Сучасні романські лінгвопоетичні дослідження виходять з урахування інтенціонального аспекту семантики художнього тексту в тому сенсі, що вже створені твори розглядаються в їхньому підпорядкуванні іншим можливим комбінаціям.

Метою представленої статті є окреслення когнітивного аспекту розгортання текстових концептів французької художньої прози (зокрема середини ХХ століття) крізь призму семантики “можливих світів” з урахуванням поєднання лінгвофілософського та літературно- філософського підходів.



Аналіз останніх досліджень і публікацій

Лінгвофілософський підхід до семантики можливих світів з розумінням просторового образу світу аргументований в теорії одного з найбільш нетрадиційних французьких лінгвістів Г. Гійома (1992), підґрунтям якої стало уявлення про мову як форму існування у свідомості людини світу співвіднесених понять разом із навколишнім реальним світом у кореляції “Людина / Всесвіт”. Існування світу двох реалій (конкретних, сприйнятих органами чуття, і абстрактних, позбавлених конкретного буття, які водночас осягнені людиною) зумовлює необхідність вивчення мовного і мовленнєвого рівнів із фактів, яким надається подвійна характеристика: “Видимими є ті факти, які ми вміємо побачити. Факт, який ми не змогли побачити, залишається разом із тим фактом” (Leзons, 1982, p. 225). Пізнання Всесвіту, зокрема всесвіту художнього твору, дозволяє “вбачати в реальності більше того, про що свідчить безпосереднє чуттєве сприйняття, [...] тобто є результатом творчої роботи думки” (Реферовская, 1997, с. 14).

Проблема окреслення “Універсуму” у зверненні до різних вимірів мови пов'язана з інтерпретацією ідеї можливого як більш фундаментального, ніж ідеї реального: “Всі світи в їхній сукупності слід уважати одним світом, чи, якщо завгодно, одним універсумом” (Лейбниц, 1988, с. 113). Релятивність, що міститься в категорії можливого (“Можливе є розумовою перекомбінацією існуючого” (Кант, 1964, с. 398)), дозволила Б. Паскалю висловити ставлення до можливих світів у формі афоризму: “Простором Всесвіт охоплює мене і поглинає як точку; думкою ж я охоплюю і розумію його” (Pascal, 1995, p. 438).

Співвідношення реальності і можливості, отже, й світів, через які проходить автор художнього твору, виходить з асоціювання поняття свободи індивіда з його відчуттями “у казковому і повному відповідностей світі” (Блок, 1962, с. 426-428). Для того, щоб “цей світ і “світи інші”” співіснували й були об'єктивовані як реальні, вони мають постійно перебувати в розвитку, у динаміці (там само, с. 431), нагадуючи ту динамічну систему, яка характеризує внутрішній світ письменника. Визначеність можливих світів художньою реальністю відзначає О.П. Воробйова, яка вказує, що семантичний простір художнього тексту пов'язаний зі створенням альтернативного, можливого світу (Бубер, 1992, с. 40). Подібної думки дотримується І.П. Ільїн, який підкреслює, що художній світ твору, його друга реальність надбудована над його словесною опорою як матеріальним субстратом і за своєю суттю не може бути зведеною до нього, подібно до того, як в принципі “неможливо обмежити другу реальність художнього твору винятково словесним виміром” (1983, с. 159). Літературно- філософський підхід до семантики можливих світів у загальних рисах був окреслений М. М. Бахтіним, який указував на існування можливісного всесвіту, усередині якого багато невизначеностей, які потрібно навчитися “враховувати і вираховувати” (1979, с. 314).

У нашому дослідженні ми поділяємо погляди У Еко на визначення відмінностей між концептами простору й тексту: якщо простори позначаються як світи, наукове пояснення яких можна дати відповідно до певних законів, то текст передбачає когерентну серію речень, пов'язаних між собою спільною темою (Eco, 1992, p. 261). Інакше кажучи, текстовий семантичний простір характеризується таким чином: “[...] у повному описі ситуації за моделлю того, що реально мало місце, має стояти інша модель - “ніби світ був іншим”, і ці світи рівнозначні. Вони мають спільний “історичний” стрижень, що ставить їх у відношення альтернації. Такою, у першому наближенні, є вихідна теза семантики можливих світів” (Переверзев, 1998, с. 35). Відношення альтернації, що існують між реальним і можливим світами художнього твору, обґрунтовують ідею існування відносної рівноваги у співвідносній системі “імплікація - експлікація”, що зумовлює дослідження проблеми можливих світів у ракурсі семантико-концептуального підходу.



Виклад основного матеріалу

Властивість художнього тексту виступати в ролі провідника смислу розгортає світ художнього вимислу в його співвіднесеності з позамовним світом, тобто зі світом реального досвіду. У процесі членування універсуму відбувається його поділ на два світи (“свій” і “чужий”), що мають множинні інтерпретації типу “цей - той”, “ми - вони”, “далеке - близьке” (Пеньковский, 1989, с. 54-56). Проблема “чужого” і “свого” світів, що перебувають у протиставленні типу статичне / динамічне, перетворюється на питання про той ракурс, у якому світ убачається як “для мене”, так і для когось ще, але в жодному разі не “для нас”. У художньому поданні подібний світ є лише світом усереднених можливостей, своєрідною порожністю, в якій стверджене існування всіх і одночасно нікого конкретно (там само, с. 58).

Порожність стає визначальною у членуванні світу на “свій” (тобто сповнений сенсу) і “чужий” (з вихолощеним сенсом, інакше кажучи - порожній), що демонструє розгортання текстового макроконцепту (див. Кагановська, 2003) ПОРОЖНІСТЬ: [...] des Rйpublicains qui ont pillй le Bureau doivent кtre partis maintenant. [...] Ce sont les autres qui sont partis. Les Autres: nous. [...] Leur Rйvolution. Dieu sauve le Roi! (Queneau, OnETBF, 27).

Акціональний код проходить у напрямку від дієслова piller (“s'emparer par la violence les biens d'une ville, d'une maison etc.” (PLI, 1989, p. 781)) до partir (“se mettre en chemin, prendre sa course” (ibid., p. 747)). В обох дієсловах на семантичному рівні імплікована сема уходу, тобто відходу від початкового пункту, перенесення точки відліку (DEP, 1994, p. 563).

На метасеміотичному рівні додаткові конотації наведених дієслів визначаються парою понять: республіканці / монархісти. З одного боку, ті “інші”, хто пограбував контору, це республіканці (des Rйpublicains qui ont pillй le Bureau), з другого боку, “інші”, хто пішов, це монархісти: Ce sont les autres qui sont partis. Завершена дія в минулому часі Passй Composй підтверджує реальність факту уходу монархістів. Останні також перетворені на “чужих”, оскільки, залишаючись “нами”, ніби такими вже не є. Світ постає в перекрученому вигляді в думках героїні, звідси виникає й проблема нерозуміння між нами та іншими (LesAutres: nous): якщо “ми” - це “інші”, то де ж тоді “ми”? Неприйняття чужого світу усвідомлюється в абстрагуванні від таких характеристик, як les autres і leur, а єдина суттєва відмінність, що відділяє світ героїні від чужого світу, реалізоване в бажанні відмежувати “їхню революцію” від монархічного лозунгу Dieu sauve le Roi!.

На метаметасеміотичному рівні проходить зміщення логічних зв'язків через інтерпретацію концептів AUTRES » NOUS (фактично детермінативів 3^і та 1` особи). “Абстрагованість” концепту NOUS і конкретна прив'язка до AUTRES визначає їх нерівнозначний рівень у межах конкретизації / абстрагування: AUTRES - КОНКРЕТИЗАЦІЯ, NOUS - АБСТРАГУВАННЯ. У результаті, рух в напрямку до єдиного концепту не відбувається: концептуалізація понять “республіканці” та “монархісти” не носить поступального характеру, а отже, не приводить до єдиного концептуального начала. У концептуальному плані відсутність руху як у поступальному, так і в регресивному напрямках визначається концептом ПОРОЖНІСТЬ.

Можливість розмежування світів як точок зору була окреслена М.М. Бахтіним у його концепції корелятивних образних категорій “я - інший” (пор. “діалектику внутрішньої і зовнішньої позицій людини” М. Бубера: “Я” і “Ти” як сфера безпосереднього чуттєвого ставлення протиставляється світу “Воно”, в якому сутності упорядковані й об'єктивовані (1992, с. 326)). Специфікою їхньої обопільної актуалізації припускається існування варіацій: “я-для-себе” бачить світ абсолютно не так, як “я-для-іншого” саме тому, що акцент переміщений на цього “іншого”: “Позитивно значущим для мене світ стає лише як оточення іншого” (Бахтин, 1986б, с. 117). У художньому творі взаємозв'язок реального і можливого розглядається як науковий метод, за допомогою якого виникає єдино дана в людському досвіді конкретність: “Як людина не укладається до кінця у своє реальне становище, так і світ не укладений до кінця у слово про нього” (Бахтин, 1986а, с. 357).

У загальнолінгвістичному плані проблема “я - інший” у художньому тексті отримала наукове аргументування в середині 70-х років ХХ століття і відтоді розглядається в аспекті наратології: “Сучасна теорія мови потребує описувати мовлення не “взагалі”, а з певних точок зору: або від відправника її, або саме повідомлення, незалежно від відправника й одержувача, або від одержувача мовлення” (Степанов, 1965, с. 269). Розвиток цього положення втілився пізніше в погляді на існування двох світів, а саме світу, в центрі якого поставлено координату “я”, і світу, в якому моє “я” винесене на периферію, а центр зайнятий кимсь іншим, але не “мною” (Степанов, 1985, с. 216). Водночас, зазначена М. М. Бахтіним особливість “самоінтеграції” в різних світах (1986б, с. 117), на нашу думку, може бути загалом співвіднесеною з розробленою Ю.С. Степановим теорією метафори світу, сутність якої полягає в такому: шляхом метафори із світу, що визначається координатами “я - тут - зараз”, послідовно виділяються інші світи, тобто здійснюється своєрідний перехід від опису об'єктивної реальності природною мовою як первинної модельованої системи до художньої мови як вторинної модельованої системи. Універсальність відношень до “я” уможливлює проекцію цієї координати на більш віддалені периферії, що пропонують моделі:

Я - ТУТ - ЗАРАЗ (тобто “мова-1”);

ТИ - БІЛЯ ТЕБЕ - ЗАРАЗ (“мова-2”);

ВІН - ТАМ - ТОДІ (“мова-3”).

Існування подібних концентричних кіл із центром біля “я” переносить координату “я” з одного центру в інші, що складають окремі світи, оскільки між реальним світом “він - там - тоді” і світом, що існує в художній уяві, в семантиці художнього тексту відсутній чіткий неперехідний кордон; роль відіграє скоріше ступінь віддалення від реального “я” (Степанов, 1985, с. 229-230). Іншими словами, через інтегрування в моделі “мова-3” моделей “мова-1” і “мова-2” представлена вторинна модельована система, а саме художня мова, яка породжує можливий світ художнього тексту з текстовими концептами, розгорнутими в його межах. Можливий світ досягається з реального світу (Тураева, 1999, с. 19); між ними існують зв'язки інтегративного типу.

Застосування цієї концепції до дослідження семантики художнього тексту в зарубіжному мовознавстві проведене зокрема в дослідженні М.-Л. Раян, де проблема можливих світів розглядається в межах наративної теорії, стикаючись із поняттям точки зору. Основною суперечністю, що розв'язується у зверненні до можливих світів, є дилема між реальністю і можливостями балансування на межах цієї реальності. Кожна грань художнього твору постає як окремий світ, відмінний від іншого (Ryan, 1991, р. VII). Усі світи (як актуальний, так і альтернативні) певним чином співіснують у текстовому всесвіті, віддзеркаленому в художньому тексті у формі своєрідної мозаїчної структури; така структура інтегрує в собі кілька текстових світів, які в процесі взаємодії складають єдине ціле. Текстовий всесвіт наповнюється змістом у тому разі, якщо один з його світів позначений як актуальний і протиставлений усім іншим світам системи. Семантична сфера являє собою набір текстових концептів, що пробуджені текстом незалежно від того, утворюють чи ні ці концепти систему реальності, інакше кажучи, “чи стверджує текст якісь факти, чи апелює до екзистенційних категорій” (ibid.). Наведена теза перехрещується певною мірою з положеннями герменевтичної теорії, в якій постульовані “пробудження свідомості” (Богин, 1986, с. 38) і “пробудження до життя” (Гадамер, 1991, с. 65), з чого випливає один з чи не найфундаментальніших семантичних висновків - у висловленні того самого індивіда може бути кілька суб'єктних просторів. Відповідно до цього висновку основні положення семантики можливих світів можуть розглядатися з урахуванням наративного підходу до художнього тексту. У такому ракурсі намагання формалізованого розрізнення художнього і реального в семантиці художнього твору визначає опозицію двох сентенцій, а саме “література - це життя” і “реальність нагадує вимисел”, що веде в подальшому до руйнування інтеграційної цілісності художнього твору.

Художня комунікація проходить по досить тонкій межі реального і вигаданого світів, і необхідність одночасного існування їх обох не може бути зумовленою виключно мовними маркерами, що постульовано у французьких дослідженнях з 70-х років минулого століття. З одного боку, властивістю художньої реальності є втілення у вигаданому, неконкретному світі без втрати її конкретних характеристик (“Посилання на місцеположення Острова скарбів може бути таким же конкретним, як і на Ліонський вокзал” (Ducrot, 1972, р. 317)), з другого - проблема переходу від реального до допустимого світу художньої реальності розглядається в аспекті “первинного” і “вторинного” реалізму. Реалізм першого рівня (“первинний” реалізм) полягає в неототожненні конкретного об'єкта з його словесною оболонкою. Мету, яку переслідує реалізм другого рівня (“вторинний” реалізм), становить опис відношень і віднаходження спільних положень між вимислом і наративними типами, тобто розкриття процедури, шляхом якої відбувається формування наративних типів в одному з вигаданих (чи можливих) світів (Picardou, 1967, р. 14).

Розуміння часу і простору як інтегративних характеристик художнього тексту ще на початку 20-х років ХХ століття визначило недоцільність їх чіткого розмежування. Існування художнього об'єкта значно відрізняється від існування об'єкта в актуальному світі, що пояснює його позачасовість і позапросторовість. Просторові характеристики, якими володіють художні твори, можуть набувати різних форм: “явна чи заперечена поверхня, маса, обмежена ззовні чи оживлена зсередини, якісне чи кількісне взаємовідношення світла, тіні й кольорів” (Габричевский, 1994, с. 136-139).

У подальших дослідженнях питання співвідношення двох моделей (просторової і часової) у різних дослідників зумовлює існування нерідко неоднозначного розуміння обох взаємно розташованих форм. Час, що породжується автором художнього твору з наявної сюжетної “сировини” (Бахтин, 1986а, с. 33), є справді формою існування багатомірного можливого світу. Однак розглядати час як єдину емпіричну даність, абстраговану від довколишньої реальності, більш ніж нераціонально через те, що час існує в певних просторових межах, а не як застигла форма. Світ художнього твору вбачається і мислиться “переважно у просторі, а не в часі”, оскільки “швидкість - єдиний спосіб подолати час у просторі” (там само, с. 34). Сутністю хронотопа стало позначення “зв'язку часових і просторових відношень, художньо освоєних у літературі” (Бахтин, 1975, с. 235). У просторовій теорії Ю. М. Лотмана художній твір набуває форму континуума, в якому розміщені персонажі й відбувається дія (1988, с. 258). Текстовий простір уважається індивідуальною (авторською) моделлю світу в його просторовому вираженні, зумовленим “притаманним даній культурі семіотичним простором” (Лотман, 1996, с. 165). Ідеться про семіосферу, яка виводить простір на перший план стосовно часу: “Мова просторових відношень належить до первинних і основних. Навіть часове моделювання часто являє собою вторинну надбудову над просторовою мовою” (Лотман, 1988, с. 293). Природна мова є “згустком” семіотичного простору, художній текст - моделлю семіосфери, остання ж є семіотичною моделлю світу, закріпленою в певній культурі. Таким чином, текстовий простір характеризується як модель моделі, тобто має ті самі риси, що й семіосфера, а саме: семіотичну різнорідність, наявність центра і периферії, ієрархічну організацію з підпорядкуванням нижчих рівнів вищим (там само, с. 296).

Термін “спаціалізація” стосовно семантичного простору художнього тексту розробляється із середини 70-х років ХХ століття у французькій лінгвістиці. Увага акцентується на двох положеннях і насамперед на тому, що лінгвістична категорія часу використовує репрезентативні просторові структури. Як наслідок з першого положення випливає друге - про те, що часова спаціалізація розгортається переважно на текстовому рівні (DAF, 1992, р. 48). Подібну думку висловлює У. Еко, який, пропонуючи аналізувати простір і час у художньому тексті в єдності, вбачає можливість набуття часом якості просторовості й простором (часових характеристик (Eco, 1992, с. 166). У такому аспекті можливе подання просторової теорії Г. Гійома, в якій відображені тенденції, притаманні сучасним французьким лінгвофілософським дослідженням. Шляхом виділення психосистематики, психомеханіки і психосеміології (Guillaume, 1965, с. 68-72) уможливлюється реалізація системних відношень мовних елементів, що аргументує висновок: часовий рух, що не має власного графічного вираження, може бути поданим виключно в просторових термінах: “Найпростіше зображення часового руху у вигляді стрілки вже має просторовий характер” (Реферовская, 1997, с. 30).

Розглянуті концепції мають багато спільного: якщо хронотоп М. М. Бахтіна в цілому співвідноситься з будь-якою концепцією текстового простору, то семіосфера Ю. М. Лотмана не може бути остаточно зведена до текстового простору як до суми точок зору, за Б. О. Успенським, хоча й має спільне з міфопоетичним простором В. М. Топорова. В принципі, текстовий простір визначається в усіх концепціях як сукупність ознак змістової плану й пов'язаний з візуальним і чуттєвим сприйняттям (Лукин, 1999, с. 116-117). Таким чином, усі концепції подають текстовий простір як семантичний простір. Інакше кажучи, проблема простору й часу в семантиці можливих світів корелюється залежно від того, що мають на увазі під можливими світами: час сам по собі чи той самий час, але з урахуванням його перебування у відведених межах, а саме - відповідно до часового простору. В останньому разі йдеться про розгляд не часу, а часів, різноманітність яких визначена категорією світів. Ці світи відрізняються особливою конфігурацією, так званою просторово-часовою траєкторією (Переверзев, 1998, с. 28), відповідно до якої характеризуються події і персонажі. Зумовленість можливих світів композиційними і сюжетними особливостями художнього твору визначає розгортання текстових концептів відповідно до загальних тенденцій художньої текстопобудови. Із цього погляду залучення лексики різних концептуальних рівнів окреслює межі того семантичного простору, в якому й проходить розгортання текстових концептів (див. фрази 1-7):

1. Mac Cormack grimpait au premier йtage. [...] gueulait Dillon (Queneau, OnETBF, 10).

2. [...] le personnel fйminin activait le train, galopant vers les issues (ibid., 11).

3. [...] les hauts fonctionnaires [...] dйgringolиrent les escaliers (ibid., 13).

4. [...] il la boucla presto (ibid., 14).

5. [...] il avait invitй [...] les autres fonctionnaires а dйguerpir de leurs bourlingues (ibid., 15).

6. - Mais, hurla Mac Cormack (il hurlait pour sortir du sommeil [...]) (ibid., 96).

7. Quelques secondes plus tard, truffйs de plomb, ils йtaient morts (ibid., 221).

На семантичному рівні виділені дієслова охарактеризовані наявністю напряму й просторового заповнювання, що визначає їхнє буття в семантичному просторі, тобто втілення акціонального коду (див. табл. 1):

когнітивний проза можливий світ

Таблиця 1

Розподіл дієслів за показником “просторовості”

Дієслова напряму	Дієслова заповненого простору
grimper	gueuler
galoper	hurler
dйgringoler	boucler
dйguerpir	truffer

Особливістю семантики дієслів напряму в контекстуальному плані є той факт, що за умови імплікації вихідного пункту напряму (grimper au premier йtage ^ du rez-de-chaussйe, galoper vers les issues ^ du fond des piиces, dйgringoler les escaliers ^ du haut de l'immeuble тощо) його кінцева мета не позначена: grimper (фраза 1) - те, що Мак Кормак видирався на другий поверх, означає переживання ним труднощів під час підйому, однак не зумовлює легкої перемоги в бою ^ кінцева мета НЕ реалізована; galoper (фраза 2) - жіночий персонал пошти, захопленої бунтівниками, що галопує до виходу, створює враження безформного стада, що від жаху втікає світ за очі ^ кінцева мета НЕ реалізована;

dйgringoler (фраза 3) - функціонально близьке до galoper - службовці, що пустилися навскаки і буквально стрімголов котяться по сходах, розбігаючись у різних напрямках ^ кінцева мета НЕ реалізована;

dйguerpir (фраза 5) - близьке до dйgringoler - рекомендація бунтівників службовцям якомога швидше забратися куди-небудь перетворює останніх на наляканий натовп, що в паніці залишає свої контори ^ кінцева мета НЕ реалізована.

Очевидно, що без зазначення кінцевого пункту руху не може реалізуватися сам концепт НАПРЯМ, оскільки будь-який напрям обмежений певним простором (direction n.f. - “дія прямування до визначеного пункту” (PLI, 1998, р. 323)). Контекстуально і, далі - концептуально, незумовленими в межах окресленості простору стають дієслова заповненого простору:

gueuler (фрази 1, 6) - факт крику, що нагадує волання, не зумовлений необхідністю вголос; hurler заявити про перемогу над ворогом, а самим лише бажанням перекричати інших, щоб не заснути від утоми: КРИК Ф ПЕРЕМОГА. Отже, простір ПЕРЕМОГИ є НЕ заповненим своєю сутністю (^ ПСЕВДОПРОСТІР ^ ПОРОЖНІСТЬ); boucler (фраза 4) - контекстуально boucler la gueule (заткнути пельку) - спроба захопленого бунтівниками службовця заявити про свої права й політичні переконання стає вкрай невдалою: в нього всаджують кулю і таким чином “затикають пельку”. Службовець, що замовкнув назавжди, НЕ може заповнювати простір: ані фізичний, ані політичний (^ ПСЕВДОПРОСТІР ^ ПОРОЖНІСТЬ);

truffer (фраза 7) - близьке до boucler - начинені свинцем жертви бунтівників є мертвими. Отже, простір, що був раніше зайнятий ними, вже НЕ є фізичним, сутнісним (^ ПСЕВДОПРОСТІР ^ ПОРОЖНІСТЬ).

Дієслова напряму й заповненого простору розглядаються як концептуально незумовлені, оскільки позбавлені своєї сутності. На метаметасеміотичному рівні простір, що мав бути ними окресленим, стає ПСЕВДОПРОСТОРОМ, зведеним у ПОРОЖНІСТЬ.

Концептуальний статус простору визначає розгортання текстового мезоконцепту ПРОСТОРОВІСТЬ у романі Ж. Дюамеля “Le notaire du Havre”:

La maison! Elle est dans mon souvenir, comme un donjon, comme une citadelle, notre acropole: pierre de taille par-devant, rocailleuse meuliиre sur les hauts flancs aveugles. Assez neuve, et dйjа toute poudrйe de flammиches et de suite. Carrйe, massive [...].

Une citadelle, certes, un repaire, un creux а nous, ouvert seulement sur les nuages et les clartйs du ciel parisien, un asile sacrй oщ toutes les choses de nous, les espйrances, les ambitions, les dйtresses, les discordes, les chimиres, tous les mystиres de la famille vont, pendant des annйes, fermenter, cuire et recuire dans une brыlante moiteur.

La porte de la rue est ouverte tout le jour. Le soir elle se referme avec un bruit caverneux et les gens disent le mot de passe avant de trйbucher sur les degrйs. Dans sa partie infйrieure, l'escalier est obscur, mкme au front de la belle saison. Un papillon de gaz y languit. L'escalier est de bois. [...] L'escalier monte, monte, а travers les familles et des familles superposйes comme des couches gйologiques. On entend ici une mandoline, lа un petit chien qui jappe, а droite le poitrinaire qui respire avec tant de peine. Et, dйjа, c 'est la grosse dame а l'йternelle chanson: “Je t'aime, comprends-tu ce mot? ” Et le tap... tap... du monsieur qui travaille chez lui а des choses incomprйhensibles. Et, partout, les machines а coudre et des piйtinements d'enfants dans les couloirs, et des voix d'hommes et des femmes qui parlent et se querellent а propos des affaires de leur clan. [...] Et l'on sait ce que l'on mange а toutes les altitudes. L'odeur de l'oignon grimpe comme une bкte le long des marches. Elle furиte, rфde, s'accroche а toutes les aspйritйs. Elle va rйveiller le vieux garзon qui travaille la nuit durant et qui se lиve а 3 heures. L'odeur de l'oignon! Un trou de serrure lui suffit, une fente, un nњud du bois. On dirait au 'elle fait son chemin а travers la brique et le plвtre. Mais l'odeur du hareng frit est farouche et plus puissante encore. Elle arrive, par paquets, comme une troupe d'assaut: l'odeur de l'oignon prend peur et lвche pied. L'odeur du hareng frit campera lа jusqu'а demain.

On ne la respire pas, on la touche. Elle est gluante et colle aux doigts (Duhamel, NH, 48(49).

Розгортання мезоконцепту визначається ретроспективним описом будинку відповідно до двох його особливостей. З одного боку, будинок є фортецею (un donjon, comme une citadelle, notre acropole), зовнішньою опорою для всіх, хто в ній перебуває, своєрідним захистом від можливих неприємностей: pierre de taille par-devant, rocailleuse meuliиre sur les hauts flancs aveugles. З іншого боку, у переносному смислі - це споруда, відкрита небесним силам і таємницям людських переживань (les espйrances, les ambitions, les dйtresses, les discordes, les chimиres, tous les mystиres de la famille), тобто щось суто особисте, майже інтимне, а отже, позбавлене сталості, мінливе й тому підпорядковане концепту ТВОРЕННЯ: не-СТАЛІСТЬ = МІНЛИВІСТЬ ^ ТВОРЕННЯ. В описі будинку основні переваги останнього вбачаються швидше в можливості збереження таємничості, якою покрите життя його мешканців, а не в його масивності: toutes les choses de nous [...] fermenter, cuire et recuire dans une brыlante moiteur. Стабільність асоціює з таємничістю (СТАБІЛЬНІСТЬ » ТАЄМНИЧІСТЬ), однак такою таємничістю, яка не закриває від людини якихось якостей, а, навпаки, концентрує їх у певному просторі, а саме в межах конкретної квартири: ТАЄМНИЧІСТЬ ^ ПРОСТІР. Якщо таємничість утілена в просторовому вимірі, можна теоретично визначити обсяг цього простору, що представлено поліфонією звуків: піснею на мандоліні, скигленням цуценяти, хворобливим шумним диханням хворого на легені, стуканням інструментів робітника (див. табл. 2):



Таблиця 2

Звуковий діапазон замкненого простору, поданий дейктиками

Передача дейктиками звукового діапазону
ici	lа	а droite	dйjа	chez lui
une mandoline	un petit chien qui jappe	le poitrinaire qui respire avec tant de peine	c 'est la grosse dame а l'йternelle chanson	le tap... tap... du monsieur qui travaille а des choses incomprйhensibles

Найбільша концентрація звуків досягається в момент переходу певного простору із стану відносної незамкненості (La porte de la rue est ouverte tout le jour) до стану абсолютної замкненості (Le soir elle se referme avec un bruit caverneux). Таким чином, повністю вилучена вірогідність витікання будь-якої інформації про мешканців, тобто порушення таємничості. Шляхом залучення дейктиків окреслюється звуковий діапазон замкненого простору.

Наведені в таблиці дейктики (ici, lа, а droite, dйjа, chez lui) імплікують ефект присутності оповідача у всіх просторах одночасно, що підкріплює дейктик узагальнювального плану partout. Отже, розгортається єдиний семантичний простір (див. рис.):

Рис. Заповнення семантичного простору оповідача



Таємничі запахи, якими переповнений будинок, утілюються, крім запаху цибулі, у ще більш застрашливому запаху оселедця, що завойовує територію приступом, немов фортецю (campera lа jusqu 'а demain). На закріплених за оселедцем позиціях ніде не можна уникнути зіткнення з його запахом (Elle arrive, par paquets, comme une troupe d'assaut). Фактично вже йдеться про поглинання інших запахів, що майже тремтливо оберігаються мешканцями будинку, а не про їхнє зіткнення (l'odeur de l'oignon prend peur et lвche pied), тоді як замкнений простір будинку перебуває під владою панівного запаху (Elle est gluante et colle aux doigts).

Поліфонія запахів і голосів стає тим сутнісним началом, яке сприяє переходу простору, незамкненого для оповідача, у простір, незамкнений для персонажа. Питання осягнення таємниці виходить в іншу площину, а саме - у площину ототожнення певного простору з набутими персонажем знаннями: On entend; l'on sait ce que; On dirait que. Інакше кажучи, чим більший обсяг простору переходить з імплікованого стану до експлікованого, тим менша кількість інформації залишається під знаком таємничості. Отже, якщо ВІДКРИТИЙ ПРОСТІР ^ ЗАКРИТИЙ ПРОСТІР ^ ТАЄМНИЧІСТЬ, то ЗАКРИТИЙ ПРОСТІР ^ ВІДКРИТИЙ ПРОСТІР ^ ОЧЕВИДНІСТЬ.

Концептуальний простір мезоконцепту ПРОСТОРОВІСТЬ розгортається у процесі переходу ТАЄМНИЧОСТІ в ОЧЕВИДНІСТЬ.

Розгортання текстових концептів у семантичному просторі художнього тексту зумовлене перебуванням світів оповідача і персонажів у постійній динаміці, насамперед з причини інтенціональності цих світів. По-друге, між світами оповідача і персонажів міститься ще безліч інших світів, починаючи зі світу кожного окремого персонажа й завершуючи так званими композиційно-тематичними світами художнього твору, що також значною мірою впливає на формування персонажних світів. Світ оповідача, втілений у безпосередньому задумі, виявляється далеко не повним з урахуванням можливості варіативності цього світу в самому творі.

У просторово-часовій моделі художнього тексту поряд з експліцитним світом оповідача існує множинність імпліцитних світів персонажів, у зв'язку з чим на семантичному рівні світ оповідача може бути представленим зовсім іншою інформацією. Очевидно, те ж саме відбувається і з персонажними світами, які, у свою чергу, кореговані цілим комплексом взаємовідношень.



Висновки й перспективи подальших досліджень

Авторський і персонажний світи визначаються внутрішньотекстовими факторами семантики художнього твору. Водночас у семантиці можливих світів слід також виходити з урахування психологічного і соціокультурного світів учасників текстової комунікації. Психологічний світ як оповідача, так і персонажів художнього твору, вирізняється відомою двоїстістю: з одного боку, світ кожного окремого персонажа є його внутрішнім психологічним світом, і останній як незалежна особистість переслідує мету зберегти цей світ недоторканим, подалі від стороннього погляду. З іншого боку, психологічний світ має бути єдиним для кількох персонажів; йдеться про так званий зовнішній психологічний світ, мета якого полягає в узгодженні ціленастанов оповідача та персонажів, і саме цього вимагають правила прирощення смислу, відповідно до яких “кожний через взаємодію з іншими, шляхом виявлення себе в іншому (інших) формує новий смисл [курсив автора. - О.К.], не зведений до простої суми складників” (Еремеев, 1992, с. 270). З погляду можливості діалогування з “іншим” показовою є відома формула В. Іванова, яка переносить домінанту в іншу особистість і сутність якої розкривається у ствердженні чужого “я” не як об'єкта, а як іншого суб'єкта (“ти єси” (цит. за Бахтин, 1979, с. 15). Балансування на межі між численними світами, можливими за одних обставин і неможливими за інших, розгорнутих у просторі й часі, визначає постійне звернення до двоїстості бачення художнього світу - як реального і одночасно опосередкованого у відчуттях. Саме тому проблема “семантичної типології простору й часу” в розгортанні текстових концептів художнього твору набуває загальнотеоретичного значення: “Ми не зрозуміємо спосіб функціонування мови, якщо [...] не зрозуміємо логіку процесів, шляхом яких ми встановлюємо, відповідають чи не відповідають ті або ті нескінчені образи тому фрагменту світу, якого вони стосуються” (Хинтикка, 1980, с. 54), що пов'язує її з когнітивними засадами семантики можливих світів.

Література

Бахтин, М. М. (1975). Вопросы литературы и эстетики. Исследования разных лет. Москва: Художественная литература.

Бахтин, М. М. (1979). Проблемы поэтики Достоевского (4-е изд.). Москва: Советский писатель. Бахтин, М. М. (1986а). Из предыстории романного слова. В Бахтин М. М. Литературнохудожественные статьи (с. 353-391). Москва: Художественная литература.

Бахтин, М. М. (1986б). Эстетика словесного творчества (2-е изд.). Москва: Искусство. Блок, А. (1962). О современном состоянии русского символизма. В Блок А. Собрание сочинений в 8-и т. Т 5: Проза 1903(1917 (с. 425-436). Москва; Ленинград: Гос. изд-во худ. лит-ры. Богин, Г. И. (1986). Типология понимания текста. Калинин: Калининск. гос. ун-т.

Бубер, М. (1992). Я и Ты (пер. с нем.). В Квинтэссенция: Философский альманах, 1991 (с. 294-370). Москва: Политиздат.

Воробьева, О. П. (1993). Лингвистические аспекты адресованности художественного текста (одноязычная и межъязыковая коммуникация). (Диссертация доктора филологических наук). Москва.

Габричевский, А. Г. (1994). Пространство и время. Вопросы философии, 3, 134-147. Гадамер, Г.-Г. (1991). Актуальность прекрасного. Москва: Искусство.

Гийом, Г. (1992). Принципы теоретической лингвистики. Москва: Прогресс.

Еремеев, А. Ф. (1992). От “события” (к “со-бытию”. В Бахтин, М. М. Эстетическое наследие и современность (с. 19-107). Саранск: Мордовск. гос. ун-т.

Ильин, И. П. (1983). Теоретические аспекты коммуникативного изучения литературы. (Обзор). В И. П. Ильин, Л. Г. Лузина (Отв. ред.), Семиотика. Коммуникация. Стиль (с. 126-162). Москва: ИНИОН АН СССР.

Кагановська, О. М. (2003). Текстові концепти художньої прози: когнітивна та комунікативна динаміка (на матеріалі французької романістики серединиХХсторіччя) (Дисертація доктора філологічних наук). Київський національний лінгвістичний університет, Київ, Україна. Кант, И. (1964). Сочинения в 6-ти т. Т 1. (с. 391-508). Москва: Мысль.

Лейбниц, Г. (1989). Опыт теодицеи о благости Божией, свободе человека и начале зла.

В Лейбниц Г. Сочинения в 4-х т. Т. 4 (с. 49-414). Москва: Мысль.

Лотман, Ю. М. (1988). В школе поэтического слова: Пушкин, Лермонтов, Гоголь. Москва: Просвещение.

Лотман, Ю. М. (1996). Внутри мыслящих миров. Человек - текст - семиосфера - история. Москва: Языки русской культуры.

Лукин, В. А. (1999). Художественный текст. Основы лингвистической теории и элементы анализа. Москва: “Ось-89”.

Пеньковский, А. Б. (1989). О семантической категории “чуждости” в русском языке. Проблемы структурной лингвистики, 1985-1987, 54-82.

Переверзев, К. А. (1998). Высказывание и ситуация: об онтологическом аспекте философии языка. Вопросы языкознания, 5, 24-52.

Реферовская, Е. А. (1997). Философия лингвистики Гюстава Гийома. Курс лекций по языкознанию.

Санкт-Петербург: Гуманитарное агентство “Академический проект”.

Степанов, Ю. С. (1965). Французская стилистика. Москва: Высшая школа.

Степанов, Ю. С. (1985). В трехмерном пространстве языка: Семиотические проблемы лингвистики, философии, искусства. Москва: Наука.

Степанов, Ю. С. (1994). Пространства и миры (“новый”, “воображаемый”, “ментальный” и прочие. Философия языка: в границах и вне границ, 2, 3-18.

Тураева, З. Я. (1999). Лингвистика текста на исходе второго тысячелетия. Вісник Київського лінгвістичного університету. Серія Філологія, 2(2), 17-25.

Хинтикка, Я. (1980). Логико-эпистемологические исследования. Логика и методология науки. Москва: Прогресс.

Ducrot, O. (1972). Dire et ne pas dire. Principes de sйmantique linguistique. Paris: Hermann.

Eco. U. (1992). Les limites de l'interprйtation. Essai: (trad. de l'italien). Paris: Bernard Grasset. Guillaume, G. (1965). Temps et verbe. Thйorie des aspects, des modes et des temps. Paris: Champion. Leзons de linguistique de Gustave Guillaume. 1956-1957. (1982). Quebec; Lille.

Pascal, B. (1995). Pensйes. Les Provinciales. Paris: Booking International.

Ricardou, J. (1967). Problиmes du nouveau roman. Paris: Editions du Seuil.

Ryan, M.-L. (1991). Possible Worlds, Artificial Intelligence and Narrative Theory. Bloomington: Indiana University, Bloomington and Indianapolis Press.

Словники, довідники

DAF. (1992). Dictionnaire de l'Acadйmie franзaise. [9-iиme йd.]. Paris: Imprimerie nationale. DEP. (1994). Dictionnaire encyclopйdique de pragmatique / Moeschler J., Reboul A. Paris: Editions du Seuil.

PLI. (1989). Petit Larousse illustrй. Paris: Larousse.

PLI. (1998). Petit Larousse illustrй. Paris: Larousse-Bordas.



References

Bakhtyn, M. M. (1975). Voprosbi lyteraturbi y эstetyky. Yssledovanyia raznbikh let. Moskva: Khudozhestvennaia lyteratura.

Bakhtyn, M. M. (1979). Problemы poэtyky Dostoevskoho (4-e yzd.). Moskva: Sovetskyi pysatel. Bakhtyn, M. M. (1986a). Yz predыstoryy romannoho slova. V Bakhtyn M. M. Lyteraturno- khudozhestvenrnie staty. (s. 353-391). Moskva: Khudozhestvennaia lyteratura.

Bakhtyn, M. M. (1986b). Эstetyka slovesnoho tvorchestva (2-e yzd.). Moskva: Yskusstvo.

Blok, A. (1962). O sovremennom sostoianyy russkoho symvolyzma. V Blok A. Sobranye sochynenyi v 8-y t. T. 5: Proza 1903-1917. (s. 425-436). Moskva; Lenynhrad: Hos. yzd-vo khud. lyt-m. Bohyn, H. Y. (1986). Typolohyia ponymanyia teksta. Kalynyn: Kalynynsk. hos. un-t.

Buber, M. (1992). Ya y Tu (per. s nem.). V Kvyntэssentsyia: Fylosofskyi almanakh, 1991. (s. 294-370). Moskva: Polytyzdat.

Vorobeva, O. P. (1993). Lynhvystycheskye aspektrn adresovannosty khudozhestvennoho teksta (odnoiaz^ichnaia y mezhъiazыkovaia kommunykatsyia). (Dyssertatsyia doktora fylolohycheskykh nauk). Moskva.

Habrychevskyi, A. H. (1994). Prostranstvo y vremia. ^prosm fylosofyy, 3, 134-147.

Hadamer H.-H. (1991). Aktualnost prekrasnoho. Moskva: Yskusstvo.

Hyiom, H. (1992). Pryntsypы teoretycheskoi lynhvystyky. Moskva: Prohress.

Eremeev, A. F. (1992). Ot “sob^m” - k “so-bыtyiu”. V Bakhtyn, M. M. Эstetycheskoe nasledye y sovremennost. (s. 19-107). Saransk: Mordovsk. hos. un-t.

Ylyn, Y P. (1983). Teoretycheskye aspektw kommunykatyvnoho yzuchenyia lyteraturw. (Obzor).

V Ylyn Y P., Luzyna L. H. (otv. red.). Semyotyka. Kommunykatsyia. Styl. (s. 126-162). Moskva: YNYON AN SSSR.

Kahanovska, O. M. (2003). Tekstovi kontsepty khudozhnoi prozy: kohnityvna ta komunikatyvna dynamika (na materiali frantsuzkoi romanistyky seredyny KhKh storichchia). (Dysertatsiia doktora filolohichnykh nauk). Kyivskyi natsionalnyi linhvistychnyi un-t, Kyiv, Ukraina.

Kant, Y. (1964). Sochynenyia v 6-ty t. T. 1. (s. 391-508). Moskva: Mwsl.

Leibnyts, H. (1989). Opwt teodytsey o blahosty Bozhyei, svobode cheloveka y nachale zla.

V Leibnyts H. Sochynenyia v 4-kh t. T. 4. (s. 49-414). Moskva: Mwsl.

Lotman, Yu. M. (1988). V shkole poэtycheskoho slova: Pushkyn, Lermontov, Hohol. Moskva: Prosveshchenye.

Lotman, Yu. M. (1996). Vnutry mwsliashchykh myrov. Chelovek - tekst - semyosfera - ystoryia. Moskva: Yazwky russkoi kulturbi.

Lukyn, V A. (1999). Khudozhestvennwi tekst. Osnovw lynhvystycheskoi teoryy y эlementbI analyza. Moskva: “Os-89”.

Penkovskyi, A. B. (1989). O semantycheskoi katehoryy “chuzhdosty” v russkom yazwke. Problemw strukturnoi lynhvystyky, 1985-1987, 54-82.

Pereverzev, K. A. (1998). Vwskazwvanye y sytuatsyia: ob ontolohycheskom aspekte fylosofyy yazwka. Voprosw yazwkoznanyia, 5, 24-52.

Referovskaia, E. A. (1997). Fylosofyia lynhvystyky Hiustava Hyioma. Kurs lektsyi po yazwkoznanyiu.

Sankt-Peterburh: Humanytarnoe ahentstvo “Akademycheskyi proekt”.

Stepanov, Yu. S. (1965). Frantsuzskaia stylystyka. Moskva: Vwsshaia shkola.

Stepanov, Yu. S. (1985). V trekhmernom prostranstve yazwka: Semyotycheskye problemw lynhvystyky, fylosofyy, yskusstva. Moskva: Nauka.

Stepanov, Yu. S. (1994). Prostranstva y myrw - “novwi”, “voobrazhaemwi”, “mentalnbii” y prochye.

Fylosofyia yazwka: v hranytsakh y vne hranyts, 2, 3-18.

Turaeva, Z. Ya. (1999). Lynhvystyka teksta na yskhode vtoroho twisiacheletyia. Visnyk Kyivskoho linhvistychnoho universytetu. Seriia Filolohiia, 2(2), 17-25.

Khyntykka, Ya. (1980). Lohyko^pystemolohycheskye yssledovanyia. Lohyka y metodolohyia nauky. Moskva: Prohress.

Ducrot, O. (1972). Dire et ne pas dire. Principes de sйmantique linguistique. Paris: Hermann.

Eco. U. (1992). Les limites de l'interprйtation. Essai: (trad. de l'italien). Paris: Bernard Grasset. Guillaume, G. (1965). Temps et verbe. Thйorie des aspects, des modes et des temps. Paris: Champion. Leзons de linguistique de Gustave Guillaume. 1956(1957. (1982). Quebec; Lille.

Pascal, B. (1995). Pensйes. Les Provinciales. Paris: Booking International.

Ricardou, J. (1967). Problиmes du nouveau roman. Paris: Editions du Seuil.

Ryan, M.-L. (1991). Possible Worlds, Artificial Intelligence and Narrative Theory. Bloomington: Indiana University, Bloomington and Indianapolis Press.

Slovniki, dovi'dniki

DAF. (1992). Dictionnaire de l'Acadйmie franзaise. [9-iиme йd.]. Paris: Imprimerie nationale. DEP. (1994). Dictionnaire encyclopйdique de pragmatique / Moeschler J., Reboul A. Paris: Editions du Seuil.

PLI. (1989). Petit Larousse illustrй. Paris: Larousse.

PLI. (1998). Petit Larousse illustrй. Paris: Larousse-Bordas.

Размещено на Allbest.ru

...