Сучасний літературний процес на Луганщині

Размещено на http://www.allbest.ru/

Лекція 8

СУЧАСНИЙ ЛІТЕРАТУРНИЙ ПРОЦЕС НА ЛУГАНЩИНІ



Літературні спілки Луганщини. Письменницькі пошуки митців рідного краю. Дослідницькі обрії Г. Костюка, І. Білогуба, Ю. Єненка та провідних викладачів, випускників університету.

літературний луганщина костюк білогуб єненко

Зацікавлення науковців та методистів-практиків спрямоване на дослідження: основних рис розвитку літератури, педагогічно-методичної науки в північно-східному регіоні України; творчості окремих письменників, які репрезентують літературу Слобожанщини, розробку рекомендацій щодо вивчення їх творів у межах освітньої програми середньої школи; своєрідності художньої рецепції Слобожанщини у творах українських та зарубіжних авторів; творчого доробку письменників Слобожанщини в національно-культурному, соціально-історичному контекстах; феноменів регіональної літератури й локального тексту.

Проте, безперечною проблемою для вчителів-словесників залишається відсутність методичного інструментарію для конструювання уроків літератури рідного краю. Дослідження літературної доби від давнини до сьогодення на сьогодні заявлено шкільними посібниками з літератури рідного краю Луганщини літературознавця, ученого-методиста, письменника О. Неживого. За рік до смерті творчість видатних українських письменників-луганців, Шевченківських лауреатів (Володимира Сосюри, Григора Тютюнника, Івана та Надії Світличних, Миколи Руденка, Василя Голобородька), Івана Білогуба, Микити Чернявського, Юрія Сліпка, Івана Савича, Юрія Єненка, Івана Низового, Петра Біливоди, Олексій Іванович презентував у збірці «Луганщина - земля українська».

Двотомне видання «Жайвори над Луганщиною» подає літературні портрети членів Луганської обласної організації Національної спілки письменників України.

Микола Мащенко - виходець із села Мілуватка Сватівського району Луганської області. Мати працювала свинаркою в колгоспі, батько - на залізничній станції, він загинув у результаті нещасного випадку, коли молодшому в сім'ї, Миколці, було лише 19 днів від народження. Без батька залишилося семеро дітей - четверо синів і троє дочок. Мащенко закінчив Мілуватську семирічну школу, старші класи - у школі міста Рубіжне, вищу освіту здобув у Харківському театральному інституті. Працював театральним режисером у Харкові, потім на Київській кіностудії імені Довженка, яку очолював упродовж п'ятнадцяти років. З 1969 року він секретар правління Спілки кінематографістів України і згодом засновник Академії мистецтв України. Леонід Биков, з яким вони входили до студентської комуни «Донбас», був «заводієм», бешкетником, а от Микола - ні, був тихий, сором'язливий. Він згадував: «Разом жили, вчилися, нас не балували… Ми усі були з глибинки - Донбасу… Дивлячись на Колю, не перестаю дивуватись: адже такий це був скромний і милий хлопчина. І сам себе інколи питаю: як незатишно, мабуть, відчував себе тихий хлопчина в гамірних коридорах, де потрібно навчитись бути динамічним. Видно, наука пішла на користь».

Надзвичайно активним був Мащенко в житті і творчості, ніхто й збагнути не міг, звідки в нього стільки сил і енергії. Влучними видаються слова доктора мистецтвознавства І. Зубавіної: «У довідниках наводиться дата народження режисера - 12 січня 1929 року. Отож після нескладних математичних обчислень стає зрозумілим, що маестро наразі виповнилось чимало років! А ось у це повірити доволі складно, адже Микола Павлович не виглядає на свій вік: експресивний, завзятий, артистичний; в очах - іронічні виблиски, норовливою хвилею в'ється непокірний чуб, ледь припорошений сивиною. Перше, що спадає на думку: напевне, рік народження майстра визначено помилково. Однак з хронологією все в порядку».

Мало хто знає про те, що Микола Павлович не тільки відомий український режисер і сценарист, який відкрив нові шляхи в українському кіномистецтві, але й неперевершений майстер слова. Він поставив одну виставу, видав сім книжок прози і спогадів, багато праць з історії телебачення і 17 стрічок. Його перу належать понад 60 художніх творів: «Смертельна спокуса», «Мамо рідна, єдина…», «Відьма-енкаведистка», «Розвідник віку», «Остання атака», «Усмішки Василя Земляка», «Пам'ять» та ін. Він є автором художніх книжок «Зоря для мами», «Мамо, рідна, єдина…», «Вся краса землі», поетичної збірки «Рими» та ін. 2003 року вийшла збірка вибраних творів «Ви бачили, як плаче птаха…», 2005 - «Остання атака», 2006 - «Василь Земляк в усмішках Миколи Мащенка». Незадовго до смерті він підготував до друку книгу «Незабутні».

Більшість художнього матеріалу письменника носить автобіографічну основу, розкриває духовну кризу людини (дитини) сільської провінції середини XX століття, яка відчула певну абсурдність у світі, голодне дитинство, жагуче бажання розвинутись і стати кращим; яка була незадоволена, відчужена, перебувала у відчаї.

Про джерела мотивів у творчості Миколи Мащенка свідчать спогади самого митця: «Роки дитинства, юнацтва мають у творчій долі будь-якого митця вирішальне значення в усьому житті і творчості. Я не виключення. Я весь родом з дитинства - виплеканий з долі моєї святої мами Тетяни Кирилівни, з долі рідного села Мілуватка. Як це не дивно, усе, що я знімав, писав - ніби відлуння з рідного краю, з радощів і мук, пережитих у дитинстві, бо все висвітлювалось з середини трепетним світлом перших вражень від життя, любові материнської, синівської, перших почуттів дружби, любові, перших перемог і поразок».

Важливою передумовою прочитання певного художнього твору є вивчення біографії письменника, яка презентує твір як своєрідний вихід авторської рецепції з власної екзистенційної кризи. Оскільки епіка митця носить автобіографічний характер, то ознайомитись з його біографією буде доречним за новелами-біографічними замальовками «Промінь», «Руки», «Останній лист», «Батько», «Косовиця», «Хліб від зайця», «Червона пам'ять», «Ви бачили, як плаче птаха», «Учитель німецької мови» збірки вибраних творів «Ви бачили, як плаче птаха…» та ін. Пізніше психологічного забарвлення цей образ набуває в повісті «Мамо рідна, єдина…».

Мемуаристика Миколи Мащенка презентує портретний нарис, у якому письменник виявляє себе найповніше як особистість. Його документально-публіцистичну прозу варто розглядати з учнями під час вивчення творчості письменників, заявлених у чинних програмах для закладів середньої освіти з української літератури. Автор талановито поєднує публіцистику й художність, використовуючи документальні факти з життя відомих йому людей, про яких іде мова. У творчості Мащенка репрезентовано документальні портретні нариси «довженківців», кожен з яких є видатною постаттю (Т. Левчук, О. Горський, І. Драч, В. Сичевський, М. Бєліков, І. Миколайчук, Л. Биков, О. Гончар, І. Савченко, О. Довженко, І. Кавалерідзе, С. Параджанов О. Тимошенко, М. Вінграновський).

Наприклад, у нарисі, присвяченому Іванові Драчу, Микола Мащенко тепло згадує першу зустріч з поетом. Відбулося це в будинку Олега Гончара, коли ще зовсім сором'язливий Драч читав свої не відшліфовані вірші про матір. Поет багатогранний у своїх почуттях: його гнівні вірші, спрямовані проти війни, звучали закликом на захист усіх людей планети, а драматична поема «Зоря і смерть Пабло Неруди» наскрізь пронизана болем і ненавистю до фашистської диктатури. Найщасливішим часом своєї біографії митець вважає спільну з Іваном Драчем роботу над фільмом «Іду до тебе», присвячену Лесі Українці. Творче спілкування з поетом допомогло письменникові не лише всебічно зрозуміти його творчість, а й збагнути його як людину, наділену духовною красою.

Цікаву історію знайомства презентує автор своїм читачам з уже згаданим славетним письменником Олесем Гончаром. М. Мащенко, тоді ще нікому невідомий епік, разом зі своїм товаришем Р. Сергієнком вирішили екранізувати новий твір Олеся Гончара «Тронка». Довгою й нелегкою була та зустріч, як згадує він, і хоч митці не домовились остаточно про фільм, проте О. Гончар пробудив у молодих кінорежисерів віру в себе та власні сили: «Відтоді ми здружилися з напрочуд красивою, доброзичливою людиною - простою, щиросердною, незважаючи на письменницьку легендарність.

На другу половину 20-х років припадає творчість генія українського кіномистецтва Олександра Довженка. Зняті впродовж цього періоду його картини «Звенигора» та «Арсенал» увійшли до скарбниці українського та світового кіно. Миколі Мащенку не випало щастя бачити та спостерігати за ним під час роботи над фільмами, проте він мав можливість спілкуватися з тим, хто особисто знав Олександра Петровича. Микола Мащенко створив приголомшливий історичний портрет О. Довженка з пам'яті тих, хто зустрічався з ним, працював у його фільмах і був сучасником видатного майстра (О. Гончар, Ч. Чаплій, А. Монтегю, С. Герасимов, А. Барбюс, М. Бажан, У. Казірагі та ін.).

Окремої уваги заслуговує нарис «Розп'яття і воскресіння Параджанова». Це розповідь про складну й часом драматичну долю, про геніального сина вірменської землі, для якого Україна стала другою батьківщиною, про людину, яка пройшла через різні країни, крізь випробування й незвичайні пригоди. В особі Сергія Параджанова автор презентує людину, обдаровану багатогранною геніальністю, серце якої завжди було відкрите для любові й розуміння свого ближнього, проте жорстока тодішня система наказала піддати його садистським тортурам. Українське мистецтво заговорило на повен голос саме завдяки кіношедевру С. Параджанова «Тіні забутих предків», який тріумфально йшов по всьому світу, здобув славу Україні й тоді, коли С. Параджанов, морально понівечений, сидів у тюрмі.

Сучасний літературний процес формують нові імена. Наприклад, Сергій Жадан, уродженець Старобільська. Учителям під час огляду його творчості слід уважно ставитись до художнього матеріалу, який варто використовуватиметься на уроках. За наполяганнями самого автора його доробок не призначений для аналізу юнацькій аудиторії. Хоча у прозових творах останніх років, на нашу думку («Anarchy in tne Ukr», «Луганський щоденник», романі «Інтернат» та поетичних збірках «Життя Марії: Книга віршів і перекладів», «Тамплієри: Нові вірші, 2015-2016») можна знайти трансформацію вічних мотивів, образів, тем, проблем, що вплинули б на формування особистості та розширили уявлення учнів про постмодерну літературу.

Сергій Жадан - учитель за фахом, але письменник, рок-виконавець власних пісень разом з гуртом «Собаки в Космосі» і волонтер за покликом серця. Він народився й виріс у Старобільську. У подорожніх нотатках «Anarchy in tne Ukr» митець так описує своє місто: «Ще одне місто-герой, пристанок підліткових мрій і темних пристрастей, що роз'їдають ізсередини сумління його мешканців. Близько тридцяти тисяч населення. Чотири середні школи, в одній із них я навчався. Церква ХІХ століття, оббита бляхою… Відновлений монастир - за часів мого дитинства там стояла військова частина… Крім чотирьох шкіл є стадіон, банк, контори й елеватор… Пам'ятаю якийсь путівник по Луганській області, яка тоді ще нормально називалась Ворошиловградською, там навіть на обкладинці було зображено вантажівку з пшеницею під елеватором. Чомусь урізалося в пам'ять. Хліборобні райони, наповнені збіжжям і молоком… Так, поїхали далі - кілька кінотеатрів, гуртожитки петеу, ремонтний завод, залізничний вокзал. На вулицях багато піску й абрикосів, абрикоси падають у пісок, їх навіть не підбирає ніхто, цілі вулиці, засипані абрикосами, так і дивишся, щоб не наступити на них і не зробити боляче. З видатних громадян, якщо не рахувати парт- і госпактиву, можна згадати божевільного письменника Гаршина... Свого часу Старобільськ навіть був столицею Радянської України - у сорок третьому, коли совки рухалися на захід, він був одним із перших визволених українських міст…»

Уже третій рік поспіль веде активну волонтерську діяльність, всіляко допомагаючи жителям Донбасу. Нещодавно офіційно зареєстрував благодійний фонд для гуманітарної роботи на Сході України. При цьому письменник підкреслює, що новий фонд - «це усі ви: всі, хто допомагає, підтримує і вірить». За останні три роки команда волонтерів відвезла на Донбас кілька тон книжок, підтримала десятки шкіл, садочків, інтернатів, бібліотек, лікарень. «Ми хочемо, щоб схід України завжди був невід'ємною частиною єдиного українського політичного і культурного простору. А для цього потрібно працювати системно і масово».

Коли Жадана запитали, чим пояснюється його прагнення до волонтерської діяльності, він відповів: «Я сам з Луганської області. І мене завжди, як будь-яку нормальну людину, тягне додому. Мені здається, що в умовах воєнного конфлікту, людям, які там перебувають, їм потрібна якась підтримка. Їм потрібна участь, солідарність».

Письменник вирішив віддати премію за книгу «Месопотамія», призначену президентом, на потреби дітей із Луганщини: «Переконаний, що і представники влади, і представники суспільства в рівній мірі повинні нести відповідальність за те, що відбувається з нами усіма. Ми бачимо, що держава іноді, на жаль, не може (або не хоче) цю відповідальність нести. В такому випадку відповідальність перекладається на нас - тих, хто цю владу обрав».

Україна очима Жадана - це справжня Україна. Чудова, мальовнича, нездоланна, але водночас така слабка й зневірена. Він ризикнув показати українцям інший Схід. Те, про що рідко говорять у ЗМІ. У кожній книзі письменника можна помітити реальний не надуманий біль і страх за майбутнє своєї держави. Згадаймо у «Ворошиловграді», його романі, що зараз екранізовано: «Ми змушені рятувати тих, хто нам близький, не відчуваючи іноді, як змінюються обставини і як нас самих починають рятувати близькі нам люди. Мені здається, що саме так і має бути і що сама наша близькість зумовлюється спільними переживаннями, спільним життям і можливістю спільної смерті. Десь за всім цим і починається любов. Інша річ, що не всі з нас до неї доживають»

В основі останньої книги під назвою «Інтернат» ? спогади мешканця Луганська, який надсилав письменникові листи. Неспокійний 2014 - рік, коли, зруйнувавши віру у світле майбутнє, на Схід прийшла війна.

У доробку Сергія Жадана є й музичні проекти. У 2007 році український гурт «Собаки в космосі» записав пісні на вірші письменника. Так почалася їхня спільна музична діяльність, а в 2014 гурт офіційно став називатися «Жадан і собаки». Жадан як автор текстів - це серйозна особистість з глибоким розумінням і досвідом, а як співак - абсолютно невгамовний хлопчина.

Ще один музичний проект має назву «Лінія Маннергейма». За словами Жадана, Лінія Маннергейма збігається з лінією державного кордону України. Провідна тематика композицій - країна і людина в ній.

Їй п'ятнадцять, вона

Торгує квітами на вокзалі,

Кисень за шахтами солодкий

Від сонця та ягід...

Потяги завмирають на мить,

Рушають далі,

Військові їдуть на Схід,

Військові їдуть на Захід...

У листопаді минулого року на екрани вийшов фільм «Дике поле». Сюжет стрічки засновано на романі Сергія Жадана «Ворошиловград». Сам письменник, ставши сценаристом, про фільм висловлюється так: «Для людей, які не читали книжку, це все буде дивно, це все буде щось нове. А для тих, хто читав, я думаю, вони там будуть шукати якісь аналогії. Відповідно, щось вони знайдуть, а щось не знайдуть».

Стрічка «Дике поле» стала фаворитом української національної премії «Золота Дзиґа». Сергія Жадана називають голосом Сходу. З читачем він завжди відвертий. Викриваючи недоліки сучасного суспільства, хай іноді надто прямолінійно, він висловлює головну ідею: «нам так чи інакше разом вигрібати».

Це ось наше місто - стоїть на сході країни.

Це ось ми - живемо у ньому, стоїмо на своєму.

На Різдво ми виходимо із будинків, б'ємо вітрини.

Проводжаємо свого царя на захід, до Віфлеєму.

Кажемо йому: царю, час рушати зі сходу.

Час рушати на захід із цієї скрути.

Там усі так упевнено говорять про нашу свободу,

ніби справді знають, як з нею бути.

Говорять про нашу свободу на кафедрах і сценах.

Піди туди зі звичного безладу та розпусти.

Там довкола спасителя, мабуть,

стоїть натовп місцевих.

Скажеш, що ти з дарами - тебе пропустять.

Послухай, що вони скажуть тобі такому.

Поясниш потім, як нам усім тут бути,

куди дівати нам нашу віру - таку зникому,

як нам узагалі сприймати її атрибути.

Їм там добре, їм сонце світить у віконні рами,

і дитячий сміх заповнює коридори.

Ти їм, мабуть, і не потрібен зі своїми дарами.

Вони взагалі не вірять,

що зі сходу може бути щось добре.

Вони так говорять про себе,

мов кИдають у землю насіння,

і так говорять про справедливість, ніби заганяють звіра.

Але чого варті їхні знання про спасіння

без нас - людей зі сходу, які ні в що не вірять?

Вони тепер на заході готуються до зимівлі.

У них там, мов шрами по шкірі,

проходять зимові Карпати.

Але цей малий народився, аби ми всі зрозуміли,

що нам так чи інакше разом вигрібати.

Він нам ще все пояснить, коли сам навчиться,

він ще прийде до нас полями нічними.

Хай наша віра буде ламана, як ключиця,

але так чи інакше - іншої нас не навчили.

В місті тепер стільки радості і тривоги.

В місті добре працюють давні порядки.

Іде Цар зі Сходу, питає у всіх дороги.

Іде,

топче сніги,

співає колядки.

Окремої уваги заслуговує епіка Світлани Талан, Сєвєродонецької письменниці, що пише романи у жанрі «реальні історії» аксіологічного спрямування. «Коли ти поруч», «Не вурдалаки», «Оголений нерв» та інші твори авторки піднімають проблеми любові та зради, людяності та байдужості, віри та зневіри, війни та миру. Домінанти її творчості удало вкорінюються в особистісну орієнтацію справжньої людини, що живе за законами власної совісті й формує систему морально-етичних цінностей, заснованих на доброті, милосерді, співпереживанні, готовності самопожертви заради інших.

Сьогодні часто чуємо хибну думку про відокремленість, ізольованість периферії від центру. Відсутність істотних впливів ззовні викликає дискусію про розвиток провінційних територій за власними законами. Але наша літературна мапа свідчить про те, що в період глобалізації, інформаційної війни вся Україна перебуває в стані духовного прозріння. І творчість Івана та Надії Світличних, Василя Голобородька, Івана Савича підштовхнули нас до створення нової сторінки - сторінки про молодих майстрів слова, випускників нашого університету.

Любов Якимчук - сучасна українська поетеса, прозаїк, сценаристка. За версією журналу „Новое время” входить до ТОР-100 найвпливовіших людей культури України. Її поезії перекладено більше, як на півтора десятка мов, їх друкували в Україні, США, Великій Британії, Швеції, Німеччині, Польщі, Ізраїлі, Литві, Білорусі...

Любов Якимчук народилася в місті Первомайсьск, що на Луганщині. Закінчила факультет української філології Луганського національного університету імені Тараса Шевченка, а також магістерську програму „Теорія, історія літератури і компаративістика” Національного університету «Києво-Могилянська академія».

Її рідне місто зараз знаходиться в самому епіцентрі воєнних дій. Через постійні обстріли родині Любові Якимчук довелося покинути Первомайськ, а свої страждання й біль вона залишила на сторінках збірки «Абрикоси Донбасу». «Чому саме «Абрикоси Донбасу» - запитаєте Ви? Справа в тому, що Донбас сприймають дуже стереотипно й доволі механічно. Коли люди чують це слово, найчастіше, що спадає на думку в більшості, - це важка промисловість, терикони й шахти. Але Любов Якимчук у своїх поезіях довела протилежне. Вона додала „абрикоси” до цього згрубілого слова «Донбас». Абрикоси для земель Донбасу є дуже знаковими й важливими фруктами, степовий клімат дає їм можливість визріти й налитися солодким соком. Це слово поєднує в собі всю красу природи цього краю - поля соняхів, степи та квітучі сади.

Творчість Любові Якимчук багатогранна. У 2018 році національну премію «Золота дзиґа» в категорії «Найкращий документальний фільм» отримала кінострічка «Будинок «Слово», що розкриває одну із найдраматичніших сторінок історії України - винищення української інтелігенції, спеціально зібраної під одним дахом будинку письменників у Харкові. Це історія про те, як рай обертається на пекло, як система ламає художника. Автори сценарію - Любов Якимчук, Ярина Цимбал і Тарас Томенко.

Якимчук не боїться експериментувати зі словом, і тому її тексти є такими своєрідними й можуть звучати дуже по-різному:

ти йшов у зеленому

неначе ти травень

такий незбагнений

і трохи весняний

а червнем була

я

рум'яная

з перону очі

на мене дивились

а я неохоче

гортала журнал

гудів вокзал

губЛю

любЛю

мій помтяг потямг

мене силоміць

в вагоні

у вирій дрібниць

ти дух

ти дух

ти дух

чи бог

ти бог

ти бог

а ти, мов вокзал

велично стояв

і жовту троянду

тримав-мав

ти бог

ти бог

чи дух

а травень

мій травень -

навкруг

Тетяна Стус (Щербаченко) - дитяча письменниця, засновниця й керівниця проекту промоції дитячого читання «BaraBooka. Простір української дитячої книги», експертка та співзасновниця рейтингу видань для дітей та підлітків «Рейтинг критика».

Тетяня Стус народилася в селі Можняківка Новопсковського району, що на Луганщині. Продовжила династію вчителів, вступивши до Луганського державного педагогічного університету імені Тараса Григоровича Шевченка та прийшовши потім учителькою в школу.

Пізніше працювала журналістом, копірайтером, редактором у редакціях літературної, культурологічної та дитячої періодики («Книжник-review», «Друг читача», «Київська Русь» та ін.). Згодом очолила дитячий журнал «Соняшник».

Тетяна запрошує до читання: «Я люблю, щоб життя було різнобарвним: ненудним, наповненим. Але все ж часом визирнеш у вікно - і бачиш сірість. Або й так: зазирнеш у своє внутрішнє «вікно», а там теж бракує кольорів. Тоді я уявляю, що маю багато відер з різними фарбами. Там - барви несподіваних відкриттів, карколомних подорожей, дивовижних знайомств... Уявляю, що беру пензлики й розмальовую ними все навколо. Потім - ще цікавіше. «Малюю» словами, будую ними точнісінько те, що нафантазувала. І ще й запрошую туди друзів. Ходімо читати?»

У Тетяни й тексти такі - яскраві, барвисті, різнокольорові:

«Усі істоти часом хочуть побути наодинці. Так іноді мама усамітнюється у своєму старенькому кріслі. Часто - з книжкою. Усі знають, що вона в «хатці». Всі тихо проходять повз неї. І лише тато може ніби випадково принести мамі кави з молоком.

- Самасобоюнаповнююся, - пояснює мама. Орися не розуміє такого складного, трішки кумедного слова. Подумки наспівує його: СА - МА - СО - БО - Ю - НА - ПОВ - НЮ - Ю - СЯ…»

Послухайте: «Скільки нас - птахів без гнізд, тих, хто поспіхом пакував валізи під звуки обстрілів, аби зранку поїхати (назавжди?). Як це - розпочинати нове життя без жодного шансу на повернення?

Єдиний вихід - «перепрошити» свій світогляд на новий лад». Це зізнання Олени Ольшанської, випускниці нашого факультету 2013 року. Коли розпочалась війна, вона вимушена була переїхати з Луганська до Запоріжжя. Багато хто говорив їй: «Твої літературники не потрібні нашому місту - ніхто не прийде читати вірші після пар ввечері. Запоріжжя - не літературне місто, не роби того». Але вона нічого не боялася й не сумнівалась, що все вдасться.

Поетеса не сидить, склавши руки, сумуючи за минулим. Працює в Запорізькій обласній бібліотеці для юнацтва, організувала Літературну Штольню - простір, де зустрічаються молоді літератори для творчого спілкування й розвитку. Координаторка запорізького осередку всеукраїнського волонтерського руху «Безкоштовні курси української мови». Авторка двох поетичних збірок лірики та каліграм.

Остання - «Лінії на долоні». Це вірші про тяглість поколінь, про пошуки дому й любові - про лінії, що поєднують нас одне з одним не лише на долонях. Олена радить слухачам дізнаватися історію своїх сімей, шукати своє коріння: відчуття підтримки роду допоможе подолати життєві складнощі.

Максим Чумак - випускник нашого університету 2012 року. Виїхавши разом з батьками у 2014-му з-під обстрілів у Лутугиному, що поблизу Луганська, до Маріуполя, цей талановитий, життєлюбний хлопець працював ... охоронником у торговому центрі. Прагнучи вирватися з тих обставин, що склалися і пам'ятаючи, що людям важче, Максим став учасником інклюзивного мистецького проекту «Почути. Поезія жестовою мовою».

Непросто це - починати з початку. Максим почав. Зараз він кореспондент на телеканалі «Донбас».

Лишай позаду

Любов і зраду,

Борги й дороги.

Твоєму Богу

Відтяли ногу,

Малюють роги.

Лишай послання,

Нехай останні

Зачинять двері,

Складуть присягу,

Налиють флягу

І вип'ють з неї.

Ще на подвір'ї

Літає пір'я,

Здійнявся вітер.

А кольорові

Сліди від крові

Уже хтось витер.

Лишай позаду

Свій дім, посаду,

Як воїн майя.

Давай, підводься,

Іди до Сонця,

Воно чекає.

Як бачимо, авторська символіка «донбаського тексту» сучасними авторами реалізована у формі метафоричного співвіднесення міст у цілому або окремих його частин та елементів з образами, які символічно узагальнюють ті або інші аспекти буття та життєдіяльності регіону. Індивідуально-творча міфологізація спрямована на створення індивідуальних письменницьких міфів, які постають на основі певного екзистенційного досвіду, їх особистісного сприйняття бунтарського краю. Презентований авторами концепт Східної України артикулюється як семіотичний міський і духовний простір, який має свій рабсько-бунтарський характер, робітничо-пролетарський силует, певний класово-клановий соціум, свій кітчевий стиль, виснажений степовий ландшафт тощо.

Размещено на Allbest.ru

...