Міфологеми стихій у ліриці Вільяма Б. Єйтса

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

ЛЬВІВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ІМЕНІ ІВАНА ФРАНКА

ФАКУЛЬТЕТ ІНОЗЕМНИХ МОВ

КАФЕДРА СВІТОВОЇ ЛІТЕРАТУРИ

КУРСОВА РОБОТА

з історії світової літератури

на тему:

Міфологеми стихій у ліриці Вільяма Б. Єйтса

Студентки II курсу групи Іна-25

спеціальності 035 Філологія

спеціалізації 035.04 Германські мови та літератури

Москалюк Анастасії

Керівник: Сенчук І.А.

м. Львів - 2020 рік



ЗМІСТ

ВСТУП

Розділ 1. НЕОМІФОЛОГІЧНЕ МИСТЕЦТВО ХХ СТОЛІТТЯ І ТВОРЧІСТЬ ВІЛЬЯМА Б. ЄЙТСА

1.1 Міф, міфологема, міфотворчість

1.2 Вільям Б. Єйтс як один із ключових представників неоміфологічного мистецтва ХХ століття: роль міфу в творчості письменника

Розділ 2. МІФОЛОГЕМИ СТИХІЙ У ЛІРИЦІ ВІЛЬЯМА Б. ЄЙТСА

2.1 Міфологема повітря

2.2 Міфологема землі

2.3 Міфологема води

2.4 Міфологема вогню

ВИСНОВКИ

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ



ВСТУП

Актуальність звернення до поетичної творчості ірландця Вільяма Б. Єйтса (1865-1939), Нобелівського лауреата 1923 року, пояснюється тим, що рівень вивченості його поетичної спадщини у вітчизняному літературознавстві не відповідає його істинній значущості в світовій літературі. Унікальність і поетична цінність лірики Єйтса відзначається специфічним відтворенням історії Ірландії, насичення творів особливими міфологічними образами з різних міфологічних систем, а також міфологізацією сучасності і власної історії життя поета.

Аналізуючи міфопоетику літературних творів, дослідники ставлять перед собою завдання класифікувати основні форми поєднання семантичного поля міфу й авторського тексту. Такі класифікації є насамперед узагальненням основних підходів авторів до міфів, до функціонування елементів міфів у художньому тексті. Виділяють три основні шляхи міфопоетики:

1) використання автором традиційних міфологічних сюжетів та образів шляхом їхньої інтерпретації і трансформації (міфологічні елементи безпосередньо формують проблематику твору);

2) творення авторського міфу, коли організація художнього тексту підпорядковується законам поетики міфу (міф використовується як модель структури, за зразком якої створюється новий міф);

3) міфологічна стилізація, у якій автор лише формально імітує стиль міфу (міф відіграє роль декоративного елемента) [8, с. 16].

Слово «міф» сьогодні часто вживається в науковій літературі, у художньому, публіцистичному і навіть в офіційному мовленні, номінуючи не тільки жанрову приналежність певного художнього твору. У сучасному розумінні «міф» - поняття багатогранне, іноді розпливчасте, і тому потребує термінологічної конкретизації, чіткого трактування кожного із існуючих визначень, окреслення сфери їх використання. Відродження інтересу до міфу в літературі ХХ століття значною мірою інтенсифікувало і процес осмислення поняття «міф». У традиційному розумінні «міф» - це античні, біблейські та інші стародавні «казки» про створення світу й людини, розповіді про діяння давніх, переважно грецьких і римських, богів та героїв - наївні, поетичні, інколи й химерні легенди. Таке уявлення про міф, за ствердженням російських дослідників С. А. Токарєва та Є. М. Мелетинського [14, с. 11], в певній мірі є наслідком того, що саме антична міфологія користувалася широкою популярністю в Європі. Знання міфів було обов'язковим компонентом культурної свідомості європейця. В епоху Відродження (ХV-XVI ст.), коли в Європі пожвавився інтерес до античності, в освіченому середовищі стало модним використовувати імена античних богів та героїв в алегоричному значенні. Водночас Є. М. Мелетинський наголошує, що «в сучасній соціології вживають термін міф, щоб позначити, з одного боку, ілюзію, брехню, пропаганду, але, з іншого боку, також зображення відомих цінностей у фантастичній формі або догматизованих, сакралізованих...» [13, с. 13]. Адже тільки міф може поєднати те, що називають історичним і те, про що кажуть вічне, оскільки «міф відображає деякі риси первісного мислення і в той же час певний рівень думки. Цей рівень свідомості надовго залишається в людській історії» [13, с. 11].

Надзвичайно глибоким і багатогранним є поняття міфу як продукту художньої творчості. Саме воно потребує особливого наукового підходу, детального вивчення, розуміння шляхів використання і трансформації міфу в літературі. В авторському міфологізмі провідну роль відіграє ідея вічного циклічного повторення одних і тих самих первинних міфологічних прототипів. Письменники роблять спроби міфологізації дійсності, а критики шукають приховані міфологічні основи реалізму. Деякі письменники ХХ ст. свідомо звертаються до міфології як до інструмента художньої організації і способу вираження певних психологічних стереотипів або ж стійких національних культурних моделей (Джойс, Кафка, Лоуренс, Єйтс, Еліот, О'Ніл, Кокто, Маркес, Т. Манн, Ануй). Тут відбувається як використання традиційних міфів (але при цьому зміст їх різко міняється), так і авторська міфотворчість, створення власної мови поетичних символів [7].

Об'єктом дослідження цієї курсової роботи є лірика Вільяма Б. Єйтса різних років, зокрема вірші, які належать до таких збірок, як: «Розпуття» («The Crossroads»), «Вітер в очереті» («The Wind among the Reeds»), «Зелений шолом та інші вірші» («The Green Helment and Other Poems») та «Відповідальності» («Responsibilities»).

Предмет дослідження - міфологеми стихій у віршах автора різних періодів. єйтс лірика мистецтво семіотика

Мета дослідження - виявлення способів актуалізації та дослідження специфіки художнього втілення і функціонування міфологем стихій у ліриці В.Б. Єйтса. Мета дослідження передбачає розв'язання таких завдань:

• визначити особливості творчого методу Вільяма Б. Єйтса у контексті розвитку неоміфологічного мистецтва ХХ ст.;

• розкрити роль міфу в творчості ірландського письменника;

• проаналізувати основні міфологічні образи і мотиви в ліриці В. Б. Єйтса;

• окреслити специфіку втілення першостихій у віршах В. Б. Єйтса різних періодів;

• дослідити особливості функціонування міфологем стихій у ліриці В.Б. Єйтса.

Теоретико-методологічна основа дослідження. Для аналізу міфологічних елементів і структур художніх творів у сучасному літературознавстві застосовуються численні методики, які, за загальноприйнятою думкою, доцільно розподіляти за основними аспектами їхнього використання:

1. Семантичний аспект вимагає залучення тезаурусної методики (використання енциклопедичних, тлумачних, фразеологічних словників і довідкової літератури), дефінітивної методики (виділення міфологем у тексті через експліцитно виражені значення), зіставної методики (виявлення спільних і відмінних рис первинних і літературних міфів), типологічної методики (виявлення подібності та різниці серед міфологічних елементів, їх угрупування за допомогою ідеалізованої узагальненої моделі).

2. Функціональний аспект досліджується за допомогою дистрибутивної (аналіз сукупності всіх оточень, у яких перебуває міфологема), функціональної (визначення функцій використання міфологічних елементів у тексті) методик.

3. Вивчення структурного аспекту зумовлює використання контекстуальної методики (розгляд міфологем у таких компонентах, як:

а) тематичний;

б) композиційний;

в) хронотопний;

г) характерологічний;

д) сюжетний);

е) методика структурного аналізу (розгляд із погляду структури всього тексту).

Допоміжними в осмисленні понять міфу, міфологеми та міфотворчості в цій роботі стали праця науковця Гладія О.Б. «До проблеми поняття «Міф» у сучасному літературознавстві» та стаття «Механізми соціальної міфотворчості в аспекті суспільства, що трансформується», авторами якої є Андрієнко О.В., Андрєєва Т.О. Описати художній феномен В. Б. Єйтса у всій повноті допомогли стаття авторства Сенчук І. А. «Міфологема «води» в ліриці Вільяма Б. Єйтса», дослідження Шарданової І. В. «Мифологический метод в творчестве У. Єйтса», книга Максима Стріхи «Улюблені англійські вірші та навколо них», та книга «Зарубіжна література» авторства Соломії Павличко.



РОЗДІЛ 1. НЕОМІФОЛОГІЧНЕ МИСТЕЦТВО ХХ СТОЛІТТЯ І ТВОРЧІСТЬ ВІЛЬЯМА Б. ЄЙТСА

Міф є невід'ємним в кожній культурі. Він постійно відроджується в творчості кожного народу. Кожна епоха протягом історії створює свою, унікальну міфологію, яка лише частково пов'язана з реальними подіями. Міф - це ніби наслідок існування людської віри, яка потребує чудес, позиції в суспільстві та певних моральних норм. Література XX ст. особливо активно звертається до міфології, видозмінюючи її символи та образи, що зумовило виникнення авторських міфів, переосмислення тем міфологічних по-новому. Міфологічний напрям сучасної літератури, якому характерна багатофункціональність, назвали «неоміфологізм».

Неоміфологізм, який є характерним явищем для літератури XX ст., проявив себе і як художній прийом, і як світовідчуття. Митці активно творять і переосмислюють ключові міфологеми, хaрактерні для культурної спадщини усіх поколінь. Це міфологемa золотого втраченого часу, життя і смерті, рaю, міфологемa книги. Причиною виникнення неоміфологізму, який зaсвідчив подібні типологічні риси у більшості сучасних авторів, стала цивілізаційна криза і певний занепад культурної та народної традиції, деградація людської особистості, яка перетворилася на споживача матеріальних благ, цінностей. Тут доцільно згадати твердження французького соціологa Е. Дюркгейма про те, що основні мотиви міфу є проекціями суспільного життя людини.

Одним з яскравих представників неоміфологічного мистецтва ХХ ст. є Вільям Батлер Єйтс. Поет почав проявляти свій талант дуже рано, і вперше був надрукований у пресі в 1885 році, чим привернув увагу таких майстрів літератури, як Вільяма Морріса, Оскара Вайлда та багатьох інших. На поетичну манеру Єйтса вплинули П. Б. Шеллі, Е. Спенсер, В. Блейк і, певною мірою, захоплення теософією й окультизмом.

Вже в одній з ранніх поетичних збірок «Мандри Ойсина, та інші вірші» («The Wanderings of Oisin, and Other Poems», 1889), створеній на основі ірландських міфологічних переказів, намітилася одна з головних тем творчості Єйтса - перевага, що надається споглядальному, духовному життю над життям діяльним. Осмислені в містичному плані мотиви й образи ірландського фольклору та міфології стали для Єйтса ключем до розуміння захованого від непосвячених сенсу світу; творчість, в якій слово має потаємний, прихований сенс, злилася з священнодійством. Поетичні збірки Єйтса «Таємна троянда» («The Secret rose», 1893), «Вітер в очеретах» («The wind among the reeds», 1899), «В семи лісах» ( «In the seven woods», 1903) та ін., а також збірка есе «Кельтські сутінки» («The celtic twilight», 1893) - найбільш яскраві досягнення ірландського відродження і європейського символізму.

Велику популярність Єйтс здобув і як драматург, серед найвідоміших п'єс: «Воскресіння» («The Resurrection», 1931) і «Чистилище» («Purgatory», 1939) на релігійні сюжети; «Смерть Кухуліна» («The Death of Cuchulain», 1939) передає мотиви ірландської міфології; «Акторка Королева» («The Player Queen», 1922) і «Король годинникової вежі» («The King of the Great Clock Tower», 1934) пронизані фантастикою і витонченою символікою. Коли в 1913 році Єйтс познайомився з Е. Паундом, під його впливом він написав п'єси в дусі японського театру «Но», серед яких - «Біля яструбиного джерела» («At the hawk's Well», 1916).

На початку 1910-х років поетичний стиль Єйтса зазнав значних змін: він створив особистісний стиль, у творах використовував просту, часто наближену до розмовної, мову. Єйтс створює власну міфологію, насичуючи пізню лірику точними, «предметними» образами, крізь буденність яких проступає таємний сенс буття (збірки «Вежа» («The tower», 1928), «Гвинтові сходи» («The winding stair», 1929). Серед творів, присвячених пам'яті ірландських борців за свободу, найбільш відомий вірш «Великдень 1916 року» («Easter, 1916», 1916) - роздуми про ціну, яку доводиться платити за прогрес, про жертви історії та її сенс.

1.1 Міф, міфологема, міфотворчість

Вивчення міфу - одне з найбільш захоплюючих інтелектуальних занять за всю історію людства. Можна сказати, що вивчення міфу має таку ж історію, як і сам міф. Власне кажучи, саме з міфології виникли перші філософські системи, природничі науки та філологія. Для всіх найбільш значних філологів і філософів, починаючи з давніх-давен, і закінчуючи сучасністю, дослідження та інтерпретація міфу було джерелом натхнення і початковою точкою пошуку. Протягом років свого існування міф з'єднався з художнім словом і образністю, що призвело до формування не тільки літератури, а й інших видів образотворчих мистецтв. Міф можна вважати першим проявом формування культури.

Принциповою особливістю міфу є його синкретизм - єдність різних елементів - художнього й аналітичного, оповідного і ритуального. Міфічне «авторство» характеризується неусвідомленістю творчого процесу, тому міфи постають як плід колективної, частково несвідомої творчості. З введенням в ХХ ст. поняття «архетип» К. Юнгом вдалося зв'язати воєдино найвіддаленіші образи світу в міфологічних переказах. Основна ідея його теорії - міфи всіх народів і епох мають загальне архетипне коріння. Архетип відрізняється від міфу відсутністю системної, розгалуженою і цілісної інтерпретації світу. Необхідно також відзначити дуже важливу властивість архетипу - здатність передаватися по генотипу (народження, шлюб, материнство, смерть і т. п.). У цьому контексті можна говорити про тісний зв'язок психології та міфології. Очевидно, саме архетип є одним із запорук безсмертя міфу і його постійної циклізації у всіх формах свідомості людства.

Розвиток семіотики в ХХ столітті призвів до оновленого сприйняття міфу як закодованого комплексу знань про світ, як матриці пам'яті людства. Важливими в нетрадиційній теорії «Розпаду» світу в ХХ ст. є дослідження французького філософа і семіотика Р. Барта. Вчений розглядав міф з точки зору семіології, використовуючи моделі знаків Ф. де Сосюра, який виділяв три основних елементи знаку: що означає (вираз), означається (зміст) і сам знак, який є поєднанням перших двох елементів. Р. Барт побачив в міфі знакову природу. Відповідно до теорії Р. Барта, міф є вторинною семіологічною системою, яка надбудована над першою мовною системою або мовою-об'єктом. Цю вторинну систему (або сам міф) вчений ще називає «метамовою», для якого звичайну мову служить планом змісту [10, с. 43].

А. Нямцу в монографії «Міф. Легенда. Література» пише про широке використання в сучасній науці нового терміна - «мономіф». Він «вживається для позначення «первинного міфу», який, на думку багатьох дослідників, лежить в основі всіх наступних міфологічних оповідань і всієї художньої творчості в цілому» [16, 18]. Таким чином, властивості міфічного генотипу, топосу зріднився «Мономіфу».

Н. Бедзір узагальнює найбільш поширені інтерпретації міфу в сучасному літературознавстві. Міф тлумачиться:

а) як універсальний культурний феномен, що включає духовну культуру і ідеологію;

б) як код символів, світоглядних уявлень, цінного людського досвіду, архетипів, значення яких виходить за рамки конкретних періодів часу;

в) як парадигма семіотичної поведінки (деміурга, тріксера, двійника, культурного героя і т. п.);

г) як скарбниця сюжетів, образів, мотивів, ситуацій, що існують у світовій культурі [5, 29].

Це узагальнення можна доповнити:

1) розумінням міфу як явища, що об'єднує людство;

2) тлумаченням міфу одночасно як літературного і металітературного явища. Необхідно відзначити, що міфи відіграють велику роль в естетиці, соціології, етнології, історії та інших областях гуманітарних наук. Для розуміння природи «національного міфу» важливо розглянути міф в науці про народи - етнології.

Національний міф у кожного народу свій і, звичайно ж, він присутній у кожного народу, нації, але може змінюватися залежно від історичних обставин, як, наприклад, зміна влади в країні, асиміляція інших народів, зміна історичних епох або політичного спрямування країни. Національних міфів існує безліч і основна їх функція - це допомагати формувати, зберігати і консолідувати націю. У разі умисного знищення національного міфу завжди існує ймовірність того, що національна безпека нації виявляється під загрозою.

Частина національного міфу - соціальний міф. Він не є якоюсь вигадкою, а сприймається суспільством як належне. Він є хорошим інструментом маніпуляції суспільством, а саме - управління колективом для досягнення контролю над суспільством. Яскравим прикладом подібного явища можуть бути проведені державою якісь «ритуальні» акти: встановлення пам'ятних дат, святкування річниць історичних подій, вшанування видатних діячів сучасності, повага до символів, атрибутів нації і держави, з приводу яких відбувається багато політичних і культурних подій. Таким чином, той факт, що міф присутній не тільки в літературі і образотворчому мистецтві, а й на всіх рівнях людської життєдіяльності, є безперечним.

Культурологи та літературознавці протягом останніх десятиліть активно використовують поняття «міфологема». Це складова міфу, його окремий мотив. Архетип і міфологему варто розділяти за принципом приналежності до психології або до міфології: “міфологема ширшa, ніж архетип”, - зазначає дослідник С. Телегін [19, 15].

Поняття «міфологема» було введене в науковий обіг Карлом Юнгом і Карлом Кереньї в монографії «Введення в сутність міфології» (1941) для позначення оповідей, що містять міфологічний матеріал; розкриття сенсу архетипів. Міфологема ніколи не буває закінченою через те, що архетип здатен наповнюватися найрізноманітнішим змістом. Тож міфологема завжди може слугувати основою для нової творчості [22, с. 13].

У сучасній літературі слово «міфологема» часто використовується для позначення свідомо запозичених міфологічних мотивів та перенесення їх до твору художньої культури. В літературознавстві це архетиповий мотив чи образ, що походить з міфу і зберігає свій міфологічний зміст; уламок міфу, який втратив свої автохтонні характеристику та функції, і залучений до фольклорного тексту, де сприймається як вигадка, образна оздоба чи сюжетна схема, що стала традиційною. Міфологеми засновуються на досвіді суспільства -- по-перше спільному для людства, по-друге -- регіональному. Наприклад, міфологема Світового дерева здобуває різноманітні реалізації в численних культурах, але її значення всюди є підсвідомо зрозумілим. Міфологема містить пояснення якогось елементу світобудови, передає цінності суспільства, встановлює межі дозволеного й забороненого, надає наративу виразності.

Міфологема може виражатися як у слові чи словосполученні, так і в зображеннях, геометричних формах, навіть природних об'єктах, наділених символізмом. Оскільки міф переважно реалізується в певному ритуалі, міфологема буває напряму пов'язана з елементом ритуалу -- ритуалемою. До прикладу, міфологема помираючого та воскресаючого божества реалізується в ритуалах жертвоприношення [7].

Міфотворчість є одним з найважливіших явищ в історії всього людства, зокрема в її культурному аспекті. Сутність міфотворчості полягає в тому, що певному об'єкту (явищу природи, рослині, тварині і т.д.) свідомо або несвідомо надають властивості міфу. У ХХ ст. активізація міфотворчості, пов'язана із загальним зростанням інтересу до міфу, проявилась в багатьох сферах - у художній літературі (твори Вільяма Б. Єйтса, Ф. Кафки, Дж. Р.Р. Толкіна, Т. Манна, Дж. Джойса, Д.Г. Лоуренса, Дж. Фаулза), а згодом і в образотворчому мистецтві, кіно, рекламі тощо.

Здавна люди створювали численну кількість міфів, якими пояснювали історичні події, природні явища та ту чи іншу поведінку людей або тварин. Психологічним підґрунтям міфотворчої діяльності є емоції та почуття, уява, пам'ять, увага, формування образів, понять та класифікація. Емоції та почуття є неодмінними супутниками успішної міфотворчості, тому що міф просто не «спрацює», якщо не задіяна емоційно-афективна складова людської психіки.

1.2 Вільям Б. Єйтс як один із ключових представників неоміфологічного мистецтва ХХ століття: роль міфу в творчості письменника

Внесок ірландської літератури в сучасне йому мистецтво Вільям Батлер Єйтс бачив у відкритті нового поетичного джерела - ірландських міфів, які можуть дати новому століттю найбільш незабутні символи. Єйтс надавав глибоке значення тому, що в ірландські національні традиції не «заховані в бібліотеках», а продовжують жити в свідомості людей, що природний ландшафт оживає в «легендах про гори, які ми бачимо в дитинстві і старості, не відходячи від дверей власного будинку» [6].

Єйтс звертався до кельтської міфології і давньоірландского фольклору, формуючи героїчну концепцію національної історії. Ірландські міфи були для нього джерелом, здатним збагатити сучасну літературу, дати новому століттю найзначніші символи. Він вважав, що ні в одній з європейських літератур національна міфологія, яка продовжує до того ж жити в народній свідомості, не відіграла такої визначальної ролі, як в Ірландії. Більше того, він був упевнений, що західна культура бере свої витоки з кельтської міфології, через неї припадаючи до релігійних культів стародавнього Єгипту і Греції і навіть ще глибше - до первісних міфів Індії. Тому для нього було важливим створити на її основі універсальну релігію, яка поверне Ірландії і всьому західному світу забуті ними моральні і соціальні цінності. Звертаючись до кельтських міфів, Єйтс задовольняв дві найглибші потреби своєї натури - прагнення до героїчного і тягу до надприродного, що становлять саму сутність поета, своєрідну духовну основу його творчості.

Навіть проза Єйтса - поетична, міфологічна, глибоко символічна. Як і в поезії, в своїх прозових творах і п'єсах він широко користується мотивами ґельських легенд і міфологемами друїдів. Так, наприклад, історія сільського вчителя і поета Рудого Ханрахан - це символічний шлях людини, приреченої на вічну мандрівку і вічний неспокій, це надія Ірландії і шлях до її відродження. Звертаючись до міфології, Єйтс намагався пробудити в своїх читачів почуття приналежності до єдиного народу й усвідомлення відповідальності за його долю.

Міфологічність - це універсальна структурна форма свідомості і властивість мови. Міф дає творам письменників антропологічні орієнтації: усвідомлення світу і себе в ньому, постановка «вічних» питань, проблеми самореалізації, моделі вирішення життєвих протиріч.



РОЗДІЛ 2. МІФОЛОГЕМИ СТИХІЙ У ЛІРИЦІ ВІЛЬЯМА Б. ЄЙТСА

В. Б. Єйтсові, який ґрунтовно займався вивченням кельтської старовини та міфології, органічно притаманна міфологічна уява. Поезія Єйтса особлива тим, що її живили спогади про ірландське минуле. Навіть він сам писав: «Я зробив свій шлях через більшість, якщо не всі, ірландські народні казки» [22, с. 78]. Після ознайомлення з перекладами Дугласа Гайда, ірландського літературознавця та громадського діяча, ірландська міфологія та національний епос з найбільш ранніх періодів творчості назавжди стали для нього джерелом роздумів та натхнення. Сам Єйтс теж збирав і навіть видавав народні казки, перекази та легенди. Проте у своїх п'єсах та віршах він не наслідує, а специфічним способом лише відтворює міфологічне минуле, відлунює окремими символами, образами, іменами, поєднуючись із іншими, «не тамтешніми» світочуттєвими началами.

Старі перекази стають для нього джерелом нових ідей та міфів. У них язичницькі образи змішуються з християнськими, а історія переплітається з магією. Картина, що відтворюється, виходить далекою від реальності, вона за своєю сутю є плодом його фантазії та полем для розвитку філософських концепцій поета, які до кінця його життя будуть пов'язані з пошуком єдності існування. Водночас у творах цих років помітні й естетичні цінності символізму: культ краси, облагородження смерті та сприйняття мистецтва як певної словесної алхімії, а самого митця - як мага.

Численні герої ірландських міфів, Кухулін, Уснех, Фергус, елементи казок Ірландії, їх символіка, райська країна «Земля підводна», стародавня ірландська столиця Тара, легендарний ліс Бріселінда - все це наповнює його лірику. А стихії він наділяє особливими якостями, і в рядках віршів вони ніби оживають, та набирають особливого значення - кожна по-своєму унікальна.



2.1 Міфологема повітря

Повітря - одна з фундаментальних стихій світобудови. Цю стихію пов'язують з чоловічою силою та легкістю, на противагу землі і воді, які асоціюють зі всім жіночим, важким та матеріальним. Повітря асоціюється з подихом життя, вітром, спілкуванням, світосприйняттям, знанням, уявою, творчістю, гармонією в природі та навіть подорожами, що мають безліч символічних значень. Крім того, стихію повітря асоціюють з весною, а її символ - вертикальний трикутник з горизонтальною лінією, яка через нього проходить.

У ліриці В. Б. Єйтса повітря набуває важливої символічної складової, тобто характеру міфологеми, наскрізно проходячи через усю його творчість. Так, наприклад, у вірші «Пісня Енгуса - Блукальця» («The Song of Wandering Aengus») Єйтс говорить про повітря як щось легке та невагоме, таке, в чому можна розчинитися: «And faded through the brightening air». Вірш «The Song of Wandering Aengus» увійшов до однієї з ранніх збірок - «Вітер поміж очеретів» (1899). Ця збірка Єйтса показала його майстерність в ліричній формі, а також його цікавість до кельтської міфології та ірландського фольклору, які підживлювали його поетичний талант протягом усієї кар'єри. У вірші «The Song of Wandering Aengus» Єйтс протиставляє дві реалії: земну сферу звичайного життя та містичний потойбічний світ мрій. Він бореться з суперечливими бажаннями - постійною потребою керувати практичними речами життя та сильним потягом йти за мріями. Щоб висловити цей конфлікт, Єйтс використовує перерву в середині кожної строфи, сигналізованої крапкою з комою або двокрапкою. Цей зсув підкреслює розрив між земним, фізичним світом та таємничим, магічним потойбічним світом. Так само і у вірші «Божевілля короля Голла» («The Madness of King Goll»), в якому описується, як через легкість простору повітря переливаються ледь уловимі аромати спадаючої роси та всього іншого, що оточує героя вірша: «And sheds faint odours through the air».

Пов'язаний зі стихією повітря, вітер в міфологічних уявленнях персоніфікується або наділяється властивостями демонічної істоти. У народі його часто називають «Вітровій». У багатьох народів існував звичай називати вітер людським ім'ям. Традиційні уявлення про те, який зовнішній вигляд вітру, діляться на два типи. Згідно з першими, вітер невидимий, він існує в природі незримо. Згідно з другими, вітер втілювався в образі людини, причому чоловічої статі. Його бачили з великою головою і товстими губами. Подекуди вітер називали «косоруким». Основним його атрибутом була шапка. У різних місцевостях його уявляли і хлопчиком, і дідом, і чоловіком, а інколи навіть вершником чи й конем. За повір'ями, вітер, як людина, може кататися у візку та входити в житло. Архаїчний міфологічний образ зберегли українські повір'я, де вітри втілюються у вигляді чотирьох великих людей з величезними губами і вусами, що стоять в чотирьох кінцях світу.

Вільям Батлер Єйтс порівнював стихію вітру з ірландськими повір'ями про сідів - вітер в нього асоціюється з переходом в інший світ, ніби в якусь паралельну реальність.

Якщо взяти до уваги збірку «Вітер в Очереті» («The Wind among the Reeds»), то в ній можна побачити, як жалібно він описує своє пережите і відчуте нещасне кохання. У віршах, які увійшли до цієї збірки досить часто, демонструючи постаті чоловіків, у їх образах він зображує самого себе. Проте, центральним образом в ній, звісно, є вітер, який у творчості Єйтса набуває містичності. Легковій - він вбиває та оживляє, як і холодна та байдужа панна Мод Ґонн, яка розквітає трояндою в серці автора. Вітер несе на своїх крилах міф, вигадку. Вітер і є навіюванням, він - та символістська сугестія, яку ніяк не міг оминути приналежний до цієї течії Єйтс. Так, наприклад, у поезії «Майкл Робартес просить вибачення за свій мінливий настрій» («Michael Robartes asks Forgiveness because of his many Moods») вітер зганяє полум'я серця, він описаний як невблаганний, сильний, безпощадний:

O Hearts of wind-blown flame!

O Winds, elder than changing of night and day,

`That murmuring and longing came'.

А у рядках вірша «Під місяцем» («Under the Moon») стихія вітру стає символом змін, руху, адже, напнувши вітрила, і дозволивши вітру ними керувати, на місці герой точно не залишиться: «Nor Uladh, when Naoise had thrown a sail upon the wind».

Також у поезії «Дитині, що танцює під вітром» («To a child dancing in the wind») образом вітру персоніфікована якась незбагнена екзистенційна потуга, що невідворотно визначає трагізм і парадокси людського буття, вітер тут - символ невизначеної мрії, протиборчого духу:

For wind or water's roar?

…

What need have you to dread

The monstrous crying of wind!

В цих рядках вітер описаний як ревучий, а його страхітливий плач наганяє страх. Автор ніби відчуває жаль і заздрість, бо маленька дитина вільна, вона може побігати берегом з вітром, що розвіває її волосся, їй можна не хвилюватися про смерть, кохання та інші життєві турботи. Отже, вітер постає символом свободи і безтурботності.

2.2 Міфологема землі

Земля, як і повітря, ??одна з чотирьох основних стихій. Вона символізує процвітання, родючість, стабільність, впорядкованість, обґрунтованість, креативність, достаток, міцність, надійність, безпеку, стійкість, інтуїцію, самоаналіз та мудрість. Ще стародавні греки зображали стихію Землі символом чогось ґрунтовного, творіння фізичного світу як такого. Вони вважали, що беручи в руки жменю землі, і таким чином можна обійняти долонями весь світ, усю планету.

Значна частина сюжетів за участю землі міститься в космогонічних міфах, що розповідають про первісну божественну пару - небо і землю, союз яких послужив початком життя у Всесвіті, від якого походять всі інші боги. Персоніфікована в образі богині-дружини неба, земля фігурує в міфологіях багатьох народів. Іноді небо і земля самі є породженням попереднього покоління богів: так, наприклад, в геліопольскому міфі вони є онуками Атума, в міфології маорі (Ранги і Пана) - дітьми По (ночі) і Ао (світла) і внуками Вед (корінця). Часто їх зображують у вигляді світового яйця, розбиття якого (відділення неба від землі) являє собою створення космосу.

У деяких міфологіях земля створюється не внаслідок розбиття яйця, а завдяки розчленуванню (приношенню в жертву) докосмічної істоти (аккадський Тіамат, давньоіндійський Шуруша, скандинавський Імір, китайський Пань-Гу), тіло якого дає початок всім стихіям. Широко поширене також і уявлення про виникнення землі з вод світового океану, звідки її виловлює той чи інший міфологічний персонаж (скандинавський Тор, давньоіндійський Праджанаті, полінезійський Маці і інші). В міфах американських індіанців і деяких сибірських народів часто землю з води виловлює водний птах - нирець. У грецькій міфології, земля (Гея), що виникла з хаосу, створює з себе небо (Уран), і від їхнього шлюбу народжуються титани.

Земля не тільки дружина неба, що у створенні космосу, але й родюча земля, грунт, а також надра, часто порівнювана з пеклом. Природно, що уособлення землі як стихії родючості виникає лише у народів, які займалися землеробством. У мисливських племен можна зустріти уявлення про землю як про недоторканну природну істоту, яку забороняється ранити мотикою або плугом (північноамериканські індіанці). На противагу їм, у землеробських народів, навпаки, поширена дещо еротична символіка землі. Посів ототожнюється з заплідненням. Як божество родючості, землю часто описують як дружину неба, але вона також може бути жінкою сонця, чи будь-якого іншого божества.

Пора року, яку пов'язують із цією стихією - зима, а її знаком є перевернутий трикутник з горизонтальною лінією, що проходить через нього. Землю символічно називають колискою життя, на ній існує все живе, вона мати для всього, що на ній народжується, береже своїх мешканців, годує їх та оберігає.

Стихію землі Вільям Батлер Єйтс зображує у вигляді острова. Взагалі, острів і море в його творчості - це образи тисячолітніх борінь і прагнень закинутого на край безмежної Атлантики ірландського народу, зображені через призму ірландської міфології. Саме тією «країною краси й довершеності», де не існує ні часу, ні умовності матеріального світу, є три острови з драматичної поеми «Мандри Ойсина» («The Wanderings Of Oisin»).

Проте найбільш глибоко трактується образ-символ острова в поезії «До острова серед вод» («To an Isle in the Water») як образу чогось непорушного, вічного (як кохання), що протиставляється плинності води, всьому тимчасовому: «To an isle in the water / With her would I go».

Також у вірші «Чоловік, що мріяв про чарівний край» Єйтс надав образу острова чогось такого домашнього, рідного і притаманного саме ірландській культурі, чим вкотре підкреслив її унікальність і свою спорідненість з нею:

And sang what gold morning or evening sheds

Upon a woven world-forgotten isle

Where people love beside the ravelled seas.

А вже у вірші «Озерний острів Іннісфрі» («The Lake Isle of Innisfree») острів сприймається як дім, місце, в якому затишно, і можна «злитись з природою»:

And a small cabin build there, of clay and wattles made:

Nine bean-rows will I have there, a hive for the honey-bee,

And live alone in the bee-loud glade.

В останніх рядках цього вірша автор описує бажання ліричного героя звільнитись від сірих вулиць міста, він за покликом серця готовий вирушити на омріяний острів незалежно від пори доби:

I will arise and go now, for always night and day

I hear lake water lapping with low sounds by the shore;

While I stand on the roadway, or on the pavements grey,

I hear it in the deep heart's core.

2.3 Міфологема води

Серед першооснов природи, що творять модель світу, образ води посідає особливе місце, символізуючи первісну субстанцію, із якої народжуються всі форми й до якої вони повертаються внаслідок деструкції.

У різних міфологіях вода - це першооснова, початковий стан всього сущого, еквівалент первісного хаосу, так як в більшості міфологій зустрічається мотив підняття світу (землі) з дна первісного океану. У всіх своїх проявах - чи то дощ, чи ріка, море або океан, озеро, туман, або навіть ранкова роса - вода здавна є символом сновидіння, зцілення, потоку, текучості, очищення, відновлення, стабільності, сили, змін, родючості, відданості, прийому та безумовної любові.

Вода - це середовище загального зачаття і породження. Але зачаття вимагає як жіночого, так і чоловічого начала; звідси два аспекти міфологеми води. У ролі жіночої сили вода виступає як аналог материнського лона і черева. Книга Буття, описуючи створення світу, використовує дуже древній образ - оживляє проникання «духу Божого» до світових вод, зображуване (в іудейському оригіналі) через метафору птиці, яка висиджує яйце. Вода також може ототожнюватися з землею як іншим втіленням жіночого начала. Шлюбний союз неба, як чоловічого начала, з землею або водою є широко поширеним у індоєвропейців міфологічним мотивом.

Китайська категорія Інь об'єднує в собі значення води як опозиції вогню і як жіночого начала. Богині любові (Іштар, Афродіта і т.п.) обов'язково пов'язані з водою, що пояснює широке поширення еротичної метафорики води. Так, наказуючи задовольнятися законною дружиною виражається в афоризмі Біблійної «Книги притч Соломонових»: «Пий воду з твоєї водойми і текучу з свого колодязя» (мається на увазі легенда про відповідь св. Февронії на замах на її честь, ніби всі жінки однакові, як однакова вода по обидва боки човна).

Але одночасно вода - плодотворне чоловіче джерело, яке змушує землю «народжувати». Цей мотив характерний, наприклад, для хананейсько-фінікійського образу Балу. Ця ж символіка наголошується в грецькій міфології, де річкові божества виступають як жриці і подружжя смертних жінок. Мотиви жіночого і чоловічого, що слугують початком чогось нового, органічно поєднуються в таких образах, як Ардвісура Анахита і Арматай: «Вона для мене робить благом і воду, і сім'я чоловіків, і утробу жінок, і молоко жіночих грудей». З цим поєднанням пов'язаний «андрогінізм» води, явно чи приховано присутній в образах божеств родючості.

З іншого боку, двоякість її функцій нерідко втілювалася в подружній парі водних (морських) божеств: така роль батька Океану і матері Тетія у Гомера. Вода, як «волога» взагалі, як найпростіший вид рідини, була еквівалентом всіх життєвих «соків» людини - не тільки тих, які мають відношення до сфери статі і материнства, але перш за все крові - мотив, характерний для міфологічних уявлень південноамериканських індіанців.

З мотивом води, як першооснови, співвідноситься значення води для обмивання, яке повертає людину до початкової чистоти. Ритуальне обмивання - ніби друге народження, новий вихід з материнської утроби (аспект міфологеми води, утриманий в християнській символіці хрещення).

У той же час водна безодня є уособленням небезпеки та метафорою смерті; черево водного чудовиська - пекло, вихід з утроби - воскресіння. Поєднання в міфології стихії води з мотивами народження, родючості, та мотивами смерті знаходить відображення у багатьох міфологіях у поділі води на живу і мертву, життєдайну небесну, і земну, солону, непридатну ані для пиття, ні для зрошення. Прикладом цього є міфічна річка Стікс, яка є символом переходу з життя в потойбічний світ, в який потрапляють людські душі після смерті. Ще один приклад - надання образу озера значення містичного дзеркала, яке слугує порталом для переходу в паралельну реальність.

На рівні глибинних кодових сенсів вода є потенційною можливістю буття, «пасивною первісною матерією жіночої сутності» [5, с. 217], що пробуджує до створення. Воду пов'язують з осінньою порою та напрямком Заходу, а символічним зображенням водної стихії є перевернутий трикутник.

Вода - дуже значима стихія для Ірландії, і для Вільяма Батлера Єйтса зокрема. Власне, тому саме ця стихія виражена в його творах яскравіше, порівняно зі стихіями вітру, вогню, та іншими. Будучи добре обізнаним у кельтській міфології, він сміливо вводить її образи у свою творчість, чим підкреслює самобутність і унікальність рідної йому культури.

Тому й не дивно, що у вірші «Аед благає стихії» («Aedh pleads with the Elemental Powers») він просить допомоги саме в бурхливих хвиль, щоб ті охопили і заколисали своїм прекрасним співом ту, яку він покохав:

Great Powers of falling wave and wind and windy fire

With your harmonious choir

Encircle her I love and sing her into peace.

І вже наприкінці вірша, він, ніби благаючи подбати про неї, просить у стихій не дати їй збліднути, порівнюючи з морем:

Dim Powers of drowsy thought, let her no longer be

Like the pale cup of the sea.

Крім того, в Єйтса повторюваним є мотив переходу з життя в смерть, і вода тут, як і у багатьох міфах, виступає у ролі провідника між цими двома світами.

Вже у поезії «У смерк» («Into the Twilight») він згадує стихію води, як ранкову росу, якій надає життєдайних сил. Описуючи її як щось спокійне, та навіть зцілююче, він звертається до свого змученого брехнею серденька, і ніби просить його тут відпочити: «Sigh, heart, again in the dew of the morn…». Ріки та струмки манять ліричного героя в рідний край, так само, як і гори та низини, схили та ліси: «…And river and stream work out their will…». Протягом всього вірша прослідковується мотив Батьківщини, «матері-Ірландії», де можна усамітнитись з природою, а серцю і душі завжди спокійно:

…And God stands winding His lonely horn,

And time and the world are ever in flight;

And love is less kind than the gray twilight,

And hope is less dear than the dew of the morn.

А вже у поезії «Моєму серцю, щоб воно забуло страх» («To my Heart, bidding it have no Fear») вода з'являється у вигляді страхітливого потопу. Тут Єйтс показує надзвичайну силу води, з якою вона може забрати людське життя. Проте, звертаючись до самого себе, наказує собі не боятись цієї стихії, бо інакше його ж страх може його і погубити:

Him who trembles before the flame and the flood…

…

…Let the starry winds and the flame and the flood

Cover over and hide, for he has no part

Описуюси у вірші «Аед чує плач осоки» («Aedh Hears the Cry of the Sedge») образ озера, Єйтс надає йому спустошеності: «I wander by the edge Of this desolate lake». І вже навіть починаючи з назви, надає атмосфері віршу гнітючості, зображуючи сильний, вируючий вітер, який виє поміж осоками. Так само і у рядках віршу «Майкл Робартес просить Вибачення за свій мінливий настрій», («Michael Robartes asks Forgiveness because of his many Moods») зринає саме Ніам - богиня моря: «That saw young Niamh hover with love-lorn face».

Вірш «Зображення з минулого життя» («An Image From A Past Life») представляє воду в образі потоку, у вихорах якого яскраво відбивається та переливається сяйво зірок:

The elaborate starlight throws a reflection

On the dark stream.

У ньому стихія води трактується як символ плинності часу, і його невідворотності, адже все, що залишається - це проблиски спогадів в людській пам'яті.

В останніх рядках вірша «Його мрія» («His Dream») стихія води описується як мерехтливе, сяюче море, посередині якого, плачучи, помирає ліричний герой:

Crying amid the glittering sea,

Naming it with ecstatic breath,

Because it had such dignity,

By the sweet name of Death.

Проте, навіть помираючи серед вод, герой ніби не засмучується, а гідно приймає свою долю з честю і навіть певною гордістю. Прикметно, що автор дав своєму герою померти саме у морі, наділяючи воду властивостями порталу між світом живих, і світом мертвих.

А у поезії «Украдене дитя» («The Stolen Child»), яка увійшла до збірки «Розпуття» («Crossways») (1889) за допомогою символу стихії води Єйтс зобразив світ язичницьких богів Ірландії, світ Туатха Де Данаан. За давніми легендами, саме туди феї забирають душі померлих маленьких дітей:

Where the wandering water gushes

From the hills above Glen-Car,

In pools among the rushes

That scarce could bathe a star,

We seek for slumbering trout

And whispering in their ears

Give them unquiet dreams.

Як і у своєму вірші «Пісня Енгуса-Блукальця», так і тут, автор зображує порівняння двох світів - сірої, буденної реальності, та прекрасного паралельного світу.

2.4 Міфологема вогню

Символ вогню, як символ життя та могутності, представлений у міфах всіх народів світу і має велике значення для міфології. Образ Прометея у грецькій міфології, напевно, найбільш яскравий цьому приклад. З вогнем пов'язана велика кількість ритуалів (жертвоприношення, поховання, проводи зими і т.п.).

Ця стихія вважається першою, яка утворилася при створенні Всесвіту. Вогонь також описують як символ чистоти, очищення, звільнення від скверни та трансформації. Він може дарувати тепло і життя, а може все спалити і знищити. Вогонь дуже часто присутній у міфах про походження світу. Індіанці вважають, що весь світ був колись вогняною кулею. Забайкальські евенки вірять, що спочатку все було покрите водою, але після довгої боротьби вогонь спалив частину води і утворив сушу. В індійських міфах також збереглися сліди таких наївно-матеріалістичних поглядів на світ - в їх міфах вогонь живе в океані, і називається «водородженним», «сином вод».

У Біблії Бог-творець іноді згадується у вигляді вогню. У Новому Завіті Бога називають «пожираючим полум'ям». В Біблії і Талмуді згадується вогнеподібна істота Шехіна. Вона сходить до духів - «господинь вогню». У Талмуді сказано, що там, де немає вогню, немає і Шехіни, а підтримка вогню забезпечує близькість Шехіни. У «Книзі Еноха» згадується про те, що початком всіх початків є первинний вогонь.

У слов'янському фольклорі є повір'я, що Всесвіт створили «цар-вогонь і цариця-вода». Тому земля стоїть на воді, а вода на вогні. Життя на землі зародилося, коли всередині неї загорівся вогонь.

У духовному плані вогонь означає світло, а у фізичній площині - це Сонце або полум'я. Ця стихія символізує неймовірну енергію, активність, творчість, пристрасть, свободу, силу, любов, бачення, гнів, силу, волю, напористість, мужність та динамізм.

Так і у Єйтса вогонь описується як щось чисте, благородне, та водночас руйнівне. В рядках поезії «Немає другої Трої» («No Second Troy»), присвяченої його коханій Мод Ґонн, він порівнює з вогнем її розум, який з практичної точки зору здається йому наївним та незамислуватим:

What could have made her peaceful with a mind

That nobleness made simple as a fire.

Мод Ґонн була ірландською революціонеркою, в яку був закоханий Єйтс, але вона відкинула його пропозиції одружитись. Вірш був написаний після остаточної відмови Єйтсу та раптового весілля з Джоном Макбрайдом. Ця відмова дуже вразила його, він був розчарований і не готовий до цього. І хоч він і розуміє, що немає сенсу винити саму дівчину, проте, не в змозі втримати в собі всі ці змішані почуття, виливає їх на папір. Опублікований у 1992 р. у збірці під назвою «Зелений шолом та інші вірші», цей вірш є одним з найвідоміших та поєднує особисту пристрасть із політичною пристрастю. Ці рядки - це частково і критика, і належне віддана шана цій революційній жінці, яка віддано боролась за свободу Ірландії зі своїм чоловіком Джоном Макбрайдом.

Ще одна поезія, в якій Єйтс звертається до образу вогню - це «Пісня старої матері» («Song of the Old Mother»). Написаний від першої особи, цей вірш пояснює важке життя та боротьбу пристарілої, нещасної жінки та її гірке обурення через маленьке дитя, чиї турботи про прихильність та особисту зовнішність бліднуть до незначності в порівнянні з працею старої жінки:

I rise in the dawn, and I kneel and blow

Till the seed of the fire flicker and glow.

Поняття «мати» не сприймається буквально, він взагалі стосується старших жінок. Тема поеми насправді - покоївка, яка працює у заможних господарів. Це, власне, посилює її обурення, яке з'явилось через майже відверту заздрість господарям. Жінці образливо і боляче через те, що вона сама не може жити таким життям. У вірші вогонь, який стара мати запалює вранці, є уособленням її; вона прокидається, коли запалюється вогонь, і розслабляється та відпочиває, коли вогонь розгорається, а згодом згасає.

І ще один ліричний твір, в якому вживається образ вогню - «Коли ти постарієш» («When You are Old»). Вірш зображає досить похмурий погляд на старість, в ньому автор ніби каже своєму читачу, що життя стане сумніше і самотніше, коли відмирає юнацька краса. Він пов'язує насолоду життям з молодістю читача, оскільки у вірші стверджується, що потрібно використати свою юність на максимум. За словами автора, час проходить швидше, ніж люди встигають це усвідомити, і те, що колись молодість безповоротно мине, це справді сумно. У вірші Єйтс зображає щоденну рутину майбутнього свого читача. Автор ніби уявляє, як його читач у майбутньому нахиляється до вогню і сумно бурмотить про своє кохання, яке втратилось разом із молодістю. Тут поет спонукає її «взяти цю книгу», і прочитати, щоб згадати її юність, яка так швидко промайнула:

When you are old and grey and full of sleep,

And nodding by the fire, take down this book.

У цій книзі описане бурхливе і жваве життя, яким жила його героїня, і яке різко контрастує з тим, що є зараз. А вже зараз вона з сивиною, не має стільки сили, як колись, і засинає поруч з цим вогнем, який, як і людське життя, має властивість згасати.



ВИСНОВКИ

Метою дослідження в даній курсовій роботі є виявлення способів актуалізації та дослідження специфіки художнього втілення і функціонування міфологем стихій у ліриці В. Б. Єйтса.

Вільяма Батлера Єйтса вважають одним з ключових англомовних поетів ХХ століття. Він - поет-символіст, використовував у своїх творах образи та символічні структури протягом усієї своєї кар'єри, що стало явною особливістю його творчого методу. Символи, які часто можна зустріти у його ліриці, зазвичай є навіюванням інших, можливо, нематеріальних, позачасових якостей. На відміну від інших модерністів, які експериментували з вільними віршами, Єйтс був майстром традиційних форм. Ранньою поезією він привернув увагу до ірландського міфу та фольклору, натомість його пізніші роботи більше наповнені сучасними йому проблемами, і в них стиль митця зазнав драматичної трансформації. Критики, які захоплюються його творчістю, можуть охарактеризувати його лірику як витончену та ритмічну. Від самого початку роботи Єйтса надихають містичною системою образів, яку він почав розробляти для себе під впливом спіритизму. Вони просякнуті мотивами кельтського фольклору, міфології, а також елементами окультизму. Його лірика унікальна тим, що в ній він в особливий спосіб описує історію Ірландії, поєднуючи це з історіями з власного життя.

Міф у творчості Вільяма Батлера Єйтса є одним з його методів самовираження, підкреслення його особливості, а також культурної самобутності Ірландії та відчуття патріотизму до рідної країни. Стародавні міфи стали для митця джерелом натхнення у його творчості, і саме з міфів він брав більшість образів, які ожили на сторінках його творів. Перша збірка його віршів, «Мандри Ойсина» («The Wanderings of Oisin»), вийшов в 1889 році. Книга насичена кельтськими назвами і незвичайними повтореннями, а ритм віршів змінюється у всіх трьох розділах. Книга написана на основі ірландської міфології, а також має вплив робіт Семюеля Фергюсона і поетів прерафаелітів. У поета пішло два роки для написання цієї роботи. Її темою є звернення життя споглядальної до життя діяльної. У тому ж році вийшла його книга, в якій він описав фольклор Ірландії, «Чарівні і народні казки», з примітками, складеними Єйтс на підставі власних його досліджень в західній Ірландії. До збірки «В семи лісах» («In the Seven Woods») (1903) увійшли вірші, написані головним чином на теми з ірландського епосу. Примітно, що починаючи з цього збірника, простежується перехід до більш розмовного стилю.

Міфологеми стихій у його ліриці посідають важливе місце, позаяк кожна з них позначає його належність до Ірландської культури. Свій патріотизм він показував впродовж життя не тільки творчістю, він проявлявся і в його суспільній діяльності. Стихіям митець приділив багато уваги, і кожній з них надав особливих властивостей. Так, наприклад, повітря в його віршах з'являється у образі вітру, холодного, безпощадного, який тушить полум'я в його серці («Майкл Робартес просить вибачення за свій мінливий настрій» («Michael Robartes asks Forgiveness because of his many Moods»)), або постає символом змін («Під місяцем» («Under the Moon»)). Вогонь він змальовує у вигляді приборканого полум'я в каміні, і порівнює з людським життям, яке може потухнути в будь-який момент, як і саме полум'я («Коли ти постарієш» («When You are Old»)). А землю він асоціює з чимось рідним, безпечним і непорушним і вічним («До острова серед вод» («To an Isle in the Water»), «Озерний острів Іннісфрі» («The Lake Isle of Innisfree»)). Проте найбільше він описував, як не дивно, воду, адже саме вона є одним з найголовніших образів у Ірландській міфології. У рядках його віршів вода виступає як чарівна магічна сила, яка може забрати в людини життя («Моєму серцю, щоб воно забуло страх» («To my Heart, bidding it have no Fear»), «Украдене дитя» («The Stolen Child»), «Його мрія» («His Dream»)), або ж навпаки - надати сил для цього життя («У смерк» («Into the Twilight»)).

...