Особливості рецепції Біблії в українській епіграфістиці 1920-х рр.

Размещено на http://www.allbest.ru

Черкаський національний університет ім. Б.Хмельницького

Особливості рецепції Біблії в українській епіграфістиці 1920-х рр.

Скорина Людмила Вікторівна кандидат філологічних наук,

доцент кафедри української літератури та компаративістики,

Summary

Skoryna L. V.

candidate ofphilology, docent of the department of ukrainian literature and comparative studies Bohdan Khmelnytsky National University of Cherkasy

SPECIFICS OF THE BIBLE RECEPTION IN UKRAINIAN EPIGRAPHISTICS OF 1920s.

The article focuses on the study of epigraphs taken from the Bible in the Ukrainian literature of 1920s, in particular, about their repertoire, sources, forms of representation, interrelation with the text and functions. Such epigraphs are only 5 (out of 240). The authors (M. Zerov, M. Rylskyi, V. Pidmohylnyi) appeal to the motives and images of the Old (Ecclesiastes Book, the Book of Job) and the New (quaternary Gospel) Testament. All the revealed biblical epigraphs are parceled quotations without attribution. The recognition is not complicated, because the Bible is one of the core texts well known to recipients. It should be mentioned that all biblical motto appear in works dated 1919-1922. It was a period of bifurcation in Ukrainian history. Obviously, in the time of wars and revolutions, the need to rely on eternal values and "eternal books" (in particular, the Bible) is especially actualized. The absence of biblical motto in the works after 1922 is related with the expansion of atheistic propaganda, which affected not only the church sphere, but also labeled everything associated with the Christian tradition as ideological hostile or archaic.

And if bible quotations and allusions inside the text appear in the literary works until the end of the 1920s, demonstrating different strategies for the reception of biblical material (quotations of the Book of Books as an authoritative source, polemics, rewriting and parodying), the epigraphs, traditionally associated with the first receptive model, disappear. It happens when the artists realize that such motto can become an additional factor in provoking vile and vulgar sociological criticism.

Key words: intertextuality, paratextuality, epigraph, sources, forms of representation, semantics, functions, peculiarities of the motto connection with the text where epigraph is given, the Bible, the Ukrainian literature of 1920s.

Анотація

У статті головна увага зосереджується на дослідженні особливостей побутування біблійних цитат в українській епіграфістиці 20-х років ХХ ст., йдеться зокрема про їх репертуар, джерела, форми репрезентації, зв'язок з епіграфованим текстом, функції. Усього в українському письменстві вказаного періоду виявлено 240 епіграфів. Джерела надтекстових цитат різноманітні: Біблія, український фольклор, вітчизняне й світове письменство, афоризми, анекдоти, цитати з газет, фрагменти розмов тощо. Біблійних епіграфів зафіксовано лише п'ять: три - у поезії М.Зерова, по одному - у творах М.Рильського й В.Підмогильного. Мова йде про лаконічні цитати без атрибуції, розпізнавання яких не є ускладненим, адже Біблія - один із «ядерних» текстів світового письменства, добре відомих реципієнтам. Прикметно, що всі біблійні епіграфи фігурують у творах, що датуються 1919-1922 рр., у письменстві середини - другої половини ХХ ст. такі епіграфи відсутні (вочевидь, це пов'язано з тим, що в країні провадилася активна антирелігійна пропаганда й апелювання до Біблії сприймалося як анахронізм або вияв ворожої ідейної позиції). Ключові слова: інтертекстуальність, паратекстуальність, епіграф, джерела, форми репрезентації, семантика, функції, особливості зв'язку епіграфа з епіграфованим текстом, Біблія, українське письменство 1920-х років.

1. Постановка проблеми

В інтертексті українського письменства 20-х рр. ХХ ст. ключова роль належить Біблії. Форми її репрезентації в художніх творах різні. Найширше представлені алюзії (виявлено 473 інтертекстеми цього типу; прикметно, що частотність апеляцій до образів Старого й Нового Завітів відрізняється не дуже суттєво - 212 / 261); кількість цитат на порядок менша -68 (20 - із Старого, 48 - із Нового Завіту); біблійних епіграфів зафіксовано лише п'ять. У цей період в Україні активно провадилася антирелігійна пропаганда й апелювання до Біблії могло спричинитися до ідеологічних обвинувачень та інсинуацій. До прикладу можна зацитувати уривок із статті Я. Ковальчука, котрий критикує антирелігійні твори, уміщені в журналі «Плужанин», за (sic!) «цілком зайве оперування цитатами з “святого письма”» [5, с.62]. Популярність Біблії, її широка репрезентація в письменстві різних країн Європи й Америки зумовлена передовсім її універсальністю. За слушним зауваженням Н. Фрая, Біблія «починається там, де починається час, - з початку світу; вона закінчується там, де кінчається час, - Апокаліпсисом, - і досліджує історію людства в міжчассі, або ж у ті моменти історії, якими вона переймається під символічними іменами Адама та Ізраїля» [11, с.11]. У процесі метафізичного осмислення «історії людства в міжчассі» автори біблійних книг напрацювали низку мотивів, образів, художніх прийомів, котрі нині сприймаються як універсальний код для відображення екзистенційних ситуацій, в які час до часу потрапляє людство.

Аналіз досліджень і публікацій за темою статті. Вивчення особливостей рецепції Біблії в літературах різних країн має давню розгалужену традицію. Не стихає цей інтерес і в літературознавстві кінця ХХ - першої чверті ХХІ ст. Як зауважив Н. Фрай, «велика частка питань сучасного літературознавства закорінена в герменевтичних студіях Біблії; багато теперішніх критичних методів приховано мотивуються синдромом “Бог-помер”, який теж розвинувся у межах біблієзнавства; багато формулювань літературознавства видаються мені куди більш виправданими у стосунку до Біблії, ніж у будь-якому іншому контексті» [11, с.19].

І. Бетко, мотивуючи продуктивність літературознавчого дослідження закономірностей рецепції Біблії в українській поезії, також вказувала, що цей науковий напрям «не належить до цілинних тем літературознавства. З часів Київської Русі і до наших днів нагромадилась велика кількість фактів історико- і теоретико-літературного характеру. І водночас ця тема лишається однією з найбільш теоретично невизначених у царині українського літературознавства» [1, с.31]. Наведене міркування дослідниця висловила на початку 90-х років минулого століття, однак його актуальність і досі не вичерпалася. На разі маємо низку цікавих студій, у яких висвітлені окремі аспекти рецепції Біблії в українській та світовій літературі з урахуванням сучасного методологічного інструментарію. Передовсім варто згадати концептуально вагомі праці В. Антофійчука, І. Бетко, А. Нямцу, В. Сулими; певний інтерес у межах заявленої наукової проблеми викликають також студії І. Даниленко, О. Мишанича, Л. Голомб, В. Мокрого, Л. Мороз, Я. Розумного, Л. Рудницького, Т. Салиги, О. Селезінки, Г. Сивоконя, С. Сухарєва, М. Яценка та ін. За останнє десятиліття була захищена низка кандидатських дисертацій, присвячених проблемам рецепції Біблії (чи окремих її книг) в українському й зарубіжному письменстві (Г. Крапівник, Є. Ліберт, О. Максимчук, Л. Мірошниченко, Г. Новікової, Л. Роман, О. Томоруг та ін.).

Маємо також значну кількість наукових студій, зосереджених на теоретичних аспектах епіграфології. Найчастіше в цьому контексті зринає ім'я французького літературознавця Ж. Женетта [13; 14], одного із засновників сучасної наратології й інтертекстуальних студій. Варті уваги також праці літературознавців В. Агромакова, М. Алєксєєва, С. Бочарова, Г. Гуковського, Ю. Івакіна, О. Крамара, С. Кржижановського, Н. Кузьміної, А. Кулагіна, О. Куцевол, Ю. Лотмана, М. Сокол, Б. Шкловського, М. Челецької, Д. Якубовича, лінгвістів І. Арнольд, Н. Жирмунської, О. Попової, Н. Торчинської, А. Храмченкова, Г. Чумакова та ін. Однак вказані студії лише побіжно пов'язані із проблематикою цієї статті.

2. Визначення невирішених раніше частин загальної проблеми

Нині в українському літературознавстві наявні лише принагідні рефлексії про семантику й функції епіграфів у творчості окремих письменників (М. Зерова, В. Підмогильного, М. Рильського, М. Хвильового). Пропонована розвідка є частиною ширшої наукової студії - вивчення української епіграфістики 20-х рр. ХХ ст. Ця наукова проблема ще не була об'єктом системних студій, що зумовлює її наукову новизну й певну оригінальність. Мета статті - проаналізувати специфіку рецепції Біблії в українській епіграфістиці 20-х років ХХ ст.

3. Виклад основного матеріалу

Об'єктом дослідження була творчість 50 письменників доби «Розстріляного Відродження» (у цьому переліку класики сусідять із призабутими нині авторами, чиї твори друкувалися на сторінках літературних журналів). Усього в українському письменстві 20 рр. ХХ ст. виявлено 240 епіграфів. Джерела надтекстових цитат різноманітні: Біблія, український фольклор, вітчизняне й світове письменство, афоризми, анекдоти, цитати з газет, фрагменти розмов тощо. Частка епіграфів із Книги книг у загальному масиві надтекстових цитат незначна, утім це не скасовує потребу їх докладнішого вивчення. У процесі дослідження було з'ясовано, що хронологічно поява творів із біблійними епіграфами охоплює короткий часовий відтинок - 1919-1922 рр. У періоди біфуркації (воєн, революцій, інших суспільних потрясінь) особливо актуалізується потреба опертя на вічні цінності, зростає інтерес до «вічних книг» (зокрема, до Біблії). Відсутність біблійних епіграфів у творах, написаних після 1922 р., пов'язана з розгортанням антирелігійної пропаганди. Алюзії й внутрішньотекстові цитати з Книги книг фігурують у художніх творах до кінця 1920 рр., демонструючи різні стратегії рецепції прототексту (референції до Біблії як авторитетного джерела прецедентних ситуацій та образів, полеміка, переписування, пародіювання тощо); натомість епіграфи, які займають «сильну текстову позицію», зникають. Письменники уникають їх, аби не провокувати голобельну вульгарно-соціологічну критику. Прикметним є й коло авторів, які у своїх творах апелюють до біблійних епіграфів: М.Зеров, М.Рильський, В.Підмогильний. Усі троє - кияни, члени «Аспису», за термінологією ортодоксальної «пролетарської» критики - попутники, послідовні прихильники ідеї про необхідність творчого засвоєння українськими письменниками здобутків світової класики, апелювання до текстів, що відіграли виняткову роль у становленні культурної свідомості європейської цивілізації (до цієї категорії належить і Біблія). До слова, перелік літераторів, які у своїх творах застосовували внутрішньотекстові біблійні цитати, виглядає більш презентабельно. Остап Вишня, А. Головко, П. Голота, О. Досвітній, М. Івченко, І. Кочерга, М.Куліш,І. Ле, Я. Мамонтов, І. Микитенко, Є. Плужник, В. Поліщук, І. Сенченко, О. Слісаренко, М. Хвильовий, Ю. Шпол - представники різних літературних організацій та угруповань. Однак і в цій ситуації окреслюється промовиста закономірність: у другій половині 1920 - на початку 1930 рр. цитати з Біблії все частіше застосовуються в ігровій, сатиричній чи полемічній функції, а також для характеристики персонажів, які є ворогами радянської влади або представниками відсталого селянства / міщанства.

Біблійних епіграфів в українській літературі 20-х рр. ХХ ст. зафіксовано лише п'ять: три - у поезії Миколи Зерова, по одному - у творах Максима Рильського й Валер'яна Підмогильного. У поезіях М. Зерова й М. Рильського фігурують парцельовані біблійні надтекстові цитати старослов'янською мовою. Функціонально вони покликані акцентувати увагу реципієнта на ключовому образі / мотиві епіграфованого твору. Натомість в оповіданні В. Підмогильного «Проблема хліба» біблійний епіграф моделює параметри читацької рецепції - оприявнює думку про притчовий характер твору. Ж. Женетт свого часу запропонував розрізняти алографічні й автографічні епіграфи [14, с.87-88]. У цій статті (з огляду на специфіку досліджуваного матеріалу) репрезентовані лише алографічні надтекстові цитати, які, у свою чергу, поділяються на автентичні, апокрифальні, частково анонімні й анонімні. Прикметно, що всі виявлені біблійні епіграфи анонімні - подані без вказівки на прототекст; на відміну від внутрішньотекстових біблійних цитат, опосередкованих ксеномаркерами на кшталт «як сказано в...», «за словами...» Наприклад, у романі «Золоті лисенята» Ю. Шпол оформив біблійну цитату із застосуванням другого ксеномаркера: «По-перше, виявилося, що революцій не слід чекати, а їх треба робити. А по-друге: робити їх можуть і повинні тільки ті, хто, за євангельськими словами, “залишить батька, матір і дружину свою, роздасть майно своє” і так далі. Щоправда, щодо останнього (майна) швидко почав мене гризти неспокій» (тут і далі курсив мій - Л.С.) [12, с.160]). Вочевидь, автори епіграфованих творів розраховували на високий інтертекстуальний потенціал Біблії, яка є ядерним текстом, добре відомим реципієнтам.

Поезія М. Зерова «Ріг Вернигори» (1919) цікава для дослідників паратексту тим, що вона має інтертекстуальний заголовок, присвяту П.Я. Стебницькому й три епіграфи: «Quasi una fantasia», «Добра хочю братьи в Руській земли» і «Есть древу надежда...» [3, с.98]. Атрибуція надтекстових цитат часткова: «Влад. Мономах и др.» (фактично, вказане лише джерело другого прецедентного висловлювання). З огляду на проблематику цієї статті, планується сконцентрувати увагу лише на третьому епіграфі. У примітках до двотомного видання творів М.Зерова вказано, що він запозичений із біблійної «Книги Йова». Л. Сірик зауважує у творі «суттєвий елемент гри чужим текстом у межах іншого тексту», що виявляється «в назві й епіграфі, які вказують на патріотично-моралізаторську спрямованість» [9, 108]. Інтерпретуючи епіграф, дослідниця твердить, що «у вірші “Ріг Вернигори” він має історіософсько-моралізаторський характер» і що «з уваги на запроваджену радянським урядом атеїстичну пропаганду автор у цій частині уриває запозичене речення і не вказує джерела. Біблійний мотив дерева транспортований на іншу історичну дійсність, символізує реалізацію ідеї віталізму, відродження життя. У творі Зерова перефразований епіграф актуалізується в контексті проблеми національно-визвольних прагнень українського народу» [9, 109].

Солідаризуючись із Л. Сірик, вважаю за доцільне окремо наголосити на тому, що переадресація читачів до біблійної «Книги Йова» (зокрема, до таких її рядків: «7. Бо дерево має надію: якщо буде стяте, то силу отримає знову, і парост його не загине; 8. якщо постаріє в землі його корінь і в поросі вмре його пень, 9. то від водного запаху знов зацвіте, і пустить галуззя, немов саджанець!» - Йов 14 : 7-9) чіткіше оприявнює провідний мотив твору М. Зерова - віру в минущість страждань і випробувань. Прикметним є також те, що лідер київських неокласиків апелює саме до цього прототексту. У «Книзі Йова» йдеться про страждання праведника, який в одну мить втратив родину, здоров'я і всі свої статки. У поезії М. Зерова, написаній у розпал громадянської війни, ліричний герой також безвинно зазнає мук і непосильних випробувань. Йому (як і Йову) доводиться сподіватися лише на Божу ласку й благати: «Дай надію нам, скажи ти, / Що ми можем не тужити / Під п'ятою агарян». Біблійні рядки відлунюють і в самій поезії: «Але ж досвід нам щоденно: / - Стерпим, - каже, - цю біду. / Древо он і посіченно / Парость гонить молоду» [3, с.99].

З огляду на обрану наукову проблему, значний інтерес становить «новозавітний диптих» М. Зерова - поезії «Чистий четвер» і «Страсна п'ятниця» (до обох творів автор підібрав епіграфи з Нового завіту). У «Спогадах про неокласиків» Ю. Клен так окреслив обставини постання цього диптиха: «В 1921 році були чудові великодні вечори. В обох церквах правилася служба, цвіли вишні, в повітрі пахло зовсім уже розквітлою весною, бо свята на той рік припали дуже пізно (1 травня - Л.С.). Був чистий четвер. Ми слухали службу Божу, гуляли навколо церкви, і тут зародився у Миколи Костевича першими рядками його сонет з моттом “і абіє пітел возгласи”» [4, с.9]. Здавалося б, немає жодних підстав піддавати сумнівам твердження Ю.Клена, адже в обох творах євангельський антураж відіграє дуже помітну роль. Однак впадає у вічі посутня відмінність цих текстів. Сонет «Страсна П'ятниця» сприймається як поетична ілюстрація Великодніх подій. Сила поетичної уяви переносить ліричного героя «во дні они», він спостерігає, як Спустилась ніч на Гефсіманський сад, Горби, і діл, і військовий наряд -

Все спить, все снить під синьою імлою, І в синій темряві, мов ряд примар, Несуть жінки свій вікопомний дар: Ливан і нард, і мірру, і алое [3, с.65].

На безпосередній зв'язок твору з євангельською традицією вказує епіграф «Благообразний Іосиф.» (структурно він подібний до надтекстових цитат у поезії «Ріг Вернигори» - усічений, неатрибутований). Прикметно, що цей епіграф безпосередньо відлунює в перших рядках тексту: «Благообразний муж з Арімафеї, / Поважний радник, учень потайний, / Господню плоть повив у пелени / І до гробниці положив своєї» [3, с.64]. Ці рядки є поетичним переспівом «Тропаря Страсної П'ятниці» («Благообразний Йосиф, знявши з хреста пречисте тіло Твоє, плащаницею чистою обвив, і, пахощами покривши, у гріб новий положив»). Можливо, цей тропар М. Зеров слухав у баришівській бароковій церкві Благовіщення. Водночас, епіграф переадресовує читачів безпосередньо до Євангелія - подій, пов'язаних із розп'яттям, похованням і воскресінням Сина Божого.

Як відомо, лідер неокласичного «п'ятірного грона» віддавав перевагу античності над Біблією. Так, у дискусії з П. Филиповичем, спричиненій переглядом вистави «Саломея», в однойменному сонеті М. Зеров завуальовано висловив пораду опонентові залишити біблійні перекази заради гармонійної світлої автентики давніх греків: «Душе моя! Тікай на корабель,/ Пливи туди, де серед білих скель / Струнка, мов промінь, чиста Навсікая» [3, с.59]. Однак і його не міг залишити байдужим новозавітний мотив Розп'яття Сина Божого. Можливо, естетичні почуття поета заторкнула урочиста релігійна обрядовість Страсної П'ятниці, сповнена ліризму й особливої емоційності, коли під час вечірньої священнослужителі під спів тропаря піднімають Плащаницю з Престолу, ніби із самої Голгофи, й виносять її з вівтаря на середину храму. У цій поезії віддзеркалені особисті переживання й рефлексії ліричного героя, зумовлені осмисленням гострих колізій у долі біблійних персонажів.

Перший сонет ліричного диптиха - «Чистий четвер» - також тісно пов'язаний з євангельською фабулою, однак впадає у вічі те, що великодні мотиви накладаються тут на українські реалії початку 20 рр. ХХ ст. Поет рефлексує не так про давню Іудею, як про «підлі і скупі часи», в які йому довелося жити. У цій поезії також проступають, як палімпсест, реалії богослужінь Страсного тижня - вони становлять своєрідну композиційну рамку (у заспіві: «Свічки і теплий чад. З високих хор / Лунає спів туги і безнадії», - й фіналі: «А за дверми, на цвинтарі, в притворі / Весна і дзвін, дитячі голоси / І в вогкому повітрі вогкі зорі»), однак виникає дисонанс між «весняними» реаліями й датуванням твору - 29.06.1921 р. Можна припустити, що первісний задум сонета виник (як і вказує Ю.Клен) після великодньої служби, однак автор на якийсь час забув про нього й повернувся лише за два місяці. Можливо, у цей час відбулася подія, яка відкорегувала авторські інтенції. У цій ситуації на особливу увагу заслуговує дібраний поетом епіграф: «І абіе пітел возгласи...» [3, с.64]. Ця надтекстова цитата пов'язана з новозавітним епізодом триразового ненавмисного зречення апостола Петра. Прикметно, що з євангельських подій, згадуваних під час богослужіння у Великий Четвер (Таємна вечеря, чин омивання ніг апостолам, молитва Ісуса Христа в Гефсиманському саду, Юдина зрада, зречення апостола Петра), автор апелює саме до останнього епізоду.

Мотивація вибору саме такого епіграфа залишається невідомою. Однак у цій ситуація видається за доречне навести ще один уступ із спогадів Ю.Клена про події, датовані червнем 1921 р. І хоч самого М. Зерова вони не зачепили, однак могли накласти відбиток на його художній текст: «Влітку 1921 року над “захожими різьбярами”, що опинилися в Баришівці, стряслося нещастя: наскочила пирятинська міліція та виарештувала більшість інтелігенції. Зерова на той час у Баришівці не було, і він уникнув арешту. Був спечний червневий день, я прогулювався по садку навколо дому о. Лаврентія, в якому мешкав, коли увійшов чоловік у цивілі /./ Був у супроводі кількох салдатів, спитав, хто тут живе і хто я сам. Коли я, нічого не підозрівавши, дав на це відповіді, уся та банда увійшла до хати й почала робити трус. Тоді я схаменувся, та пізно. Жалкував, що не домислився одразу, в чому справа, й не дав ходу городами у поле, а звідти до Києва, де можна було перебути, поки хвиля арештів спаде. Заарештовані були майже всі вчителі міста, посадовили нас на підводи і повезли до Яготина, де ми переночували, а потім до Пирятина. Там ми тиждень просиділи в в'язниці» [4, с.11-12]. З євангельською фабулою цю оповідь зближує мотив несправедливого ув'язнення, безневинної жертви, а також чиєїсь можливої навмисної чи ненавмисної зради.

У сонеті п'ять разів у різних варіаціях повторюється займенник «ми» / «наші». Вочевидь, автор умисно фіксує увагу реципієнта на цій деталі: «Навколо наскати і кустодії, / Синедріон, і кесар, і претор. / Це долі нашої смутний узор, / Це нам пересторогу півень піє, / Для нас на дворищі багаття тліє / І слуг гуде архієрейський хор. / І темний ряд євангельських історій / Звучить як низка тонких алегорій / Про наші підлі і скупі часи.» [3, с.64].

Євангельська фабула в поезії М. Зерова сприймається як пересторога для сучасників - стерегтися новітнього «синедріону», боротися з власним страхом перед новітніми зрадниками й катами.

Ще один біблійний епіграф зафіксований у поезії М. Рильського «Солодкий світ! Простір блакитно-білий» (1919) [8, с.147]. Формально він нагадує аналогічні надтекстові цитати в аналізованих творах М.Зерова. Автори коментарів і приміток до двадцятитомного видання творів класика (а за ними - й сучасні дослідники) задовольняються констатацією, що епіграф «сладокъ світ.» запозичений із Біблії. Однак для інтерпретації тексту видається важливим встановити точне джерело цитування. Наведені в поезії М. Рильського рядки взяті з одинадцятого розділу біблійної «Книги Проповідника, сина Давидового, царя в Єрусалимі» (скорочено - книги Екклезіаста), сенсом якої є роздуми про сенс людського буття. Її автор розмірковує про страждання й радість, які супроводжують людину протягом життя: «І світло солодке, і весело очам дивитися на сонце! 8 Навіть коли б хтось прожив багато років, хай усіма ними веселиться, але хай тямить про дні мороку, бо буде їх чимало. Все, що приходить - марнота. 9 Радій, юначе, у твоїй молодості, і нехай серце твоє зазнає щастя за днів твого юнацтва; іди, куди тебе тягне твоє серце, за тим, що чарує твої очі, але знай, що за все це Бог на суд тебе поставить. 10 Гони тугу з твого серця й віддали від себе лихо; але і молодість і чорний волос - марнота» (Екл, 11:7-10).

Як слушно зауважив М. Ткачук, поезія М.Рильського пройнята «вітаїстичною енергією, захопленням й естетичною насолодою від споглядання краси природи. Ліричний герой милується “простором блакитно-білим” - символом ідеального світу, божественною природою світобудови, яку позначають улюблені кольори українців - блакитний і золотий /.../ Поступово окреслюється образ дівчини, в якої погляд - “узори надвесняних тонких віт”, вона нагадує йому милий сон, ідеальний світ, який зник. Солодкий світ перетворився на гіркий, проте ліричний герой знову відчуває щастя» [10, с.143]. Книга Екклезіаста зазвичай трактується як вияв крайнього песимізму; загальновідомим є твердження: «Я бачив усе, що діється під сонцем, і що ж? Усе марнота й гонитва за вітром» (Екл. 1:14). Однак Проповідник визнає, що немає для людини «нічого кращого, як веселитися і чинити добре в житті своєму» (Екл. 3:11-13), тож і пропонує: «Йди, їж з веселощами хліб твій, і пий у радості серця вино твоє, коли Бог благоволить до справ твоїх. 8 Нехай буде повсякчас одяг твій світлим, і нехай не зменшується єлей на голові твоїй. 9 Насолоджуйся життям із дружиною, яку любиш, у всі дні суєтного життя твого, і яку дав тобі Бог під сонцем на всі суєтні дні твої; тому що це - доля твоя у житті й у трудах твоїх, якими ти трудишся під сонцем. 10 Усе, що може рука твоя робити, за силами роби; тому що у могилі, куди ти підеш, немає ні праці, ні роздумів, ні знання, ні мудрости» (Екл, 9:7-10).

Біблійна образність має важливе значення в структурі цієї поезії - варто звернути увагу на концепти сонце («І світло солодке, і весело очам дивитися на сонце!»), дух («Благословляє дух ширококрилий / Солодкий світ»), янгол («Чи янголи нам свічі засвітили»). Екклезіастів заклик радіти й тішитися солодким світом / світлом оприявнюється в поезії М. Рильського не через захоплення красою природи (як підкреслює частина інтерпретаторів), а насамперед через оспівування почуттів. Пейзажні деталі з'являються у творі лише через асоціації з постаттю коханої: «Твій погляд, ніби пролісок несмілий, / Немов трава, що зеленить граніт, / Неначе спогад нерозумно-милий...»). Зародження почуттів потрактоване як винагорода за муку «безсердечних літ» (біблійної «суєти суєт»), лиш воно змусило ліричного героя зрозуміти «солодкість світу». Важливо також звернути увагу на датування твору - 1919 р. В Україні точиться громадянська війна, люди потерпають від голоду, холоду, хвороб; здавалося б, у ліричного героя немає жодного приводу тішитися, однак він (услід за Екклезіастом) переконаний, що не варто втрачати «солодке світло» радості в часи життєвих випробувань.

Останній біблійний епіграф зафіксований в оповіданні В. Підмогильного «Проблема хліба» (1922). У творі наведені дві надтекстові цитати. Перша: «Немає нічого хибнішого, як ототожнювати ідею твору з думками автора. На жаль, читач і критика слабують на цю недоречну хворобу. Тут я якнайрішучіше застерігаюся проти цього поширеного забобону. “Гарний письменник користується не тільки з власних думок, але і з думок своїх добрих знайомих” (Ніцше)» [7, с.122]. Це твердження прозаїк приписує епатажному німецькому філософу, творчістю якого він свого часу цікавився. Оскільки в лапки взята лише частина епіграфа, початок надтекстової цитати сприймається як висловлювання В.Підмогильного, друга частина - як цитата з праці Ф. Ніцше. Джерелом епіграфа є книга «Людське, надто людське» (1878), яка принесла мислителю скандальну славу і в якій він наполегливо закликав до переоцінки звичних уявлень про життя. У четвертому розділі цієї праці «З душі художників-письменників» занотовано: «180 Колективний розум. Хороший письменник має не тільки свій власний розум, а й розум своїх друзів» [6, с.339]. Добираючи епіграф, український прозаїк, вочевидь, прагнув спертися на авторитет відомого філософа, ставлення до якого в пореволюційній Україні було неоднозначним.

Принципово важливим для розуміння твору є врахування семантики другого мотто: «Хто має вуха слухати, хай чує» [7, с.122]. Дослідники (напр., Т. Хом'як) слушно трактують його як приказку, але, на жаль, не акцентують увагу на її походженні. Джерелом надтекстової цитати є Новий Завіт - притча Ісуса Христа про сіяча: «1 Знову розпочав Ісус навчати над морем. Сила людей зібралась навколо нього, тож він увійшов у човен, і сидів у ньому, на морі, а ввесь народ був на землі при морі.

І він багато навчав їх притчами, і говорив до них своїм повчанням; 3 Слухайте: Ось вийшов сіяч сіяти. 4 Коли він сіяв, дещо з зерна впало при дорозі, та прилетіло птаство й видзьобало його. 5 Інше впало на ґрунт каменистий, де не було землі багато, і вмить зійшло, бо земля була не глибока. 6 Коли ж зійшло сонце, воно згоріло і, за браком коріння, висхло. 7 А інше впало між тернину, і зійшла тернина та його поглушила, тоді воно не дало плоду. 8 Ще ж інше впало на добру землю - і дало плід, що сходив і ріс; і принесли: те у тридцять, те у шістдесят, а те й у сто разів більше. 9 І додав: Хто має вуха слухати, хай слухає!» (Матвія 13:9).

Поєднання епіграфів в оповіданні В. Підмогильного «Проблема хліба» може виглядати парадоксально, особливо, якщо пригадати, з якою різкістю Ф. Ніцше заперечував християнство й авторитет Біблії. Однак у цій ситуації надтекстові цитати є взаємодоповнюючими. Завдяки біблійному мотто автор прагнув увиразнити «притчовий» характер власної оповіді, але в розумінні людської природи він значно ближчий до Ф. Ніцше. Головний герой оповідання приміряє роль надлюдини. Перед загрозою голодної смерті, спонукуваний інстинктом виживання, він вирішує для себе питання про дозволеність того, що традиційна мораль вважає переступом - крадіжки і вбивства. В.Підмогильний не коментує вчинки героя-оповідача, пропонуючи читачам зробити власні висновки, але він однозначно претендує на те, аби до його тексту поставилися з належною увагою і серйозністю. Так, у передмові до першого видання (1927), написаній у формі листа до Є. Плужника, прозаїк занотував: «. я пішов випробуваним людським шляхом у цьому питанні, тобто обґрунтував спочатку свою притаманну властивість логічно і силогічно, далі принизив протилежний погляд і відзначив його хиби, тим виявляючи свою перевагу, заплямував міщанство, зневажив противника і таким способом високо підніс свою думку, загрожуючи заперечити поступовість тих, хто її не поділяє. Це ж золоте правило - твердити, що те, що я можу, всі мусять навчитися могти, доводити свої погляди як єдино можливі, й робити з власного прикладу правило для людськості» [7, с.755]. Не зважаючи на очевидну іронічність наведеного висловлювання, є підстави стверджувати, що «Проблема хліба» є спробою з літературного «прикладу» виснувати «правило для людськості». До цього схиляє й обраний біблійний епіграф.

Висновки

біблія підмогильний рильський література

Частка біблійних епіграфів в українському письменстві 1920-х років незначна - лише 5 надтекстових цитат (із 240). Автори (М.Зеров, М.Рильський, В.Підмогильний) апелюють до Старого (Книги Екклезіастової, Книги Йова) й Нового Завіту (Чотириєвангелія). Біблійні епіграфи являють собою парцельовані цитати без атрибуції, розпізнавання яких не є ускладненим, адже Біблія - один із «ядерних» текстів світового письменства, добре відомих реципієнтам. Прикметно, що всі біблійні цитати фігурують у творах, що датуються 1919-1922 рр., у письменстві середини - другої половини ХХ ст. такі епіграфи відсутні (вочевидь, це пов'язано з тим, що в країні провадилася активна антирелігійна пропаганда й апелювання до Біблії сприймалося як анахронізм або вияв ворожої ідейної позиції).

Список літератури

1. Бетко І. Рецепція Біблії в українській поезії: деякі історико- і теоретико-літературні аспекти дослідження // / І. Бетко // Питання літературознавства. - 1995. - Вип. 2. - С. 31-41.

2. Біблія, або Книги Святого письма Старого й Нового заповіту. - Б.м. : Укр. бібл. товариство, 1991. - 959+296 с.

3. Зеров М. Твори: у 2 т. / М. Зеров. - Київ : Дніпро, 1990 -.- Т.1 : Поезії. Переклади. - 842 с.

4. Клен Ю. Спогади про неокласиків / Ю. Клен. Мюнхен : Накладом української видавничої спілки в Мюнхені, 1947. - 47 с.

5. Ковальчук Я. «Плуг» на протирелігійному фронті / Я. Ковальчук // Плуг. - 1928. - №1. - С.5963.

6. Ніцше Ф. Сочинения: в 2 т. / Ф. Ницше; сост., вступ. ст. и примеч. К.А. Свасьяна; пер. с нем.Москва : Мысль, 1990 -.- Т.1 : Литературные памятники. - 829 с.

7. Підмогильний В. Оповідання. Повість. Романи / В. Підмогильний; ред. В.Г. Дончик. - Київ : Наукова думка, 1991. - 800 с.

8. Рильський М. Зібрання творів : у 20 т. / М. Рильський; [редкол. : Л.М. Новиченко (голова) та ін.]. - Київ : Наукова думка, 1983 -.- Т. 1 : Поезії, 1907-1929 ; Проза, 1911-1925. - 534 с.

9. Сірик Л. Інтертекстуальність у структурі поетичних творів як вираз міжкультурної комунікації (на прикладі поезії київських неокласиків) / Л. Сірик // Мова і культура. - 2011. - Вип. 14, т. 7. - С. 105-112.

10. Ткачук М. Неокласичний дискурс Максима Рильського / М. Ткачук // Наукові записки Тернопільського національного педагогічного університету ім. Володимира Гнатюка. Сер. Літературознавство. - Тернопіль : ТНПУ, 2011. - Вип. 31. - С. 129-150.

11. Фрай Н. Великий код: Біблія і література / Н. Фрай; перекл. І. Старовойт. - Львів : Літопис, 2010. - 362 с.

12. Шпол Ю. Вибрані твори / Ю. Шпол ; упорядкув., передм., прим. та комент. О. Ушкалов. - Київ : Смолоскип, 2007. - 531 с.

13. Genette G. Palimpsestes. La literature au second degre / Gerard Genette. - Paris : Edition du Seuils, 1982. - 466 p.

14. Genette G. Seuils / Gerard Genette. - Paris : Edition du Seuils, 1987. - 254 p.

Размещено на Allbest.ru