Образи п’єси Павла Ар’є "На початку і наприкінці часів": інтермедіальний вектор дослідження

Размещено на http://www.allbest.ru/

Образи п'єси Павла Ар'є «На початку і наприкінці часів»: інтермедіальний вектор дослідження

Горболіс Лариса Михайлівна, доктор філологічних наук, професор кафедри української мови і літератури, Сумський державний педагогічний університет імені А.С. Макаренка

Summary

Images of the play «in the beginning and in the end of times» by Paul Arie: intermodal vector of research

Horbolis L.M., doctor of philology, professor of the Department of Ukrainian Language and Literature, Sumy State Pedagogical University named after A.S. Makarenko

The article in the intermediary aspect clarified the peculiarities of artistic modelling of images in the play “In the Beginning and in the End of Times” by a modern Ukrainian playwright Pavlo Arie and in the performance of the Lviv Academic Drama Theater named after Lesya Ukrainka “Baba Prisia” directed by Oleksii Kravchuk with an emphasis on the value of artistic finds to form a common concepts of works, expressiveness of the ideological and thematic direction, problems of works. The significance of costumes, details, scenery, video accompaniment for the disclosure of psychology, characters of heroes and reproduction of the conflict of the work is investigated. The coordinates of the material and spiritual life of the heroes of the play were marked and analysed. P. Arie, A. Kravchuk masterfully conveyed the volatility of moods, the complex body of experiences of the heroes. The director, artist, actors emphasize with the help of music, details, colours, sounds, emotions, facial expressions, gestures, movements the characters at all levels that were possible for stage realization.

Key words: heroes, zone, intermedialist, scene, image, play, conflict.

Анотація

У статті в інтермедіальному аспекті з'ясовано особливості художнього моделювання образів у п'єсі сучасного українського драматурга Павла Ар'є «На початку і наприкінці часів» та виставі Львівського академічного драматичного театру імені Лесі Українки «Баба Пріся» режисера Олексія Кравчука з акцентуванням на значенні мистецьких знахідок для формування загальної концепції творів, увиразнення ідейно-тематичного спрямування, проблематики творів. Досліджується значення костюмів, деталей, декорацій, відеосупроводу для розкриття психології, характерів героїв, відтворення конфлікту твору. Означено й проаналізовано координати матеріального і духовного життя героїв п'єси. П. Ар'є, О. Кравчук майстерно передали мінливість настроїв, складний корпус переживань герої. Режисер, актори, художник увиразнюють героїв на всіх можливих для сценічної реалізації рівнях: за допомогою музики, деталей, кольорів, звуків, емоцій, міміки, жестів, рухів.

Ключові слова: герої, зона, інтермедіальність, сцена, образ, п 'єса, конфлікт.

Постановка проблеми

Література в усі часи активно відображає реалії життя, реагує на злободенні проблеми, акцентує на важливому, намагається пояснювати причинно-наслідкові зв'язки, виявляє та аналізує показове й закономірне, прогнозує можливе, застерігає від небезпек. Масштабною подією з апокаліптичною складовою в житті України й світу стала аварія на Чорнобильській АЕС, що не лише змінила свідомість і психологію людей, негативно позначилася на їхньому здоров'ї, а й уплинула на культуру, зокрема постмодерне письмо літературних творів.

Серед творів на чорнобильську тематику помітне місце посідає п'єса П. Ар'є «На початку і наприкінці часів», у якій порушено складні питання про загублену в чорнобильській зоні людину та українську культуру. П'єса з успіхом іде у Львівському драматичному театрі імені Лесі Українки (режисер О. Кравчук), Київському академічному експериментальному театрі «Золоті ворота» (режисер С. Жирков) разом із «Молодим театром». Виставу було представлено в Сумах на TV фестивалі «Чехов фест» у травні 2016 року. У нашій статті апелюємо саме до цієї сценічної версії.

Аналіз останніх досліджень і публікацій

Твір цікавив багатьох літературних критиків, театрознавців, літературознавців, театральних режисерів, акторів і, звісно, глядачів. Цей твір письменника був об'єктом пильної уваги О. Вергеліса, І. Непокори, В. Солов'юк та ін., які висвітлювали тематику, проблематику, композиційні особливості, хронотоп, паратекстуальність, інтертекстуальність тощо. Проте переважна більшість публікацій має оглядовий характер, вони стосуються або літературного твору, або його сценічної реалізації. На сьогодні ефективними , актуальними та перспективними є інтермедіальні студії, що підкреслюють українські дослідники О. Брайко, Л. Генералюк, Д. Наливайко, В. Просалова, Г. Клочек та ін.

Виділення невирішених частин загальної проблеми. У нашому дослідженні вперше звертаємося до порівняльного аналізу п'єси П. Ар'є «На початку і наприкінці часів» та вистави «Баба Пріся» режисера О. Кравчука, де найбільш повно й самобутньо розкрито авторський задум, відтворено особливості хронотопу, закцентовано на ключових візуально-акустичних характеристиках твору, деталях, знаках-символах, кольорі, адже системне порівняння героїв літературного твору та сценічних образів (у виконанні акторів) на сьогодні ще не здійснено. Обраний кут зору сприятиме заглибленню у тематико-проблемний блок твору, різногранному осмисленню концепції героя і твору в цілому тощо.

Мета дослідження - з'ясувати особливості художньої реалізації героїв п'єси сучасного українського драматурга П. Ар'є «На початку і наприкінці часів» та вистави Львівського драматичного театру імені Лесі Українки режисера О. Кравчука.

Виклад основного матеріалу

Домінантою, потужною віссю твору, що приводить у рух усі компоненти, смисловим центром п'єси «На початку і наприкінці часів» є образ баби Прісі. В описі дійових осіб п'єси героїня представлена як «дуже стара, міцної статури, але не товста» [1, с. 17] жінка. У тексті вже в першій сцені уточнено її вік (86 років), проте в ремарках першої сцени зазначено, що йдеться про наш час - так героїня ніби «монументуалі- зувалася» в своєму віці, вона та, перефразуємо присвяту, хто не зміг піти з зони. У виставі Львівського драматичного театру імені Лесі Українки роль баби Прісі виконує О. Стефан - чоловік із вусами, в хустці, поверх чоловічих штанів одягнений у жіночу спідницю, за поясом має ніж. Ці важливі режисерські наголоси - вуса й жіночий одяг, «готують до складної роботи з непростим образом головної героїні, націлюють на його осмислення в контексті пост чорнобильської парадигми з допустимим пе- реакцентуванням у структурі образу фемінного та маскулінного складників» [3, с. 127].

Дослідниця Н. Зборовська зауважує про «втрачений батьківський код мужності» [4, с. 474]. Трагічні періоди в історії України (голодомор, війна, колективізація, репресії) травмували етнокод українців, витіснили з психоструктур переважної більшості чоловіків маскулінність як домінанту. Баба Пріся з п'єси «На початку і наприкінці часів» пережила, голодомор, Другу світову війну (про це вона згадує), тепер переживає Чорнобильську катастрофу. Ці події життя України загартували її, зробили сильною. У творі П. Ар'є головна героїня постає мужньою, сильною особистістю. Водночас образи чоловіків (онука, якому тридцять років, дільничого й зятя - позбавлені маскулінності. Чоловік Слави - пияк, безініціативна, безвольна людина: обкручує рушником шию дружини і тягає, як пса, «непритомну обливає водою з відра. Топить її у відрі» [1, с. 56] - так реалізує чоловічу силу.

Він не здатний підтримати, співчувати, допомогти, зрозуміти. Ось показові ремарки до промовистої характеристики чоловіка Слави: «Батько вихоплює пляшку...», «Батько наливає собі чарку тремтячими руками», «Батько. ридає» [1, с. 53-54] або: «Слава відступає від свого заплаканого (письмівка наша. - Л. Г.) чоловіка і поводиться так, ніби його тут і нема» [1, с. 55]. Маскулінність чоловіка трансформувалася в агресію. У п'єсі сучасного українського письменника П. Ар'є образ баби Прісі синтезує характерну для постмодернізму маскулінність жіночого образу і фольклорних традицій, у яких заявлений «код материнської універсальності, пронизаної творчим началом» [4, с. 31]. Її материнська універсальність виявляється в послідовному й системному захисті своєї родини: з нею доньці Славі й онуку Вовчику, яких прихистила в своїй хаті, спокійніше в цьому несправедливому світі. Будучи активним носієм і виразником традиційної народної культури, її невтомною хранителькою, жінка прагне передати збережені знання онукові, позаяк свідомо розуміє, що зникнення традицій веде до загибелі роду, того колективного несвідомого (К.Г. Юнг), що ідентифікує людину як представника народу. У контексті сказаного не потребують пояснень такі адресовані Вовчикові слова баби Прісі: «Русалки - вони не погані. Можуть бути опасними, та якщо ти їм заспіваєш, віночок сплетеш або рушничок білий подаруєш, то вони тебе нівжизнь не тронуть, навпаки, про біду попередять, від врагів сховають. Про них вже ніхто нічого не знає, я остання, хто з ними тут дружбу водить. То мене моя бабка навчила - звали її Стефанія, - а я тобі то уміння передам, і скоро ти станеш останнім, хто знає про наших поліських русалок» [1, с. 62].

Ця мовна партія з уст літньої досвідченої й мудрої жінки звучить апокаліптично, викликає неспокій і тривогу й імпліцитно корелюється з хрестом, що перебуває на сцені. Головна героїня п'єси П. Ар'є не лише адаптувала своє життя до радіації, а вже набула багаторічний досвід перебування в зоні, на своїй землі. Радіаційна зона так і не стала для неї зоною, тією штучно відмежованою територією, як її визначила влада, бо це її, баби Прісі, рідна земля хвора, забруднена радіацією, занехаяна й зневажена владою, але рідна. І це свідомий вибір баби Пріс: «Я тут все життя живу, бачу все, помічаю все» [1, с. 61]. Земля дає сили, наснажує енергією, підтримує її цілісну натуру. Зона не знищила її автентичності; попри обставини, вона залишилася самобутньою - її справжність виявляється в єдності з природою, в апелюванні до завжди запитаних народних вірувань, традицій, обрядів, ритуалів. Зауважмо, що антиподом цієї жінки виступає дільничий, для якого це чужа територія, тому він тут вразливий, незахищений.

Варто ще закцентувати на деяких деталях зовнішності героїні, зокрема на великій квітчастій хустці з китицями - це річ недешева, часто в українських жінок «празникова». Квітчаста хустка головної героїні у виставі О. Кравчука залучена не лише для того, щоб кольоризувати простір, вияскравити образ баби Прісі на сцені, тобто звернути на неї увагу, цей показовий квітчастий маркер асоціюється з небуденністю, святом. А позаяк героїня вдягає хустку в будень, то для неї щодень - свято, що має свій ритм і свій важливий сенс: вона не зациклюється на згубному впливі радіації, повсякчас прагне бути корисною, робити добро, її щодень наповнений невідкладними, потрібними й важливими справами, клопотами, спрямованими на завтра - на перспективу - на майбутнє. Інколи Пріся неприязна з донькою (наприклад, незадоволена її пасивністю), гнівається на онука, називаючи його капосником (бо пошкодив налаштоване нею сильце, переживав «про бідних зайчиків і косуль, яких бабуся безкінечно жере» [1, с. 28]); викликають сміх її зауваги щодо фізіологічних потреб 30-річного хлопця. Проте в душі вона добра й щиро любить рідних, переживає за них. «Ти вумний! Чув!» [1, с. 64], - переконує вона Вовчика. А доньці Славі пояснює, що її син «НОРМАЛЬНИЙ (письмівка автора. - Л. Г.).

Просто не такий, як усі. Так-то...» [1, с. 51]. Отже, через атрибут одягу - хустку - режисер, сценограф і актор суттєво увиразнюють гедоністичне спрямування образу баби Прісі, її ставлення до життя, до проблем, на перший погляд, із гумором, як засвідчують її мовні партії, проте зі значною часткою болю й образи - захованих, непоказних, адже жінка не має з ким поділитися, кому виповісти свої страждання й переживання, позаяк рідні люди (онук і донька) самі потребують її підтримки. Згодом біль, гнів і образа вивільняться у дев'ятій сцені, коли баба Пріся уб'є дільничого, вигукуючи: «Бог простить. [.] А я не прощаю, ніколи! [...] Щоб ви всі в пеклі горіли, нелюди прокляті, тьху» [1, с. 83]. Додамо, що саме в сцені «Жертвоприношення» ніж, лопата, сокира, вила (заявлені в ремарці першої сцени) позиціонуються не як знаряддя праці, а надійні засоби захисту, бо, як каже баба, «все від ситуації зависіло» [1, с 81], як наприклад, у випадку, що стався у жовтні 1942 року, коли Пріся самостійно знищила загін карателів із десяти солдат та двох офіцерів [див.: 1, с. 81], застосовуючи вила, лопату, сокиру. І саме в цій, дев'ятій сцені, обставини й наміри Прісі змінюють призначення знарядь праці - ніж і сокира стають знаряддями вбивства дільничого. Ніж завжди був за поясом у баби Прісі, а сокира, як уже наголошувалося, небезпідставно була заявлена на початку твору; такий «підтекст», очевидно, мала згадана в ремарках першої сцени лопата. Проте свою вбивчу «роль» вона не зіграла.

Хустка на голові в героїні не зав'язана, так їй комфортно - тобто квіти не прив'язані, «не припнуті» до жінки. Квіти спочатку з хустки «перебираються» на екран на сцені, потім підіймаються над сценою, а потім (!) рухаються по стелі глядацької зали (читай: у вічність): святковість хустки баби Прісі продовжують на екрані й стелі репродукції картин народної художниці М. Приймаченко (із зображенням чудернацьких тварин, птахів тощо), що про них ми вже раніше зауважували. Такий символічний рух квітів по колу (хустка героїні - екран - зображення над сценою - стеля глядацької зали - хустка) символізує невичерпність, незнищенність і тривалість поліської культурної традиції, охоронцем і носієм якої є баба Пріся. Отже, створене за допомогою репродукцій полотен представниці наївного мистецтва М. Приймаченко нерозривне коло (з центром - людиною) корелюється з назвою літературного твору. Нагадаємо, що про коло часу, як уже мовилося, зауважує й баба Пріся [див.: 1, с. 63]. Так за допомогою майстерно залученої інтермедіа- льної знахідки - зрежисованого О. Кравчуком кола з квітів - увиразнюються ідея, проблематика не лише сценічного, але й літературного творів.

Відображені на екрані сцени, а потім на верхній частині глядацької зали репродукції картин М. Приймаченко виконують і структуротворчу функцію - вертикаль дому баби Прісі видовжується; так дотримуються пропорції в моделюванні верху/низу, вертикалі/горизонталі, духовного/буденного й окреслюється символічна й потужна духовна вертикаль життя головної героїні. До цієї духовної вертикалі долучені Слава й Вовчик, як нащадки баби Прісі, ті, хто не зміг піти з зони, хто має навчитися жити в духовному світі своїх предків. Адже саме тому просить Слава матір, щоб та навчила Вовчика премудростей: «А ти його навчи, мамо. Ти ж багато знаєш, многоє можеш» [1, с. 22]. На це Пріся відповідає: «Так я же і вчу, он в ліс беру на болото, показую: «ото - то, а оце - осьо, тут іти мона, а отут незя» [1, с. 22]. Баба любить онука, бажає йому добра, тому й має на меті передати йому давні знання, свій досвід.

«Випущені» на стелю глядацької зали репродукції картин М. Приймаченко (там їм вільно й ніхто та ніщо не заважає і не загрожує!) - сміливе й ефективне інтермедіальне рішення режисера - наближає глядача до сприйняття твору в цілому і проблеми збереження культурних цінностей нашого народу зокрема. Це вдалий візуальний сигнал для глядача: кожен українець має долучатися до збереження народної культури - через пісню, вишиванку, витинанку, обряди, звичаї тощо. Баба Пріся з п'єси П. Ар'є «На початку і наприкінці часів» своїм активним чином, щирим прагненням зорієнтувати свого онука в русло прадавніх народних знань намагається зупинити цю кризу, не дати їй волі хоча б у своїй родині.

Важливою складовою життя головної героїні є ліс. Вона входить у нього спокійно, бо знає правила й закони, прийняла їх, вони визначають її поведінку. Ліс, попри тридцяти кілометрову зону відчуження, підтримує внутрішню свободу баби Прісі, живить її - героїню з потужною культурною пам'яттю - життєдайною енергією, осенсовлює буття, збагачує досвідом. Отже, є підстави говорити про екзистенційну єдність героїні та природи. Ліс у житті баби Прісі виконує сугестивно-гедоністичну функцію, адже героїня продовжує користуватися правічними енергіями природи. Водночас вона відчуває відповідальність за ліс, традиції, прадавні знання, вірування, тому й має намір передати їх онукові, як уже було мовлено. Вовчик знає потрібні місця в заводі, «де і що можна взяти, але й де не можна - тоже знає.У нього є дар до лісу, що від мене перейшов. А як помру, то дар той тілько у силу ввійде» [1, с. 60]. Наведені слова свідчать про дієвий патріотизм героїні, який вона не декларує, бо й не здогадується про нього - вона чесно робить щоденну, посильну їй роботу: зберігає й передає знання, вірування, традиції нащадкові, який має пам'ятати й оберігати землю.

Обмежене спілкування з широким колом людей вона доповнює саме перебуванням у лісі. «Тут мій ліс, болото, шо мені ше треба?», - зауважує героїня. Вона знає, розуміє й відчуває ліс. її життя виповнене щодень важливими для неї та її родини подіями, пов'язаними саме з лісом: здобування їжі, збирання грибів, трав, задобрювання русалок тощо. Ліс чужий для чужих, а для баби Прісі з п'єси П. Ар'є «На початку і наприкінці часів» він свій, бо тут їй затишно й безпечно, доки не почали приїздити сталкери, ця «нечисть», як їх називає баба Пріся («І тут нас нечисть знайшла» [1, с. 77]). Щоденна практика відкритого, екологічно виправданого спілкування баби Прісі з лісом продумана, від- лагоджена, системна. Жінка уособлює лад, сталість, упорядкованість, затишок, безпеку чи не тому, що носить у собі відомі лише їй таємниці.

Тут слушною є думка О. Вергеліса: «...рух вглиб самого себе та вглиб міфології (яка насичує різні тексти драматурга) - то вже сам по собі важливий та вартісний вияв» [2, с. 6]. Балансування героїні між реальним та містичним художньо реалізується за допомогою представлених (у мовних партіях героїв) образів русалок. Про них говорить головна героїня ніби принагідно, вони живуть в уяві членів родини, проте для баби Прісі русалки - реальні істоти, позаяк вони сприяють їй у щоденному житті. Корпус традиційних народних вірувань та знань допомагають героїні виживати, енергетично зцілюватися, говорити з собою, удосконалювати зону комфорту, гоїти свої душевні рани.

Баба Пріся знає у заводі кожен кущик, кожну вибоїну, ці місця у війну її не раз рятували, «тих місць хорошим людям боятися не треба» [1, с. 5960]. Ці місця добре знає Вовчик. І коли донька Слава застерігає матір, що «ведовство» - гріх, баба Пріся рішуче відповідає: «Нема в тому гріха! Це - наше рідне, від матері Землі до нас перейшло від тих, хто в могилах лежить, від предків наших ЗНАННЯ (письмівка П. Ар'є. - Л. Г.). В роду нашому і травники були, і характерники, чого гріха таїти - відьомство тоже було» [1, с. 60]. Досвід і знання роду передаються від покоління до покоління. Лише передчасно обірване стакерами життя Вовчика перериває цей досвід, іде в небуття.

Ця літня жінка-таємниця виробила свою, ґрунтовану на багаторічному досвіді філософію мудрої мами-і-бабусі. Скажімо, коли донька Слава була в розпачі і безвиході та твердила, що безсила, Пріся мовила рішуче й переконливо: «Задля сина можна все зробить, якщо треба, можна вкрасти, навіть убіть можна, самій згинуть, а дитя своє врятувать. Бездіяльність - самий страшний гріх» [1, с. 86]. Героїня виробила моральні закони, правила поведінки, що допомагають їй бути мужньою й цілісною у складних обставинах, що стали для неї тим буттєвим порогом, який вона не переступить, як от: «Від біди не ховатися, а жить з нею навчитися треба. О!» [1, с. 46]. «На людей плювать нельзя!» [1, с. 79], «До всього в нашому житті треба бути готовим, не ховати голову в пісок - все єдно доля вповз не пройде.» [1, с. 62] тощо. Її висновки екзистен- ційного спрямування лаконічні, місткі, глибокі, перевірені часом, сформовані з урахуванням досвіду, традиційної народнорелігійної моралі. Очевидно, вона й сама не вповні розуміє їх філософську глибину.

Пріся виробила норми комунікації, свою систему поглядів на життя, її організм навчився протидіяти радіації, героїня сама собі дає раду, не довіряє продажним ЗМІ, що у виставі О. Кравчука їх уособлюють одягнені в хутряний одяг на красиві оголені тіла звабливі дівчата з викличними рухами. Не довіряє баба Пріся і владі, що її у творі представляє дільничий (зауважмо, що у творі він без імені, тобто є збірним образом). Ставлення влади до постражда- лих від чорнобильської трагедії українців засвідчують такі слова дільничого: « .ви (ті, хто живуть у зоні. - Л. Г.) тут нахер нікому не нада» [1, с. 35], «За законами вас НЕМАЄ (письмівка автора. - Л. Г.)» [1, с. 73], «Такі, як ото ви, для них (представників влади. - Л. Г.) не люди. Грязна, тупа звірина» [1, с. 79]. Дільничий відкрито зневажає бабу Прісю та її родину.

В одній зі сцен, коли Слава запитує дільничого, чому він, прямуючи до них, не підвіз баби Прісі, яка йшла з лантухом харчів додому, відповів: «Та ну її, вона ж брудна, як сволоч [.] У вас же ні води, ні каналізації, ні світла, вабще нічого» [1, с. 34]. На ці пояснення Слава обурено відповідає: «Це не значить, шо ми брудні. Почище ваших будемо!» [1, с. 34]. А баба Пріся додає: «.ми для них зараза радіоактивна.» [1, с. 47]. Згодом, після тяжкого поранення онука Вовчика сталкерами, баба Пріся за допомогою сокири доведе, що вони тут є. Конфлікт влади, суспільства з чорнобильцями не зникає, протистояння загострюється, що засвідчують адресовані синові застережливі поради Слави: «.обережніше з людьми, серед них одна гадость [.] Вони (сталкери. - Л. Г.) приблуди, і в зону ходять тому, шо у них там суцільна капость і біда» [1, с. 46].

Між тут/ там, своє/чуже, баба Пріся й Слава зробили свідомий вибір. Щоправда, мати зробила його відразу й рішуче, в той день, коли було оголошено про евакуацію. Волюнтаристська натура героїні (бо їй «ніхто не прикажчик» [арє с. 30]), почуття господаря з граничною відповідальністю за своє міцно тримають її на своїй землі. Баба Пріся відчуває відповідальність за землю, майно, як і за звичаї, обряди, вірування, болото, ліс, русалок. «Земля наша - не можна землі цуратися» [1, с. 24], - виголошує сакраментальну фразу головна героїня. І земля віддячує їй грибами, ягодами, лікувальними травами, рибою, дичиною. Як зауважує О. Вергеліс, «баба Пріся разом із рідними зовсім не ховається у зоні відчуження. Бо ж ця зона - то зона тяжіння. Її та їх магнітом притягує до себе - рідна земля. Нехай спаплюжена, сплюндрована, заражена радіонуклідною хворобою, але ж - рідна, єдина. А хіба рідну людину, рідну істоту - кидають напризволяще, навіть коли трапляється жахлива біда» [2, с. 9].

Слава після поневірянь по Україні - як переселенців-чорнобильців - розуміє, що її батьківська земля - місце, де її захистять, де приймуть щиро, з розумінням. Показовою для характеристики світоглядних переконань героїні є розмова з дільничим, коли той вимагає залишити забруднену радіацією територію. Слава спочатку рішуче мовить «Ні», а потім додає: «Бачиш цю хату, в ній моя мать життя прожила, я народилася і Вовчик мій тоже. Це наш дім...» [1, с. 35]. Після аварії, «коли катастрофа на атомці розка- тастрофила нас в пух і прах» [1, с. 69], як каже Слава, значеннєвість хати для неї зростає. Живуть без світла (бо дріт украли), продукти нечасто привозять, та ще й автолавку треба спіймати, щоб придбати необхідне, проте не залишають це дороге їм місце, де погамовують тривогу, лікують душевні травми.

ар'є п'єса декорація конфлікт

Висновки і пропозиції

П'єса П. Ар'є «На початку і наприкінці часів» та вистава Львівського драматичного театру імені Лесі Українки «Баба Пріся» режисера О. Кравчука - яскраві й самобутні твори, що порушують актуальні й щемливі екзисте- нційні проблеми людей, які мешкають у тридцяти- кілометровій чорнобильській зоні. Гри, жести, міміка, костюми, голос акторів, що майстерно доповнюються декораціями, візуальним та звуковим супроводом сприяють ефективному розкриттю характерів, переживань, больових відчуттів героїв- чорнобильців, а також авторського задуму, проблематики тощо. Перспективним залишається питання інтермедіального вивчення літературного твору й сценічного варіанту п'єси П. Ар'є з акцентуванням на музичний супровід, наприклад, залучення фольклорних зразків тощо.

Список літератури

1. Ар'є Павло. Баба Пріся та інші герої / Павло Ар'є. - Брустури: Дискурсус, 2015. 275 с.

2. Вергеліс О. Життя драми // Ар'є Павло. Баба Пріся та інші герої. Брустури: Дискурсус, 2015. С. 5-10.

3. Горболіс Л. Читання як самозбереження реципієнта / Лариса Горболіс // Науковий вісник Міжнародного гуманітарного університету. Серія: Філологія. - 2016. - № 24. Т.1. - С. 126-129.

4. Зборовська Н. Код української літератури: Проект психоісторії новітньої української літератури: монографія. - К.: Академвидав, 2006. - 504 с.

Размещено на Allbest.ru