Чуже–інакше–своє етнокультурне пограниччя: концептуальний, типологічний та ситуативний аспекти

До «галицької версії» Йозефа Рота застосовні всі три компоненти етнокультурної тріади. Образ Галичини постає в сприйнятті й зображенні Рота як контрастна сукупність мінливих співвідношень між поняттями «чуже», «інакше» та «своє», їх взаємозалежності та взаємозамінності, «перетікання» - найчастіше прихованого - одного в одне, ба більше - змінення суті й сенсу цих понять. Почасти тут дається взнаки суб'єктивний чинник - особливості стилю, творчої манери Рота, чия проза прикметна істотно більшою - порівняно з витриманою в традиційному стилі оповідною тканиною в Захер-Мазоха та Фран - цоза - складністю структури, сенсовою багатозначністю. Але є також другий чинник, об'єктивний, пов'язаний з історією, із Часом. Рот, його творчість, зокрема галицький дискурс, належить іншій добі - добі драматичних геополітичних пертурбацій у центрально-східному європейському реґіоні, світової війни, розпаду Австро-Угорщини, післявоєнного переділу територій, заламання доль народів і людей… За часів Рота вже неможливо було, зображаючи Галичину, обмежитися описами ярмарків та обжинкових свят, гуцульських звичаїв та обрядів, навіть злодіяння польських поміщиків і подвиги опришків відступали перед реальною історичною драмою - драмою розриву зв'язку часів, утрати «великої», нехай і недосконалої, але батьківщини - Дунайської імперії та її невіддільної (на думку Рота, й не тільки Рота) частини, «малої» батьківщини - Галичини.

Уявлення про цю нетривіальну австро-галицьку ідентичність письменника дає оповідання «Погруддя цісаря», передовсім образ його протагоніста.

У галицькому сільці Лопатини мешкає граф Франц Ксаверій Морштин, виглядає, шо він колишній хазяїн села, втім, прямо про це немає мови, в кожному разі, лопатинцям здавалося, що «граф» - це не просто титул, а й назва дуже високої державної посади. Граф належав до давнього польського роду, який мав італійське коріння, проте він не вважав себе ні поляком, ні аристократом італійського походження. Він не належав до жодної нації, тобто був людиною «наднаціональною», людиною європейського світу. А відбитком цього світу була для нього цісарська монархія, саме вона, і тільки вона, була батьківщиною графа.

І раптом - геополітична катастрофа: у Відні помирає цісар, «єдина батьківщина» зруйнована, Лопатини опиняються на часовому та ситуативному фронтирі - у колишній Східній Галичині, теперішній Польщі; граф, який в уявленні лопатинців був вищим за будь-яку посадову інстанцію, вищим від судді та окружного начальника, граф, котрого знали й боялися селяни та євреї, - граф тепер, після поразки Австрії у війні, змушений вести перетрактації з польським воєводою, що приїхав із Лемберга, - цим, у його очах, «нікчемним поляком».

У драмі, яку переживає граф, у його розгубленості, гніві, презирстві до тих, хто раніше всюди - у Тернополі, Сараєві, Відні, Брно, Чернівцях, Одербурзі, Троппау - вважав себе австрійцями, а тепер став заявляти про свою причетність до польської, чеської, української, румунської, словенської та якоїсь там іще «нації», - в усьому цьому вловлюється, за графовою іронічною інтонацією, відгомін почуттів і думок автора. Збігу, звісно, немає, надто великою є дистанція між долями, але є близькі авторові, як і його персонажеві, гірка нота, сумний мотив утрати того, що здавалося надійним, неминущим.

У селі Лопатини коментатори впізнають селище Лопатин нинішнього Радехівського району Львівської області, куди Рот приїздив на відвідини свого гімназійного приятеля Мозеса Вассера. Можливий і ширший погляд: село асоціюється з Бродами, ба більше, з Галичиною, а Галичину Рот ототожнює з імперією, і це породжує - отакий психологічний парадокс - «роздвоєння культурно-політичної орієнтації» [18, 168]. Галичина в уяві Рота більше не є «своєю», вона набуває «чужих», неприйнятних рис, пов'язаних передовсім із загостренням національних проблем, яке його герой, граф Морштин, характеризував, посилаючись на Ґрільпарцера, формулою: «Від гуманізму через націоналізм до бестіалізму». Галичина як реальність зникає із життя Рота, він полишає її 1918 року, на фатальному пограниччі між «колишнім» і «сьогоднішнім», полишає практично назавжди.

Старезний, виснажений граф Морштин доживає свій вік на Рів'єрі, граючи вечорами в шахи або у скат із такими ж старими російськими генералами. У мемуарах він пише про свою «стару батьківщину», монархію, що вона була великим домом для різних людей. Тепер дім розділено, зруйновано, у ньому «більше немає місця» для нього. Так міг би сказати про себе й сам Рот.

Рот сумує не так за монархією, як за «великим домом» та своєю «кімнатою» в ньому - за Галичиною. Повертатися не було куди, «великого дому» більше не було, «кімнату» заселили інші люди, але залишалася можливість - її ніхто не міг відібрати - повернення метафізичного, думкою, пам'яттю, творчою уявою. Протягом своєї багатолітньої «втечі без кінця» («Die Flucht ohne Ende» - назва одного з романів Рота), пише Давід Бронзен, перший біограф письменника, Рот «шукав свою втрачену вітчизну на багатьох станціях своїх безперервних блукань обхідними шляхами найвіддаленіших країн Західної Європи. І знайшов її у своєму художньому відтворенні східного світу» [35, 43].

Цим «східним світом» була Галичина. Вона присутня у Рота в багатьох творах, у різних формах - як образ, тема, сюжет, мотив, замальовка, з різною мірою значущості семантичної та естетичної функції в структурі тексту.

Так, у ранньому, 1920 року, оповіданні «Петро Федорак» Галичина «існує» тільки в роздумах і спогадах героя, галицького селянина, котрий, повертаючись на батьківщину з Канади, помирає у Відні, на Південному вокзалі, в очікуванні потягу. Означені в тексті три пункти - Канада, куди Петро їздив на заробітки, Відень - столиця імперії, яка щойно зникла («війна закінчилася») та безіменне галицьке село, де Петра чекали халупка під солом'яною стріхою, корова, свиня, жінка та дитина, - ці три пункти визначають координати долі як героя оповідання, так і тисяч його земляків, властиво, усієї тодішньої Галичини.

Герой роману «Йов» Мендель Зінґер, учитель із маленького галицького містечка, також, подібно до Петра Федорука, здійснює подорож за океан. Центральним тут виступає біблійний мотив праведника Йова. На тлі випробувань, що їх Бог насилає на Менделя, у пам'яті та свідомості героя живуть як духовний та емоційний антипод ворожої чужини (такою сприймають - суттю однаково - Америку юдей Мендель і Рот, який у зрілому віці схилявся до католицизму) картини «втраченого раю» - Галичини. У такому ж, опосередкованому, зображенні, через постаті представників галицького єврейства - переписувача Тори Нухима Каптурака та торговця коралами Вошивка Печеника, означено тему Галичини в оповіданні «Левіатан».

У наступному після «Йова» романі Рота «Марш Радецького», найбільш відомому та значущому його творі, тема Галичини, залишаючись, якщо судити за зовнішніми ознаками, на другому плані, усе ж переходить зі сфери спогадів і рефлексій на рівень реальності. З'являються персо - нажі-галичани - денщик Онуфрій, помічник лісничого Ян Степанюк; дія, починаючи зі середини тексту, переноситься до Східної Галичини. Ми впізнаємо її у прикордонній смузі між Австрією і Росією; тут, у не названому автором типовому галицькому містечку з десятьма тисячами мешканців, розмістився австрійський єґерський батальйон, у якому служитиме лейтенант Карл Йозеф фон Тротта; поблизу розташоване село Бурлаки, батьківщина Онуфрія. Саме цьому краю судилося стати епіцентром подій, які започаткували воєнні та соціальні потрясіння, що означили кінець Дунайської імперії.

Першим зустрічає війну строкатий натовп мешканців прикордонного галицького містечка - своєрідна етномодель усієї Галичини: українські селяни, євреї, шваби, поляки, крамарі, ремісники, чиновники. На стінах хати митного сторожа розвішені величезні плакати різними мовами, усі починаються зверненням цісаря «До моїх народів!». Знакова для цього прикордонного реґіону постать польського графа Хойницького, дзеркальна версія іншого графа, фон Морштина, символізує для Рота зміну геополітичного статусу Галичини з австрійського на польський, а деґрадація графа як особистості (в кінці оповіді фон Тротта-старший відвідує його в божевільні) - історично тимчасовий характер цієї зміни.

І нарешті Львів, головне місто Галичини. Рік 1924-й.

Нідерландський журналіст Ян Пауль Гінріхс у своїй книжці «Фатальне місто» [12] зазначає, що Львів був для Рота «лише транзитним пунктом» у його подорожі. З формального боку, можна й так сказати, Львів дійсно увіходив до маршруту великого європейського турне прозаїка - на той час кореспондента газети «Frankfurter Zeitung». Насправді ж мотив Львова став найважливішим, у певному сенсі перелам - ним, пунктом у галицькому дискурсі Рота.

Львів означив новий кут зору письменника на Галичину. «Своя» Галичина залишилася в минулому разом із «великою батьківщиною», імперією; розчинилося в часі, зникло і сприйняття її як «чужої», що виникло в трагічний момент розпаду Австро-Угорщини. Включені до журналістського триптиха («Frankfurter Zeitung», 20, 22 і 23 лютого 1924 р.) нариси «Мандрівка Галичиною» - «Лемберг, місто», «Люди і місцевість» (нім. Gegend, «край»), «Інваліди» [29] сприймаються в цілості; це відкриття автором нової, «інакшої» Галичини - відкриття не тільки для себе, але для світу, передовсім для Європи. На тлі забарвлених ностальгією рефлексій Рот із роздратуванням, у якому чітко вловлюємо образу за близьке, «своє», реаґує на поширені в деяких колах Заходу банальні, «дешеві й заяложені» судження про Галичину - така собі «цивілізована пиха», втім, уточнює Рот, пиха «нафталінова» Слід зазначити, що поміж тими, хто за часів Рота критично сприймав «галичанство» (не Галичину як таку), зокрема такі його ознаки, як провінціалізм, сервільно-лояльне ставлення до австрійської монархії, нахил до політичної кон'юнктурності, знаходимо не лише «нафта-лінову» публіку. Наприклад, у Роберта Музиля в «Людині без властивостей» Галичина -- провінція країни «Каканії» (від абревіатури K-K -- kaiserlich-koniglich), «клята галицька глушина». Іван Франко різко критикував «мертве рутенство», що виступало хоч під «украї-нофільською» машкарою, хоч під «москвофільською». У статті «Спогади М. Драгоманова» (Kurjer Lwowski, 24, 25, 30 травня 1890 р.) він солідаризується з автором тих спогадів, який характеризує свої взаємини з «австрійськими українцями», ширше -- «галицькі та укра-їнські відносини, б'ючи при цьому особливо по інертності, безпрограмності, легкості в зміні прапорів і крутійстві, де б і в якій формі вони не проявлялися».. Так, погоджується він, Галичина - це бездоріжжя, криві тротуари, недоладна каналізація, так, бідність і темнота селянина, і погано облаштовані готелі, що їх описав Альфред Дьоблін у книжці «Подорож Польщею», і на базарах продають примітивних дерев'яних блазнів, як у Європі двісті років тому. Так що ж, «Європа тут закінчилася?» - запитує Рот себе та інших, зокрема того ж Дьобліна, чию книжку він пізніше високо поцінує у своїй рецензії («Frankfurter Zeitung», 31 січня 1926 р.), висловивши, однак, застереження, що все ж «шаблони заступили світ розумному споглядачеві». І відповідає: «Ні, не закінчилася». І річ не лише в тому, що між Європою і цим краєм зберігається постійний і живий зв'язок, що тут багато європейських видань, що між Віднем і Львовом існує «культурний радіообмін». Головною ознакою «європейськості» Львова - це парадигмальна Ротова теза, рефрен його «Подорожі Галичиною» - є національне та культурне розмаїття, мовне багатоголосся. Львів - «барвиста пляма на сході Європи», за ним «починається Росія, інший світ». «Згідно з Ротом, - пише Т. Гаврилів, - Львів мовби покликаний бути там, де кордон, однак бути там для того, щоб кордон розмивати, долати межі, дбати про розмаїття, бо розмаїття в Рота - більше ніж співіснування, це взаємопроникнення» [11, 108].

Метафора такого пограниччя, окремий випадок поширеного в літературі архетипу Дому, - це, за Ротом, готель, притулок, нехай тимчасовий, різних людей (для самого Рота, протягом двадцяти років європейського безхатька, він був постійним), зона переходу, проміжковий пункт між початком і кінцем шляху. Таким є готель «Савой» у романі письменника «Готель «Савой»», топос-модель чи то зниклої Габсбурзької монархії («Австрія як Дім»), чи то світу взагалі. А можливо, Львова. Щоправда, прямого посилання на Львів у книжці немає, та й готелю під назвою «Савой» у місті не було, але є дата написання твору, й вона якраз саме «львівська» - 1924 (див. вище). За Ротовим образом Львова, за його «мітом» постає вся Галичина, якою вона на ту пору бачилася письменникові, - уявною, ідеалізованою, «краєм націоналістичним par exellence».

Польський сеґмент

Міт Львова, багатоликого, мінливого (за Юрієм Андруховичем, Львів, Львув, Лемберг, Леополіс, Сінгапур - це «місто зітертих кордонів» [див: 2]), - пункт зближення, дотику двох галицьких наративів, польського й австрійського. Зближення, дотику й водночас протистояння. «Виникнення одного міту, - пише Г. Грабович, - вимагало виникнення іншого у відповідь. Як буває у майже всіх таких випадках, колективна самоідентифікація, «своє» чи «рідне», визначається через протиставлення Іншому» [13, 157]. Критик розглядає факти польської та української «мітологізацій» Львова, проте його вихідний принцип у підході до проблеми має загальнометодологічне значення, що, як видається, робить можливим і коректним застосування його в австрійсько-польському випадку. Тим більше що Львів у такому ракурсі не є унікальним. Критик посилається на низку схожих ситуацій із європейської історії: це Вільнюс, про який Чеслав Мілош, його уродженець, говорив, що тут «ні тобі Польща, ні не-Польща, ні тобі Литва, ні тобі не-Литва», це польсько-німецькі Gdansk/Danzig, Breslau/Wroclaw, Posen/Poznan, Stettin/Szczecin, італо-хорватські Trieste/Trst і Fiume/Rijeka, німецько - румунсько-українські Chernowitz/Cernаuti/Чернівці.

Хрестоматійний історичний приклад - єврейсько-європейсько - арабський (юдейсько-християнсько-мусульманський) Єрусалим. Звісно, завважує Г. Грабович, Львів виглядає скромно перед Єрусалимом, «але ступінь емоційного та психологічного наснаження суперечок за нього з обох сторін теж близький до граничного», Львів стає «досконалим об'єктивним корелятом наративів національного самоствердження» [13, 157].

Тут у критика знову-таки йдеться про протистояння польсько-українських львівських мітологічних наративів. У польсько-австрійському випадку полемічний фронтир постає інакше, рівень напруженості загалом помітно нижчий, однак треба брати до уваги, що емоції та висловлювання учасників полеміки з різних сторін не симетричні щодо ступеня гостроти; це відбиває відмінність політичних і психологічних ситуацій, в умовах і на тлі яких формуються львівські й ширше - галицькі дискурси. Діють чинники (скористуємося дихотомією Грабовича) «присутності» та «відсутності».

У свідомості Захер-Мазоха, в його картині світу Галичина - реально «присутній» об'єкт, частина габсбурзької імперії, стабільність якої не викликає в письменника сумнівів, тож антипольські мотиви та репліки, що трапляються в його галицьких творах, не мають агресивного характеру, в них відчутна інтонація поблажливості переможця - «учасника» розділу Польщі. У польських авторів (зазначмо, не в усіх і не однаковою мірою) превалюють рефлексії переможеного. Вони знаходять вияв у різних варіантах концепції «інакшості». У Франтишека Яворського («Про сірий Львів») домінує риса, що її Грабович означує як «естетику ностальгії та неприхованої елегійності». У книжці Станіслава Василев - ського «Львівські історії» це перейняті сарказмом картини «іншого», підавстрійського Львова, фантомні болі, відгомони недавньої ностальгії (книжка Василевського побачила світ 1921 року, коли Львів знову став польським) за втраченим, але нескореним «левом», і це віра у «вічну польськість» Львова. Ностальгією забарвлені спогади Юзефа Віттліна «Мій Львів», хоча на її тлі у книжці присутній, як і у «Львівських історіях» Яворського (втім це характерна риса «львівського наративу» загалом, різного авторства й різних часів), сміховий, анекдотичний, часом буфонадний струмінь в описах етнокультурних і побутових рис цього багатоукладного міста; у цих описах немає ідеологічного, поготів політичного підґрунтя, радше є фантасмагорична, майже містична складова.

Навівши ці приклади «присутності» - у різних формах і різних співвідошеннях - австрійського та польського мотивів у польському львівському/галицькому дискурсі, звернімо увагу на значно суттєвіший момент «відсутності»: в цьому дискурсі практично відсутній український компонент, автори зосереджені лише на польсько-австрійському протистоянні. Наче ні в доавстрійський період, ні в наступні часи на землі Галичини не було її автохтонного населення, українців. Г. Грабович у цьому зв'язку посилається - як на «емблематичну» - на фундаментальну працю Вітольда Шолгіні про Львів, видану, між іншим, уже в 90-і роки минулого століття (Witold Szolginia. Tamten Lwow. - Wrozlaw, Wydawnictwo Wysoki Zamek, 1992-1994), в якій автор, за рекомендацією видавничої анотації, «знавець Львова», докладно описує всі, аж до анекдотів і міського сленґу, аспекти Львова, але уникає бодай згадки про українську присутність у місті. І це лише один приклад із багатьох.

Чи не єдиний виняток тут - «галицький / гуцульський текст» Станіслава Вінценза (1888-1971) *.

Вінценза з його земляками-колеґами, які писали на ту ж, «галицьку», тему, зближує передовсім біографічний чинник: народження на карпатській землі, у Слободі Рунгурській на Коломийщині, дитинство Див. підсторінкову примітку 1 на с. 15. в польсько-українському етнічному та етнокультурному середовищі в Криворівні над Черемошем, українка-няня Палагна, гімназії у Стриї та Коломиї, живе спілкування з людьми цього краю. Згадуючи про все це через багато років у післямові до першої книжки своєї тетралогії про Гу - цульщину, Вінценз напише: «Ось такі мої витоки…». Тетралогію під назвою «На високій полонині» він почав писати 1931 р., в гуцульському селі Бистриця. Там він прожив до «золотого вересня» 1939-го, коли, якимсь дивом звільнившись зі станіславської в'язниці, нелегально перейшов через гірський хребет Чорногору на Закарпаття, що на той час означало - в Угорщину, в еміґрацію до кінця життя.

Що ж відрізняє Вінценза від колеґ із «польського сеґмента» (крім згаданих вище імен, назвімо попередників Вінценза - Я. Парандовського, Є. Стемповського, З. Новаковського, сучасників - А.Ф. Оссен - довського, Ю. Віттліна, Є. Єнджеєвича, Ю. Лободовського)?

По-перше, галицька / гуцульська тема була в його творчості маґі - стральною, практично єдиною. Літературну діяльність Вінценз починав із журналістики, з перекладів Достоєвського та Вітмена. Гуцульські спогади та враження увіходять до його творчості поступово, спочатку оформлюючись у вигляді нотаток та есеїв у періодиці, на середині життєвого шляху заволодіваючи ним цілком.

По-друге, для Вінценза Україна - це не об'єкт спогадів, утім, точніше буде сказати - не тільки такий об'єкт. У Вінценза концепт України/ Гуцульщини не позбавлений особистого ностальґійного відтіню, та при цьому він закорінений у фольклорно-мітопоетичній свідомості.

І по-третє, головне: образ Гуцульщини створив поляк, однак жодного сліду національної обмеженості, нарочитого «польського» акценту, вузько, поготів неґативно спрямованого проти когось, у змалюванні цього образу геть немає. Гуцульський компонент виступає як самодостатній, не залежний від сторонніх впливів і мінливих політичних обставин. У цьому відбилася відмінна осібність Вінцензової «польськос - ті», для якої чужі національна пиха, возвеличення «свого» за рахунок «інакшого». В його «міті Гуцульщини» немає бездумного, поверхового захоплення, що його виявляє доброзичливий, але сторонній автор; Вінценз почувається «сином гуцульського краю», сприймає його як свою батьківщину. Чеслав Мілош згадував, що для Вінценза Гуцульщина була батьківщиною, як для самого Мілоша Литва, як для інших європейців Уельс, Бретань, Прованс, Каталонія, Країна басків, Трансильванія [див.: 23, 70, 30, 33].

При цьому Гуцульщина була для письменника органічною частиною України - подібно як гуцульська говірка, що її він усотав у дитинстві від няні Палагни, сприймалася як українська. «.Мій твір був задуманий і відчутий по-українськи <…> по-гуцульськи», - писав Вінценз у листі до свого українського кореспондента В. Полєка [цит. за: 27, 12-13].

Предметом проведеного вище аналізу були австро-українські та польсько-українські етнокультурні ситуації, пов'язані зі західною пограничною зоною України - Галичиною, почасти Волинню. Схожі й водночас вельми специфічні процеси відбувалися в таких етноісторичних областях, як Закарпаття (українсько-угорське культурне пограниччя) та Буковина (українсько-румунсько-польсько-єврейське пограниччя, т. зв. феномен буковинізму), також у східному та південно-східному реґіонах (Харків, Донбас, Приазов'я). Суттєвою для розуміння загальноукраїнської культурної ситуації видається проблема українсько-єврейського культурного, передовсім літературного, пограниччя. Ці теми потребують окремого розгляду.

Література

етнокультурний літературний геополітичний пограниччя

1. АдельманДж. Що таке глобальна історія сьогодні? - URL: http://www.historians.in.ua/ index.php/en/dyskusiya/2387-dzheremi-adelman-shcho-take-globalna-istoriya-sogodni

2. Андрухович Ю. Город-корабль // Вестник Европы, 2005. №13. С. 151-157.

3. Барабаш Ю. Карпатський вузол: до проблеми етнокультурного пограниччя (Леопольд фон Захер-Мазох, Станіслав Вінценз) // Слово і Час. 2015. №1. С. 3-16.

4. Белаш Н. Зона освоения (фронтир) и ее образ в американской и русской культурах // Общественные науки и современность. 1998. №5. С. 75-89.

5. Брехуненко В. Козаки на Степовому Кордоні Європи: типологія козацьких спільнот XVI - першої половини XVII ст. Київ: Національна академія наук України, Інститут української археографії та джерелознавства ім. М.С. Грушевського, 2011. 504 с.

6. Брехуненко В. Фронтир // Енциклопедія історії України: У 10 т. Київ: Наукова думка, 2013. Т. 10. С. 335-337.

7. БроніслоеасҐ. Концепція культури пограниччя // Культурологічний часопис «І». 1997. №10. С. 36-47.

8. Вальденфельс Б. Топографія Чужого: студії до феноменології Чужого. Пер. з нім. В. Ке - буладзе. Київ: ППС, 2002. 206 с.

9. Венера в мехах [Представление]. Работы о мазохизме. Захер-Мазох Л., Делёз Ж., Фрейд З. Москва: РИК «Культура», Ad Marginem, 1992. 380 c.

10. Вушко І. Свої серед чужих: австрійські чиновники та Галичина, 1772-1867 (книжка у шпаргалці). - URL: http://uamoderna.com/md/vushko-austrian-bureaucrats-galicia

11. Гаврилів Т. На брамах Європи: Львів та ідея Європи в Йозефа Рота. Інтертекст літературного Львова. // Парадигма. Збірник наукових праць. Випуск 4. Львів: Інститут українознавства ім. І. Крип'якевича НАН України, 2009. С. 101 -110.

12. ГінріхсЯ. П. Lemberg-Lwow-Львів. Фатальне місто. З нідерландської переклав Ярослав Довгопалий. Київ: Видавництво Жупанського, 2010. 144 с.

13. Грабович Г. Мітологізація Львова: відлуння присутності та відсутності // Грабович Г. Тексти і маски. Київ: Критика, 2005. С. 155-181.

14. Дашкевич Я. Большая граница Украины (этнический барьер или этноконтактная зона) // Этноконтактные зоны в европейской части СССР (География, динамика, методы изучения). Москва: Московский филиал географического общества СССР. 1989. С. 7-20.

15. Дашкевич Я. Етноніміка між наукою та політикою, або довкола національного імені українського народу // Дашкевич Я. «.Учи неложними устами казати правду». Історична есеїстика (1989-2008). Київ: Темпора, 2011. С. 88-95.

16. Дашкевич Я. Україна на межі між сходом і заходом (XIV-XVIII ст.) // Записки наукового товариства ім. Т. Шевченка. Т. ССХХІІ. Праці історико-філософської секції. Львів, НТШ, 1991. С. 28-44.

17. ЗимомряМ. Карл-Еміль Францоз у контексті українсько-німецько - єврейських культурних взаємодій на зламі ХІХ ст. // Єврейська історія та культура в країнах Центральної та Східної Європи. Збірник наукових праць. Київ, 1998. С. 52-55.

18. Ісаєвич Я. Галичина у Габсбурзькій монархії: національно-політичні рухи і культурний плюралізм // Українська література в Австрії, австрійська - в Україні (матеріали міжнародного симпозіуму). Київ: Брама ЛТД, 1994. С. 163-171.

19. Каюк С.М. Запорозьке козацтво і Великий степовий кордон (друга половина XVIII - початок XIX ст.) // Четвертий міжнародний конгрес україністів. Історія. Ч. 1. Одеса, 1999. С. 241-246.

20. Каюк С. Страсті за фронтиром, або Жіночий погляд на чоловічу дискусію. - URL: http://www.historians.in.ua/index.php/en/dyskusiya/2177

21. Лепявко С. Великий Кордон Європи як фактор становлення українського козацтва (XVI ст.). Запоріжжя: РА «Тандем-У», 2001. 64 с.

22. Лепявко С. Українське козацтво і теорія Великого Кордону // Козацька спадщина. 2005. №2. С. 14-18.

23. Мілош Ч. Велике князівство літератури. Вибрані есеї. Київ: Дух і літера, 2011. 440 с.

24. Наливайко Д. Очима Заходу. Рецепція України в Західній Європі XI-XVIII ст. Київ: Основи, 1998. 578 с.

25. Наливайко Д. Українська тема в творчості К.-Е. Францоза // Францоз К.-Е. За правду: Роман, повість, оповідання / Пер. з нім.; прим. М. Зимомрі. Ужгород: Карпати, 1982. С. 5-22.

26. «Поверх кордону»: концепція прикордоння як об'єкт дослідження. // Україна модерна. 2011. Ч. 18. С. 47-78.

27. Полєк В. Калевала Гуцулів // Вінцензіана. Статті, листи, фрагменти творів. За редакцією Миколи Васильчука. Коломия, 2008. С. 12-22.

28. Рихло П. Український меридіан Карла Еміля Францоза // Францоз К.Е. Ukrainika. Культурологічні нариси. Упорядкування, переклад з німецької, передмова й коментар Петра Рихла. Чернівці: Книги - XXI, 2010. С. 7-17.

29. РотЙ. Мандрівка по Галичині // Культурологічний часопис «І». 1995. №6. С. 42-47.

30. Сухомлинов О. Культурні пограниччя: новий погляд на стару проблему. Донецьк: Юго - Восток, 2008. 212 с.

31. Цибенко Л. Післямова // Захер-Мазох Л. Вибрані твори. Львів: Літопис, 1999. С. 363-383.

32. Чижевський К. Культура і солідарність - URL: https://zbruc.eu/node/14906

33. Чижевський К. Лінія повернення. Про практику прикордоння у діалозі з Чеславом Мі - лошем. Львів: Кальварія, 2013. 248 с.

34. Чорновол І. Компаративні фронтири. Світовий і вітчизняний вимір. Київ: Критика, 2015. 376 с.

35. Bronsen D. Joseph Roth. Eine Biographie. Koln, Kiepenheuer & Witsch, 1974. 713 s.

36. Dqbrowska-Partyka M. Literatura pogranicza. Pogranicze literatur. Krakow, Wydawnictwo UJ, 2004. 264 s.

37. Deleuze G. et Guattari F. Rhizome, introduction. Paris: Edit de Minuit, 1976. 75 p.

38. Literary Galicia: from post-war to post-modern: a local guide to the global imagination / ed. By Adam Michajlow, Waldemar Paclawski. Krakow, Oficyna Literacka, 1991. 191 p.

39. Magris C. Der habsburgische Mythos in der modernen osterreichischen Literatur. Wien, Paul Zsolnay Verlag, 2000. 414 s.

40. UliaszS. O literaturze kresow i pograniczu kultur. Rozprawy i szkice. Rzeszow: Wydawnictwo Uniwersytetu Rzeszowskiego, 2001. 218 s.

41. Vushko I. The Politics of Cultural Retreat: Imperial Bureaucracy in Austrian Galicia, 1772-1867. Yale University Press, 2015. 328 p.

42. Waldenfels B. Topographie des Fremden. Studien zur Phanomenologie des Fremden. Frankfurt am Main Suhrkamp 1997. 278 s.

43. Zymomrja M.K.E. Franzos und sein Aufsatz uber Taras Sevcenko // Zymomrja M. Deutschland und Ukraine: durch die Abrisse zur Wechselseitigkeit von Kulturen. Furth/ Bayern, Flacius Verlag, 1999. S. 36-43.

References

1. Adelman, Dzh. (2018, February 04). Shcho take hlobalna istoriia sohodni? Hisrtorians Retrieved from: http://www.historians.in.ua/index.php/en/dyskusiya/2387-dzheremi-adelman-shcho-take-globalna-istoriya-sogodni [in Ukrainian]

2. Andruhovich, Yu. (2005). Gorod-korabl' Vestnik Evropy, 13, 151-157. [in Russian]

3. Barabash, Yu. (2015). Karpatskyi vuzol: do problemy etnokulturnoho pohranychchia (Leopold fon Zakher-Mazokh, Stanislav Vintsenz) Slovo i Chas, 1, 3-16. [in Ukrainian]

4. Belash, N. (1998). Zona osvoeniya (frontir) i ee obraz v amerikanskoj i russkoj kul'turah Obshchestvennye nauki isovremennost5, 75-89. [in Russian]

5. Brekhunenko, V. Kozaky naStepovomuKordoni Yevropy: typolohiiakozatskykhspilnotXVI - pershoi polovyny XVII st. Kyiv: Natsionalna akademiia nauk Ukrainy, Instytut ukrainskoi arkheohrafii ta dzhereloznavstva im. M.S. Hrushevskoho, 2011. [in Ukrainian]

6. Brekhunenko, V. (2013). Frontyr In Entsyklopediia istorii Ukrainy (Vol. 1-10; Vol. 10), pp. 335-337. Kyiv: Naukova dumka. [in Ukrainian]

7. Bronislovas, G. (1997). Kontseptsiia kultury pohranychchia Kulturolohichnyi chasopys «I», 10, 36-47. [in Ukrainian]

8. Valdenfels, B. (2002). Topohrafiia Chuzhoho: studii do fenomenolohii Chuzhoho. (V. Kebuladze, Trans.). Kyiv: PPS. [in Ukrainian]

9. Zaher-Mazoh, L., Delyoz, Zh. & Frejd, Z. (1992). Venera v mekhah [Predstavlenie]. Raboty o mazohizme. Moscow: RIK «Kul'tura», Ad Marginem. [in Russian]

10. Vushko, I. (2015, October, 30). Svoi sered chuzhykh: avstriiski chynovnyky ta Halychyna, 1772-1867 (knyzhka u shparhaltsi) Retrieved from: http://uamoderna.com/md/vushko - austrian-bureaucrats-galicia [in Ukrainian]

11. Havryliv, T. (2009). Na bramakh Yevropy: Lviv ta ideia Yevropy v Yozefa Rota. Intertekst literaturnoho Lvova. In Paradyhma. Zbirnyk naukovykh prats, 4, 101-110. Lviv: Instytut ukrainoznavstva im. I. Krypiakevycha NAN Ukrainy. [in Ukrainian]

12. Hinrikhs, Ya. P. (2010). Lemberg-Lwow-Lviv. Fatalne misto. Z niderlandskoi pereklav (Ya. Dovhopalyi, Trans.) Kyiv: Vydavnytstvo Zhupanskoho. [in Ukrainian]

13. Hrabovych, H. (2005). Mitolohizatsiia Lvova: vidlunnia prysutnosti ta vidsutnosti In Hrabovych, H. Teksty i masky, pp. 155-181. Kyiv: Krytyka. [in Ukrainian]

14. Dashkevich, Ya. (1989). Bol'shaya granica Ukrainy (etnicheskij barer ili etnokontaktnaya zona) In Etnokontaktnye zony v evropejskoj chasti SSSR (Geografiya, dinamika, metody izucheniya), pp. 7-20. Moscow: Moskovskij filial geograficheskogo obshchestva SSSR. [in Russian]

15. Dashkevych, Ya. (2011). Etnonimika mizh naukoiu ta politykoiu, abo dovkola natsionalnoho imeni ukrainskoho narodu In Dashkevych, Ya. «…Uchy nelozhnymy ustamy kazaty pravdu''. Istorychna eseistyka (1989-2008), pp. 88-95. Kyiv: Tempora. [in Ukrainian]

16. Dashkevych, Ya. (1991). Ukraina na mezhi mizh skhodom i zakhodom (XIV-XVIII st.) In Zapysky naukovoho tovarystva im. T. Shevchenka, CCXXII. Pratsi istoryko-filosofskoi sektsii, 28-44. Lviv: NTSh. [in Ukrainian]

17. Zymomria, M. (1998). Karl-Emil Frantsoz u konteksti ukrainsko-nimetsko - yevreiskykh kulturnykh vzaiemodii na zlami XIX st. In Yevreiska istoriia ta kultura v krainakh Tsentralnoi ta Skhidnoi Yevropy. Zbirnyk naukovykh prats, pp. 52-55. Kyiv. [in Ukrainian]

18. Isaievych, Ya. (1994). Halychyna u Habsburzkii monarkhii: natsionalno-politychni rukhy i kulturnyi pliuralizm In Ukrainska literatura v Avstrii, avstriiska - v Ukraini (materialy mizhnarodnoho sympoziumu), pp. 163-171. Kyiv: Brama LTD. [in Ukrainian]

19. Kaiuk, S.M. (1999). Zaporozke kozatstvo i Velykyi stepovyi kordon (druha polovyna XVIII - pochatok XIX st.) In Chetvertyi mizhnarodnyi konhres ukrainistiv. Istoriia. Ch.1, 241-246. Odesa. [in Ukrainian]

20. Kaiuk, S. (2017, May 3). Strasti za frontyrom, abo Zhinochyi pohliad na cholovichu dyskusiiu. Hisrtorians Retrieved from: http://www.historians.in.ua/index.php/en/dyskusiya/2177 [in Ukrainian]

21. Lepiavko, S. (2001). Velykyi Kordon Yevropy yak faktor stanovlennia ukrainskoho kozatstva (XVI st.). Zaporizhzhia: RA «Tandem-U». [in Ukrainian]

22. Lepiavko, S. (2005). Ukrainske kozatstvo i teoriia Velykoho Kordonu Kozatska spadshchyna, 2, 14-18. [in Ukrainian]

23. Milosh, Ch. (2011). Velyke kniazivstvo literatury. Vybrani esei. Kyiv: Dukh i litera. [in Ukrainian]

24. Nalyvaiko, D. (1998). Ochyma Zakhodu. Retseptsiia Ukrainy v Zakhidnii Yevropi XI-XVIIIst. Kyiv: Osnovy. [in Ukrainian]

25. Nalyvaiko, D. (1982). Ukrainska tema v tvorchosti K.-E. Frantsoza In Frantsoz, K.-E. Za pravdu: Roman, povist, opovidannia (M. Zymomria, Trans.), pp. 5-22. Uzhhorod: Karpaty. [in Ukrainian]

26. «Poverkh kordonu»: kontseptsiia prykordonnia yak obiekt doslidzhennia (2011). Ukraina moderna, 18, 47-78. [in Ukrainian]

27. Poliek, V. Kalevala Hutsuliv (2008). In (M. Vasylchuk, Ed.). Vintsenziana. Statti, lysty, frahmenty tvoriv, pp. 12-22. Kolomyia. [in Ukrainian]

28. Rykhlo, P. (2010). Ukrainskyi merydian Karla Emilia Frantsoza In Frantsoz, K.E. Ukrainika. Kulturolohichni narysy, 7-17. (Trans.) Rykhlo, P. (Ed.). Chernivtsi: Knyhy - XXI. [in Ukrainian]

29. Rot, Y. (1995). Mandrivka po Halychyni Kulturolohichnyi chasopys «I», 6, 42-47. [in Ukrainian]

30. Sukhomlynov, O. (2008). Kulturni pohranychchia: novyipohliadnastaruproblemu. Donetsk: Yuho-Vostok. [in Ukrainian]

31. Tsybenko, L. (1999). Pisliamova In Zakher-Mazokh, L. Vybrani tvory, pp. 363-383. Lviv: Litopys. [in Ukrainian]

32. Chyzhevskyi, K. (2013, November 1). Kultura i solidarnist Zbruc Retrieved from: https:// zbruc.eu/node/14906 [in Ukrainian]

33. Chyzhevskyi, K. (2013). Liniiapovernennia. Pro praktykuprykordonnia u dialozi z Cheslavom Miloshem. Lviv: Kalvariia. [in Ukrainian]

34. Chornovol, I. (2015). Komparatyvni frontyry. Svitovyi i vitchyznianyi vymir. Kyiv: Krytyka. [in Ukrainian]

35. Bronsen, D. (1974). Joseph Roth. EineBiographie. Koln: Kiepenheuer& Witsch. [in German]

36. D^browska-Partyka, M. (2004). Literatura pogranicza. Pogranicze literatur. Krakow: Wydawnictwo UJ. [in Polish]

37. Deleuze, G. & Guattari, F. (1976). Rhizome, introduction. Paris: Edit de Minuit. [in French]

38. Michajlow, A. & Paclawski, W. (Eds.) (1991). Literary Galicia: from post-war to post-modern: a local guide to the global imagination. Krakow: Oficyna Literacka.

39. Magris, C. (2000). Der habsburgische Mythos in der modernen osterreichischen Literatur. Wien: Paul Zsolnay Verlag. [in German]

40. Uliasz, S. (2001). O literaturze kresow i pograniczu kultur. Rozprawy i szkice. Rzeszow: Wydawnictwo Uniwersytetu Rzeszowskiego. [in Polish]

41. Vushko, I. (2015). The Politics of Cultural Retreat: Imperial Bureaucracy in Austrian Galicia, 1772-1867. Yale University Press.

42. Waldenfels, B. (1997). Topographie des Fremden. Studien zur Phanomenologie des Fremden. Frankfurt am Main: Suhrkamp. [in German]

43. Zymomrja, M. (1999). K.E. Franzos und sein Aufsatz uber Taras Sevcenko In Zymomrja, M. Deutschland und Ukraine: durch die Abrisse zur Wechselseitigkeit von Kulturen, 36-43. Furth/ Bayern: Flacius Verlag. [in German]

Размещено на Allbest.ru