Між хутором і світом: трикнижжя «Ost» Уласа Самчука

Інстинктивна прив'язаність Івана до ґрунту (свого простору) робить його заручником і співучасником тоталітарної системи: він постає міфологізованою абстракцією, збірним образом радянської доби, покликаним репрезентувати все покоління «синів землі», мобілізованих на службу «пролетаріату». Імплантований у радянський, тоталітарний світ, він набуває рис людини «комуністичної наддержави», «імперської людини», однак, ментально закорінений у власний ґрунт, він психологічно відмежований від нього і є уособленням Чужинця, джерело життєвої енергії якого пульсує в іншому, прихованому від зовнішнього погляду місці. Так відбувається занепад внутрішньої цілісності, відділення людини зовнішньої від людини внутрішньої: «<...> зір його нутра все ще там, він все ще бачить той інший світ, який недавно залишив. <...> хоча його тіло тут, серед цього простору, під зливою цього сонця сліпучого і цього міцного вітру, що безперервно дме з рівних просторів сходу» [21, 204]. Розвінчуючи міф про «радянську надлюдину», У Самчук показує, як руйнівна, деструктивна, спотворююча сила -- розбещення душі владою -- нищить внутрішній світ людини: на службі в каральної системи вона позбавлена «вищої» сфери людського буття та змушена жити в «нижній», де «вверху» -- «влада тьми», а «внизу» -- «тьма влади». Репрезентація тоталітарної влади в романі пов'язана, зокрема, із постаттю Сталіна -- фігури умовно-символічної, позбавленої, на відміну від інших партійних, номенклатурних чинів (Вормана, Ягоди, Балицького, які постають носіями державної ідеології, виконавцями волі тирана), індивідуальних рис. У романі він двічі зустрічається з Андрієм (такі зустрічі, як із недосяжним, міфічним божеством, ритуалізовані), згадується через описи на плакатах, у телеграмах, у роздумах Андрія Мороза, але ніколи (як ім'я, яке не промовляють уголос) у розмовах. Це «одинокий індивідуум, дивовижний монстр, незбагнутий фатум, що для нього і проти нього просто нема ніяких інших сил і диктатур, і навіть здається, що він одинокий на цілій планеті Земля володіє дивовижною силою, що походить безпосередньо від цих мурів, цих башт, цього каменю. Це символ. Це зовнішній облик. Це подоба. Це чорне сонце. Це світло, що має червону барву. Червоний ліхтар. На планеті. У всесвіті» [21, 200].

Із погляду розвитку жанру «родинної хроніки», перехід від першої до другої частини означає розрив питомих зв'язків із родом, зникнення спільності як основи світу сім'ї, що забезпечувалася, зокрема, присутністю фігури батька, і (спів)існування, натомість, відособлених, розрізнених героїв-антагоністів (що означає зміщення жанру, переростання «родинної хроніки» в «сімейну сагу», взаємодією кількох паралельних сюжетних ліній). За фабулою, сімейна історія розвивається лінійно: від заснування хутора патріархом роду, із відсиланням до родинних історій і переказів, до його зруйнування та смерті, загибелі засновника. Епізод смерті батька -- художнього втілення архетипу Мудрого Старого, ретранслюється в різних історіях у другій і третій книгах. Отже, вочевидь, ідеться не лише про відсутність реального батька -- як певної постаті чи ідеального уявлення про неї, а й про символічну роль його покоління (у третій книзі цю роль, хоч і з іншим смисловим, функціональним навантаженнями, перекладено на Івана -- він чи не єдиний із Морозів по-справжньому сімейно закорінений, оброслий щільно переплетеними за кілька поколінь кровно-духовними сув'язями, що споріднюють його з родом).

Події у «Втечі від себе», хронологічно та просторово віддалені від двох попередніх частин, переносять читача в 1944 р., у німецьке містечко Веймар -- культурну столицю Німеччини, що стає епіцентром для розгортання основної, родинної драми. У третій книзі автор робить спробу відновити порушену цілісність, з'єднати розділених часом і світами членів сім'ї (хоч, звісно, ця єдність неповна та радше умовна -- обірвані зв'язки як зовнішні, так і внутрішні, відновити вже неможливо: Софрон і Петро безслідно зникли в роки Другої світової війни; Андрій, евакуйований напередодні окупації до Уфи, залишився в СРСР). Отже, відбувається своєрідна ротація персонажів: родина Морозів, а вірогідніше, зацілілі уламки колись великої родини поєднуються -- спершу в тюрингському містечку Веймарі, у повоєнній Німеччині, а згодом на фермі «Протон», у Канаді. Про Андрія, який упродовж війни перебуває з родиною в евакуації, про його книжки (конфіскований роман «Тверді руки») персонажі говорять у минулому часі -- його образ присутній на рівні спогадів і здогадок. Автор «прощається» з Андрієм наприкінці другого тому, після його повернення з Москви до Харкова, яке відбувається в часі між двома самогубствами -- Хвильового та Скрипника. У поле уваги натомість повертається подружжя Тетяни й Миколи Водяних, яке репрезентує покоління «викинутих українців», міжвоєнну празьку еміграцію. Утім, центральною сюжетною лінією у «Втечі від себе» стає історія Віри Мороз -- доньки Івана та Мар'яни, яка об'єднує в собі декілька інших історій (самого Івана -- колишнього радянського каторжанина, начальника концтабору, а згодом військовополоненого та в'язня Бухенвальду; письменника Нестора Сидорука -- alter ego самого У Самчука; сім'ї німецьких бауерів Врінґлєрів та ін.).

Часова лінія, зафіксована останніми роками війни, переривається різними формами ретроспекції, неодноразовими поворотами сюжету в минуле (через спогади, листи, внутрішні діалоги тощо), часовими розривами (від 1945 до 1953 рр.), що порушують хронікальний принцип, визначальний для «родинної хроніки», в основу якого закладено лінійність, темпоральну послідовність розвитку подій, характерів, руйнують хвилеподібний ритм роману. Водночас вони мають функціональне призначення та виступають організуючим композиційним прийомом, своєрідною хронологічною конденсацією, стислим переказом, конспектом основних подій, які передували моменту сімейної єдності. Прийом ретроспекції повертає читача до спогадів про пережите, психологічних образів і подій, знакових для персонажів, і вирізняється складною, багаторівневою структурою (як-от: спогади у спогадах, ретроспекція в ретроспекції тощо). У третьому томі ретроспекція стає певною опозицією до антиципації чи проспекції першого, ускладнює та поглиблює його наративну структуру -- це відбувається паралельно з ускладненням і поглибленням психостанів героїв. Часовий розрив -- 8 років, які випадають із сюжетної канви роману, -- переносить увагу з Веймара 1945 р. до Нью-Йорка 1953 р.: перервана оповідь про події змінюється постподієвою розповіддю, яка ведеться від імені alter ego автора. Подібно до літописця чи екскурсовода, у стиснутій, документальній формі, констатуючи факти, які випадають із часового проміжку, він не лише підсумовує події минулого й указує на його взаємозв'язок із сучасністю чи майбутнім, яке для самих персонажів іще недоступне, а й висловлює власне ставлення до них. Отже, погляд alter ego письменника на героїв, у долі яких він утручається, -- це не лише бачення автором створених ним персонажів як об'єктів художньої уяви, а й погляд читача, для якого вони -- об'єкти внутрішньо близькі, але водночас зовнішньо віддалені. Форми вираження авторської свідомості у трилогії, звісно, виходять за звужені рамки автобіографізму, безпосереднього чи опосередкованого ототожнення автора з його alter ego (хоча суб'єктно-об'єктні зв'язки автора й персонажа -- пункти опори, на яких тримається вся структура роману). Стратегія «внутрішнього життєпису» як одна з форм автобіографічного письма в романі У. Самчука прикметна, зокрема, тим, що автор намагається виписати альтернативну, символічну автобіографію. Стосується це як історії Нестора Сидорука (вірогідної автобіографії У Самчука), так і Андрія Мороза -- його альтернативної, символічної автобіографії, яка в той або той спосіб виявляється в різних його творах і в основі якої -- оберненість перспективи. Це спроба уявити і спрогнозувати, як би склалася життєва і творча доля автора, коли б він, піддавшись «спокусі Сходу», у 1924 р. таки перейшов Збруч і дістався до «омріяного» Києва.

Сюжетно, емоційно веймарський епізод роману збігається, нерідко дослівно, зі щоденниками, мемуарами У. Самчука (зокрема, його «П'ять по дванадцятій», «Планета Ді-Пі» та ін.), що, хоч і надає йому документальної значущості, однак уписує в заздалегідь визначені, апробовані схеми. Автор заповнює рефлексивне поле різними публіцистичними ескападами, обтяжуючи неоднорідну, скомпліковану структуру роману, попри те, що порушене коло проблем суголосне з його публіцистичними, мемуарними творами, отже, вдається до самоповторення, самодублювання тощо. Просторові межі «Втечі від себе» розсуваються у напрямку Заходу, до американського континенту, хоча основним, осьовим центром подій у романі є повоєнна Німеччина, Веймар -- місто Гете, Шиллера, Ваґнера й Ліста, простір поразки та руїни, що асоціюється з різними психостанами персонажів -- утікачів, вигнанців, «засуджених на ув'язнення чужим простором», людей без простору, історії й майбутнього, «передвісників громадян Земної кулі», отже, апатридів, номадів. Простір Веймара -- культурне осердя Німеччини, перетворене в руїни, метафоризоване, пов'язане з пам'яттю історії й культури, стає країною в країні, місцем зустрічі Сходу та Заходу. Це дозволяє авторові розкрити стан епохи ХХ ст. в широких історико-філософському, культурному контекстах, озвучити ідею європейського коріння української ідентичності. Веймарський простір, який У Самчук із притаманною йому німецькоцентричністю прагне осягнути в усіх його іпостасях, актуалізує низку понять, навколо яких і розвиваються знакові події, пов'язані з екзистенційно значущим концептом утечі. Як своєрідний вихід, життєву стратегію, що вивільняє простір (як внутрішній, так і зовнішній) для власного самоствердження, «поріг між Учора і Завтра», У Самчук розуміє втечу в подвійному плані: фізичному (втечу від чогось, когось) та психологічному (втечу від себе, власного Я, фатуму, призначення тощо). Свободу від диктатури, колективного й індивідуального минулого в романі пов'язано з темою відповідальності, обов'язку перед Іншим, а також зародженням нової суб'єктності -- повоєнної, посттоталітарної людини, викоріненої зі свого ґрунту, завислої в повітрі, але водночас звільненої від тягаря минулого.

Отже, як художньо цілісна, завершена система («родинна хроніка», що водночас убирає у себе ознаки інших жанрів), трилогія У. Самчука -- це розлоге епічне полотно, на тлі якого розгортається родинна драма (у трьох актах). Родовий, родинний контексти в романі переплітаються з генераційним (історією трьох поколінь Морозів, які продовжують і взаємно доповнюють одне одного), а родова, національна (мікро)історія -- з європейською, світовою (мега)історіями. Сукупність питань, порушених автором (української і європейської ідентичностей, самовиживання людини, роду, культури тощо), відображають, зокрема, його власні, індивідуальні й поколіннєві пошуки (ідейні, естетичні) у повоєнному, посткатастрофічному світі.

Література

самчук роман жанровий література

1. Бахтин М. Проблемы поэтики Достоевского. Москва: Художественная литература, 1972. 464 с.

2. Бахтин М. Формы времени и хронотопа в романе. Очерки по исторической поэтике // БахтинМ. Вопросы литературы и эстетики. Москва: Художественная литература, 1975. С. 234--407.

3. Власенко-Бойцун А. Хроніки, романи, мемуари Уласа Самчука // Власенко-Бойцун А. Есеї і рецензії. Coral Spring; Miami: Coast-to-coast organization, 1983. C. 26--43.

4. Косач Ю. Вільна українська література // МУР. Зб. І. Реґенсбурґ, 1946. С. 47--65.

5. Моечан Р. Привид модернізму, або Проза Уласа Самчука // Моечан Р. Український модернізм 1920-х: портрет в історичному інтер'єрі: Монографія. Київ: Стилос, 2008. С. 445--471.

6. Петров В. Історіософічні етюди // МУР. Зб. ІІІ. Реґенсбурґ, 1947. С. 7--10.

7. Поліщук Я. Від романтики Волині до образу духовної України: Іпостасі Батьківщини в осмисленні Уласа Самчука // Українська мова та література. 2000. Ч. 5 (165). С. 1--4.

8. Поліщук Я. Формули ідентичності Уласа Самчука на тлі доби // Слово і Час. 2007. № 6. С. 25--32.

9. Розмова з українським письменником Уласом Самчуком (інтерв'ю провів член редколегії «Современника» О. Гідоні) // Слово: Збірник українських письменників в екзилі. Література. Мистецтво. Критика. Мемуари. Документи. Збірник 7. Едмонтон: Об'єднання українських письменників в екзилі, 1978. С. 257--261.

10. Розумний Я. Улас Самчук // Сучасність. 1987. № 12. С. 30--34.

11. Самчук У. Велика література. Доповідь на І з'їзді Мистецького українського руху // МУР. Збірник І. Реґенсбурґ, 1946. С. 38--52.

12. Самчук У. До проблеми нашої прози // Відділ рукописних фондів і текстології Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України. Фонд 195. Од. зб. 77. 57 арк.

13. Самчук У. З книги битія // МУР: Література. Мистецтво. Критика: Альманах. Б. м.: Прометей, 1946. Ч. 1. С. 131--134.

14. Самчук У. Ідейні мотиви моєї творчості // Урок української. 2005. № 3--4. С. 46--53.

15. Самчук У. На білому коні: Спогади. Вінніпеґ: Інститут дослідів Волині, Товариство “Волинь”, 1972. 251 с.

16. Самчук У Письменник і нація // Відділ рукописних фондів і текстології Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України. Фонд 195. Од. зб. 124. 2 арк.

17. Самчук У. Планета Ді-Пі: Нотатки й листи. Вінніпег: Інститут дослідів Волині, 1979. 355 с.

18. Самчук У. Про прозу взагалі і прозу зокрема (До проблеми нашої літературної прози) // Слово: Збірник українських письменників в екзилі. Література. Мистецтво. Критика. Мемуари. Документи. Зб. 2. Нью-Йорк: Об'єднання українських письменників в екзилі, 1964. С. 198--207.

19. Самчук У Юність Василя Шеремети: Роман. Мюнхен: Прометей, 1946. 156 с.

20. Самчук У. Ost. Роман: У 3 т. Т. 1: Морозів хутір: У 3 ч. Реґенсбург: Видання Михайла Борецького, 1948. / Літ. ред. М. Ореста. 584 с.

21. Самчук У. Ost. Роман: У 3 т. Т. 2: Темнота: У 2 ч. Нью-Йорк: Українська Вільна Академія Наук у США, 1957. / Літ. ред. П. Одарченка. 494с.

22. Самчук У Ost. Роман: У 3 т. Т. 3: Втеча від себе. Вінніпеґ: Інститут дослідів Волині, Товариство «Волинь», 1982. 430 с.

23. Чого ми хочемо? // МУР: Збірники літературно-мистецької проблематики. Мюнхен; Карльсфельд, 1946. Зб. I. С. 3--6.

24. REFERENCES

25. Bakhtin, M. (1972) Probliemy poetiki Dostoievskoho. Moskwa: Khudozhestvennaia literatura. [in Russian]

26. Bakhtin, M. (1975). Formy vremeni i khronotopa v romane. Ocherki po istoricheskoi poetiki. Bakhtin, M. Voprosy literatury i estetiki. Moskwa: Khudozhestvennaia literatura, 234--407. [in Russian]

27. Vlasenko-Boitsun, A. (1983). Khroniky, romany, memuary Ulasa Samchuka. Vlasenko-Boitsun, A. Esei i retsenzii. Coral Spring; Miami: Coast-to-coast organization, 26--43. [in Ukrainian]

28. Kosach, Yu. (1946). Vilna ukrainska literatura. MUR. Zbirnyk I. Regensburg. 47--65. [in Ukrainian]

29. Movchan, R. (2008). Pryvyd modernizmu, abo Proza Ulasa Samchuka. Movchan, R. Ukrainskyi modernizm 1920-h: portret v istorychnomy interieri: Monohrafiia. Kyiv: Stylos, 445--471. [in Ukrainian]

30. Petrov, V. (1947). Istoriosofichni etiudy. MUR. Zbirnyk. III Regensburg. 7--10. [in Ukrainian]

31. Polishchyk, Ya. (2000). Vid romantyky Volyni do obrazu dukhovnoi Ukrainy: Ipostasi Batkivshchyny v osmysleni Ulasa Samchuka. Ukrainska mova i literatura. 5 (165), 1--4. [in Ukrainian]

32. Polishchyk, Ya. (2007). Formuly identychnosti Ulasa Samchuka na tli doby. Slovo i Chas. 6, 25--32. [in Ukrainian]

33. Rozmova z ukrainskym pysmennykom Ulasom Samchukom (interviu O. Hidoni). (1978). Slovo: Zbirnyk ukrainskykh pysmennykiv v ekzyli. Literatura. Mystetstvo. Krytyka. Memuary. Dokumenty. Zbirnyk 7. Edmonton: Obiednannia ukrainskykh pysmennykiv v ekzyli, 257-- 261. [in Ukrainian]

34. Rozumnyi, Ya. (1987). Ulas Samchuk. Sychasnist. 12, 30--34. [in Ukrainian]

35. Samchuk, U. (1946). Velyka literatura. Dopovid na I zizdi Mystetskoho ukrainskoho rukhu. MUR. Zbirnyk I. Regensburg. 3--52. [in Ukrainian]

36. Samchuk, U. The Department of Manuscripts and Textual Studies. Shevchenko Institute of Literature ofthe National Academy ofSciences ofUkraine (Fund 195, Folder 77). [in Ukrainian]

37. Samchuk, U. (1946). Z knyhy bytiia. MUR: Literatura. Mystetstvo. Krytyka: Almanakh. Bez mistsia: Prometei. Ch. 1, 131--134. [in Ukrainian]

38. Samchuk, U. (2005). Ideini motyvy moiei tvorchosti. Urok ukrainskoi. 3--4, 46--53. [in Ukrainian]

39. Samchuk, U. (1972). Na bilomu koni: Spohady. Winnipeg, Instytut doslidiv Volyni, Tovarystvo “Volyn”. [in Ukrainian]

40. Samchuk, U. Pysmennyk i natsiia. The Department of Manuscripts and Textual Studies. Shevchenko Institute of Literature of the National Academy of Sciences of Ukraine (Fund 195, Folder 124). [in Ukrainian]

41. Samchuk, U. (1979). Planeta Di-Pi: Notatky i lysty. Winnipeg, Instytut doslidiv Volyni. [in Ukrainian]

42. Samchuk, U. (1964). Pro prozu vzahali i prozu zokrema (Do problemy nashoi literaturnoi prozy). Slovo: Zbirnyk ukrainskykh pysmennykiv v ekzyli. Literatura. Mystetstvo. Krytyka. Memuary. Dokumenty. Zbirnyk 2. New York: Obiednannia ukrainskykh pysmennykiv v ekzyli, 198--207. [in Ukrainian]

43. Samchuk, U. (1946). Yunist Vasylia Sheremety: Roman. Munich: Prometei. [in Ukrainian]

44. Samchuk, U. (1948). Ost. Roman. (V. 1--3. V. 1). Moroziv khutir: U 3 ch. Regensburg: Vydannia Mykhaila Boretskoho. [in Ukrainian]

45. Samchuk, U. (1957). Ost. Roman. (V. 1--3. V. 2). Temnota: U 2 ch. New York: Ukrainska Vilna Akademiia Nauk u SSHA. [in Ukrainian]

46. Samchuk, U. (1982). Ost. Roman. (V. 1--3. V. 3). Vtecha vid sebe. Winnipeg, Instytut doslidiv Volyni, Tovarystvo “Volyn”. [in Ukrainian]

47. Choho my khochemo? (1946). MUR. Zbirnyky literaturno-mystetskoi problematyky. Zbirnyk I. Munich. 3--6. [in Ukrainian]

Vadym Vasylenko, PhD Shevchenko Institute of Literature,

BETWEEN SMALL VILLAGE AND WORLD: TRILOGY “OST” BY ULAS SAMCHUK

The paper considers the trilogy of novels by Ulas Samchuk “Ost” as a genre variety of a family chronicle. The main issues are its genre nature, correlation of the work with traditions of the classic Ukrainian novel and the modern novel forms, its relation to the concept of “high literature”, the ideological and aesthetic views of the author.

The main point of the paper is the interpretation of Ulas Samchuk's novel as an attempt to implement the idea of high literature substantiated by him. The concept of high literature in Ulas Samchuk's sense is related to the concept of classical literature, and the very idea of literary work in exile is connected with the idea of the lost statehood.

The realistic basis of Ulas Samchuk's novels originates in his understanding of realism as an artistic style and principle of depicting reality, the “universal key to the door of reality”. At the same time, the researcher testifies to the blurring of style shapes in Ulas Samchuk's postwar prose and points to the combination of realistic traditions and modernist tendencies in it.

Focusing on the concept of generation and family in the novel, the author emphasizes the relations between the generations, because each one plays its significant role in the complex drama of the family and national histories. The family, as the subject of action and one of the main actors in the theater of history, becomes a symbolic embodiment of the trauma generated by history.

The notion of idyllic chronotope is connected with the sacred space of family, the motive of searching harmony. The basic element of such chronotope is the topos of hamlet as a form of ideal national existence.

The idea of destroying the hamlet during the revolution is related to the process of destroying the family idyll. In general, the history of Moroz's family in Ulas Samchuk's novel is a reflection of the national history, and the destroyed space of the family is a field in which the Soviet totalitarianism repressive mechanisms were tested.

Keywords: high literature, genre, family chronicle, generation novel, chronotope, totalitarianism.

Размещено на Allbest.ru