Микола Леонтович як митець і людина в романі: засоби творення

Размещено на http://www.allbest.ru

Размещено на http://www.allbest.ru

Микола Леонтович як митець і людина в романі: засоби творення

Зазначимо, що Ірен Роздобудько дуже чесна в описі людських стосунків. Вона не виносить вердиктів, не шукає зрадників, не перекладає на чиїсь плечі провину за те, що кохання минає. Вона констатує факт: кохання - минає. Бо люди змінюються, і не завжди змінюються однаково. Минулі любові назавжди лишають відбитки в серці. Але, попри все, лишаються в минулому. Тому немає жодного сенсу нести їх важким хрестом у майбутнє. Є сенс берегти їх глибоко в серці. І при тому не дозволяти їм застилати майбутнє.

Сюжет розгортається на історичному тлі. Не можна забувати, що в історії за описане в творі час влада змінювалася аж 18 разів! І в цей же момент Леонтович пише і творить на благо України, тому що мав чисту і віддану віру народу. З його вуст звучить фраза: «... молився, аби скоріше настав більш Певний час». Так і знаменита українська мелодія пронизує весь твір і є символом незнищенності українського духу!

Усі факти з життя Леонтовича в романі - реальні. Їх насправді не так вже й багато.

Микола Дмитрович жив досить праведним життям, був сподвижником у музиці і педагогіці.

І, на перший погляд, крім, трагічної загибелі і геніальних обробок народних пісень, не вирізнявся з-поміж інших, можливо, більш епатажних героїв того часу.

Все, що про нього написане і сказане, я постаралася зібрати і використала навіть в репліках героїв.

Історія музики в долі Миколи Леонтовича починається з раннього дитинства, коли батько-священник продемонстрував мелодійність і неперевершеність звуків віолончелі: «Від густого глибокого звуку здригнулося і затріпотіло у священному страху серце / Це було так несподівано і так прекрасно, що Микола заплакав / Батько опустив смичок. / Але тиша стала ще нестерпнішою, ніж музика. / Він не міг пояснити, що сталося тієї миті, але щось таки сталося - безперечно. / Він схотів навчитися говорити так само!» [2, с. 48]. Кожне наведене вище речення-абзац підкреслює неординарність події в житті головного героя, чутливого до краси хлопчика. Батько розповів про нотний стан, особливості запису музики за допомогою семи нот. Це була «доросла» розмова батька із сином, що визначила подальшу долю Миколи Леонтовича.

Події в романі розвиваються динамічно. Вагому його частина, а саме розв'язку, в якій знаходимо пояснення багатьох питань, розміщено в кінці. Уже в епілозі звучить розв'язка твору: «У потязі, что йшов до Києва, почув оповідки про ті, что в селі Марківці переодягнутій у військову форму грабіжник вбив сина панотця Димитрія - видатний композитора Миколу Дмитровича Леонтовича ...».

Особисто для мене дуже хорошим рішенням було написати розділ «Варто знати», де міститься коротка інформація про кожну історичну постать.

Творчість живиться коханням. Саме тому в житті Леонтовича з'являється Надія. Вона постала перед ним «Русалкою - темнокосою, звабливою, невловимою, з руками, здатними затягти на саме дно і так само легко винести на берег. Або нести, обхопивши, немов потопельника, проти течії. Врятувати від самотності, вдихнути в охололі груди жагу нового життя»…

Надія Танашевич - лібретистка, муза й жінка, з якою Микола Леонтович збирався емігрувати - особа нібито історична, але нібито й ні. Історична, оскільки збереглося фото хору, в якому вона співала (датоване 1916 роком, розміщене як ілюстрація до статті про Леонтовича). Але не зовсім, оскільки достеменно невідомо, хто саме з тих хористок - Надія, і чи є Надія на тій світлині взагалі. Як, власне, і хто вона, як склалася її доля, чи справді був у неї закоханий не лише Микола Леонтович, а й такий собі Іван Рябков, теж аж ніяк не остання дійова особа в романі Ірен Роздобудько.

Авторка вміло й незворушно відтворює споконвічну людську драму, коли серце крається між Клавдією, «милосердною жінкою, другом навіки, із тих, хто тихо стоїть за спиною, подаючи рушник» і Надією, такою іншою, із тих, що «подають набої». Перша дає чоловікові тихе благословення на нову любов, друга дає коханому натхнення на нові твори. А він б'ється між ними двома, як птах у клітці. Не підозрюючи навіть, що з клітки йому ніколи не вилетіти. Хоча вже зібрані валізи, і готові еміграційні документи, і до волі лишається півкроку.

І всього один постріл….

«У потязі, що йшов до Києва, почув оповідки про те, що в селі Марківці перевдягнутий у військову форму грабіжник вбив сина панотця Димитрія - видатного композитора Миколу Леонтовича…»

Письменниця наголошує на тривалій і ретельній роботі Миколи Леонтовича, пов'язаній зі збиранням і опрацюванням фольклорного матеріалу: «надовго вдома не засиджувався. Бува, ходив, мов Сковорода, від села до села - місяцями. Його літургії вже по церквах співали, а він все мандрував, товк неосяжні шляхи, мов блукалець чи блазень, записуючи стародавні співи. А потім писав і писав в нотному стані свої музичні формули» [2, с. 50].

Опрацьовуючи музичний матеріал, переживаючи його (коли зібрані по селах пісні «рояться в голові, спати не дають» [2, с. 75]), композитор прагнув осягнути (щоб згодом відтворити) його прадавню ритміко-енергетичну неповторність: « вдень і вночі - писати, писати, писати, аби зберегти народні мелодії у власній інтерпретації, безкінечно вагаючись, чи має на те право. І все ж таки - записувати їх, використовуючи незбагненне і бездонне джерело народного хороспіву» [2, с. 32].

Приїхавши до Києва - місто з жовто-блакитними прапорами, - на запрошення міністерства культури Української Народної Республіки, «харизматичний», «сучасний Моцарт» Микола Леонтович працює на посаді комісара капели першого державного оркестру й продовжує осягати унікальність народного хороспіву, навчати «секретів творчості» молодих співаків («Людям потрібна національна музика!» - аргументує Олександр Кошиць [2, с. 55]).

Навчаючи студентів співати, Миколи Леонтович намагався так налаштувати своїх підопічних, щоб вони у процесі виконання музичних творів почули голос предків, осягнули себе у просторі рідної культури, відчули енергетику давнього співу. Його пояснення змістовні, суттєві, продумані, виповнені багатолітнім досвідом спілкування з музикою, народною культурою: «Музика - голос Бога Бог говорить до нас через мистецтво - а ми озвучуємо. Його. Це - найвища гармонія і найвищий сенс» [2, с. 64].

Поради талановитого композитора й вдумливого наставника стосувалися й технічних зауваг, як-от: «Дуже важливо вжитися в паузу. В ній ви почуєте себе, своїх предків. Почуєте космос Почуєте безсмертя Треба відкрити в собі вертикаль: звук має йти через груди» [2, с. 67]. Микола Леонтович помічав результат свої пояснень та порад: «Він бачив, як в очах деяких хористів заіскрились сльози» [2, с. 65].

Література

леонтович творчий митець

1. Акуленко А. Три історії про ластівку: рецензія на книжку Ірен Роздобудько «Прилетіла ластівочка». URL: http://litakcent. com/2018/11/13/tri-istoriyi-pro-lastivochku-retsenziya-na-knizhkuiren-rozdobudko-priletila-lastivochka/.

2. Роздобудько І. Прилетіла ластівочка: роман. Київ : Нора-Друк, 2018. 304 с.

Размещено на Allbest.ru