"Гібридна війна" на сцені Києво-Могилянської академії (1736-1737 рр.)

Размещено на http://www.Allbest.Ru/

Харківський національний університет ім. В.Н. Каразіна

«Гібридна війна» на сцені Києво-Могилянської академії (1736-1737 рр.)

Архиєпископ І. Ісіченко,

д. філол. н., професор

м. Харків



Анотація

Серед десяти інтермедій, поставлених між діями драм Митрофана Довгалевського на сцені Києво-Могилянської академії на Різдво Христове та Великдень упродовж 1736-1737 навчального року, є дві, де центральним персонажем постає Козак. Він виступає героєм, захисником поневолених селян від гнобителів - Шляхтича й Жида. У політичній кон'юнктурі свого часу обидві інтермедії відігравали пропагандистську роль, пов'язуючи у свідомості глядачів перспективу експансії Російської імперії на захід із визвольною місією Запорозького козацтва - Нової Січі, утвореної під юрисдикцією Росії.

Ключові слова: Митрофан Довгалевський, бароко, шкільна драма, інтермедія, козак, Станіслав Лещинський, Пилип Орлик, гібридна війна.



В історії української барокової драми унікальним за своєю плідністю став 1736-1737 навчальний рік у Києво- Могилянській академії. Поетику тоді викладав ієромонах Митрофан Довгалевський, вихованець тієї-таки вищої школи: випускник 1732 р., наступного року прийняв монаший постриг, а вже 1735-1736 навчального року читав курс синтаксими [19, 184]. Студентські конспекти курсу поетики «Hortus poeticus» збереглися у двох рукописах [13, 8], що дало змогу Валерієві Маслюку здійснити його переклад українською мовою [9]. Як належало викладачеві цієї дисципліни, Довгалевський підготував до різдвяних і великодніх свят вистави: на Різдво Христове, 25 грудня 1736 р. - «Комическоє действіє» [32, 169-182], а на Великдень, 10 квітня 1737 р. - «Властотворний образ челов^колюбія Божія» [31, 327-346]. При кожній драмі було подано по п'ять «інтерлюдій», що становить майже третину всіх відомих дослідникам українських барокових інтермедій. Тексти, які виявив у рукописі №1710 з бібліотеки Михайлівського Золотоверхого монастиря Микола Петров 1865 р., були вперше опубліковані в журналі «Киевская старина» 1897 р. [14].

Сам відкривач, переповідаючи зміст знайдених творів, звернув увагу на інтермедії, серед персонажів яких фігурує Козак: третю інтермедію до різдвяної драми «Комическоє действіє» (3-я різдвяна інтермедія) та п'яту інтермедію до великодньої драми «Властотворний образ» (5-а великодня інтермедія). Михайло Возняк дасть їм умовні назви: 3-ій різдвяній - «Козак, лях і москаль», 5-ій великодній - «Козак-визвольник» [5, 53-56, 66-68]. У першій із них на сцені з піснею з'являється Козак. Він співає про витримані важкі випробування «у турка под рукамы, а в татаров з кайданамы» [38, 108]. Там же опиняється Лях - шляхтич, який полює із соколом на перепілок. Він ні за що накидається на Литвинів - беззахисних і лагідних білорусів, які невчасно потрапляють йому на очі. За наказом Ляха Хлопець карає Литвинів, а Лях (його самого автор називає Sraczkowskim) кличе друзів із малопристойними прізвищами Zdupypadski та Guwnowie, аби продемонструвати підданцям силу й повихвалятися один перед одним. Згадуючи про панування над Україною - Києвом, Глуховим - Лях мріє:

To wszystko mieczem, ogniem zwoiowac mozemi,

A Leszczynskiego krola znowu odbierzemi!

A wnet zaci gnemi tu mznego Hektora,

Y na pomoc przyszle nam od swego tez dwora

Krol francuzki ze tysic drugie-trzecie,

My si zbierzemy wkolo do sto tysic przedzcie.

B dziemy tez woiowac do samey Poltawy,

Aby odebrac pierwszy honor naszey slawy [38, 111].

Обурений почутим, Козак кличе на допомогу «земка» - Москаля, обіцяючи йому щедру здобич. Москаль охоче долучається до Козака, і вони спільно перемагають кривдників.

3-я різдвяна інтермедія, у якій Козак і Москаль об'єднуються, щоб дати відсіч експансіоністським планам Ляха, спонукала М. Петрова додати при її публікації примітку, яка нагадує про війну Станіслава Лещинського за королівський престіл у Речі Посполитій. Обраний королем 1705 р., Лещинський був змушений тікати 1709 р., а 1733 р. знов намагався здобути польську корону, зрештою, зазнавши поразки [28, 71-72].

У 5-й великодній інтермедії перед глядачем постає Лях, котрий вивозить посадженого до клітки Мужика на продаж. Він хоче вторгувати грошей, аби озброєним піти до війська. Своє рішення Лях мотивує селянськими бунтами:

A teraz nasi chiopy na nas si buntui,

Y z kozacy na polski koron wotui,

Zeby ц wykorzenic y wszystkie iey cnoty,

Y odebrac do siebie szlachecke kleynoty [38, 138].



Жид хоче орендувати Мужика й обіцяє заплатити згодом сто злотих, хоча явно хитрує. А щоб Мужик не втік, він вирішує на ніч ізв'язати йому руки й ноги. Аж тут з'являється Козак і визволяє Мужика, натомість кладучи ярмо на Ляха й Жида.

Ще до публікації інтермедій Павло Житецький, знайомий із рукописом Михайлівського Золотоверхого монастиря, звернув був увагу на постать Козака, уведення якої до 5-ої великодньої інтермедії пояснює тим, що «в боротьбі з польським елементом потрібна була <...> інша сила - певним чином політична, - треба було, щоб сільський орач перетворився на козака» [12, 109]. Житецький нагадує про козака з 3-ої різдвяної інтермедії, який тужить через розорення його батьківщини, мріє про козацьку славу, про «Січ-матір», але «самої доброї волі й особистої хоробрости мало було для того, щоб подолати ворога, і тому козак охоче приймає послуги від москаля й готовий вислужитися перед ним» [12, 110].

Читаючи інтерпретації Петрова й Житецького, варто пам'ятати, що писалися вони під час запеклої антипольської кампанії, що розгорнулася в Російській імперії після Листопадового (1832-1833) і Січневого (1863) національно-визвольних повстань. Спогади про козацькі війни активно залучалися до пропагандистських акцій як свідчення солідарности українців із царським престолом у ворожості щодо польської шляхти. Символом цього став зведений 1888 р. в Києві пам'ятник Богданові Хмельницькому, на якому до 1919 р. містилися написи: «Волим под царя восточного, православного» і «Богдану Хмельницкому единая неделимая Россия» [24].

Іван Франко лише згадує інтермедії Довгалевського в брошурі «Русько-український театр: Історичні обриси» (1894) [41, 304-305] та в «Нарисі історії українсько-руської літератури до 1890 р.» [40, 66]. Натомість у рукописній «Історії української літератури. Часть 1» він уже досить докладно переказує сюжети окремих інтермедій і констатує: «При всій своїй карикатурності інтерлюдії Довгалевського малюють досить вірно сцени з тогочасної дійсности або силкуються в символічних образах змалювати різні злигодні українського народу» [39, 347-348].

Михайло Возняк присвятив цим інтермедіям цілий розділ у своїй монографії «Початки української комедії» [5, 50-75]. Переказуючи зміст інтермедій і щедро цитуючи текст, учений помічає «глибший суспільний підклад» [5, 53] 3-ї різдвяної інтермедії, де «виступає в цілій наготі жорстокість і нелюдяність польських зайд-панів, <...> сильно підкреслений національний антагонізм між селянською Україною і шляхетською Польщею» [5, 56]. Водночас він звертає увагу на не досить добре розуміння Довгалевським національного поневолення України: «Хоч поляки й москалі однакові історичні вороги України, в його інтермедіях виступає більша ненависть до поляків, ніж до москалів» [5, 71] (М. Возняк схильний уважати самого Довгалевського автором інтермедій [5, 69-70]). Дослідник пояснює це релігійним чинником: Україна вела боротьбу за православну віру й традиція цієї боротьби нібито заважала помітити небезпеку з боку Московщини [5, 71].

Риторика вченого стає зрозумілою з огляду на українсько-польську війну, що точилася на землях Галичини з листопада 1918 р. до липня 1919 р. [22, 151-218]. Не менш зрозумілий пафос повоєнних совєтських публікацій, які несли на собі відбиток подій вересня 1939 р. (адже окупація Польщі спільно з нацистською Німеччиною потребувала історичних мотивів!) і остаточної заміни в пропагандистському інструментарії КПРС інтернаціоналістичної фразеології на проімперську.

У рік публікації «Тез про 300-річчя возз'єднання України з Росією (1654- 1954 рр.)» [36] в першому офіційно схваленому курсі історії української літератури, попри жалюгідно малий обсяг розділів, присвячених ранньо-модерному письменству, знаходиться місце для переказу змісту 3-ї різдвяної та 5-ї великодньої інтермедій [17, 104-105] і розкриття їхньої соціальної функції: «В яскравих сценах вони показували, як польська шляхта і ксьондзи експлуатували трудовий народ, як уярмлені український та білоруський народи з допомогою братнього російського народу виступали на боротьбу проти гнобителів» [17, 105].

У нетривалий і неоднозначний час «хрущовської відлиги» відділові давньої української літератури Інституту літератури ім. Т.Г. Шевченка АН УРСР удалося опублікувати найповніший і досі збірник інтермедій XVII-XVIII ст. Почесне місце в ньому відведено інтермедіям до драм Митрофана Довгалевського [38, 99-142]. У передмові Микола Ґудзій виокремлює 3-тю різдвяну та 5-ту великодню інтермедії як «найсильніший і найсміливіший вираз протесту українського народу проти національного і соціального гніту» [8, 21]. Згодом 3-тю різдвяну інтермедію Олександр Білецький уключив до третього видання «Хрестоматії давньої української літератури» [42, 487-491], а Олекса Мишанич - до антології «Українська література XVIII ст.» [37, 360-364]. Університетський підручник устами Михайла Грицая визнав 3-тю різдвяну інтермедію «вершиною української інтермедійної літератури», бо «в ній чи не найсильніше і найсміливіше розкрито протест народних мас проти соціально-національного гніту, проти прагнення іноземних загарбників закабалити український народ» [7, 312]. Слід завважити, що, очевидно, з огляду на входження Польської Народної Республіки до числа «країн соціалістичного табору» антипольська риторика була дещо завуальована евфемістичними фразами про «іноземних загарбників», хоча тут же «знахабнілий польський пан» фігурує як «хвалькуватий, бундючний, жорстокий експлататор», «ініціатор нових загарбницьких походів на українські землі» [7, 313], «лютий ворог трудового народу, людиноненависник» [7, 315]. І, звичайно ж, йому протиставлено персоніфікований в образі Москаля російський люд, єдність із яким «була гарантією перемоги українського народу над нападниками» [7, 313].

Таке високе місце цих двох інтермедій в аксіологічній системі совєтського літературознавства дуже закономірне. Адже відображення у творі актуальних проблем суспільного життя було в цій системі чільним критерієм його оцінки. І офіційна історико-літературна доктрина легко помічала цілковиту відповідність цим критеріям і 3-ої різдвяної, і 5-ої великодньої інтермедій. Зрештою, на те саме вказує незалежна від совєтської кон'юнктури Пауліна Левін, нагадуючи про фатальну промосковську орієнтацію києво-могилянських професорів епохи Довгалевського [48, 161]. На противагу цьому Микола Сулима стверджує, що Довгалевський «творив всупереч політичній кон'юнктурі» [35, 179].

Занурення в політичну атмосферу пограниччя Російської імперії та Речі Посполитої, на якому з 1667 р. перебував Київ, дає змогу виявити в сатиричних ескападах обох інтермедій напрочуд актуальні для свого часу мотиви. 3-я Віденська мирна угода з 5 жовтня 1735 р. призупинила війну за польську спадщину (1733-1735), розпочату поверненням на королівський престол Мазепиного союзника [1; 24, 273-278] Станіслава Лещинського [51, 65-66]. Під тиском російських військ, які вдерлися на територію Речі Посполитої 1733 р., королем стає курфюрст Саксонії Август ІІІ Фрідріх (1696-1763) - залежний від Російської імперії правитель, який не знав польської мови й рідко бував у Польщі. Річ Посполита занурюється в кризу, що готує ґрунт для майбутніх поділів [49]. Російські окупаційні сили, до складу яких входили й козаки з Гетьманщини, заохочують українців Правобережжя до бунту проти влади Речі Посполитої, переконуючи в урядових утисках православної віри та обіцяючи допомогу від цариці Анни Іоанівни (1730-1740). Поширюється гайдамаччина, ідеї якої химерно сполучали соціальний протест, антикатолицьку риторику й покладання на багнети російських одновірців [3, 184-185; 2, 441-443]. Спершу на Київщині, а потім і на Поділлі та Волині «купи збунтованих селян били й виганяли шляхту та жидів, захоплювали цілі міста й містечка» [10, 482].

А в цей час гетьман-вигнанець Пилип Орлик докладав останніх драматичних зусиль, щоби продовжити визвольні змагання. Його син Григорій спробував налагодити стосунки зі Станіславом Лещинським. Після 12-річної ізоляції в Салоніках гетьманові Орлику вдалося перебратися 1734 р. до містечка Каушани в Бесарабії, де мав літню резиденцію хан Буджацької орди [21, 60-62]. Але головну гетьманську підпору було втрачено: у березні 1734 р. Запорозьке військо, яке після поразки Івана Мазепи отаборилося було в Олешках, під юрисдикцією Кримського ханства, вирішило перейти під владу російської імператриці. Укладається Лубенський договір; на річці Підпільній засновано Нову Січ [33, 181-185; 45, 417-451].

Навздогін цим подіям гетьман Орлик надсилає запорожцям докірливого листа, у якому нагадує про 'їхню присягу «не тилко житіа, але и последней крове капли не жаловати для визволеня тоєй ж Отчизни своєй от тяжкого и тиранского подданства московского» [4, 55] та дивується з того, що запорожці, «міючи свіжиє и живиє єще, опрочь давних доводов, приклади ложного упевненя московского так на себе, яко и на Отчизне своєй, латво, поривчо и нерозмисле тепер оному уверилисте» [4, 58]. Але застереження досвідченого політика ніхто не брав до уваги: запорожці переживали ейфорію від розриву з дедалі обтяжливішою підлеглістю Кримському ханові:

Бо й їм добре на чужині

Мурзи завдавали [43: 2, 46].

Здавалося б, відновлюються Вольності Війська Запорозького: над річкою Підпільною отаборився Кіш, юрисдикція якого поширювалася на Кодацьку, Бугогардівську, Інгульську паланки на Правобережжі, Про- гноївську паланку в гирлі Дніпра, Протовчанську, Орельську, Самарську й Кальміюську паланки на лівому березі Дніпра, сягаючи на сході земель Війська Донського, а на півдні - турецької фортеці Кінбурн [6, 68-69]. Визнаючи себе підлеглим російській короні, Запорозький Кіш ставав надійним буфером між імперськими землями та Кримським ханством, а також плацдармом для просування на Правобережну Україну, що лишалася у складі Речі Посполитої.

Інтермедійний козак несе в собі синдром незагоєних травм, здобутих під час поневіряння в Олешківській Січі:



Був у турка под рукамы, а в татаров з кайданамы...

Бог виручив мя оттуду, а тепер місця не найду [38, 108].

Звиклого до військової служби Козака не приваблює мирна праця: вона не дає зиску, придатні до обробітку ліси, поля, сіножаті вже спорожніли, не залишивши шансу прожити з них. Погляд Козака звертається на Січ, де перед ним мріє «добичи простая дорога». Він шукає своє місце, «козацьку долю» за порогами, на Дніпровському Низу. Мимохідь згадавши про полювання на лиса чи бобра, Козак захоплено вирішує: «Буду турков воеваты, мечем слави добувати». І йдеться не лише про славу: він уже обмірковує, як здиратиме з переможених турків «кармазини з луданамы» й захоплюватиме в полон «турецкіи деты» [38, 108].

Та раптом у переліку уявної здобичі поряд із кармазином (старовинним дорогим темно-червоним сукном [34: 4, 107]) та луданом (старовинною блискучою тканиною [34: 4, 552]) згадуються «шати <...> з сутанамы». Можна припустити, що «шати» - не конче «szaty liturgiczne», тобто богослужбове вбрання католицького духовенства [46, 900-901], - в українській мові слово «шати» тяжіє до розширення семантики [34: 11, 420]. Але ж «сутана» (sutanna) - термін цілком однозначний, що стосується лише позабогослужбового священничого одягу римсько-католицького духовенства, - як у польській [46, 878], так і в українській мові [34: 9, 859]. Навряд чи міг би розраховувати Козак зустріти цей одяг у країнах панівного ісламу - ну хіба що випадково натрапив би на латинського місіонера. А от при нападі на Річ Посполиту в кожному містечку, а часто й у селі чи шляхетському маєтку, була нагода захопити ксьондза під час богослужіння і обдерти його з літургійних риз («szat liturgicznch») разом із сутаною. Бо ж, усупереч дивному визначенню «Словника української мови» («верхній довгий одяг католицького духовенства, який носять не в час богослужіння» [34: 9, 859]), ризи одягаються таки поверх сутани, або, у монахів, - габіту.

Зрештою, вступний пісенний монолог Козака з 3-ї різдвяної інтермедії завершують слова, які чітко визначають нову альтернативу нападам на турецько-татарський Південь:

Або ляхов на той час трапится поймати

І сім кієм козацким по ребесах дати [38, 108].

Поява шляхтича-мисливця (Ляха) із двома друзями, кожного з яких автор наділив знущально-непристойними прізвищами, виявляється цілком доречною. Здобич сама приходить до Козака. Виходячи із засад сатиричної типізації, характеристики всіх трьох шляхтичів прямолінійно однотипні. Це персонажі зухвалі, агресивні, украй зверхні щодо нещадно визискуваних ними білоруських селян (Литвинів). Згадані риси виявляються в брутальній мові Ляха, яка рясніє вигуками: «Padla, padia, padia! Tu padia! Kus, kus! Haiapiur!» [38, 108], «Biy, tiucz, wal, pal, biy dobrze» [38, 110]. Без жодної підстави покаравши лагідного та покірливого Литвина, Лях іще й обурюється його примарною «chlopsk odwag» і знаходить для цього пояснення: Znac, ze to moskai abo kozak iemu dopomaga [38, 110].

Так уже в репліках Ляха оприявнюється збірний образ потужного захисника поневолених східних слов'ян, що їх імперська ідеологія Петра І і його наступників інтегрує в єдине поняття «русского народа». Зрештою, цю модель ласкаво запропонувала Імперії конформістська частина інтелектуального Києва ще 1674 р. в трактаті «2итофи;»: «И тако Россы <...> по роду же своєму єдино суть» [20, 7], «єдинаго бо єстества, отца своєго Афета, и тогожде языка» [20, 6]. Політична палітра чітко поляризується: «наші» - це «русскій мір», де поєдналися Литвини, Козак і Москаль, а «вороги» - Ляхи, ототожнювані з усією, насправді поліетнічною й різностановою, Річчю Посполитою.

Цей ворожий світ маніфестує свої наміри в мовних партіях Ляха та його друзів. Лях згадує, як його



Poddanstwo w Kijowie bywaio

Gdzie byi gubernatorem [38, 110-111],

а свій життєвий простір він прагне поширити до Глухова, куди сягали колись належні Ляхові села. Можливо, що рубіжна роль Глухова в цій моделі світу не випадкова: адже «Глухівські статті», які підписав гетьман Дем'ян Многогрішний 16 березня 1669 р., - один з етапних документів, що визначали входження Гетьманщини в політичну орбіту Московського царства [10, 312-313], а саме це місто після зруйнування «мазепинського» Батурина 1708 р. стало резиденцією гетьманів Івана Скоропадського, Данила Апостола, Кирила Розумовського, місцем перебування Малоросійської колегії, Генеральної військової канцелярії [15, 207-208] - отже, фактичною столицею частини українських земель, лояльної до московського царя.

Ще показовіша самовпевнена заява Ляха про намір дістатися аж до самої Полтави:

інтермедія козак захисник шляхтич жид російський імперія

B dziemy tez woiowac do samey Poltawy,

Aby odebrac pierwszy honor naszey siawy [38, 111].

Виходить, що польські шляхтичі ладні гуртувати своє військо, аби помститися за поразку в Полтавській битві 27 червня (8 липня) 1709 р. Але який стосунок мали поляки до цієї битви? Адже годі шукати серед противників московського царя під Полтавою поряд зі шведами та українськими козаками ще й польських вояків!

У тім-то й річ, що інтермедія в легкій грайливій формі нав'язує імперську інтерпретацію цієї битви - ту саму, яка на довгі роки закріпилася в ідеології «русского міра». Вона була декларована вже в маніфесті Петра І з 28 жовтня 1708 р.: «Гетман Мазепа <...> изменил и переехал к неприятелю нашему, королю шведскому, по договору с ним и Лещинским, от шведа выбранным на королевство Польское, дабы, с общего согласия с ними, малороссийскую землю поработить по-прежнему под владение польское, и церкви Божии и славные монастыри отдать в унию» [18, 172]. А ось як цей погляд оформлює, скажімо, «Радянська енциклопедія історії України» ще 1971 р.: «Перемога в Полтавській] б[итві] <...> остаточно зірвала зрадницькі плани І[вана] Мазепи та його поплічників віддати укр[аїнські] землі під владу польс[ько]-шляхет[ських] загарбників» [30, 414]. Визвольна місія гетьмана Івана Мазепи (цілком замовчувана в інтермедії) у деформованій свідомості «русского міра» трансформується в акт національної зради та повернення українських земель під владу Речі Посполитої, вже демонізовану історичною пам'яттю на часи Митрофана Довгалевського. У кривому люстрі цих трансформацій король Станіслав Лещинський із союзника України в прагненні захиститися від московського ярма [1, 37-55] перетворюється на підступного реваншиста, перейнятого намірами захопити втрачені за Богдана Хмельницького українські землі.

Однак згадка про короля Станіслава Лещинського мотивується не так апелюванням до історії Полтавської битви, як цілком актуальними для польсько-російських стосунків подіями. Драматична історія другого обрання Лещинського та його поновного перебування на королівському престолі впродовж 1733-1736 рр. за виразного сприяння Франції та всупереч державним інтересам Російської імперії [47, 40-58] завершилася незадовго до різдвяної вистави Довгалевського. Останні вогнища Дзіковської конфедерації жевріли на Поділлі ще до 1735 р. [50]. Гетьман Пилип Орлик гуртував у Бендерах кількатисячне військо, яке разом із кримськими татарами мало підтримати Лещинського й скористатися його конфліктом із Росією для витіснення з України царського війська [21, 61-63]. Саме тому для автора інтермедії принципово важливим було пов'язати Лещинського з агресивними амбіціями польської шляхти:

To wszystko mieczem, ogniem zwojowac mozemi,

A Leszczynskiego krola znowu odbierzemi! [38, 111].

Обурений зазіханнями на його батьківщину та наругою над беззахисними Литвинами Козак не дає собі ради зі знахабнілими ворогами й змушений кликати могутнього помічника - Москаля:

Земку! О, земку! Швидко давай поратунку!

Ос тут добичи озмем не одну вже сунку! [38, 112].

Отже, для інтермедійного Козака Москаль - уже земляк - «земко», «земочко», співвітчизник. Обидва персонажі репрезентують спільний етнокультурний простір, «русскій мір», і ладні карати кожного, хто ставить під сумнів його єдність і неділимість:

А што здезь о рубежах они спаминали,

Будто ляшонки Украйну в облястях держали,

Дабро! Вот покажем рубежи кнутамы на спині! [38, 112].

Козацькі нагаї семіотизуються в цьому просторі як знаряддя кари для всіляких дисидентів, а серед них і противників політичного союзу з Росією, послідовно звинувачуваних упродовж XVIII-XX ст. у колабораціонізмі з іноземцями - «польською інтригою», Австро-Угорською імперією, нацистською Німеччиною, американськими імперіалістами. Ці нагаї, як і шапки-кубанки та червоні лампаси, набули в політичній символіці «русского міра» незмивного зв'язку з фанатичною підтримкою його експансіоністських прагнень, що не обмежуються ні Гетьманщиною, ані Донбасом, ні Кримом. Адже, за словами В. Путіна, «границы России нигде не заканчиваются» [29].

У 5-й великодній інтермедії сторони конфлікту дещо змінюються, хоча суть конфлікту зберігається (виклад фабули див. вище). У стані ворогів поряд із Ляхом опиняється Жид. Мотиви страждання українського селянства під польсько-шляхетським гнобленням, які традиційно визискувала Москва для вторгнень у Польщу (Олександр Довженко 1940 р. поставить фільм під промовистою назвою «Освобождение украинских и белорусских земель от гнета польских панов и воссоединение народов-братьев в единую семью» [26]), доповнює провокаційний антисемітський сюжет, що кликатиме гайдамаків на погроми єврейських штетлів на Правобережжі [27, 435-436; 23, 56-57]. У цьому сюжеті євреї, яких на українських землях Речі Посполитої жило на середину XVIII ст. близько 150 тис. [11, 76], відіграють ганебну роль поплічників польської шляхти в гнобленні українських селян, наживаючись на їхньому визискові завдяки оренді шинків, орних земель і навіть церков. Міф про орендування євреями православних церков знайшов відображення в «Истории Русов» [16, 48-49], був знайомий Тарасові Шевченку [43: 1, 85; 43: 2, 120] й успішно дожив до нашого часу [44, 21-26]. Саме продаж, а точніше - орендування, християн-українців євреям мотивує обурення Козака й виступ його на боротьбу:

Да не знаю, що то с того війде,

Як на ляха година нещаслива прійде!

За те, що хрестянску кров жидам орендують,

Десь-то на себе лихо якеєсь віщують! [38, 140].

Уярмлення Ляха й Жида набуває на інтермедійній сцені цілком предметного втілення: Козак накладає на них упряж, призначену для вола, а його прикінцевими словами стає звернення до Ляха:

Годі калантирить, зволь шію в ярмо класты,

Да поидеш до мене з жидом овець пасты! [38, 142].

Відсутність прямого, декларованого в тексті, зв'язку з імперськими зазіханнями на землі Речі Посполитої не може приховати пропагандистського навантаження сатиричної сценки. Адже вона покликана збудити ненависть до тих, хто постає жорстокими поневолювачами українців Правобережжя, і спрямувати козаків на акти помсти. Добра половина території Вольностей Війська Запорозького була розташована на правому березі Дніпра й межувала з Річчю Посполитою в малолюдних степових регіонах Середньої Наддніпрянщини й південного Поділля, не маючи чіткої делімітації. Тому для козацьких загонів існувала постійна спокуса вдиратися на чужі терени за здобиччю, маскуючи справжні мотиви високими ідеями захисту одновірців. Імперська адміністрація могла приховувати власні під'юджування козаків за їхньою автономією, водночас користуючись козацькими нападами як плацдармом для розширення своєї присутности в цьому краї. Краї, уже приреченому на поглинення «русскім міром».

Гібридна війна, руйнівної дії якої зазнає на собі Україна впродовж 2014-2019 рр., мала тривалу передісторію. За сотні років до появи телеканалу «Інтер» чи газети «Вести» проросійські кола Києва використовували наявні тоді форми впливу на масову свідомість для популяризації експансіоністських намірів імперії Романових та залучення до 'їхньої реалізації українців. Існування гетьманського правління в екзилі та боротьба за польський престол кандидатів, лояльних і ворожих до Росії, надавала змаганню за суспільні симпатії киян прихованого драматизму. Тим-то й сцена Києво-Могилянської академії стає майданчиком для закріплення міфу про «триединый русский народ», об'єднання якого в Російській імперії - запорука переможної боротьби з його гнобителями, персоніфікованими в інтермедійних образах Ляха і Жида. Політична сатира перетворюється на зброю. Адекватна реінтерпретація сатиричних сценок, поставлених між діями шкільних драм Митрофана Довгалевського на різдвяні та великодні свята 1736-1737 навчального року, здатна виявити це приховане знаряддя «русского міра», що зберігає свою небезпеку в плеканні давніх історичних міфів і досі.



Література

1. Андрусяк М. Зв'язки Мазепи з Станиславом Лєщинським і Карлом ХІІ // Записки Наукового товариства імені Шевченка. Львів, 1933. Т. 152. С. 35-61.

2. Антонович В. Исследование о гайдамачестве // Антонович В. Моя сповідь: Вибрані історичні та публіцистичні твори. Київ: Либідь, 1995. C. 372-456.

3. Антонович В. Про козацькі часи на Україні. Київ: Дніпро, 1991. 238 с.

4. Архів Коша Нової Запорозької Січі: Корпус документів 1734-1775. Київ: Головне архівне управління при Кабінеті міністрів України; Центральний державний історичний архів України; НАН України. Інститут української археографії та джерелознавства ім. М. Грушевського, 1998. Т. 1. 697 с.

5. Возняк М. Початки української комедії: 1619-1819. 2-е вид. [Нью Йорк]: Говерля, 1955. 252 с.

6. Голобуцький В. Запорізька Січ в останні часи свого існування: 1734-1775. Київ: Вид- во АН УРСР, 1961.416 с.

7. Грицай М., Микитась В., Шолом Ф. Давня українська література. Київ: Вища школа, 1978. 416 с.

8. Гудзій М. Українські інтермедії XVII - XVIII ст. // Українські інтермедії XVII-XVIII ст. Київ: Вид-во АН УРСР, 1960. С. 3-30.

9. Довгалевський М. Поетика. Сад поетичний / Пер. з лат. В. Маслюка. Київ: Мистецтво, 1973. 436 с.

10. Дорошенко Д. Нарис історії України. Львів: Світ, 1991. 576 с.

11. Енциклопедія історії України: У 10 т. / Гол. редкол. В. Смолій. Київ: Наук. думка, 2005. Т. 3: Е - Й. 672 с.

12. Житецкий П. Мысли о народных малорусских думах. Киев: Тип. Г.Т. Корчак-Новицкого, 1893. IV; 250 с.

13. ІваньоІ. «Поетика» Митрофана Довгалевського // Довгалевський М. Поетика. Сад поетичний / Пер. з лат. В. Маслюка. Київ: Мистецтво, 1973. С. 5-23.

14. Интерлюдии Митрофана Довгалевского XVIII века // Киевская старина. 1897. Т. 58. Сентябрь. Приложения. С. 89-96; Т. 59. Октябрь. Приложения. С. 97-112; Т. 60. Ноябрь. Приложения. С. 113-117.

15. Історія міст і сіл Української РСР: У 26 т. Сумська область / Гол. ред І. Макухін. Київ: Голов. ред. УРЕ АН УРСР, 1973. 696 с.

16. История Русов или Малой России: Сочинение Георгия Кониского, архиепископа Белорусского. Москва: В Университетской типографии, 1846. IV; VI; 263; 46 с.

17. Історія української літератури: У 2 т. Київ: Вид-во АН УРСР, 1954. Т. 1. Дожовтнева література. 732 с.

18. Источники малороссийской истории, собранные Д.Н. Бантыш-Каменским и изданные О. Бодянским. Москва: В университетской типографии, 1859. Ч. 2. 1691 -1722. 341 с.

19. Києво-Могилянська академія в іменах. XVII-XVIII ст.: Енциклопедичне видання. Київ: Вид. дім «КМ Академія», 2001. 736 с.

20. Кієвскій Сунопсис или Краткоє собраніє от различных летописцев о началі Славе - нороссійскаго народа и первоначальных князех Богоспасаємаго града Кієва. 2-є изд. Киев: Типография Киево-печерской Лавры, 1823. [8]; 166; 105 с.

21. Крупницький Б. Гетьман Пилип Орлик (1672-1742), його життя і доля. Мюнхен: Дніпрова хвиля, 1956. 79 с.

22. Литвин М., Науменко К. Історія ЗУНР. Львів: Інститут українознавства НАН України, вид. фірма «ОЛІР», 1995. 368 с.

23. Нариси з історії та культури євреїв України / упоряд. та ред. Л. Фінберг, В. Любченко. Київ: Дух і літера, 2005. 440 с.

24. Оглоблин О. Гетьман Іван Мазепа та його доба. Ню Йорк; Париж; Торонто: Вид. Організації оборони чотирьох свобід України, Ліґи визволення України, 1960. 410 с.

25. Олійник В. Міфи і правда про «мідного Богдана» // Дзеркало тижня. 2013. 19 липня. №27.

26. Освобождение (1940) документальный фильм. Классика советского кино (официальный канал).

27. Очерк истории еврейского народа / Под ред. Ш. Эттингера. Иерусалим: Библиотека Алия, 1990. 896 с.

28. Петров Н. Очерки из истории украинской литературы XVIII века. Киевская искусственная литература XVIII века, преимущественно драматическая. Киев: Тип. Г.Т. Корчак-Новицкого, 1880. 151 с.

29. Путин: «Границы России нигде не заканчиваются».

30. Радянська енциклопедія історії України: У 4 т. Київ: Гол. ред. УРЕ, 1971. Т. 3. Летичів- Розкопки. 576 с.

31. Резанов В. Драма українська. 1. Старовинний театр український. Київ: З друк. Укр. акад. наук, 1927. Вип. 3. Шкільні дійства великоднього циклу. Додатки. 394 с.

32. Резанов В. Драма українська. 1. Старовинний театр український. Київ: З друк. Укр. акад. наук, 1927. Вип. 4. Шкільні дійства різдвяного циклу. 206 с.

33. Скальковский А. История Новой-Сечи, или Последнего Коша Запорожского. Одесса, 1841. 461 с.

34. Словник української мови. Київ: Наук. думка, 1973. Т. 4. І - М. 840 с.; 1978. Т. 9. C. 918 с.; 1980. Т. 11. Х-Ь. 700 с.

35. Сулима М. Українська драматургія XVII-XVIII ст. Київ: ПЦ «Фоліант»; ВД « Стилос», 2005. 368 с.

36. Тезисы о 300-летии воссоединения Украины с Россией (1654-1954 гг.). Москва: Госполитиздат, 1954. 32 с.

37. Українська література XVIII ст.: Поетичні твори. Драматичні твори. Прозові твори / Вст. ст., упор., прим. О. Мишанича. Київ: Наук. думка, 1983. 696 с.

38. Українські інтермедії XVII-XVIII ст. / Вст. ст. і відп. ред. М. Гудзія; підгот. тексту Л. Махновця. Київ: Вид-во АН УРСР, 1960. 240 с.

39. Франко І. Історія української літератури. Часть перша. Від початків українського письменства до Івана Котляревського // Франко І. Зібр. тв.: У 50 т. Київ: Наук. думка, 1983. Т. 40. С. 5-370.

40. Франко І. Нарис історії українсько-руської літератури. Львів: Накл. Українсько-руської вид. спілки, 1910. V; 444 c.

41. Франко І. Русько-український театр: Історичні обриси // Франко І. Зібр. тв.: У 50 т. Київ: Наук. думка, 1981. Т. 29. С. 293-336.

42. Хрестоматія давньої української літератури (до кінця XVIII ст.) / Упор. О. І. Білецький. 3-є вид. Київ: Рад. школа, 1967. 784 с.

43. Шевченко Т. Повне зібр. тв.: У 12 т. Київ: Наук. думка, 2001-2014.

44. Шестопал М. Євреї на Україні: Істор. довідка. Київ: Оріяни, 1998. 112 с.

45. Яворницький Д. Історія запорозьких козаків: У 3 т. Київ: Наук. думка, 1993. Т. 3. 560 с.

46. Cross F.L., Livingstone E.A. Encyklopedia Kosciola / Tlum. z angiel. 3-ie wyd. Warszawa: Vocatio, 2003. T. 2: L-Z. 1279 s.

47. Lechicka J. Rola dziejowa Stanislawa Leszczynskiego oraz wybor z jego pism. Torun: Nakl. Towarzystwa Naukowego, 1951. 208 s.

48. Lewin P Ukrainian Drama and Theater in the Seventeenth and Eighteenth Centurie. Edmonton; Totonto: CIUS, 2008. XXXIV; 218 p.

49. Staszewski J. August III Sas. 2-ie wyd. Wroclaw; Warszawa; Krakow; Gdansk; Lodz: Ossolineum, 2010. 336 p.

50. Truchim S. Konfederacja dzikowska. Poznan: Drukarnia Poznanska, 1921. 148 s.

51. [Vajiravudh]. The War of the Polish Succession. London: T. Fisher Unwin, 1901. 73 p.



References

1. Andrusiak, M. (1933) Zviazky Mazepy z Stanyslavom Leshchynskym i Karlom XII. Zapysky Naukovoho tovarystva imeny Shevchenka, 152, 35-61.

2. Antonovich, V. (1995) Issledovanie o gajdamachestve. In Antonovych,V. Moia spovid: Vybrani istorychni tapublitsystychni tvory, pp. 372-456. Kyiv: Lybid.

3. Antonovych, V (1991) Pro kozatski chasy na Ukraini. Kyiv: Dnipro, 1991.

4. Arkhiv Kosha Novoi Zaporozkoi Sichi: Korpus dokumentiv 1734-1775. (1998) (Vol.1) Kyiv: Holovne arkhivne upravlinnia pry Kabineti ministriv Ukrainy; Tsentralnyi derzhavnyi istorychnyi arkhiv Ukrainy; NAN Ukrainy. Instytut ukrainskoi arkheohrafii ta dzhereloznavstva imeni M. Hrushevskoho.

5. Vozniak, M. (1955) Pochatky ukrainskoi komedii: 1619-1819. 2-e vyd. [New York]: Hoverlia. [in Ukrainian]

6. Holobutskyi, V. (1961) Zaporizka Sich v ostanni chasy svoho isnuvannia: 1734-1775. Kyiv: Vydavnytstvo AN URSR. [in Ukrainіan]

7. Hrytsai, M. & Mykytas, V. & Sholom, F. (1978) Davnia ukrainska literatura. Kyiv: Vyshcha shkola. [in Ukrainian]

8. Gudzii, M. (1960) Ukrainski intermedii XVII-XVIII st. In Ukrainski intermedii XVII-XVIIIst., pp. 3-30. Kyiv: Vydavnytstvo AN URSR. [in Ukrainian]

9. Dovhalevskyi, M. (1973) Poetyka. Sad poetychnyi (V. Masliuk, Trans.). Kyiv: Mystetstvo. [in Ukrainіan]

10. Doroshenko, D. (1991) Narys istorii Ukrainy. Lviv: Svit. [in Ukrainian]

11. Smolii, V. (Ed.) (2005) Entsyklopediia istorii Ukrainy (Vol. 1-10; Vol 3) Kyiv: Naukova dumka. [in Ukrainian]

12. Zhytetskyi, P. (1893) Mysli o narodnykh malorusskikh dumakh. Kiev: Tipografiya G. T. Korchak-Novitskogo. [in Russian]

13. Ivanio, I. (1973) “Poetyka” Mytrofana Dovhalevskoho. In Dovhalevskyi, M. Poetyka. Sad poetychnyi (V. P. Masliuk, Trans.), pp. 5-23. Kyiv: Mystetstvo.

14. Interliudii Mitrofana Dovgalevskogo XVIII vieka. (1897, September; October; November) Kievskaia starina, Vol. 58 (Prilozheniya), 89-96; Vol. 59 (Prilozheniya), 97-112; Vol. 60 (Prilozheniya), 113-117. [in Russian]

15. Makukhin, I. (Ed.) (1973) Istoriia mist i sil Ukrainskoi RSR (Vol.1-26). Sumska oblast. Kyiv: Holovna redaktsiya URE AN URSR. [in Ukrainian]

16. Istoriya Rusov ili Maloy Rossii: Sochinieniye Georgiya Koniskogo, arkhiyepiskopa Bielorusskogo. (1846) Moskva: V Unyversytetskoi tipografii.

17. Istoriyia ukrayinskoyi literatury (1954) (Vol. 1-2; Vol. 1). Kyiv: Vydavnytstvo AN URSR. [in Ukrainian]

18. Istochniki malorossiyskoy istorii, sobrannyie D. N. Bantysh-Kamienskim i izdannyie O. Bodianskim. (Part 2) (1859) Moskva: V universitetskoy tipografii.

19. Kyievo-Mohylianska akademiia v imenakh. XVII-XVIII st.: Entsyklopedychne vydannia (2001). Kyiv: Vydavnychyi dim “KM Akademiia”. [in Ukrainian]

20. Kievskiy Synopsis ili Kratkoie sobranie ot razlichnykh litopystsev o nachali Slavenorossiyskaho naroda ipervonachalnykh kniazekh Bohospasaiemaho hrada Kieva. (1823). Kiev: Tipografiya Kievopiecherskoy Lavry. [in Old Church Slavonic].

21. Krupnytskyi, B. (1956) Hetman Pylyp Orlyk (1672-1742), yoho zhyttia i dolia. Munchen: Dniprova khvylia. [in Ukrainian]

22. Lytvyn, M. & Naumenko, K. (1995) Istoriia ZUNR. Lviv: Instytut ukrainoznavstva NAN Ukrainy, vydavnycha firma “OLIR”. [in Ukrainian]

23. Finberh, L. & Liubchenko, V. (Eds.) (2005) Narysy z istorii ta kulturyyevreiv Ukrainy. Kyiv: Dukh i litera. [in Ukrainian]

24. Ohloblyn, O. (1960) Hetman Ivan Mazepa ta yoho doba. Niu York; Paryzh; Toronto: Vydannia Orhanizatsii oborony chotyrokh svobid Ukrainy, Ligy vyzvolennia Ukrainy. [in Ukrainian]

25. Oliinyk, V. (2013, July 19) Mify i pravda pro “midnoho Bohdana”. Dzerkalo tyzhnia.

26. Osvobozhdenie (1940) dokumentalnyj film. Klassika sovetskogo kino (oficzialnyj kanal).

27. Ettinger, Sh. (Ed.) (1990) Ocherk istorii evrejskogo naroda Ierusalim: Biblioteka Aliya. [in Russian]

28. Petrov, N. Ocherki iz istorii ukrainskoj literatury XVIII veka. Kievskaya iskusstvennaya literatura XVIII veka, preimushhestvenno dramaticheskaya. (1880) Kiev: Tipografiya G. T. Korchak-Novickogo. [in Russian]

29. Putin: “Granitsy Rossii nigdie ne zakanchivayutsia” (2016, November 24).

30. Radianska entsyklopediia istorii Ukrainy (1971) (Vol. 1-4; Vol. 3). Kyiv: Holovna redaktsiya URE. [in Ukrainian]

31. Riezanov, V. (1927) Drama ukrainska. 1. Starovynnyi teatr ukrainskyi. Issue 3. Shkilni diistva velykodnoho tsyklu. Dodatky. Kyiv: Z drukarni Ukrainskoi akademii nauk. [in Ukraiman]

32. Riezanov, V. (1927) Drama ukrainska. 1. Starovynnyi teatr ukrainskyi. Issue 4. Shkilni diistva rizdvianoho tsyklu. Kyiv: Z drukarni Ukrainskoi akademii nauk.

33. Skal'kovskij A. (1841) Istoriya Novoj-Sechi, ili Poslednego Kosha Zaporozhskogo. Odessa. [in Russian]

34. Slovnyk ukrainskoi movy (1970-1980) (Vol. 1-11; Vol. 4, 9, 11). Kyiv: Naukova dumka. [in Ukrainian]

35. Sulyma, M. (2005) Ukrainska dramaturhiia XVII-XVIII st. Kyiv: PTs “Foliant”; VD “Stylos”, [in Ukrainian]

36. Tezisy o 300-letii vossoedineniya Ukrainy s Rossiej (1654-1954 gg.). (1954) Moskva: Gospolitizdat. [in Russian]

37. Myshanych, O. (Ed.) (1983) Ukrainska literatura XVIII st.: Poetychni tvory. Dramatychni tvory. Prozovi tvory. Kyiv: Naukova dumka. [in Ukrainian]

38. Hudzii, M. & Makhnovets, L. (Eds.) (1960) Ukrainski intermedii XVII-XVIII st. Kyiv: Vydavnytstvo AN URSR. [in Ukrainian]

39. Franko, I. (1983) Istoriia ukrainskoi literatury. Chast persha. Vid pochatkiv ukrainskoho pysmenstva do Ivana Kotliarevskoho. In Franko, I. Zibrannia tvoriv (Vol.1-50; Vol. 40), pp. 5-370. Kyiv: Naukova dumka. [in Ukrainian]

40. Franko, I. (1910) Narys istorii ukrainsko-ruskoi literatury. Lviv: Nakladom Ukrainsko-ruskoi vydavnychoi spilky. [in Ukrainian]

41. Franko, I. (1981) Rusko-ukrainskyi teatr: Istorychni obrysy. In Franko, I. Zibrannia tvoriv (Vol.1-50; Vol. 29), pp. 293-336. Kyiv: Naukova dumka.

42. Biletskyi, O. (Ed.) (1967) Khrestomatiia davnoi ukrainskoi literatury (do kintsia XVIII st.) Kyiv: Radianska shkola. [in Ukrainian]

43. Shevchenko, T. (2001-2014) Povne zibrannia tvoriv (Vol. 1-12). Kyiv: Naukova dumka. [in Ukrainian]

44. Shestopal, M. (1998) Yevrei na Ukraini: Istorychna dovidka. Kyiv: Oriiany

45. Iavornytskyi, D. (1993) Istoriia zaporozkykh kozakiv (Vol. 1-3; Vol. 3). Kyiv: Naukova dumka. [in Russian]

46. Cross, F.L. & Livingstone, E.A. (2003) Encyklopedia Kosciola / Tlum. z angiel. (Vol. 1-2; Vol. 2) 3-ie wyd. Warszawa: Vocatio. [in Polish]

47. Lechicka, J. (1951) Rola dziejowa Stanislawa Leszczynskiego oraz wybor z jego pism.Torun: Nakl. Towarzystwa Naukowego. [in Polish]

48. Lewin, P. (2008) Ukrainian Drama and Theater in the Seventeenth and Eighteenth Centuries. Edmonton; Totonto: CIUS.

49. Staszewski, J. (2010) AugustIIISas. 2-ie wyd. Wroclaw; Warszawa; Krakow; Gdansk; Lodz: Ossolineum. [in Polish]

50. Truchim, S. (1921) Konfederacja dzikowska. Poznan: Drukarnia Poznanska.

51. [Vajiravudh]. (1901) The War of the Polish Succession. London: T. Fisher Unwin.

Размещено на allbest.ru

...