Опис некрополя в “Чорній раді”: питання про джерела

Размещено на http://www.allbest.ru/

Стаття з теми:

Опис некрополя в “Чорній раді”: питання про джерела

Михайло Назаренко

У російській версії “Чорної ради” П. Куліш твердив, що наведені в романі епітафії з надгробків Успенського собору Києво-Печерської лаври він узяв із книжки Атанасія Кальнофойського “Тератургіма” (1638) і сам їх переклав. Однак порівняння текстів показує, що переклади взяті з праць Михайла Максимовича та Євгенія Болховітінова. Так само Куліш не посилається на працю Максимовича, використану в київських епізодах роману. Цей факт треба розглядати в контексті системи покликань, яку письменник вибудовує в “Чорній раді”: між історичним романістом і зображеною епохою не повинно бути посередників.

Ключові слова: Пантелеймон Куліш, “Чорна рада”, Михайло Максимович, Атанасій Кальнофойський, “Тератургіма”, примітки в історичному романі.

Mykhailo Nazarenko. Description of Necropolis in “The Commoners' Council”: Issue of Sources

Both in the magazine publication of 1846 (“Kyivan Pilgrims of the 17th Century”) and in the Russian 1857 version of “The Commoners' Council” Panteleimon Kulish claimed that the epitaphs from the Assumption Cathedral of the Kyiv-Pechersk Lavra were taken from Afanasii Kalnofoyskyi's “Teraturgema” (1638) and translated into Russian. However, the comparison of the texts shows that the translations were actually taken from Mykhailo Maksymovych's paper “On Tombstones in Pechersk Monastery” (1840). Other quotations with references to the “Teraturgema” were borrowed from the work of metropolitan bishop Yevhenii (Bolkhovitinov) “Description of Kyiv Perchersk Lavra” (1826).

The Kyivan episodes of “The Commoners' Council” were mainly based on two Maksymovych's papers from “Kiievlianin” (“The Kyivan”) almanac (1840), the aforementioned one and “Overview of Old Kyiv”. Kulish did not mention any of these sources in the novel's footnotes. This fact should be considered in the context of the system of references that the writer built in “The Commoners' Council”. Unlike many authors who worked in Walter Scott tradition, Kulish didn't use footnotes in “The Commoners' Council” in order to acknowledge and justify certain anachronisms and time distortions. The writer referred to the testimonies of the witnesses of historical events, even after he had received an information from the people of the 19th century (Shevchenko, for instance), to the folkloric texts, and his own observations. The works of historians were important for him as far as they offered published collections of the authentic documents, but not as the sources of concepts. No intermediaries could stand between the historian novelist and the depicted age.

Keywords: Panteleimon Kulish, “The Commoners' Council”, Mykhailo Maksymovych, Afanasii ^lnoto^l^i, “Teraturgema”, notes in historical novel.

Автор “Чорної ради” спирався на фальсифікати, такі як думи із “Запорожской старины” Ізмаїла Срезневського, звісно, не припускаючи їх (не)автентичності. Апокрифічна “Смерть Хмельницького” була настільки важливою для Куліша, що він зробив цитату з думи епіграфом до першого розділу [10, № 3, 332], провів лейтмотивом через увесь твір і завершив нею ранню редакцію роману [21, 59]. Часом романтичні псевдофольклорні та псевдоісторичні тексти здобували більшу популярність, аніж справжні пам'ятки, достатньо згадати “Пісні Оссіана”. Причина зрозуміла: тексти-містифікації створено в ту ж епоху, коли й прочитано; фальсифікатори шукають у минулому те ж саме, що й їхні читачі, а не знайшовши, заповнюють прогалини відповідно до смаків доби. Так, у Гоголевому сприйнятті автентичні джерела на цьому тлі програвали (див. його лист до Срезневського від 6 березня 1834 р. [2]). Куліш не був настільки радикальним, але очевидно, що апокрифи Срезневського (“харьковского Макферсона”, як він писав пізніше [12, 123]) були для нього не менш важливими, ніж літописи Самовидця й Грабянки.

Куліш використовував не ті джерела, на які посилався. У цій статті розглядатимуться наочні приклади цього (цитування вторинних джерел із покликанням на первинні).

У російській версії “Чорної ради” як у журнальній публікації фрагмента “Киевские богомольцы в XVII столетии”, так і в книжковому виданні роману Куліш неодноразово посилався на польсько-мовну працю ченця Києво-Печерської лаври Атанасія Кальнофойського “Тератургіма” (1638), яка містить, зокрема, опис надгробків Успенського собору.

У фрагменті, що відповідає шостому розділу останньої редакції, Шрам (у ранній редакції - Шрамко) та його супутники оглядають Успенський собор, “прикладываясь к святым мощам и образам, любуясь изображениями князей, гетманов и вельмож, писанных во весь рост по задним стенам, и поклоняясь их надгробиям, к сожалению, теперь несуществующим: отчасти истреблены они пожаром в начале прошлого столетия, а отчасти уничтожены рукою невежества, которое для всякого рода памятников страшнее огня и железа <...>. Шрамко в этом отношении был счастливее нас” [6, № 2, 178-179; пор. 13, 69].

І далі Куліш наводить кілька епітафій, які впали в око Шрамкові:

“В одном месте он читал, что такой-то “Симеон Лыко, муж твердый в вере, испытанный в храбрости, почил по многих делах, достойных героя”; в другом знаменитый князь как бы из гроба говорил ему: “Многою сиял я знатностию, властию и доблестию, а когда взят с позорища сей жизни, то с убогим Иром сравнялся и за свои широкие владения седмь ступеней земли получил; не дивуйся таковой отмене, читателю: и тебе то ж достанется; узнаешь на себе, что не равны раждаемся, равны умираем!”[;] далее пышный вельможа умолял читателя - проходя мимо, “молвить о нем благое слово: Боже, милостив буди к душе раба твоего.” [6, № 2, 179; пор. 13, 69].

До цих рядків автор робить примітку:

“Несколько надписей, бывших на надгробиях в Великой церкви Печерской сохранил для нас (в польском переводе) Кальнофойский в своей Тератургиме.<...> При многих надписях находились еще стихи, сочиненные в честь покойнику. К сожалению, они также переведены Кальнофойским на польский язык” [6, № 2, 179-180; пор. 13, 69-70].

(Текст трьох епітафій XII - XV ст., що належить до цієї ж примітки, наведемо згодом).

Отже, тексти написів, що не збереглися до XIX ст., переклав й опублікував Атанасій Кальнофойський, і його праця - джерело відомостей для Куліша. Справді, у “Тератургімі” в розділі “Nadgrobki fundatorom <...>” [23, 27-49] неважко знайти перекладені Кулішем тексти. Утім постає питання: а чи Куліш їх переклав?

1840 р. в першій книжці альманаху “Киевлянин” М. Максимович надрукував статтю “О надгробиях в Печерском монастыре” [18], де окремо описав ті з надгробків, що збереглися до його часу, й окремо ті, про які було відомо лише з письмових джерел:

“Но хотя преждебывшие надгробные памятники и погибли от разрушительного пламени, однако память об них не утратилась для потомства. Афанасий Кальнофойский, монах Печерской Лавры, описывая чудеса святой обители сей в книге своей Тератургиме [Книга сия написана на Польском языке и напечатана в Печерской Типографии готическими буквами, 1638 г в 4 д. - Афанасий Кальнофойский посвятил сие сочинение Князю Илии Четвертенскому. - Прим. М. Максимовича], поместил в ней (в Польском переводе) большую часть надгробных надписей, которые тогда находились в Печерской церкви.

Эти надписи для нас драгоценны: они дают нам сведение и внушают собою благородное воспоминание о тех сынах и целых родах Западной Руси, которые некогда были ревнителями нашего древнего Православия. Потому читатели конечно с любопытством прочтут здесь ряд надписей, извлеченный мною из Тератургимы [Переводя буквально сии надписи, я опустил похвальные вирши (стихи), при многих из них находящиеся, большей частью переведенные Кальнофойским на языке польском. Сии похвалы для нас любопытны, но более, как памятники вкуса того времени <...>. - Прим. М. Максимовича.] и дополненный из других источников краткими известиями о лицах, которые погребены были в Печерском монастыре в прежнее время” [18, 142, 161].

Перша книжка “Киевлянина”, безумовно, була відома Кулішу, хоча б із тієї причини, що в ній були надруковані його “Малороссийские рассказы” [8]. Саме стаття Максимовича, а не праця Кальнофойського, була джерелом для “некропольного” епізоду “Чорної ради”. Про це свідчать навіть не подібності, а збіги між перекладами польських текстів, що їх надали Максимович і Куліш, так само, як і однакові відмінності від “Тератургіми”. Коса риска при цитуванні позначає поділ на рядки1.

Кальнофойський: “1621. Roku / SIMEON LYKO, MAZ w WIERZE STALY, / w M^stwie dobrze doznany, po wielu Rycerskiego / Czlowieka godnych sprawach zasnql w Panu, / y tu odpoczywa” (далі йде віршована частина епітафії) [23, 43].

Максимович: “1621 року, Симеон Лыко,муж твердый в Вере, испытанный в храбрости, по многих справах достойных героя, в Бозе почи и зде возлежит” [18, 156].

Куліш:“Симеон Лыко, муж твердый в вере, испытанный в храбрости, почил по многих делах, достойных героя”.

В обох випадках “Rycerskiego Cztowieka” передано як “героя”.

Кальнофойський: “X: THEODOR IWANOWICZ IAROSLAWICZ. / Po klopotach swieckich tu odpoczywa. / Szyrokie Panstwa, / THEODOR IAROSLAWICZ IWANOWICZ / Odziedziczywszy, wielu celowalem / URODZENIEM, / MOZNOSCIA, / GODNOSCIA: / Gdym zas z stanowiCka zycia wzi^ty tego, z Duli-/chyskim, a tym ubozuchnym porownalem si§ Irusem: / a za PanCtwo stop siedm otrzymalem ziemie: Tey od-/mienie Czytelniku nie dziwuy si§: Toz y tobie / dostanie si§. / Doswiadczysz sam, ze nierowni rodzimy si§, / rowni umieramy” [23, 39-40].

Максимович:“Кн. Феодор ИоанновичьЯрославичь, по трудех мирских зде опочивает. / Широкии Панства Феодор Ярославичь Ивановичь отдедичивший, многою сиял я знатностию, властию и доблестию: а кгды взят есмь с позорища сея жизни, с убогим Иром поравнялся; и за Панства седмь ступней земли получил. Той одмене не дивуйся, Читачу: и тебе тож достанется! Досведчишь сам, же не равны рождаемся, равны умираем” [18, 150].

Куліш:“Многою сиял я знатностию, властию и доблестию, а когда взят с позорища сей жизни, то с убогим Иром сравнялся и за свои широкие владения седмь ступеней земли получил; не дивуйся таковой отмене, читателю: и тебе то ж достанется; узнаешь на себе, что не равны раждаемся, равны умираем!”.

І в Максимовича, і в Куліша зникла згадка про, вочевидь, незрозумілого “дуліхійця” (убогий Ір - персонаж “Одіссеї”; дуліхієць - уродженець згаданого в Гомера острова Дуліхій, що до нього, утім, Ір не мав стосунку). “Z stanowiska zycia tego” в обох випадках передано як “с позорища сей жизни”.

Кальнофойський:“BAZILI ANDREIOWICZ POLUBENSKI / Chrzesciansko Zmarszy tu polozony. / STAROSTA MSCISLAWSKI, / Grodenski Marszalek / BAZILI ANDREIOWICZ POLUBENSKI / Zmarszy, w Cerkwi Nasw: Panny / Pieczarskiey pogrzeb obral sobie. / TEMU / IDAC MIMO, DOBRE / RZEKNI / SLOWO / CZYTELNIKU: / Milosiernego, Sprawiedliwego Slugi swego, BAZILEGO POLU-/BENSKIEGO Duszy BOZE bqdz milosciwy” [23, 32].

Максимович:“Староста Мстиславский, Маршалок Гроденский, Василий Андреевичь Полубенский, христиански умерши, в церкви Пресвятои Богородицы Печерскои обрете себе погребение. О нем, Читачу, мимо грядый, благое слово молви: Боже, милостив буди к душе раба Твоего милосердаго и справедливаго Василия Полубенскаго” [18, 152].

Куліш:“<...> молвить о нем благое слово: Боже, милостив буди к душе раба твоего...”.

“Dobre stowo” в обох випадках передано як “благое слово”.

Ще разючішими є збіги перекладів згаданих вище епітафій XII - XV ст., що їх Куліш наводить у примітці, стверджуючи: “Примечательнейшие из них [надгробных надписей] я здесь перевожу на тогдашний русский язык” [6, № 2, 179; пор. 13, 69-70].

Кальнофойський:“HLIBA WSESLAVICZA, XI^Z^CIA KIIOW-/skiego Malzonka, Corka Xiqz^cia Iaro-/polka Iziaslawicza, po M^zu swym weczier-/dziesci lat zmiraiqc, w iedno z tym si§/ w glowach S. Theodozego kla-/dzie. Roku, 6666. Ianu: d. 3. / noctis hora 2” [23, 28].

Максимович:“<...>Анастасия Ярополковна, скончавшаяся на 84 году своей жизни [О сей Княгине в Воскрес[енской] Лет[описи] сказано: “Положена бысть въ Печерском монастыре у св. ©еодосія въ головахъ; имЪяшеть бо великую любовь къ св. Богородици и къ отцю ©еодосью, и со Княземъ своимъ ревнующе отцю своему Ярополку: Ярополкъ бо всю жизнь дая (Богородица) Небольскую волость и Деревскую и Лучьскую и около Кіева; а ГлЪбъ вда въ животЪ своемъ съ Княгинею 600 гривенъ сребра; а по животЪ его Княгиня дась 100 гривенъ сребра а 50 золота, а по животЪ своемъ села и съ челядью и со всемъ”. - Прим. М. Максимовича]. Надгробие сей Княгини оставалось еще в 17-м веке с следующею надписью:

ГлЪба Всеславича Князя Кіевскаго супруга, дщерь Князя Ярополка Изяславича, послЪ супруга своего въ четыредесятъ лЪтъ скончася, и купно съ нимъ во главахъ Преподобнаго ©еодосія положенна, лЪта 6666 (1158)Іануар. д. 3. нощи часа 1 [sic!]” [18, 143, 162].

Куліш:“ГлЪба Всеславича князя Кіевскаго супруга, дщерь князя Ярополка Изяславича, послЪ супруга своего въ четыредесятъ лЪтъ скончася и купно съ нимъ во главахъ Преподобнаго ©еодосія положенна, лЪта 6666 (1158) Іануар. д. 3, нощи часа 1 [sic!]”. (Об этой княгине в Воскресенской Летописи сказано: “имЪяшеть бо великую любовь къ св. Богородици и къ отцю ©еодосью”)”.

Куліш, слідом за Максимовичем, помилково вказує годину княгининої смерті.

Кальнофойський:“Na smiertelny powolana Tribunal, / EWPRAXIA ZAKONNICA WSEWOLODA / Xiqz^cia corka, gdzie duszq si§ stawiwszy, R. 6617. / Iulij d. 9. tu cialo polozyla. / CZASU SWEGO RODZ^ SI^ RZECZY, / czasu rostq, ginq czasu swego, co nogom naszym po-/deslano, czym nas przyodziano, odmienia si§. / POYZRZY MI / GOSCIU NA TEN GROB, / W KTORYM POBOZNA ZAKONNICA / EWPRAXIA WSEWOLODA XIAZECIA KIIOW[-]/SKIEGO CORKA ZMARSZY IEST POLOZONA, / A OBACZYSZ, IAK / DO IEDNEGO NAS ODMIANANIEROWNIE / SPUSZCZA MIEYSCA, / IAK / NIEMASZ NIC POD SLONCEM, A SNADZ / Y TO SAMO, STATECZNEGO: / IAK / WSZYSTKO W TO Z CZEGO BYLO PRZECHODZI” [23, 41-42].

Максимович: “Воззванная на судъ смертный Евпраксія,Инокиня, дщерь Князя Всеволода, идЪже душею ставися, тамо въ лЪто 6617 (1109)Іюля д. 9. тЪло сложи” [18, 143].

Куліш:“Воззванная на судъ смертный Евпраксія инокиня, дщерь князя Всеволода, идЪже душею ставися, тамо въ лЪто 6617 (1109) іюля д. 9 тЪло сложи”.

Кальнофойський:“W Roku 6979. zmarlemu Chrzesciansko / SIMEONOWI ALEXANDROWICZOWI / Olelkowiczowi, Dziedzicznemu Panu / Ziemie Kiiowskiey, Xiqz^ciu Sluckiemu, / Restauratorowi Swi^tey Cerkwie Pie-/czarskiey, ktorq renowowal przy / Krolu Kazimierzu, a przy W. O. / Archimandrycie Janie, / R. 6978. Grudnia 3” [23, 28].

Максимович:“Въ лето 6979 Христіански скончавшуся Князю Симеону Александровичу Олельковичу, Дедичному Господину Земли Кіевскои, Князю Слуцкому, возстановителю святой церкви Печерскои, юже обнови при Королі Казиміре и при В[елебномъ] О[тце] Архимандрите Іоанне, лета 6978 (1470),Грудня 3” [18, 148].

Куліш:“Въ лето 6979 (1471) христіански скончавшуся князю Симеону Александровичу Олельковичу, дедичному (наследственному) господину земли Кіевской, князю Слуцкому, возстановителю святой церкви Печерской, юже обнови при короле Казиміре и при в. о. архимандрите Іоанне, лета 6978, грудня 3”.

У цій же примітці Куліш твердить:

“Кроме Олельковичей, здесь были погребены князья Ольгердовичи - Владимир и Лев, Скиргайло, Черторыйские, Вишневецкие, Корецкие, Сангушки, Полубенские и другие” [6, № 2, 179-180; пор. 13, 70].

Цей парафраз із Максимовича містить принаймні дві помилки. Лев Скиргайло Ольгердович - це одна людина, ім'я якої Максимович пише через дефіс - “Лев- Скиргайло” [18, 145] (Куліш - через кому в обох версіях, 1846 і 1857 рр.). “От других сыновей Ольгердовых произошли многие знаменитые роды Русских Князей, как то: Князья Черторыйские, Вишневецкие, Корецкие, Сангушки, Полубенские, - веде далі Максимович. - Многие члены сих Княжеских родов находили себе в Печерском монастыре вожделенный приют успокоения от бурь житейских, которыми сильно волновалась тогда Западная Русь” [18, 145-146]. Максимович, на відміну від Куліша, не твердить, що представники всіх цих родів знайшли останній спочинок у лаврі - і справді, Кальнофойський в описі некрополя не згадує Черторийських.

Надгробки навели Шрамка на печальні роздуми, “и он, подобно внуку Ольгерда, сказал вздохнувши: - Сколько-то гробов! а все эти люди жили на сем свете, а все отошли к Богу! Скоро и мы пойдем туда, где отцы и братия наши” [6, № 2, 180; пор. 13, 70]. У примітці Куліш цитує складений 1446 р. заповіт князя Андрія Володимировича, онука Ольгердова: “<...> колико-то гробов, а всии тии жили на сем свете, а пошли вси к Богу, и помыслих есмь по мале, и нам тамо поити, где отцы и братцы и братия наша, и пр.” [6, № 2, 180; пор. 13, 70]. Цю ж цитату, тільки повніше, наводить Максимович [18, 163]; Куліш чомусь додав до неї “и братцы”. Автор “Чорної ради” теоретично міг читати публікацію заповіту в часопису “Московский телеграф” за 1832 р. [3], але там надруковано “братии” [3, 563], а в Максимовича й Куліша - “братия” (у публікації заповіту 1846 р. - “братиа” [1,59]). Максимович повідомляє більше відомостей про заповіт, ніж публікація “Московского телеграфа”, і його текст від неї, вочевидь, не залежить, натомість Куліш радше за все й тут наводить уривок із документа за “Киевлянином”.

В українській “Чорній раді” Куліш прибрав примітку про заповіт (як і більшість приміток узагалі), проте одразу після слів Шрама “Скоро й ми пійдем, де батьки і діди наші” додав іншу цитату, якої немає в російському тексті: “Да погадавши так, виняв із-за пазухи щирозлотий обушок, що одбив колись на войні у лядського пана чи в недоляшка, да й повісив на ризі в Богоматері” [15, 101-102]. “Ідеальний читач” роману (lettore modelloв сенсі У. Еко) має згадати варіант думи про Хвеську Ґанджу Андибера, опублікований 1854 р. в записі Куліша: “Оттогді ж то козак бідний летяга” став “щирозлотний обушок виймати, / став шинкарці молодій за цебер меду застановляти” [19, 379]. Приховане протиставлення козака, який жертвує золото Богородиці, і козака, який його пропиває, - звісно, працює на один з основних конфліктів роману, між “кармазинами” й низовцями.

Стаття Максимовича була не єдиним джерелом, звідки Куліш брав відомості щодо “Тератургіми”. Подаючи історико-топографічний нарис Києва, письменник також посилався на неї:

“Монах Киевопечерского монастыря Афанасий Кальнофойский, описывая в своей Тератургиме[Напечатанной в 1638 году в Киевопечерской типографии. - Прим. П. Куліша]тогдашний Киев и упоминая о многих древних церквах, в одном месте говорит, что от такой-то церкви “остались едва стены, а развалины покрыты землею”, в другом - что церковные здания лежат под буграми развалин и кажутся “погребенными навеки”, наконец, дошедши до конца Старокиевской возвышенности, бросает грустный взгляд на Киевоподол, называя его “жалостным”, и говорит, что он едва ли достоин имени Киева, “в котором, по словам его, некогда было церквей более 300 каменных, 100 деревянных, а ныне всех едва ли 13” [6, № 1, 65-66; пор. 13, 43].

У цьому випадку Куліш мав перед очима “Описание Киевопечерской Лавры...” (1826) митрополита Євгенія (Болховітінова), де наведено пояснення Кальнофойського до плану лаври й прилеглої частини Києва.

“43. Между западом и севером проходит дорога чрез угол Спаский, то есть мимо Великой Церкви Преображения Господня, которую Святый Владимир каменную создал: но едва стены оной ныне остались, а развалины землею покрыты. <...>

50. Церковь Св. Федора Тирона, коей только стены остались. <...>

Церковь Св. Симеона над самым Подолом: а прочие лежат под холмами кажется на веки погребенными.

От них воротами мимо Замка [,] на высокой горе воздвигнутого, вниз съезд до жалостного Киевоподола, который в нынешнем состоянии едва ли достоин имени Киева, в коем некогда было Церквей более 300 каменных, 100 деревянных: а ныне всех едва 13, говорит Кальнофойский” [4, 148-149; пор. 23, 24-25].

Фрагмент цих пояснень Кальнофойського навів у своєму перекладі й Максимович у статті “Обозрение Старого Киева” [17, 40-41], надрукованій у тій же книжці “Киевлянина”, що й нарис “О надгробиях в Печерском монастыре”. Проте тут немає № 43, процитованого Кулішем; “жалостный Киевоподол” названо “плачевным Киевом (Подолом)” (у Кальнофойського - “do optakanego Kiiowa”) тощо.

З “Описания.” Болховітінова походить іще одна Кулішева примітка:

“Монах Кальнофойский, в своей Тератургиме,пишет: “Этими воротами выходили на предместие, где лежит много калек, сирот, вдов, нищих, как и при Великой церкви Печерской, питающихся подаянием благочестивых людей” [6, № 2, 178].

У Болховітінова (№ 37) - майже дослівно те ж саме (“выход на предместие”) [4, 148; пор. 23, 23].

Утім Куліш не оминув нагоди скористатися й “Обозрением.” Максимовича: саме звідти запозичено опис шляху, яким Шрамко та його супутники рушили з Михайлівського монастиря до лаври: через Михайлівську стежку, повз Кучовський сад (куди зліталися відьми, як твердив у XVII ст. проповідник домініканського монастиря Петро Розваловський), потім через Введенську ниву та Євсейкову долину [6, № 1, 115]. Усі ці деталі наявні в Максимовича [17, 39-40] й безпосередньо передують розлогій цитаті з Кальнофойського [17, 40-41].

Імовірно, з Максимовичевого “Обозрения.” походить іще одна деталь: “Выслушав обедню, Шрамко и его спутники обошли всю Великую “небеси подобную” церковь Печерскую <.>” [6, № 2, 178; пор. 13, 69]. Максимович пише: “Святослав Ярославич в 1073 г. начал здесь построение Великой небеси подобной церкви Успения Пресвятой Богородицы <.>” [курсив

Максимовича] [17, 6]. Цей вислів неодноразово трапляється в “Синопсисі” Інокентія Гізеля [5, 65, 87, 88]. Куліш зазвичай указував цитовані джерела, але не в цьому випадку. В українській “Чорній раді”, де взагалі немає прямих посилань, він туманно згадав “літописі” (“Велика церква, що прописана в літописях “небесі подобною” <...>” [15, 99]).

Чи немає в “Чорній раді” інших прикладів того, як Куліш використовує матеріали сучасних йому авторів, не посилаючись на них? Добре відомий принаймні один: оповідь про прощання запорожців зі світом перед уходом у Межигірський монастир [6, № 1, 90-93; пор.: 13, 58-61]. В останній редакції російської “Чорної ради” Куліш увів у цей епізод фразу: “Так рассказывают о прощальниках малороссийские старожилы, современники последних годов существования Запорожской Сечи” [13, 61] (в українському тексті - “Так- то росказують старі люде про тих прощальників” [15, 86]). В “Украинских народных преданиях” Куліша (1847) аналогічний переказ позначено: “Слышал от Т. Г. Шевченка” [20, 43]. Шевченко, ясна річ, чув про цей звичай від “старих людей”, але ж Куліш - саме від нього! Отже, не йдеться про те, що Куліш узагалі не згадував своїх попередників; важливо те, чому саме в цьому тексті, саме в цьому жанрі він не покликався на їхні друковані чи усні повідомлення. До того ж кількість приміток із посиланнями на ті чи ті першоджерела у фрагментах “Чорної ради”, опублікованих в 1845 - 1846 рр., велика аж до надмірності. Тексти (в широкому сенсі слова), згадувані Кулішем, можна поділити на кілька груп:

Документи козацької епохи (зосібна й польські), причому письменник не завжди вказує, з яких саме джерел - архівних чи друкованих - їх запозичив (“Заключение комиссии с войском Запорожским под Кураковым” 1625 р. [10, № 3, 344], “Из письма кошового отамана Сирка к Крымскому Хану” [6, № 3, 310] та ін.). Утім, коли йдеться про невідомий раніше текст, Куліш зазначає, що саме він є першопублікатором (“<...>“Реестр старым гетманским клейнотам”, написанный в 1731 году и найденный мною в фамильном архиве А. И. Ханенка” [6, № 2, 199]). Недарма підзаголовок першої редакції “Чорної ради” акцентував на зверненні до рукописних джерел: “Із старосвітських рукописов, із древніх козацьких архивов повиймав, зложив і написанію предав П. Куліш” [22, 71].

Саме до цієї групи належать розглянуті вище вторинні джерела, що їх Куліш цитує як первинні.

Праці сучасних Кулішу дослідників (“История Малой России” Д. Бантиш- Каменского та “История Малороссии” М. Маркевича) фігурують лише як компендіуми автентичних документів, але не джерела концепцій. Перший друкований фрагмент роману навіть містив пряму полеміку з усталеним розумінням Хмельниччини:

“Удивляюсь, как наши историки, цитирующие в своих книгах так много источников, не вычитали из этих источников, что восстание Хмельницкого было не столько восстанием одного племени против другого, одной религии против другой, сколько восстанием низших сословий Речи Посполитой против панов. Эта мысль весьма ясно высказана во многих местах Малороссийских и Польских современных летописей; но они как будто с умыслом уклоняются от нее, заблаговременно приготовившись изображать героев дворянского происхождения” [10, № 3, 347-348].

Куліш не відкидає “мляві й короткі літописи” на користь “сліпуче хороших” дум, як це робив Гоголь у згаданому вище листі до Срезневського [2, 298-299], але протиставляє дві моделі історичного конфлікту. Єдині сучасні праці, що їх Куліш згадує як джерело нових для себе відомостей, присвячені не Україні й не Східній Європі взагалі, а південним слов'янам: це етнографічні записи Вуко Караджича (без точного посилання) і “Четыре месяца в Черногории” (1841) Єгора Ковалевського.

Літописи Самовидця, Величка, Грабянки, “История Русов”, “Аннали Польщі” Коховського, турецькі хроніки (за польським виданням) і навіть в одному випадку “Повість минулих літ”.

Фольклорні тексти, передовсім думи, цитовані й в основному тексті, й у примітках (серед них - мінімум три фальсифікати Срезневського), а також родинні перекази.

Артефакти минулого, важливість яких (поряд із рукописними матеріалами) Куліш обґрунтовує в спеціальній примітці: “Наша Украинская старина так мало оставила по себе следов, что мы должны дорожить всяким обломком, всяким лоскутком бумаги, носящим на себе отпечаток минувшего” [6, № 2, 198]. У примітках Куліш згадує могилу з Васильківського повіту, каганці, запорізькі чорнильниці (одну з них зберігає Ніколай Пісарєв, правитель канцелярії київського генерал-губернатора), портрети польської королеви Ядвіґи та молодих жінок “в наметках с подборидьями", замальовки українського одягу, зроблені Бопланом, звичаї щодо того, як п'ють із гостями горілку та як жінки зберігають посестринство навіть тоді, коли звичай козацького побратимства давно зник.

Усі ці групи посилань вибудовують образ автора роману як особи, не просто компетентної в питаннях української історії та етнографії, але, вочевидь, компетентнішої, ніж будь-хто з сучасників. Поряд із таким істориком-романістом, звісно, не було місця ані Болховітінову, ані Максимовичу (дарма що, багато років по тому, уже остаточно зіпсувавши стосунки з останнім, Куліш визнавав, який вплив на нього мали й збірник українських пісень у виданні Максимовича, й спільні читання романів Скотта [14, 242-244]).

Усе це зумовлює полемічний аспект приміток. Куліш полемізує не лише з безіменними “нашими істориками”, а й з експліцитним читачем, так само не названим. “Один приятель, перечитывая мою рукопись, усомнился <...>” [7, 92], “Мне возразил кто-то <...>” [7, 115], “Один добрый человек, мало изучавший воинские деяния, усомнился было <...>” [6, № 2, 206] - у відповідь на що автор “мог сослаться только на несколько <...> примеров, не подлежащих никакому сомнению” [6, № 2, 206].

О. Федорук слушно зазначив, що “[у] примітках автор прагнув не тільки прокоментувати текст для російськомовного читача, а й викликати довіру до того, як у романі зображено історичні події. <...> функція приміток тут, сказати б, подвійна: вона й раціональна - коментар до подій, артефактів, малозрозумілих для росіянина українських слів тощо, вона й ірраціональна - засіб творення українського силового поля, в якому обертається російський текст” [21, 57; див. також: 24, 124-125].

На відміну від багатьох авторів, котрі працювали у вальтерскоттівській традиції (або в жанрі байронічної поеми), Куліш використовував у “Чорній раді” примітки не для того, аби визнати й виправдати певні анахронізми й часові зсуви. Виправдання йому не потрібні: він - збирач цілком достовірних відомостей, який спілкується з останніми носіями традиції. “В Кумейках один старик, рассказывая мне <...>” [6, № 1, 70; також № 1, 108]; “В Звенигородке один старик, рассказывая мне о запорожцах <...>” [6, № 3, 299] (ця ж інтонація перейде в “Записки о Южной Руси”). Навіть в основному тексті роману зустрічаємо: “Не раз случалось мне встретить седого деда, который <...>” [6, № 1, 95] (прикметно, що це речення з деякими змінами збереглося й у російському, і в українському книжкових виданнях [13, 62; 15, 87]).

Ми недарма згадали байронічну поему: в українському романтизмі найближче до “Чорної ради” в плані (відсутності) посилань на використані джерела стоять Шевченкові “Гайдамаки”. У післямові-“передмові” до поеми автор твердив, що “надрюкованого і критикованого нічого не читав, бо, здається, і нема нічого” (для Куліша, як ми зазначали, теж у певному сенсі “надрюкованого нема нічого”, тобто в сучасній вітчизняній історіографії нема нічого оригінального й достовірного, окрім видання першоджерел). Шевченко в “Приписах” посилався й на друковані праці, проте, очевидно, указівка “Од старих людей” була для поета та його читачів авторитетнішою. Речення ж “В Умані Ґонта убив дітей своїх <...>” (примітка 21) засвідчувало незаперечність “факту”, але зі зрозумілих причин не містило посилання на його джерело - роман Міхала Чайковського “Wernyhora”.

Шевченко зауважив у післямові: “Ґонта і Залізняк, отамани того кровавого діла, може, виведені в мене не так, як вони були; за це не ручаюсь”. Натомість “ідеальний читач” “Чорної ради” (так само, як її автор!) не повинен навіть припустити, що історичні діячі 1663 р. в романі не такі, “як вони були”. Але, зрештою, і “Гайдамаки” завершуються словами: “Коли старі люди брешуть, то й я з ними”, й значно “науковіша” “Чорна рада” в останній примітці до російського видання 1857 р. містить твердження: “Кстати замечу, что многое в этом сочинении написано целиком со слов народа <...>” [13, 230].

Між історичним романістом і зображуваною епохою не повинно бути посередників (крім народу). Можливо, Куліш і тримав у руках “Тератургіму” Кальнофойського, проте всі цитати точно наводив не за нею. Першоджерела (хай і такі, що ними письменник не користався) робили непотрібними вторинні джерела (хай навіть романіст працював саме з ними).

Література

чорний рада куліш примітка

1. [Максимович М. А.] О надгробиях в Печерском монастыре // Киевлянин. -- Книга первая, на 1840 год. Издал Михаил Максимович. -- Киев, 1840. -- С. 131--165. Авторство статті вказано у змісті альманаху.

2. Народные южнорусские песни / Издание Амвросия Метлинского. -- Киев, 1854. -- ХХ+472+VI с.

3. Украинские народные предания. Собрал П. Кулеш. -- Москва, 1847. -- Кн. 1. -- 92 с.

4. Федорук О.Епіграфи в Кулішевому романі “Чорна рада” (текстологічний аспект) // Слово і Час. -- 2018. - № 9. - С. 56-64.

5. Федорук О. Роман Куліша Чорна рада: хроніка1663 року. У пошуку назви // Spheres of Culture. -- Lublin, 2015. - Volume XI. - C. 69-74.

6. [Kalnofoysky A.]Тєратоирупца lubo cuda, ktore byly tak w samym swietocudotwornym monastyru pieczarskim kiiowskim, jako y w obudwu swi^tych pieczarach, w ktorych po woli Bozey blogoslawieni Oycowie Pieczarscy pozywszy, y ci^zar cial swoich zlozyli: wiernie y pilnie teraz pirwszy raz zebrane i swiatu podane przez oyca Athanasiusza Kalnofoyskiego, zakonnika tegoz S. Monastyra Pieczarskiego. - Z drukarni kiiowopieczarskiey, roku P 1638. - [34+]322 s.

7. Siedina G. A Russian and Ukrainian Historical Novel: Pantelejmon Kulis's CornaRada// Studi Slavistici. - 2006. - Vol. III. - P 115-141.

Размещено на Allbest.ru