Образ внутрішнього світу автора (на матеріалі щоденника "Думи мої..." Остапа Вишні)

Размещено на http://www.allbest.ru/

Образ внутрішнього світу автора (на матеріалі щоденника "Думи мої..." Остапа Вишні)

Анастасія Максименко

Науковий керівник - кандидат філологічних наук, доцент Цепа О. В.

Тривалий дослідницький інтерес фахівців до постаті Остапа Вишні забезпечений унікальними життєвими перипетіями Павла Губенка, розмаїттям і глибиною його творчої спадщини. Професор Семенюк Г. Ф. писав про нього так: «Жодні найстуденніші вітри тяжких часів не могли остудити в його душі жар любові - невгасної любові до народу, до Вітчизни, до краси життя й мистецтва» [9, с. 7].

Свого часу дослідники І. Дузь [4], І. Зуб [6], Б. Пришва [8], С. Гальченко [3], С. Цалик, П. Селігей [10], С. Воскресенко [2] осмислювали біографічну особистість Остапа Вишні, обґрунтовували специфіку його сатирично-гумористичних текстів. Згадані напрацювання наразі актуалізують необхідність апробації таких концепцій чи методологій, що не лише забезпечуватимуть належне узагальнення відповідного літературно- критичного досвіду, але й сприятимуть комплексному підходу до творчості та постаті письменника. остап вишня гумористичний текст

У межах цієї статті ми пропонуємо результати застосування до щоденника Остапа Вишні розробленої в межах актуальної у філології проблеми автора концепції інтегрованого підходу, що передбачає системне дослідження художньо виражених аспектів внутрішнього досвіду митця та його бачення довколишнього (Див. розлогіше: [11, с. 67-78]). Мета нашої статті - використовуючи лінгвістичний, літературознавчий та психологічний інструментарій, висвітлити специфіку образу внутрішнього світу автора в щоденнику «Думи мої...» Остапа Вишні. Предметом нашого розгляду будуть аспекти авторського самозображення, самооцінки та самоочікування, аналіз/інтерпретація яких увиразнять художньо закодований набутий і очікуваний життєвий досвід гумориста.

Образ власного авторського «я» (внутрішній світ) потрібно досліджувати, послуговуючись розробленою у психології так званою «Я-концепцію», що «сприяє досягненню внутрішньої погодженості особистості, визначає інтерпретацію набутого досвіду і є джерелом очікувань відносно самого себе» [1].

Такі «уявлення про себе як об'єкта самоспостереження й самооцінки» включають і формування власного «образу Я» - «уявлення індивіда про самого себе», і самооцінку - «емоційно забарвлену оцінку цього уявлення», і «потенційну поведінкову реакцію» - «конкретні дії, що можуть бути зумовлені «образом Я» й самооцінкою» [13, с. 152]. Охарактеризувавши зазначені складові «Я-концепції», матимемо розлогу інформацію про індивідуальний досвід авторської особистості.

Як відомо, свій щоденник Остап Вишня писав у 50-х роках XX століття, коли вже багато побачив, переживрожив, але ще не застав зміни влади. Тож у щоденнику перед нами постає вимушена маска реального митця, помітна завуальованість деяких фактів.

Самозображення оповідача тематично збагачується автобіографічними епізодами, пов'язаними з його походженням, місцем народження, батьками, освітою тощо. У цьому контексті цікавими з позиції нашого дослідження є авторські психологічні самопрезентування, наприклад: «З січня, 49. Я такий собі Павлушка, селянський син, бігав без штанів по Груні на Полтавщині (недалеко Чернеччина, недалеко Охтирщина, отам, де Монастирщина), бігав, швиряв картоплю, драв горобців (а правильно - горобці!), била мене мати віником і навіть горнятками череп'яними кидала в голову. Спасибі матері!» [7]. Не дивно, що в цей період письменник звертається до спогадів про дитинство, про час, коли він був вільною, природною людиною, коли міг думати і сприймати світ весело та безтурботно. На думку Адлера, найболючіші відчуття дитинства, входячи в дитячу свідомість, провокують життєвий вибір людини (Див.: [14]). У щоденнику ми можемо помітити, як автор декілька разів наголошував на тому, що його батько служив прикажчиком у поміщиці фон Рот і змушений був цілувати руку барині. Батько, не будучи цілковито вільною людиною, мав прогинатись під систему, щоб прогодувати дітей: «Бо мій тато г... їв коров'яче, щоб з голоду не здохнути!.. Бо мій тато ручку барині, бодай би вона сказилася, цілував!» [7]. Це відбилося назавжди в пам'яті гумориста.

У своїх наукових працях дослідник О. Егоров виділяє окремий різновид щоденника - щоденник, розпочатий у другій половині життя (Див.: [5]). Мова йде про пору, коли свідомий вибір життєвого шляху залишається позаду, коли виникає інстинктивне бажання розібратися зі своїм несвідомим. Щоденник стає зручним способом регулювання напружених душевних перипетій. Він, по суті, є своєрідним психокатарсисом. Якраз у щоденнику «Думи мої, думи мої.» ми бачимо, як автор описує своє шістдесятиліття. Це вік письменника, коли він гостро потребує усамітнення і самозаглиблення: «А шістдесят літ - це моє, особисте. Не треба!» [7]. Помітно, що Остап Вишня не хотів уже лічити віку : «6 травня, 49. Говорять про моє 60-ліття. Про його святкування і т. ін. Я говорю: «Не треба!», «Навіщо?!» [7]. Він не вірить, що прожив вже 60 років, що вони так стрімко пролетіли і прийшла старість: «Який тягар -- шістдесят літ!» [7]. Та в душі він себе таким не відчуває, бо ще хоче веселитись, як дитина. Стримує його думка оточення: «А подумаєш: шістдесят літ! І... зупиняєшся. Скажуть же: старий збожеволів!» [7]. І сам себе виправляє: «А я ніяк не збожеволів, - мені не хочеться бути старим, і я ним ніколи не буду!» [7]. За автором, усе залежить від того, як сприймати свої роки. Адже в будь-якому віці можна насолоджуватись життям, особливо, якщо в минулому пережив нелегкі часи.

Вікове самозображення розкриває і творчу сторону митця. Він із теплотою в душі згадує, як міг підриватися вночі, щоб зафіксувати певні думки, фрази, а на ранок «записував уже все як слід...» [7]. Гуморист дякує долі, що направила його на вірний шлях, що дала йому змогу писати. Головною психологічною подією цього періоду стає набуття душевної цілісності. І щоденник відбиває вже не лінію душевного сходження автора (вертикаль), а горизонтальну пряму.

Авторська самооцінка розкривається через осмислення власного творчого кредо та свого статусу в суспільстві. Щодо авторської оцінки власних творів, то гуморист змінює свою думку відповідно до настрою. З одного боку, він ніби байдужий до долі своїх творів, а з іншого - схвильований: «12 грудня, 49. Сьогодні дістав листа з Москви. Якась там затримка з виданням моєї збірки в «Крокодилі». Невже ніхто не розуміє, що мене аж ніяк ця справа не турбує? Видадуть - видадуть!..!» [7]. Та при цьому він не приховує хвилювань, говорячи про внесок у долю української літератури: «Я вже старий, працюю в літературі тридцять літ! - але я прагну, хочу, - до болю хочу! - сказати якесь таке слово і в якійсь такій новій ситуації, щоб і ми, письменники, не пасли задніх у нашому житті...» [7].

Знаковим є вміння авторського «Я» критично мислити, усвідомлювати повноцінність свого художнього світу. Митець хоче врятувати українську літературу від «бур'яну» : «А чому ж ми не беремося (рішуче!) за насадження нових дубів у літературі? Не думайте, що я не бачу різниці між лісом і літературою! Бачу! Але для того, щоб щось посадити чи посіяти, треба бур'яни виполоти... Полоти треба!» [7]. Він виступає за народність у літературі, за її зв'язок із життям, за поважне ставлення до рідної мови.

У щоденнику Остап Вишня не оминає і теми оцінки його творчості різними людьми. Займаючись перекладом «Ревізора» Гоголя, він від однієї української поетеси почув запитання: «А зачем?» [7]. Це дуже обурює письменника, бо ж він вважає, що його місія творити для народу, прославляти народну українську мову, а не бути як «поетеса», яка «пшеницю від верби не відрізняє: і те шумить, і те шумить, - надрукують!» [7]. І його гнітить те, що по-справжньому не оцінювали його надбання, що загалом не вміли з різних причин бачити вартісне.

Боїться письменник критичних звинувачень у плагіаті: «Якби я, Остап Вишня, щось використав із попереднього... Що б мені сказали?! Та мене б убили! Та знищили б! Вишня - украв! Ой-ой-ой!» [7]. Але справедливу критику Остап Вишня сприймає гідно, бо ж і сам напрочуд прискіпливо ставиться до роботи. «Актори театру ім. Франка, що ставить «Ревізора» в моєму перекладі, переклад визнали за задовільний. Були (та й не можуть не бути) зауваження, дуже слушні, дуже розумні, з якими не можна не погодитися, бо актор підходить до ролі з свого боку...Як же з цим не погодитися?» [7], - таку критику він вважає корисною для автора, адже вона йде від мудрих людей, котрі добре знають свою справу.

Відтворюючи уявлення «інших» про себе, автор зазначає, що люди не лише примітивно оцінюють його творчість, але й дещо недоброзичливі до нього самого. Підтверджують це і його слова про критиків, які недбало виконують свою роботу: «Рецензент... Я сам рецензент... Якось так виходить (із старих часів, традиція!), що рецензент повинен «крить»! Вони, рецензенти, завжди шукали негативне, -- це ж легше, -- от вилає хтось когось, і вже! Похвалити - трудніше, треба довести плюси... А мінуси -- легше! Крий! І все!» [7]. Ці слова були дуже актуальні в 30-ті роки XX століття, коли письменники та поети після таких рецензій потрапляли у в'язниці і табори.

Досліджуючи самоочікування художнього «Я», ми відштовхувались від того, що намагається розвинути в собі автор, чого та як прагне досягти, на що сподівається. Так нами, наприклад, спостережено, що Остап Вишня прагне завжди бути в життєвому та творчому тонусі. 18 квітня 1949 року він пише: «Мені дуже страшно дожити до того моменту (чи часу), коли дзвінкосерйозний Малишко, або людодотепний Воскрекасенко. - от коли ці всі коли-небудь де-небудь скажуть: «Остап Вишня - старий!» - І, збираючись на полювання, додадуть: «Не турбуйте його!» - я того ж часу - візьму й помру!» [7]. Цими рядками він наголошує, що не бачить сенсу жити без спілкування, розвитку. До останніх днів свого життя Остап Вишня їздить містами, спілкується із людьми. Коли йому виповнилось шістдесят, у щоденнику гуморист пише наступне: «мені не хочеться бути старим, і я ним ніколи не буду!» [7].

До своєї письменницької діяльності він ставиться дуже відповідально. Остап Вишня знає, що перш за все він зобов'язаний народу. Бо ж недарма називає себе «народним слугою» [7]. Головною метою всього його життя є зробити щось хороше для людей. І якщо вже доля подарувала йому шанс бути письменником - веселити словом - то цим він і користується. «Який би я був щасливий, якби своїми творами зміг викликати усмішку, хорошу, теплу усмішку» [7], - пише автор у щоденнику.

Болить йому і за долю літератури загалом. Сам він боїться когось повторити, прагне бути самобутнім, актуальним. «Я вже старий, працюю в літературі тридцять літ! - але я прагну, хочу, - до болю хочу! - сказати якесь таке слово і в якійсь такій новій ситуації, щоб і ми, письменники, не пасли задніх у нашому житті...» [7]. Потребує письменник визнання, зворотнього зв'язку, що є природнім для творчої особистості. І зрештою він констатує: «Не можу, ясна річ, аналізувати свою роботу! Це хтось ізробить. Скажу тільки - працював чесно!» [7].

Прагне гуморист і розвитку української мови. Сприяє він цьому, перекладаючи Г оголя, адже «хочеться, щоб Гоголь зазвучав нашою мовою так, як він має право звучати...» [7]. Остап Вишня не боїться труднощів, не відступає від цілей, бо ж всіма силами прагне перекласти «Ревізора» Гоголя українською мовою. І навіть відчуваючи себе безсилим, нікчемним, ризикує взятися за роботу. Письменник, що лише своїм прикладом, власною працею зможе «так зробити, щоб народ наш відчув, полюбив цю безсмертну комедію, яка така близька, така рідна, така для мене пахуча, як троянда в моєму творчому садку, як калина на моєму огороді, як очі в мого онука, Павлушки, голубі та чисті» [7].

Оптимізм - невід'ємна частина Остапа Вишні. У людях він бачить лише хороше, намагається допомагати і друзям, і незнайомцям («Їду в таксі. Дивлюся на водія... І знову думка: скільки в нього дітей? Чи обідав він сьогодні? І як? Чи образив його хтось? І як би мені хотілося, щоб він був усім задоволений! Щоб співав, їдучи в таксі! Як би мені хотілося, щоб усі люди, щоб увесь народ співав! Голосно! Щиро! На весь голос!..» [7]). Митець, як бачимо, прагне наповнювати світ щастям не лише за допомогою своїх гуморесок, а й життєвими вчинками.

Але є й інший бік Остапа Вишні. Він - нещадний і нестримний у своїй злості до ворогів, бо ж у щоденнику «Думи мої...» писав: «Ворога треба бити і вбивати...» [7]. Він прагне бути сильним, непоборним захисником себе та свого народу. Кажуть, що в кабінеті письменника висів аркуш паперу з такими словами: «Мої «друзі», будь вони тричі прокляті!..» (Цит. за: [12]). І далі перераховувався список тих «друзів». Це були бюрократи, підлабузники, спекулянти й інші «порядні люди». А нижче, наче клятва: «Про це я повинен думати і писати.» (Цит. за: [12]).

Усвідомлюючи всю важкість часу, у який він живе, чи не найбільше прагнув Остап Вишня щастя для майбутніх поколінь. Не хоче він такої ж складної долі для своїх внуків, правнуків: «Я одного хочу, щоб він, отой маленький, біленький Павлушка, виріс великий і задавив Трумена! Щоб усі Павлушки повиростали і задавили Трумена! І все!» [7].

У своєму щоденнику «Думи мої, думи мої.» у січні 1955 р. гуморист пише, як би він виступив на 2-му з'їзді письменників СРСР: «Що б я сказав на 2-му з'їзді письменників?... Я б сказав так: Москва - наша мати. Ми її любимо. У чім ця наша любов має вилитися? В тому, що ми, так звані периферійні письменники, приїхавши до Москви, станемо навколішки? Цілуватимемо брук Красної площі і т. д., і т. ін.? Ні! Любов до Москви, по-моєму, полягає в тому, що, приміром, один письменник, приїхавши до Москви, говорить, має право сказати: - Москва моя! Люблю тебе! І як любов до тебе, привіз от я «Тихий Дон». Дивись, який я у тебе «Тихий Дон» єсть... А от твоя «Піднята цілина». Дивись! Візьми!» [7]. Ці слова - данина часу, позірне мислення радянської людини. Оскільки щоденник писався для влади, як алібі, тому в ньому є багато реплік, які можуть наштовхнути на думку, що автор - відданий слуга соцреалізму, але це всього-на-всього захисна маска митця.

Отже, досліджуючи з позиції проблеми автора щоденник «Думи мої.» Остапа Вишні, ми з'ясували особливості закодованого внутрішнього досвіду оповідача. Самозображення і самооцінка авторського «Я» увиразнюють творчо зреалізовану, самодостатню особистість, котра вміє критично осмислювати себе і власний художній світ. Автор розуміє свою відповідальність за письменницьку працю та справедливо оцінює власний внесок у літературу. Місія творити для народу зумовлена розвиненою національною свідомістю і глибоким патріотизмом авторського «Я». До власних творів ставиться турботливо, дещо упереджено. Не соромиться гуморист визнавати свої недоліки та помилки, що характеризує його як зрілу, сформовану, упевнену в собі людину. Авторська оцінка свого статусу в суспільстві увиразнює, з одного боку, пригнічену та слабку постать на схилі своїх літ, а з іншого - зрілого митця, котрий чітко розуміє своє призначення творити для народу та майбутніх поколінь.

Дослідивши авторське самоочікування в щоденнику Остапа Вишні «Думи мої, думи мої.», ми з'ясували, що письменник хоче покращити українську літературу, вивести гумор на новий рівень. Його хвилює все, що пов'язане з його творчим призначенням, обов'язком перед українським народом. Не менше художній автор переймається майбутнім, яке матимуть його діти та внуки.

Сподіваємось, що наш дослідницький підхід стане ще однією спробою не лише урізноманітнення літературознавчої рецепції щоденникового тексту Остапа Вишні, але й намаганням по-новому переосмислити біографічну та творчу іпостасі митця. Наші результати аналізу/інтерпретації художньо вираженої авторської особистості можуть бути доповненням чи підґрунтям для ряду інших концепцій дослідження як цього тексту, так і загалом творчої спадщини Павла Губенка.

БІБЛІОГРАФІЯ

1. Бахур В. Т. Этонеповторимое «я». Москва : Знание, 1986. 189 с. URL: http://genetiku.ru/books/item/f00/s00/z0000006/index.shtml (дата звернення: 06.09.2019).

2. Воскресенко С. Веселе свято нашої літератури. Про творчість Остапа Вишні. Портрети зблизька. Літературні силуети. Київ : Рад. Письменник, 1977. С. 3-26.

3. Гальченко С. «Десятирічка» Остапа Вишні: рукопис із шухляди часів незалежності. Слово і час. 2007. №8. С.57-69.

4. Дузь І. М. Живий Остап Вишня. Київ : Дніпро, 1966. 301 с.

5. Егоров О. Г. Русскийлитературныйдневник XIX века. Москва, 2003. 360 c. URL: https://lit.wikireading.ru/20897 (дата звернення: 04.09.2019).

6. Зуб І. В. Остап Вишня: риси творчої індивідуальності. Київ : Наукова думка, 1991. 172 с.

7. Остап Вишня «Думи мої, думи мої.». URL: https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=440 (дата звернення: 04.09.2019).

8. Пришва Б. І. Засоби гумору в творах Остапа Вишні. Київ : Вищ. школа, 1977. 118 с.

9. Семенюк Г. Ф. Остап Вишня: національний подвижник і митець. Літературознавчі студії. Збірник наукових праць. Випуск 30. Київ, 2011. С. 6-9.

10. Цалик С. М., Селігей П. О. Таємниці письменницьких шухляд: Детективна історія української літератури. Київ : Наш час, 2010. 352 с.

11. Цепа О. В. Образ автора в поезіях Тараса Шевченка до заслання. Кіровоград : ПП «Центр оперативної поліграфії «Авангард», 2014. 260 с.

12. Філіпчук Л. «Ми сміємося і будемо сміятися»: доля гумориста Остапа Вишні. URL: https://h.ua/story/238120/ (дата звернення: 12.09.2019).

13. Фридман Л., Кулагина И. Психологическийсправочник учителя. Москва, 1991. 288 с.

14. Хьелл П., Зиглер Д. Теорииличности. 3-е изд. Спб. : Питер, 2008. 607 с. URL: http://iakovlev.org/zip/op.pdf (дата звернення: 10.09.2019).

Размещено на Allbest.ru