Діти повоєнного села у творах Григора Тютюнника (на матеріалі оповідань "Перед грозою", "Смерть кавалера", "Дивак")

Размещено на http://www.allbest.ru/

Діти повоєнного села у творах Григора Тютюнника (на матеріалі оповідань «Перед грозою», «Смерть кавалера», «Дивак»)

Алла Сідельник

студентка ІІ курсу

другого (магістерського) рівня вищої освіти

факультету філології та журналістики)

Науковий керівник

доктор філологічних наук, професор

Клочек Г.Д.

Анотація

художній образ повоєнний діти

У статті розглядаються художні образи дітей повоєнного села в творчості Григора Тютюнника. Здійснено психологічний аналіз персонажів оповідань «Перед грозою», «Смерть кавалера» та «Дивак», описується процес формування особистості у важких життєвих обставинах повоєнного часу.

Ключові слова: Григір Тютюнник, гуманістична змістовність, психологізм персонажів, тоталітарна система, повоєнне село, діти війни, проза шістдесятників.

Воєнна тема, відображена у творчості Григора Тютюнника, характеризується високим почуттям відповідальності, людяністю та жертовністю головних героїв його оповідань. Взагалі, життя у повоєнному селі відображається у багатьох творах Григора Тютюнника насамперед тому, що він сам ще дитиною пережив війну, а вона, як відомо, важким відбитком відбилася у свідомості кожного, хто заглянув їй у вічі. Як зазначає дослідниця Ленська С.В., «мілітарна тема також була глибоко розроблена, оскільки тисячі жертв, понад два роки окупації не дозволяли письменникам забувати про поразки і перемоги. Особливої актуальності ця тема набула в художньому доробку «шістдесятників», оскільки всі вони були «дітьми війни» [4, с. 333].

Як влаштовувався побут у ті часи, чим жили і мислили люди, які важкі, дорослі проблеми доводилося вирішувати дітям тієї доби - дітям війни, - все це детально й описово відображає антропологічний аспект творчості автора, що зумовлює актуальність дослідження даної теми.

Вивченню творчості Григора Тютюнника присвячені статті Брюховецької Л., Клочека Г., Неживого О., зокрема аналізом художніх образів дітей в його оповіданнях займалися Даниленко Л., Карабльова О., Ленська С., Тульчинська Н. та ін.

Метою статті є проведення антропологічного аналізу художніх образів дітей повоєнного села в оповіданнях Григора Тютюнника.

Лариса Брюховецька характеризувала Григора Тютюнника як письменника, котрий «зображав життя, яке знав достеменно і яке, крім нього, ніхто б не зобразив. Його твори відповідають формулі, яку Андрій Тарковський дав кінематографу, - «зафіксований час». Письмо Григора Тютюнника - це невимушеність розвитку дії, легкість, розмовність мови й разом з тим залізна дисципліна, відлитість форми. Твори були цілісними й досконалими» [1, с. 16].

Друга світова війна залишила по собі руїни, злиденність і голод. Покосивши чоловічі ряди, вона поставила перед малими, безневинними дітьми серйозне «доросле» завдання,- вижити і прогодувати свою родину. Григір Тютюнник подає яскраві психологічні портрети героїв, описуючи їхні вчинки в різних ситуаціях, досліджуючи таким чином процес формування характеру. При цьому він зосереджував увагу читача на доброті, яка притаманна дитячим душам. Вона буває настільки глибокою, що спонукає на самопожертву навіть ціною власного життя - тут маємо на увазі оповідання «Перед грозою», яке створює буквально пекуче враження.

Головним героєм даного цього твору є маленький хлопчик Василько, якому доводиться вирішувати дорослу чоловічу проблему - прогодувати свою родину, маму і маленьку сестричку Полю. Про батька тут майже не йдеться, хіба що автор побіжно згадує про нього: «Василько знайшов у запічку важкі од латок штанці, велику засмальцьовану гімнастьорку - батьків подарунок із фронту - і став одягатися» [5, с. 57] та «Потім зітхнув і сказав те, що чув колись від батька: - Ото немає на вас хворостини...» [5, с. 58].

У Василька є обов'язок - щодня він ходить на риболовлю і приносить додому рибу, що є чи не єдиним способом прогодуватися усій родині. Григір Тютюнник розлого описує материну радість синовим уловам, і як з цього тішиться малий хлопчина. Ця картина є яскравим свідченням повоєнного голодного селянства, що залишилось виживати без чоловіків, які не повернулися з фронтів. Та й влада не лише покинула його напризволяще, а й посилила «колгоспне рабство» - згадаймо хоча б закон «про п'ять колосків», який був прийнятий ще в рік голодомору (1932), але продовжував діяти ще у післявоєнні роки. Природа, яскраво і барвисто описана Тютюнником, була щедрою до людей, але ж харч ще потрібно було здобути, і це завдання часто лягало на дитячі плечі.

Жива образність оповідання «Перед грозою» передає контрастність повоєнної злиденної доби, коли після солодких спогадів Василька про корівку та парне молоко, він повертається до хати щоб погодувати малу сестричку темним борщем, зовсім неапетитним, з огляду на опис автора: «На столі серед сонячного світла стояла миска з учорашнім борщем. Борщ устоявся, зверху була тільки чиста вода, а насподі чорніло усяке зілля. Василько помішав борщ. Чиста вода зробилася темно-зеленою, а зісподу спливли шматочки риби, теж зелені, і знов поринали на дно» [5, с. 58].

Суворість Василька по відношенню до сестри (в цьому він наслідує поведінку матері) свідчить про те, що головний герой поступово веде себе вже як відповідальний дорослий, а не мале хлоп'я. Життя накладає свій відбиток не лише на обов'язки дитини, а й на манери його поведінки, у якій вгадується його бажання виглядіти дорослим. Однак, в світоглядному плані він ще багато в чому, звісно, лишається дитиною: «Василько не обминав калюж, бо вода була тепліша, ніж земля, і зогрівала ноги. На луках між купинками ще не зійшла роса, і Василькові довелося закотити холоші, щоб не забейкатись. У траві стрибали жабенята, билися холодними рильцями об голі литки і перекидалися голічерева, показуючи червоненькі пузця. Василько клав жабенят на купинки і волав щосили:

Марш по калюжах, самураї!..» [5, с. 59].

Григір Тютюнник детально описує психологічний стан героя, весь драматизм усвідомлення Васильком того, що рибу йому сьогодні не впіймати. Який пекучий відчай проймає хлопчину при думці, що він не принесе додому їжі: «Василько сидів біля сухої порожньої торбинки, уткнувшись головою в коліна. Йому думалося про те, що сьогодні у їхній хаті не світитиметься, бо немає риби, щоб чистити. А завтра на снідання не буде юшки, Поля плакатиме, мати піде на роботу не ївши і повернеться увечері з товстими набряклими ногами» [5, с. 60].

Цей відчай підштовхує дитину піти на необдуманий вчинок - податися перед грозою у воду в темноті. Хлопець, зовсім не думаючи про себе, про небезпеку, намагається добути таким чином їжу для своєї родини, зробити хоч щось, і поплачується за це власним життям. Дорослий вибір дитини допомогти рідним, не може не викликати у читача пекучу емоцію. Вміння автора яскраво показати, як щире, людське намагається вижити в антилюдській тоталітарній системі, і часто безуспішно, безумовно свідчить про те, що Григір Тютюнник - майстер психологічної прози.

В оповіданні «Смерть кавалера», розповідаючи історію ще однієї дитини війни, Григір Тютюнник намагається зруйнувати героїчну патетику, що нав'язувалася тоталітарним режимом.. Тут мова йде про учня ремісничого училища Їгорка Човнового. З перших рядків автор показує холодне і голодне існування цього бідного хлопчини, як йому доводиться вставати удосвіта і йти, взутому в старі поношені черевики і жахливі онучі, по тріскучому морозі в училище.. Тяжка злиденність повоєнної доби детально описується автором: «Пріська висипала в полумисок залишки вчорашніх галушок. Разом з юшечкою з гирунчика випала синя картоплина і дві галушечки долівчаного кольору.

То, може, вас тепер і годуватимуть краще, раз герой?

Та казали хлопці - приварка густіша буде, а хто' на...

Їгорко присів до столу підснідувати. Одколупнув шматочок картоплини, з'їв галушку і, піймавши в ложку кілька жовтогарячих олійних скалок, запив юшечкою.

А це, мамо, вам, бо я ж в училищі ще раз поснідаю, - сказав, одсуваючи миску насеред столу. І, може, тому; що галушки були холодні, а од вікна в спину Їгоркові студило, голос у нього тремтів» [5, с. 68].

Цей уривок говорить не лише про голод в оселі та тремтливу надію похарчуватися хоч в училищі, а й про дуже добре серце хлопчини, бо ж розділив мізерний сніданок з матір'ю. Ця риса ще неодноразово буде показана автором, як і те, що Їгорко має доволі твердий та хоробрий характер, хоч його мати і говорить про несміливість. Затаєна твердість та безкомпромісність Їгорка стали причиною напружених стосунків з Васютою Скориком, що для головного героя, на жаль, обернулося нещастям. Григір Тютюнник апелює до того, що такі людські чесноти як непохитність, чесність і твердість постійно перемелювалися жорнами тоталітарної системи, засуджувалися і породжували проблеми тим, хто цими рисами володів. Один день з життя ремісничого училища, майстерно описаний Григором Тютюнником в оповіданні «Смерть кавалера», наглядно це демонструє.

Новий замполіт Валерій Максимович спочатку захоплено, навіть з пієтетом позиціонується устами Їгорка: «Герой Радянського Союзу! Прямо з фронту. Директор кажуть про нього: наш кавалер...» [5, с. 68]. Коли в ремісничому училищі виник бунт проти обкрадання харчів, новий замполіт спочатку підтримав учнів, навіть відкрито розпочав конфлікт з директором. Очільник навчального закладу, директор Сахацький, яскравий приклад керівників тієї доби - злісний волелюбний трутень. Григір Тютюнник надає йому доволі бридкий художній портрет: «Шия в нього товста і коротка, щоки лежать на комірі - червоні, натерті сукном. А очі косі, розбігаються в усі боки, тому кожному ремісникові здається, що директор дивиться саме на нього - і всім трохи не по собі» [5, с. 73]. На фоні опису злиденного голодного існування родини Їгорка,, продаж сухпайків перед училищем демонструє всю зневагу до народу та власну вгодованість представників тоталітарної влади.

Повертаючись до бунту серед учнів ремісничого училища та позиції нового замполіта, кавалера Валерія Максимовича, Григір Тютюнник описує безкомпромісну силу режиму зламувати дух героїв і пристосовувати їх до себе. Після важкого розбору польотів новий замполіт затих, а директор училища вирішив покарати винних, і до цих нещасливців зарахували й нашого героя, Їгорка Човнового. Покарання передбачало собою конфіскацію одягу, тобто до всіх бід - голоду, холоду та злиденності, у хлопця ще й вирішили несправедливо забрати те, що його хоч трохи гріло. Життя боляче хльоснуло Їгорка, розбиваючи мрії, сподівання і віру хлопчини на друзки. Назву оповідання «Смерть кавалера» треба розуміти не в буквальному, а в переносному сенсі. Новий замполіт «помирає» для Їгорка як герой, адже він не тільки підкорився директору, системі, несправедливості, а й погодив «покарання» для тих, хто його не «заслуговував». Оповідання «Смерть кавалера» демонструє занепад радянської людини, її честі, гідності та людяності. Сам кавалер описав людину того часу так: «Ми, українці, кажуть, усі потенціальні сержанти, бо любимо так, щоб і командувати трохи, і підчинятись... [5, с.71]. Можна набратися сміливості й героїзму самостійно, власноруч знищити шість танків, однак, мало у кого, навіть у Героя Радянського Союзу, може бути недостатньо снаги виступити проти тоталітарної влади. В дитини ця сміливість ще була, тільки його обурення та душевні страждання з острахом, затуляючи хлопчині рота, дорослі списали на «хворобу».

Разом з тим, Григір Тютюнник своїх головних героїв, дітей війни, наділяє добротою, яку ці діти проносять з собою крізь усі незгоди та нещастя, що випадають їм на шляху існування, особливо в період повоєнної доби. Ця доброта проявляється у словах, вчинках та, насамперед, відношенню до природи. Дитяча душа щиро і захоплююче пізнає довколишній світ, протестує проти принципів .

Оповідання Григора Тютюнника «Дивак» розповідає про такого хлопчика Олеся, описуючи його з виразною прихильністю: «очі в нього чорні, глибокі, як вода в затінку, дивляться широко, немов одразу хочуть збагнути увесь світ» [5, с. 44]. Це характеризує Олеся як дитину спостережливу і допитливу. Хлопчик любить все довкола - і пташечок, і травинку, йому всього шкода. Дитина тісно спілкується з природою і проводить свій час більше з нею, аніж з іншими дітьми. Через це в селі вважають його дивакуватим, хоча Олесь є дуже добрим, чуйним і комунікабельним хлопчиком. Про що свідчить такий епізод: «На мосту Олеся дожидав Федько Тойкало.

На попоїж, - сказав ніяковіючи і втиснув Олесеві в руку подавлений теплий пиріг. - Бери, дурний, з м'ясом.

Олесеві не хотілось пирога, але він зрадів примиренню і, щоб віддарувати товариша, хутенько занишпорив по кишенях, дістаючи звідти духмяні верчики хмелю, сухе листя різного карбування, плетене з прядива та волов'ячої шерсті ремезяче гніздо, схоже на башличок.

Забейкався ти, - сказав Федько і почав обминати Олесеві пальтечко.

Олесь ще дужче захвилювався, ледве не заплакав від щирості і солодкого почуття братерства. Він ухопив ремезяче гніздо й обома руками подав його Федькові» [5, с. 47].

Люди не розуміють Олеся, його потягу до природи та бажання все живе вберегти. «Усвідомлення героями власної інакшості приходить під тиском суспільної думки. Часом це розуміння трансформується в категорію відсторонення, асимілюється з гіркотою поразки. В оповіданнях зображено момент першого осмислення дітьми того, що вони не такі, як усі. Суспільна думка як вирок вкладається в уста дорослих персонажів» [2, с. 24]. Григір Тютюнник підкреслює загальне нерозуміння соціуму та ставлення до таких людей, яких відразу ж клеймують «дивакуватістю». Устами діда Прокопа автор передає життєву «премудрість» народу: «Завзяття в тебе обмаль. Все чогось у землі порпаєшся. А треба - в людях. Та отак побіля них, отак... Того - ліктем, того - почотом...», «ось послухай, дурнику, що я тобі скажу. Слухай і на вус мотай. Тут, на землі, не бити не можна. Тут не ти, так тебе одрепають ще й плакать не дадуть» [5, с. 48].

Оповідання Григора Тютюнника відображають події тогочасної дійсності повоєнного українського села. Поряд з великою злиденністю та голодом, що залишила по собі війна, несправедливістю і жорстокістю тоталітарної системи, автор показує доброту, щирість і людяність, котрі живуть у дитячих серцях і здатні виживати, проходячи складні життєві випробовування, які ставить перед людиною життя. Зрештою, все визначає вибір людини - піклуватися про живе довкола, чи штовхати ліктем людей, взяти на себе серйозну відповідальність, ризикуючи власним життям, чи прогнутися під гнітом системи. У творах Григора Тютюнника дуже часто головними героями постають діти, і дуже часто ці діти є сильнішими та шляхетнішими за дорослих.

Бібліографія

1. Брюховецька Л. Григір Тютюнник: «Пишу - і плачу, пишу - і радію» / Л. Брюховецька // Кіно-Театр. - 2008. - № 3. - С. 16-21.

2. Даниленко Л. Дитина-дивак у художньому світі Івана Франка і Григора Тютюнника / Л. Даниленко // Дивослово. - 2008. - № 2. - С. 23-25.

3. Клочек Г. Текстова інформативність Григора Тютюнника: діамантова щільність // Дивослово. - 2016. -.№ 5. -С. 46-50.

4. Ленська С.В. Образ дітей війни у творах Гр. Тютюнника, В. Близнеця, М. Вінграновського / С.В. Ленська //Актуал. пробл. слов'ян. філології. Сер. Лінгвістика і літературознавство. - Бердянськ, 2009. - Вип. 21. - С. 333-340.

5. Тютюнник Григір. Облога: вибр. тв. / Григір Тютюнник / Передм., упорядкув. та приміт. В. Дончика. - 2-ге вид. - К.: Унів. вид-во «Пульсари», 2004. - 832 с.

Размещено на Allbest.ru