Образ жінки в поезії Ірини Жиленко

Зоя Таран (студентка ІІ курсу другого (магістерського) рівня вищої освіти факультету філології та журналістики)

Науковий керівник - кандидат філологічних наук, доцент Буряк О. Ф.

Серед поетів-шістдесятників особливе місце належить творчій особистості Ірини Володимирівни Жиленко. Ірина Жиленко - надзвичайно обдарована поетеса із дитячим, щирим, світлим відчуттям світу. Доробок письменниці (близько двадцяти книг) різний за жанрово-стильовими ознаками, - важлива складова історико-літературного процесу другої половини ХХ століття. Проте науковці, вивчаючи феномен шістдесятництва, зосереджувалися переважно на творчості лідерів у поезії - І. Драча, М. Вінграновського, В. Симоненка.

Оксана Забужко справедливо стверджує, що поезія Ірини Жиленко недооцінена літературознавцями: «Щоб бути поміченим й оціненим читацькою публікою, талановитим жінкам більше не треба займатись тематичною самокастрацією під страхом інакше опинитись на маргіналіях літпроцесу з нашийником «камерної авторки», якого вже ввік не здихаєшся (жертвою такої гендерної сегрегації в старшому поколінні стала, наприклад, абсолютно першорядна Ірина Жиленко, чий вплив на сучасну українську поезію - та навіть на ту ж Забужко! - досі належно ніким не поцінований...» [6].

Окремі аспекти творчого доробку мисткині висвітлювалися Людмилою Тарнашинською [8], Мариною Штолько [9], Дмитром Дроздовським [1], Михайлиною Коцюбинською [7], але їхні студії не завжди відображають всю палітру образів й ідейно-тематичного діапазону поезії.

В останні роки життя Ірина Жиленко гірко іронізувала щодо її непочутості світом:

«Іще звучу. Таким тихим і сумним звучанням, що світ уже не вловлює його. А люди тим паче. Зрідка приходять вірші. Але якщо вірш сам не напишеться - я його не напишу. І ціну йому скласти не можу ...» [4].

Хоча останнім часом і в читачів, і в критиків зростає зацікавлення спадщиною письменниці, проте на сьогодні поезію І. Жиленко так і не осмислено вповні і, відповідно, не вписано належним чином у контекст української літератури.

Отже, актуальність нашого дослідження продиктована потребою вивчення творчості Ірини Жиленко як важливого сегмента української літератури.

Мета нашої розвідки - з'ясувати художню специфіку образу жінки у віршах І. Жиленко.

Предмет нашого дослідження - образ жінки в поезіях «Червоні черепиці», «Повен човен плеску і зітхання.», «Одквітувало маками лице.».

Поезія І. Жиленко - зразок феміністичної літератури, яка розкриває внутрішній світ жінки, презентує жіноче світосприйняття, жіноче уявлення про світ. Віршам мисткині властиві тонкий ліризм, емоційність, сповідальність. Більшість творів мають автобіографічне підгрунтя, що свідчить про бажання сказати слово про себе, виразити своє «я».

Критики відзначають принцип інакшості, за яким моделюється художній світ Жиленко. Наприклад, М. Жулинський у передмові до книги «Євангеліє від ластівки» наголошує: «поетичний світ Ірини Жиленко твориться за принципом інакшості, іншості, несхожості зі світом реальним, але уявний світ спровокований дійсністю, яку поетеса змінює завдяки образному виповіданню себе, точніше, завдяки вивільненню себе уявою, мрією, фантазією з реального буття-існування і «поселенню» в художнє буття» [5].

Детальний аналіз лірики І. Жиленко робить М. Штолько, акцентуючи світоглядні домінанти, визначаючи ідейну наснаженість, пафос творів: «Ідеали комфортного буття жіночої суб'єктивності ліричної героїні: єдність з природою, оптимізм, панівне почуття любові у найрізноманітніших проявах, а звідси і прагнення опіки над кимось, можливість писати вірші, влаштований побут, який залежить головним чином від внутрішнього стану душі, сусідство з казкою, чудом життя, відчуття непроминучого дитинства» [9].

Лірична героїня створює навколо себе наснажений всеохопним почуттям любові свій мікросвіт, в якому побутовий комфорт залежить головним чином від її внутрішнього стану, а буденність одивнюється.

Слушними є міркування дослідниці про «фемінність» лірики І. Жиленко, адже її письменниці репрезентує суто жіночий світопогляд, виявляється в емоціях і почуттях, властивих жіночій психіці й пов'язаних із ключовими для жінки сферами буття. М. Штолько виділяє у творчості поетеси три типи жінки: 1) жінка-мати; 2) жінка-поетеса; 3) жінка-естетка і жінка-гедоністка [9].

Велика мудрість поетеси полягає в тому, що вона вірить у вічність життя і дарує надію на його нескінченність читачеві. У своїх мемуарах «Homo feriens» («Людина, яка святкує») вона писала: «...Або все на світі - життя, і смерти немає взагалі. Або все на світі - смерть, і немає життя. Оскільки вирішити це неможливо і треба просто вибирати на віру, то чому би не вибрати перше? Я і вибираю. І вже знаю, що не буде кінця у цьому дощовому осінньому дневі на дачі. І ніколи не згасне остання малинова квіточка на сухій мальві» [4, с. 168].

Утілення мотиву життя і смерті можна побачити зокрема у вірші «Червоні черепиці»:

Червоні черепиці, оранжеві коти.

А я біжу по східцях, од сонця золотих.

Я трішечки дитина. А трішечки вже й ні.

Горошок синіи-синіи збігає по стіні [3, с. 78].

Твір можна назвати поетичною біографією ліричної героїні, яка психологічно близька самій авторці. Образи сходинок, якими стрибає героїня, сприймаються як метафора людського життя. Кожна сходинка - це певний період буття: дитинство, юність, зрілість, старість, передчуття смерті.

Читаючи вірш, ми спостерігаємо за безтурботним маленьким дівчам, яке поступово дорослішає, стає дружиною, мамою, бабусею і зупиняється на порозі Вічності. Але навіть відхід за межу не сприймається ліричною героїнею (та й самою авторкою) як щось сумне, трагічне, тому що живий спогад про щастя буття, яке осяває неминучий фінал існування кожної людини:

І сімдесят, і далі... І ще, і ще - і все!

Хтось тяжко заридає. Хтось квіти принесе.

По східцях, як по гамі, донизу - о печаль!

І плаче донька-мама і донька-онуча.

Червоні черепиці на пагорбах горять.

Мені ж ласкаво спиться. Кому там докорять

Це так було красиво - збігать

по сходах вниз

Горошок синіи-синіи, і повні очі сліз. [3, с. 78].

Яскраві, дитячі образи червоних черепиць і оранжевих котів, які проходять через увесь твір, продукують оптимістичний пафос, увиразнюють мотив веселості, жвавості, вічної молодості душі.

Важливий рефрен, що також містить колористичний образ «горошок синіи-синіи». Синій колір символізує спокій, таїну, містичність, святість, благородство, божественність. Недарма одяг Христа і Богородиці на іконах і картинах часто саме синього кольору.

Останній незакінчений рядок підкреслює невидимий зв'язок із вічністю.

Твори Ірини Жиленко оптимістичні, тому сонце - один із ключових образів у її віршах, зокрема у збірці «Соло на сольфі» (1965). У наш час це дуже важливо, адже на 90 % сучасна поезія песимістична. Це пояснюється, очевидно, особливостями нашої психології: люди швидше вірять у зло. Написати світлий поетичний твір спроможний далеко не кожен письменник. Навіть визнані майстри не завжди розуміють, що коли митець порушує проблему й не пропонує шляхи її розв'язання, то він автоматично збільшує обсяг негативу. Людей, які щиро вірять у добро й можуть показати вихід навіть із найскрутнішої ситуації, дуже мало. До них належить Ірина Жиленко.

Портрет «сонячної» ліричної героїні штрихами змальовано у вірші-спогаді «Повен човен плеску і зітхання.»: «рум'янець сонного плеча» героїні поезії [2, с. 46], південне сонце волосся, очі, порівнювані з лазуритом і сріблом.

Портретна характеристика доповнюється синкретичними епітетами «грудеи жасминове шептання», який створює еротично-інтимний контекст, і «шовки сонячні плаття», що візуалізує образ світлої дівчини:

Повен човен плеску і зітхання.

Прохолодні бризки і латаття,

І грудеи жасминове шептання

Під шовками сонячними плаття [2, с. 46].

Портретні характеристики поступаються місцем звертанням до героїні, і стає зрозуміло, що вірш написано від імені чоловіка, який згадує свою кохану і просить її прийти до нього хоча б у сні. Г ерой живе спогадами і мріями, надією на зустріч із дівчиною:

Як сумує по тобі медово

Мій квітник на синьому віконці!

І моя осміяна розмова

Про волось твоїх південне сонце [2, с. 46].

Південне сонце волосся - важливий портретний штрих, який осонцює образ коханої, тобто сонце наснажує його.

Авторське уточнення, що сонце у волоссі дівчини «південне», відсилає читача до назви збірки «Соло на сольфі»: італійські, південні слова «solo» і «sole» за своїм фонетичним складом майже тотожні.

Образ сонця, який обрамлює поезію, наповнює світлом тугу за коханою. Ця почуттєва домінанта акцентує ідею любові як світлоносного почуття: навіть завдаючи болю, любов збагачує душу людини.

У поезії «Одквітувало маками лице...» змальовано стан ліричної героїні після розриву стосунків з коханою людиною. Цей стан проектується на природу: долину, гаї, крила голубині.

Сонце виконує роль спостерігача, судді людських вчинків:

А сонце бурмотіло спересердя,

Слова сплітало грізні і святі.

Ах, осліпи мене, жорстоке милосердя, -

Як важко прокидатись в самоті! [2, с. 71].

Образ сонця асоціюється з образом Бога, котрий гнівається на закоханих за те, що вони не зуміли зберегти свою любов, готує для них слова «грізні і святі».

Отже, образ жінки - ключовий у поезії Ірини Жиленко. Поетеса зосереджується переважно на зображенні динаміки настроїв, емоцій, переживань жінки, яка осягає себе у світі, у часі, з'ясовує свою роль у житті («Червоні черепиці»). Найповніше розкрито образ жінки в коханні («Повен човен плеску і зітхання.», «Одквітувало маками лице.»): незважаючи на драматизм ситуації - розрив із коханим, жіночий образ не втрачає своєї світлоносності, тому що це визначає суть жінки

Героїня І. Жиленко оптимістка, яка по-дитинному щиро і довірливо ставиться до інших, вона завжди світла у своїх думках і почуттях. Ці риси візуалізуються у портреті зокрема через асоціативний зв'язок із образом сонця («Повен човен плеску і зітхання.»).

Поезія Ірини Жиленко засвідчує глибинне осягнення мисткинею жіночої психології і презентує відверту розмову про силу і слабкість, суперечливість жіночої натури.