Жанр романізованої біографії в творчості Віктора Домонтовича

Науковий керівник - кандидат філологічних наук, доцент Лаврусенко М.І.

У статті прокоментовано літературознавчу оцінку творів Віктора Домонтовича, написаних у жанрі романізованої біографії, окреслено історію появи цього жанру в літературознавчій науці та в епічному доробку автора.

B. Домонтович - непересічна особистість в українському культурному просторі. Митець, живучи на рубежі епох, ніби і в собі витворив певні межі втілення своїх альтер его, окреслюючи їх використанням своїх псевдонімів: Віктор Петров як людина, етнограф, археолог, історіограф, Віктор Домонтович як письменник і Віктор Бер як філософ та літературознавець. Дослідники відносять його літературну спадщину до інтелектуальної прози 40-х років ХХ ст.

Митець започаткував жанр романізованої біографії в українській модерній прозі початку ХХ ст. ("Романи Куліша", "Аліна і Костомаров", "Мовчуще божество" (незавершений), "Святий Франціск із Ассізі", "Спрага музики", "Самотній мандрівник простує по самотній дорозі", "Розмови Екегартові з Карлом Ґоцці", "Письменник і генерал", "Зоряні мандрівники"). Про художні принади прози автора цього жанрового спрямування писали В. Агеєва, С. Павличко, Т. Белімова, О. Боярчук, І. Куриленко Н. Мішеніна, Ю. Шевельов та ін. твір біографія романізований

Пропонована ж розвідка ставить собі на меті прокоментувати реакцію дослідників-філологів на твори В. Домонтовича, написані в жанрі романізованої біографії, дослідити історію появи цього жанру в літературознавчій науці та окреслити місце біографічних творів в епічному доробку митця.

У залежності від політичних умов творчість В. Домонтовича трактували по-різному. Після перших публікацій в 20-30-х роках ХХ ст. рецензії на його романізовані біографії мали переважно негативний характер, зокрема йому дорікають в надмірній увазі до змалювання особистого життя історичних постатей, ідеалізації персонажів, національній романтиці. Іншу думку висловили діаспорні дослідники І. Костецький та Ю. Шевельов, які відзначили схильність до осмислення актуальних проблем часу та наголосили, що запити нової інтелігенції 20-х років істотно відрізнялися від тих, які були раніше [12]. У 60-х роках ХХ ст. М. Сиротюк та І. Ходорківський оцінили романізовані біографії В. Домонтовича як маловартісні книжки, що побудовані на матеріалах пліток і анекдотів. Л. Новиченко спростував твердження тих дослідників, що називали романи-біографії митця надуманими. Для Романів Куліша, за його словами, були характерними оголений вигляд документальної бази, рясна цитація, критичний аналіз джерел [8].

C. Павличко - перша дослідниця модерністського дискурсу - відкрила постать В. Домонтовича для широкого кола читачів. Характеристику митця вона витримала у протилежній до висновків радянської науки тональності: учений, природно закорінений у знання й культуру, людина розуму, інтелектуал, філософ [11]. Зацікавлення письменником жанром белетризованої біографії, новим для української літератури було, за словами С. Павличко, частиною загального, властивого для неокласиків дискурсу демістифікації української літератури та її історії. Суголосною з дослідницею виявилася позиція В. Агеєвої, яка основною причиною звернення митця до цього жанру назвала можливість поєднання елементів наукового та художнього дискурсів. Аналізуючи власне романи-біографії, авторка відзначила особливе зацікавлення В. Домонтовичем переломними, кризовими історичними періодами, складними, роздвоєними, непересічними особистостями, тими, хто "випадає" зі свого часу, випереджає його чи йому протистоїть [1].

Отже, оцінка романізованих біографій В. Домонтовича в національному літературознавстві була різною - від заперечення радянськими дослідниками до схвальної оцінки в постколоніальну добу.

Зауважимо, що звернення письменника до написання науково-художніх творів про відомих людей України було пов'язане з давньою світовою традицією. Біографічний жанр, як зазначає В.Ю. Марінеско, один з найдавніших у літературі [6]. Він сформувався протягом IV в. до н. е. - IV в. н. е. Вже в античній літературі існувало щось на зразок біографічної довідки про виникнення героя, будову його тіла, стан здоров'я, про добрі справи і вади його характеру. Відомі в давній літературі житія, що послужили витоками для формування в новій і новітній українській літературі окремої жанрової структури, що стала іменуватися романізованою біографією чи позначатися близькими до цього жанровими визначеннями [9].

Особливу наукову цінність має твір Дж. Боккаччо "Життя Данте Аліг'єрі". Це не тільки одна з перших книг, у якій один літератор докладно розповідає про життя іншого літератора, а ще й праця, що базується на реальних свідченнях дітей і близьких друзів Данте. Саме Дж. Боккаччо започатковує культ Данте. У літературі ХІХ ст. популярними були жанри біографічних есе та літературних портретів, логічним продовженням яких стала так звана школа нової або сучасної біографістики [5]. Відтоді акцент було перенесено на характер і особистість, які інтерпретуються з метою відтворити життя таким, яким воно було, або ж подати суб'єктивну авторську візію цього життя.

Жанр художньо-документальної біографії в новому амплуа відродився в 20-х роках ХХ століття одночасно в різних літературах Європи після появи книги англійського письменника Літтона Стрейги "Видатні вікторіанці" [9]. Подібно до біографів-романістів він скинув пута документалістики й довів, що біографія - це унікальна літературна форма, що потребує вишколу й майстерності. На зміну старим манірним текстам прийшли образи живих людей не лише зі своїми перевагами, а й з недоліками, гріхами [5].

Автором терміна "романізована біографія" став французький митець Андре Моруа, котрий описав життя Віктора Гюго, Персі Біші Шеллі, Дж. Байрона, О. де Бальзака, І. Тургенева, Ж. Санда, О. Дюма-батька. Традиції цього жанру продовжили у своїй творчості Ромен Ролан, Стефан Цвейг (німецькомовна література). Поряд з іменами світових митців цілковито природно треба поставити й ім'я видатного представника української літератури - В. Домонтовича, адже саме він став першим, хто освоїв цей жанр в українському літературному просторі.

Наголосимо, що саме в ХХ ст. цей жанр переживає нечуваний підйом. Відбувається подальша диференціація, розщеплювання колись єдиного жанру, все більш визначено виділяється біографія наукова, популярна, художня. І художня біографія, в одному випадку тяжіюча до наукової, а в іншому - до роману, складається як самостійний жанр [9].

Не останню роль у цьому процесі зіграли психоаналітичні розвідки про митців, написані професійними психоаналітиками (З. Фройд - про Шекспіра, К.Г. Юнґ - про Джойса, С. Балей - про Шевченка тощо) і письменниками, які зазнали впливу психоаналізу (В. Підмогильний - про І. Нечуя-Левицького). Історична особа давала вдячний матеріал для розмови на різні теми, актуальні для самих авторів біографій, найперше всього того, що стосується таємниць процесу творчості, його прихованих механізмів [4].

Отже, жанр романізованої біографії набуває активного розвитку у першій половині ХХ століття, хоча звернення до художньо-документального осмислення долі відомих людей простежується ще з античної епохи.

Проте, не зважаючи на значну тривалість існування та велику кількість літературознавчих розвідок у світовій літературі, цей жанр ще не достатньо досліджений у вітчизняній науці. Однією з причин повільного осмислення його в Україні є те, що "продовжують діяти стереотипи, згідно з якими документалістику зараховують до художньої неповноцінної творчості... З'явився навіть термін - "проміжні жанри", до яких відносять мемуари, біографічну та автобіографічну прозу" [2].

Зауважимо, що в українському літературознавстві біографічною прозою цікавилося багато вчених. Її аналізу присвятили свої наукові праці Г.В. Грегуль, М.Ю. Воронова, Г.Л. Колесник, Н.М. Торкут, В.Ю. Марінеско, І.Л. Савенко, Т.М. Потніцева, Н.М. Торкут, І.М. Акіншина, М.М. Богданова, О.О. Дацюк, О.К. Ковальова, О.В. Петрусь, Л.В. Мороз, О.Ю. Скнаріна, А.Г. Цяпа, Т.Ю. Черкашина, Б.І. Мельничук, О.А. Галич, А.І. Костенко, Н.І. Мішеніна, Л.М. Новиченко, С.Д. Павличко, В.П. Агеєва та багато інших. Попри таку велику кількість досліджень, у філологічній науці побутують різні визначення, дотичні до жанру романізованої біографії.

Згідно "Словника літературознавчих термінів", сукупність художньо-наукових творів, об'єднаних наявністю в них героя, котрий залишив помітний слід у суспільно-політичному, науковому, мистецькому, літературному житті називають історико-біографічною літературою [8].

За Д.В. Карачовою, белетризована біографія є лише однією із жанрових форм художньо-документальної літератури, до якої можна віднести також літературний портрет, мемуарний нарис і автобіографію [3].

Повторимося, що В. Агеєва, С. Павличко та ін., хто займався аналізом доробку В. Домонтовича, визначають наявність серед прози автора саме жанру романізованої біографії. Найпоказовіші у цьому плані - "Романи Куліша" й "Аліна й Костомаров". У пропонованому дослідженні ми зупинимося на шриховому аналізі художніх особливостей першого з названих романів.

Найважливішою студією В. Петрова 20-х років була дисертація про П. Куліша. Не дивно, що автор не оминув цієї теми і в своїй творчості. Достеменно знаючи матеріал, письменник береться за написання романізованої біографії з любовним сюжетом, уже в назві обігравши подвійність трактування слова "роман".

Художній жанр і любовна авантюра поєднуються не тільки в назві твору, але й у феномені самого явища "роману в листах", що передбачає заданість подвійного стандарту - писати для безпосереднього адресата й проектувати лист на найширшу аудиторію; підсвідомо переносити свої інтимні почуття в літературний твір, робити їх набутком громадськості. Специфічне подання сюжету зумовлює характер романізованої біографії, перетворює її на наукову студію [7].

"Романи Куліша" В. Домонтовича - це зразок високохудожньої інтелектуальної, психологічно вивершеної прози. У творі простежується об'єктивне зображення героя - Пантелеймона Куліша, чітко визначені чосово-просторові координати; через внутрішній світ героя зображено типові риси людини конкретно окресленої доби українського Просвітництва. Описане підкріплене аналітичним наративом, яскраво вираженою позицією автора, що межує з есеїстичною прозою історико-біографічного характеру [9].

Твір В. Домонтович написано в есеїстичній манері, якій притаманні образність, афористичність мислення, підкреслена суб'єктивність, з одного боку, а з іншого, - тяжіння до наукового дослідження, занурення в глибини психології і діяння неординарної особистості.

Автор у своєму творі намагається проаналізувати не творчість П. Куліша, а той його бік, який як правило, захований від сторонніх очей - стосунки з жінками. Шість жінок, шість особистостей, несхожих між собою, з своїми ідеалами, прагненнями, вимогами до життя і до коханої людини постають у творі "Романи Куліша". Вони викладені як автономні історії кохання, які можна розцінювати і як самостійні новели.

Романізована біографія В. Домонтовича посутньо відрізняється від традиційного історико-біографічного різновиду прози, тому що за предмет естетичної інтерпретації обрано постать неординарну, специфічну особистість, що не вкладається в ідеалізовані рамки зображення героя.

Саме для точного відтворення не лише контурів особистості, але й секретів душі героя авторові знадобився доволі складний і вибагливий жанр паліативного характеру, що далекий від чистоти первісної моделі, а новаторський за своїм змістовним напруження і формальними пошуками, є поліформічними за своєю внутрішньою суттю [9].

Виявляючи тенденцію до переосмислення відомих осіб національного минулого, В. Домонтович, на думку С. Павличко, скористався літературними трафаретами західноєвропейського зразка. Саме тому головного персонажа "Романів Куліша" вона побачила модерністським типом з кафкіанським настроєм: самотня людина, примхлива, схильна до нудьги, меланхолії ізольованості, невдоволеності собою, відчаєм, неврозом. Афоризм В. Петрова: "Кожна людина, писавши про інших, пише тільки про себе" дав підстави С. Павличко стверджувати, що "...Костомаров і Куліш стали проекцією настрою самого Петрова, втіленням його літературних поглядів і концепцій" [11]. А це, в свою чергу, підводило її до думки про існування улюбленої теми прозаїка - теми маски, подвійного життя, роздвоєння, розтроєння чи множинність особи. В. Домонтович, підкреслила вона, вивчав ".розщеплене, плинне я сучасної людини, прочитуючи життя своїх героїв з романтичної епохи в цілком новому стилі" [11].

Отже, романізовані біографії майстра інтелектуальної прози 20-40-х років ХХ ст. В. Домонтовича зазнали критики в радянські часи. Проте сучасне літературознавство розглядає твори письменника цього жанрового спрямування як оригінальний синтез художнього і документального дискурсів про непересічні особистості в українській історії. У світовому літературознавстві біографічна проза має довгу історію. Перші твори про долі людей з'являються ще в античну добу. Трансформуючись протягом століть, у ХХ ст. виникає популярний жанр романізованої біографії, який входить в українську літературу з ім'ям Віктора Домонтовича, який не просто започаткував традицію біографічного письма в українській прозі минулого віку, а й розширив можливості її застосування, вдаючись до есеїстичної манери письма, втіленої в актуальній композиційній структурі "роману в листах", розділеної на довершені новели, що об'єднуються головним героєм.

Ми не претендуємо на вичерпність висновків, котрі зробили щодо оцінки творчості В. Домонтовича в національній літературознавчій науці і щодо специфіки та історії жанру романізованої біографії, отже заявлена проблема може стати предметом вивчення в подальших студіях.