Художнє осягнення психології жінки в повісті Марії Матіос "Мама Маріца - дружина Христофора Колумба"

Марія Матіос - одна з найпопулярніших сьогодні письменниць, котра завоювала як любов прихильників, так і нерозуміння чи навіть ненависть хейтерів. На виставах за мотивами її романів - аншлаги, багато людей захоплюються мисткинею як харизматичною особистістю. Одна з причин популярності її творів - правдиве зображення подій, взаємин між людьми, історичного контексту, відвертість у відтворенні внутрішнього світу героїв. І ця правда буває гострою, болісною, солодкою чи гіркою, але в жодному випадку не буває «ніякою», це хвилює і стосується кожного.

Творчість та біографію Марії Матіос осягають у своїх працях Я. Голобородько [4], Т. Гребенюк [6], М. Якубовська [12], Н. Стефурак [11].

Я. Голобородько [4] визначає витоки майстерності письменниці, художню манеру, ідейно-тематичні домінанти її творів. І. Насмінчук висвітлює стильові особливості та функціональну роль художніх прийомів, лексики [9] у втіленні авторської ідеї, зокрема значення заголовків романів та повістей Матіос [10]

У студіях М. Якубовської [12] та Н. Стефурак [11] презентовано колоритний літературний портрет Марії Матіос, переконливо доведено її вплив на формування українського літературного канону та загальнокультурного простору в націєтворчому та феміністичному вимірах.

Рецензії О. Блик [3], Л. Голоти [5], Т. Дігай [7] на твори Марії Матіос, серед яких і «Мама Маріца...», містять рефлексії, цікаві спостереження над авторськими пошуками нових засобів образотворення.

Л. Баранська [1] та Т. Гребенюк [6] осмислюють у християнському вимірі концепт «гріха» в романах і повістях Матіос, не розкриваючи при цьому психологічний чи біологічний аспекти морального переступу героїв.

Літературознавці зосереджують свою увагу переважно на творах із національно-історичною чи феміністичною проблематикою, в той час, як повість «Мама Маріца - дружина Христофора Колумба», де представлено образ девіантної особистості й порушену рідкісну навіть у світовому літературному контексті проблему інцесту, зазвичай, лишається поза увагою дослідників, звідси випливає актуальність нашого дослідження. Наша розвідка актуальна й у плані аналізу художнього відображення психологічних девіацій - об'єкту інтересу багатьох сучасних прозаїків.

Мета нашого дослідження - з'ясувати особливості художнього відображення психології матері, яка є водночас психологічно травмованою особистістю. матіос мама маріца психологія

Об'єкт нашого вивчення - повість М. Матіос «Мама Маріца - дружина Христофора Колумба», предмет - психологізм образу головної героїні-матері, психіка якої поступово розхитується під тиском випробувань: маргінального стану як переселенки, загибелі чоловіка й, найбільше, - хвороби сина.

Мати - це ключовий образ твору Марії Матіос. Він багатогранний, втілює архетип Матері у всіх його виявах: мати, яка любить, кохає й водночас ненавидить свій плід. Читач занурюється в емоції жінки від зачаття нею дитини й до смерті героїні, хоча автор змальовує й інші аспекти її внутрішнього світу: думки жінки про батьківщину Христофора, його земляків. Усю цю динаміку внутрішнього світу героїні можна метафорично відтворити через один образ - танець жок, за яким хочеться спостерігати, але лячно опинитися в його епіцентрі.

Архетипність і особлива значущість соціально-побутової ролі Маріци у творі увиразнюється назвою та порядком слів заголовку - спочатку мати, «Мама Маріца... », й лише потім жінка, «... дружина Христофора Колумба». Навіть ім'я героїні - варіант імені Марія - традиційного символу материнства. Але тут можна подискутувати на тему, чиє саме ймення в зміненому вигляді носить Маріца - непорочної Діви чи Марії Магдалини, що має сумнівну славу в християнській доктрині. Образ Маріци амбівалентний, в ньому поєднуються риси і святої Богоматері, й грішниці. Героїні властива жертовність Діви Марії: до самої смерті жінка смиренно несе свій хрест і ладна на все заради місії (чи прокляття) - доглядати хвору дитину. Але те, що мати вступає у статевий контакт зі своїм сином - страшний гріх за канонами християнської моралі, тому образ Маріци можна трактувати і як Марію Магдалину, що за апокрифічними легендами була коханкою Ісуса - Божого Сина. Гріховна іпостась образу героїні увиразнюється й фіналом твору, де вона гине від серцевого нападу під час прання на річці, а її тіло пливе за течією разом із брудними, кривавими простирадлами - символом гріха [6].

Саме відтоді, коли Маріца розуміє, що завагітніла, оповідь фокусується на материнській утробі, яку героїня починає відчувати під впливом інстинктів і біохімічних процесів в організмі, що перелаштовують її тіло для виношування плоду: «Подеколи, у хвилини надмірного хвилювання й чекання, яке ставало нестерпним, Маріці здавалося, що вона чує, як росте в ній щойно зачатий плід. Отам, у гарячій її утробі, із- під самого серця й аж до самого лона, з кожною хвилиною більшає в ній Христофорове сім 'я - аж ось-ось заб'ється дитяча ніжка чи заворушиться скоцюрбленеудвоє тільце» [8, c. 2].

У цих жіночих одкровеннях лаконічно відтворено вибух почуттів, спровокований гормонами, радість героїні від того, що вона тісніше поєдналася з коханим чоловіком. Та зрештою простежується й передчуття трагедії, адже Маріца вже ніби усвідомлювала, що так і не розповість Христофору радісну звістку, тому героїня звертається до Бога, хреститься й несамовито чекає повернення коханого.

Передчуття жінкою смерті її чоловіка справджуються, вагітна дізнається жахливі новини, які авторка передає через її відсторонену реакцію й «тихі, мало не лагідні» [8, c. 2] слова директора радгоспу. В цьому епізоді письменниця художньо точно відображає психологічний феномен сенсорної депривації в надмірно травмувальних обставинах: Маріца втрачає свідомість і навіть, коли приходить до тями, то розуміє не все, що з нею відбувається через захисну реакцію організму. Страшна звістка дуже негативно впливає на психологічний стан жінки, змінюючи її поведінку до невпізнаваності. Маріца втрачає сон, страх - результат дії інстинкту самозбереження: «Безсоння ставало таким важким і нестерпним, що розбита Маріца підводилася з постелі, тягнула стілець під стіну й тулилася чолом до охололої шибки.Після Христофорової смерті вона ніколи не боялася ночі. Могла серед глухої темені піти а хоч би й на кладовище, посидіти на чоловіковій могилі» [8, с. 2].

Душевна криза поглиблюється ще й через своєрідну соціальну ізоляцію, в якій опинилися героїня. Вона згадує свою сонячну Молдавію, і найчастіше ці її спогади переплітаються з музикою рідного краю: стрімкими пристрасними мелодіями, проникливими звуками скрипки. Жінка так і не стала «своєю» на чужині, залишилася поза тісним колом мешканців типового маленького містечка і, як наслідок, наодинці зі своїми проблемами, без можливості навіть провести «кухонну психотерапію» й просто з кимось поділитися своїми переживаннями.

Марія Матіос використовує художній прийом паралелізму, проєктуючи на природу душевний стан героїні. Пейзаж, як дзеркало, відображає зміну її настроїв, почуттів: «Але тільки вітри гамселили в дрантивий дах домівки й стогнали під вікнами невтихомиреними хортами. Та ще неприв 'язані пси вили на місяць чи на випадкових перехожих, не даючи склепити повіки» [8, с. 2].

Тривога, смуток, зневіра так само виснажують жінку, як вітрюган, а виття псів - зловісний знак, передвісник майбутніх страждань, адже існує навіть народне повір'я, що собаки виють на лихо: смерть або інше нещастя.

Епіцентром Маріциних думок і переживань стає її «круглий, як м'яч, животик» [8, с. 2].

Жінка потрапляє в рідне для неї, органічне середовище - дитячий садок і на певний час знаходить спокій: «Турбота про чужих дітей відвертала її від постійного думання про своє горе. » [8, с. 2]. Коли дитячі руки торкалися її живота, Маріца відчувала справжнє щастя.

Проте на роботі жінка не змогла довго затриматися через «тодішні гуманні закони великої країни СРСР» [8, с. 2]: її зарано відправили в декрет і позбавили можливості бути серед людей, займатися улюбленою справою. Як наслідок, Маріца занурюється в депресію. Про це свідчать клінічні симптоми: жінка відчуває апатію, лінь, небажання жити, ігнорує вказівки лікарів щодо необхідності рухатися та дбати про плід: «...вже на дев'ятому місяці, злягла Маріца на нерозкладений диван - та так і пролежала аж до переймів. Чула в собі вселенську лінь і байдужість, аж подеколи здавалося, що вони ростуть в її тілі разом із дитиною. Що ось-ось - і вся вона трісне навпіл, ніби кавун. Від лінощів, небажання жити й надмірної ваги» [8, с. 2].

Депресія героїні загострюється і в післяпологовий період, який і без цього досить складний для будь- якої жінки. Дитина викликає в Маріци неприйняття, відразу, хворобливі асоціації з мертвим батьком і, як результат, - посилення негативних емоцій, адже непропрацьована психологічна травма зринає тоді, коли психіка людини найбільш ослаблена й розбалансована.

Марія Матіос майстерно, переконливо зображує зародження позитивних почуттів матері до дитини на третій день після пологів, концентруючи увагу на моментах годування немовляти. У перші дні Маріца з ненавистю дивиться на хлопчика, що намагається «висмоктати з неї останні краплі ще не прийшлих молок» [8, с. 2]. Отже, організм жінки ще не перелаштувався, в крові породіллі відсутні гормони окситоцин та пролактин, які стимулюють виділення грудного молока, але разом з тим і викликають зміни в психіці, пробуджують почуття материнської любові. Ще одна важлива функція оксицотину - емоційна і психологічна. Цей гормон відповідає за гарний настрій, відчуття щастя, любов матері до дитини. Чим більше його виробляється в організмі, тим спокійніше і впевненіше почуває себе мама й тим більше любові може подарувати немовляті. Пролактин «працює» в тандемі з окситоцином, сприяючи налагодженню грудного вигодовування, він пробуджує інстинкти турботи і відчуття спорідненості. Якщо в крові матері високий рівень окситоцину, то в ній пробуджується любов. Якщо одночасно високий і рівень пролактину, то ця любов спрямовується на дитину, а не на когось іншого.

М. Матіос відтворила симбіоз суперечливих почуттів матері, а потім «прозріння» Маріци, викликаних впливом цього «гормонального коктейлю»: «Але за день-третій у ній почало розливатися таке тепло і млість, що породілля припадала губами до поморщеної щічки сина - і надовго затихала, слухаючи, як у ній ураз знов раптово, десь на самому дні, оживають весільні скрипки її батьківщини. Тоді Маріца починала майже нечутно мугикати собі під ніс мелодію у такт посопування немовляти - і солодка радість незнаної досі розкоші гостро прорізала, а далі повільно наповнювала її легке після пологів тіло» [8, с. 3].

Але, водночас, цей специфічний стан за відсутності іншого партнера, на якого жінка могла б спрямовувати свої почуття, може викликати в неї девіантні думки й емоції. Адже окситоцин є гормоном не тільки любові до дитини, а й до чоловіка (найбільшої концентрації в організмі він досягає після завершення статевого акту). Саме тому ми бачимо таку чуттєву реакцію Маріци на перше «успішне» годування дитини. У психології розглядається феномен статевого потягу матері до дитини під час годування через тактильну стимуляцію ерогенних зон (грудей) та вивільнення великої кількості окситоцину. Як не парадоксально, романтичне кохання еволюційно походить із емоційного зв'язку між матір'ю і дитиною. Зв'язок між чоловіком і жінкою нагадує любов матері і дитини й ґрунтується на схожих гормональних процесах.

На мою думку, саме те, що подібна реакція стає можливою в ранньому дитинстві сина, для Маріци стають допустимими й подальші її вчинки. Психіка жінки зазнає суттєвої трансформації, ці метаморфози виснажують жінку морально й фізично, все більше уможливлюючи інцестний зв'язок, адже під дією різноманітних процесів у свідомості героїні притлумлюється вплив суспільної моралі й посилюється роль фізіології, для якої інцест небажаний тільки через небезпеку мутацій у потомства.

Перше, що вказує на психологічні проблеми Маріци, - ім'я покійного чоловіка, яким жінка називає сина, при цьому відчуваючи не традиційні для такого рішення любов, вдячність чи бажання зберегти світлу, героїчну пам'ять про батька дитини. Таке рішення зароджується несвідомо саме при годуванні сина, коли Маріца переживає ті ж емоції, відчуття, що й під час інтимної близькості з чоловіком. Відбувається перенесення образа покійника на дитину, що далі тільки посилюватиметься, бо жінка буде впізнавати риси батька в синові, який дорослішає. Щоб закцентувати цей момент, Марія Матіос використовує речення з прислівником «знову» й повтором імені та прізвиська коханого Маріци: «Відтоді в Мишині знову з 'явився Христофор Колумб» [8, с. 3]. Це створює ефект дежавю, читач разом із героїнею подумки повертається в минуле, коло замикається. Недарма Маріцине щастя - Христофора - авторка ніби від імені героїні називає «безконечним» [8, с. 1]. Саме це ми й спостерігаємо - жінка не може й не хоче відпустити покійного чоловіка, зберігаючи з ним емоційно-почуттєвий зв'язок.

Маріца вперто не помічає перші прояви психічних проблем у сина, навіть «туманні» [8, с. 3] очі хлопчика нагадують їй Христофора-старшого: «Молода мама непокоїлася через раз, мовчки й таємно намагаючись переконувати саму себе в тому, що з часом усе налагодиться» [8, с. 3].

Як будь-яка мати, вона до останнього вірить, що з дитиною все гаразд, і звертається до лікарів лише тоді, коли хвороба стає очевидною.

Авторка зображує тривалі пошуки людини у відчаї, що звертається спершу до лікарів, потім до знахарок, але зрештою приймає ситуацію й бере на себе повну відповідальність за подальше життя безпорадної дитини. М. Матіос застосовує антитезу, вибудувану на контрасті думок героїні з оточенням. Виснажена жінка перебуває в стані глибокої депресії на відміну від надмірно «щасливого» гучномовця, що дратує її розповідями про «упевнене й невідворотне будівництво розвинутого соціалізму, на обрії якого незнаною розкішшю вже маячів комунізм» [8, с. 3].

Епізоди «конфлікту» з гучномовцем, крім суто психологічних проблем, акцентують ще й соціальні: злиденне існування радянської людини в інформаційному полі брехні, фальші, імітації. Міліціонери вдають, що працюють, лікарі вдають, що проводять комісію, натомість звичайні люди часом намагалися вдавати, що живуть. А головна героїня, хоч і намагається відсторонитися від політики через неосвіченість, проте усвідомлює брехливість радіоновин і думає про далекий благополучний Захід: «Маріца переваг розвинутого соціалізму своїм куцим жіночим розумом не зауважила, лише добре втямила, що в роті солодше не стає, а холодильник не повнішає, скільки б із «брехунця» не лаяли те, чого з тутешніх людей ніхто не бачив, і не хвалили те, що було перед очима» [8, с. 3].

Тим часом материнські почуття до сина тільки посилюються, адже Маріца хотіла зробити все найважливіше для дитини, забрати її біль: «Маріца й собі кілька разів луснулася головою об одвірок - так, ніби хотіла забрати частину синової безвиході на себе» [8, с. 4]. Героїня розуміє, що Христофорові, який дорослішає, потрібна жінка, тому запрошує спочатку Катрю, потім Одарку. До молодої вдовиці Катрі Маріца ставиться, як до другої доньки, а ось Одарку ревнує через втрату духовної близькості із сином, хоч і вдячна їй, що після задоволення своїх фізіологічних потреб син спокійний і задоволений: «Сідала на гойданку, на одну мить заплющувала очі - й нібито гойдалася. А далі втуплювалася поглядом у затемнені вікна своєї квартири - намагалася стримати центрифугу, яка раптово підхоплювала її здитиніле тіло, і несла його десь поза межі існуючого - реального - світу. А може, то під нею справді гойдалася земля, а їй лиш здавалося, що вона розхитує дитячу гойданку... чи світову центрифугу... та ні, таки гойдалася земля, і весь простір гойдався і плив перед очима, коли вона не спускала очей зі своїх вікон, за якими був Христофор із Одаркою» [8, с. 6].

Переживання спровокували серцевий напад, повторення його в майбутньому стане фатальним для жінки. На гойдалці Маріца відчуває панічну атаку, до її психічних проблем додаються надмірна тривога, страх смерті, але приходить й усвідомлення, «що ляк її не мав нічого спільного з можливою смертю її самої. Цей ляк, цей холодний параліч усіх думок і почувань асоціювався тільки з сином. Точніше, з можливістю його втрати» [8, с. 6].

Авторка змальовує патологічну всепоглинаючу любов-залежність, яка посилюється з роками: «Чим далі, тим більше чула, що любить його дужче, ніж: любила колись живих своїх батьків, а далі - Христофора. любила його більше, ніж колишню свою дівочу волю й безтурботність, свою далеку - в сонячному німбі - батьківщину» [8, c. 6].

На фоні цього уявне злиття двох образів - батька і сина в потьмареній свідомості виснаженої жінки стирає межу між почуттями до найрідніших людей. Іноді Маріца відзначає, що з першого погляду вже інколи бачить не сина, а чоловіка: «...він все робить так само, як колись робив його батько... так само втирається лише вказівним пальцем після їжі. так само правою рукою смикає смолистого чуба. спить із укритою головою. Значить, він повноцінний. Розумний. Як його батько. Тільки травмований» [8, с. 6].

Переломним моментом у розвитку взаємин матері і сина стає хвороба Маріци, під час якої героїня на деякий час втрачає надію й лише лежить та слухає виття своєї дитини. Проте лікар нагадує їй, що тільки мати може врятувати Христофора, це її хрест. Марія Матіос вживає два слова «Христофор» і «хрест» в одному абзаці, близько одне до одного, чим підкреслює тотожність цих понять для Маріци, ніби нагадує про її місію-прокляття.

Письменниця застосовує прийом подвійної оптики: якщо раніше М. Матіос зосереджувалася на внутрішньому світі жінки-матері, то тепер вона презентує погляд на ситуацію Маріциних односельчан, які розпускають плітки, засуджують жінку. Читач довідується про плітки з «радіо ОБС (одна баба сказала)» [8, с. 8] й відчуває атмосферу «загубленого між землею і небом містечка» [8, с. 8]. Загострюється конфлікт твору - зіткнення суспільної моралі й публічного осуду з материнською любов'ю, яка здатна перебороти все на своєму шляху, щоб забезпечити щастя і добробут дитини. На рівні фізіології це допомагає потомству вижити, на рівні соціуму - сформувати здорову повноцінну особистість, захистити від негативного впливу дитячу психіку й допомогти сину чи доньці стати дорослими. У повісті Матіос конфлікт матері й ворожого для неї суспільства сягає апогею.

Через низку психологічних травм психіка героїні деформується: лишаються тільки любов матері до дитини і біль. Симбіоз образів чоловіка та сина у свідомості жінки провокує героїню на задоволення природного інстинкту сина всупереч суспільній моралі.

Марія Матіос використовує форму сповіді, опосередковано передає внутрішній монолог Маріци під час останнього серцевого нападу - філософські думки про безвихідь, почуття, табу, а ще - своєрідне передсмертне зізнання жінки в її любові до Христофорів Колумбів, «одному з яких вона була матір 'ю, і тільки обом. » [8, с. 9]. У свідомості героїні борються провина, сором, любов. Плітки все-таки вплинули на героїню, в сукупності з іншими чинниками призвели до її смерті - «визволення з-під гніту непосильної для неї брили» [8, с. 9].

Отже, повість «Мама Маріца - дружина Христофора Колумба» відзначається глибоким психологізмом, який виявляється й на ідейно-змістовому, й формальному рівнях. У центрі авторської уваги - образ девіантної особистості, на долю якої випало багато випробувань, що стали причиною низки стресів та психологічних розладів. Деформацію свідомості головної героїні Маріци, котра після загибелі чоловіка залишається на чужині з дитиною-інвалідом, тонко відтворено через динаміку емоцій та почуттів, станів, думок жінки, які ілюструють вияв характерних симптомів, клінічні картини психологічних зрушень.

Героїня переживає зовнішній та внутрішній конфлікти, що негативно впливають на психіку й провокують смерть внаслідок серцевого нападу. Зовнішній конфлікт ґрунтується на зіткненні суспільної моралі й безмежної материнської любові, а внутрішній породжений боротьбою суперечливих почуттів й емоцій (скорбота, страх, сором, втрата надії, ревнощі та вдячність) жінки. Через внутрішній монолог, дії та вчинки Маріци, її характеристику іншими персонажами переконливо зображено такі психологічні феномени як деморалізація особистості, хронічна депресія, що з'являється в результаті глибоко пережитої втрати чоловіка, прогресує після пологів та поглиблюється після встановлення діагнозу сина. Авторка мотивує моральний переступ - інцестний зв'язок із сином - як вияв великої сили материнської любові, здатної зламати стереотипи суспільно-етичних норм заради блага своєї дитини, а тому читач не засуджує героїню, а співчуває їй, вражений саможертовністю жінки, адже за словами Соломона: «Є сором, що наводить гріх, і є стид, що є славою і ласкою».

Бібліографія

1. Баранська Л. Вербалізація концепту гріх у малій прозі Марії Матіос. Рідне слово в етнокультурному вимірі. 2015. С. 5-14.

2. Белімова Т. В. Образ села в романах Марії Матіос і Люко Дашвар, Науковий вісник Миколаївського національного університету імені В. О. Сухомлинського: зб. наук. пр. Філологічні науки (літературознавство). Миколаїв, 2015. № 2 (16). С. 15-20.

3. Блик О. Трагедія самотності: [рец. на кн. «Москалиця», «Мама Маріца - дружина Христофора Колумба»]. Літературна Україна. 2010. 28 січня. С. 4.

4. Голобородько Я. Художні клейноди Марії Матіос. Літературна Україна. 2007. С. 6.

5. Голота Л. Житіє людини, змерзлої до життя: [рец. на кн. «Москалиця», «Мама Маріца - дружина Христофора Колумба»]. Слово Просвіти. 2008. 27 листопада - 3 грудня (№ 48). С. 14.

6. Гребенюк Т. В. Мораль, гріх і провина в концептосистемі прози М. Матіос, Актуальні проблеми слов'янської філології. Серія: Лінгвістика і літературознавство. Ніжин, 2006. Вип. 11, ч. 2. С. 480-487.

7. Дігай Т. Лютий вітер на Лисих горах: [рец. на кн.«Москалиця», «Мама Маріца - дружина Христофора Колумба»]. Літературна Україна. 2008. 27 листопада. С. 5

8. Матіос М. Мама Маріца - дружина Христофора Колумба. Піраміда. 2008 р.: веб-сайт. URL: https://online-knigi.com.ua/page/221645 (дата звернення: 01.02.2021).

9. Насмінчук І. Заголовок у системі поетикальних засобів прози Марії Матіос. Наукові праці Кам 'янець-Подільського національного університету імені Івана Огієнка. Філологічні науки. 2013. Вип. 33. С. 224-227.

10. Насмінчук І. А. Стильове розмаїття прози Марії Матіос: монографія. Кам'янець-Подільський: Буйницький О. А., 2009. 180 с.

11. Стефурак Н. Батіг для нації - в жіночих руках. Галичина. 2005. 9 квітня. С. 5.

12. Якубовська М. Міфологія буття українства у прозі Марії Матіос (Літературний портрет Марії Матіос). Якубовська М. У дзеркалі слова: Есеї про сучасну українську літературу / вступ. слово В. Лизанчука. Львів: Каменяр, 2005. С. 153-168.

Размещено на Allbest.ru