"Спогади європейця" Жанна Монне як джерело з історії європейської інтеграції

Размещено на http://www.allbest.ru/

«Спогади європейця» Жанна Монне як джерело з історії європейської інтеграції

Андрій Мартинов,

доктор історичних наук, професор, провідний науковий співробітник відділу історії міжнародних відносин і зовнішньої політики України Інституту історії України НАН України

Анотація

Жан Монне посів почесне місце в пантеоні видатних європейців. Чимало дослідницьких установ, які вивчають процес європейської інтеграції, а також кафедри сучасної європейської історії у багатьох університетах, носять його ім 'я. Це не просто історичне визнання, але й не культ особистості, адже сам ЖМонне досить об'єктивно оцінював своє персональне місце в європейському інтеграційному процесі. Свідченням чого є його мемуари, які є цінним джерелом модерної історії європейського єднання. Метою статті є аналіз спогадів Жанна Монне як джерела з історії процесу європейської інтеграції, яке розкриває її основні етапи, особливості та способи вирішення проблем. Безперечною заслугою ЖМонне перед історією європейської інтеграції є так званий «метод Монне», який полягає в тому, що економічна інтеграція визнавалась предтечею політичного об'єднання. Інтеграція має відбуватись знизу вгору, а не навпаки. Політичне життя ЖМонне як справжнього французького патріота і великого європейця є втіленням актуальних дискусій між прихильниками функціоналізму і федералізму в історії і сучасності європейської інтеграції. Прихильники федералізму головним завданням інтеграції вважать створення наддержави з наднаціональними органами управління, яким держави передають більшу частину свого національного суверенітету. Поступово формується спільна ідентичність, яка відрізняє угруповання від зовнішнього середовища. Неофункціоналісти вважають, що національні органи влади делегують співтовариству виконавчі повноваження, а не суверенітет. Прогрес європейської інтеграції став можливий завдяки поєднання тривалих, середньо тривалих та короткострокових факторів. Одним із головних тривалих факторів успіху європейської інтеграції є європейська ідея як уявлення про територіальну та цивілізаційну єдність Європи, консолідовану спільністю історичної долі, яка вимагає інституційного оформлення. Відсутня загальна теорія регіональної інтеграції, здатна пояснити складний інтеграційний феномен у всій його різноманітності. Існуючі теоретичні підходи зберігають лояльність державному принципу як формі організації політичного життя. Тільки неофунціоналісти у центр уваги ставлять соціальні групи, які беруть участь у інтеграції і наднаціональні інститути, а не національні держави. Чимало правил Євросоюзу формуються в політичних мережах, які інтегрують різні територіальні рівні: локальний, регіональний, національний, наднаціональний. ЖМонне закликав чітко це розуміти та враховувати в реальній європейській політиці.

Ключові слова: європейська інтеграція, Жан Монне, метод Монне, Спогади європейця, федералізм, функціоналізм.

Andrii Martynov, Dr., Habil. (History), Professor,

Institute of History of Ukraine,

National Academy of Science of Ukraine,

Kyiv

MEMOIRS OF A EUROPEAN JEAN MONNET AS A SOURCE ON THE HISTORY OF EUROPEAN INTEGRATION

Abstract

Jean Monnet took an honorable place in the pantheon of prominent Europeans. Many research institutions bear his name. This is not just a historical recognition, but also not a cult of personality, because J. Monnet himself quite objectively assessed his personal place in the European integration process. Evidence of this is his memoirs, which are a valuable source of modern history of European unity. The aim of the article is to analyze the memoirs of Jeanne Monnet as a source on the history of the European integration process, which reveals its main stages, features and ways of solving problems. The undoubted merit of J. Monnet in the history of European integration is the so-called "Monnet method", which consists in the fact that economic integration was recognized as a forerunner of political unification. Integration should take place from the bottom up, not the other way around. The political life of Jean Monnet as a true French patriot and a great European is the embodiment of current discussions between supporters of functionalism and federalism in the history and modernity of European integration. Proponents of federalism consider the creation of a superpower with supranational governing bodies, to which states transfer most of their national sovereignty, to be the main task of integration. Gradually, a common identity is formed, which distinguishes the group from the external environment. Neofunctionalists believe that national authorities delegate executive powers to the community, not sovereignty. Progress in European integration has been made possible by a combination of longterm, medium-term and short-term factors.

One of the main long-term factors in the success of European integration is the European idea as an idea of the territorial and civilization unity of Europe, consolidated by the commonality of historical destiny, which requires institutionalization. There is no general theory of regional integration that can explain the complex integration phenomenon in all its diversity. Existing theoretical approaches remain loyal to the state principle as a form of organization ofpolitical life. Only neo-functionalists focus on social groups involved in integration and supranational institutions, not nation-states. Many rules of the European Union are formed in political networks that integrate different territorial levels: local, regional, national, supranational. Monnet calledfor this to be clearly understood and taken into account in real European politics.

Key words: European integration, Jean Monnet, Monnet method, Memoirs of a European, federalism, functionalism.

Постановка проблеми

Один із засновників процесу європейської інтеграції Жан Монне посів почесне місце в пантеоні видатних європейців. Чимало дослідницьких установ, які вивчають процес європейської інтеграції, а також кафедри сучасної європейської історії у багатьох університетах, носять його ім'я. Це не просто історичне визнання, але й не культ особистості, адже сам Ж.Монне досить об'єктивно оцінював своє персональне місце в європейському інтеграційному процесі. Свідченням чого є його мемуари, які є цінним джерелом модерної історії європейського єднання.

Огляд публікацій. Впродовж 1980-2000-х рр. історичний образ Ж.Монне був сформований у світовій історіографії. Основні концептуальні позиції авторів його політичних біографій підтверджують визначальну роль Ж.Монне в формуванні ідеї європейського єднання та її реалізації. Професор Сорбонни Ф.Дюшене звернув увагу на талант Монне як організатора і координатора політичних процесів [2, с.34]. В.Вессельс на конкретних прикладах показав, як «метод Монне» відіграв позитивну роль в еволюційному просуванні європейського інтеграційного процесу від економічної інтеграції до політичної інтеграції [9, с.129]. Б.Нойс дослідила роль Ж.Монне як адепта трансатлантичного європейсько-американського співробітництва. Роль посередника між європейськими та американськими елітами була особливо ефективною для Ж.Монне [8, с.111]. Д.Крюгер наголошує, що іноді Ж.Монне випереджав свій час, прикладом чого є спроба створення Європейського оборонного співтовариства в середині 1950 -х років [6, с.117]. Цікаво, що сам Ж.Монне у своїх спогадах також визнає, що тоді прихильники європейської інтеграції не врахували реальної розстановки сил між прихильниками створення наднаціональних структур і зміцнення національного суверенітету, між адептами розбудови автономної європейської безпеки та пріоритетності опори на військово-політичний союз зі США [7, с.84]. Натомість на думку К.Беккер-Дьорінг найбільш успішним був внесок Ж.Монне у розвиток Європейського співтовариства вугілля і сталі [1, с.49]. У історіографії склалась загальна думка, що Ж.Монне завжди був проти надмірної бюрократизації наднаціональних органів влади Європейських Співтовариств [3, с.118]. Х.Джеймс констатує, що Ж.Монне безперечно є одним із батьків-засновників модерного процесу європейської інтеграції, який був здатен максимально прагматично сприймати ідеальне і реально можливе в процесі європейського єднання [4, с.69]. На думку Ф.Кніппінга зірковим часом Ж.Монне як європейського політика стало підписання Римського договору про створення Європейського економічного співтовариства [5, с.136]. Порівнюючи спогади Ж.Монне та усталені історіографічні підходи до висвітлення його внеску у історію європейської інтеграції, зазначимо, що це є унікальний приклад повної позитивної кореляції між суб'єктивним сприйняттям і об'єктивними характеристиками внеску Ж.Монне в історію європейського єднання.

Метою статті є аналіз спогадів Жанна Монне як джерела з історії процесу європейської інтеграції, яке розкриває її основні етапи, особливості та способи вирішення проблем.

Жан Монне народився 9 листопада 1888 р. в дрібнобуржуазній французькій родині в містечку з промовистою назвою, яка стала товарною маркою - Коньяк [7, с.7]. Фактично його особиста біографія є винятковим для європейського ієрархічного суспільства прикладом людини, яка сама себе зробила. Ще 1905 р. французький соціаліст А.Бріан здійснив відокремлення церкви від держави, тож католицькі настрої в шкільному житті Ж.Монне не були надто великими, навіть порівняно з бізнесовою ментальністю, яку він успадкував від батька. Жан Монне рано почав брати участь у практичному керівництві родинним бізнесом, який полягав у торгівлі коньяками. Говорячи про його зовнішній вигляд колишній французький президент Жискар д'Естен зазначає, що Монне нагадував йому «розумного французького селянина» [ 8, с.97]. Маючи чудову пам'ять, Монне впродовж подальшого життя постійно займався самоосвітою. Особливе місце у формуванні особистості Ж.Монне посіла Перша світова війна 1914-1918 рр. В цей період він працював у штабі Антанти у Лондоні, де налагоджував господарські контакти, проявляв свої бізнесові організаційні таланти в координації логістики союзників по Антанті.

У 1920-х рр. Жан Монне певний час був заступником генерального секретаря Ліги Націй. На цій посаді він активно займався вирішенням проблем післявоєнного устрою Європи. Практично в будь -якому питанні, чи то модернізація китайської залізниці, чи вирішення фінансових питань Польщі та Румунії, або купівля військових матеріалів у США, майже завжди політики могли орієнтуватись на організаційний талант цього громадянина світу. Потім до кінця 30-х рр. ХХ ст. Монне працював у Вашингтоні як французький дипломат [7, с.118]. Зокрема, Ж.Монне вітав ідею вільного розвитку світової економіки. Проте Версальсько-Вашингтонська система міжнародних відносин, яка запанувала після Першої світової війни, виокремила низку протиріч, які остаточно переконали Монне в потребі функціональної інтеграції європейських народів [3, с.112].

Остаточно прихильником ідеї європейської інтеграції Монне став восени 1929 р., коли він вітав пропозицію А.Бріана щодо створення Сполучених Штатів Європи [7, с.73]. Цій ідеї він присвятив свою подальшу експертну та політичну кар'єру. Зокрема, у розпаді Малої Антанти Ж.Монне бачив закономірне фіаско міжвоєнної французької політики, яка продовжувала будуватись на засадах підтримки націоналістичних устремлінь європейців [9, с.71]. У 1939-1940 р. Ж.Монне очолював французько-британський координаційний економічний комітет. У червні 1940 р., коли Франція знаходилась на межі поразки від нацистської Німеччини, Монне запропонував план створення союзу Франції та Великої Британії. Пропонувалось створити спільну федеративну Конституцію, створити єдиний парламент, уряд, ввести єдине громадянство. Багатьом ця пропозиція здавалась єдиним способом утримати Франції у стані війни. Ця була одна з перших, але не єдина наднаціональна ідея, ініційована Ж.Монне, але вона стала єдиною, яку в тих історичних умовах підтримав де Голль [7, с .127].

Після створення режиму Віші Ж.Монне перейшов на британську державну службу, та виконував майже ті самі функції, що й під час Першої світової війни, тобто налагоджував союзницькі зв'язки між Британією та США. Водночас він сприяв налагодженню зв'язків американців з «Вільною Францією», хоча в листопаді 1940 р. уряд Рузвельта встановив дипломатичні відносини з режимом Віші. Зокрема, Ж.Монне домігся застосування закону про ленд-ліз за рахунок надання прямих кредитів «Вільній Франції» [7, с.207]. Монне вважали в Вашингтоні людиною з тонким дипломатичним розум. До того ж, Жан Монне ще до війни очолював паризький філіал американського банку «ВІаіг&Со», виконував доручення банку Моргану в Китаї [7, с.23].

В Алжирі Монне завів дружбу з британським представником в Алжирі Г. Макмілланом, який переконав його в тому, що де Голль є єдиною політичною фігурою, навколо якої після війни можна буде сформувати надійну французьку адміністрацію. Наголошувалось, що будь-який майбутній французькій уряд має відроджуватись на демократичних та республіканських засадах. 3 червня 1943 р. Ж.Монне як комісар з питань озброєнь увійшов до «Французького комітету національного визволення» на чолі з Шарлем де Голлем. Утім, завершення Другої світової війни Монне так і не зміг замирити де Голля з президентом Рузвельтом, адже його головна політична лінія полягала в розвитку тенденції до руйнації європейських колоніальних імперій після Другої світової війни.

Ж.Монне наголошував, що не буде скоординованого підходу до вирішення проблем французької економіки, її послідовної модернізації, то економічне становище країни погіршуватиметься. Роздуми над цим аналізом підштовхнули Ш. де Голля призначити Жана Монне на посаду голови комісаріат планування економіки Франції [7, с.382]. Шарль де Голль прийняв план Монне, який реалізовувався впродовж 1947-1953 рр. та передбачав програму заходів, спрямованих на модернізацію та удосконалення французької промисловості. У своїх спогадах колишній французький президент В.Жискар д'Естен наголошує, що де Голль і Ж.Монне «були різними людьми і вони не палали один до одного симпатією». Але «обидва виконували свої функції з високим професіоналізмом. Жан Монне, перш ніж сформувати яку-небудь пропозицію, всебічно досліджував питання, вичікував підходящий момент для його висунення, проводив безкінечні переговори, аби забезпечити собі необхідну підтримку на випадок, якщо доведеться долати спротив партнерів. Як де Голль, так і Монне завжди починали з визначення мети, як правило, на віддалену перспективу. Потім вони пускали в хід всі засоби, які мали в своєму розпорядженні, для її досягнення і ніколи не змішували мету з засобами. Обставини могли ускладнити або уповільнити досягнення мети, навіть змусити зробити крутий поворот, але ніколи не могли змусити їх відмовитись від головного задуму» [3, с.93]. Багатьма істориками визнається, що діяльність Комісії з планування на чолі з Монне заклало фундамент для відродження економіки Франції у наступне десятиріччя внутрішньополітичного хаосу. Цьому безперечно сприяло й залучення французької економіки до наднаціонального розподілу праці в Західній Європі.

Жан Монне, як прагматичний прихильник функціоналістської концепції інтеграції, наполягав в умовах післявоєнної дестабілізації європейської економіки на першу імпульсі європейському єднанню з боку саме економічної інтеграції. Дебати спростив початок холодної війни. Спільно з Робертом Шуманом Монне ініціював утворення Європейського співтовариства вугілля і сталі. Саме Монне став першим головою правління зазначеної спільноти (1952 - 1955), яка була праобразом Європейської комісії. На фоні угорських революційних подій 1956 р. Монне створив та очолив «Комітет за створення Сполучених Штатів Європи», який діяв до 1975 р. У своїх мемуарах Монне стверджував, що заради інтеграції мають сенс лише спільні інститути, а не звичайна міжнародна співпраця, тобто з точки зору теорії європейської інтеграції він був послідовним федералістом [7, с.79].

У квітні 1949 р. Ж.Монне вітав створення НАТО. Заради консолідації народів Західної Європи 3 травня 1950 р. Ж.Монне направив міністру закордонних справ Франції Р.Шуману меморандум, який був ним взятий за основу історичної Декларації Шумана від 9 травня 1950 року. Міністр закордонних справ Франції Р.Шуман, розвиваючи ідеї Ж.Монне, запропонував започаткувати на практиці процес європейського єднання. Наголошувалось, що «єдина Європа не створиться одразу згідно з певним планом. Вона буде будуватися через конкретні досягнення, які спочатку створять солідарність де - факто» [6, с.64]. Насамперед пропонувалось створити Європейське об'єднання вугілля і сталі. Адже саме вугілля і сталь були ключовими ресурсами у військових справах. Тому, якщо поставити ці ресурси під наднаціональний контроль, можна зробити війну між Німеччиною та Францією просто неможливою. Німецький канцлер К.Аденауер спочатку вбачав в цьому плані прикриття наміру керівника французького Комісаріату планування Жана Монне, який таким чином сподівався стимулювати розвиток французької економіки за рахунок сусіда. Тому, коли Ж.Монне 23 травня 1950 р. прибув для переговорів у Бонн, де вперше зустрівся з К.Аденауером, він побачив перед собою людину, яка «невпевнена ні в собі, ні в добрій волі інших» [7, с.404]. Треба було докласти багато дипломатичної майстерності та хисту, аби переконати скептиків у тому, що проект створення Європейського об'єднання вугілля і сталі апріорі закладає такі структурні механізми управління, які гарантують повну рівність партнерів. «Я завжди підтримував точку зору, - писав Ж.Монне, - що політичний союз у Європі має формуватися, як і економічна інтеграція, крок за кроком. Одного дня цей процес приведе нас до Європейської федерації» [6, с.20]. Ж.Монне мав певні сумніви щодо готовності США у разі гіпотетичної радянської агресії застосувати всі засоби стримування Сталіна. Тому великий француз був прихильником ідеї створення «європейської армії», підпорядкованої наднаціональним політичним інститутам єдиної Європи. Причому пропонувалась ідея інтеграції національних збройних сил на рівні батальйону та полку. Штаби таких інтегрованих частин мали бути укомплектованими офіцерами різних національностей. Для утворення об'єднаної армії проект передбачав створення спільного бюджету країн - учасниць [6, с.68]. 30 серпня 1954 р. Національні збори Франції відмовились ратифікувати Договір про створення Європейського оборонного союзу. Ж.Монне зазначив, що висловлюючи свій особистий політичний протест проти цього залишив посаду президента Вищого правління Європейського об'єднання вугілля і сталі. Після цього він прямо зайнявся справами Комітету дії за Сполучені штати Європи [7, с.117]. Як бачимо, цей проект набагато випередив свій час і не реалізований у повному обсязі навіть на початку 20 -х рр. ХХІ століття Формування спільної зовнішньої та оборонної політики ЄС зіштовхується з серйозними проблемами навіть в умовах потреби посилення наднаціональної координації у протидії сучасним викликам безпеки та нестабільності.

У 1951 р. Жан Монне нарешті став першим секретарем Європейського об'єднання вугілля і сталі, яке утворили Франція, ФРН, Бельгія, Нідерланди, Люксембург, Італія. Тобто він очолив виконавчий, колегіальний, не залежний від урядів наднаціональний орган, який мав можливість прийняття рішень обов'язкових до виконання. Цей орган складався з восьми членів, призначених за спільною згодою країн-членів на шість років, а також дев'ятого, який кооптувався іншими вісьмома. Інституції Європейського співтовариства вугілля і сталі були урочисто відкриті Ж.Монне 10 серпня 1952 р. в Люксембурзі [6, с.66]. Метою зазначеного об'єднання було створення спільного ринку для модернізації та підвищення ефективності виробництва вугільної та металургійної промисловості, а також покращення умов праці у цих базових індустріальних галузях економіки. Угода про створення Європейського об'єднання вугілля і сталі передбачала заходи, спрямовані на підтримку науково-технічних досліджень з метою підвищення безпеки в цих галузях економіки. Штаб-квартира цього об'єднання розташувалась у Брюсселі. Впродовж періоду 1954-1961 рр. в рамках «Європейського об'єднання вугілля і сталі» була реалізована ідея вільного руху робітників вугільної та металургійної галузей країн членів. Врешті ефективне функціонування спільного ринку вугілля і сталі продемонструвало, що економічна інтеграція є не лише можливою, а й вигідною справою [6, с.66]. Зокрема, в 1955 р. на цій основі була створена спеціальна система кооперації західноєвропейських країн в проведенні науково-дослідних та конструкторських робіт.

У жовтні 1955 р. Жан Монне висунув пропозицію перетворення Європейського об'єднання вугілля і сталі (ЄОВС) на зародок майбутньої наднаціональної Європи. Однак цей процес, на його думку, мав відбуватись через посилення інтеграції у окремих секторах економіки. Зокрема, він у зверненні до лідерів політичних партій професійних спілок та організацій працедавців всіх західноєвропейських країн писав, що «просто співробітництва між урядами буде недостатньо. Державам треба делегувати певні повноваження європейським федеральним органам, уповноваженим всіма країнами- учасницями в цілому» [7, с.56].

Після повернення 1958 р. до влади у Франції генерала Шарля де Голля Жан Монне відкоригував власні «радикальні» федералістські переконання. Тепер він наголошував на тому, що поки що пріоритет слід віддати підвищенню економічної ефективності створеного Європейського Економічного Співтовариства. Адже на його думку саме це мало забезпечити умови для створення політичного союзу завтрашнього дня. На вирішальному етапі створення Європейського Економічного Співтовариства Ж.Монне переконав опозиційних до уряду К.Аденауера німецьких соціал-демократів в тому, що поглиблення європейської інтеграції є головною передумовою для зміцнення європейської стабільності та безпеки.

Можна сказати, що Ж.Монне, склавши повноваження президента Європейського об'єднання вугілля і сталі, приніс свою політичну кар'єру на жертовний вівтар заради надання потужного політичного імпульсу процесу інтеграції. На користь цього свідчить той факт, що на нараді представників шістки країн членів ЄОВС, яка з метою обрання нового президента цієї структури 1-3 червня 1955 р. проходила в сицилійському містечку Мессіна, прийняли резолюцію, яка гарантувала продовження переговорів щодо формування якісно нового об'єднання. 13 жовтня 1955 р. Ж.Монне створив Комітет дій за Сполучені Штати Європи [6, с.426]. Йому вдалось об'єднати навколо ідеї підтримки процесу європейської інтеграції представників різних політичних течій від християнських демократів, лібералів до соціалістів.

Завдяки послідовним політичним та пропагандистським зусиллям Ж.Монне 25 березня 1957 р. в Римі глав держав Франції, Німеччини, Італії, Бельгії, Нідерландів, Люксембургу підписали два договори, котрі створили правовий фундамент Європейського Економічного Співтовариства. Вони заснували Європейське співтовариство з атомної енергії та включили до Європейських Співтовариств також Європейське об'єднання вугілля і сталі. З дистанції сучасної історичної перспективи Римський договір став не просто міжнародною угодою про вільну торгівлю, як думали тодішні федералісти на чолі з Ж.Монне, а зародком конституційного устрою Європейського Союзу. Найголовніше на думку Ж.Монне було те, що 235 стаття Римського договору дала країнам-членам правову можливість проводити спільну політику у багатьох сферах, які не були достатньо чітко регламентовані Римським договором 1957 р. без внесення змін у зазначений договір. Це дало підстави для зміцнення позицій прихильників поступової федералізації Європи.

Водночас Ж.Монне був занепокоєний тим, що на відміну від «Європейського об'єднання вугілля і сталі», яке мало власні фінансові ресурси, які формувались за рахунок «європейського податку», сплачуваного підприємствами, котрі підпадали під його юрисдикцію, установи Європейського Економічного Співтовариства не мали власних незалежних ресурсів. Лише з 1970 р. внески держав-членів до спільного бюджету мали бути замінені надходженнями від спільного митного тарифу і податку на додаткову вартість.

У 1957-1958 рр. Жан Монне намагався погодити питання гармонізації відносин між «Європейським Економічним Співтовариством» та створеною

Великою Британією «Європейською асоціацією вільної торгівлі». Водночас він наголошував, що не треба «витрачати нерви на Велику Британію. Вона завжди починає з того, що каже ні. Вона приєднається до Європейського Співтовариства, тому що у неї не буде іншого виходу» [4, с.23 -24]. Врешті він вважав, що об'єктивна тенденція до посилення взаємовпливів між внутрішньою та зовнішньою політикою підштовхне Велику Британію приєднатися до Європейських Співтовариств.

У травні 1960 р. рада ЄЕС прийняла рішення завершити скасування митних виплат в середині Спільного ринку до 1966 р. Вже до 1 липня 1963 р. митні виплати на промислові товари були скорочені на 60%, а на сільськогосподарську продукцію на 45%. У липні 1961 р. Ж.Монне наголошував на необхідності заради зміцнення Європи та всього вільного світу розвивати політичне співробітництво з метою єдності Європи. Монне схилявся до ідеї поступової федералізації Європи і насторожено поставився до пропозиції де Голля будувати «Європу націй». Ж.Монне вітав початок у Парижі 10 жовтня 1961 р. офіційних переговорів щодо вироблення умов вступу Великої Британії до ЄЕС. На його думку приєднання Великої Британії до «малої» Європи врівноважить вплив німецько-французької вісі, яка обмежувала американські інтереси в Європі. Водночас Британія не бажала позбутись преференцій у торгівлі з країнами Британської Співдружності Націй. Тому Лондон пропонував створювати не Спільний ринок, а європейську зону вільної торгівлі. Слід було захистити досягнення європейської інтеграції. Ж.Монне запропонував голові британської делегації Е.Хіту передусім досягти домовленостей по мінімуму принципово важливих питань, які зроблять можливим вступ Великої Британії в ЄЕС.

Завдяки цьому, всі інші питання, які стосуються британських національних інтересів, можна було вже вирішувати в статусі члена ЄЕС. Натомість сторони на це не пішли. Лондон бажав отримати все відразу і негайно. Водночас ЄЕС розвивався далі без врахування британської позиції, зокрема, щодо впровадження спільної сільськогосподарської політики ЄЕС.

У листопаді 1961 р. Ж.Монне підтримав пропозиції комісії К.Фуше, яка запропонувала створити політичний європейський союз за типом класичних міжнародних організацій. Його метою мала бути координація зовнішньої і оборонної політики. Зазначимо, що на думку Ж.Монне наголошував, що в питанні розвитку європейської інтеграції можна «йти так далеко, як це можливо в механізмах союзу. Але ніколи не торкайтесь основ суверенітету держав - членів» [4, с.24]. Після відхилення цього плану протиріччя між прихильниками євроатлантичного співробітництва та формування наднаціональної Європи суттєво ускладнили процес європейської інтеграції. За цих обставин Монне та його однодумці вважали, що об'єднана Європа зможе краще захищати свої інтереси лише у рівноправній співпраці зі США. У березні 1962 р. США та ЄЕС підписали угоду про взаємне зменшення протекціоністських митних виплат. Зберігались серйозні розбіжності щодо торгівлі сільськогосподарською продукцією. У тексті декларації «Комітету дій за Сполучені Штати Європи» від 26 червня 1962 р. мова йшла про необхідність встановлення рівноправних партнерських відносин між Сполученими Штатами Америки та Сполученими Штатами Європи, кожний з яких візьме на себе свою частку відповідальності за становище в світі. Новий президент США Джон Кеннеді прийняв пропозицію Ж.Монне щодо створення «атлантичної спільноти», яка мала навпроти США на західному березі Атлантичного океану мали стати «Сполучені Штати Європи», які мали об'єднати значну частину Західної Європи на східному березі Атлантики [2, с.66]. Однак Німеччина та Бельгія не погоджувались переходити до політичної інтеграції без органічної участі Великої Британії в процесі європейської інтеграції. Французький президент де Голль продовжував відстоювати позиції щодо формування «Європи націй».

Незважаючи на це, саме Ж.Монне після підписання 22 січня 1963 р. німецько-французького договору доклав чимало зусиль, аби в ФРН зазначений документ розуміли не в сенсі відродження континентальної європейської імперії, а як передумову збереження міцних військово -політичних відносин зі США та інтеграції західноєвропейських сил у форматі НАТО. Зокрема, Ж.Монне закликав німецького канцлера К.Аденауера переконати де Голля в необхідності зробити заяву щодо того, що французьке вето на початок переговорів щодо вступу Великої Британії до ЄЕС не є остаточним, що переговори з цього приводу триватимуть. До того ж, мала бути підготовлена доповідь щодо перспектив розвитку Європейського Співтовариства. Колишній французький президент В.Жискар д'Естен згадував, що у січні 1975 р. Жан Монне казав йому, що «німці в 1962 р. були готові довіри де Голлю управління Європою. Де Голль впустив цю можливість, оскільки він не розібрався в обставинах, оскільки все ще знаходився під враженням передвоєнних подій, та розстановки сил, яка склалась в той час» [3, с.96].

У січні 1966 р. Ж.Монне обережно поставився до угоди про створення спільного сільськогосподарського ринку за умов запровадження субсидій. Передбачалось до 1970 р. ввести єдині ціни на сільськогосподарську продукцію. 1 липня 1966 р., незважаючи на гостру критику з боку Ж.Монне,

Франція залишила військові структури НАТО [7, с.312]. Однак тривалі титанічні зусилля Монне, які були спрямовані на зміцнення європейської інтеграції та євроатлантичної кооперації, восени 1966 р. були достойно винагородженні. Боннський університет нагородив Жана Монне премією імені Робера Шумана за внесок у розвиток процесу європейської інтеграції [1, с.75].

В свою чергу Ж.Монне вітав намір нового британського прем'єр -міністра Г.Вільсона переглянути британську позицію з питання вступу до ЄЕС. Він 16 березня 1967 р. оголосив, що члени Комітету за Сполучені Штати Європи одностайно підтримують вступ Великої Британії до Співтовариства [6, с.129]. Він сприяв знаходженню компромісу між французькою позицією початку переговорів лише після оздоровлення економіки Великої Британії та пропозицією паралельного ведення переговорів про британський вступ до ЄЕС та поетапну санацію економіки Великої Британії. Ж.Монне, лишаючись прихильником федералістської моделі побудови єдиної Європи, критикував функціональний підхід, який просувався голлістами. Зокрема, президент Франції де Голль відмовився брати участь у засіданнях Ради міністрів ЄЕС, проводячи так звану політику «порожнього крісла». Причина цього полягала у відмові європейських бюрократів прийняти вимоги Франції щодо фінансування спільної сільськогосподарської політики. Він був стурбований тим, що відповідно до «люксембурзького компромісу» січня 1966 р. з голлістською Францією запроваджувалось право національного вето. Монне вважав, що «якщо метою де Голля було замороження розвитку інститутів ЄЕС і недопущення подальшої передачі суверенітетів, то він нічого не виграв, крім певної відстрочки, яка стала для європейця втраченим часом» [7, с.543]. 16 травня 1967 р. президент де Голль вдруге відкинув британську заявку на вступ до Європейського Економічного Співтовариства. З цього приводу Ж.Монне відверто дивувався з того, «в якому суспільстві ми живемо, якщо «шістка» відкидає без обговорення прохання великої європейської держави, яка має масову підтримку її обраних представників, про приєднання до Європи, яка будується!» [7, с.551].

У червні 1969 р., коли де Голль пішов у відставку, до нового уряду Франції, який очолив Жак Шабан-Дельма, увійшли відразу чотири міністра - члени «Комітету дій за Сполучені Штати Європи», а саме: міністр закордонних справ Моріс Шуман, міністр економіки й фінансів В.Жискар д'Естен, міністр юстиції Рене Плевен, міністр сільського господарства, пізніше культуру Ж.Дюшамель [6, с.136]. Французький президент Ж.Помпіду у грудні 1969 р. погодився на план європейського економічного та валютного союзу, який був висунутий німецьким канцлером В.Брандтом та більше не заперечував проти початку переговорів щодо вступу Великої Британії до ЄЕС. Соціологічні опитування у Франції свідчили, що 60% французів за створення європейського уряду, навіть якщо його очолить і не француз [7, с.596]. Ідея європейської наднаціональності починала відроджуватись. 8 жовтня 1970 р. була опублікована доповідь люксембурзького міністра фінансів П.Вернера, яка передбачала створення до 31 грудня 1980 р. Економічного і валютного союзу з єдиною європейською валютою. Це була перша спроба координації грошово - валютної й кредитної політики Європейського Співтовариства. Причому федералістський задум плану П.Вернера підкреслювався його пропозицією обмежити національні суверенітети на користь Європейської Комісії і особливо заснувати Раду, відповідальну за визначення спільної макроекономічної політики [6, с.148].

«Комітет дій за Сполучені Штати» Європи в 1973 р. вітав вступ до Європейського Економічного Співтовариства Великої Британії, Ірландії, Данії. Це був суттєвий прорив до Північної Європи ідей європейського єднання. Проте громадяни Норвегії проголосували проти вступу в ЄЕС. Це свідчило, що формування наднаціональної Європи вимагатиме подальших складних компромісів, які мають враховувати поділ компетенції на комунітарному, національному та регіональних рівнях. Влітку 1973 р. Ж.Монне, розчарований темпом якісного розвитку європейської інтеграції, запропонував із метою надання нового імпульсу європейській інтеграції заснувати новий комунітарний орган як тимчасовий європейський уряд. У грудні 1974 р. на паризькому саміті, скликаного за ініціативи французького президента В.Жискар д'Естена було прийнято рішення про заснування Європейської Ради як найвищої політичної інстанції Співтовариства, компетенція якої охоплювала б усі сфери співробітництва партнерів. Засідання Європейської Ради мали відбуватись тричі на рік або частіше у випадку необхідності [6, с.197].

У 1975 р. палкий натхненник європейської інтеграції 87-річний Жан Монне розпустив «Комітет дій за Сполучені Штати Європи». На той час ідея європейського єднання вже стала невід'ємним атрибутом політичної реальності. Фактично народжувалась демократія еліт. Система погодження європейської інтеграційної політики на вищому щаблі соціальної ієрархії мала забезпечити сприятливі можливості для формування ширшої соціальної бази її підтримки європейськими народами. Такий підхід, на думку Ж.Монне, міг би сприяти подоланню так званого «дефіциту демократії» в європейських інтеграційних структурах. Його дуже турбував той факт, що відсутність наднаціонального європейського громадянського суспільства перешкоджає встановленню контролю за діяльністю інтегрованих європейських урядів через механізм представницького органу, тобто європейський парламент. Тому слабкий безпосередній вплив громадян європейських країн на органи влади ЄЕС обмежує ступінь відповідальності європейських чиновників перед суспільством. На його думку Європейська Комісія має контролювати дотримання угод та виконання їх положень державами-членами, створювати сприятливі умови для діяльності європейських економічних суб'єктів, запроваджувати правовий та фінансовий контроль. Адже саме прозорість діяльності європейських владних структур має стати найбільш дієвою формою контролю за функціонуванням всієї системи європейської інтеграції [2, с.77].

В 1976 р. Ж.Монне зазначав, що «між європейцями слід послідовно створювати все більш широкі зони спільних інтересів, керованих спільними демократичними інститутами. Такий процес триває, долаючи спротив, ліквідуючи кордони, за декілька років він консолідує цілий континент, подібно до того, як впродовж віків створювались наші старі нації» [1, с.450]. Наприкінці 1976 р. була опублікована цікава книга спогадів Жана Монне, яку він назвав «Спогади європейця». Зокрема, він наголошував, що європейську інтеграцію слід було починати з культури, посилюючи спільну ментальність народів Європи [7, с.119]. Помер Жан Монне 16 березня 1979 р. в провінційному французькому містечку Монфор-Л'Аморі. У 1988 р. його прах було поховано у паризькому національному мавзолеї Пантеоні.

Безперечною заслугою Ж.Монне перед історією європейської інтеграції є так званий «метод Монне», який полягає в тому, що економічна інтеграція визнавалась предтечею політичного об'єднання. Інтеграція має відбуватись знизу вгору, а не навпаки. В процесі передачі наднаціональним органам влади частини національного суверенітету спочатку мають вирішуватись прості завдання, щодо яких існує широка злагода між усіма учасниками європейської інтеграції [8, с.30]. «Метод Монне» полягає у визначити стратегічної мети та розподілі функцій між учасниками процесу європейської інтеграції. Крім того, він визначив головні сфери розвитку європейської інтеграції, такі як кооперація в сфері економіки, а також поглиблення співпраці в галузі зовнішньої політики та оборони. Стратегія європейської інтеграції, запропонована Ж. Монне та Р.Шуманом, полягала в тому, що держави не повинні відразу відмовлятись від свого суверенітету. Натомість вони мають відкинути догму про неподільність національного суверенітету та внаслідок цього відмовитись від своєї частки суверенітету на користь наднаціонального співтовариства у визначених сферах.

Водночас, держави-члени здійснюють контроль за використанням переданих ними повноважень і приймають рішення про подальший розвиток інтеграції [6, с.407]. Ж.Монне на приватних зустрічах з провідними політиками західноєвропейських країн наводив їм аргументи, які засвідчували не лише його щиру переконаність у перевагах наднаціонального об'єднання Європи, а й доводили переваги інтеграції для захисту національних інтересів кожної країни члена ЄЕС.

Висновки

монне європейський патріот

Політичне життя Ж.Монне як справжнього французького патріота і великого європейця є втіленням актуальних дискусій між прихильниками функціоналізму і федералізму в історії і сучасності європейської інтеграції. Прихильники федералізму головним завданням інтеграції вважать створення наддержави з наднаціональними органами управління, яким держави передають більшу частину свого національного суверенітету. Поступово формується спільна ідентичність, яка відрізняє угруповання від зовнішнього середовища. Неофункціоналісти вважають, що національні органи влади делегують співтовариству виконавчі повноваження, а не суверенітет. Прогрес європейської інтеграції став можливий завдяки поєднання тривалих, середньо тривалих та короткострокових факторів. Одним із головних тривалих факторів успіху європейської інтеграції є європейська ідея як уявлення про територіальну та цивілізаційну єдність Європи, консолідовану спільністю історичної долі, яка вимагає інституційного оформлення. Відсутня загальна теорія регіональної інтеграції, здатна пояснити складний інтеграційний феномен у всій його різноманітності. Існуючі теоретичні підходи зберігають лояльність державному принципу як формі організації політичного життя. Тільки неофунціоналісти у центр уваги ставлять соціальні групи, які беруть участь у інтеграції і наднаціональні інститути, а не національні держави. Чимало правил Євросоюзу формуються в політичних мережах, які інтегрують різні територіальні рівні: локальний, регіональний, національний, наднаціональний. Ж.Монне закликав чітко це розуміти та враховувати в реальній європейській політиці.

Список використаних джерел та літератури

Becker-Dцring C. Die AuЯenbeziehungen der Europдischen Gemeinschaft fьr Kohle und Stahl von 1952-1960 / C. Becker-Dцring. - Stuttgart: Campus Verlag, 2003. - 300 s.

Duchene F. Jean Monnet. The first statesman of independence / F. Duchene. - New York: Norton, 1994. - 340 s.

Featherstone K. Jean Monnet and the «Democratic Deficit» in the European Union / K. Featherstone // Journal of Common Market Studies. - Bonn: Verlag Politik Wissenschaft, 1994. - №32. - S.149-170.

James H. Geschichte Europas im 20.Jahrhundert Falle und Aufstieg. 1914-2001 / H. James.

Mьnchen: Nomos Verlag, 2004. - 350 s.

Knipping F. Rom, 25.Mдrz 1957. Die Einigung Europas / F. Knipping. - Mьnchen: Nomos Verlag, 2004. - 400 s.

Krьger D. Sicherheit durch Integration? Die Wirtschaftliche und politische Zusammenarbeit Westeuropas 1947 bis 1958 / D. Krьger. - Mьnchen: Taschenbuch Verlag, 2003.350 s.

Monnet J. Erinnerungen eines Europдers / J. Monnet. - Mьnchen: Suhrkamp Verlag, 1980.

320 s.

Neuss B. Geburtshelfer Europas? Die Rolle der Vereinigten Staaten in europдischen IntegrationsprozeЯ 1945-1958 / B.Neuss. - Baden-Baden: Nomos, 2000. - 250 s.

Wessels W. Jean Monnet. Mensch und Methode / W. Wessels. - Wien: Dietz Verlag, 2001.180 s.

References

Becker-Dцring, C. (2003). Die AuЯenbeziehungen der Europдischen Gemeinschaft fьr Kohle und Stahl von 1952-1960.Stuttgart: Campus Verlag.

Duchene F. (1994). Jean Monnet. The first statesman of independence. New York: Norton.

Featherstone, K. (1994). Jean Monnet and the «Democratic Deficit» in the European Union. Journal of Common Market Studies, 32, 149-170.

James, H. (2004). Geschichte Europas im 20.Jahrhundert Falle und Aufstieg. 1914-2001. Mьnchen: Nomos Verlag.

Knipping, F. (2004). Rom, 25.Mдrz 1957. Die Einigung Europas. Mьnchen: Nomos Verlag.

Krьger, D. (2003). Sicherheit durch Integration? Die Wirtschaftliche und politische Zusammenarbeit Westeuropas 1947 bis 1958. Mьnchen: Taschenbuch Verlag.

Monnet, J. (1980). Erinnerungen eines Europдers. Mьnchen: Suhrkamp Verlag.

Neuss, B. (2000). Geburtshelfer Europas? Die Rolle der Vereinigten Staaten in europдischen IntegrationsprozeЯ 1945-1958. Baden-Baden: Nomos.

Wessels, W. (2001). Jean Monnet. Mensch undMethode. Wien: Dietz Verlag.

Размещено на Allbest.ru