Літературно-документальна версія "Волинської трагедії" 1789 року

Размещено на http://www.allbest.ru/

ДВНЗ «Переяслав-Хмельницький державний педагогічний університет імені Григорія Сковороди»

Літературно-документальна версія «Волинської трагедії» 1789 року

Микола Корпанюк доктор філологічних наук, професор, професор кафедри української і зарубіжної літератури та методики навчання

У розвідці на літературознавчому рівні аналізується малознана визначна пам'ятка національного письменства XVIII ст. - документально-публіцистична повість Теодосія Бродовича «Зображення насильства... Записки про події на Волині та Поділлі в 1789 році», в якій переконливо описана агонія польських колонізаторів на Волині в 1789 році, котрі влаштували вбивство сотень безневинних українців, наклепницьки звинувачених у підготовці повстання протии них.

Ключові слова: Коліївщина, наклепи, вбивства, селяни, грекокатолицькі, православні священники, поміщики, шляхта, судді, Теодосій Бродович.

В статье на литературоведческом уровне анализируется почти неизвестное очень важное в национальной литературе XVIII века произведение - документально-публицистическая повесть Феодосия Бродовича «Изображение насилия... Записки о событиях на Волыне и Подолии в 1789 году», когда польская шляхта спровоцировала убийство сотен безневинных украинцев, лживо обвинённых в подготовке восстания против оккупационного режима.

Ключевые слова: Колиивщина, убийства, крестьяне, грекокатолические, православные священники, помещики, шляхта, судьи, Феодосий Бродович, клевета.

The article at the literary level examines an almost unknown very important work in the national literature of the 18th century - Theodosius Brodovich's documentary-publicistic story «The Image of Violence ... Notes on the Volyn and Podolia Events in 1789», when the Polish nobility provoked the killing of hundreds of innocent Ukrainians who were falsely accused in preparing the uprising against the occupation regime.

Koliivshchyna passed to the whole world, witnessing «the deep crisis in the political life of the Commonwealth, its agony, the inability and unwillingness of the ruling circles of Warsaw to resolve vital issues of ethnic and confessional character for many decades». The proliferation of peasant uprisings after the Koliivshchyna in Poland, Moldova, Hungary, Turkey, Zaporizhia, the further Haidamak movement in Ukraine, the Carpathian Opryshchivstvo, the first division of Poland in 1772 between the Russian, Austrian and Prussian monarchies did not affect selfishly arbitrary self-destruction in this state.

Noting the uniqueness of the work in the history of national writing, we must remember the conclusion of our scholar: Bobrovich s depiction of a nobleman-barbarous and kata Ukrainian peasant corresponds to historical truth. Completely consonant with the writer s view and the conclusion of another researcher: Poland was destroyed by Rome and the Jesuits. The assertion of M. Hrushevsky that the basis of the Volyn tragedy lies the fear of the nobility before the Haidamak, who also gave birth to this «half-brother» has a realistic ground, because, conscious of its destructive activity, it tried to overthrow this historic blame from itself on Ukrainians, designing for the future the image of our people as an enemy and destroyer of their state, with which we must behave aggressively and brutally

Key words: Koliivschina, murders, peasants, Greek Catholic, Orthodox priests, landowners, gentry, judges, Theodosius Brodovich, slander.

Вступ

Постановка проблеми. Весною і влітку 1789 року в історії Вкраїни відбулася чергова трагічна подія, котра сколихнула цивілізований, просвітницький світ своєю цинічно-жорстокою спрямованістю - так звана «волинська трагедія», котру вдало назвав історик В. Грабовецький «епілогом» гайдамацького руху XVIII ст. (Грабовецький, 2004: 29). Коріння цього народного лиха те ж саме, що й Коліївщини: безмежне свавілля та упередженість до українців польської шляхти, котра, агонізуючи в своїй руйнівній антидержавній діяльності, шукала приводу, як і барські конфедерати в 1767-1768 рр., для зриву власних злочинних емоцій на найнезахищеніших верствах суспілсьтва - селянах і духівництві.

Минула Коліївщина перед усім світом засвідчила «глибоку кризу в політичному житті Речі Посполитої, її агонію, нездатність і небажання правлячих кіл Варшави протягом багатьох десятиліть вирішувати насущні питаня етнічного і конфесійного характеру» (Смолій, 1993: 28). Поширення селянських повстань після Коліївщини в Польщі, Молдові, Угорщині, Туреччині, на Запоріжжі, подальший гайдамацький рух в Україні, карпатське опришківство, перший розподіл Польщі в 1772 році поміж Російською, Австрійською та Прусською монархіями не вплинули на егоїстично-свавільне саморуйнування в цій державі.

Мета розвідки аргументовано розвивати власну концепцію.

Аналіз останніх досліджень і публікацій. Як вважає П. Борек, уманська трагедія 1768 р. психологічно вплинула на всю шляхту (Борек, 2001: 145), діяльність якої набула яскраво вираженого алогізму, а приєднання значної частини Правобережної Вкраїни до Московії після 1772 р. посилило переконання про її приреченість, що змушувало шляхту та магнатерію шукати шляхів порозуміння з російськими чиновниками, оглядатися на Варшаву, де бачився король першим запроданцем Польщі Єкатерині ІІ, тому хотілося рятувати й себе, й державу, й демонструвати якусь порядність, а воно не виходило.

Тому, коли Волинню поповзли чутки про нову Коліївщину, роздмухувану російськими «маркітантами» (пилипонами, мандрівними торгівцями) поміж українськими селянами, грекокатолицьким і православним духівництвом взимку 1789 р., для польської шляхти й влади на цих теренах настала пора просвітління та, як завжди, гарячкових дій, далеких від об'єктивності й логіки.

Вирішення невирішених раніше частин проблеми. Вирішення оприявленої проблеми ще попереду; до її дослідження долучилася группа фахівців: С. Сухарєва, О. Турчин, О. Яковина, Л. Шевченко-Савчинська, М. Трофимук, котрі вивчають, перекладають латино- і польськомовну національну літературу із засад культурно-історичного, естетичного методів дослідження, поділяючи висновки автора.

Виклад основного матеріалу

Сеймова конфедерація у Варшаві прийняла універсал до мешканців Волині, Поділля, Вкраїни від 23 лютого 1789 р., в якому люди попереджалися про недопустимість повстання. А в другому універсалі від 31 березня 1789 р. шляхта вже закликалася до зброї (Козловський, 1971: 9). Причиною такого загострення став випадок, коли два молоді хлопці, слуги поміщика Ігнаци Вележинського зі с. Невіркова, з метою пограбування знищили всю його родину. Вони були засуджені корецьким судом до смертної жорстокої кари через катування та четвертування й розвішування для постраху людям частин тіла на шибеницях у населених пунктах.

Ця трагедія дала змогу шляхті й владі сприймати будь-який виробничий або побутовий конфлікт між селянами, священиком і поміщиком за бунт і нищити їх масово. Поміщики одержали нагоду безкарно позбуватися незручних для них людей, чим вони щедро скористалися.

У свою чергу, жорстоке ставлення поміщиків до селян викликало й у них обурення, реакцію. Особливо затято почала змагатися зі підданими пані Прушинська, вдова волинського чашника, котра дуже розгнівалася на сільську молодь, котра колядувала під її будинком пізно ввечері без попереднього дозволу. Коли за її наказом колядників прогнали з подвір'я палицями, ображена молодь в обуренні висловила думку, що варто, аби прийшов син Івана Ґонти Василь й навчив паню по-людськи обходитися з людьми.

Коли слуги донесли поміщиці цю думку, вона з переляку закувала кілька десятків селян у кайдани, й відправила до м. Дубна на розправу катові, наперед оплативши його послуги. Тринадцятьом з них були відрубані голови, інших повісили, третіх, побивши батогами біля стовпа ганьби, відправили назад до села Кирилівки (Бродович, 1869: 5-6).

Необережно висловлена хлопцями думка про помсту, була потрактована колоніальними силами як початок нової Коліївщини проти «шляхти та жидів» (нерозумної парочки в антиукраїнських провокаціях і діях), підбуреної знову Росією. Підбурювачами, за версією поляків, були визначені російські мандрівні продавці («коробєйнікі») та старовіри- пилипони, що проживали на Волині й Поділлі, а виконавцями, звичайно, українські селяни та священство. Була паралельно запущена легенда, що Ґонтенко особисто попросив ув Єкатерини ІІ дозволу мстити «шляхті та жидам» за «кров свого батька» (Бродович, 1869: 6), видатного козацького ватага Івана Ґонти.

Ці події стали початком жорстокої і цинічної багатомісячної безправної й безпричинної війни польських шляхти та війська проти українців на Волині й Поділлі, що забрала життя сотень селян і грекокатолицького та православного духівництва, стали реальною загрозою знищенню українських церков, життю грекокатолицького єпископа Стефана Левинського, православного - Віктора Садковського.

Як і в 1767 році, коли шляхта спровокувала репресії та геноцид проти українців діями барських конфедератів, так і тепер вона повторила ту ж тактику, давши змогу упередженим до корінного народу поміщиками, суддям, різним урядовим місцевим чинам безкарно переслідувати, нищити небажаних для них людей, грабувати, відбирати майно в них, здійснювати розбійницькі напади, наклепи на кого завгодно, представляючи свої дії як боротьбу з «різунами». Луцький, дубненський, кременецький суди очолювали відверті україноненависники, зацікавлені в масовому терорі, великих майнових і грошових прибутках, тому діяли швидко, бездоказово, щедро продукуючи смертні вироки. Особливо ретельною була луцька слідча комісія порядку, до якої входили в ролі суддів В. Рогозинський, К. Требухівський, В. Заленський, - убивці й розбійники (Бротович, 1869: 5), п'яниці й грабіжники з-поміж шляхти.

Діяльність луцької, дубненської та кременецької комісій, роздуми про волинську тривогу й долю України та Польщі, про свій час лягли в основу монументальної повісті-памфлета Теодосія Бродовича <^ібок ргеешосу па 8ІаЬ^ newinnosc srogo wywartej гоки 1789», написаної польською мовою, котра є не лише єдиним твором у нашому письменстві на цю тему, але й, безперечно, глибокодумною емоційно наснаженою, талановитою й переконливою.

Автор, як сучасник і учасник зображуваного, член луцької комісії порядку, про пережите, побачене розповідає з погляду не лише архипресвітера греко-католицької Луцької єпархії, а й високо освіченого українця - патріота, дійсного сина своїх народу, церкви, котрий прагне допомогти їм (в міру власних сил і здібностей), докладаючи зусилля для порятунку безневинно звинувачених і приречених на смерть священиків і селян. Він як богослов і вчений-патріот волинську й польську трагедії оцінює в контексті свого часу та загальноєвропейських тенденцій, котрим характерна підвищена жорстокість, аморальність і бездуховність. Сповідуючи класицистично-національно-християнські цінності, Теодосій Бродович як письменник і богослов-мораліст високо ставить обов'язки людини як громадянина, патріота, особистості, котра повинна ревниво виконувати їх, шанувати ближнього, його права.

У сучасному для нього польсько-українському суспільстві він бачить не втілення класицистично-просвітницьких чеснот і обов'язків, а все навиворіт, бо тут грмадянином вважається той, хто «безкарно виконує всі злі справи, вселені йому дикими пристрастями; хто, сповідуючи самозакоханість, всюди шукає власної вигоди на шкоду суспільству, й хто, пригноблюючи своєю могутністю слабших, сприймає їх за ненависні засоби, котрі повинні служити його марнославству? Але що принесе такий громадянин суспільному добру як нагороді Батьківщині, з якого він вибрав власні користі?» (Бротович, 1869: 49).

Роздумуючи про призначення духівництва в суспільстві як про стан, що обороняє його та людину від зла, ницості, зневіри, розчарувань; що сіє в свідомість людині гуманістичні переконання, виховує в неї почуття совісті, співпереживання, співстраждання, тобто творять для всіх добро, - з гіркотою відзначає, що в сучасному здеморалізованому прагматизмом та егоїзмом часі, воно, духівництво, одержує не віддяку, а зневагу та наругу. Воно «не заслужило собі від нас навіть такої уваги, якою віддячують китайці своїм бонзам, індійці соїм браминам, татари своїм ламам, - якщо ми не забажали зі свого боку звільнити їх (духівництво. - М.К.) від частки суспільних податків» (Бротович, 1869: 50). Цією філіпікою письменник докоряє сучасним польським верховодам в Україні, котрі своїми законами зрівняли наше духівництво із селянами, щоб над ними безкарно панував поміщик і «жид» (Бротович, 1869: 4849). Виховані, законослухняними й шануючими владу, керівників, бо вони утверджують на землі волю Господа, священики, на думку письменника- філософа, найбільше скривджені цими чинами, про яких так дбають і які відбирають у них дітей за своїм розсудом, ґрунти, парафії, погрожують різними карами, щоб змусити бути покірними й безвідмовними: «Мовчи, кажу тобі... знищу тебе, згною з парафії, якщо будеш опиратися моїй волі» (Бротович, 1869: 50-51) - типове ставлення владців до попів.

Сповідуючи високі гуманістичні та раціональні цінності Просвітнцитва, Теодосій Бродович водночас, відштовхуючись від об'єктивних реальностей, стверджує, що покищо для них ще не настав час, бо моральні цінності, спотворені й дискретидовані «сильними», непримеренними і ненависними до «слабших», а велич розуму вони вбачають не в утвердженні правди, а, навпаки, правдою називають власні вигадки, підміни, спрямовані на те, щоб на Волині «невинуватого засудити на смерть» у 1789 р. (Бротович, 1869: 52). Інші переконання й практика буденного людського буття також переконують, що людина ще не дозріла до життя за високими гуманістичними приписами. Вона, як індивідуаліст, дбає лише за себе, навіть приносячи в жертву іншого; вона - безчесна, брехлива, використовує будь-які засоби, аби лише нав'язувати власну думку, як це робить шляхта, бездумно і безпідставно звинувачуючи селян, священиків і маркитантів у підготовці масових вбивств «шляхти та жидів». Польська шляхта, ненавидячи українців, чує лише себе, не звертає жодної уваги на аргументи й доводи приречених на страту, бо їй не треба їх чути, тому вперто й швидко фабрикує розправи, що ґрунтуються на наклепах, вигадках і упередженості до звинувачених. Вона, переконує письменник, влаштувала на Волині атмосферу гонінь на українців, що своєю люттю та упередженістю до українців нагадують «часи Діоклетиянів і Максиміліянів, лютих у проливанні невинної крові, з тією лише різницею, що вони були поганами, а тут християни влаштували гоніння на християн, і віруючі на віруючих завзятіше, ніж на невірних, навіть до смерті» (Бротович, 1869: 47).

Розпалювання людиновбивства в Україні шляхтою та єзуїтами- фарисеями письменник називає вавилонським стовпотворінням, яке впало карою й на Україну, і на Польщу.

Відштовхуючись від причин влаштованого терору вкраїнцям на своїй землі зайдами-шляхтою та римокатолицьким духівництвом у 1789 році, Бобрович досить проникливо характеризує винятковість цього року в історії людства. Він, цей рік, характерний тим, що заставив Європу «здригнутися», «впасти в конвульсії», «розпочати нову добу» ще не баченими «крайнощами», бо «на кшталт релігійного духу в кінці ХІ ст., дух свободи у XVIII сторіччі став войовничим. Тоді воювали за святу землю, тепер воюють за святу свободу» (Бротович, 1869: 43).

Не сприймаючи свободу як вседозволеність, свавільство, жорстокість, монархіст Бобрович (його втіленням монаршого ідеалу є австрійський цісар Йосип II, який справедливо й прихильно ставиться до українців у своїй державі) засуджує Французьку революцію через те, що «Бажання свободи обернулося в Парижі в бісівство, котре звідти поширилося в західну !ндію (США. - М.К.), де повністю відібрало розум у негрів». На думку письменника, людство ще не готове належно оцінити високість змісту та духу свободи через свою незрілість, тому воно, як бачимо у Франції, лише зганьблює цю мету - мрію. Він погоджується з філософом: «Свобода, - казав Руссо, - принадний харч, але потребує доброго шлунку для перетравлення; не такий він у кожного» (Бротович, 1869: 43).

Змалювавши жахіття революції у Франції, низький моральний рівень її учасників і жертв, розгул вседозволеності та жорстокості, автор прийшов до висновку, що 1789 рік «показав одним і другим (владі та повстанцям-революціонерам. - М.К.), що мистецтво керувати обставинами додає силу і владі, і могутності; сірома (чернь), що здається упокореною, під час насильницьких переворотів може знищувати трони, і що в такий час найстрашніша військова сила перетворюється в ніщо; а, з іншого боку, він (1789 рік. - М.К.) показав, що той же народ, відчуваючи себе безмежно вільним, руйнує всю державу; що панство стає залежним від нікчемних умов» (Бротович, 1869: 43), як це трапилося з королем Франції та його родиною. бродович польських колонізатор волинь

Основною причиною таких метаморфоз письменник, як і Г. Сковорода, вважає «неспорідненість», яка приносить людям лише горе та біди, особливо тоді, коли нездатні до відповідної праці особи займають високі державні пости, командують великими військовими формуваннями, та в час поширення псевдофілософії, що розвиває атеїзм, який сприяє утвердженню аморальності, беззаконня та злоби в людей.

Увесь хаос, руїну, що запанували в Польщі, Бродович вважає наслідком узаконеної в державі невідповідності та нових європейських філософсько-суспільних віянь - матері свавільства й беззаконня. Роздумуючи над історичною долею Вкраїни, він вустами свого варшавського приятеля-адресата, з яким веде листовний діалог, розмірковує про те, що Батьківщина його, грекокатолицьке духівництво скільки би не приносили добра й користі Польщі, ставали об'єктами знущань, зверхності та заборон від неї. Вустами патріота Польщі, римокатолика, свого приятеля, оповідач з промонархічних засад переконує, що сама Польща діями шляхти, влади почала руйнувати роди української аристократії, українські церкви, віровчення, основи суспільного укладу людей, підштовхнувши до повстання козацтво, очолене Б. Хмельницьким, Коліївщину, змушених захищати від зла себе, свій народ, свою Батьківщину (Бротович, 1869: 47-49).

Окресливши навислу загрозу європейській цивілізації від утверджуваних в повсякденні псевдоцінностей, в т.ч. і жорстокої сваволі, що видаються за свободу, демократію, законність, письменник на цьому тлі складовою частиною тодішнього викревленого буття монументально зображує розгул зла на Волині в 1789 році, жертвою якого стали українські селяни, грекокатолицьке духівництво.

Використавши канонічні в бароковій літературі мотиви «світ - театр абсурду», «пам'ятай про смерть», автор створив монументальний образ передсмертної Польської держави як королівства кривих дзеркал, в якому панує закон «усе навпаки», від безглуздості якого в людині вбивається найдорожче: віра, любов, людяність, совість, честь, працелюбство. З особливою гіркотою автор підкреслює, різнобічно ілюструє прикладами, що творцем цієї трагікомедії, окрім свавільної шляхти, є й римокатолицьке духівництво, українські священики-конформісти з низькою моральністю, волоцюги, котрі задля примарних власних вигод займалися наклепами, доносами на безневинних, прирікаючи їх на смерть, що вони приєдналися до затятих ворогів України, представлених діями, позиціями значної частини шляхти, монахів-єзуїтів (як тринітар Ян), польських чиновників.

Теодосій Бродович усім своїм твором стверджує, що польська шляхта в Україні могла панувати й знущатися над людьми лише завдяки співпраці з нею суспільних покидьків, які долучалися до творення зла, усвідомлюючи свою ницість та суспільну відчуженість. Щоб хоча перед історією, поколіннями майбутнього заретушувати прорахунки свого стану в державі та в Україні, варшавські чиновники і законодавці, перелякані влаштованою зумисною різнею українців на Волині, намагалися пом'якшити діяльність місцевих судів, забороняючи їм виносити смертні вироки.

Отже, провідними образами-символами повісті-памфлету є образи смерті та її атрибутів: упереджених суддів, в'язниці, шибениці, що запанували й запрацювали сповна в Польській державі, знищуючи її, простих українських селян, священиків.

Розгортаючи двоплановий сюжет у творі, завдяки якому описувані події, образи, факти одержують трактування з погляду проукраїнського через листи оповідача Теодосія Бродовича з Луцька до Варшави, та з гуманістично-правового в листах приятеля Бродовича з Варшави до Луцька, читач одержав можливість відразу, одержуючи інформацію про чинені на Волині та Поділлі шляхетські розправи над людьми, до власних висновків приєднати й запропоновані письменником. Такий підхід вимагав від автора насичувати твір потоком інформації, коментарів, філософічно-моральних відступів, вставних замальовок, реплік, щоб передати глибину трагічного часу в його психологічно-мотиваційній алогічності героїв оповідей, що діють як типові різнорівневі антигерої, просякнуті силами страху, бажання вижити, нелюдської люті.

Поділивши персонажів твору на дві антагоністичні групи - репресивну та її жертв, Бобрович, розширюючи та переплітаючи сюжет, крок за кроком зображує розростання та поглиблення волинської трагедії 1789 року як своєрідної «ювілейної» помсти шляхти українцям за Коліївщину. Він, як свідок чиненого свавілля, його «мотивацій» з внутрішнього боку оприлюднює технологію наступу на українців, метою якого було зламати в них будь-які натяки на супротив, активність і дискредитувати грекокатолицьку церкву, підштовхнути її на перехід до римокатолицизму та підтвердити насаджуваний в суспільстві образ українця як природного жорстокого бунтівника, вбивці й дикуна. Користуючись споконвічним шляхетським правом суб'єктивності та свавільства, «волинські мисливці на людей» зорганізовували поміщиків до активного «вияву» незадоволених селян, священиків, до провокування обурення, гніву, погроз, які сприймалися за бунт, причетність до змовництва. Особливо легко попадалися до числа потенційних бунтівників ті люди, в яких були конфлікти, сутички зі шляхтичами, місцевими чиновниками. На цих, на російських маркитантів, пилипонів влаштовувалися облави. Заарештовувалися всі ті, хто приймав на нічліг мандрівних торгівців, хто купував у них ножі та інші речі, що вважаються холодною зброєю, бо в них торговців, шляхтичі бачили безпосередніх організаторів заворушення. Особливо від цього страждали священики, які мали умови, щоб надати маркитантам житло, купити більше товару. Їх, священиків, звинувачували й в агітації та пропаганді бунту, оскільки вони мали вплив на людей як духовні пастирі, тому, вважалося, під час богослужінь вони надихали мирян на повстання.

Для пошуків незадоволених, запідоздрених активно використовувалися можливості поміщиків, сільських війтів, євреїв-корчмарів, духівництва, провокаторів. Будь-які доноси сприймалися за правдивий аргумент, що породило агонію наклепництва, котрим займалися, в першу чергу, ті, хто хотів прибрати зі свого шляху певного конкурента. Особливо ним користувалися шляхта та поміщики, бо, знищуючи селян, священиків, вони привласнювали собі землі, майно страчених. Не гребували ним й окремі селяни, духівники з тією ж метою.

Отже, основним аргументом доносів-наклепів було твердження, що підтримувані й спрямовуванні Росією на зруйнування Польщі маркитанти й селяни, домовившись поміж собою, готують повстання, метою якого є прагнення вирізати всіх на Волині «поляків та жидів».

Письменник розповідає про конкретні випадки наклепів поміщиків на селян, яких за рішеннями луцького, дубненського й кременецького судів, було страчено. Він виділяє серед найзатятіших провокаторів поміщиків Прушинську, Вільчинського, шляхтичів К. Аксака, Нововейського, Пулавського, Олізара, Дмощицького, Рогуську, князя К. Понинського; документує розбійництво шляхтичів Богуцького, Заленського, Зелінського, судді Загурського, котрі в особах луцьких суддів Рогозинського, Требухівського, Заленського мали надійних і спритних співучасників у творенні беззаконня та геноциду на Волині. Їхня напористість та істерія зумовили бездіяльність або й безсилля в спробах зупинити цю веремію таких авторитетних і обачливих постатей, як магнати-князі М. Любомирський, Воронецький, кат Коліївщини, київський воєвода Й.Стемпковський, ополячений українець.

Зосередившись на більш детальному аналізі та зображенні спланованого шляхтою винищення грекокатолицького духівництва, Теофан Бродович створив десятки оповідей про судові справи конкретних священиків. Він різнобічно й переконливо розповідає, як навчені суддею Загурським слідчі вдало й настирливо, залякавши затриманого священика, «радять» йому для порятунку свого життя, родини зізнатися в усіх звинуваченнях, бо суд обов'язково врахує чисто сердечність у каятті, виправдає і пробачить нібито скоєний злочин. Жертвами цього цинічного самонаклепу стало чимало добродушних і чесних священиків, дяків, п'яниць, які в нетверезому стані необрежно сказали щось або пригрозили комусь.

Ніби крізь збільшуване скло письменник зображує ефективність цієї вдало запущеної шляхтою провокації зі самонаклепами, котра створила видимість активної організації повстання грекокатолицькими священиками, а спроби вплинути й пом'якшити розбурханий процес конвейєрного нищення духівництва єпископом Стефаном Левинським, луцькою катедрою, Бродовичем призвели до звинувачення і їх у причетності до підготовки бунту й загрози належного їм покарання. Письменник, нагнітаючи психологічний зріз описуваних картин допитів, знущань, яким піддавалися заарештовані, переконує, що гра в самонаклепи не позбавляла їх від наперед визначеної кари шибеницею. Зображуючи образи священиків, які вдалися до самонаклепу, він опукло увиразнює їхню неусвідомлену або усвідомлену помилку, що призвела до знищення себе і сотень людей. Особливо трагічними створені образи священика Лукаєвича, попів Глодовського, Бендерського, Громачевського, Хрущовського, Борковського тощо, дяка Яроцького, слідчого конситорії Карповського. Однією з причин такого спрямованого нищення грекокатолицького духівництва письменник показує не принципову, в'ялу позицію в їхньому захистові єпископа Стефана Левинського, який, розраховуючи на рятівну підтримку папського нунція, варшавських урядовців, піддавався психологічному тискові організаторів розправи й «розстригав» із священства безневинних, чим підтримував їхнє свавілля та пришвидшував їх вбивство.

Шляхта розпочала брутально й настирливо втручатися в церковну діяльність, розширюючи коло звинувачень священикам, щоб підкреслити їхню нібито псевдорелігійність, невідповідність завданням церкви. Якщо котресь звинувачення в суді спростовувалося, на його місце висувалося нове. Священикам інкримінувалися зв'язок з пилипонами у підготовці «різні», погрози поміщикам, висловлювані в тверезому й п'яному станах. Для арешту запідоздрених використовувалися будь-чия упередженість до них, доноси, самонаклепи, наклепи жидів, насильне забирання синів до війська, що не відповідало законам, підштовхування до відкупу від звинувачень; трактування використовуваного звертання «царице» під час богослужіння нібито не до Матері Божої, а до московської імператриці, що, буцімто, підтверджує проросійськість церкви; проведення Служби Божої священиками не натщесерце; поширення зображення на малюнках ножа як символу й гасла до повстання, замовлення ними ножів і списів у цигана для забезпечення майбутніх бунтівників зброєю тощо. Окрім цих причіпок-звинувачень, трагічну роль у долі багатьох священиків, як зображує письменник, зіграли провокаційні наклепи українців-волоцюг, п'яничок і дегенератів - невідомого старця, Кирила Пундика, Василя

Добрійчука, антиобразам яких надано чимало уваги, бо вони виступають яскравим вираженням і уособленням шляхетської затії у волинській трагедії 1789 року; уособлюють ницість пристосуванців, зрадників і наклепників, яких підло використовували завойовники для боротьби з нашим народом.

Досить колоритною є галерея образів ворогів України та нашого народу. Серед них автор особливо підкреслює затятість і завзятість у продукуванні смертних вироків луцьких суддів В. Рогозинського, К. Требухівського, В. Заленського, убивць і п'яниць, які встановили «владу тиранії над ближніми» (Бротович, 1869: 5). До них уподібнені своєю ненавистю до українців поміщики Прушинська та Вільчинський, які десятками відправили безневинних підданих на знищення. Таким же підступним у своїх задумах зображений К. Аксак, що свідомо спровокував нещасного (причинного) священика Лукаєвича на самонаклеп і наклепи на інших, заставивши навіть варшавських чиновників здригнутися від підлості цього вельможі, котрий розумову кволість попа спрямував проти безневинних. До них приєднує шляхтича А. Дмощинського, котрий зруйнував господарство перестарілого священика в с. Велике Ситне, бажаючи заволодіти його майном, знущався над ним, забив дячка Яроцького, який заступився за попа, замордував шістьох безневинних парафіян (Бротович, 1869: 23-24).

Убивствами селян прославилися шляхтичі Заленський та Зелінський.

Користуючись хаосом, що запанував у селах через влаштований людям терор, польські військовики заходили з'єднаннями до них і грабували безкарно в людей все, що могли знайти, ґвалтували дівчат, молодиць заради «благочестивих прибутків»; так само поступав пан Варицький та інші (Бротович, 1869: 71).

Щоб побільше грабувати села, священиків, шляхта, ввійшовши в азарт нищення людей, оголосила все грекокатолицьке духівництво та їхніх парафіян, очолених єпископом Левинським, організаторами «різні шляхти та жидів» (Бротович, 1869: 80). Для того, аби надати цьому наклепові правдоподібності, вони розширили терени терору з Волині на Поділля, зокрема на Ямпільщину.

Такими же спланованими проти українства були дії кременецького суду, котрий навіть не доводив слідство до якогось висновку, а виносив смертні вироки засудженим на підставі наклепів, доносів К. Пундика. В результаті такого швидкого процесу було страчено багато простих людей (Бротович, 1869: 96).

У коментарі до описуваних подій автор наголошує, що люди, зобачивши похід військових, тікали від хат, ховалися в лісах, тоді так «бувало, як в час татарщини, коли народ забирали в ясир» (Бротович, 1869: 97). Таке свавільство й жорстокість у діях шляхти проти вкраїнців - це результати її корумпованості, самовпевненості та беззаконня: «У нас, - каже автор, - ось що вважається гріхом невідпущеним: шляхтичеві можна грабувати, бити, калічити, вбивати тощо, а селянинові не можна...» (Бротович, 1869: 10).

Варшавський приятель письменника в третьому листі вважає, що Польща знаходиться напередодні загибелі, бо її добиває вже шляхта, завуальовуючи свою руйнівну діяльність псевдопатріотичними гаслами. Цей тверезий і справедливий чиновник, патріот Польщі пише: «Усі, хто найбільше кричить проти Москви, навіть ті, ща замахнулися на честь монархині, є найвірнішими її приятелями, і хоча можливо відрізняються один від другого, але вперто йдуть до однієї мети й навмисне погоджуються зі всім (умовами, висунутими Єкатериною ІІ до Польщі. - М.К.), що призведе до трагічного для всієї країни кінця» (Бротович, 1869: 102).

Як людина далекоглядна й аналітик, просвітницького світогляду, письменник переконливо доводить, що основними винуватцями жорстокості та анархізму шляхти в Україні були єзуїти, які ненавиділи наш народ, його церкви. Він зображує образ ксьондза-тринітара Яна, людину зрілого віку, який «внаслідок низької улесливості, або точніше, якоїсь жорстокої ненависті до України-Руси, він, за теперішнього загального збудження, й словами, й твором, зовсім негідним, ще більше розпалював і роздмухував той вогонь, котрий йому, як особі духовній, треба би гасити мудрими порадами, або, врешті, мовчати там, де їх не можна було знайти» (Бротович, 1869: 25).

Запанування у XVIII просвітницькому сторіччі філософських псевдовчень, атеїзму, викривлених понять про добробут, свободу та волю, переконаний письменник, призвело до деморалізації політики, християнських цінностей. Він наголошує, що, «у теперішню добу, як ніколи, політика не співпадає з вченням Християнського Законодавця (Ісуса Христа. - М.К.). Віддає вона (політика. - М.К.) в жертву частину, як кажуть, голоти задля порятунку більшої та кращої частини суспільства. Але все це дурниці. Боюся дочекатися того, щоб за свої гроші не купити власну неволю» (натяк на розвал Польщі, встановлення диктатури охлократії, де проходять революції. - М.К.) (Бротович, 1869: 104).

Різнобічно зобразивши поведінку духівництва в екстремальних умовах, коли настала пора випробувань на міць їхнього духу, людяності, сили віри, Теодосій Бродович створив монументальну картину їхніх поштивих і непоштивих дій, марновірства, егоїзму, продажності, що розчарувало письменника (виразного прихильника добропорядності духовної, національної, станової) від рівня релігійної та громадянської честі своїх станових колег. Він з гіркотою підсумовує: «Тепер уже не дивуюся я, що і Господь Ісус Христос був засуджений духовним судом» (Бротович, 1869: 99).

Шерензі священиків, які опустилися до ницого рівня моралі рятуючи власне життя й прирікаючи на загибель сотні безневинних селян, письменник протиставляє окремих, в яких пробудилася совість і вони почали на суді відмовлятися від наклепів і самонаклепів; звертає увагу на намагання єпископа Левинського рятувати власну і церкви репутації, що впали внаслідок негідної поведінки його та священиків. Не обминає Бродович і власний автообраз, розповідаючи як наполегливо готували йому справу для арешту за оборону невинних та викриття зумисності шляхетського терору проти українців. Його справа в луцькій комісії нараховувала 70 пунктів: «Ця справа тривала все засідання; одні комісари вимагали, щоб згаданий Бродович з'явився для пояснень; інші, бачачи, що всі пункти написані лише через ненависть до нього, казали, що пояснення не потрібні» (Бротович, 1869: 88). Литовський підчаший П.-Н. Олізар розповідав, «що він сам бачив і читав копії з листів Бродовича, колишнього луцького офіціала, до різних священиків, написаних з підбурюванням до бунту... Водночас він запевняв, що йому відомі й стиль і почерк Бродовича, і що все це не його виклад, а наклеп» (Бротович, 1869: 95).

Ці свідчення викривають наклепницько-провокаційну природу «волинської тривоги» 1789 р., яка стала волинською трагедією для нашого народу. Письменник публіцистично-розважливо й аргументовано зобразив низку образів шляхтичів, які із засад етнічно-станової ненависті до українців і грекокатолицьцкої церкви сфальшували нібито навислу волинську тривогу, в якій планувалася нібито нова Коліївщина. Цілеспрямовано стероризувавши нестійке духівництво, селян, використовуючи наклепи, псевдодоноси, вони запустили своєрідну фабрику смерті, набагато перевершивши жорстокістю та цинізмом уманську трагедію 1768 року, попередивши більшовицькі та гітлерівські катівні в XX ст.

Наприкінці твору, роздумуючи над причинами поразки повстання під орудою Тадеуша Костюшка проти московського панування в Польщі, письменник, згадуючи волинську трагедію, підсумовує: «Крове невинна! недовго ти волала з-під вівтаря про помсту! Під Мацієвичами розгромлені польські війська, керманич попав у полон і відправлений до Петербурґа. Офіцери й солдати переважно загнані туди же. Прага під Варшавою вирізана, вся країна розібрана: немає більше імені, нема існування поляка!» (Бротович, 1869: 109).

Розкриваючи хронологію волинської трагедії 1789 р., письменник дотримується історичного фактажу, задокументовуючи події, імена осіб, їхні справи. Він створив потужну галерею образів антигероїв, які представляють здеморалізований 1789 рік в Україні, Польщі, Європі. Автор поставив діагноз людській жорстокості, котра запанувала в прагматичному зматеріалізованому світі: втрата християнської духовності загострено знецінила совість, честь, співчутливість, сором, працелюбство людини, посилила спалах беззаконня, аморальності, жорстокості. Змирившись з цими процесами, а не повставши проти них, церква й сама впала жертвою людської агресивності, підігрітої й спрямованої іншою конфесією.

В Україні в 1789 році (ще за польського режиму) грекокатолицька церква зазнала агресії з боку римокатолицької. Польський католицький фанатизм, спрямований проти українців, допоміг зруйнувати і Україну, і Польщу. Про це ми повинні пам'ятати завжди!

Олітературнюючи свої документалізовані оповіді, Теодосій Бродович майстерно використовує діалогічну листовну форму, що надає зображуваному подвійної аргументації, поглибленої виразності у засудженні та викритті шляхетського зумисного і спланованого нищення українців з метою не лише придушення можливого повстання проти них, але й підштовхування їх до спільної боротьби проти росіян.

Широко використовуючи психологічні мотивації дій священиків, селян, шляхти - персонажів твору, автор досягає переконливої художньої правди. Вдало використовувані діалоги, легенда про сина Івана Ґонти Василя, репліки, коментарі, поетикальні засоби, порівняння, філософські відступи, сарказм у зображенні запопадливого полювання шляхтою за українцями, у розповідях про наклепництво священиків, шляхти, поміщиків, волоцюг надають творові художньої виразності.

Висновки та перспективи подальших студій теми

Відзначаючи унікальність цього твору в історії національного письменства, треба пам'ятати висновок нашого вченого: зображений Бобровичем образ шляхтича-варвара і ката українського селянина відповідає історичній правді (Козловський, 1971: 46). Повністю суголосний з поглядом письменника і висновок іншого дослідника: Польщу знищили Рим і єзуїти (Липранди, 1893: 7). Твердження М. Грушевського, що в основі Волинської трагедії лежить страх шляхти перед гайдамаками, котрий породив і цей «пополох» (Грушевський, 1990: 453) має реалістичний ґрунт, бо, усвідомлюючи власну руйнівну діяльність, вона намагалася перекинути цю історичну вину із себе на українців, проектуючи й на подальше майбуття образ нашого народу як ворога та руйнівника їхньої держави, з яким треба поводитись агресивно й жорстоко.

Якщо згадати психологічний стан в Україні та в Польщі наприкінці XVIII ст., то слід пам'ятати популярне в той час пророцтво Мойсея Вернигори, котрий в 1766 році передбачав Коліївщину, її трагічну долю та трагічну долю Польщі: «2. Вскорі произойдет большое в Польском краю волненіе, брат обагрит руки в братней крови, настанут грабежи, чуждий воин много получит корысти, наполнит тюрьми узниками; потом великая часть края с трех сторон расторгнута будет, чего ждать недолго. 3. Поляки, пребывая в ненависти // к своему Королю, долго будут продавать брат брата; напослідок возгорится война и в другой раз большея часть Польской земли на три части расторжена будет...» (Вернигора).

Це пророцтво, записане у 1802 р. Г. Суходольським, має велику художню та науково-пошукову й літературну думку (Костельник, 1934: 3-8). Воно належить конкретній історичній постаті, тому досить суголосне з думками та висновками Теодосія Бродовича: самі себе звоювали, - як казав Іван Мазепа.

Список використаних джерел

1. Бродович Феодосий. Зображення насильства жорстоко спрямованого на кволу невинність. Записки про події на Волині та Поділлі в 1789 році (перекл. з польськ. рос.мовою). Москва, 1869. - VIII 4 ІХ 109 363.

2. Вернигора Мойсей. Передбачення. ІР ННБ ім. В. І. Вернадського НАН України. Ф.ІІ. №2208.

3. Грабовецький Володимир. Національно-визвольні змагання гайдамаків на Правобережній Україні в середині XVIII ст. Івано- Франківськ, 2004. 48 с.

4. Грушевський Михайло. Гайдамаччина. Коліївщина. Ілюстрована історія України. Київ, 1990. С.446-453.

5. Козловський Костянтин. События на Волыне в 1789 году. Київ, 1871. 46 с.

6. Костельник Гавриїл, о.д-р. Мойсей Вернигора, український Валаам. Львів, 1934. 40 с.

7. Липранди А. (А. Волынец). «Отторженная возвратихъ». Падение Польши и воссоединение Западно- Русского края. СПб., 1893. 80 с.

8. Смолій В. Деякі дискусійні питання історії Коліївщини (1768). Український історичний журнал, 1993. 310. С.21-28.

9. Borek Piotr. Ukraina u staropolskich diariuszach i pami^tnikach. Krakow: Collegium Columbinum, 2001. 423 s., 8 tabl. z ryc., indeks.

References (Транслітерація)

1. Brodovych Feodosyj. Zobrazhennya nasylstva zhorstoko spryamovanoho na kvolu nevynnist. Zapysky pro podiyi na Volyni ta Podilli v 1789 roci (perekl. z polsk. ros.movoyu). Moskva, 1869. - VIII 4 IX 109 363 (ukr).

2. Vernyhora Mojsej. Peredbachennya. IR NNB im. V. I. Vernadskoho NAN Ukrayiny. F.II. №2208 (ukr).

3. Hraboveckyj Volodymyr. Nacionalno-vyzvolni zmahannya hajdamakiv na Pravoberezhnij Ukrayini v seredyni XVIII st. Ivano-Frankivsk, 2004. 48 s (ukr).

4. Hrushevskyj Myxajlo. Hajdamachchyna. Koliyivshhyna. Ilyustrovana istoriya Ukrayiny. Kyyiv, 1990. S.446-453 (ukr).

5. Kozlovskyj Kostyantyn. Sobytiya na Volyne v 1789 hodu. Kyyiv, 1871. 46 s (rus).

6. Ко8І:еїпук Наугууії, о.ё-г. Мо)8е_] Vemyhora, икгауішку] Valaam. Lviv, 1934. 40 в (икг).

7. Liprandi А. (А. Уоїупес). <Юі:1:огсЬеппа)а vozvгatih». Радепіе РоївМ і vossoedinenie Zapadno- Russkogo кга_]а. SPb., 1893. 80 в (гив).

8. Smo1ij V. Deyaki dyskusijni руїаппуа івІогіуі Ko1iyivshhyny (1768). Ukrayinskyj istorychnyj zhumal, 1993. 310. S.21-28 (икг).

9. Вогек РіоІх. икгаіпа и 8І:агороІ8кіск diaгiuszach і рашфткасИ. Kгak6w: Co11egium СоїишЬіпиш, 2001. 423 8., 8 іаЬї. z гус., іМекв (рої).

Размещено на Allbest.ru