Художні особливості втілення образу смерті як атрибуту детективного жанру в романах Андрія Кокотюхи

Размещено на http://www.allbest.ru/

Художні особливості втілення образу смерті як атрибуту детективного жанру в романах Андрія Кокотюхи

Тендітна Н. - кандидат філологічних наук, доцент кафедри української мови та літератури Донбаського державного педагогічного університету

У статті на основі романів сучасного українського письменника А. Кокотюхи «Таємне джерело», «Осінній сезон смертей», «Червоний» та «Пророчиця» досліджуються авторські особливості художнього втілення образу смерті, зокрема, поряд із традиційним зображенням смерті у детективному творі простежуються індивідуальні риси прозопису: історична ретроспекція, українські реалії та проблеми, держава - суспільство - закон - людина.

Ключові слова: детектив, кримінальна історія, прихований злочин, смерть, інтрига, слідство, історична подія, насильство, сьогодення.

ОСОБЕННОСТИ ВОПЛОЩЕНИЯ ОБРАЗА СМЕРТИ КАК АТРИБУТА ДЕТЕКТИВНОГО ЖАНРА В РОМАНАХ АНДРЕЯ КОКОТЮХИ

Тендитная Н.

кандидат филологических наук, доцент кафедры украинского языка и литературы Донбасского государственного педагогического университета

В статье на основе романов современного украинского писателя А. Кокотюхи «Таємне джерело», «Осінній сезон смертей», «Червоний» та «Пророчиця» исследуются авторские особенности художественного воплощения образа смерти, в том числе наряду с традиционным изображением смерти в детективном произведении прослеживаются индивидуальные черты в прозе: историческая ретроспекция, украинские реалии и проблемы, государство - общество - закон - человек.

Ключевые слова: детектив, криминальная история, скрытое преступление, смерть, интрига, следствие, историческое событие, насилие, современность.

ARTISTIC FEATURES OF THE EMBODIMENT OF THE IMAGE OF DEATH AS AN ATTRIBUTE OF THE DETECTIVE GENRE IN THE NOVELS OF ANDREI KOKOTYUKHA

Tenditna N.

Candidate of Science (Linguistics), Associate Professor, Ukrainian Language and Literature Department, Donbas State Teachers' Training University

The article explores the author's peculiarities of artistic embodiment of the image of death on the basis of the novels of the contemporary Ukrainian writer A. Kokotyukha «The Secret Source», «The Autumn Season of Deaths», «Red» and «The Prophetess». Where, along with the traditional portrayal of death in a detective work, individual traits of proscription are traced: historical retrospection, Ukrainian realities and problems, state - society - law - man.

Of course, A. Kokotyukha's detectives have not yet gained such worldwide publicity as, say, the works of Agatha Christie or many of the classics of the genre. But they are no less interesting to the modern reader. After all, the writer successfully combines criminal histories, crimes, investigations with historical events in Ukraine and in the former USSR. Death becomes a reflection of the era the author writes about. It is also a part of the detective novel, the main character and the overall result.

Despite the conventional genre embodiment of the death pattern in detectives, A. Kokotyukha also provides it with «local» coloring. Adding new features in each successive work where death has its «face».

The prose writer also expresses the opinion that every person, regardless of their crimes, has a right to a natural end. Therefore, it forces its readers to «think a lot» about «all death».

The writer pays special attention to the auxiliary technical means for committing the murder, the weapon, the location of the dead body, his posture, the crime scene, the duration of the death agony, the life-threatening mockery, the alleged «portrait of the killer, as well as his» professional ability. The laws of the detective genre also include the description of several suspects of the crime, the variability of the image of the offender.

Naturalistic details of depicting a dead body are combined with an artistic description. Therefore, horrible visions seem to be part of a mysterious action and do not appear too frightening. And mentioned in the works of death, they help to characterize the main characters, the scene or the crime.

Among the effective methods of combating «enemies», the writer describes the authorities often used, in addition to executions - the destruction of famine, cold, disease, tribunal, death sentence or a long term in the Gulag camps ... the so-called «conveyer of death».

According to the peculiarities of the construction of the detective genre, it is important for the writer to combine the story of the hero's death with a brief summary about him. The figure of the killer is revealed gradually. Although he is known to the reader from the first pages, the causes of the murder remain unclear until the end. Various assumptions are constantly made, because the author leaves the reader the right to choose. Death makes it possible to vary not only an intriguing consequence, but also artistically embodied through imagery, emotional and aesthetic load. образ смерть роман кокотюх

Oddly enough, the suicide of the novels serves as a defense against more cruel death. And as a restoration of justice or a manifestation of high patriotic feelings. The death of some of the heroes is also trying to be shown as a «justified step» towards a certain goal.

The writer does not depict plain pictures of clashes between warring camps, does not resort to panoramic descriptions of the fight. He conveys the intensity of the battle and other details because of the death toll.

In general, in his novels, the writer provides an «optimistic» prognosis of death for each of his readers. He quotes «The Law of Life and Death» and again summarizes the seriousness of the ««relationship» with death. Because, as we can see, there are many options, but with a complete mystery, which one to expect? A kind of real detective, but special for every reader.

Key words: detective, criminal history, hidden crime, death, intrigue, investigation, historical event, violence, present.

Постановка проблеми

Поряд із традиційним інтересом до багатьох інших образів, категорія смерті залишиться завжди актуальною для будь-якого письменника. А кожен із літературних жанрів має свої можливості для його розкриття. Але найповніше, безперечно, мотив смерті звучить у детективному творі.

На жаль, жоден із творів зазначеного жанру не обходиться без вбивств та смертей. Проте кожен із письменників має можливість варіювати не тільки інтригуючим слідством, але й художнім втіленням образу смерті на теренах свого прозопису. Та у кожного письменника смерть має свою образність, емоційне та естетичне навантаження.

Український детектив має свою особливу історію. Популярний у західноєвропейській літературі жанр в українській дореволюційній літературі не побутував зовсім. Соцреалізм також не передбачав місця для злочинності. Лише в 60-ті роки цей жанр дістав право на існування. І хоча детектив останнім часом є одним з найулюбленіших жанрів у масового читача, його творчість в Україні досліджується мало. У зв'язку із цим А. Вуліс у статті «Поэтика детектива» писав: «... видимо следует принять за аксиому, что детектив - литература, если это подлинно художественное произведение. Точно так же как мы считаем литературой талантливую поэму...» [1, с. 244].

Чимало творів детективного жанру написано сучасним українським письменником Андрієм Кокотюхою.

Аналіз останніх досліджень

Особливості детективів окремих сучасних українських авторів останнім часом з'явилися у колі досліджень вітчизняного літературознавства. Але не зважаючи на увагу дослідників до вищезгаданої проблеми, цілісної образної характеристики смерті у детективах А. Кокотюхи досі не створено.

Окремі детективи письменника розглянуто у колективній монографії «Сучасна українська белетристика: координати «Коронації слова». Автори, зокрема, аналізують такі твори, як «Повзе змія» та «Темна вода» [6, с. 244].

Тому метою пропонованої статті є розглянути художнє втілення образу смерті у детективах А. Кокотюхи.

Ця мета конкретизується в таких завданнях:

1) розглянути художнє моделювання образу смерті у структурі детективних романів А. Кокотюхи;

2) виокремити індивідуальні риси втілення образу смерті у детективах А. Кокотюхи.

Виклад основного матеріалу дослідження

У романі «Таємне джерело» письменник відсилає свого читача до алюзій із відомим детективом, натякаючи на несподіваний і непередбачуваний фінал: «Є такий роман у Агати Крісті, там убили пана в поїзді» [4, с. 184].

Прозаїк висловлює думку про те, що кожна людина, незалежно від своїх злодіянь, має право на природній кінець. Тому і змушує своїх читачів «багато думати» над «усякою смертю», бо «Люди помирають від різного в цій країні» [4, с. 78]. Адже ніщо не лякає так людину як смерть нагла: «Новицька, Лизгунов і Боровчук перебували там, де були приречені повільно вмирати і де їхні крики про допомогу ніхто не почув би» [4, с. 200].

У кожному новому злочині у творі смерть має своє «обличчя»: «Жертва знала вбивцю. Кожна» [4, с. 200]. Тому спостерігаємо синонімічну заміну слова смерть, яка почасти відбувається і через опис смертельних тортур.

Для письменника важливо показати різновиди поховання людей різних за соціальним статусом, професіями та причиною смерті: «Тіло віддадуть батькам, похорон пройде тихо, породжуючи ще більше чуток і пліток» [4, с. 259]. Задовольняє він і природню цікавість людини до смерті іншого. Особливо, якщо це пов'язано з певними таємницями: «І знаєш, як ховали?.. Тільки перед тим гріб, цинковий, той, у якому пацана привезли, поставили в інший... Щоб люди зайвого не питали» [4, с. 36].

Простежує і різні реакції на звістку про смерть іншої людини. Це може бути радість від загибелі злодія чи страх перед системою, яка панує в країні, чи неповага до певної особи: «Він-то здохне...» [4, с. 16]. Тому чимало описує і різновидів смертей. Але інколи залишає за собою право вказувати і на причину загибелі. А розкриття її таємниць робить ніби співучасником самого читача, дозволяє йому прилучитися до таємниць слідства, бо «причину смерті ніхто сторонній знати не міг» [4, с. 248].

Розмежовує А. Кокотюха і чоловічу та жіночу реакції на подію смерті. І якщо чоловіки реагують на цю звістку досить спокійно, то представники жіночої статі виражають цілий шквал різноманітних емоцій: «... жінка зробила крок назад, не втрималася, сіла на землю» [4, с. 20-21].

Зазначає прозаїк і вік померлих: «Дев'ятнадцяти цій людині не буде ніколи» [4, с. 37]. Але акцентує увагу на страх перед власною смертю, який не проходить із віком: «Я, пам'ятаю, злякався тоді, мене баба під ліжко загнала» [4, с. 106]. Бо завжди існує небезпека від розголошення таємниць загибелі сторонньої особи: «Усе під наглядом товарищєй, сам знаєш звідки. І наказали мовчати, підписку взяли» [4, с. 36].

За особливостями побудови детективного жанру, звістка про загибель героя у романі сполучається у поєднанні з коротким резюме про нього: «Лизгунов Андрій Іванович. Заслужена людина відставний полковник. Шістдесят один рік... Жив сам, діти хто тут, у Тернополі, хто в Києві. Жінку поховав три роки тому, рак. Зник у вівторок, першого вересня. Пішов із дому виступати перед школярами, назад не повернувся. Третього числа знайшли» [4, с. 70].

Також кожна звістка про смерть у романі змушує мати певні сумніви щодо її природного кінця: «Точніше, я зробив так, аби всі думали - його збила машина» [4, с. 230].

Одним із визначальних елементів характеристики вбивств у детективах є спосіб його вчинення. Йому передує вивчення інформації про жертву, знаряддя вбивства та власної «методики» злочинця. Закони детективного жанру передбачають і опис кількох підозрюваних у скоєному злочині, варіативність образу злочинця: «Марія Романів, безпосередньо зацікавлена в смерті комсомольського секретаря...» [4, с. 126].

Як відомо, одним із ключових елементів характеристики вбивства у детективі є час та місце вчинення злочину. З'ясування точної дати загибелі дозволяє або підкреслити непричетність до злочину, або стати беззаперечним доказом: «Розтин показав: смерть настала між пів на дванадцяту й по дванадцятій ночі» [4, с. 41]. Хоча час і місце повідомлення про загибель того чи іншого героя істотно визначає і відношення до померлого, незалежно від його статусу та родинних зв'язків: «допити виявлять особисту неприязнь людей до кожного померлого...» [4, с. 87].

Згадка про смерть констатує і певний відлік часу, межу людських можливостей. Поряд із цим паралельно досліджено реакцію людини за декілька хвилин до власної смерті: «... Дмитро завалився на спину не відразу, мить постояв, навіть зробив крок уперед - та третя черга зупинила, вдарила, відкинула, збила з ніг...» [4, с. 244]. А також за декілька місяців до загибелі: «Старий говорив спокійно, ніби розповідав не про смертельну хворобу... а про звичайний нежить. - Дали дев'ять місяців...» [4, с. 270].

Картини насильницької масової смерті стають засобом для доповнення портретної характеристики деяких героїв: «Особисто розстрілював бандерівців як ворогів... чим вельми пишався... йому наженуть у клуб людей, і він вихваляється, як убивав їхніх дідів, навіть чиїхось батьків» [4, с. 84].

Звістки про масову загибель людей стають і цікавою подією номер для більшості сельчан. Не дивлячись якого часу сягає зазначена подія: «Три трупи, такого з війни не було. Село гуде, народ хвилюється [4, с. І01]. Для інших же героїв, причетність до масової загибелі людей стає нестерпною: «...не зі своєї волі відчув смак крові й дізнався, як воно - вбивати людей на чужій війні» [4, с. 233]. Письменник подає і різнопланові реакції декількох різних за віком та посадою військових на одну смерть дезертира: «Зайшовся криком зв'язаний і безпорадний Ігор Князевич» [4, с. 244]; «... почав блювати... Така ось запізніла реакція на перше в його житті вбивство...» [4, с. 245]; «Поруч із тілом тим часом уже командував офіцер, старанно не зважаючи на істерику» [4, с. 245]. Неадекватну поведінку людини, приречену до страти, втілено в образі Ярчука. Це сильна воля до життя, страх перед смертю, байдужість, а водночас і бажання швидкої загибелі.

Спостерігаємо у творі і деяку невідповідність щодо достовірності втілення образу смерті. Так, у реченні «Роззброєний дезертиром вояк помчав одним із перших... щосили рвонувши автомат із захололої руки мертвого вже ворога», варто посперечатися щодо фрази «із захололої руки». Адже проміжок часу від загибелі Ярчука і тим моментом, коли солдат вихопив із його рук зброю, пройшло щонайбільше хвилин три - п'ять. А за цей час, як відомо, тіло небіжчика не могло так швидко охолонути у літню спеку.

Акцентує увагу письменник і на зневагу сучасної людини до небіжчика: «Мертве тіло солдати... скинули біля отвору в паркані» [4, с. 255].

У романі «Пророчиця» письменник відсилає читача до кількох професій, пов'язаних із смертю: слідчого, паталогоанатома та пророчиці. При чому у кожній із них простежуємо і відмінне «ставлення» до смерті: «мало не кожне скоєне вбивство він сприймав як надзвичайну подію» [3, с. 92]; «З тих, біля кого бачу близьку смерть, винагороди не беру принципово» [3, с. 85]; «Якби кожен із нас не мусив колись померти, місця для людей на планеті Земля давно б не лишилося. І ми всі... почали б убивати одне одного набагато частіше, ніж це трапляється тепер. Людству без смертей просто стало б тісно» [3, с. 27].

А. Кокотюха в романі цитує «Закон Життя і Смерті»: «Той, хто мусить померти, помре, хай який буде багатий і знаменитий. Той, хто мусить його пережити, переживе, хоч зачиняйте бідолаху в камеру без вікон і моріть голодом» [3, с. 79]. Та вкотре підсумовує серйозність «стосунків» із смертю: «Чуючи про смерть, не можна сміятися, вона від цього швидше рухається. Смерть не любить сміху» [3, с. 80].

Цікава і авторська позиція щодо роздумів про тривалість, наповненість та сенс людського життя: «... спочиває... Самійленко Поліна Панасівна, яка народилася одна тисяча дев'ятсот двадцять сьомого року, а померла ось зовсім нещодавно - дві тисячі сьомого, проживши на білому світі майже вісімдесят років, переживши голод, війну, відбудову, перебудову й радянську владу, захопивши навіть чималий кавалок незалежності й отримавши по смерті доглянуту вдячними дітьми й онуками могилу. Ну, а Шпола Андрій Петрович прожив лише тридцять два роки - до тридцяти трьох, Христового віку не дожив, мало, ох як мало встиг...» [3, с. 120].

І хоча як на початку твору А. Кокотюха зауважує: «Померти можна від чого завгодно» [3, с. 29], впродовж детективної розповіді зустрічаємо фактично один різновид смерті: «застрелили» [3, с. 57];

«чинив збройний опір працівнику міліції і вбив його» [3, с. 126]; «скосило чергою» [3, с. 119]; «вистрелив йому в голову» [3, с. 160]; «постріл у груди» [3, с. 236]...

Неодноразово нагнітає таємницю загибелі у романі і місто, в якому відбуваються події: «...смерть... загрожує вам тільки в межах Конотопа. Тікайте звідси... Рятуйте своє життя» [3, с. 215].

Згадані у творі «нагла» смерть [3, с. 215], і «напророчена» смерть [3, с. 160], і смерть друга, колеги, чоловіка, а то і зовсім незнайомої людини, допомагають охарактеризувати головних героїв, місце дії чи скоєний злочин: «Баба... померла - зо дні чотири лежала, поки на неї поштар не наткнувся...» [3, с. 235].

Особливу увагу письменник приділяє допоміжним технічним засобам для скоєння вбивства. Зброї: «...грохнули... з

«тетешника»...» [3, с. 45]. Місцю знаходження мертвого тіла, його пози: «До ранку тіло жертви лежало на бетонній підлозі..» [3, с. 41]. Міста злочину: «Хата в Шаповалівці повинна була стати місцем смерті для Олесі... для Діми Голови - і для нього, Сергія Горілого» [3, с. 250]. Тривалості передсмертної агонії: «помер на місці» [3, с. 119]. Прижиттєвим знущанням: «наполягайте на ексгумації тіла Коваленка. У нього два пальці зламані на правій руці. їх дверима затискали...» [3, с. 270]. Імовірному «портрету вбивці»: «.вбивця знав не лише жертву, а також - домашню адресу Коваленка і, ймовірно, міг бути знайомий із його дружиною. Чи навіть із другом сім'ї Олегом Позняковим» [3, с. 41]. А також його «професійним» здібностям: «... акуратно протер салон машини, і часу на це не пошкодував. Гоамотний» [3, с. 44].

Зі смертю прозаїк пов'язує і псевдонім пророчиці: «Бджолою пророчицю Піфію нарекли не просто так. Бджоли та все, пов'язане з ними, а це - мед і віск, прямо стосуються життя і смерті як життєвого фіналу» [3, с. 75].

Не проминув А. Кокотюха у романі і повз деякі загальні ритуали поховання. А натуралістичні подробиці змалювання мертвого тіла поєднано з художнім описом. Тому жахливі видіння видаються частиною втаємниченого дійства і не постають надто відлякуючими: «В центрі напівтемної кімнати, в мерехтінні свічок, на підлозі, розкинувши руки, горілиць лежала пророчиця Олеся. Тепер її волосся, знову довге і пряме, а не таке, як нині вдень, розметалося по підлозі й нагадувало рамку якоїсь моторошної картини. З одягу - широкий балахон, теж темний і теж розмаяний. Жінка була схожа на птаха з розіпнутими крилами. Мертвого птаха» [3, с. 229].

А. Кокотюха, як правило, ставить читача вже перед здійсненим фактом вбивства: «Викрали, застрелили, підкинули труп під хату» [3, с. 57]. Або навпаки, далекосяжні мрії, в які зовсім не входить швидка смерть: «... помирати хазяїн оселі навряд чи серйозно збирався...

тут до першого поверху почали поволі добудовувати другий...» [3, с. 53]. І саме тоді відбувається «вихід на сцену» Долі: «Андрія Шполу довезли до лікарні, та не донесли до операційного столу» [3, с. 119].

Інколи через смерть письменник окреслює стан героя у певний момент: «... уперше в житті зрозумів, як воно - коли справді, без зайвих красивих слів і позерства, хочеться лягти і померти. Відразу, без мук, швидко і мовчки» [3, с. 238]. Але, як виявляється, ця подія повністю не вирішує існуючих проблем: «Щоправда, перед цим треба заповіт скласти... Перш ніж помирати, слід владнати свої ділові справи та залагодити фінансові, бо дружина лишиться, синові тринадцять років, вони ж не винні...» [3, с. 238].

Щоб заплутати слідство у межах детективного роману читаємо і про «підставне» вбивство: «Вбивство Шполиного інформатора... знову не вкладалося в схему, плутало всі розрахунки» [3, с. 247], і про заміну однієї смерті іншою: «Він зі мною пішов і на себе мою кулю прийняв...» [3, с. 243], і про зникнення покійника: «труп пророчиці Олесі щез» [3, с. 247].

А взагалі у творі письменник подає «оптимістичний» прогноз смерті для кожного із своїх читачів: «. кожна людина повинна чекати на свій фінал. Не застрелять, то машина зіб'є, чи в річці потонете, чи на голову цеглина впаде...» [3, с. 214]. Як бачимо, існує безліч варіантів, але із цілковитою загадкою, на котрий із них чекати? Такий собі реальний детектив, але особливий для кожного читача.

У прозовій структурі роману «Червоний» насильницькі смерті виконують різноманітні функції. Найперше - сюжетоутворюючі. Так, основна сюжетна лінія у творі пов'язана із смертю дядька оповідача.

У «Зошиті першому» події відбуваються на Волині восени 1947 року. Через спогади міліціонера Михайла Середи дізнаємося, у першу чергу, про загибель його родини під час війни та окупації. Цей факт повідомляється буденно, зважаючи на кількість смертей, які довелося спостерігати на власні очі головному героєві. Без зайвих емоцій говорить він і про смерть батька.

Саме такі розповіді, на нашу думку, найповніше характеризують описуваний час у романі: «. мама в евакуації померла, тато в сорок першому пішов ополченцем, коли німці підходили до Москви, його бомбою, прямо в окопі... - Ліза говорила про це спокійно, видно, що вже давно пережила всі втрати і навчилася жити далі» [5, с.60]. Про смерть як буденне явище читаємо і в коротких описах: «труп вчительки завантажили в кузов полуторки та повезли в район» [5, с. 98].

Лише декілька разів у творі реакція на подію смерті близької людини викликає бурю емоцій: «У мене була дружина - вона померла під час пологів у тюрмі. Її навіть вагітною тримали в вологій холодній камері. І знущалися з неї... З моєї Уляни... Він судомно ковтнув - смикнувся знизу догори гострий борлак» [5, с. 243]. Обірваність фраз свідчить про надзвичайний емоційний стан героя.

Читаємо про смерть і як публічне видовище різного виду організації: «... страти відбувалися публічно: зганяли все село, зачитували вирок і ніхто й слова не говорив» [5, с. 162]. Така смерть слугує як для залякування: «...прикрутили Василя за шию ланцюгом до криничного журавля. І повісили в жінки на очах...» [5, с. 72-73]. Так і для відновлення справедливості: «...всі трупи цих паскуд потрібні тут. Збирайте скоро, тягніть на майдан, перед радою. Хай люди їх бачать» [5, с. 143].

Щоб показати читачам всю небезпечність описуваної доби, прозаїк на початку оповіді наводить такий епізод: «Ось так, просто, на очах у людей поклали на місці двох міліціонерів, тоді ввірвалися в цей кабінет... і розстріляли начальника міліції в три руки» [5, с. 37]. Але відразу ж і попереджає про те, що «... це тільки один епізод... найближчим часом сам більше побачиш» [5, с. 37]. Бо смерть виступає дієвим способом для агітації небезпеки: «.у правому куті аркуша - «СМЕРТЬ ТИРАНІЇ!» [5, с. 42].

Через подію смерті маємо можливість охарактеризувати і стан героїв на певному етапі: «Подолав останні метри, вже не чуючи ані криків, ані стогонів: усі звуки раптом умерли для мене. І коли осяяне вогняними блисками тіло посунулося вниз, на землю, я кинувся підхопити його, щоб не дати впасти. Так, сидячи на голій землі, я тримав у обіймах мокре тіло Лізи...» [5, с. 97].

Як не дивно, але самогубство у романі виконує функцію захисту від більш жорстокішої загибелі: «Оточили бункер, хлопці себе

постріляли...» [5, с. 145]. І як відновлення справедливості або вияв високих патріотичних почуттів. Загибель деяких героїв прозаїк намагається показати і як «виправданий крок» на шляху до певної мети: «Специальная группа должна быть нацелена на необходимость уничтожения местного населения, если есть уверенность в том, что оно сочувствует бандитам» [5, с. 128].

Письменник не змальовує розлогих картин сутичок між ворогуючими таборами, не вдається до панорамних описів бійки. Інтенсивність бою та інші деталі він передає через кількість загиблих: «Посеред двору лицем донизу лежав, розкинувши руки, застрелений вояк, метри за два від нього - ще один труп. Трохи далі, біля порога, конав сам поштар. Просто біля хвіртки, втупивши мертві очі в зоряне небо, лежав Славко...» [5, с. 139].

Серед дієвих методів боротьби з «ворогами» письменник описує часто застосовані владою, окрім розстрілів - знищення голодом, холодом, хворобами, трибунал, смертний вирок або величезний термін у таборах ГУЛАГУ. так званий «конвеєр смерті». Саме через такі сцени, показано смерть у ті часи, як «цілком звичайне, навіть природне явище» [5, с. 202] та «байдуже ставлення до масової смертності каторжан» [5, с. 202] «конвою в червоних погонах». А «тих бідах, хто намагався опиратися, без жодних сумнівів душили, штрикали саморобною пікою, калічили і навіть викидали з «телячих вагонів» на ходу.» [5, с. 208].

Тут же читаємо і про зневажливе ставлення до померлих, цілковите нехтування будь-якими ритуалами поховання. Знаходимо у тексті і моменти знущання над померлими: «...скинули тіла на плацу горілиць та провели повз них стрій в'язнів. І так тричі» [5, с. 313]. Тому і відбувалися значні порушення з боку «похоронної команди». Жахливо, але навіть робота у «похоронній команді» сприймається героєм як «вища подяка за упокорення долі ... подалі від повільної смерті у вугільній шахті» [5, с. 223].

Щоб точніше показати час дії, у творі наголошено і про скасування смертної кари. Але її відміна фактично нічого не міняла: «бандерівців, яких судили тепер не розстріляли. Хоча впаяли на повну» [5, с. 206].

А. Кокотюха знайомить ще з однією особливістю смертєвиявлення описуваного в романі часу, коли «навіть рецидивіст, котрий зарізав або застрелив людину під час скоєння свого чергового злочину, мав за вироком суду менший термін, аніж мешканці «політичного» бараку» [5, с. 213]. До умисного вбивства людини прирівнювався «розказаний не в тій компанії політичний анекдот чи навіть обережно висловлений сумнів стосовно конкретних дій партії, уряду й особисто товариша Сталіна» [5, с. 213].

Смерть постає і як звільнення: «Голод, холод, позбавлення елементарних умов для життя та навіть натяку на громадянські права, каторжна праця та головне - неможливість щось змінити, окрім як тихо померти ось тут, у бараках, чи кинутися з відчаю на колючий дріт, бо спроба втечі дає гарантовану смерть та позбавлення від табірних мук» [5, с. 215].

Про особливі стосунки зі смертю говориться під час війни: «протриматися у штрафбаті три місяці і, якщо за цей час бійця не вбили, судимості з нього так само знімали...» [5, с. 216]. Але «штрафників завжди кидають уперед, коли треба прорвати лінію оборони на важкій ділянці» [5, с. 239]. І коли вдавалося вижити у запеклому бою - це не гарантувало життя: «екіпаж розстріляли, коли підбитий танк загорівся. Мені, вважай пощастило - ані опіку, ані подряпини. Про це мене потім особисти питали: чому весь екіпаж загинув у бою, а механік-водій навіть не постраждав?» [5, с. 237]. Хоча найблагороднішою вважалася смерть за батьківщину: «Ми готові померти за неї» [5, с. 240].

У романі чимало і роздумів: «Чому приймаєш за щастя повільну смерть в таборі, на яку замінили миттєву смерть від куль розстрільної команди?» [5, с. 246]. Коли «не підкорився наказу старшого за званням і відмовився розстрілювати на місці товариша, заявивши: «Я не кат, а старший сержант!» [5, с. 247].

Досліджено і смерть за недотримання табірних «законів». Тому особливої жорстокості набувають сцени смерті табірної охорони: «Солдатам не давали піднятися: топтали ногами, рвали руками, когось затоптали на смерть, когось зарізали в загальній купі спритні злодії... «Смерть лягавим!..» [5, с. 299].

Щоденні картини споглядання за смертю роблять людину байдужою: «Її не лякали... ані щоденні висновки про смерть від кривавих ран, обмороження чи голоду, складені та підписані нею» [5, с. 302]. Тоді як смерті одних героїв, стають звільненням для інших - «Весною помер Сталін, улітку мене та ще купу народу викликали з речами... видали якісь папірці про перегляд справи та дострокове звільнення» [5, с. 312].

На початку роману «Осінній сезон смертей» читач дізнається вже про третє вбивство, скоєне однією невідомою особою чи різними особами. Та поступове зіставлення фактів убивства дає підстави говорити про злочини, здійснені все ж таки однією людиною: «Той же почерк - ударив у обличчя, оглушив і задушив» [2, с. 35].

Першим підозрюваним виявляється Кропива Андрій Миколайович, кореспондент газети «Міські новини». Та саме професія журналіста допомагає йому не тільки знайти докази своєї непричетності, але і викрити справжнього вбивцю. Спрацьовує непереборна цікавість до подробиць смерті іншого: «Студмістечко, де я прожив свого часу п'ять років, бачило все, окрім маньяка-вбивці» [2, с. 28]. Наступний підозрюваний - Юрко Кріпак, бармен із «Зодіаку». Захист від звинувачення у вбивстві змушує хлопця також до активних пошуків своєї непричетності.

Вивчаючи особи потерпілих та підозрюваних автор дозволяє й читачам висунути версії щодо вбивці та мотивів вчинення злочинів. І якщо для більшості мешканців міста нічні вбивства викликають резонанс у поведінці («люди перебувають у постійному страху»), то для інших, зводяться до простої статистики: «А тут самих убивств за добу в середньому вісім по місту!» [2, с. 34]. Але зближує обидві ці групи, як не дивно, одностайна зневага до особи вбивці: «свій чикатило в місті з'явився» [2, с. 35]. Зокрема, слово «чикатило» написане з маленької літери.

Як і належить жанрові повіствування у творі наявні натуралістичні описи жертв: «Голова мертвої молодої жінки неприродно вивернута набік... Обличчя перекошене, язик вивалився назовні з відкритого рота» [2, с. 28]. Доволі детально описані і відчуття вбивці під час першого злочину: «Я, не давши їй опам'ятатися, щосили ударив її по голові. На фізичну силу я ніколи не скаржився, а злість і ненависть подесятирили її. Ноги їй підігнулися... Тетяна застогнала і заворочалася, не даючи їй прийти до тями, я щосили стиснув їй горло... Я підвівся з колін, обтрусився. Біля моїх ніг лежала перша жертва» [2, с. 50].

Автор роману неодноразово натякає і на зміні ведення сучасного розслідування, коли на допомогу приходить техніка. Адже вона дозволяє визначити більш точний час смерті. Бо навіть одна хвилина здатна зарахувати підозрюваного у обвинувачуваного: «Її задушили у той момент, коли ви сідали в машину» [2, с. 27].

Звинувачення у вбивстві вносить розлад і у стосунках між давніми друзями. Страх та перспектива опинитися серед друзів маніяка виявляються більшими за товариські стосунки: «Я, між іншим, загриміти міг» [2, с. 31].

Твір цікавий тим, що під підозрою опиняється декілька підозрюваних. Одночасно із цим мотиви, які спонукали справжнього вбивцю на злочини, розкриваються ним самим у розділі під назвою «Загальний зошит».

Постать вбивці розкривається поступово. І хоча для читача він відомий вже із перших сторінок, незрозумілими до кінця залишаються причини вбивства. Постійно висуваються різні припущення, але автор залишає за читачем право вибору: «Висновок робіть самі» [2, с. 65].

Найбільш цікаві версії лунають із вуст Андрія Кропиви. Вони ж виявляються і правдивими: «Він убиває вродливих, позбавлених комплексів дівчат...» [2, с. 82]. Спрацьовує і його план спіймати «на живця». Але не так легко виявилося знайти виконавицю подібної ролі. Страх перед видимою смертю виявляється набагато сильнішим за почуття обов'язку, справедливості, честі: «... я все одно не переступлю через себе, через свій страх» [2, с. 88].

Зізнання, власноруч написані вбивцею, наштовхують до аналогій із сповіддю судді із детективу А. Крісті «Таємниця Індіанського острова»: «Чи маю я право? А ті, хто засуджує на смерть, сидячи в суддійських кріслах, хіба самі без гріха?» [2, с. 31]. Поєднує героїв двох творів і той засіб, який вони обрали для встановлення справедливості: «Ніщо так сильно не діє на живих істот, як страх смерті... » [2, с. 48].

Розслідування проводиться слідчими органами, незалежним журналістом та місцевими бандитами. Але перевага надається слідчому-ділетанту: «Бо Макс хитрий і через це небезпечний супротивник... бо розумні супротивники наших, гад, героїв-сискарів не влаштовують» [2, с. 99].

Але вбивця першим виходить із «підпілля» та оприлюднює свою мету. Млява реакція спільноти на вбивства змушує «суддю» людських доль іти на неодноразовий прямий контакт із Андрієм Кропивою. Бо громадська байдужість ставить під загрозу його «ідеальний план»: «Скажи їм - я буду продовжувати» [2, с. 67]. Свої вбивства герой не вважає за гріхи, вони трактуються ним як спокута, відновлення справедливості та розплата за жіночу розпусту.

Появу вбивць, подібних до героя свого роману А. Кокотюха вбачає у декількох причинах. Перша: «Останнім часом психічно хворих виписують із цілком нормальним діагнозом лише тому, що бракує елементарного: ліків, обладнання, умов, грошей нарешті! - для утримання» [2, с. 46]. І друга: «Загальна аргесивність зростає сьогодні як наслідок кризи й нестабільності» [2, с. 46].

А також підсумовує страшну статистику сучасності: «У суспільстві, що захрясло в розпусті, якась там смерть однієї людини лишається непоміченою!... Скільки смертей треба, щоб ви, людці, схаменулись?» [2, с. 50]. Хоча тут же заперечує собі: «Це неправда, що люди, які вже дивилися в обличчя смерті, звикають і не бояться. Навпаки, вони знають, що боятися цього треба» [2, с. 71].

Наслідуючи своїх літературних попередників А. Кокотюха позбавляє життя головного героя у фінальній сцені свого роману. Справедливість відновлено, чи не так? Але якою ціною?

Здійснене дослідження дозволяє зробити такі висновки:

Звичайно, що детективи А. Кокотюхи ще не набули такого світового розголосу, як, скажімо, твори Агати Крісті чи багатьох класиків цього жанру. Але вони є не менш цікаві для сучасного читача. Адже письменник вдало поєднує карколомні кримінальні історії, злочини, розслідування з історичними подіями на Україні та на просторах колишнього СРСР.

Смерть стає віддзеркаленням епохи, про яку пише письменник. Також вона виступає складовою детективного роману, головним героєм і загальним підсумком: «Кожен заслуговує на ті слова після смерті, яких не міг почути про себе при житті». Бо у перспективі кожен читач заслуговує «не лише побачити смерть на власні очі, а й стати одним із її янголів...».

Попри загальноприйнятого жанрового втілення образу смерті у детективах, А. Кокотюха надає їй також «місцевого» забарвлення. Додаючи нових рис у кожному наступному творі.

Встановлення точного часу смерті важливе і для з'ясування вбивства, і є необхідним для розкриття причинно-наслідкових зв'язків злочину. Тому А. Кокотюха чимало місця відводить у своїх творах саме з'ясуванню точного часу загибелі героїв. Час смерті стає ніби окремою діючою особою.

Перспективи подальших розвідок вбачаємо у поглибленому вивченні художнього втілення образів смерті в інших детективах

A. Кокотюхи. Адже для створення цілісності зазначено образу, необхідно врахувати весь творчий потенціал письменника.

Література

1. Вулис А. Поэтика детектива. Новый мир. 1978. № 1. С. 244-258.

2. Кокотюха А. Осінній сезон смертей. Березіль. 1997. № 3-4. С. 26-109.

3. Кокотюха А. Пророчиця. Київ: КМ РиЬіізИіпд, 2011.288 с.

4. Кокотюха А. Таємне джерело. Харків: Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», 2013. 288 с.

5. Кокотюха А. Червоний. Харків: Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», 2013. 2013 с.

6. Сучасна українська белетристика: координати «Коронації слова»:

монографія / Миколаївський національний університет імені

B. О. Сухомлинського: за заг. ред. С. В. Підопригори. Миколаїв: Іліон, 2014. 306 с.

Размещено на Allbest.ru