Роль андалузької поезії у процесі становлення та розвитку лірики провансальських трубадурів

Вступ

У будь-якому історичному огляді іспанської поезії зазвичай порушується питання неоднозначності її походження. Якщо іспанську поезію розуміють як поезію Іспанії, що бере свій початок із часів римської Іспанії, не береться до уваги факт наявності певних творів ще за часів Пізнього Палеоліту, підтверджений знахідками печерного мистецтва на півночі Піренейського півострова [Walters, 2002, p.1].Водночас перші зафіксовані поетичні твори, написані іберо-романською мовою, також викликають дискусії, оскільки створені іспано-арабською мовою поетичні фрагменти середини ХІІ ст., безперечно, є одними з найбільш важливих творів у розвитку середньовічної літератури [Walters, 2002].

Білінгвізм на території Андалузії міг слугувати запорукою впливу арабо-іспанської поезії на творчість провансальських трубадурів. Оскільки питання залишається дискусійним, а низку збігів у творах провансальських і андалузьких авторів можна пояснити явищем історико- типологічних аналогій, то не можна залишити поза увагою студії, які надають досить вагомі аргументи на користь арабо-іспанської середньовічної лірики як рушійного чинника розвитку не лише провансальського, але й іспанської поезії в період Середньовіччя розглядали арабські та європейські вчені минулих століть, а також сучасні літературознавці. Значний внесок у вивчення нових віршованих форм та їхніх особливостей здійснив іспанський вчений Е. Гарсія Гомес. Становлення й розвиток арабо-іспанської поезії вивчали такі вчені, як І. Фільштинський, І. Крачковський, Б. Шидфар, Р. Дозі. Основні ідеї зазначених авторів послугували відправною точкою для нашої розвідки. літературний середньовічний андалузька поезія

Дослідження іспано-арабської строфіки крізь призму творчості провансальських трубадурів з'являються в різний час у Сполучених штатах Америки, Німеччині, Іспанії, Франції, Великій Британії та Італії. Це зумовлено, передусім, вагомим значенням творчості середньовічних мандрівних поетів у світовій літературі. Зацікавленість провансальськими студіями найбільшого розквіту набула саме в Італії згідно з традицією, яка бере свій початок з часів Данте Аліг'єрі. У Франції ця тема не така актуальна, однак пошуки відповідей на питання взаємовпливу арабської і європейської поетик не припиняються ще й досі. Саме тому, зосереджуючись на особливостях арабо-іспанської середньовічної поезії як унікального європейського поетичного канону.

Поезія трубадурів склалася наприкінці XI ст. на півдні теперішньої Франції, у Провансі. XIM XIII ст. - епоха її розквіту. До того часу література, письмова словесність західноєвропейських народів була латиномовною; паралельно з нею жила й розвивалася народна неписемна словесність, представлена мовами, які через століття оформилися в сучасні європейські мови. Вперше народною мовою ліричні твори зазвучали саме у трубадурів. Завдяки останнім народна мова стає на один щабель у літературному і культурному розумінні з латиною, а отже, в історії європейської літератури почалася нова епоха. В ширшому контексті середньовічної європейської літератури вчені порівняно нещодавно почали вивчати місцеві говірки, аналізувати їхні відмінні від класичних мов риси, культурну значущість створених цими говірками творів.

Аналіз досліджень і публікацій показав, що питання історико-географічного становлення та розвитку арабо-поєднання традиційного канону та індивідуального авторського начала, ми маємо на меті вивчити точки перетину класичної арабської лірики та романської поетичної творчості і тим самим визначити ймовірність рецепції характерних рис іспанської строфіки лірикою провансальських трубадурів. Серед основних завдань - огляд праць сучасних європейських науковців щодо питання генези лірики провансальських трубадурів та визначення ролі андалузької поезії у процесі її становленні та розвитку.

Сам факт взаємовпливу не викликає сумніву, проте залишається дискусійною роль андалузької строфіки у процесі становлення й розвитку лірики провансальських трубадурів, якій завдячує низка європейських поетологічних систем, зокрема з лірики провансальських трубадурів бере свій початок французька, італійська, португальська літературні традиції.

Через Андалузію до середньовічної Європи потрапили арабо-мусульманські середньо-східні культурні традиції, повернулося засвоєне та збережене надбання античності, що сприяло розвитку європейської наукової думки і створило передумови для початку епохи Відродження. Виникнення лірики трубадурів також на півдні Франції, у Провансі, зумовлене незалежністю торгових міст цього регіону від феодально-державного тиску та можливістю підтримувати економічні зв'язки з країнами Близького Сходу та Європи. Етнічний склад, який був досить строкатим з огляду на терпимість до різних національностей і релігійних конфесій, безпосередньо сприяв створенню унікального літературного синтезу. Геополітичні та економічні чинники стали запорукою поширення на теренах Провансу культурних, зокрема літературних, традицій інших народів [Nykl,1946;Wesserstein,1992].

Аналізуючи те значення, яке мала перекладацька діяльність у процесі впровадження арабо-мусульманської культури в Іспанії, варто зазначити, що саме завдяки перекладам Європа познайомилася з арабським працями з математики, астрономії, медицини. Що стосується ідейного наповнення літературних творів, то концепт піднесеного, платонічного кохання, опис якого зустрічається ще в поезії узритських ліриків, задовго до появи та формування італійського dolce stil nuova («нового витонченого стилю»), відіграв неабияку роль у розвитку лірики європейської.

Е. Вале аналізує спадщину трубадурів в італійській літературі та торкається питання її поширення через мандрівних поетів і менестрелів, зазначаючи, що хоча з 2600 творів, що дійшли до наших часів, приблизно 400 пісень увійшли в історію італійської літератури, Іспанію, так само як і Італію, трубадури вважали другою батьківщиною [Valet, 2008, p.119].

Метрика поетичної спадщини трубадурів ґрунтується на певній послідовності кількості складів у кожному рядку та чергуванні наголосів, що дає змогу визначити тип метричної системи як силаботонічної, на зразок італійської. Зовсім не випадковим видається той факт, що трубадури використовували дві-три рими впродовж усього твору. Подібна тенденція вказує на арабську класичну традицію з її тяжінням до моноримічності. Кількість строфічних форм провансальської лірики перевищує тисячу, і на її народне, фольклорне коріння вказує наявність рефрену (нагадує структурний компонент мувашшаха - харджу).

Провансальські трубадури, використовуючи весь арсенал художніх засобів, прагнули урізноманітнити метричні і строфічні поетичні форми, серед яких найпоширенішими можна визначити такі (див. [Michaud, 1953]):

• кансона - вірш любовного змісту;

• альба, кожна строфа якої завершується словом «альба»;

• тенсона - форма поетичного діалогу двох поетів;

• пасторела, основною темою якої є зустріч пастушки й лицаря;

• сирвента - строфічна форма, зосереджена на суспільно-політичній проблематиці;

• плач - твори жалобного змісту (збігаються із суто класичними арабськими рисами).

Французький дослідник Ж. Гуіран у статті «Трубадури, з Провансу до Європи» [Fidalgo, 2008] називає мандрівних поетів «непізнаними поетичними об'єктами», оскільки є багато запитань щодо їхньої творчості, на які сучасна літературознавча наука не може дати відповіді, наприклад: які ф0льклорні форми стали основою для зародження цієї творчості, чи вплинула на неї арабська літературна традиція внаслідок тривалих контактів із мешканцями Піренейського півострова і хрестових походів на Схід, як пояснити наявність елементів строфіки у творах трубадурів, яке відношення вони мають до «Декамерону» Боккаччо і чому взагалі відмовляються відходити в історію [Fidalgo, 2008, p. 37].

Водночас контакти міжарабською і романською культурами не підлягають сумнівам. Є припущення, що на слово «trobar» вплинула арабська традиція через тривалі контакти арабів з іспанцями або ж завдяки хрестовим походам на Схід. Безперечно, численними і тривалими були контакти між арабською та романською культурами, і відомо, що Гійом Аквітанський привіз серед інших рабів оповідачів і співців. У такий спосіб з'явилася можливість виявити аналогії між арабським заджалем і деякими строфічними формами, які використовували трубадури, у тому числі й Маркабрюн [Fidalgo, 2008, p. 39]. Ж. Гуіран посилається на погляди іншоїдослідниці -- Л. Лазеріні, яка звертає увагу на те, що поет Ібн Кузман, сучасник Гійома, розмістив у заджалі фрагмент романського вірша, який схожий на рефрен альби, тому можна зробити висновок, що монахи Клюні вже співали рефрен такого типу за століття до того [Fidalgo, 2008, p. 79].

Ж. Гуіран ретельно аналізує мову, яку використовували трубадури для написання своїх творів. Спираючись на його думку, однозначно можна стверджувати, що мандрівні співці писали народною мовою, оскільки майже не використовували латину. Проте мова трубадурів, поза сумнівом, належала до високого стилю, а їхня поезія була водночас куртуазною і філософською. Як і будь-які автори, що обирали саме народну говірку, трубадури писали романською. Ж. Гуіран зазначає, що в той час розрізняли мову «oil» і мову «oc», якою розмовляли Hispani і яку з часом назвуть провансальською, а італійські вчені поділяли мову на «provanzale» (середньовічна) та «occitano» (сучасна). Французькому вченому термін «провансальська мова» видається досить інформативним, оскільки він дозволяє розрізняти основну мову та окремі діалекти [Fidalgo, 2008, p. 78].

М. Леон Гомес своє дослідження «Провансальські шансоньє» («Les chansonniers» присвятила вивченню геополітичних і соціально-економічних передумов виникнення осередків провансальської поезії [Leon Gomes, 2008]. Дослідниця зазначає, що під час створення нових дворів естетичний смак прищеплювався придворній молоді за допомогою спеціального навчання, тому тогочасну освіту можна вважати ефективним ідеологічним інструментом [Leon Gomes, 2008, p. 35]. Основною характеристикою провансальської текстової традиції у Каталонії можна вважати її майже автоматичне злиття з лірикою автохтонного походження, оскільки Каталонія, хоча й меншою мірою, ніж Італія, також відігравала важливу роль у поширенні поезії трубадурів із ХІІІ ст. [Leon Gomes, 2008, p. 37].

На вивченні стилів і жанрів провансальської літературної традиції у більш широкому й загальному аспекті середньовічної ліричної поезії зосереджена стаття П. Бека «La canson» [Вec, 2008, p. 81]. Найпершим елементом характеристики цієї поезії є її тенденція до модернізації у більш-менш сталих кодифікованих жанрах, і це відповідно до досить чіткої дихотомії (з очевидною можливістю інтерференції) ділить її на два великі регістри: «високий», куртуазний, який ще має назву «аристократичний», і «низький» регістр, або «популярний», який вважався менш престижним і з цієї причини не так добре за- фіксований у рукописах. Регістр «popularisant» («популярний», «пропагандиський»): alba, pastore, balada - тяжіє до інтерстрофічного рефрену, «заджальній» строфіці. Йому притаманні музичність, ліризм дії та ситуації, вживання ономатопей. За жанровою специфікою переважають п'єси з типовими персонажами. Лексика, тематика, ліричність досить усталені. Стиль часто анонімний, фольклорний. Регістр «аристократичний»: canson, sirventes, tenson - відсутність інтерстрофічного рефрену, оспівування витонченого кохання, етичні і філософські роздуми, вишуканий стиль віршування, «чистий» ліризм, незалежність від ситуативного контексту, абсолютний суб'єктивізм, самотність і лірична печаль (кохана жінка, ім'я якої інколи навіть наводиться в тексті, майже завжди недосяжна і перебуває в ліричній, чуттєвій ірреальності). Ідеться про твори відомих широкому загалу авторів на противагу фольклорному характеру «низького» регістру.

Окреслюючи території, на яких розвивалася культура трубадурів, і де вона трансформувалася в модель куртуазної лірики, М. Кабре у дослідженні «Mecenes et Troubadours dans la couronne d'Aragon» («Меценати і трубадури на теренах королівства Арагон») визначає графство Каталонії, королівство Арагон і королівство Валенсії як ареали найтривалішого й найміцнішого укорінення провансальських традицій. Король Альфонс був великим меценатом трубадурів у Каталонії. Гасконські трубадури згадують також у своїх творах Барселону ХУ ст. [Cabre, 2008, p.129].

Е. Фідальго, автор статті «Troubadours et trobadores, les premiers contacts», під різними кутами зору розглядає проблему датування і способів здійснення перших контактів трубадурів провансальської поетичної школи з іншими поетичними традиціями на прикладі основних класичних праць, які вивчають це питання. Зокрема А. Жанрой, який досліджував Кастилію ХІІ-ХІІІ ст., дійшов висновку, що перші провансальські пісні на іспанській землі були піснями хрестових походів і призначалися для навернення місцевих жителів у християнську віру [Fidalgo, 2008,р.139].Шлях, яким поетика провансальських трубадурів потрапила до іспанських дворів, Е. Фідальго визначає через такі історичні події: «У Кастилію були запрошені лицарі з півдня Франції. Кастильський король запросив їх для допомоги в боротьбі з арабами, які окупували більшу частину півострова, а лицарі привезли із собою трубадурів і жонглерів для того, щоб ті їх розважали в походах» [Fidalgo, 2008, р.145].

Технічне зіставлення явищ і виявлення подібності окремих елементів арабо-іспанської строфічної поезії та провансальської лірики спотворює істинне розуміння аспектів їхньої взаємодії і взаємовпливу. Причиною такої подібності можуть бути не тісні контакти двох літератур, а загальна тенденція суспільного і культурного розвитку народів. Таке трактування гіпотези виявляє лише історико- типологічні збіги, які можна простежити в літературах певної епохи під час формування незалежних поетологічних систем. Кожна художня система водночас має свою траєкторію розвитку, а зовнішні впливи аналогічних чинників соціального й культурного життя лише стимулювали чітке виокремлення її складових. Окремі аргументовані докази контактів між арабо-іспанською і провансальською художніми системами увиразнюють важливість процесів творення самобутньої літературної традиції, вплив якої поширився далеко за межі ареалу її зародження і позначився на літературному процесі всієї Європи.

Висновки

Отже, питання походження, розвитку і впливу арабо-іспанської поезії на лірику європейських країн розглядається в межах різних національних шкіл. Попри активну наукову роботу та появу сучасних теорій взаємовпливу андалузької та провансальської поезій надалі триває постійний пошук фактів впливу арабо-іспанської строфічної поезії на розвиток літератур європейського Середньовіччя.

Саме на початку ХХІ ст., коли в літературознавчій науці формується нове розуміння середньовічних літератур крізь призму методів компаративістики, культурології, теорії рецепції, з'являються нові підходи до провансальської лірики як окремого типу художньої свідомості, що зазнала безпосереднього впливу арабської класичної поезії. На підтвердження цього факту виступає спільність тем і шляхів їх розкриття у двох зазначених літературних традиціях. Проводячи паралелі між строфічною лірикою Іспанії та поезією провансальських трубадурів, яка виникла хронологічно пізніше, можна простежити спільні тематичні й зображальні прийоми (римування, стилістичні фігури) у любовній ліриці, які можуть слугувати опосередкованим доказом контактів та взаємовпливів двох самобутніх літератур.

Список використаних джерел