Пантелеймон Куліш як дослідник спадщини Климентія Зіновієва

Размещено на http://www.Allbest.Ru/

Інститут літератури ім. Т.Г. Шевченка НАН України

Пантелеймон Куліш як дослідник спадщини Климентія Зіновієва

М.Р. Меркулов, м.н.с.

Анотація

Стаття містить огляд розвідки Пантелеймона Куліша "Климентий, украинский стихотворец времен гетмана Мазепы", яку присвячено мандрівному поету XVII-XVIII ст. Климентію Зіновієву. Хоча деякі зроблені Кулішем спостереження справді є слушними і цікавими, його оцінку літературної спадщини Климентія Зіновієва не можна назвати об'єктивною і вичерпною. І все ж стаття посідає своє почесне місце в історії дослідження біографії і творчості цього мандрівного письменника епохи Бароко.

Ключові слова: поезія, мандри, Бароко, критика.

Annotation

Panteleimon Kulish as a researcher of works by Klymentiy Zinoviiv

M.R. Merkulov, Junior Research Fellow, Shevchenko Institute of Literature of the National Academy of Sciences of Ukraine, Kyiv

This paper is a review of the article by Panteleimon Kulish which is dealing to poetical inheritance of Klymentiy Zinoviiv. The latter was a Ukranian Baroque wtriter of XVII-XVIII centuries. Kulish published his review for the first time in 1859 in the magazine called "The Russian colloquy", later - in the magazine "Osnova" ("Basis") in 1861. These scholar shows us good skills in the field of historical and culture research, but at the same time he underestimates scholastic education and literature, he considers they were cut off from the real Ukrainian culture and Ukrainian folk. Kulish says Klymentii was a typical snob, whose writings was full of praise to rich and powerful persons and hatred against simple and poor people. The reasons of this position were Klymentii's studying in scholastic school and his desire to belong to the highest level of society. Despite these negative features Klymentii Zinoviiv's poems contain a lot of useful information about Ukrainian life of XVII-XVIII centuries. The article by Panteleimon Kulish contains some original thoughts and conclusions, but anyway his opinion is not objective. At the same time this review is a very important document helping to research the texts and biography of Klymentii Zinoviiv.

Keywords: poetry, travels, Baroque, criticism.

Свою працю "Климентий, украинский стихотворец времен гетмана Мазепы" Пантелеймон Куліш опублікував у журналі "Русская беседа" 1859 р., а згодом, доповнивши її, - у журналі "Основа" (1861 р., січень). Вже на самому початку статті Куліш піддає нищівній критиці тогочасну українську "книжну" поезію, закидаючи їй відірваність від живої народної стихії, штучність, рабську залежність від схоластики і догматів. Тогочасна освіта, на думку Куліша, дбала не про розвиток мови простого народу, а про утвердження мови церковнослов'янської у різних сферах суспільного життя. Дослідник протиставляє шкільну науку віршоскладання невмирущій стихії народної творчості, від якої "книжна" поезія виявилася дуже далекою, значною мірою через вагомий вплив польської культури: "А такъ какъ последователи украинских училищъ воспитывались или в польскихъ школахъ, или посредствомъ польскихъ книгъ, то въ учебный языкъ свой подмешали они польскихъ словъ и оборотовъ. Образцами стихотворства сделались для нихъ силлабическія вирши польскихъ поэтовъ, столь убогія в сравнении с гармоническими народными песнями украинскими. И такимъ образом, повернувъ своихъ питомцевъ спиной к народу и его рЄчи, а лицомъ къ тому, что написано на чуждыхъ украинскому слуху языкахъ, учили ихъ схоластики всякой книжной премудрости, выделывали изъ нихъ свое подобіе, распостранили его по всей Украине во множестве болЄе или мєнЄє крепкоголовыхъ образцовъ, но не произвели ни одного поэта". Тому, на думку Куліша, численну кількість писаних у ті часи фоліантів спіткала цілком заслужена доля - знищення або забуття. Таке ставлення було своєрідною оцінкою їхньої художньої вартості та справедливим вироком, адже якби ці фоліанти були "слово жизни, а не мудреное хитросплетеніе рЄчи, убивающее всякое свободное любопытство, - они бы сделались источникомъ света для грамотныхъ людей, и тогда, после просвещенных родителей, не были бы равнодушны к ихъ премудрости наследники ихъ книгъ" [Кулиш, 1861, с. 160]. Куліш визнає, що старовинні школи все ж посприяли поширенню в тогочасній Російській імперії певних наукових фактів і прогресивних ідей, що зародилися на Заході, але тут же висловлює переконання, що ці школи принесли значно більше лиха, ніж користі, оскільки душили народне слово і живу народну пісню, безжально калічили притаманний українцям талан до справжньої поезії.

Самого Климентія Зіновієва і його творчу спадщину Куліш розглядає як іще одну жертву тодішньої освіти, як типовий продукт суспільства, у якому панують брехня, лицемірство, здирництво, свавілля можновладців і безправ'я слабких. В очах Куліша Климентій постає малоприємним типом, недолугим пристосуванцем, людиною без чіткої позиції і сталих моральних принципів: "Строгихъ убіжденій у него ніть. Понятія о добрі и злі у него относительным. Иногда онь бываеть не в меру строгь, иногда не вь міру снисходителень вь своихь сужденіях, смотря по тому, подь какими вліяніями писаль, и часто самь себі противорічить, оправдывая то, что прежде порицаль. Вообще, онь поклонникь высшаго господствующаго сословія, противь котораго не сміет сділать, вь стихахь своихь, никакого прямаго замічанія; если же говорить обь общемь порокі всіхь сословій, то или умалчиваеть о высшемь, или даже выгораживаеть его и извиняеть вь немь то, что в других осуждаеть немилосердно" [Кулиш, 1861, с. 162]. На підтвердження своїх слів дослідник наводить вірш "О идучихь на слободы людехь", який містить осуд селян, які самовільно залишили свого пана і подалися в далекі землі у пошуках кращої долі. Климентій називає таких утікачів "дурними" і стверджує, що вони у такий спосіб бунтують не лише проти своїх панів, а й проти самого Бога. Вірш пронизаний гнівом, який часом переростає в уїдливий сарказм, адже простолюдин, який зважився на такий вчинок, заслуговує прийняти нещадну кару:

Ото ж мієш за своє тепер дурныи мужыче: а бывшии на своєго пана бунтовниче. Не хотілес панови послушенство отдавать: и вь цілости зь всімь своимь вь єдном місцу пробуват. Гинь же тепер за своє злоє непокорство: и за упрямую твою гордост и упорство [Зіновіїв, 1971, с. 49].

Куліш, на відміну від автора цього твору, перебуває на боці селян-утікачів, свою позицію він обґрунтовує, спираючись на знання суспільно-економічної ситуації, яка склалася на українських землях в кінці XVII - на початку XVIII ст.: "Это стихотвореніе даетъ самое грустное понятіе о состояніи тогдаш- няго населенія Украины... Вместо закона, господствовали обычаи, установленные правомъ сильнаго. Возмутившійся противъ землевладельца вольный подсосідок считался бунтовникомъ. У него отбирали всю худобу и отпускали голаго, только съ душею... Эти такъ называемые вольные переходы, какъ видимъ, сопровождались, со стороны оставляемыхъ пановъ, грабежомъ, побоями и даже отнятшмъ дітей у родителей. И тЬмъ безнадежнее было положеніе чернорабочаго, неграмотнаго народа, что у грамотЪевъ не было къ нимъ никакого состраданія" [Кулиш, 1861, с. 164]. Щоб підкреслити несправедливість климентієвих суджень, дослідник згадує про народну поезію, яка, на його думку, ніколи не оспівує гнобителів, не виправдовує беззаконня і не осміює чужі страждання.

Спираючись на вірші Климентія Зіновієва, Куліш намагається добути певні біографічні відомості про цього письменника, зокрема відзначає, що той багато часу провів у мандрах, побував у різних краях, знався на різних видах ремесел, а також добре обізнаний зі шкільним, монастирським і, що важливо, подружнім життям. На підставі цих даних автор статті робить висновок, що Климентій "вышелъ изъ семинаріи въ дячки, въ діаконьї, а пожалуй и въ попы, потомъ овдовіл и, не зная, что съ собой ділать, пошелъ въ монастырь. Это подтверждаютъ его позднія сітованія на свое одиночество, и вольнодумство насчет поповскаго не-двоеженства" [Кулиш, 1861, с. 165-166]. Проте життя у монастирі не сподобалося Климентію, він багато вештався ("шлялся"), збирав пожертви (Куліш вважає, що такі збори були тільки приводом для тривалих мандрівок), часто затримувався у шинках і корчмах, після чого каявся, повертався до монастиря і невдовзі знову тікав звідти через конфлікти з іншими ченцями.

Куліш намагається продемонструвати лицемірство Климентія і його схильність до подвійних стандартів на прикладі віршів, присвячених споживанню і виготовленню алкогольних напоїв - "О купцахъ и о продавцахъ фальшивихъ...", "О крылошанах, збытне трунокъ гор^лчаныи заживающихь...", "Вірши похвалные любячимъ пиво пити...". Поет, який за своїм духовним саном мав бути принциповим супротивником пияцтва, нерідко забуває про сувору чернечу мораль і "смягчается... передъ музыкантами и хмельными напитками, которые хвалить безусловно" [Кулиш, 1861, с. 168-169]. І хоча Климентій все ж намагається проповідувати стриманість і тверезий спосіб життя, його напучування пиякам видаються Кулішу надто поблажливими, а твір "Вірши похвалньїє любячимъ пиво пити..." дослідник називає піснею вакхічного характеру, з чим важко не погодитися, розглянувши нижченаведений уривок:

Котрыи мовят человікь, добре выпиваєть: теды такому пань Богь, на пиво даваєть. Хочаи то и такь правят, же пиво не диво єднакь добре, з троха горло промочило. До людеи выразнишеи будеть глаголати: и в церкві на крылосЬ гладшеи заспівати [Зіновіїв, 1971, с. 208-209].

Любив мандрівний віршописець не лише випивку, а й жінок, оскільки його творчий доробок містить "разсужденіе о священническомь двоеженстві, противь котораго онь возстаеть сь энтузиазмомь страдающаго человіка; стихотвореніе вь пользу женщинь, рождающихї дітей вскорі послі брака, и другое стихотвореніе, оправдывающее дівиць, сділавшихся матерями. Эти два посліднія стихотворенія отличаются саркастическою веселостью, но вмісті сь тімь и необычайной даже у самого Климентія свободой выраженш. При всемь томь это вовсе не сатира на порчу нравовь, а увлеченіе страстнаго человіка" [Кулиш, 1861, с. 174]. Куліш стверджує, що поет у своїх творах неодноразово звертається до жінок сумнівної репутації, жартує над ними, але не висловлює огиди з приводу їхнього способу життя, нерідко заводить мову голосом келійного філософа, але завершує тоном світського балакуна.

У викривальному запалі дослідник намагається обернути проти Климентія такі риси його вдачі, як повагу до науки, любов до книг і рішуче несприйняття невігластва. Освіченість духовенства, ну думку Куліша, була насамперед засобом, за допомогою якого зарозумілі і пихаті попи (нерідко й миряни) прагнули відмежуватися від зневаженого ними простолюду, підкреслити свою вищість і приналежність до більш привілейованого суспільного стану. критика куліш церковнослов'янський поезія зіновієв

Саме у такому ключі потрактовано вірші "О писаніи святомъ, и о учащыхся єго", "І сиє тому жъ подобноє, о пяныхъ, и о неписменныхъ". Куліш говорить, що за тих часів між письменними і неписьменними людьми справді існував розлад, однак освічені кола зовсім не дбали про те, щоб "съ помощію грамоты, распостранять добро между людьми темными", бо їм залежало на тому, аби "простой мужикъ, в простоті своего обычая, не возвышалъ бы голоса противъ грамотеЪвъ и не упрекалъ бы ихъ въ беззаконшхъ", тож "сама грамотность, павшая въ народі въ теченіе великой руины, или войнъ, зат^нныхъ Хмельницкимъ и долго свирепствовавшихъ по его смерти въ Украині, начала возрождаться въ приходскихъ школахъ и бурсахъ въ антинародномъ направленіи" [Кулиш, 1861, с. 177].

Ті, кому пощастило опанувати грамоту, зазвичай намагалися використати свої знання не для того, щоб пізнати істину і просвітити своїх сучасників, а задля особистого звеличення і збагачення, нерідко шляхом обману та ошуканства. Ці люди "угодничествовали передъ высшими, интриговали съ равными, тіснили низшихъ и угнетали при всякомъ удобномъ случаі слабыхъ" [Кулиш, 1861, с. 177]. Тож похвальні слова Климентія про освіту і Святе Письмо слід розглядати не як свідоцтво прогресивного мислення і заклик боротися з неуцтвом, а як спробу поета захистити духівництво, до якого він і сам належав.

Загалом постать Климентія Зіновієва, яка вимальовується у студії П. Куліша, є малосимпатичною: недолугий, охочий до мирських насолод і, водночас, битий життям чернець, який залюбки переносив на папір свої кривди і забобони, не маючи при цьому правдивого поетичного хисту. Проте ставлення Куліша до мандрованого поета не можна назвати однозначно негативним, його праця містить і схвальні оцінки, які, однак, є скупими і стриманими. Так, на початку огляду дослідник пише, що творчість Климентія нагадує спробу вивести поезію з-під академічного склепіння на широкий простір, у простий народ; письменник не зміг уповні засвоїти всю академічну премудрість (про це свідчить нерівність його віршів), не зміг влаштуватися на якомусь "теплому" і дохідному місці, не зажив доброї слави та великого авторитету, тож був змушений поневірятися упродовж всього життя, що сприяло зближенню з посполитим людом усупереч офіційній схоластиці. Завдяки цьому його спадщина містить багато цікавих подробиць про життя тогочасної України. Якби віршописець довів свою науку до кінця і занурився у ситий і розмірений побут, то його твори взагалі не мали б жодної цінності для наступних поколінь. З цього приводу Куліш міркує так: "Климентію ЗЄновиеву сыну, кто бы онъ ни былъ, много помогла въ его сочиненіи неровность его характера, которая, какъ видно изъ разныхъ мЪстъ его рукописи, помешала ему испить до дна чашу современной семинарской науки и, по всей вероятности, выбросила его рано изъ схоластической машины въ безпорядочный, полный страстныхъ увлеченій несхоластіческий миръ" [Кулиш, 1861, с. 165].

Задля справедливості слід зазначити, що Климентій Зіновіїв був не єдиним українським письменником ХУП-ХУШ ст., який зазнав негативної оцінки П. Куліша. У своїй студії автор піддає критиці ряд видатних діячів епохи Бароко - Мелетія Смотриць- кого, Лазаря Барановича, Петра Могилу, Григорія Сковороду. Барановича і Смотрицького звинувачено у пристосуванстві та підлабузництві, адже перший "ласкался поочередно ко всЬмъ козацкимъ предводителямъ, от Сомка до Самойловича, и кого вчера считалъ злодЪемъ, сегодня превозносилъ похвалами, и наоборот, смотря потому, какъ служило этимъ чистолюбцамъ счастье" [Кулиш, 1861, с. 181-182], а другий "ораторствовалъ сперва в пользу, а потом противъ православія, и въ последней роли превзошелъ самъ себя" [Кулиш, 1861, с. 185]. Петро Могила завинив тим, що так і не зміг зрозуміти: основи красномовства слід шукати насамперед у народній мові та народній творчості. Що ж до Сковороди, то Куліш так само говорить про видатного філософа як про жертву недолугої шкільної освіти: "Самая поэтическая личность, пройдя через умственную пытку, которой подвергался в тогдашнихъ школахъ человекъ, теряла способность выражаться поэтической рЄчью и, возвращаясь въ народ, долалась ему чуждою. Печальный примЪръ такого пересозданія видимъ мы даже в позднейшее время на Сковороді, который, воспитавшись на иныхъ началахъ, могъ бы быть великимъ двигателемъ духовнаго развитія Украинского народа" [Кулиш, 1861, с. 160].

Пантелеймон Куліш був не єдиним і, що важливо, не найрізкішим критиком творчості Климентія Зіновієва. Значно гіршу оцінку віршам цього поета дав Сергій Єфремов у праці "Історія українського письменства", яку було видано 1911 р. Климентій в очах Єфремова є чудернацьким зайдою з іншого світу, чиїм творам якимось дивом пощастило не загубитися в часі й опинитися в полі зору авторитетних фахівців. Проте це везіння виявилося незаслуженим, адже ці твори не більше ніж "сіра велеречивість без кінця і краю, монотонне моралізаторство, вбоге міркування..." [Єфремов, 1991, с. 197]. Єфремов закидає Климентію надмірну жорстокість, відсутність правдивого літературного таланту, зневагу до простих людей. І якщо Куліш все-таки зумів побачити у спадщині Климентія Зіновієва хоч якісь позитивні риси, то Єфремов без жодних сентиментів виносить мандрівному поету безжальний і нищівний вирок: "Але бракує йому справжньої спостережливості: багато бачив, та мало вкметив; про що візьметься він писати - а береться за все, що в око спаде - про все млявим, неживим стилем і неодмінно кінець- кінцем таки з'їде на вбоге моралізаторство, справді якесь "чернече хамаркання". Вражає дивна, як на середню навіть людину, вбогість думки і стилю: фарб, опріч безнадійно сірої, не знайдете у Климентія, сама вода наскрізь поняла його численні вірші. А скільки б могла цікавого дати й середня людина, що стільки волочилася по світах, аби тільки вміла щось бачити поза зверхніми образами речей!" [Єфремов, 1991, с. 197].

Чи можна сказати, що Куліш у своїй оглядовій праці дав об'єктивну та вичерпну характеристику Климентію Зіновієву і його творам? Однозначно - ні. Інші літературознавці неодноразово звертали увагу на упередженість цього дослідника, зокрема Володимир Перетц у статті-передмові "Вірші ієромонаха Климентія, Зіновієва сина" (1912) так оцінює ставлення свого попередника до літератури епохи Бароко: "Кулїш ніби не добачає того, що кожна доба має власні естетичні ідеали і що розумінє суспільством ріжних речей не стоїть на тім самім рівні. Відсутність правдивого історичного погляду доводить Кулїша до такого загального і швидкого, але навряд чи справедливого вироку..." [Перетц, 1912, с. 2]. І все ж треба віддати Кулішу належне: розглядаючи тексти Климентія, він проявляє добру обізнаність з українською історією і літературою часів Гетьманщини, орієнтується в історичних документах, щиро уболіває за долю рідної культури, а головне - деякі його спостереження і зауваження справді цікаві та слушні.

З часів першої публікації віршів Климентія Зіновієва минуло понад півтора століття. Творчий спадок цього автора був і залишається благодатним матеріалом для історичних, етнографічних, мовознавчих і літературознавчих студій, його високо оцінили Микола Сулима, Вікторія Колосова, архієпископ Ігор Ісіченко, Валерій Шевчук. Водночас, стаття Пантелеймона Куліша займає в історії вивчення доробку Климентія Зіновієва своє вагоме місце як перша наукова праця, присвячена загадковій і неоднозначній постаті мандрівного поета.

Список використаних джерел

1. Єфремов С. Історія українського письменства / С. Єфремов. - К., 1991. - 688 с.

2. Зіновіїв К. Вірші. Приповісті посполиті / К. Зіновіїв. - К., 1971. - 390 с.

3. Кулиш П. Обзор украинской словесности. И. Климентий / П. Кулиш // Основа. - Санкт-Петербург, 1861. - Січень. - С. 159-234.

4. Перетц В. Вірші ієромонаха Климентія. З передмовою В. Перетца / В. Перетц // Пам'ятки українсько-руської мови і літератури. Археографічна комісія Наукового товариства імені Шевченка. - Львів, 1912. - T. VIII - 228 с.

References

1. Yefremov S. Istoriia ukrainskoho pysmenstva / S. Iefremov. - K., 1991. - 688 s.

2. Zinoviiv K. Virshi. Prypovisti pospolyti / K. Zinoviiv. - K., 1971. - 390 s.

3. Kulysh P. Obzor ukraynskoi slovesnosty. Y. Klymentyi / P. Kulysh // Osnova. - Sankt-Peterburh, 1861. - Sichen. - S. 159-234.

4. Peretts V. Virshi iieromonakha Klymentiia. Z peredmovoiu V. Perettsa / V. Peretts // Pamiatky ukrainsko-ruskoi movy i literatury. Arkheohrafichna komisiia Naukovoho tovarystva imeni Shevchenka. - Lviv, 1912. - T. VIII. - 228 c.

Размещено на allbest.ru