Німець в Італії: просвітництво і національно-культурна ідентичність (на матеріалі "Італійської подорожі" Й. В. Ґете)

Размещено на http://www.allbest.ru/

Німець в Італії: просвітництво і національно-культурна ідентичність (на матеріалі "Італійської подорожі" Й. В. Ґете)

Шалагінов Борис Борисович доктор філологічних наук, професор, професор кафедри літературознавства, Національний університет «Києво-Могилянська академія», Україна, вул. Григорія Сковороди, 2, корпус 3, кімн. 117, м. Київ

Анотація

Проблематика національно-культурної ідентичності у названому творі Ґете практично не висвітлена у філологічній літературі, а самий твір досі знаходиться на периферії дослідницької уваги. У статті застосовується історичний підхід до теми, відповідно до якого ідентичнісний погляд Ґете на італійський народ та його культуру розглядається як конкретний відбиток доби Просвітництва, коли людину сприймали відповідно до цільного розуміння Всесвіту, природи і суспільства. В цьому відмінність від часу постмодерну з його увагою до таких аспектів, як гендерна, сексуальна, релігійна, національна і т.п. ідентичності, розглядувані як окремі самодостатні одиничності, не обов'язково пов'язані між собою причинно-наслідковими зв'язками. Часом розпаду людини на такі фрагменти свого існування стало ХХ ст., коли світ почали розглядати як хаос, а основою людського існування -- «одномірну людину» (Г. Маркузе). Наріжним каменем естетики поета ми вважаємо класичний німецький ідеалізм, який передбачає цілісне і системне розуміння людського феномену в контексті природи, суспільства і персонального буття.

Предметом розгляду стає розкриття поетом «географічної» ідентичності (мінерали і рослини, частково мова). Враження автора суттєво залежать також від його значної книжної і художньої ерудиції. Улюблений спосіб поетових спостережень -- панорамне споглядання місцевості. Оскільки Ґете відвідав Італію, коли багато артефактів занепали, а процес відновлювання ще не розпочався, то архітектурні пам'ятки й руїни давнини розчаровують його. Особливу увагу автора привертає поведінка людської юрби, бурхливих людських мас. Найяскравіше «італійський колорит» проступає в описах знаменитих свят (карнавал, коканья). Портретів окремих, реальних італійців у книзі Ґете дуже мало; повніше описуються зустрічі з людьми неординарної, навіть викличної поведінки.

Враження від італійської подорожі знайшли пряме відображення у «Фаусті», де Греція, Італія, Німеччина, античність, середні віки, сучасність, реальність і фантастика були переплавлені у «вселюдську» ідентичність.

Ключовіслова:ідентичність, історизм, Просвітництво, «фрагментизація» людини, географія, панорама, руїни, юрба, карнавал, коканья, «Фауст».

Shalaghinov Borys Borysovych Doctor of Philology, Professor, Professor of the Department of Literary Studies, National University "Kyiv-Mohyla Academy", Ukraine

THE GERMAN IN ITALY: ENLIGHTENMENT AND NATIONAL AND CULTURAL IDENTITY IDENTITY (BASED ON J. W. GOETHE'S "ITALIAN JOURNEY”) ґете італійська подорож авторський

Abstract. The issue of national and cultural identity in this work of Goethe is practically not covered in the philological literature, and the work itself is on the periphery of research attention. Our article uses a historical approach to the topic, according to which Goethe's identical view of the Italian people and their culture is seen as a concrete reflection of the Enlightenment, when man was perceived according to a holistic understanding of the universe, nature and society. This is the difference from the postmodern era with its attention to such aspects as gender, sexual, religious, national, etc. identities, considered as separate self-sufficient units, not necessarily interconnected by causation. The time of the disintegration of man into such fragments of his existence became the twentieth century, when the world began to be seen as chaos, and the basis of human existence began to be considered as "one-dimensional man" (G. Marcuse). The cornerstone of the poet's aesthetics we consider classical German idealism, which provides a holistic and systematic understanding of the human phenomenon in the context of nature, society and personal existence.

The subject of consideration is the poet's disclosure of "geographical" identity (minerals and plants, partly language). The author's impressions also depend significantly on his extensive book and artistic erudition. The favorite way of poetic observations is panoramic contemplation of the area. Goethe visited Italy, when many artifacts have fallen into disrepair and were yet to be restored, he is disappointed by the architectural monuments and ruins of antiquity. The author's special attention is drawn to the behavior of the human crowd, the stormy masses. The brightest "Italian color" appears in the descriptions of famous holidays (carnival, cocagna). There are very few portraits of individual, real Italians in Goethe's book; meetings with people of extraordinary, even provocative behavior are more fully described.

Impressions of the Italian trip were directly reflected in "Faust", where Greece, Italy, Germany, antiquity, the Middle Ages, modernity, reality and fiction were melted into a "universal" identity.

Keywords: identity, historicism, Enlightenment, "fragmentation" of man, geography, panorama, ruins, crowd, carnival, cocagna, "Faust".

Постановка проблеми

Наявність і особливості у названому творі Ґете проблематики національно-культурної ідентичності (одного з пріоритетних у сучасній філології) практично не висвітлюється у науковій літературі, а самий твір і досі знаходиться на периферії дослідницької уваги, про що свідчить огляд літератури. У нашій статті ми прагнемо використати переваги історичного підходу [1] [2] [3] [4], відповідно до якого у творі ідентичнісний погляд Ґете на народ та культуру Італії розглядається як конкретний відбиток доби Просвітництва з такими його універсаліями, як «природа», «розум», «природна людина».

Аналіз останніх досліджень і публікацій

Автор цієї публікації раніше торкнувся теми «Італійської подорожі» у своїй праці «Естетика Й. В. Ґете», але обмежився розглядом твору в плані естетики зрілої «веймарської класики», зокрема в плані її поетичного втілення у «Фаусті» [5].

Серед відносно недавніх робіт інших авторів ми повинні назвати дисертацію про «Італійську подорож» Ольги Мартинової , в котрій, при всіх її високих перевагах, тема національно-культурної ідентичності не розглядається [6]. Фактично, не знаходимо ми її і в цінних дослідженнях минулого, що не втратили значення і в наші дні, -- таких, як «Ґете в Італії» Германа Ґрімма [7] та «Італійська подорож Ґете» Людвіґа Гірцета [8]. Обидві роботи є рецепцію твору в ті роки, коли Ваґнер і Ніцше створили новий культ Ґете і проповідували культ «універсальної» людини, а отже і універсальної ідентичності -- такої, «як її задумала природа».

Дослідження Генріха Дюнцера «Примітки до «Італійської подорожі» Ґете» [9] являє собою зібрання приміток та коментарів до тексту книжки Ґете, що їх зокрема використав М.О. Холодковський в перекладі «Подорожі» для «Ювілейного» зібрання творів поета російською мовою (М., 1935). Ґустав Адольф Вауер у своїй книзі «Як Ґете редагував свою «Італійську подорож» [10] зіставляє між собою чернетки та остаточний варіант Ґетевої книги і заторкує питання типології літератури про подорожі, де часом виходить на окремі цікаві спостереження національно-культурної ідентичності, але без їх узагальнення.

Книга Манфреда Лінка «Подорожній щоденник як художня форма від Ґете до Гайне» [11] -- це розвідка високоерудованого дослідника, але суто оглядового характеру без суттєвих теоретичних узагальнень. Горст Рюдіґер у статті «До питання композиції в Ґетевій «Другій італійській подорожі» [12] досліджує внутрішній світ автора на матеріалі останньої, нарисової частини твору. Вольфґанґ Маєр розглядає в окремій книзі історію створення подорожніх щоденників Ґете-батька і Ґете-сина [13].

Що стосується теми національно-культурної ідентичності як такої, то список тут міг би бути просто неозорим; ми ж взяли до уваги зокрема одне із значних недавніх досліджень -- колективну монографію «Література та ідеологія» [14], де представлено постмодерний дослідницький підхід. Зокрема «ідентичність» розглядається як універсалія, рівноправна з такими сучасними поняттями, як «міф», «ґендер», «утопія», «сексуальність», «травма», «абсурд», «іронія» та ін., але чия претензія на нову універсальність ще потребує певних дослідницьких зусиль у майбутньому, щоб стати повністю переконливою.

Мета статті

Наша стаття прагне пробудити у дослідників нового покоління інтерес до заявленої теми і сприяти полеміці навколо історичного підходу до ідентичнісної проблематики.

Виклад основного матеріалу

Ми правильно зрозуміємо природу національної ідентичності, якщо будемо розглядати її в історичному плані. Здається, що може бути благодатнішим для аналізу, як сприйняття чужої культури очима мандрівника-іноземця? Роздуми про побачене виявляють його власну ідентичність і - за контрастом - ідентичність чужого життя. Таким постає перед нами Ґете, освічений представник своєї культури, можливо - занадто освічений, при цьому трохи педант і мораліст, який не може позбутися певних звичок своєї цивілізованості, та й не збирається цього робити; це з одного боку. А з іншого - італійці, темпераментний і психологічно розкутий народ, який живе звичками набагато давнішої цивілізації, нехай і не такої вишуканої і витонченої, як у німців; але також не має бажання від них відмовлятися! Ось вони, дві національні ідентичність, як на долоні!

Проте читання «Італійської подорожі» показує, що все не так просто. «Ідентичнісний» погляд Ґете на народ і культуру італійців несе виразний відбиток доби Просвітництва наприкінці XVIII ст. Тож спробуємо спочатку, бодай схематично, вказати на різницю між сучасним, постмодерним, і просвітницьким розумінням того, що ми називаємо «національно-культурною ідентичністю».

Епоха Просвітництва підсумувала багатовіковий досвід європейської культури, в якій світ розглядався як системний, багатоманітний, і з'єднаний в одну спільність. Окремішність була злютована в одну цільність. Індивідуальна неповторність як така втрачала свою самоцінність перед загальним порядком. Як у знаменитому досліді Ісаака Ньютона, де металеві ошурки, незважаючи на розмір і форму, всі лягали навколо маґніта однаково правильними колами. Цей єдиний величний порядок в античності називали зоряним небом, в середні віки -- «Богом», у XVIII столітті стали називати «розумом». Відповідно, людину розглядали не під кутом зору її соціального статусу, майнового становища, політичних поглядів, національності, ґендерності, сексуальності і тому подібного; а з точки зору того, чи відповідає вона тому родовому стану, як задумала її ця вища сила: зоряне небо, Бог, природа і т.п.

Хоча тема ідентичності (тотожності) з'являється ще в античності (наприклад, у скептиків), в модерному ключі першим розробив її філософ романтизму Фрідріх Шеллінґ на рубежі XVIII-ХІХ ст. Всі барви світу поставали в нього не як окремі феномени, а були об'єднані в єдину співзвучність. Кожний окремий елемент мав свій сенс у тій мірі, в якій він поєднувався з іншими і міг прояснити цільну картину світу. Правда, Шеллінґ ще не сформулював науково чітко ті окремі елементи, які ми називаємо сьогодні «національна», «соціальна (чи класова)», «гендерна», «сексуальна» і т.п. ідентичності.

Та час романтизму з його апофеозом національної ідентичності виявився коротким. І що ближче до ХХ століття, то частіше мислителі скрушно писали, що людина перестала відповідати тому ідеальному стану, як її задумала природа; вона розпалася на цілу низку окремих ідентичностей, серед яких - і національна. Найвиразнішою ознакою цього розпаду можна вважати постать поета Генріха Гайне. У своїх творах він оспівував Німеччину і був одним із творців німецької літературної мови; при цьому, сам з походження із єврейської сім'ї, критикував як єврейський, так і німецький націоналізм; а значну частину свого життя прожив у Франції. До того ж, будучи романтиком, поет різко відмежовувався від романтичної школи і бачив своє історичне місце, як він писав, у «мистецькій добі Ґете». Для нього це була доба людини, ще не розбитої на скалки ідентичності, доба духовної цільності, в плані якої він хотів би сприймати й самого себе!

Наступне, ХХ століття було часом повного розпаду людини на фрагменти свого існування, про що скрушно попереджав Ф. Ніцттте. Прихильник Ніцше Томас Манн намалював портрети таких фрагментизованих особистостей, серед яких найтрагічніший - композитор Адріан Леверкюн, фатально занурений у свою німецьку ідентичність; а також авантюрист Фелікс Круль, комічно залежний від своєї сексуальної ідентичності. Але були в нього ще люди-«фрагменти» релігійні («Обранець»), політичні і соціальні («Зачарована гора»).

У час постмодерну людина Європи остаточно перейшла в стан «фрагментованого» (Шиллер), «несправжнього» (Ясперс, Гайдеґґер), «одномірного» (Маркузе) існування. Оскільки віднині як фундаментальну основу стали розглядати ідею постмодерного хаосу, коли світ втратив свою системність і цільність і розпався на окремі фрагменти, то й в якості основи нашого існування європейська епістемологія узаконила саме «одномірну людину». А отже вчені відкрили для себе такі аспекти, як гендерна ідентичність, сексуальна, національна, релігійна і т.п., як окремі самодостатні одиничності, не пов'язані між собою причинно-наслідковими зв'язками.

Постмодерна епістемологія фактично скасовує естетику всього Модерну, в основі якої типологія, що системно охоплює і класифікує різноманітні феномени під одними родовими поняттями. Піддаються сумніву спільна для європейської культури історична періодизація (давнина, середні віки, Модерн, після-модерн), спільні роди, види і жанри мистецтва (епос, лірика, драма і т.п.), види пафосу (трагізм, героїзм, комізм і т.п.), спільна логіка історико-культурного розвитку (ренесанс, Бароко, класицизм, Просвітництво, романтизм і т.п.)... Якщо від цих понять ми нині ще не відмовилися, то це свідчить про наукову інерцію, а скоріше -- про процес накопичення нової наукової систематики. З цієї точки зору «національна ідентичність» належить до іншого класу понять, які ще не сформовані вченими в одну нову системну цільність (як то було у Геґеля). Постмодерн скасовує також і фундаментальне поняття у Ґете -- «всесвітня література».

В «Італійській подорожі» Й. В. Ґете (видана у 1816-1817, 1829 рр. на основі листів і щоденникових записів 1786-1788, 1790 рр.) ми знаходимо уже далекий від нас ідеальний погляд на людину, який втілювала різноманітність вкупі з цільністю -- так, як цільними і водночас різноманітними можуть бути для нас зоряне небо, природа, Бог... Але, судячи з «Подорожі», це зовсім не означає, що ця ідеальна людина -- німець або італієць за національністю. Поет не порівнює побачене в Італії зі своєю рідною Німеччиною; він порівнює італійця і себе, німця, з певною ідеальною, кантіанською людиною. Виникає, можливо, несподівана аналогія з Джонатаном Свіфтом, який побачене на різних химерних островах вимірював не міркою англійського чи ірландського життя, а міркою життя ідеальної людини -- внутрішньо цільної, зі здоровою психікою, з усталеними морально-психологічними цінностями, схильної до аналітичного здорового глузду.

Тематична структура «Подорожі» перегукується з еллінством. Німець Ґете засвоїв від власної доби еллінський погляд на життя. Стародавній грек розглядав своє персональне життя в системній єдності з такими началами, як вічне зоряне небо, природа його рідної Аттики, родові боги, поліс (тобто суспільство) і персональне оточення. Ось такий, можна сказати, план «Італійської подорожі». Всі ці елементи в тій чи іншій послідовності потрапляють у поле зору поета.

Усю подорож Ґете, починаючи з Верони, було сплановано. Перш за все, поета цікавили сліди міфологічних подій та історичного минулого (29.IV.1787) Цифра в круглих дужках тут і далі означає записану автором дату події. Цитати даються за цифровим виданням [15], в основу якого покладено першодрук повного видання цього твору в 1829 р. у місті Штуттгарт.. Він знав, що перед ним край, суть котрого становить минуле. Він постійно відчував цю цільність, яка феноменально була представлена саме в Італії. Це була єдність того, що належить вічності (геологія, вся природа), належить часу (в тому числі міфологія), все одвічно-народне, незмінно-традиційне (агрокультури, які він докладно описує), та те, що належить історії. Відповідно він описує явища природи (море, гори, рослинність, вулкани), геологічні та ботанічні особливості місцевості, занедбані та напівзруйновані архітектурні пам'ятки старовини, огляд художніх колекцій, спостереження над національним темпераментом, поведінка людської юрби (зокрема масові свята, карнавал), психологічні портрети людей неординарної поведінки тощо.

«Географічна ідентичність» Італії розкривається автором докладно. Безкінечні вапняки і ріняки, глини і піски, туфи і сталактітоподібні породи заповнюють абзаци, але хоча ці описи інформують про місцевість, ми не знаходимо в них ніякого місцевого колориту! Так само відчужено описуються вулкани; зокрема Везувій -- вершина, «оповита хмарами». Характерно, що свої особисті враження під час сходження поет звіряє з науковими описами німецьких мандрівників. Інші його враження мало інформативні для читача, налаштованого на пошуки національного колориту: «Сад Боболі чудовий» (25.ІХ.1786); «(Це місце) прикрашене так зворушливо, що ви (...) завмираєте в подиві» (6.IV.1787); «Високі стіни повзучих квітів милують око (7.IV.1787); «Тут на нас чекало надзвичайно приємне видовище, (від якого) я відчув величезне задоволення» (1.IV.1787); «Праворуч - витончені обриси гір (...). Чарівне враження справляла свіжа зелень дерев» (2.IV.1787)...

Враження поета суттєво залежать також і від його енциклопедичної книжної і художньої ерудиції. Нічний краєвид озера нагадує йому картину А. ван Евердінґена (10.ІХ.1786), весняний туман над місцевістю -- К. Лоррена (3.IV.1787), схили Етни асоціюються з Н. Пуссеном (1.V.1787) і т.п. По всій «Подорожі» розпорошені асоціації з картинами, де місцевість або жанрова сценка вже гармонійно опрацьована, контрасти узгоджені, колорит гармонізований, але -- уявою живописця, а не Ґете! Парадоксально те, що німець дивиться на Італію очима французьких, голландських чи англійських та ін. художників. Неповторність італійського ландшафту розчиняється в абстрактній, наднаціональній гармонії.

Ще один важливий спосіб авторських спостережень -- це панорамне споглядання місцевості. Прибувши в Емілью-Романью, Ґете піднімається на вежу, щоб помилуватися пасмом Апеннін вдалині (17.Х.1786); у Болоньї також «піднявся на вежу і насолоджувався краєвидом (18.X.1786). У Падуї він підіймається на вежу обсерваторії (26.ІХ.1786), у Венеції -- на дзвіницю собору св. Марка (28.ІХ.1786); з вікна готелю милується панорамою стародавнього Аґріґента (23-24.IV.1787). Багато разів він описує панораму Неаполя з висоти вулкана Везувію. У Сицілії він відмовляється від поїздки в Сіракузи заради того, щоб з висоти помилуватися знаменитими пшеничними полями (28.IV.1787).

Впадає в око, що описи архітектурних пам'яток та руїн давнини мало розкривають специфіку і колорит «італійськості». Поет відвідав Італію, коли золотий вік країни вже був у минулому і багато артефактів занепали (фрески Рафаеля Санті!), але ще далеко було до початку реставраційних робіт. У наступному записі ніби лунає сумний голос Йорика із «Сентиментальної подорожі» Л. Стерна: «Новітній час так схильний до несмаку» (19.ІХ.1786); «Те, що пощадили варвари, стерли з лиця землі будівельники нового Риму» (5.ХІ.1786). Ніякого поетичного захвату від Колізею, під руїнами якого лише «туляться жебраки, які розкладають вогнище на землі» (2.ІІ.1787)! У Віченці, після огляду будинку, спорудженого А. Палладіо, -- сумне узагальнення: «Коли тут, на місці, розглядаєш величні будівлі, зведені цією людиною, то бачиш, як вони понівечені дрібними, брудними людськими потребами (...) і як мало ці безцінні пам'ятники високого духу відповідали життю всіх інших італійців» (19.ІХ.1786). Нерідко милуватися знаменитими пейзажами поетові заважали купи побутових відходів на вулицях і навіть людські екскременти. Таке було його велике розчарування у Вероні, Римі, на Сицилії та в Венеції, де сміття просто носилося на хвилях каналів і лагуни.

Особливу увагу автора привертає поведінка людської юрби -- людей щасливих, наївно-простодушних і безтурботних, але водночас байдужих як до культурних досягнень своїх предків, так і до вимог сучасної цивілізації («Ця благословенна природою Італія у всіх модифікаціях механічного та технічного характеру (...) незмірно відстала від інших країн» (25.Х.1786). У зображенні Ґете, це «багатоголовий, різномислячий, неспокійний звір», чий природний стан - (перебувати) «у штовханині, в тисняві та суєті». Така гра в м'яч у Вероні, що зібрала юрбу глядачів (16.ІХ. 1786); постійне юрмлення людей на площі св. Марка у Венеції; докладний опис мальовничого і жвавого свята за участю дожа Венеції «на згадку давньої перемоги над турками» (6.Х.1786); опис народу, що приходить у захват при виді папи і кардиналів в Римі (3.ХІ.1786); поведінка глядачів під час комедійної вистави: «Я зроду не бачив таких бурхливих веселощів, які охопили публіку... Регіт і захоплені вигуки не замовкали в залі» (10.Х.1786); на науковому диспуті у Віченці «слухачі аплодували і кричали «браво» (20.ІХ.1786). Характерно, що ці суто італійські спостереження переплавилися пізніше в естетику пожвавлення у відомих сценах «Фауста», уже ніяк не пов'язаних з Італією!

«Італійський колорит» проступає в описах славетних свят, які збирають на площах величезні юрби народу, що безтурботно віддаються веселощам. Це «коканья» в Неаполі (29.V.1787), «свято пекарів і випічки» там же (19.III. 1787) та ін. Але видно, що смак поета, орієнтований на гармонію і раціональність, не сумісний з подібним «місцевим колоритом». Так карнавал у Римі налякав поета своєю «тіснявою, що часом загрожує небезпекою для життя»; а наступного дня після свята він робить у листі у Веймар характерну позначку: «Увечері, коли пройшло карнавальне безумство» (17.ІІ.1787).

Портретів окремих, реальних італійців у книзі Ґете дуже мало. Автор сам ніби відгородився від них маскою «інкогніто». До того ж, повніше описуються зустрічі не з важливими і значними людьми, а з людьми неординарної, навіть викличної поведінки. Так, в одному з багатих будинків в Неаполі йому довелося спілкуватися з дуже екстравагантною знатною дамою, яку він називає «принцеса». Вона «своїми нестриманими промовами вирішила кинути виклик всім прийнятим в суспільстві принципам (...) майже кожне її слово ображало релігію, державу або звичаї» (25.V.1787). Це також портрет «навіженого» князя Паллаґонія, чий будинок у Палермо, що свідчив про «його нахил до всього потворного і вульгарного», поет сприйняв як виклик загальноприйнятим естетичним смакам (9.IV.1787). У Мессіні Ґете зустрічається з губернатором, людиною вельми екстравагантної поведінки, який не соромився на людях виражати свої бурхливі емоції і зривати їх на підлеглих (10.V.1787). Траплялися й інші диваки і оригінали. В книзі ми знаходимо вставну новелу про знаменитого авантюриста графа Каліостро, чий гострий розум поєднувався із зухвалою громадською поведінкою. Проте всі ці люди цікавлять автора не як яскраві типи італійського характеру (на відміну, зокрема, від Стендаля), а як чисті приклади людської поведінки, що виходила за межі звичайного, традиційного, загальноприйнятого. І цей інтерес до екстравагантного, викличного, екзотичного, фантастичного, «демонічного», «неконвенційного» поширювався також і на явища природи.

Але ж таким самим був задуманий і Фауст, думка про якого не залишала поета під час подорожі [16]! Враження від Італії відбилися у художньому світі «Фауста», де, поруч з ремінісценціями подорожі поета по містах Рейна у 1810-і рр., а також досвідом знайомства з поезією Старого Заповіту, Індії та ірано-таджикського Сходу, були переплавлені у «вселюдську» ідентичність Греція, Італія, Німеччина, античність, середні віки, сучасність, реальність і фантастика...

Висновки

Як свідчить «Італійська подорож», у сприйнятті Ґете Італія існувала як тип цивілізації, що стоїть ближче до природи, причому -- порівняно з культурами Німеччини та Франції -- цей «природний стан» надто затягнувся. В Італії тип народної ідентичності містить в собі більше стихійності, сили та жорстокості, дивацтва та простодушності, байдужості до зовнішнього комфорту, тут чимало обрядових забобонів у релігійній сфері. Недаремно картинки природи, міста і села та людського дивацтва так «перемішані» в книзі. Цей національний тип розвинувся на фоні величного гірського ландшафту, двох діючих вулканів, руїн давнини, що за століття набули вигляду дикої, недоглянутої природи, а також благодатного клімату і родючих ґрунтів, що круглий рік дають поживу своєму щасливому народу і звільняють його від психологічної напруги та постійної боротьби за існування. Трохи пізніше Стендаль, що залишив нам свої роздуми про Італію (не без полемічності щодо книги Ґете), підважив під ці риси уже інший естетичний базис, дуже близький до Геґеля, коли розкрив їх у плані трагічності і героїчності як характерної ознаки італійського характеру («Італійські хроніки», «Пармський монастир»). Ф. Ніцше, слідом за ним, знайшов у них же філософський пережиток теорії «природної людини», що, на його думку, давала неправильні орієнтири цивілізації.

Література:

1. Юрген Пітерс. Історицизм //Енциклопедія постмодернізму / За ред. Ч. Вінквіста та В.Тейлора; пер. з англ. В. Шовкун.-- К.: Вид-во Соломії Павличко «Основи», 2003.-- С. 174-175.

2. Сол Остроу. Історія // Енциклопедія постмодернізму / За ред. Ч. Вінквіста та В.Тейлора; пер. з англ. В. Шовкун.-- К.: Вид-во Соломії Павличко «Основи», 2003.-- С. 175-182.

3. Генрих Риккерт. Науки о природе и науки о культуре: Пер. с нем./ Общ. ред и предисл. А.Ф.Зотова.-- М.: Республика, 1998.-- 413 с. (Мыслители ХХ века).

4. Фридрих Майнеке. Возникновение историзма / пер. с нем.-- М.: РОССПЭН, 2004.-- 480 с.

5. Борис Шалагінов. Естетика Й.В.Гете. Дослідження.-- К.:Вежа, 2002 (с. 72-127).

6. Ольга Мартынова. "Итальянское путешествие" Гете: Автор, композиция, жанр : автореф. дис. ... канд. филол. наук. - СПб., 1995.

7. Grimm, German, Goethe in Italien. Berlin, 1861;

8. Hirzet, Ludwig. Goetsche Italienische Reise. Basel, 1871.

9. Dьntzer, Heinrich. Anmerkungen zu Goethes "Italienische Reise". Leipzig, 1903.

10. Wauer, Gustav Adolf. Die Redaktion von Goethes Italienischer Reise. Leipzig, 1904.

11. Link, Manfred. Der Reisebericht als literarische Kunstform von Goethe bis Heine. Kцln, 1963.

12. Rьdiger, Horst. Zur Komposition von Goethes „Zweiten rцmischen Aufenthalt“ у науковому збірнику Aspekte der Goethezeit./ Hrsg. von S. Corngold- Gцttingen : Vandenhoeck und Ruprecht, 1977.-- S. 97--115.

13. Mayer, Wolfgang. Johann Caspar Goethes "Viaggio per Italia" und Johann Wolfgang Goethes "Italienische Reise". Ein Vergleich." Wien, 1978.

14. Література та ідеологія : колективна монографія / [В. Агеєва, В. Єрмоленко, С. Іванюк та ін. ; наук. ред. та упоряд. Моренець В. П.] ; Нац. ун-т «Києво-Могилянська академія». - Київ : [НаУКМА], 2017. - 482 с.

15. Johann Wolfgang Goethe. Italienische Reise. Код доступу: http://www.zeno.org/ Literatur/M/Goethe+Johann+Wolfgang/Autobiographisches/Italienische+Reise/Erster+Teil/Rom

16. Б.Б.Шалагінов. Шлях Ґете: Життя. Філософія. Творчість.-- Харків: Веста; вид-во «Ранок», 2003.-- С.101-120.

References:

1. Yurhen Piters. Istorytsyzm // Entsyklopediya postmodernizmu / Za red. CH. Vinkvista ta V.Teylora; prov. z anhl. V. Shovkun. - K.: Vyd-vo Solomiyi Pavlychko «Osnovy», 2003. - S. 174-175.

2. Sol Ostrou. Istoriya // Entsyklopediya postmodernizmu / Za red. CH. Vinkvista ta V.Teylora; prov. z anhl. V. Shovkun. - K.: Vyd-vo Solomiyi Pavlychko «Osnovy»,

2003. -S. 175-182.

3. Henrikh Rikkert. Nauky pro pryrodu ta nauky pro kul'turu: Per. z nim. / Zahal'n. Red. i predysl. A.F.Zotova. - M.: Respublika, 1998. - 413 s. (Mysliteli XX stolittya).

4. Fridrikh Mayneke. Vjznyknovenie i story zmu/prov. z nim. - M.: ROSSPEN,

2004. - 480 s.

5. Borys Shalaghinov. Estetyka Y.V.Hete. Doslidzhennya.- K.: Vesca, 2002 (s. 72-127),

6. Ol'ha Martynova. "Italiys'ka podorozh" Hete: Avtor, kompozytsiya, zhanr: avtoref. dys. ... kand. filol. nauk. - SPb., 1995.

7. Grimm, German, Goethe in Italien. Berlin, 1861;

8. Hirzet, Ludwig. Goetsche Italienische Reise. Basel, 1871.

9. Dьntzer, Heinrich. Anmerkungen zu Goethes "Italienische Reise". Leipzig, 1903.

10. Wauer, Gustav Adolf. Die Redaktion von Goethes Italienischer Reise. Leipzig, 1904.

11. Link, Manfred. Der Reisebericht als literarische Kunstform von Goethe bis Heine. Kцln, 1963.

12. Rьdiger, Horst. Zur Komposition von Goethes „Zweiten rцmischen Aufenthalt“ // Aspekte der Goethezeit./ Hrsg. von S. Corngold- Gцttingen : Vandenhoeck und Ruprecht, 1977.-- S. 97--115.

13. Mayer, Wolfgang. Johann Caspar Goethes "Viaggio per Italia" und Johann Wolfgang Goethes "Italienische Reise". Ein Vergleich." Wien, 1978.

14. Literatura ta ideolohiya: kolektyvna monohrafiya / [V. Aheyeva, V. Yermolenko, S. Ivanyuk ta in. ; nauk. red. ta uporyad. Morenets' V. P.]; Nats. un-t "Kyyiv-Mohylyans'ka akademiya". - Kyyiv: [NaUKMA], 2017. - 482 s.

15. Johann Wolfgang Goethe. Italienische Reise. Kod dostupu: http://www.zeno.org/ Literatur/M/Goethe+Johann+Wolfgang/Autobiographisches/Italiemsche+Reise/Erster+Teil/Rom

16. B.B.Shalaghinov. Put' Gete: Zhyttya. Filosofiya. Tvorchist'.-- Kharkiv: Vesta; vyd-vo «Ranok», 2003. - S.101-120.

Размещено на Allbest.ru