Роль художнього дискурсу та літературної культури в генезі публічної сфери доби модерну

Размещено на http://www.allbest.ru/

РОЛЬ ХУДОЖНЬОГО ДИСКУРСУ ТА ЛІТЕРАТУРНОЇ КУЛЬТУРИ В ҐЕНЕЗІ ПУБЛІЧНОЇ СФЕРИ ДОБИ МОДЕРНУ

Олена Павлова

Стаття присвячена вивченню ролі художнього дискурсу та літературної культури в процесі становлення сфери публічного високого Модерну. Доводиться, що дана сфера укорінена в структурах формотворення, що репрезентовані наступними опозиціями поля літератури: авторське виробництво -- масове споживання, закрите та відкрите поля художнього виробництва, самореференція-інореференція, означуване та означник.

Ключові слова: літературна культура, художній дискурс, публічне, Модерн.

Вступ

Розуміння міри спорідненості та відмінності художнього та філософського дискурсу є одним ключових завдань для культури, що втрачає очевидність мета-наративів та входить у пост-національну констеляцію. Зокрема однією з базових проблем сучасності є співвідношення сфери приватного та публічного. Вивченням ролі поля літератури в організації соціальних структур Модерну займалися такі авторитетні мислителі як Р. Барт, П. Бурдьє, Н. Луман, Б. Редінгс, Ю. Габермас та багато інших. Завданням нашого дослідження є висвітлення ролі культурних практик літератури в становленні сфери публічного.

Великосвітське суспільство та світ «великої публіки». Диференціація релігійної та світської культури, що була репрезентована в першу чергу в епоху раннього Модерну, «придворним суспільством» (Н. Еліас). Наступна диференціація, що пов'язана вже з власно формуванням публічного простору Модерну та його версією громадянського суспільства, як підкреслює Ю. Габермас, являла собою розмежування придворно-аристократичної мережі та «великої публіки». Визнання представників третього стану приналежними до цивілізованого світу, позначало аристократію як «вищій світ». Публіка виробляла новий цивілізаційний стиль життя - частково наслідуючи аристократії, переважно французький (так «художня правда» «Війни та миру» полягає в тому, що навіть в умовах загрози вторгнення Наполеону салон Анни Павлівни Шерер розмовляв французькою, а Наташа Ростова купувала вбрання у французьких крамницях на Кузнецькому мосту). Тим самим стереотип «міщанина-шляхтича» (Мольєр), що залишається в логіці наслідування, був закономірним етапом формування модерної культури не лише у інваріантах різних прошарків, але й країн.

Поступово лише придворна культура припиняє ототожнюватися з світським стилем життя. Вникають нові публічні місця - кав'ярні, театри та музеї, де скупчується все більш широка та розмаїта публіка. Ці модерні інституції і є симптомом відокремлення громадськості від кола придворних. «Вищий світ» та його стиль «великосвітського життя» від тепер стають лише елементом світу в цілому. Ю. Габермас говорить про відмінність “das Publicum” (зібрання перед промовцем або артистом у відкритих, тобто громадських містах) від життя у закритих просторах палаців (і навіть парків) аристократії. Відкритий простір поступово перетворювався на метафору у світлі нової форми публічності. Адже “Lesepublicum” (читацька публіка або читацький світ Lesewelt, або просто світ Welt) [Габермас 2000: 70] та її літературна культура (в широкому сенсі слова) утворювали нові типи практик, що корелювали з відповідними антропологічними моделями, а також новими типами комунікації.

Така трансформація певним чином, легітимізувала громадськість. Був розірваний зв'язок між забороненим (of fentlich) та відкритим (public), легальним і легітимним, злочинним і фрондерським. Більше не потрібним стає дозвіл виносити на публіку лише те, що було дозволено державою, а тим більш королівським двором (Ю. Габермас в цьому контексті наводить приклад в Пруссії). Це ще один з симптомів перетворення абсолютистської монархії як ранньомодерного типу держави на власне національну, де джерелом легітимації влади стає народ, а не Богта його помазаник. Публіка і стала тою соціальною лабораторією, тим плавильним тиглем, в яких виплавлявся новий суб'єкт Модерну з його Popular culture. Якщо церемоніал двору був обмежений колом обраних глядачів, то відносна демократичність проникнення в модерні соціокультурні інститути та більш популярний сенс та публіцистичний стиль запропонованих ними дискурсів і був алгоритмом створення публічного. Ю. Габермас пише, що виносилося на розсуд публіки - набувало «публіцистичності».

Опозиція салону та журналу. З кінця XVII ст. читацькій світ складають не лише газети, але й журнали. Це не лише збільшує довжину текстового повідомлення, але розширює тематику: окрім подій, чинності, вказівок та законів в друковані медіа потрапляють наукові повідомлення. Так Фрідріх Великий зобов'язував професорів медичних, юридичних та філософських фаідшьтетів сповіщати про «використання істини» [Габермас 2000: 69], що власне зумовило появу науково-попупярних часописів, де приділялася увага педагогічним порадам, критиці та рецензіям. В таких умовах науковий та публіцистичний дискурс також були мало диференційовані.

Літературна відкритість стала змістом комунікації застольних товариств, салонів, кав'ярень (розквіт 1680-1730), азгодом і журналів. Літературний салон був місцем зустрічі аристократії з буржуазією через посередництво інтелігенції. Саме тут у світських бесідах визріває та культивується глузування, а згодом і відверта критика придворного, а потім і в цілому аристократичного стилю життя. Поступово розмовні та письмові жанри починають розрізнятися. Тик Д. Дідро відзначав, що письмо здійснюється, щоб вплинути на певний клас громадян, тоді як розмовляти можна про все на світі.

Літературний салон виникнув як вид патронату аристократа над інтелектуалами і був покликаний стати різновидом престижного споживання. В той же час салон як соціальну інституцію не можна редукувати лише до механізму вироблення статусу свого патрона. «Фактично, самі салони утворюють поле конкуренції за акумуляцію символічного і культурного капіталів» [Бурдье 2000],- підкреслював П. Бурдьє. Літературні салони стали перехідною формою інституалізації публічного простору, прототипом художнього поля закритого виробництва. Адже французький теоретик засвідчував, що базову опозицію ринку символічної продукції через протиставлення поля закритого та відкритого поля художнього виробництва запозичив у російських формалістів (Ю. Тинянов, Л. Ейхенбаум). Останні автономію «літературного побуту» засновували на опозиції літературного гуртка (салону, тобто тут коло виробників художньої продукції співпадає з колом її споживачів) та літературного журналу (коло споживачів ширше за коло виробників). Отже, література колонізує побут, лише тією мірою, якою побут письменника (в першу чергу, його соціальне оточення) впливав на процес виробництва художнього тексту.

Але з іншого боку автономія художнього поля огороджена захисним поясом більш широкого кола читачів без якого не можливо створення «монументальних» літературних форм, зокрема літературного роману. Н. Луман вбачає походження європейського роману в журналістській діяльності Д. Дефо. Його виникнення говорить про наявність базових передумов - масового виробництва друкованих медіа (матеріальний вимір) та широкого поля споживачів цієї масової продукції - читачів (соціальний). В свою чергу поза автономією читацького світу не можлива «уявна спільнота» (Б. Андерсон), що в свої чергу стає основою практики формування національної культури.

Виробництво і само-виробництво. Якщо роман є похідною від масового виробництва літературної продукції, то в той же час він є основою нового типу виробництва читача не лише як споживача літературної продукції, але й як суб'єкта власного само-виробництва, нового типу ідентифікації: «Роман як художня форма та виведені з цього форми художнього вимислу, що розповідають про захоплюючу розвагу, розраховані на індивідів, які вже не виводять свою ідентичність зі свого походження, але формують її самі» [Варт 1994]. Не можливим є приватна мова (privatelanguage), за Л. Вітгенштейном, проте можлива індивідуалізація досвіду в процесі читання великого корпусу текстів, що стають результатом масового виробництва та розповсюдження. І зворотним чином, вибудування спільного літературного канону, що забезпечується культивуванням корпусу текстів з множинності художнього дискурсу соціальними інститутами (салоном, клубом, школою, університетом), стає стрижнем формотворення «уявної спільноти» у її відмінності по відношенню до інших: «Збереження спільності стає самоціллю; справою спільноти стає виключення тих, хто насправді не належить до цієї групи» [Сеннет 2002: 295].

Тренування здатності розрізнення (не всі вміли надавали перевагу Грандісону перед Ловласом) було критичним і навіть самокритичним для формування людини Модерну у відповідності до «духу епохи». Сам термін критицизм в англійський мові постає у зв'язку з літературою. Англійський дослідник Р. Уільямс вважає, що вперше письмово це поняття зустрічається у англійського драматурга та памфлетиста Томаса Деккера у фразі «ставити мітку критицизму» у 1607 р.» [Williams 1983: 84-86]. Більш послідовну експлікацію критицизму у зв'язку з культивуванням здібностей сприйняття та враження у читача здійснює шотландський філософ Генрі Гоум, лорд Камее, в роботі 1762 р. «Елементи критицизму». Довершення природних здібностей стало важливою справою для людини, що сама себе виробляє через відбір об'єктів споживання літературної продукції, як це чітко формулює німецький соціолог Н. Луман: «тлумачення проблеми інформації передбачає наявність «суб'єктів» - фіктивних ідентичностей, які породжують єдність розказаної історії та одночасно роблять можливим стрибок до (сконструйованої) персональної ідентичності глядача. Останній може порівняти представлені в оповіданні характери з самим собою» [Луман 2005: 87]. Саме література стає тренажером критичної здатності до розрізнення в першу чергу не лише тим, що має справу з «удаваною референцією» (Дж. Серль), але тим що вчить спостереженню другого порядку, а отже, виводить на самореференцію. Саме дедукція продуктивних здібностей в логіці зв'язку «удавана референція - фіктивна ідентичність - уявна спільнота» та масштаб масового виробництва літературної продукції уможливлює новий варіант публічного простору, адже «що є літературою - вирішують читачі» [Серль 1999]. Автор лише контролює лише те, що є художньою вигадкою, а що ні.

Громадська відкритість є, за Ю. Габермасом, «згутовані у публіку приватні особи» [Габермас 2000: 71]. Приватна особа є одночасно власником товару (виробництво соціального обігу речей (товарообіг та суспільна праця) та батьком родини (виробництво людини), тобто «власником і просто людиною» [Габермас 2000: 72]. Художнє поле існує поза межами приватного, оскільки воно є «економікою навпаки» (П. Бурдьє), орієнтоване на трансцендентальний принцип доцільності (І. Кант).

В подальшому приватна сфера (економічна) почала відрізнятися від сфери інтимності (родини), тоді як публічна сфера мала стосунок до політики у логіці розрізнення державного та громадянського. Художній дискурс на засадах своєї автономності став стрижнем само-виробництва кожної з цих сфер. Коли само-референція стала необхідним елементом виробництва суб'єкта Модерну, родина ще більше втратила свою монополію на виробництво людини. Батьківську владу обмежували не лише держава-школа, економіка (через свободу підприємництва), але й художній дискурс. «Она в семне своїй родной казалась девочкой чужой» (рос. О. Пушкін), оскільки романи замінили усе. Хроніки руйнації родинних зав'язків - одна з найбільш популярних тем модерністської літератури («Будденброки», «Сага про Форсайтів», «Кайдашева сім'я» та інш.).

В той же час практики згуртування приватних осіб потребували і не- політичного функціонування відкритості (театр, музей, концерт, читальня, тобто культура). Висока культура - те, що видає себе за сутність самої себе. Спочатку місто стало осередком культурно-політичного життя, що відстоїть, а потім і протистоїть двору. Публічність міста як театру пояснював Р. Сеннет. Відкриття театру для публіки поза королівським двором стало практикою демократизації публічного простору, проте архітектонічне струкгурування лож організаційно відокремлює партер (де власно осідає публіка) та відтворює соціальну ієрархію. «Німецький національний театр» залишається багато в чому мрією творця «Гамбургської драматургії».

Вже більш великі утворення потребували інших практик здійснення публічності. В подальшому розмаїття світських культур складалося у все більш складний візерунок. Як писав Н. Еліас, якщо німецькі придворні кола наслідували французькому, то німецький університет виробляє дефініцію культури, яка не лише стає фрондерством по відношенню до німецької аристократії, але й і критикою універсалізму цивілізації, що бу.і а легітимована французами. Культ розуму постав проти диктату моди, запровадженого французьким двором та його стилем соціальної диференціації.

Авторитет художньої критики підміняв статусність наявно соціальної ієрархії. Масове та навіть промислове виробництво текстової продукції зробили її доступною для все більшого кола читачів (хоча виробництво всезагальної грамотності це бута окрема ціна питання виробничої вартості поля). Публіка, що виробляється полем літератури, не дорівнювала ані двору (як це було переважно з театром), ані неграмотному народу.

Літературна культура руйнувала соціальну ієрархію не тим, що вона пропагувала рівність. Ієрархія споживання та виробництва культурного капіталу була необхідним моментом відтворення самого поля літератури. Проте вона виробляла мову розмови про «загальнолюдське» на відміну від божественного та навіть кесаревого. Живопис виступав способом легітимації індивідуального погляду на світ, тобто формував «картину світу» як зазіхання людиною на творчість, яка до того визнавалася атрибутом божественної діяльності. Література в логіці «смерті автора» передбачала більшу міру включення навіть читача в процес творення через гру означника та означуваного.

Художній дискурс, що відрізняється від універсалізму раціональних настанов, передбачає гру означника та означуваного, а також відокремленість знаків один від одного, можливість їх зв'язку через підтекст та контекст, але не лише за допомогою логічної послідовності. Остання поступово була витіснена в розділ вимог наук про природу та сферу пояснення. Розуміння стає методом наук про дух та ближче стоїть до мистецтва, ніж безпосередньо до знання, що зберігає відданість ідеалам «строгої науки». Універсалізм розуму вимагав публічного застосування та значної міри самопримусу в процесі просвітництва, гра означників залучає в дискурс естетичною насолодою, непомітно високу культуру трансформує в структури повсякденності.

Міра критичності літературного дискурсу стає іноформою методологічного сумніву філософії. «Дискусія стає способом засвоєння мистецтва» [Габермас 2000: 85]. Дискретність в літературній формі була набагато більш доступною не лише для окремих верств населення (наприклад, жінок, які дуже довго не мали доступ до інституалізованої освіти), але і для всієї публіки в цілому. Художній дискурс має відкриту структуру.

Важливою характеристикою в логіці формування публічної сфери є принципова незамкненість публіки [Габермас 2000:85]. Навіть якщо кожного разу коло читачів має певний обсяг, але доступ до нього здійснюється не через суб'єкт-суб'єктні відносини, а через носій твору книгу, доступ до якого був можливий не лише при покупці. але й при спілкуванні, відвідуванні публічних бібліотек. Формально доступ забезпечує елементарна освіченість. Оскільки літературне читання саме є способом просвітництва (в чому і полягала ідея енциклопедистів), то й не безмежно, але можливе розширення кожного певного читацького кола. Це забезпечувало неспівмірність кола виробників та споживачів художньої продукції.

Література мала також роль соціального контролю, оскільки коло читання та формування літературного канону є новою формою будування ієрархії і навіть «відбору кадрів» [Блум 2017]. Вона не просто легітимує наявну ієрархію, але створює свій варіант ієрархії, який претендував на домінування над економічною сферою, хоча б у формі духовного виробництва. Смак став принципом здійснення amateureclairs (освічених дилетантів). Мистецтвознавство та літературна критика створювали зрілу. Вони аналізували вплив мистецтва на публіку. Публіка, яка це читає, стала темою самої для себе.

Від художнього дискурсу до літературної культури. Освітній потенціал літературного читання інституалізувався у певній національній культурі. Широка відома німецька модель університету Гумбольдта, що здійснила «університетську революцію» [Коллинз 2002: 844]. Б. Рідінгс говорить про те, що німецька модель університету, де змістоутворючий стрижень навчання формувався комплексом філософських дисциплін конкурував з англійською моделлю. Остання бере витоки в корпоративних засадах пізньо середньовічних (в першу чергу філологічних) традицій, проте отримує нове дихання в новій освітній моделі. Її основний зміст сформульований англійським мислителем Дж. Ньюменом як «ідея Університету». Цей автор акцентував увагу на необхідності формування суб'єкта через вивчання філологічних та літературознавчих дисциплін.

Англійська модель університету в першу чергу була покликана забезпечити набуття добрих манер і «шляхетного виховання» джентельмена. Тобто такий порядок університетського навчання також претендував на здійснення «культурної місії», проте виходив з іншою моделі культури, ніж університет Гумбольта, «літературної культури» (Б. Рідінгс). Тутцейтермін вживається в узькому смислі. Досліджуючи роль університетів в суспільстві, теоретик англійського варіанту «ідеї університету» Дж. Ньюмен відзначає, «що університет є не лише... школою різноманітних знань, яку утворили вчителі та студії з цілого світу», а й «місцем комунікації, циркуляції думки у масштабах цілої країни» [Ньюмен 2002]. Самодостатність комунікації замкненої спільноти є головним акцентом даної моделі освіти.

Більш раннє та швидке зрушення Британії на шляху індустріальної революції спонукало до іншого варіанту культурної ідентифікації (з етнічним присмаком), ніж Німеччини, що до XIX ст. застрягла на етапі донаціонального об'єднання. Ось як про це говорить Б. Рідінгс: «розвиток техніки протягом дев'ятнадцятого століття змінить підхід до питання об'єднання суспільства. Фрагментація більш не виступає як результат специфічних проблем німецької національної державності, тепер вона видається спільною загрозою, що походить від індустріалізації. Література при цьому замінює філософію як засіб збереження етнічної ідентичності і засобу об'єднання нації за допомогою ідеї історичного прогресу, яка небезпечним чином набуває транснаціональних рис. В англо- американському університеті основний розлом проходить між культурами наукового і літературного типу. Якщо німецькі філософи-ідеалісти обійшли кантівську проблему розриву між релігією і розумом, поставивши на чільне місце освіту (Bildung) студента як процес дозрівання особистості, то мислителі типу Ньюмена і Жоветта явили світу освіченого (liberal) індивідуума - джентльмена» [Ридингс 2010: 121]. Б. Рідінгс підкреслює, що літературна орієнтація університетської освіти більш характерна для Оксфорду та Кембриджу. Тоді як інші університети, в першу чергу шотландські, не були так фінансово та релігійно незалежні, а тому в них перемогла природознавча орієнтація, лобістом якої виступав Т. Гекслі.

Потужні церковні коріння класичних університетів Англії мали теологічну проекцію освітньої моделі. Англійська історія із-за специфіки колізій протестантизму являла собою зрощення держави з церквою, що заважала відвертій секуляризації культури. «З чого випливає, що для Дж. Ньюмена філософія не була загальної наукою, але суб'єктивною позицією, «звичкою, особистою справою, внутрішнім заняттям» [Ньюмен 2002]. Звідси бентежний вислів Дж. Ньюмена, що університет як чисте співтовариство, позбавлений ідеї знання, «університет, що нічого не робить », був би краще, ніж університет, що «вимагає від своїх членів знайомства з усіма науками, що існують під сонцем» [Ньюмен 2002]. Презирство до «хлібного навчання» в англійській моделі університету ще більш, ніж в німецькій.

Домінанта літератури та філології в англійській культурі та її колоніальні витоки знаходить саркастичне висвітлення в романі Дж. Джойса «Уліс», де демонструється як англієць, розмовляючи зі старою ірландкою, володіє її рідної мовою краще за неї. Трагікомізм ситуації у ірландського автора виявляє дві проекції: забуття колонізованим народом власної мови та вивчення колонізаторами мови підкорених у відповідності до всієї суворості філології. Статус національної мови, що завжди має певне етнічне коріння, вивіряють гармонію не алгеброю, але граматикою.

«Постнаціональна» конфігурація сучасної держави не може не впливати на трансформацію університету. Реформаторські ініціативи без розуміння загальних тенденції розвитку культури та вектору трансформації закладів вищої освіти не може не позначитися на функціонуванні національної держави, що особливо важливо у нашій вітчизняній ситуації. Постмодерністські кроки, зокрема комерціалізація сфери послуг, можуть сприяти фінансовому виживанню окремого закладу в нестабільності сучасного світу. література художній культура філософський

Але наскільки це позначається на виживанні країни в цілому, слід давати окрему відповідь. Саме в цьому і полягає власно критика Б. Рідінгса сучасної трансформації закладів освіти, що відмовляються від своєї «культурної місії» в ситуації, коли політичне поступається економічному, а публічне приватному.

Глобальне споживання поступається національному виробництву. Навчання в рамках глобальної мобільності також покращує зарплатні перспективи студента, але не його здійснення як «національного суб'єкта». Сама політика національної держави в умовах конкуренції глобальної економіки редукується до функціонування менеджерської структури.

Безумовно ускладняється і здійснення «культурної місії» університету в умовах демократизації доступу до інформації. В такий ситуації університет припиняє бути головним постачальником знання, а тому рівень розважальності пізнавального процесу отримує велике значення. Відповідно, пафос елітарності вже витримати не так легко ані публічному викладенню культу розуму, ані художньому дискурсу.

Глобальні медіа здійснюють реорганізацію ієрархії культурних практик та роблять другорядними ролі філософської та літературної культури, але разом з тим знижується пафос публічного та національного. В такий ситуації дедиференціація полів публічного і приватного неминуча. І корупція є лише вершиною айсберга даного процесу.

Висновки

Отже, художнього дискурсу здійснювалася в опозиції замкнутого та відкритого полів культурного виробництва. В цілому критична настанова художнього дискурсу втратила богоборницький потенціал раннього Модерну, що мав екологічну претензію вважати точкою відліку центру картини світу погляд суб'єкта. Динамічна структура художнього дискурсу дозволяла втримувати єдність світу людини, що визначалася не народженням, але сама конструювала себе. Перманентний пошук самого себе та конфлікт інтерпретацій стали змістом комунікації громадських кіл суспільства Модерну (застільних бесід родини та друзів, клубів, салонів та журналів), що були відточені колізіями художнього дискурсу. Поступово на засадах розширення соціальних кіл та формулювання (за допомогою літературної критики) власних інституційних норм, художній дискурс став стрижнем формотворення епохи Модерну, що з'єднував публічне та інтимне на противагу приватному. Апогеєм інституалізації поля літератури стало формування літературної культури (вузькому змісті терміну) - змісту освіти англійської моделі університету (на відміну від німецької моделі університету, заснованого на культі розуму), яка балансувала між Сциллою канону та Харибдою уніфікації індустріального суспільства.

Отже, літературна культура як і художній дискурс в цілому не претендували ані універсальністю культу розуму, що репрезентував тотальну інституалізацію суспільства, уявлення «всесвітньої історії у все загальногромадянському плані», ані навіть референцію до існуючого об'єкту. Гомогенність соціальних практик Модерну передбачала опозицію публічного та приватного, контекстуальність їх зв'язку при збереженні самореферентності та самовизначеності кожної зі сфер. Кожна з останніх для інституціонального здійснення конструює власну соціальну структуру, що містить розгалужену систему професійних виробників та експертів, а також масових споживачів. Література стала практикою вироблення тексту, яка забезпечувала не лише «публічне викладання» [Кант 1999] дискурсу, але й створювала матерію та поетику мови, що не могла бути редукована до унифікованих структур. Дихотомія авторського творіння та технічної репродукції створювали можливість такої культурної формалізації. Криза ієрархії культурних практик з дискурсивними на чолі демонструє втрату домінуючого положення й для філософського, і для художнього дискурсу одночасно.

Список використаної літератури

1. Барт, Р. (1994) Удовольствие от текста. Дата звернення: 26.03.21.

2. Блум, Г. (2017) Западный канон. Книги и школа всех времен, пер. с англ.

3. Д. Харитонова. Дата звернення: 25.03.21.

4. Бурдье, П. (2000) Поле литературы; пер. с фр. М. Гронаса, в Новое литературное обозрение, №45, С. 22-87. Дата звернення: 25.03.21.

5. Габермас, Ю. (2000) Структурні перетворення у сфері відкритості: дослідження категорії громадянське суспільство; пер. з нім. А. Онішко. Львів: Литопис, 2000.318 с.

6. Кант, И. (1999) Антропология с прагматической точки зрения; пер. с нем. Н. Соколова. Дата звернення: 25.03.21.

7. Коллинз, P. (2002) Соціологія философий: Глобальная теорія интеллектуального изменения. Новосибирск: Сибирский хронограф, 1282 с.

8. Луман, Н. (2005) Реальность массмедиа; пер. с нем. А. Антоновского. Москва: Праксис, 256 с.

9. Ньюмен, Дж. (2002) Ідея Університету, пер. з анг. Р. Дубасевич. Дата звернення: 26.03.21.

10. Ридингс, Б. (2010) Университет в руинах. пер. с англ. А. Корбута. Москва: Издательство Высшей школыэ кономики, 304 с.

11. Сеннет, Р (2002) Падение публичного человека, пер. с англ. О. Исаева и др. Москва: Логос, 424 с.

12. Серль, Дж. (1999) Логический статус художественного дискурса. Дата звернення: 26.03.21.

13. Williams, R. (1983) Keywords: a Vocabulary of Culture and Society. New-York: Oxford University Press, 341 p.

References

1. Barthes, R. (1994) Udovolstvie otteksta [The Pleasure of the Text], Retrieved March 26, 2021

2. Bloom, H. (2017) Zapadnyjkanon. Knigi і shkolavsehvremen [The Western Canon: The Books and School of the Ages]. RetrievedMarch 25,2021,

3. Bourdieu, P (2000) Poleliteratury [The literaryfield], in: Novoeliteratu rnoeobozrenie, № 45, pp. 22-87. Retrieved March 25, 2021

4. Habermas, J. (2000) Strukturni peretvorennja и sferividkritosti: doslidzhe nnjakatego iyigromadjanske uspilstvo [The structural transformatio nofthepublicsph ere], Lviv, Litopis, 318 p.

5. Kant, I. (1999) Antropo logijaspragmat icheskojtochkizre nija [Anthropolo gyfrom a Pragmatic Point of View], RetrievedMarch 25, 2021

6. Luhmann, N. (2005) Realnostmassmedia [The Reality of the MassMedia], Moskva, Praksis, 318 p.

7. Newman, J. Ideja Universitetu [TheI deaof A University], Retrieved March 25, 2021

8. Randall, C. (2002) Sociologija filosofij: Globalnaja teorijaintellekt ualnogoizmenenija [The Sociology of Philosophies: A Global Theory of Intellectual Change], Novosibirsk: Sibirskijhro nograf, 1282 p.

9. Readings, B. (2010) Universitetvruinah [The University in Ruins]. Moskva, Izdatelstvo Vysshejshkoly ekonomiki, 304 p.

10. Sennet, R. (2002) Padeniepubli chnogocheloveka [The Fall of Public Man], Moskva, Logos, 424 p.

11. Searle, J. (1999) Logicheskij statu shudozhestven nogodiskursa [Thelogical Status of fictional Discourse], RetrievedMarch 25, 2021

12. Williams, R. (1983) Keywords: a Vocabulary of Culture and Society. New-York, Oxford University Press, 341 p.

Размещено на Allbest.ru