Есеїстика як жанр та його модифікації

Размещено на http://www.allbest.ru/

Есеїстика як жанр та його модифікації

Лариса Пінчевська, студентка другого (магістерського) рівня вищої освіти, Клочек Г.Д., доктор філологічних наук, професор, факультету української філології іноземних мов та соціальних комунікацій)

У статті розглядаються особливості есеїстики як жанру, його властивості та сутність. Враховуючи теоретичні складові жанру есе та його характеристики, здійснена спроба дослідження можливостей есеїстики в її практичному аспекті.

Ключові слова: есей, модифікації жанру есе, українська есеїстика, суб'єктивність мислення, художність.

Мета статті: дослідити унікальність жанру есе, його модифікації та можливості. Обгрунтувати позачасову актуальність цього жанру.

Зважаючи на поставлену мету, ставимо перед собою такі завдання:

1) проаналізувати есе як жанр та описати його модифікації

2) визначити дієвість жанру есе з позицій його використання в освіті та літературі.

Актуальність дослідження полягає у тому, що есеїстика загалом та в літературознавстві зокрема є предметом постійного дискурсу й аналізу. До досліджень цього жанру вдавались як зарубіжні, так і українські науковці: М. Бахтін, О. Галич, Р. Гром'як, Н. Копистянська, Г. Маркевич, І. Франко, В. Халізєва, Л. Чернець та інші. На сучасному етапі розвитку есеїстики її вивченню в українському літературознавстві на теоретичному рівні приділяється недостатня увага. Враховуючи постійні зміни та прискорену інтеграцію жанру есе в літературу, освіту, журналістику та інші сфери діяльності людини, вбачаємо за доцільне розглянути теоретичні складові жанру, які можуть стати практичною базою у майбутньому.

Виклад матеріалу

Феномен жанру есе є причиною суперечок в колах науковців і літераторів. Усі дослідження, присвячені есеїзації, есею та есеїстиці, можна умовно поділити на дві великі групи: ті, в яких есей постає матеріалом дослідження - такі праці можуть стосуватися абсолютно будь-якої галузі знання (педагогіки - О. Конобеєв, Л. Корчагіна; музикознавства - Ю. Корж; культурології - О. Іванов тощо), і ті, де сам есей є об'єктом осмислення безпосередньо чи в певних наукових контекстах. [10, с. 22] Загалом же дослідження вітчизняної есеїстики, її особливостей та доробків останнім часом зростає. Ми виокремлюємо декілька аспектів такого інтересу до есеїстики як жанру:

• збільшення ролі есе як одного з провідних жанрів літератури;

• посилена увага до написання есе як вдалого способу узагальнення теоретичного матеріалу в практичному полі;

• зростання значущості есеїстики в різних сферах діяльності людини, що потребує обґрунтованого аналізу;

• інтеграція зарубіжних канонів написання есе в українську літературну традицію;

• необхідність дослідження української есеїстики як явища літературного та історичного.

Аби ґрунтовніше зрозуміти дієвість жанру есе та його можливості, спершу зупинимось на етимології жанру. Визначення поняття «есе» у словнику іншомовних слів звучить так: есе- (фр. essai букв.- спроба): 1. Короткі наукові, критичні та інші нариси, які відзначаються вишуканістю форми. 2. Літературний жанр прозового твору невеликого об'єму і вільної композиції. [6] Поряд з терміном «есе» вживають і термін «есей», що зумовлено історичною вимовою.

Основоположником жанру есе вважають письменника Мішеля де Монтена (1533-1592) з його унікальними «Пробами» (рос. «Опыты»). Зародження жанру в творчості Монтена відносять до періоду Відродження. А перші згадки поняття «есей» у лексикографічній традиції, на думку А. Соломеїна, сягають 1680 р., коли у «Французькому словнику» С.П. Рішле згадується слово «есей» у конотації «досвід» [10, с. 23]

Через складність виокремлення типових специфічних ознак жанру есе його вважають «жанром без берегів».[2] Труднощі у жанровому визначенні есе обумовлені багатьма чинниками, а саме:

• широким використанням терміна (есеями називають твори різних жанрів - від подорожніх записок до літературних маніфестів);

• вживанням терміна в різних значеннях на сучасному етапі (вид наукової роботи, жанр художньої літератури, жанр учнівського чи студентського твору і т.п.);

• існуванням багатьох споріднених жанрів - нарису, сповіді, портрету;

• історична трансформація жанрів взагалі та есе зокрема;

• особливості перекладу;

• помилкове жанрове означення творів інших жанрів у часи популярності есе. [3, с. 135]

Через таку розмитість меж жанру поет та літературознавець Остап Сливинський порівнює есе із хамелеоном: «... з есеїстикою як жанром: ніхто не сперечається, що він існує, але так само ніхто достеменно не знає, який він насправді на вигляд і смак, і чи не забарвлюється, подібно до хамелеона, залежно від того, до чого саме наближається». [5]

На наше переконання, таке порівняння має сенс. Есе зазнає модифікацій в залежності від того, до якого із ряду жанрів воно тяжіє. Наприклад, у ряду жанрів критико-публіцистичних есе зближується із суб'єктивним відгуком, що не претендує на повноту й доказовість інформації і виражає безпосередній відгук-оцінку. Якщо ж говорити про жанри власне художньої літератури, то в цьому випадку есе - емоційно виразний етюд, що викликає співроздум, співпереживання читача. В газетній публіцистиці есе можна розглядати як різновид замальовки. Підвидами цього жанру можуть бути есе-рецензія (думка зацікавленого читача), есе-художня замальовка (лірична мініатюра), есе-замітка, есе-щоденниковий запис, есе-лист [1, с. 27]

Говорячи про труднощі у визначенні есе як жанру, паралельно слід вказати й на суттєві відмінності між есе і літературно-художнім твором, аби чітко розмежувати ці два поняття. Головним аспектом, що відрізняє есе від твору є мета написання, адже есе - це текст, що спонукає задуматися, тоді як твір може містити готове судження або аналіз, наприклад, роману. Також есе відрізняється від реферату чи доповіді тим, що не містить максимально повного фактичного матеріалу з питання, а включає лише ті факти і аргументи, які необхідні для підтримки основної думки.

Літературно-художній твір передбачає наявність творчої складової під час написання. Дозволяється використання елементів опису, розповіді, вимислу тощо. Тоді як есе зумовлене наявністю аргументів, фактів, чіткого та переосмисленого автором матеріалу. Автор має оперувати достовірними та перевіреними джерелами.[9] Жанр есе - універсальний, гнучкий, рефлексивний. У його основі лежить асоціативне мислення, що дозволяє цьому жанру бути легким для сприйняття навіть непідготовленим реципієнтом.

Під впливом історичного розвитку, викликів суспільства, змін у літературі, науці, журналістиці, а також для зручності та систематизації почали виокремлювати різновиди есе.

Визначають такі види формального есе:

• інформаційне (есе-розповідь, есе-визначення, есе-опис);

• критичне есе;

• есе-дослідження (порівняльне есе, есе-протиставлення, есе причини та наслідку, есе-аналіз).

Виокремлюють також вільне есе, для якого характерний невеликий обсяг, вільна форма і стиль викладу, довільна структура. Обов'язковою вимогою вільного есе є наявність позиції автора.[4] Зауважимо, що така класифікація є умовною з огляду на постійні модифікації (видозміни) та появи нових ознак цього жанру.

Поліфункціональність есе дозволяє використання жанру як в ході освітнього процесу, так і в літературі й інших галузях. Практичне застосування есе на уроках літератури під час вивчення чи то прозового твору, чи то поезії, чи окремого письменника стає хорошим способом розвитку критичного, суб'єктивного та художнього мислення в учнів. Зазвичай на уроках послуговуються використанням різновидів формального есе, проте вдалим завершенням вивчення певної теми є вільне есе у форматі рефлексії. Воно є зручним завдяки своїй лайтовій формі, яка дозволяє налагодити невимушену комунікацію з учнями.

Окрім освітньої галузі, слід зазначити, що дедалі більше есе інтегрує в літературу і журналістику. Завдяки свободі змісту і форми, які диктує течія постмодернізму, письменники демонструють неприховане бачення того чи іншого питання.

Так, в зарубіжній тенденції жанр есе давно увійшов у літературу як річ звична, а в українській практиці його розвиток лише масштабується. Натомість останніми десятиліттями есе все ж входить в українську літературу й займає свою унікальну нішу.

Самі ж витоки української есеїстики сягають XIX століття та асоціюються з ім'ям Тараса Григоривича Шевченка. Риси есеїстики наявні в його щоденниковому та критичному доробках. Згодом хвилю тогочасної есеїстики своїми прозовими творами підхопили Іван Нечуй-Левицький, Іван Франко. Виокремлення есе як окремого жанру літератури відбулось тоді, коли в прозі П. Тичини, М. Рильського, О. Сизоненка, О. Гончара, Д. Павличка та інших митців з'являється тенденція до суб'єктивації, інтимізації, філософування.

На початку ХХ ст. есеїстичну форму мають літературно-критичні виступи окремих представників естетичних і політичних течій та угруповань: Миколи Міхновського, Сергія Єфремова, Гната Хоткевича, Микити Сріблянського (Шаповала), Миколи Євшана тощо. [1, с. 24]

Згодом епоха тоталітаризму не залишає фундаменту для розвитку української есеїстики. В цей час есеїстична манера письма залишилась на сторінках приватних листувань та щоденників.

Відродження есеїстики на материковій Україні здійснили представники руху «шістдесятників», які тлумачили есе як альтернативну форму мислення. Серед творчої інтелігенції міст України й, через самвидав і діяльність правозахисних організацій, за кордоном стали відомі суспільно-політичні й філософські есеї Івана Дзюби, Євгена Сверстюка, Івана Світличного, Василя Стуса тощо. Цей рух вплинув і на старше письменницьке покоління. Відомі намагання «розхитати» жорстку жанрову «сітку» тоталітарного «соцзамовлення» з боку Олеся Гончара й Максима Рильського. «Вечірні розмови» М. Рильського є гарним прикладом ліричних есе. [1, с. 25]

Окреме місце в дослідженнях науковців посідає есеїстика представників української діаспори. Есеїстами в діаспорі були: Аркадій Любченко, Григорій Костюк, Юрій Лавріненко, Іван Багряний, Василь Барка, Ігор Костецький, Богдан Осадчук, Богдан Рубчак. Есеїстика української еміграції є окремим пластом діяльності видатних українців за межами своєї Батьківщини та переважно націлена на консолідацію українського народу. [8]

Абсолютно новий формат української есеїстики ХХІ століття творить генерація відомих літераторів-постомерністів як-от: Оксана Забужко, Юрій Андрухович, Тарас Прохасько, Сергій Жадан, Тетяна Малярчук та ін. Більше того, їхні есеї вже перекладають різними мовами світу. Наприклад, оповідання та есе Тетяни Малярчук перекладають на польську, румунську, англійську, чеську та білоруську мови.

Загалом, український стиль есеїстики вирізняється романтичним підходом, оптимізмом при висвітленні трагічних явищ української історії, посиленим історичним дискурсом, спрямованістю на пробудження української національної свідомості з редукуванням авторського «я» на користь глобальних проблем національної історії. [1, с. 27]

З ряду наведених нами вище фактів розвитку есеїстики зокрема й української, можемо зробити висновок про переваги використання цього жанру в освіті та літературі. До них віднесемо: універсальність, свободу для роздумів, суб'єктивність мислення, художність, робота ефекту присутності, можливість використання різноманітних художніх засобів, відсутність чітких вимог жанру.

Про недоліки сучасної есеїстики вдало висловився український есеїст Тарас Прохасько. Ось у чому він вбачає її головну ваду: «Есей - це камертон, він викликає у читача асоціацію з собою. У доброму есеї закладені такі речі, які піднімають власні спогади, відчуття, воно потребує більшої уважності. Головною вадою ж наразі є швидкість». [7] На наше переконання, такий недолік сучасної есеїстики зумовлений викликами та змінами у сфері традиційних жанрів. Есеїстика на цьому етапі теж зазнала впливу. Лаконічність, швидкість, доступність широкому колу читачів та адаптація під кожного зумовлюють масове поширення есеїстики, але в той же час є ворогами цього жанру. Як і в будь-якому іншому жанрі, в есеїстиці гонитва за швидкістю подачі призведе до низької якості матеріалу. Натомість «добре есе» [10] має активізувати в читача власні спогади та відчуття, побудувати в його уяві сітку з фрагментів описуваного есеїстом. У такому разі реципієнт досягне ефекту катарсису.

есе жанр навчальний

Висновок

Багатовікова історія есе як жанру зумовила його нинішню світову популярність. Здатність есе до модифікацій, адаптація до соціальних змін та доречність у будь-якій сфері діяльності обумовлює позачасову актуальність цього жанру. Унікальність есе також у тому, що цей жанр не має жорстких рамок, а тому автор може вдатись до формату невимушеного потоку мовлення та будувати вільну асоціативну композицію, формуючи при цьому унікальну реальність. Під час написання есе автор вдається до глибокого самоаналізу, аби якнайповніше представити аудиторії свої роздуми.

Можливості есе виявляються також у його використанні в ході опанування навчального матеріалу. Під час написання есе учень задіює всі відомі типи (роздум, опис, оповідь) і форми мовлення (внутрішній монолог, уявний діалог з опонентом тощо). Есе продукує в учня виникнення власних роздумів, коментарів, узагальнень.

Список використаних джерел

1. Балаклицький М.А. Есе як художньо-публіцистичний жанр: навчально-методичний посібник для студентів зі спеціальності «Журналістика». Харків: ХНУ, 2007. 74 с.

2. Клочек Г. Як написати есе з теорії літератури (Сім питань і сім відповідей).

3. Левчук Т. Модифікації жанру есе в аспекті його інтермедіяльності. Питання літературознавства. Київ, 2011. №86. С.134-141.

4. Методичні рекомендації щодо викладання української мови у 2019/2020 навчальному році.

5. Сливинський О. Алькський дракон. Ще раз про сучасну українську есеїстику. Український журнал. 2011. №7. С.51-53

6. Словник іншомовних слів. Есе.

7. Тарас Прохасько «Есей: спроба деконструкції».

8. Торговець Ю.І. Особливості генезису жанру есе. Studiaphilologica. 2013. № 2. С. 83-87

9. У чому різниця між есе і твором в американських вузах: корисна інформація для абітурієнтів.

10. Шевченко Т. Есеїстика українських письменників як феномен літератури кінця ХХ-початку ХХІ ст.: дис. ... канд. філ. наук: 13.00.02/ Одеський національний університет імені Іллі Мечникова. Київ, 2019. 584 с.

Размещено на Allbest.ru