Аспекти жанрового синтезу в оповіданнях та новелах Галини Пагутяк

Ключові слова: жанр, синтез, сюжет, композиція, наратив.

Постановка проблеми. Визначну роль у розширенні тематики й жанрово-стильової парадигми сучасної української прози відіграє по-своєму оригінальна філософсько-інтелектуальна творчість Галини Пагутяк. Творчий доробок письменниці різноманітний у жанровому плані два десятки романів і повістей, понад тридцять новел і оповідань «<...> вишуканої інтелектуальної прози, яку можна дорівнювати до кращих зразків європейського мистецтва» [1, с. 16-17].

Аналіз останніх досліджень і публікацій. Дослідники художньої творчості Галини Пагутяк (М. Жулинський, В. Агеєва, Р. Мовчан, Є. Нахлік, В. Панченко, О. Корабльова, А. Соколова та інші) правомірно відзначають, що своєрідність моделювання художньої картини світу в прозі письменниці зумовлена передусім авторським світосприйняттям. Спостерігається поглиблення психологізму й інтелектуального спрямування творів, жанрово-стильові експерименти, що реалізуються через еклектику реалістичних, сюрреалістичних і символістських елементів. Мала проза сучасної авторки характеризується домінуванням фрагментарних жанрових форм: малий обсяг, мінімум персонажів, напруженість і динаміка розгортання колізій і тому подібне. Характерною рисою малої прози Галини Пагутяк стає художня умовність, що виявляється через звернення до численних міфологем, використання елементів фантастики, моделювання містичних ситуацій, психологічну інтерпретацію фольклорних мотивів та образів, зміщення композиційних і часопросторових векторів.

Постановка завдання. Талановита письменниця видозмінює традиційний жанровий канон новели й оповідання, вводячи до жанрової структури своїх творів ознаки притчі, народних легенд, бувальщин. Художня проза авторки не переобтяжена додатковими описами, не ускладнена асоціативно, а фольклорно-міфологічна умовність зумовлює її філософську константу, що реалізується на морально-етичному й психологічному рівнях. Отже, метою статті стає розгляд специфіки жанрового синтезу в оповіданнях і новелах Галини Пагутяк.

Виклад основного матеріалу. У прозовій мініатюрі «Золота чаша», стилізуючи оповідь у формі «народного сказу», авторка відтворює легендарну подію вбивства українською жінкою туркені під час монголо-татарської навали й заволодіння турецькими скарбами й золотою чашею, завдяки яким побудували церкву. Важливу роль у розвитку сюжету відіграє художня умовність та орієнтація на вигадку, що, як і в народній легенді, сприймається як правдива історична подія. Л. Дунаєвська у своїй монографії «Українська народна проза (легенда, казка): еволюція епічної традиції» зазначає, що легенді притаманна художня установка на ймовірність зображених подій і фактів. У народній легенді незвичайне, дивовижне виступає в органічній єдності з реальним і компенсує недостатність чи цілковиту відсутність точної інформації [2].

Поряд з основною подією твору, акцентується реалізація внутрішніх колізій, що проявляється через підсвідоме почуття провини за скоєний гріх вбивства жінки, а отже чиєїсь матері. Важливу роль водночас відіграють навіянні страхом сновидіння, візії певного містичного «повернення» чаші на одне й теж місце на вікні, уявний діалог з вбитою жінкою та відчуття докорів сумління. Лаконічність сюжетно-композиційної структури твору виявляється зокрема в тому, що вся гама переживань за принципом айсберга занурена в підтекст, що актуалізується через психологічну конотацію: «Мої діти за мною плачуть, а твої коло тебе!» [3, с. 23]. Несподівана трагічна розв'язка набуває дидактичного пафосу, що надає оповіді притчового характеру: «І диявол спокусив жінку на великий гріх: вирішила вона спалити церкву. Але, як несла вогонь, знялася буря й погасила його. І збагнула тоді нещасна, що не вернеш вдіяного <...>» [3, с. 23].

Жанрові ознаки народної легенди (давноминулий час, фантастичні елементи, вигадка, що сприймається певно, гіпербола, динамічний розвиток сюжету), які майстерно вплетено в структуру оповідання, визначають своєрідність не лише форми твору, але і його жанрової модальності. У такий спосіб письменниця по-філософськи осмислює значення фатальних чинників у житті людини у фокусі психологічних проявів.

У малій прозі Галини Пагутяк спостерігається інтерес до народнопоетичних джерел, домінує тенденція сучасної інтерпретації фольклорного набутку, доповнення новою семантикою та розумінням. Міркування про екзистенційну приреченість людини, фатальності її долі відбивається через переосмислення сюжету народної піснібалади у фокусі оповідання письменниці «Підманули Галю». Особливості жанрового синтезу виявляються на наративному рівні, коли спостерігається поєднання різних форм і типів нарації: «сказового» об'єктивного дискурсу наратора-спостерігача й суб'єктивної оповіді, включеної до художнього дієгезису через низку риторичних апеляцій і звертань до героїні твору. Акцентуація займенника «ти» в структурі оповіді зумовлює емоційне переживання зображеного читачем, відбувається певне чуттєве перенесення власного досвіду й переживання на відтворену ситуацію. Реалізується комунікативна модель: автор наратор герой читач: «Ти ще не прийшла до тями, хоч уже розплющила очі <.>. І коси, якими ти прив'язана до сосни. Кричи, не кричи, все одно не вирвешся, згориш до тла. Та милосердна стріла татарина, що стоїть на тому березі річки, не дає виконати присуду: спалення на повільному вогні. Йому нема діла, що ти вкинула своє дитя у воду, бо не знала чиє воно <...>» [3, с. 23]. Наступний епізод стає асоціативним декодуванням смислу відтвореної ситуації: оповідач передає події сучасного світу, коли матір відмовляється від власної новонародженої дитини, знаючи про її вади й залишаючи її в пологовому будинку. Отже, в сюжеті виявляються жанрові ознаки притчі, параболічного співвідношення, переплетіння давнього й сучасного пластів. Особливо виразно це відчувається наприкінці твору, коли авторка, пов'язуючи різні часові площини, спрямовує до більш глибинного філософського осмислення та оцінки зображеної драматичної ситуації, де розкривається суперечність суспільних усталених моральних цінностей та екзистенційного усвідомлення приреченості власного вибору: «Відкрий очі і ти побачиш лице твого сина, поросле шерстю, <.> сина, якого тобі не віддали, хоч ти могла б узяти його і піти в глибокий ліс <.>» [3, с. 24]. Локус лісу також стає певною смисловою проєкцією філософської проблематики твору. Нагадаємо, що у фольклорі образ лісу це відсторонений «інший» світ, простір, сповнений існування невидимих і непідвладних людині природних істот. У християнській агіографії ліс приваблював людей, які прагнули знайти усамітнення, аскету, подолати власну гріховність, відгородитися від впливу мирського життя. Образ лісу у творі Галини Пагутяк набуває психологічної спрямованості, створює враження занурення в замкнутий простір власних страхів, площини підсвідомості, можливості втекти від реальності, подолати трагічність власного доленосного вибору й вчинку.

Функціонування в малій прозі Галини Пагутяк етнографічної та міфологічної образності стає домінантною та визначальною ознакою індивідуального стилю письменниці, її художнього мислення та світосприйняття. Схожу інтерпретаційну семантику виявляє образ лісу в оповідання «Світ варварів»: «У старезному лісі, просякнутому солодкуватим запахом тління, в дулі великого дуба жив чоловік. Харчувався він ягодами, горіхами, грибами, і давно його вже нічого не хвилювало. Жив він отак, може, сто років, може двісті <...> Та якось улітку до нього прийшла жива істота <...>» [3, с. 24].

Жанрові ознаки народної легенди виявляються на сюжетно-композиційному рівні, в особливій модальності оповіді, використанні гіпербол, фантастичних елементів тощо. Однак головне семантичне навантаження несе діалог, що набуває філософського узагальнення через формальну безособовість та алегоричність змісту:

«Я знаю, звідки ти прийшов. Світ мав би рости, множитися і захопити ліс, а він і досі меншає.

Він менший за цей ліс. Мені там немає місця <.>» [3, с. 24].

Образ лісу уособлює гармонію існування, внутрішній світ людини, яка не знаходить свого місця в абсурдній дійсності сучасного життя, усвідомлюючи свою винятковість, і як наслідок самотність: «<.> дідо назбирав листя, заповнив ними яму, і двоє людей сховались глибоко-глибоко. Заплющили очі, підібгали коліна до грудей, і заснули. І снився їм не світ варварів, що міг уже на той час вміститись на долоні, а те, що снилось деревам: спів птахів, котрі навесні повертались додому <.>» [3, с. 24].

В описі персонажів привертає увагу так звана «поза ембріона» («підібгали коліна до грудей»), що вказує на незахищеність людини перед чужим для неї середовищем, протистояння її духовного наповнення, що виявляється через підсвідомий ментальний зв'язок з природою, ворожому світові варварів. Асоціативно традиційна семантика іменника варвари вже налаштовує на певне сприйняття розгортання філософської колізії у творі: з одного боку людина з багатим внутрішнім світом, а з іншого світ варварів, яким не відомо про духовність, моральні й культурні цінності, які легко знищують їх, перетворюючи світ на хаос.

Жанрова синтетична природа малої прози Галини Пагутяк, в якій майстерно поєднано жанрові ознаки оповідання, легенди, притчі, продукує умовність змісту, артикуляцію асоціативних і символічних натяків, що дають змогу читачеві під час рецепції творів виходити на широкі узагальнення. Переплітаючи елементи реалістичного й фантастичного зображення у своїх творах, письменниця у своєрідний спосіб акцентує увагу на таких екзистенційних проблемах, як безсилість людини перед фатальними й незбагненними чинниками, що визначають плин життя, а також втрата відчуття гармонії, зв'язку зі світом, оточенням, природою. Так, вже асоціативність самої назви твору Галини Пагутяк «Інша» експлікує мотив екзистенційної самотності, що переживає сучасна жінка, змушена підпорядковувати своє життя соціальним стереотипам. Сюжет розгортається через уявний діалог-непорозуміння між жінкою та Богом, який сприймається як апеляція до себе самої, до іншої іпостасі своєї душі. Бог переміщує уяву героїні в майбутнє і намагається показати, як рідним буде важко й сумно без неї, як боляче після її смерті, закликаючи жінку до терпіння та покори перед своєю долею. Проте в репліках героїні поступово наростає почуття незадоволення власним життям і ненависті до чоловіка, який сприймає її як домогосподарку, зверхньо, виявляється відчай від усвідомлення марності свого життя: «Навіть Бог не побачив, що насправді я інша, зовсім інша думає жінка, притулившись чолом до темної холодної шибки» [3, с. 29].

Нагнітання емоцій відбувається в гіперболічних виявах почуттів, що в тексті реалізується через нанизування предикатів: «Поки всі сплять, вона розбиває стіни, обриває плетиво електричних проводів, трощить двері, рве на клапті простирадла, роздирає подушки. А потім ненависть до того, що вона сама створила, перекидається на сусідні будинки <.>» [3, с. 29].

Наступний діалог виявляє антиномію Богдиявол, що співвідноситься з екзистенційною проблемою вибору, спробою або зрозуміти себе, прийняти фатальність власного життя, або протистояти власній долі:

«Ні думає вона. Якщо я усвідомлюю жахливість створеного моїми руками, що їх фальшиво називають «ласкавими матусиними руками», значить, я інша. Я можу знищити все це, у мене вистачить сили. Але перетворити свого чоловіка на людину не зможу, бо він народився свинею <.>.

Переріж горло своїй свині, каже до неї Диявол. І ти станеш вільною, моя русалонька. Ти повернешся у світ, де панує хаос, і там тобі більше сподобається. <...> Зніми з себе прокляття!» [3, с. 29].

Виразним стає екзистенційний мотив «звільнення» від земних страждань через смерть, що прочитується як ілюзія, нездійсненна мрія, адже настає трагічне усвідомлення приреченості людини, яка мусить нести свій хрест: «Жінка дихає свіжістю ночі, гасить світло на кухні. Як тоді, коли взимку вона з вікна автобуса побачила на снігу мертвого собаку, і подумала: «Йому добре. Він більше не мерзне». Отак. Темрява. І ще забуття» [3, с. 29].

Тут спостерігається специфіка такої ознаки художньої сучасної прози як притчевість. Варто зазначити, що між притчею та притчевістю немає тотожності, бо цей термін втілює ширше значення. У творі виразно виявляється тяжіння до філософічності, узагальнень, що також помітне вже в безособових героях, які сприймаються символічно: жінка, Бог, Диявол. Все це продукує двоплановість змісту художнього твору, коли через одиничне постає універсальне, загальне.

Висновки і пропозиції. Отже, жанрові модифікації малої прози Галини Пагутяк пов'язані передусім із модерністськими жанрово-стильовими пошуками доби, бажанням розширити можливості традиційного жанру новели чи оповідання. Але передусім експериментування з традиційними жанрами виявляють тайни своєрідного художнього мислення письменниці, її світовідчуття.

Розглянуті ознаки жанрової модифікації малої прози Галини Пагутяк (на рівні конфлікту, сюжетно-композиційної, наративної структури, символічно-образного світу поетики) не вичерпують всієї різноманітності творчих пошуків авторки, але хочеться сподіватися, що стаття сприятиме подальшим дослідженням творчості унікальної української письменниці нової доби.

галини пагутяк жанр народна проза світосприйняття психологізм

Список літератури:

1. Артюх А. В. Про самотність котів та опирів. Книжник. 2007. № 411. С. 16-17.

2. Дунаєвська Л. Ф. Українська народна проза (легенда, казка): еволюція епічних традицій : монографія. 2-ге видання. Київ : Київський університет, 2009. 304 с.

3. Пагутяк Г В. Потонулі в снігах: Новели, оповідання та єсеї. Львів : ЛА «Піраміда», 2010.184 с.

Kazanova. O.V.

ASPECTS OF GENERAL SYNTHESIS IN STORIES AND NEWS BRANCHES BY HALYNA PAHUTYAK