В. Стус у свідомості школяра: проблема адаптації

Размещено на http://www.allbest.ru/

В. Стус у свідомості школяра: проблема адаптації

Міра присутності В. Стуса в духовно-культурному українському просторі залежить від готовності сприймати його мислеформи, представлені в поезії, епістолярії, прозі, літературознавчих і літературно-критичних працях і в щоденникових записах. Врешті, все в суспільстві, зокрема, в художньо-літературній сфері, визначається фактором готовності/неготовності сприймати. Сама ж налаштованість на рецепцію підпорядковується віковому, освітньо-інформаційному, психологічному, духовному, естетичному чинникам. Коли йдеться про поезію як особливу можливість пізнавати, то велике значення має загальне уявлення про слово на його структурному і функціональному зрізах. Відтак варто постійно повертатися до цього, бо ставлення до одних і тих самих явищ, їх розуміння - змінюються, вони улягають перерахованим вище критеріям. Феномену слова це стосується так само, як і будь-чого іншого, що наповнює світ.

Маючи достатньо значний у часі досвід викладання літератури в школі, зокрема на профільному рівні, можу констатувати, що слово як самодостатня і вища форма життя взагалі не розглядається. Допоки художні тексти циркулюють у просторі такого художнього методу і стилю, як реалізм, або ж наближені до психологічного реалізму сентименталізм і романтизм, рецептивне непорозуміння не виникає, бо слово і предметний світ, слово і психологічні процеси перебувають у зв'язках референтности: слово виступає в ролі ідентифікатора матеріально зримого і означника, називальника тих процесів і явищ, які перебувають у нашому сенсорному (прямому) доступі і досвіді.

Складність (як не дивно, і в учителів, і, тим більше, в школярів) починається там, де бере початок образне мислення - вищий рівень сприймання, котрий потребує елементарної абстракції, себто включення в роботу уяви, вихід за межі прямолінійного трактування тексту, його утилітарного призначення. Варто звернути увагу на формулювання мети виховного процесу, який є обов'язковою складовою всього освітнього комплексу: виховати - і перераховуються всі морально-етичні чесноти, необхідні для функціонування громадянина суспільства, повноцінного свідомого члена здорового соціуму. Не передбачається виховати ставлення до слова як самодостатнього і, що дуже важливо, первинного по відношенню до матеріального світу, явища. Явища, яке синтезувало всі виміри і рівні світу - від фізичного до духовного, від одиничного до всезагального, від конкретного до символічного, від індивідуального до універсального.

Як це зробити на практиці? На науковій термінології це - вдатися до феноменологічного методу з обов'язковим залученням діалектики, котра є «справжнім і єдино можливим філософським реалізмом» (О. Лосєв). Школярам, у яких потреба у феноменологічних підходах може не появитися і впродовж цілого життя, варто запропонувати уявну подорож углиб слова крізь його людську історію до Першослова як джерела, звідки розтеклися всі словесно-мовні струмки; як до праоснови, з якої постали всі відомі на сьогодні формосенси. Цей принцип працює і досі - спочатку задум (слово) - потім його матеріальне втілення з програмою продукування/розмноження. Найдивовижніші світи творяться у слові і з його допомогою. Усе осмислюється і утримується як Єдність - тільки завдяки слову. «Усе на світі - слово і слова» (О. Лосєв) - не перевертання істини з ніг на голову, не гола видумка, а всього лиш правда про значення слова і усвідомлення базових пріоритетів.

Найбільш природним і доказовим у плані потенціалу слова та його природи як саморегулюючої і енергетично наповненої системи є художня література, зокрема, поезія, навіть у найпростішій - референтній презентації. Коли ж на арену сприймання виходить література модерністського способу вираження, де ілюстративно-відтворювальний принцип (навіть в аналітико-узагальнювальному аспекті) - не дієвий, а здебільшого ще й хибний, то обов'язковим є відхід від соціологічного методу і акцент на «запахові слова» (М. Хвильовий) - тих надтонких смислотворильних, естетичних вібраціях, що їх і задля них, у першу чергу, й написано текст. «Завдання художника полягає зовсім не в життєвій правді - в художній» (з «Санаторійної зони» М. Хвильового).

Поняття «художньої правди» ні не виключає, ні не перекреслює того поверхневого, що зазвичай іменують дійсністю, реальністю, життєвою правдою. Включаючи це все, художня правда за рахунок образних сполук «прирощує», «нарощує» видимий світ, а, що іще важливіше, робить його вівісекцію, оприявнюючи по лінії розтину сутнісне - приховане під речевістю і навіть психологією.

Коли мова йде про поезію В. Стуса, варто зважати на вищезазначені моменти, щоб уникнути рецептивної деформації, яка призведе до спрощеного уявлення про масштаб постаті В. Стуса, якому вдалося, практично, неможливе - «трансцендентне зробити надбання біжучої історії» (К. Москалець).

Свого часу тему сприймання такого типу життєтворчості порушив Ю. Бедрик, а згодом Н. Зборовська, яка наголошувала на проблемности тлумачення лірики автора «Палімпсестів».

„… Як історію сприймання ми змушені розуміти дуже часто історію хиб і перекручень…” - зауважує Ю. Бедрик. Причину цього дослідник убачає у нехтуванні задекларованого самим В. Стусом принципу диференціації естетичних і політико-громадянськихпроблем.

На мою думку, не існує взагалі „хиб і перекручень” у трактуванні художнього тексту, якщо свідомо не ставити перед собою мету «ув'язнити» митця в координатах якоїсь ідеї чи ідеології. Натомість є проблема поверховості / глибинності, частковості / вичерпності відчитування емоційно-смислових рівнів певної художньої структури, зокрема такої „неестрадної” (І. Дзюба) лірики, якою і є лірика В. Стуса. Не можна оминути увагою проблему „несвоєчасності” тексту, яка передбачає момент адаптації свідомості (і не тільки окремої, а й суспільної) до того чи того вірша.

Недаремно В. Базилевський писав, що істинних поетів таки більше, ніж істинних поціновувачів.

Український поет Петро Коробчук сказав, що В.Стус „випав, не зі своєї, звісно, волі, з контексту епохи. І вже, як це не прикро, не стане повнокровним національним надбанням…”. Він наголосив (напевно, несвідомо) на проблемі-лейтмотиві всіх цивілізацій і епох: можливості / неможливості адекватного сприймання високої, елітарної поезії. Особливо ж коли йдеться про факт „введення трансцендентного до біжучої історії, або… присвоєння того, що святе, контекстові ХХ століття”.

Факт поезії В. Стуса - унікальний в історії української літератури і поодинокий у світовій письменницькій практиці („Божественна комедія” Данте, „Фауст” Й.В. Ґете). Навіть улюблений Стусів Р.М. Рільке не дав світові того, що В. Стус, оскільки австрійський митець писав „… про світ, ніби винесений за межі життєвого інтересу… це думи людини, що живе пам'яттю про світ… Тоді уже годі знайти перші емоції, враження, прагнення, образ першого довкола: поет заглядає в нічну криницю свого життя, ставши опроти неї. Але заглядає крізь товщі ста-сприймань-пам'ятей” (з листа В. Стуса до дружини й сина, 11-15 вересня 1975 р.).

Можна подивитися на твердження П. Коробчука й з іншого боку, і це дасть змогу інакше сформувати питання: чи та поезія, котру зазвичай називають справжньою, була коли-небудь повнокровним надбанням людства? Тобто чи спрямовувала вона те людство у „поетичне” річище? Від часів царя Сарґона Давнього слово і мистецтво поділяються на „високе” і „низове” з поперемінним успіхом залежно від історичного контексту. Висока поезія формує (чи дошліфовує) свідомість одиниць. Це неспростовний факт. У ситуації контакту з елітарною творчістю обов'язковим є момент ідентифікації створеного і відчитаного, а це можливе, коли той, хто інтерпретує, рівновеликий у чуттєво-емоційно-інтелектуальному вимірі творцеві. В.Стус писав, що передати вповні текст смислів і почуттєво-ритмічних вібрацій, - одна з умов „повнокровності”. Це справа непроста навіть для літературознавців високої кваліфікації. В. Базилевський свого часу слушно зауважив, що дослідник сам повинен бути поетом і то такого ж рівня, бо як можна ввійти у дім, коли не можеш переступити порога?

Отже, річ не в поезії і конкретно не в поезії В. Стуса, яку практично одноголосно й однозначно трактують як важку для розуміння. Якщо І. Дзюба, Р. Корогодський, М. Коцюбинська це визнають, то що говорити про пересічну свідомість, тим більше, про свідомість школяра? Тут річ у готовності („дозрілості”), розбудові духово-інтелектуальної території реципієнта (чи фахівця, чи „звичайного”, за Є. Бараном, читача).

Людина, що читає (поезію насамперед) - нині анахронізм. Людина, яка читає В. Стуса (не з принуки: школяр чи студент-філолог), - такий самий анахронізм. Людина, що відчитує В. Стуса - рідкість. Той, хто відчуває В. Стуса, тим паче відчуває потребу в поезії - ще більша рідкість. Причини такого явища традиційні, відтак вічні. Коріння їх - у постійній диференціації структур свідомості.

Водночас у певних обставинах ті чи ті психологічні явища або пригасають, або активізовується. „Атомна війна позитиву” (П. Коробчук) не сприяє заглибленню у творчість поета, який безперервно розмірковує про смерть. Крім того, людина нашого часу настільки далека від Стусового розуміння життя і смерті, настільки інертна у самозростанні, що її злостить і, як висловився І. Дзюба, викликає „певні гризоти” недосяжна мірка, яку природно, без жодної пози оприявнює В. Стус і у творчості, і в громадянській позиції.

Мабуть, найбільшим каменем спотикання у сприйманні В. Стуса є саме оте помежів'я, стан зміненої свідомості, який прийняти може тільки той, хто має бодай приблизно таку ж душевну організацію чи йде в цьому напрямку.

В. Стус - інтелектуал і європеєць. Він читав німецьких, англійських письменників, філософів, психоаналітиків у оригіналі, тобто зреалізував вимогу, яку ставив перед українською інтелігенцією ще М. Зеров („До джерел”). Стереотипів для нього не існувало. Власна думка, нехай і дискусійна, була природною для В. Стуса, зацікавлення якого коливалися в діапазоні від П. Куліша, Т. Шевченка до В. Стефаника, М. Хвильового, Є. Плужника, М. Бажана. Ф. Гендерлін, С. К'єркегор, Х. Ортега-і-Гассет, М. Гайдеггер, К. Ясперс, О. Вейнінгер, К.-Ґ. Юнґ, Ф. Ніцше - далеко не повний реєстр імен, що засвідчують читацькі інтереси В. Стуса.

Ще в студентські роки, під час навчання в Донецькому педінституті, митець мав можливість користуватися бібліотекою Тимофія Духовного - викладача зарубіжної літератури, керівника літературного гуртка в цьому навчальному закладі, людини широкої ерудиції, гуманіста.

Б. Пастернак, Й.В. Ґете, Дж. Унгаретті, С. Квазімодо, Е. Гемінґвей, М. Пруст, А. Камю, В. Фолкнер, Л. Толстой - ще одна частина лектури поета. Дуже цікавився він і творчістю своїх сучасників, яких називають шістдесятниками другої хвилі: М. Воробйова, В. Кордуна, В. Рубана, М. Григоріва, В. Голобородька.

О. Соловей у статті „Василь Стус і адекватність літератури” пише, що „випадок Василя Стуса цікавий, зокрема, тим, що наукові, або, виразніше, - науково-теоретичні-зацікавлення цієї людини значною мірою визначили шляхи розвитку його власної оригінальної художньої творчості”. О. Соловей услід за Ю.Шевельовим, виявляє і той стильовий вектор, що домінує у читацьких інтересах митця, а саме експресіоністичний. Вітчизняні експресіоністи - В. Стефаник, М. Хвильовий, В. Винниченко, М. Бажан. Зарубіжні автори, кожен з яких певною мірою дотичний до естетики експресіоністів, - В. Клемм, А. Еренштайн, Ґ. Бенн, Б. Брехт, П. Целян, Е. Кестлер, Дж. Унґаретті, Ф.Ґ. Лорка, Г. Белль. Естетичні та світоглядні „сліди” цих митців знаходимо в поезії В. Стуса. До «продуктивних» для митця варто додати й Т. Шевченка, але не на рівні ремінісценцій, адже, на думку М. Коцюбинської, „Шевченкові образи ввійшли у підкірку Василя”, трансформуючись в архетипи національного універсуму. Не тільки національні первні Шевченка вабили В. Стуса. Його принаджував Шевченків „абсолютний екпресіонізм”. Саме так, на думку М. Коцюбинської,підходив В. Стус до Шевченка.

Архітектура Стусової поезії складна, але це навіть не будинок з багатьма прибудовами і надбудовами, як писав О. Білецький про роман Панаса Мирного „Хіба ревуть воли, як ясла повні”. Творчість В. Стуса стоїть на потужному культурологічному фундаменті, який вріс у таку глибину, що основи його практично неможливо чітко окреслити, тим паче знайти перший камінь.

Є ще один момент у справі адаптації творчості В. Стуса до свідомості реципієнта, що стосується останніх двох книжок - „Часу творчості” і передусім „Палімпсестів”. Маю на увазі вербалізацію процесу зміни структури свідомості. „Щось уступилося у мене… - Щоґ уступилося - збагнув нарешті!” - написав поет у „Часі творчості”, але сам вірш до однойменної збірки не переніс, свідомо, наскільки можна судити, знявши ті поезії, в яких зафіксовано містичний досвід входження в архетипний простір - скарбницю універсальних смислів.

„Бажання жити - тільки-но на дні.

Твої саморозщеплення скінчились”.

Я непомітно перейшов межу

самого себе. І лежу на споді

вітчизни, пам'яті, жаги, свободи,

не знаючи, що богові скажу

за цю міграцію душі і тіла.

Збірка „Палімпсести” - це вже пробування „на споді”, „обживання” нової хати, тобто камери (або кімнати в робітничому гуртожитку під час заслання). За змістом це - означення духовної території з усіма складниками й атрибутами, які характеризують існування (земля, вітчизна, батьківщина, родина, друзі, увесь спектр почуттів, емоційних та мисленнєвих спогадів), але „об'яснені” світлом „високьсті” і виськості, благовісті, Господнього Ока і, хоч як це дивно звучить для пересічної людини, - світлом смерті.

Християнська свідомість сприймає смерть як єдиний у своєму роді непередаваний досвід. Тут своєрідний парадокс: нібито віруючи у безсмертя кожної душі, говорячи про те, що земне життя - лише видима частина айсберга, люди живуть, мислять, діють так, ніби вони цього не знають. Говорити і знати, тим більше знати, що і тебе це стосується, причому в обов'язковому порядку, - це не одне й те саме.

З біографії В. Стуса, з його „міри присутності” в конкретному історичному часі й просторі проступає знання про життя і про смерть, яке виходить далеко за межі канонічно-християнського світогляду. Повсякчасна думка про смерть у В. Стуса гуманістично-оптимістична, а трактування цього явища як нав'язливої ідеї з жаскими барвами і змістом - далеке від істини. „Бог Стуса - не зовсім християнський. Навіть можна сказати: зовсім не християнський”, - переконаний П. Кралюк.

Збірка „Палімпсести” засвідчує, що образ Бога тут цілком відповідає християнським уявленням про Творця Всесвіту. Зрештою, всі релігії містять у собі єдиний і спільний для всіх творчий принцип, а відмінності, нюанси продиктовані вже расово-етнічно-національними особливостями. Відмінність виявляється в іншій, особистісній площині, про що В. Стус сказав:

Поорана чорна дорога кипить.

Нема ні знаку од прадавнього шляху.

Дорога до Бога - ламка і витка. І в кожного своя.

В. Стус - в усьому незалежний. Відповідно незаанґажованими, автентичними є і мислеформи, поезоформи. Згідно з ученням Будди, окремі концепти якого відлунюють у світогляді поета, народитись людиною - це дар, який створює рідкісну можливість набування. В. Стус використав цю можливість, чого не скажеш про простих смертних. Народитися поетом - ще більша рідкість. І. Дзюба підсумував, що він „вірив у своє призначення. Він не сумнівався у своєму таланті і дуже боявся його втратити. А втратити його міг тоді, коли б перестав бути людиною, коли б перестав бути особистістю, коли б постраждала гідність”.

В. Стус перепускав християнські догми через фільтр свого „я”, а його „я” - це „носій якогось історичного досвіду” (Р. Корогодський), та „дуже висока нота, майже на якомусь форте-фортиссимо”. Тому В. Стус - це віруюча людина не канонічного, а апокрифічного, ґностичного формату. Саме це й пояснює наявність у його світобаченні елементів західних і східних релігій, також і дохристиянських. Урешті, „ягня; дракон (змій); голуб над олтарем; трикутник, що оточує Всевидяче Око, священний знак риби… архітектурна символіка і орієнтація церков і соборів, сам хрест і навіть колір і форма одеж священика, єпископа і папи - мовчазні свідки збереженої символіки” (Тібетська книга мертвих).

„Час творчості” і „Палімпсести” позначені наскрізною буддистською ідеєю обраності. До речі, це і християнський лейтмотив, про що свідчать слова Христа: „Хто має вуха - хай чує”. Спроби поета розкрити таїну смерті, з'ясувати її сенс запропонував Є. Іщенко.

Вірш „Як добре те, що смерті не боюсь я”, варто тлумачити як явище трансформованої свідомості. Центральним тут є найважливіший момент людського буття - момент смерті, а не просвітницьке уявлення про визнання після смерті, про сакралізацію після обов'язкових мук, в основному тілесних, за „свободу рідного народу”.

Умовою для адекватного прочитання теми вітчизни-ббтьківщини-України в його поезії періоду „Палімпсестів” є слова «і вже не досить рідних гравітацій, / щоб серце в рідний степ перенести». Це ж стосується і тюремного контексту. У випадку В. Стуса більше надається східнофілософський критерій „і те, й інше”, аніж західноєвропейський „або те, або інше”. Україна - історична вітчизна і водночас простір метафізичних зв'язків. Зрозумілий для кожного патріотизм, який характеризується „високістю розуміння України” (І. Дзюба) і супроводжується образами-сателітами: тополя, калина, солов'ї, ворони-круки, зозуля, Дніпро, Софія, рідна оселя - виявнює, з одного боку, «національний інтровертизм», а з іншого - увесь цей народницький антураж інтегровано у простір трансцендентного, тому навіть оксюморонна „наша-не-своя” (Т. Шевченко), антитетична „кохана-ненависна” (Є. Маланюк) Україна не ідентичні Стусовому відчуттю своєї землі. Унаслідок „трансцендування до трансцендентного” (М. Бердяєв) край волі трансформується в універсальний свободопростір, боротьба проти чужинської експансії стає боротьбою за своє архетипне „я”, в якій не останню роль відіграє чуттєвість, що її потрібно подолати. Дорога до України перетворюється на шлях до своєї божественної першості, в результаті чого маємо новітню варіацію притчі про блудного сина, який, поневіряючись по яскинях національного болю, знайшов нитку Аріадни - пісню і повернувся до власної первосуті - свого „я”:

… Це - там десь ти. Коли триваєш

на відстані од себе - то, напевне,

хтось непомітно в тебе увійшов

і причаївся. Навіть, марновіре,

ти й не зогледівся. Старі шляхи

(їх пам'ять жужмом кинула)

Лягли супроти. Походиґ ж удруге

своєю молодістю і збагни себе

перед народженням Христовим…

Поезії В. Стуса періоду „Палімпсестів” спрямовані в глибину, вони виходять за межі буденної свідомості й української композиційно-структурної традиції з домінантою окремого вірша. Можна прочитати твори відособлено один від одного і від книги як цілості. Такий варіант допустимий і ледь не єдино практикований нині. Що більше нагромаджуватиметься прочитане, то більше схилятимешся до думки, яку висловив Б. Підгірний: „він, як азійський акин, співає те, що бачить”. Однак це спостереження щодо „Палімпсестів” хибне, оскільки збірка концептуальна, а зацитоване твердження докорінно міняє ситуацію, особливо коли маємо на увазі поезії з чітким соціально-патріотичним образно-тематичним антуражем. За межами естетично-світоглядної єдності, якою є „Палімпсести”, вірші тим більше афоризми, втрачають свою глибину, випадаючи з авторського задуму. Саме тому таким уразливим є відбір Стусових текстів для хрестоматій, антологій, вибраного. Адже упорядникові доводиться розривати ідейну сув'язь збірки. Варто це брати до уваги, особливо вчителеві-словеснику і викладачеві-філологу під час вивчення творчості В. Стуса, та й усім, хто звертається до його поезії, щоб не лишилося враження „невиробленості” поетового „я”, хисткості, надмірної змінності. Перед нами - гранично щира особистість у процесі самосебевіднаходження, яку вів архетип Пам'яті (разом з архетипом Мови і Логосу). Цей архетип визначає сповідальну манеру поета, природа якої здебільшого експресіоністична. Хоча „Палімпсести” - це незавершена сповідь, проте збірці властивий найвищий ступінь відвертості автора, самоаналіз, абсолютизація індивідуального. Тут В. Стус здобув право на самовизначення, він говорить з Отцем як обраний, його Слово тотожне з істинним життям і світлом.

Юдаїзм, буддизм, християнство, масонство, ґностицизм, Біблія, апокрифи - ось той релігійно-філософський контекст, у якому дослідники розглядають „самособоюнаповнення” В. Стуса. Це не еклектика, а вимога логіки для проникливого активного розуму. Ті питання, на які не дає відповіді Святе Письмо, можуть бути прояснені за допомогою інших релігійних першоджерел. Не можна погодитися з думкою Н. Зборовської, що „ставлення В. Стуса до християнства - типово українське, традиційне”. Саме культу покірності й пасивності, що є типовим для української християнської традиції, В. Стус не сприймав. Своїм життям він довів, що містична практика не закінчилась з епохою Христа, і свідчення цьому - „Палімпсести”. Навіть найближче оточення В. Стуса (зокрема, дружина і мати) має сприйматися крізь містичну призму. Він підносить його на священний престол, „висвячуючи” у процесі ритуалу „жертвослова” (Т. Гундорова). Ідеться не лише про те, що М. Коцюбинська називає „сплавом реальних почуттів і … поетичного піднесення”, а й, за висловом К. Москальця, про тенденцію до сакралізації побутових і родових зв'язків, що її дослідник помітив у збірці „Час творчості”. Така тенденція є і в „Палімпсестах”: „…може, поетична містика. Але я вже бесідую з Вами - наче з духами… бо я вже теж дух… вони, духи, вищі всяких турбот”. Саме тому інтимна лірика В. Стуса має відмінний відтінок, ніж в інших українських поетів, а образ матері за позірної подібності з її універсалізованим варіантом у творчості Т. Шевченка, І. Франка, А. Малишка, Б. Олійника звучить усе-таки по-своєму. Це - творення власного ряду, без найвищих аналогій, хоча й за тим самим принципом.

Інтимна лірика в „Палімпсестах” дуже потужна. На це варто звернути увагу, оскільки власне екзистенційна поезія, а також архетипна національна затіняють її, хоча насправді вона є повноправним і повнокровним складником збірки.

Стосункам з жінками В.Стус надавав немалого значення, що бачимо на прикладі його спілкування в юності з Олександрою Фроловою. Наприкінці 90-х вона зізнавалась, що шкодує про розрив, бо ніхто не зміг подарувати їй душі, “такої, як зросив Василь Стус”.

Запорукою експресіоністичної амплітуди почуттів у В.Стуса була надзвичайна чуттєвість. Відзначаючи важливість горлівсько-донецького періоду в становленні особистості В.Стуса, Д.Стус констатує: “Широка лектура, чуттєвість, незле, як на донецький масштаб, творче товариство з літературної студії “Обрій”, ніби провокували до праці”.

Ще одна віха особистого життя В.Стуса - взаємини з Аллою Горською. “Він і вона - це люди одної структури, але з різними психотемпераментами. Вони дуже ніжно одне одного любили. Вони любили одне одного так, як тільки можуть люди одного плану, однакові на зріст, духовно, мається на увазі.

Василь був людина, приречена від любові зійти на свою Голгофу” (Р. Корогодський).

Почуттєвий досвід В.Стуса свідчить про високу душевну культуру і неможливість його перебування на виважених, поміркованих позиціях (вогнистий темперамент, імпульсивність).

На всю глибину надчуттєвої натури проявив себе В.Стус у ставленні до Валентини Попелюх. Згідно зі своїм розумінням ролі дружини, коханої він умотивовував у розмові з Р.Корогодським свій подружній вибір: “Я маю женитися і вона має бути моїм єством, мною”. Категоричність звучить і в словах В. Стуса про жертовність (яка, до речі, в нього виступає одним зі синонімів до любові): “Дарувати себе - так само небезпечно, як і бути обдарованим”. Такі критерії властиві В.Стусу в оцінці як власної особи, так і всіх, з ким його зводила доля.

Валентина Попелюх гідно й віддано несла свій хрест. В.Стус інтуїтивно відчув суголосні, хоч і полярні своїй натурі, ритми - абсолютизовані смирення, покірність, а також возведені в священний культ вірність, відданість і жертовність.

Михайлина Коцюбинська писала, що В.Стус свою дружину “…домислювавши узагальнював і підносив на якийсь п'єдестал”. Зі спостереження дослідниці зрозуміло, що вона має на увазі певну невідповідність між життєвим образом дружини В.Стуса і тим, який він витворював у своїй уяві. Однак В.Стус умів любити, але ніяк не вифантазовувати на порожньому місці. “Третім оком” він зумів продивитися те, чого інші, можливо, й не побачили б. Це була якась “любов Орфея до Еврідіки. Він її й страждання любив”. Вже стало майже хрестоматійним висловлювання В.Стуса про те, що “Ми з Тобою … вже в історії, то ж будьмо гідні місії своєї”. Піднесення стосунків до рівня місії, переведення інтимно-чуттєвого на рівень трансценденції, інтенсифікація, концентрація почуття до стану “кристалізації”, зміни структури почуття в позицію “над” (надчуттєвість, надемоційність). Звідси - відповідний рівень узагальнення.

… ми разом поєднаємось серцями,

відступляться обожнення і гнів перед

Тобою, Матере і Діво, перед Тобою,

Діво і Жоно.

“Краса чистоти непорочної” дружини відбивається в дзеркалах поетової сутності і спричиняє появу цілого ряду творів, де центральний образ - коханої - рівновеликий образу первозданної Жінки. Ідея жіночності втілилась у особі Валентини Попелюх. Культ Дами серця постає як культ Дами Серця, що є результатом найвищого ступеня сублімації, свідченням платонічних переживань експресіоністичної сили. “Сублімований платонізм” (О.Мудрак)- одна з ланок у довготривалому і полісемантичному ініціаційному процесі життєтворчості В. Стуса.

Цей пласт поезії, якщо сприймати його як естетичне єдине, крім того, в масштабі концептуальності, являє факт “ейдологічної редукції” (Е.Гуссерль) аж до редукції трансцендентної, тобто до чистого, неопосередкованого еґо. Проступає “контур всепочуття” (В.Стус) при збереженні відчуття реальних стосунків і емпіричного образу жінки, на яку це почуття спрямоване.

У любовній ліриці В.Стуса існує, як і загалом у його поезії, два види текстів: один цілком сприйнятний для пересічного читача, бо оперує образами, ситуаціями, добре знайомими, знаними і доступними.

Вбери пречисту сукню,

розпукни в сто люстерок,

аби я розгубився

між сміхом і плачем.

Осліплий і отерплий,

лечу на твій сліпучий

всеочисний вогонь.

Як зізнається В.Стус, єдине опертя для нього в світі - дружина і її любов.

… У біді

вже напівмертвий, я в тобі єдиній

собі вертаю певність, що живий,

і жив, і житиму…

… Неначе стовп огненний,

мене ти з себе викликаєш, надиш -

забутим, згубленим, далеким, карим

і золотим.

……………………………………….

і золоті, брунатні, карі очі

йдуть зовсібіч на мене. І беруть

у свій полон.

Михайлина Коцюбинська зауважила, що в ранніх поетичних спробах В. Стус “увесь віддавався на волю емоцій, згодом прийшло більше відсторонення, розумові конструкції, предметність, образна кристалізація. Звичайно, “поезія жару” не зникла. Та від традиційних “зовнішніх” словесних проявів пішла вглиб, у внутрішню форму слова…”.

Михайлина Коцюбинська, по-перше, розмежовує поезію В.Стуса на два види залежно від характеру вияву почуттів, а по-друге, вказує на процес трансформації слова душевно-чуттєвого в духовно-надчуттєве, що особливо виразно проявляється в любовній герметиці (“Місячне сяйво ллє…”, “З зазубреними берегами озеро…”, “Горить сосна - од низу до гори…”, “Ти підійшла - а я тебе не ждав…”, “Ти десь живеш на призабутім березі…”, “Ти тут. Ти тут. Вся біла, як свіча…”).

Вірш-шедевр любовної герметики “Дозволь мені сьогодні близько шостої…” - органічний сплав “неорганічних” за ідейними настановами поетик: імпресіоністичної та експресіоністичної. Слова М.Рильського з одного з віршів “де крізь метелицю одна-єдина мить горить одкритому засліпленому зору” образно визначає суть такого явища.

Для поета важливе знання історії розвитку формотворчості, знання розвитку професійної майстерності в часі, шкіл, напрямів, течій, культури загалом, але цього замало, щоб стати явищем, оскільки має бути “третє око”, наладноване на бачення глибин.

В.Стус - читач з великим стажем, літературознавець з природними задатками і сильною теоретичною та історико-літературною базою. “Третє око” він розвинув упродовж свого трагічного життя. Чіпке, видюще око імпресіоніста уживалось зі всепровидчим оком експресіоніста. Імпресіоністичний словесний пуантилізм ставав виходом в осяяння, яке переходило в тривалість усвідомленого. Найбільш виразно це відстежується в любовій ліриці В. Стуса. Ніжність, витонченість почуття, вміння побачити найменший порух уст, відтінки усмішки, відокремити кожну сльозу і визначити її форму, зауважити мікротінь у очах коханої, відчувати її серце і думки на відстані - вся ця палітра, занурена в універсальну сутність архетипу Любові, набуває неймовірної сили та інтенсивності.

“Модерн - свято для ока… Завдання художника - потрапити через око в душу…” - писав В. Зарецький. Завдання людини з психотипом експресіоніста, яким був В. Стус, - сягнути глибин суті через “видноту самовиявлення”, через наломи серця вернути утрачену душу в прапервні.

Я буду тільки тінню тіні тіні,

спаду з лиця, із досвіду, із літ,

єдиним серця жилавим листочком

котитимусь під вітром власних бур.

… Померти на дорозі повертання -

Занадто солодко, аби Господь

Нам не поклав у долі узголів'я.

В.Стус належав до тих, чия творчість періоду “Палімпсестів” ґрунтувалась “на думці про певну первородну субстанцію, закладену в глибинах людського духу, незалежну від людини, від її свідомої діяльності, вільної від деформуючого впливу зовнішнього світу, від несправжнього соціально-історичного буття”, - так характеризував Л.Андреєв “первородний” експресіонізм. Це ж стосується і уявлення про надра жіночої сутності. “Ідеалізація жінки в поетичній метафорі, зумовлена платонічними переживаннями, сублімованими еротичними спалахами, призвела до її сакралізації, перетворила на об'єкт поклоніння, ставши константою стильової тенденції петраркізму”, - пише Г. Юзьків. У вимірі експресіонізму, зокрема, в ліриці В.Стуса, петраркізм, занурений у архетип “я” поета, збагачується орфічним досвідом, і осяяні світлом ідеальної любові константи петраркізму (очі, руки, волосся, серце) в почуттєвій парадигмі поета насичуються енергією живого болю, узгоджуючись із притаманною В.Стусові ідеєю “трагічного стоїцизму”: “як серця гуділи в трубежі і уста затамували муку”; “бо серце стало на порі, бо шалом пойнялось”; “тобі оббухли слізьми губи білі”.

Зажди! Нехай паде над нами дощ

спогадувань святошинських, пречиста.

О залишись! Не смій іти до міста

занудливих майданів, вулиць, площ.

Ти ж вирвалася, рушила - гірський

повільний поповз, опуст, розпадання

материка, раптовий зсув і дляння,

і трепет рук, і тремт повік німий.

стус поет творчість

Любов, залишаючись незмінною в плані світотворчої сили, одного з основних рушіїв духовного вдосконалення, має свій естетичний образ залежно від координат, в які її вписують. У вимірі В. Стуса градація любові сягає тих меж, за якими починається містичний досвід осяяння і провидіння, тому в емоційному плані це почуття сягає найвищих регістрів звучання.

Постає питання: чи виправдано вводити до програми української літератури твори В. Стуса, якщо заздалегідь відомо, що повне розуміння його феномена є неможливим, а адекватне прочитання його поезії утруднене неспівмірністю закладеного змісту й віковими особливостям школярів, які не готові сприйняти позицію абсолютної свободи і відповідальності за неї, не кажучи вже про ношу болю і страждань, виміри любові, котрі виходять далеко за межі утилітарного трактування цього почуття. У кожному разі в процесі вивчення / ознайомлення з творчістю В. Стуса має бути зазначена перспектива поступового доростання до його поезії, до сприймання світу і людини такими, якими їх замислив Господь.

Размещено на Allbest.ru