Автентичність українознавства у науковій творчості Петра Кононенка (до 90-ліття з дня народження)

Крім відповіді на слушне питання про те, що “все їздимо за чужим досвідом (чи не точніше - розумом!?”, противагою виступають “примари формальних інновацій”, “ілюзії успіхів”, що, безперечно, є прикметами життя “чужим розумом”. “Ось у чому, - підкреслює вчений, - проблема проблем і в українській науці - методологія загалом та методологія українознавства зокрема. Це означає, що без вироблених принципів сприйняття (дослідження), аналізу, порівняльного синтезу неможлива об'єктивна рецепція й інтерпретація явищ, а без них, зрозуміло, - прогноз і вироблення конструктивних програм розвитку. Найперше - розвитку людини, яку ми прокламуємо як найвищу цінність, однак не зробили предметом системно-універсального методу, бо, зокрема, не створили для цього відповідного типу Інституту людини (що пропонувалось нами ще в 70-х роках)” [8, с. 318-319]. Тип людини як відображення характеру всього суспільства стає об'єктом досліджень зазначеного інституту, а отже - репрезентацією неповторності власного народу і його ролі у світовій співдружності націй. Наведена думка колишнього киянина М. Планка: “наука - єдине ціле”, і теорія ноосфери В. Вернадського свідчать про те, що методологія цілісності світу і є фундаментальною основою українознавства.

Взаємозумовленість мисленнєвої та емоційної сфер концептуально втілюються в українознавстві як науці людинолюбства й відтак психології почуттів українця і в його душевній сфері. Українознавчі концентри, до яких належать Україна, - це етнос, природа, мова, нація і держава, культура, а також Україна в міжнародних відносинах, ментальність, доля, історична місія українства; вони взаємопов'язані, взаємозумовлювані, взаємопроникні і, більше того, взаємовизначальні так само, як органи людського тіла, і лише у своєму повноцінному функціонуванні сукупно становлять здоров'я і життя людини-громадянина.

Аналогічною видається життєво необхідна часова тяглість природного сталого функціонування нації, яка відповідає сама собі, тоді як його відхилення утворюють дисфункції. До прикладу, якщо на подання уряду Центральною радою 7 листопада 1917 року було створено Педагогічну академію для підготовки кадрів українознавства, ліквідовану російськими окупантами, а спроби відновити Академію українознавства, починаючи з 80-90-х років XX століття відкидаються усіма владами донині, то порушення досягнутого рівня функціонування національного організму продовжує перешкоджати його повноцінній життєдіяльності.

Причина цього вбачається ученим у тому, що “сучасні комуністи ще настійливіше відстоюють найвульгарніші “вічні” ідеологеми”, і “те, що АПН поставлена в ранг не так дорадчої, як законодавчої інституції, завдає величезної шкоди і їй самій, і справі. Практично зник рівноправний обмін думок, змагальний дух представників різних концепцій; усе, що відрізняється від “курсу” АПН або рішуче відсікається, або оголошується... невідповідним інтересам народу. Бо коли не прямо націоналістичним, то хуторянським. Як у добрі старі часи. Коли врахувати, що в академіки обираються тільки “однодумці”, стане зрозумілою причина й “однодумності”, і якщо не кризи, то застійності педагогічних шукань” [8, с. 339]. Свідченням непотрібності так званої “педагогічної науки” НАПН, що “ревно прищеплює на вітчизняний ґрунт чужоземні рецепти”, є те, що її “не пропагують” зарубіжні колеги. Причина відома - вони не залежать від НАПН фінансово, а отже припинення витрат на НАПН з Державного бюджету України покращить результати педагогічної науки - вона досягне нарешті рівних умов до тих, у яких ведуть дослідження зарубіжні науковці: в своїх країнах вони не мають “засобів впливу на управлінські структури” [Там само].

Відчуження від людини системно позначилось на її науковому пізнанні в післяокупаційній Україні, де “в немилості з перших днів діяльності знаходився Інститут українознавства, більше того, саме українознавство. І ще гірше: в частини інтерглобалістів у немилості сама Україна” [8, с. 342]. Вороже ставлення окупантів до мешканців окупованої ними території, безперечно, є вираженням страху у зв'язку зі скоєним ними злочином щодо захопленої ними країни. Тим самим окупаційний страх несе в собі будь-яка згадка про неналежність їм колонізованого і народу, і його землі, і його майна. А саме такий зміст притаманний українознавству, яке трактували як рятівну світоглядно формувальну характери “філософію і політику держави” В. Вернадський, М. Грушевський, І. Стешенко.

Проблемне надзавдання Інституту українознавства - новітні знання і наукова методологія, але, як відзначає П. Кононенко, знання “не як суми специфічно нагромаджених фактів, одібраних для підтвердження певних висновків та ідеологічних аксіом, а побудовані на основі джерел системою досліджень, практик, творчих семінарів і розробок, порівняльно-оцінкових методик. І методології - як системи цілісного вивчення, аналізу і синтезу, як єдності теорії й практики, науково вивірених принципів і критеріїв оцінок, сциєнтичних підходів і суджень. Академія наук цієї проблеми не ставить на розгляд. Політбюро, як відомо, періодично обговорювало стан марксистсько-ленінської методології. Тепер не посилаються на тодішні акценти й рекомендації, але догмати залишаються в програмах, посібниках, підручниках. Виникла колізія “довір'я”: нова методологія прокламується як необхідність, та її немає; стара голослівно засуджується, та вона. живе. Паном стає цинічна спекуляція машкари: говорити про одне - реалізовувати інше. І особливо цинічне те, що це нерідко діється не з підступним умислом: ідеологія й психіка виявляються чинниками найбільш консервативними” [8, с. 570]. Прагнення до відродження незалежності Української держави, як відзначає вчений, - у верхніх шарах свідомості університетських викладачів і студентів, а в глибинах - старі уявлення та спонуки. Але виникає питання: якщо це в університеті, відзначимо, - столичному університеті країни, то що ж відбувається у свідомості усіх інших суспільних верств?

В Академії педнаук, зокрема, “є ті, хто біснується од одного слова “українознавство”, не говорячи вже про національну ідею й педагогіку” [8, с. 639]. І Петро Петрович Кононенко відмовляється від вступу академіком до Академії педнаук. Але наполягає Леонід Олексійович Каніщенко: “І не відрікайся од вступу до академії. Ми мусимо там бути! Інакше хто ж запались свічку у храмі? Ось папір, пиши заяву, я.

- Льоню, не буду. Буває, що артист кладе голову в пащу лева, - але ж циркові леви вже цивілізовані. А ці. Одкусять голову і виплюнуть. Чує моя душа, що з цього роду освітянами мене постійно зводитиме доля, як з дуелянтами. Тільки мені подаватимуть секунданти. не заряджені револьвери” [Там само]. І Петро Кононенко ні тоді, при заснуванні АПН, ані донині до “націоналізованої” НАПН не написав заяви, адже українознавство - це насамперед моральна височінь нашого народу.

Напучування “Пізнай самого себе”, що його, за переказ Платона, сформулювали сім мудреців у храмі Аполлона в Дельфах, через тисячоліття втілюється знову і знову в долях людей і їхніх народів. Тому, як свого часу і Сократ, Петро Кононенко пояснює і ширить істину про те, що “пізнати Україну - ось ключ до суверенного почування, мислення і діяння всіх, завжди і скрізь; пізнати свою людину - української ментальності, долі і місії. Чи це можливо і чи є така людина? Є” [8, с. 649]. Така людина постає перед усім світом, втілена в геніях, талантах і героях нації, якими багатий наш народ і завдяки яким він здолав та долає найтрагічніші винищення, приниження й розсіяння по усіх чужинах.

В Україні долею Інституту українознавства, що вже самим своїм існуванням є знаком національної єдності українців усього світу, певна річ, найбільше переймається його директор: “Відчуваю і бачу, - пише він, - що перед Інститутом підступно, а то й погрозливо покладено навіть не три камені, а десятки... І під ними та поза ними не тільки сичать отруйні гадюки й точать зуби багатоголові Змії-Гориничі. Вони вже не як змії, а чи як єгипетські сфінкси - не зачаровані, а запрограмовані на неминучу кару смерті для тих, хто насмілиться докопуватися до їхнього скелету і “духу” або як вишколені джентльмени, місія яких - водити по лабіринтах історії. і не виводити на світло” [8, с. 698]. Чий же дух втілюють згадані отруйні гадюки, багатоголові Змії-Гориничі, подібні до запрограмованих на кару смерті для їхніх викривачів єгипетські сфінкси, або облудні джентльмени?

Передані відчуття близькі й керівникові іншої інституції, спорідненої за українознавчим змістом кваліфікаційного вивищення керівників органів та закладів освіти: “Микола Дробноход скаржиться, що причіпки до його інститутуУкраїнський інститут підвищення кваліфікації керівних кадрів освіти, пізніше - Державна академія керівних кадрів освіти (прим. С. Боліівця). Ці ЗВО у 1993-99 роках очолював відомий учений і педагог, доктор геолого-мінералогічних наук, професор, президент АН вищої школи України Микола Іванович Дробноход (див. детально [14]). посилюються. Міністерство освіти не дуже компетентне в роботі перепідготовки кадрів. Але все шукає фінансових “збочень”. Не знайшла одна комісія - прислали другу. Один працівник міністерства по секрету сказав, що Кременя і Зайчука навчальні сфери не цікавлять, їх інтерес - приміщення інституту” [8, с. 750]. Насправді саме інтерес до приміщень, а не до зростання кваліфікації вітчизняних освітніх керівників було втілено згаданими персонами для розташування в них очолюваної Кременем АПН, пізніше перейменованої для збільшення бюджетного фінансування на НАПН. Подібні переслідування згодом чекали й на керівників та науковців Інституту українознавства.

Воскресіння, немов сонячного Фенікса, інституту українознавства

Поруч із постанням Інституту українознавства почались, а пізніше й посилились, гоніння проти його діяльності: “Тоді ж, на початку 90-х років XX ст., - відзначає П. Кононенко, - розпочали брутальну атаку й на Інститут українознавства. Хоча новий заклад був юридичною особою, фінансувався Міністерством освіти, ректор університету [імені Т.Г. Шевченка] заявив претензії на однооосібне керівництво ним, і адміністративне, і науково- творче. На цій підставі він став вимагати, щоб у структурі й планах досліджень Інституту були лише питання фольклору, етнографії та, можливо, ще й української філології. Напевно, тільки він знає, що (чи хто) спонукало його (як відомо, абсолютно не компетентного у питаннях українознавства хіміка) обмежувати науку про Україну і світове українство окремими елементами їхнього буття, до того ж свідомо зведеного на рейки старосвітського традиціоналізму і “просвітянства”, як писали класики, - до вечорниць та вареників, “ковбаси та чарки”, малоросійського етнографізму, обмеженого рамками крає- чи природознавства” [9, с. 321-322]. “Обережно: українознавство!” - така стаття виходить за його підписом та підписами двох його підлеглих в “Літературній Україні”, а у відповідь у пресі і на міжнародних форумах лунає “Обережно: україножерство!”В результати ректор з міністром, не гаючись, знаходять реформаторські підстави для звільнення директора і ліквідації Інституту. Але обидва прорахувались.

Дух часу вимагав українознавчого піднесення не лише в Україні, але і в інших країнах світу. І вже консолідована всесвітня українська громадськість зажадала від керівництва держави відновлення українознавчої наукової інституції. В результаті постановою Кабінету Міністрів України №1003 від 21 червня 2000 року за підписом тодішнього прем'єр-міністра В. Ющенка утворюється Науково-дослідний інститут українознавства у сфері управління Міністерства освіти і науки, а наказом цього міністерства виконуючим обов'язки його директора було призначено Петра Петровича Кононенка. Розпорядженням Кабінету Міністрів України від 16 листопада 2002 року до сфери управління МОН для розміщення Науково-дослідного інституту українознавства було передано будівлю по вулиці Ісаакяна, 18 у Києві. Наказами міністерства освіти і науки в інституті відкривається аспірантура зі спеціальностей 09.00.12 - українознавство (філософські науки) і 09.00.12 - українознавство (історичні науки), підвищення кваліфікації 250 вчителів та викладачів з українознавства, філософії, філології та історії, створюється спеціалізована вчена рада з правом прийняття до розгляду та проведення захистів дисертацій на здобуття наукового ступеня доктора (кандидата) наук зі спеціальності 09.00.12 - українознавство (філософські та історичні науки), яка пізніше розширюється - українознавство (історіософські, філософські, педагогічні проблеми).

“Високою суспільно-гуманітарною та цивілізаційно-культурною метою, - справедливо констатує Петро Кононенко, - пояснювалося й те, що в епоху культурно-духовного Відродження України у першій чверті XX століття стало Українознавство, за визначенням В. Вернадського і М. Грушевського, - “політика і філософія держави”, що було підтверджено й Президентом України Леонідом Кравчуком. Аналогічними мотивами була зумовлена й концепційна Програма “Освіта” (“Україна XXI століття”). В ній акцентувалося на ролі людиноцентризму, національних пріоритетів та цінностей, ґрунтованих на всесвітніх категоріях і рівнях, а тим самими - на енергії реформування Буття і Свідомості - теоретичних засад та стандартів новочасної освіти, - що мало досягтися ініціативою, творчим новаторством науково-освітньої еліти, контамінацією виховання й навчання, народної та академічної педагогіки, вітчизняного і зарубіжного досвіду, зокрема й світового українства” [9, с. 500]. У зв'язку з цим місією Інституту українознавства стало створення тих основ, на яких має ґрунтуватись стратегічний розвиток України, щоб кожний з наступних президентів не повторював за Леонідом Кучмою його зізнання про те, що вони не знають, куди йдуть. Цією основою може бути тільки правда й істина, які у власній цілісності становлять суспільне призначення будь-якої науки.

Необхідність правди після століть окупаційної брехні виразно окреслюється рефлексивною свідомістю ювіляра: “Українському народові - в особі історичної єдності української нації і всіх етноменшин - потрібна повна і не експортована, а добута великою працею правда! - а принести її можуть лише наука й освіта. Як досвід і світогляд, переконання і воля” [ 9, с. 503]. Діяльність Інституту українознавства було спрямовано на здійснення саме цієї мети.

Чи змінилась в Україні радянська побудова науки комуністичного штибу?

Незважаючи на проблиски відродження, справа інституціалізації українознавчих досліджень зазнає утисків, принижень і цькування, а її ініціатор усувається від керівництва заснованим ним Національним інститутом українознавства. Чи могло бути інакше в радянській системі організації науки комуністичного штибу, збереженій і навіть посиленій її комуністичними й посткомуністичними функціонерами? В УРСР наука творилась в інститутах та університетах під керівництвом з Москви в особі російських академій: “До створення Національної академіїАвтор має на увазі Академію наук УРСР., - зауважує П. Кононенко, - в Україні діяли лише реляції російських академій. Наука творилась в університетах Крім університетів, наукова діяльність фінансувалась, або вимагалось її здійснення, за рахунок інших видів роботи, зокрема, науково-педагогічної, конструкторської, бібліографічної, клінічної та ін., а види і типи установ відзначались більшою різноманітністю, ніж навіть в сучасній Україні - науково-дослідні, проектні, конструкторські інститути, інститути вищої освіти, обсерваторії, дослідні станції, господарства, відділи і бюро на підприємствах тощо (прим. С. Болтівця).. И успішно. Тепер виникло “двовладдя”: принцип “демократичного централізму” зумовив фактично роль директивного центру за академією” [10, с. 199] , оскільки на місцеву академію наук покладалось її головне завдання - здійснення централізованого нагляду і контролю за наукою.

В сучасній Україні це завдання внесене навіть до законодавства та реалізується за допомогою нормативних актів Кабінету Міністрів, Міністерства освіти та науки: будь-які із шести Нам невідомі країни, у яких фінансується з держбюджетів більше академій наук, кожна з яких розігрує власну головну роль у певній галузі та сфері науки в цілому (прим. С. Болтівця)., фінансованих з Держбюджету, академій наук є головними у своїх галузях, або й у сфері науки усієї нації, як в Україні - Національна академія наук. Але комуністична ієрархія не обмежується лише інституційною ієрархією, адже вимагається більше: кожен науковий працівник в Україні повинен знати своє місце у цій номенклатурі, яка чітко визначає його статус: право на думку, рівень зарплати і систему загальної пошани, поваги, уваги чи зневаги, де оприлюдення правди й істини потребує відваги. В наукових установах ця ієрархія охоплює посади та винагороди від “А” до “А”: асистент, молодший науковий співробітник, науковий співробітник, старший науковий співробітник без наукового ступеня, старший науковий співробітник з науковим ступенем, провідний науковий співробітник, головний науковий співробітник, член-кореспондент, академік.

Цим переліком далеко не вичерпується табель про ранги в науковій сфері для розподібнення, роздрібнення і якомога більшого розрізнення науковців, до якого привертає увагу професор Петро Кононенко: “Відповідно було введено в практику й категорійне визначення ієрархії працівників: академіки, члени-кореспонденти, доктори (професори), кандидати (доценти) наук. При виконанні ідентичних планів і завдань академіки одержували додаткову оплату та... заохочувальні “подарунки” зі спецмагазинів та обслуговувались у спеціальних закладах. Комфортно почувалися й доктори наук, професори. Певною гарантією становища були й звання та посади кандидатів наук і доцентів. З усього того випливала домінанта поводження: часом навіть за будь-яку ціну доскочити певного становища ”[10, с. 200]. Таким чином становище, тобто комфортніше місце в ієрархії, а не відкриття незвіданого, було і є в Україні метою наукової діяльності.

Терміном і категорією науки позначається вже пошук не істини, а комфортного місця в науковій ієрархії, яка чим стає вищим щаблем, тим ближчим до розподілу грошей на наукову діяльність тисяч науковців, які залишились на нижчих її сходинках. Наприклад, статус академіка, члена-кореспондента, як правило, конвертується в посади директорів наукових установ, ректорів, президентів академій, академіків-секретарів відділень - розпорядників бюджетних та інших коштів, або дотичних до спрямовування цих грошових потоків. Корупція, включаючи хабарництво академіків і наближених до них, не є системною прикметою виключно останніх десятиліть сучасної України - це комуністичний спадок радянської ієрархічної системи організації науки в країні, за якої представникам “соціально-економічних і гуманітарних наук передусім потрібно було належати до партії” [10, с. 201], а у “природничників також були свої “кооперативні” проекти”: “Якийсь науковець або СКБ натрапляв на золоту жилу проблеми. Тут же до них приростали директор і головний інженер підприємства, коли дослід закінчувався відкриттям/винаходом - на державну премію оформляли цілу бойову групу. І було, коли автор опинявся в кінці списку, складеного за алфавітом, і його “відчіпляли”, як хвостового вагона від потяга. Інші ходили в лауреатах.” [Там само, с. 200]. Форми і способи корупції в науковій сфері настільки багатоманітні, що більшість із них недоступні правоохоронним органам держави, чиї співробітники найчастіше стають співучасниками злочинів через зацікавленість у написанні і захисті дисертацій як особисто, так і родичам та знайомим, у здобутті інших наукових атрибуцій, важливих для їхньої правоохоронної кар'єри. Відкриття все нових і нових способів шахрайства стає об'єктом і предметом ненастанних зацікавлень академіків і чи не усього найвищого керівництва розпорядників бюджетних коштів на науку, яких сьогодні не зупиняють ні кримінальні розслідування, ні загальносуспільний моральний осуд.

Змінились назви, але не змінилась їх суть. І тому можна запозичувати з англомовних наукових сфер ЄС і США, чи навіть вигадувати, будь-які новомодні найменування, але незмінною залишиться істина, правдиво позначена Петром Кононенком: “Загалом керує ЦК. Але репрезентують академіки.” [10, с. 207]. Типовий приклад: для балотування в академіки член-кореспондент Академії наук Леонід Новиченко друкує нищівну статтю про Максима Рильського, “який уже прощався з життям. На колінах повзком до самого ліжка” [Там само, с. 211], що закономірно викликає схвалення керівництва і обурення громадськості.

Моральне розкладання і людське звиродніння академіків учений-достойник описує з натури, маючи перед очима масу проявів їхньої особистісної деградації: “Академік”, а світогляд і смак, як крота чи пацюка...Одначе йому кланяються, дуднять осанну. Тому стають хамелеонами, а то й Навуходоносорами, зате також докторами наук, а то й академіками. Конформізм формує єзуїтство, а то й повний розпад гідності та честі” [10, с. 211]. Незмінність цієї усталеності виявляється у все нових і нових поколіннях академіків, що їх на комуністичний, який уже став корпоративним, копил генерує радянська система організації науки в сучасній Україні.

Інститут людини

Петро Кононенко - член редакційної колегії заснованого на початку 1990-х років за сприяння Олеся Гончара всеукраїнського науково-популярного журналу “Дивосвіт”. Серед передплатників цього журналу, хоч їх коло невелике, рідко хто не дочитує кожен номер повністю, бо розмай матеріалів і несподівані наукові ракурси їх представлення дійсно захоплюють. Як один із перших його читачів і творців протягом багатьох років учений розкриває напрям суспільного призначення: “оновлена людина - диво-людина у рідному диво-світі” [ 10, с. 597], яка є ядром, символом і метою категорійно реформованого заради неї суспільства. Зміст колективної праці над Українським “Дивосвітом”, як праобраз майбутнього, зворушує і самого члена редакційної колегії Кононенка, який вигукує: “Я зі щемом у серці збунтувався, адже свого часу пропонував заснування “Інституту Людини”, виходячи з реальної ситуації: скільки людей - стільки характерів, способів життя, доль, неповторних світів. А ефективного поступу можна домогтися лише за єдності нації, її ідеї, філософії” [Там само, с. 597-598]. Журнал, як і інститут, - це, звісно, засоби, інструменти для піднесення досконалості людини, ментального духу українства.

Як колезі у редакційній колегії “Дивосвіту” Петро Петрович засвідчує повагу і до моєї думки: “Глибокі міркування з цього приводу висловлює відомий професор, доктор психологічних наук Сергій Болтівець, який глибоко інтелектуально розглядає проблему “Чим можна виміряти психофізіологічний стан людини?”, а воднораз - рівень, характер, якість психофізіології етнонації, бо це - один із інтегральних чинників культури” [10, с. 601-602]. У зв'язку з цим неспростовна теза Протагора про те, що людина є мірою всіх речей, ставить перед кожною нацією питання про власне людське відображення не лише у знеосіблених виявах соціальної маси, але й у тій природній характерології індивідуальності людини, яка, як ми бачимо, є неповторюваною і невідтворюваною конгруентно протягом усього часу існування людства. Так, навіть пошуки відповідності геніїв різних націй у їх значенні для власних народів та людської цивілізації в цілому становлять найбільше метафоричні припущення, ніж відповіді на подібні питання.

Потреба в інституалізації вивчення людини, за мудрославом Петром Кононенком, аксіоматична: “Аксіома: мірою і мірилом поступу, стагнації чи занепаду є. людина! Яка вона: а) була; б) є; в) буде? Отже: “наріжним каменем” і політики та філософії держави, а рівночасно й усіх наук: генетики, антропології, етнознавства, медицини, природознавства, правознавства, мовознавства, культурознавст- ва, релігієзнавства, соціології, фольклористики, політекономії, космології, педагогіки, мистецтвознавства, логіки і психології., як феномену синтезу - українознавства - має бути людинознавство, отже і генератор пізнання - Інститут Людини!” [10, с. 598].

Межі людського знання конвенційні, а отже виникають внаслідок домовленостей між людьми про розуміння позначуваних ними понять. Цим самим список наведених галузей наукового пізнання можна продовжувати безмежно, їх стільки - скільки людських домовленостей про їх взаємне розуміння. Водночас сутнісне осягнення людини у всіх етично доступних на кожному етапі наукового розвитку вимірах дедалі більше з плином часу поставатиме перед кожною нацією і людством в цілому. Без якнайповнішого розуміння людиною себе неможливим є розуміння її іншими, і в цьому індивідуальність особи і нації збігаються, оскільки перше невіддільне від другого і навпаки. За будь-яких умов людській думці, котра спонтанно виникла, притаманна властивість здійснюватись, яка різниться лише мірою свого втілення. Тому неспинний рух-поступ нації до самобутності, до власного розуміння себе і кожної своєї особи неодмінно призведе до інституційного втілення задуму українського вченого Петра Кононенка - творення Інституту Людини.

Надбання майбутнього

Серед багатовимірного творчого доробку Петра Кононенка в царині науки, поезії, драматургії та діяльного наукового орудництва [11], чи не найвартіснішим надбанням майбутнього національної свідомості нашого народу є автентичність українознавства, його самобутність, вирощена ученим у численних зіставленнях з науковими школами інших націй, але на власному, непозиченому, тобто рідному, автентичному ґрунті. Ця автентичність найвиразніше постає у близькості уявлення П. Кононенка до образу майбутнього України, окресленого першим німецьким фольклористом Иоганном-Готфридом Гердером у його “Щоденнику моєї подорожі 1769 року”, “де вчений пророкував Україні велике майбутнє. Він, зокрема, наголошував: “Україна стане колись новою Грецією: прекрасне підсоння цього краю, родюча земля, весела вдача народу, його музичний хист колись прокинеться; лише з малих племен, якими були колись греки, постане велика культурна нація і її межі простягнуться до Чорного моря, а звідтіля ген у широкий світ” [10, с. 597]. Петро Кононенко не тому так само уявляє майбутнє Української нації, що таким чином його уявляє Иоганн-Готфрид Гердер, а тому, що наукове українознавство ґрунтується на власній автентичності, компаративно підтвердженій дослідниками й інших народів.

“Спробуй знайти в Україні .„Україну!” - ця настанова Петра Кононенка насамперед самому собі як ученому-українознавцю є водночас методологемою майбутнього автентичного мислення кожного українця не лише за родовою ознакою, а й найбільшою мірою за фактом обрання України замість сотень інших країн світу місцем свого життя. Причинна зумовленість українознавчої автентичності на кожному з етапів сприятливого історичного розвитку Української нації найперше пов'язана і детермінована функціонуванням державності у здійсненні нею її захисної функції. Навіть її паліатив, з якого розпочиналась діяльність Центральної Ради, забезпечив отримання від Тимчасового уряду права на створення кафедр українознавства, хоч і зловороже відхиленого Університетом Св. Володимира в Києві. Однак у Києві вже з'явився друком покажчик літератури з українознавства Сергія Єфремова для самоосвіти [ 12], обов'язком новоствореної Української академії наук її президент Володимир Вернадський називає допомогу у зростанні “української національної самосвідомості та української культури через широке, глибоке, проникливе наукове студіювання минулості та сучасності українського народу і його сусідів, природи обійнятого ними краю в усіх її безкінечних виявах” [ 13, с. 51]. Через майже століття спрямованість українців до пізнання самих себе набуде піднесення внаслідок початку вивільнення від російського окупаційного гніту. І провідну роль у розвитку наукового осмислення цього пізнання візьме на себе Петро Кононенко так само, як, за його висловом, проводирями є ті журавлі, які першими летять у небі.

Чотиритомник спогадів і роздумів знаного світоча-вченого “Сто літ - сто доріг...” є багатовимірним надбанням майбутнього нашого народу, що не дає забути ні давні, ані найближчі події та осіб, причетних до творення майбуття Української нації. їх ролі, зусилля, вплив надзвичайно різноманітні, - такі, які бувають тільки в реальному житті, з пунктуальністю літописця описані Петром Кононенком. Непоодинокими є персонали, котрі виявили себе не в одному, а у двох і більше обличчях залежно від ситуацій та епох, у яких вони ставали об'єктом уваги автора літописання. їхні багатоликі діяння цим самим потрапляють до майбутнього для остороги і напучування усім поколінням нащадків.

Чотиритомник, що налічує більше трьох тисяч сторінок тексту, завершено Петром Петровичем Кононенком до свого 90-літнього ювілею, але вчинок творчості його автора не завершено. Прямуючи до свого 100-ліття, цей патріот-достойник опановує ще непройдені дороги - працює над п'ятим томом і, ми певні, по його завершенню візьметься за наступні. Сучасність цим самим стає набутком майбутнього, і кожен з сучасників уже найближчого десятиліття може долучитись до його творення власними діями, які у вчинковій післядії потраплять на сторінки чергових томів. Принцип автентичності українознавства, обґрунтований і багатогранно втілений Петром Кононенком упродовж усіх дев'ятьох десятиліть у власне невтомне життя, має потужну вчинкову післядію для прийдешніх поколінь, у прискіпливій рефлексії розкриваючи перед ними перспективи їхнього майбутнього самоздійснення.

Список використаної літератури

1. Трач Р. Спогади. Київ: Унів. вид-во “Пульсари”, 2021. 164 с.

2. Кононенко П.П.”Свою Україну любіть...”; худож. оформ. Б. Прокопенко. Київ: Твім інтер, 1996. 224 с.

3. Величко М., Славинський М. У його імені - слова України. Дивосвіт.2021. С. 1-7.

4. Калакура Я. Фундатор новітнього українознавства. Дивосвіт. 2021. С. 8-11.

5. Кононенко П.П. Сонячний Фенікс: зародження - самоспалення - воскресіння: Поезії. Київ: Український письменник, 2017. 192 с.

6. Кононенко П.П. Сто літ - сто доріг... Україна та українознавство: зародження - розстріли - воскресіння. Т. І. Київ-Харків: Майдан, 2021. 752 с.

7. Глазова О. (2014). Підручник з української мови. 6 клас.

8. Кононенко П.П. Сто літ - сто доріг. Україна та українознавство: зародження - розстріли - воскресіння. Т. ІІ. Київ-Харків: Майдан, 2021. 752 с.

9. Кононенко П.П. Сто літ - сто доріг. Україна та українознавство: зародження - розстріли - воскресіння. Том ІІІ. Київ-Харків: Майдан, 2021. 732 с.

10. Кононенко П.П. Сто літ - сто доріг. Україна та українознавство: зародження - розстріли - воскресіння. Том IV. Київ-Харків: Майдан, 2021. 630 с.

11. Пасемко І.П. Кононенко Петро Петрович. Енциклопедія Сучасної України: електронна версія [веб-сайт] / гол. редкол.: І.М. Дзюба, А.І. Жуковський, М.Г. Железняк та ін.; НАН України, НТШ. Київ: Інститут енциклопедичних досліджень НАН України, 2006.

12. Українознавство: покажчик потрібнішої до самоосвіти літератури / Зложив С. Єфремов. Київ: [Всеукр. кооперат. видави. союз.], 1920. 64 с.

13. Ситник К.М. Перший президент Української академії наук. З нагоди 145-річчя від дня народження академіка В.І. Вернадського. Вісник Національної академії наук України. 2008. №3. С. 44-54.

14. Фурман А.В. Світлій пам'яті патріота українства Миколи Дробнохода. Психологія і суспільство. 2014. №1. С. 150-152.

References

1. Trach Roman (2021). Spohady.[TratchRoman. Memoirs.] Kyiv: Univ. Vyd-vo “Pu1sary”.164 s. [In Ukrainian].

2. Kononenko P.P. (1996). “Svoiu Ukrainu 1iubit...” [Kononenko P.P. “Love your Ukraine...”]; khudozh. oform. B. Prokopenko. Kyiv: Tvim inter, 1996. 224 s. [In Ukrainian].

3. Ve1ychko, Mykola, S1avynskyi Myko1a (2021). Uyohoimeni - s1ava Ukrainy. [Ve1ichko, Myko1a, S1avynsky Myko1a. In his name - the g1ory of Ukraine]. Dyvosvit S. 17 [In Ukrainian].

4. Ka1akura Yaros1av (2021). Fundator novitnoho ukrainoznavstva [Ka1akura Yaros1av. Founder of modern Ukrainian studies.]. Dyvosvit. S. 8 - 11. [In Ukrainian].

5. Kononenko P.P. (2017). Soniachnyi Feniks: Zarodzhennia - Samospa1ennia - Voskresinnia: Poezii [Kononenko P.P. So1ar Phoenix: Birth - Se1f-immo1ation - Resurrection: Poetry.]. Kyiv: Ukrainskyi pysmennyk. 192 s. [In Ukrainian].

6. Kononenko P.P. (2021). Sto 1it - sto dorih. Ukraina ta ukrainoznavstvo: zarodzhennia, rozstri1y - voskresinnia. Tom I [ Kononenko P.P. One hundred years - one hundred roads. Ukraine and Ukrainian studies: birth, executions - resurrection. Vo1ume I.]. Kyiv-Kharkiv: Maidan. 752 s. [In Ukrainian].

7. H1azova O. (2014). Pidruchnyk z ukrainskoi movy. 6 k1as. [G1azova O. (2014) Textbook on the Ukrainian 1anguage. 6th grade.] [In Ukrainian]

8. Kononenko P.P. (2021). Sto 1it - sto dorih. Ukraina ta ukrainoznavstvo: zarodzhennia, rozstri1y - voskresinnia. Tom II [Kononenko P.P. One hundred years - one hundred roads. Ukraine and Ukrainian studies: birth, executions - resurrection. Vo1ume II]. Kyiv-Kharkiv: Maidan. 752 s. [In Ukrainian].

9. Kononenko P.P. (2021). Sto 1it - sto dorih. Ukraina ta ukrainoznavstvo: zarodzhennia, rozstri1y - voskresinnia. Tom 3. [Kononenko P.P. One hundred years - one hundred roads. Ukraine and Ukrainian studies: birth, executions - resurrection. Vo1ume III]. Kyiv-Kharkiv: Maidan. 732 s. [In Ukrainian].

10. Kononenko P.P. (2021). Sto 1it - sto dorih. Ukraina ta ukrainoznavstvo: zarodzhennia, rozstri1y - voskresinnia. Tom IV. [Kononenko P.P. One hundred years - one hundred roads. Ukraine and Ukrainian studies: birth, executions - resurrection. Vo1ume IV.]. Kyiv-Kharkiv: Maidan. 630 s. [In Ukrainian].

11. Pasemko I.P. Kononenko Petro Petrovych. Entsyklopediia Suchasnoi Ukrainy: elektronna versia [veb-sait]. [Pasemko I.P. Kononenko Peter Petrovich. Encydopedia of Modern Ukraine: e1ectronic version [website] / ho1. redko1.: I.M. Dziuba, A.I. Zhukovskyi, M.H. Zhe1ezniak ta in.; NAN Ukrainy, NTSh. Kyiv: Instytut entsyk1opedychnykh dos1idzhen NAN Ukrainy, 2006.

12. Ukrainoznavstvo: pokazhchyk potribnishoi do samoosvity 1iteratury (1920). / Z1ozhyv S.Iefremov.[Ukrainoznavstvo: pokazhchyk 1iteratury d1ya samoosviti / S. Yefremov.] Kyiv: [Vseukr. Kooperat. Vydavn. Soiuz.]. 64 s. [In Ukrainian].

13. Sytnyk K.M. (2008). Pershyi prezydent Ukrainskoi akademii nauk. Z nahody 145-richchia vid dnia narodzhennia akademika V.I.Vernadskoho. [Sitnik K.M. The first president of the Ukrainian Academy of Sciences. On the occasion of the 145th anniversary of the birth of Academician V.I. Vernadsky.] Visnyk Natsiona1noi akademii nauk Ukrainy. S. 44-54. [In Ukrainian].

14. Furman, A.V. (2014). Svit1iy pam'yati patriota ukrainstva Myko1y Drobnochoda. Psykho1ohiia i suspi1stvo - Psycho1ogy and society, 1, 150-152 [In Ukrainian].

Размещено на allbest.ru