"Любов - зла...": травматичний досвід кохання в українській прозі кінця 1920-х років

Потрібний автору лише для моделювання ситуації чоловікового зізнання в захопленні іншою, образ дружини Орловця, Наталки, залишається фактично не розкритим. У подумковому монолозі Орловця вона в усьому неподібна до Ірини: худа, суха, нежіночна, малопомітна, зате спокійна, вдумлива, терпляча й цілісна. Вона не знає внутрішнього роздвоєння (або автор його «не помічає»). Як дружина пролетаря, у юності його бойова подруга, вона має допомогти чоловіку подолати пристрасть до іншої, саме так думає Орловець, звіряючись їй у присутності своїх друзів у захопленні Іриною Завадською. Його дивує і обурює після того її мовчазність, уникання його. Цілком протилежний від очікуваного результат зізнання значно погіршує до того нормальні стосунки подружжя, веде до відчуження, а за рішенням Наталки - і до розлучення. Смуга нерозуміння в родині долається відвертою розмовою між ними, у якій озвучується позиція жінки в цій ситуації. Є. Плужник дуже точно відтворив психічні аспекти свідомості своєї героїні як жінки: її небажання «заробляти» свого невірного чоловіка назад посиленою турботою й любов'ю, бути жінкою «для хатніх потреб», коли вже не цілком задовольняє його хіть. Саме цим, а не ревнощами, у яких її звинувачує Іван, Наталка пояснює їхній розрив.

Залишається не проговореним, але оприявненим у цій розмові визначальний для фемінінної психіки аспект розуміння любові в єдності душевного й тілесного. Для Наталки чоловік, який спокусився тілом іншої, уже й не любить. Або так: якщо чоловік захопився, закохався, хоч фізично й не зрадив, то однак його невірність становить факт. Для маскулінної психіки зрада може бути лише фізична, душевні аспекти почуття «не рахуються», тому «безгрішний» Орловець і зізнається дружині. Але ж для неї його захоплення іншою - уже є зрада, «смертний вирок» їхньому шлюбу. Тендерна відмінність поглядів на любов чоловіка й жінки тонко підмічена прозаїком. Створюючи різні очікування щодо шлюбу, цей гендерний дисонанс часто призводить до сімейних драм. Попри цілком іншу натуру Ірина Завадська також сприймає любов у єдності тілесного й душевного. Хоча й віддається Звірятину з розпачу й самотності (як і Тося Горошку в романі М. Івченка), не шукає випадкових сексуальних утіх, що щедро пропонує їй богемне середовище. Фемінінна позиція щодо любові, яку транслюють жінки-героїні, отже, особлива тим, що душевний потяг не відірвано від фізичного, останній не викликає тривоги щодо залежності чи самовтрати, коханий сприймається як рівний, як партнер, а не об'єкт завоювання, у коханому цінується його особистість (а не тілесні принади).

Любов як хвороба: художнє моделювання девіантної поведінки закоханого героя

У романістиці кінця 1920-х переживання пристрасті гіперболізовано так, що не лише руйнує життя героїв, а й завдає непомірних страждань. Симптоматичною в розкритті цієї теми є назва роману Є. Плужника - «Недуга», яка точно визначає психічну метаморфозу, що сталася з головним героєм Орловцем . Він сприймає свій стан як хворобу (тяжка, неприємна недуга життя йому спустошила (Плужник, 1992: 99)), її «симптоми» виражені портретними деталями внутрішнього опору забороненій пристрасті (глибокі зморшки зорали йому обличчя (Плужник, 1992: 96)), психомоторною реакцією дрожу (здригнувся, здригаючись весь тощо), а також невластивими герою психічними станами (безсоння, розконцентрованість, фокусування на нав'язливій ідеї), імпульсивними діями (раптом подався до опери, до помешкання Завадської, відмовився від відпочинку на морі, віддав гроші жебраку, вдерся вночі до білявки-балерини). Проблема недуги сюжетно локалізована в епізоді відвідування лікаря, який діагностує в Орловця неврастенію. Куниця намагається заспокоїти друга - тисячі людей тепер хворіють на цю саму неврастенію - і нічого (Плужник, 1992: 81), мимоволі діагностуючи уражену «перевтомою» постреволюційну епоху. У підтексті не лише роману Є. Плужника, а й «Санаторійної зони» М. Хвильового, «Народного Малахія» М. Куліша та ін., усі прояви психічної дестабілізації (від перевтоми до божевілля, а також фатальне кохання) є наслідками позбавлення людини «людського», гіпертрофії колективного, суспільного, а також героїзації людини з її добровільним самозреченням заради революції. «Людське» в людині вимагає компенсації: у художній літературі не лише темою любові, як лакмусом, діагностується «хвора доба», а й поведінка героя гіпертрофується любов'ю до меж девіації, виявляючи ступінь його психічного ураження цією добою.

У прозі В. Підмогильного акцентується девіантна поведінка закоханого героя, яскраво - Городовського («Повість без назви...»), який втрачає відчуття реальності, охоплений манією знайти незнайомку. Значно легший «перебіг хвороби» любові в Славенка («Невеличка драма»): він не відривається від реальності, хоча й «втрачає себе», зосібна свою здатність мислити, працювати. Він описує Марті свій стан, близький до депресивного ступору: Бажання бачити тебе мучить мене як ніколи. Я задихаюся вдень без тебе. Мені тисне голову. Іноді я просто спиняюсь як божевільний і все забуваю. Всередині робиться порожньо, до жаху порожньо. <...> Сідаю і сиджу, як остовпілий. В голові оливо. А потім <...> все-таки лишається осад від того болю, невдоволення, стома. <...> Люблю. Якось тупо і безоглядно люблю. Але іноді й ненавиджу... (Підмогильний, 1991: 632 - 633). В описаному стані Славенка психічний розлад почасти соматизується (тисне голову), хоча в основному вражає його мозкову діяльність (спиняюсь, все забуваю, в голові оливо, тупо люблю). У його зізнанні домінують маркери болю (мучить, задихаюся, осад від болю), що оприявнюють героєву оцінку кохання як хвороби, вихолощення (всередині робиться порожньо). Потерпає від любовних розчарувань і психіка Марти в «Невеличкій драмі», адже її слова про заколисливе плескотіння води слушно сприймаються Льовою як вираз її готовності до суїциду. І сам Льова, до слова, геть затруєний чуттям (Підмогильний, 1991: 663). У характеристиках любовної поведінки героїв автор також апелює до концептосфери хвороби, як-от: ...їх мова нову зійшла на захоплений примітив, на маленьке й страшне дієслово, що тримається закоханих уст, як учеписта думка хворого мозку (Підмогильний, 1991: 625). Любов, що загрожує перетворитися на манію, що спонукає до меланхолійного самозаперечення (Мартина ініціатива розлуки довершувала її любов, здіймала жагучий порив до самозабуття, до цілковитого самозречення! (Підмогильний, 1991: 702), в ідеологічному плані «Невеличкої драми» В. Підмогильного - на межі норми й патології, справді, «світле безумство».

У романі «Робітні сили» М. Івченка закохана Тося страждає передусім фізично, відчуваючи реальний біль тіла. Її часто охоплює тілесний трем, інтенсивність якого виглядає хворобливо, напади якого - неочікувані. В експозиційній сцені нічного блукання Тосі в напівнепам'яті попід вікнами Савлутинського, кохання до якого ще не стало для неї цілком усвідомленим фактом, закцентовано на дивному психосоматичному стані дівчини: схаменувшись, відскочила від вікна <..>, очманіло й не розуміючи озирнулась. І раптом всю її охопила гостра й безугавна пропасниця й люто затрясла. Жінка тряслась усім тілом, лозина в руках у неї вигиналась, зуби неслухняно цокотіли, очі ж запливали сльозами <....> (Івченко, 1990: 623 - 624). Закохана Тося блукає сновидою, не тямлячи себе. Коли приходить до тями, лякається, але не страхом пояснюється її хворобливий стан. Хоча вона сама собі, ні подрузі, яку зустріла, не може його пояснити: - Я не знаю, що зо мною діється. Цього ще ніколи не було (Івченко, 1990: 624), - можна помітити в поведінці дівчини в зображеній сцені симптоми істерії (крик, ридання, тремор, попереду в неї втрата свідомості), «модної» хвороби порубіжжя, на яку страждали, як довгий час вважалося, сексуально невдоволені жінки. М. Івченко міг використати задля посилення ефекту відтворення «хворобливої» пристрасті своєї героїні цей стереотип.

Сердечний біль Тося відчуває на соматичному рівні: Вона вмить відчула, як її серце хтось обіруч схопив і затряс нею десь ізсередини до того, що вона була безсила себе стримати, помічаючи тільки, як зрадливо зацокотіли, ніби в гострій пропасниці, зуби (Івченко, 1990: 674). «Матеріалізація» в жіночому тілі душевної травми, безсумнівно, зумовлена асоціюванням фемінного та тілесного в патріархатній культурі. Під впливом цього стереотипу авторський погляд безборонно «проникає» не в душу, а в тіло героїні, чого жодного разу не чинить із героєм, навіть закоханим. Так само «матеріалізується» в тілі Тосі «думка» - очевидно, про без-надійність її любові до Савлутинського: Тося стояла майже непорушно, відчуваючи, як ранішня думка знову гостро вколола в серце й краяла його до розпачу, до нестерпного вогню в мозку, - як перемогти люту пристрасну волю крові <...>? (Івченко, 1990: 691). Екзистенціали болю, страждання закодовані в метафоричному полі катування (вколола, краяла, нестерпний вогонь) й асоціативно скеровані на нутряне - серце, мозок. Боротьба Тосі із собою, свого раціо (думка) з емоціо (люта пристрасна воля крові), постає її самокатуванням, виражається в реальних больових відчуттях. Те, що Марта з «Невеличкої драми», на відміну від Тосі, не знає «маскулінної» боротьби із собою, пояснюється або тим, що Марта не зазнала нерозділеного кохання, або, швидше, тим, що в моделюванні її поведінки не використовуються маскулінні патерни, чого не можна сказати про поведінку Тосі.

Поведінку закоханої Тосі, як і героїв-чоловіків, скеровує імпульс (це означає, що вона не чекає і не плекає любов, як Марта, а постає жертвою власного почуття, про яке нічого не знає, бо його не рефлексує, як і герої-чоловіки з розглянутих романів). Так, у Тосі несподівано й гостро промайнуло та сама маленька думка, навколо якої вона ходила вже довгий час. А тепер та думка, ніби блискавка, освітила усю глибінь, і вона враз до моторошного болю відчула глибоко в собі страшну порожнечу. І тоді хтось ударив знизу гарячою хвилею, що схопила за горло, як залізними пазурцями, - до того, що Тося почала неспокійно й злякано ковтати повітря (Івченко, 1990: 690). Одразу впадає в око подібність між Тосею і Славенком, які заскочені любов'ю, відчувають «порожнечу», а не повноту, як Марта. З іншого боку, деталь тривалості існування «думки» Тосі означає її внутрішній опір усвідомленню своєї поразки в коханні. Тепер же, коли «думка» освітила усю глибінь (тобто дійшла до свідомості), Тося відчула порожнечу, але не в житті, не в душі, а - «в собі», у тілі. На таку інтерпретацію скеровує подальша деталізація її стану, де гаряча хвиля знизу натякає на нерозтрачену сексуальну енергію, від якої відмовився обранець. Метафорично переданий стан спазму дихальних шляхів («гаряча хвиля» «схопила за горло») у цьому описі супроводжується почуттям тривоги - і внаслідок некерованості своїх почуттів, і внаслідок нападу задухи. Водночас описаний фізичний біль героїні посилюється через її провину перед Савлутинським (Тося відчуває напади на ранок після ночі її «диверсії» - гасіння термостату), отже, є самокатуванням. У цій та подібних сценах роману М. Івченка любовні травматичні переживання героїні сконцентровані в її тілі. У такий спосіб актуалізується симптоматика істерії як жіночого сексуального невдоволення, до того ж любов як «хвороба душі» паралелізується із хворобою тіла, що, зрештою, означає лише одне: жінка - то і є лише тіло. Хоча часом поведінка закоханої Тосі уподібнюється в романі й до тваринної: ображена Савлутинським, вона гостро сіпонула, простогнала глибоким ураженим болем безпомічної тварини і, зірвавшись з лавки, пустилась швидкою ходою майже побігла у глибінь парку (Івченко, 1990: 736). Імпульсивні, загонисті рухи сильної та водночас безпомічної істоти, яка єдино й може виражати свій біль стогоном, - то реакція зраненої тварини, а не людини. Отже, психосимптоматика переживання травматичного досвіду кохання жінки (хоч і не в усьому психічно вивірена) у романі М. Івченка концептуалізує його (кохання) як хворобливо-тілесне, інстинктивно-тваринне, а саму героїню позиціонує як жертву своїх почуттів, слабку, безвольну істоту.

Висновки

У романах «Робітні сили» М. Івченка, «Недуга» Є Плужника, «Невеличка драма» В. Підмогильного та його «Повісті без назви...» любовна колізія, що виформовує травматичний досвід головних героїв, - в епіцентрі конфліктного вузла, отож окреслює чільну проблему творів - раціонального приборкання любові, що синонімізується з наглою інстинктивною силою, яка вторгається в маскулінну царину раціонального самоконтролю, життєвої дисципліни, внутрішньої свободи й нищить її. У той же час пристрасть вибиває героя зі звичного темпу його трудової діяльності, також раціоналізованої та регламентованої, що руйнує його роль «будівника соціалізму», яка завойовує все більше місця в радянській літературі кінця 1920-х. В обох випадках герой має підстави опиратися почуттю кохання, що слабо корелює з ідеалом гегемонної маскулінності тогочасного гендерного режиму культури. На формування останнього вплинула революція та пореволюційна дійсність, які склали суспільносвідомісний гештальт досвіду, рецептивну модель, актуальну й у психомоделюванні інтимних стосунків, траєкторії перебігу почуттів, зокрема й любовних. Цей гештальт має виразно маскулінні риси, отож цілком природно надається до опрацювання маскулінною художньою свідомістю, яка мала очевидний пріоритет в українській літературі 1920-х.

Тексти, що взято до розгляду, окрім «Невеличкої драми» В. Підмогильного, сфокусовані на маскулінному усвідомленні небезпеки фатального кохання. Через наратив, що фіксує душевні порухи героїв-чоловіків, окреслюється маскулінна суб'єктивність. Автор розуміє, що коїться з його закоханим героєм, відтак ступінь психологічної достовірності вищий, аніж у разі художнього моделювання почуттів і поведінки закоханої героїні, які автор ніколи не поділяв. Навіть за доволі достовірного проникнення у внутрішній світ закоханої жінки-героїні (Марта в «Невеличкій драмі» В. Підмогильного) її, засліплену ілюзією кохання, поміщено в прагматичний чоловічий світ, де коханню не має бути місця. Отже, наведені результати студії оприявнюють ракурс застосування під час розв'язання дослідної проблеми тендерної теорії (маскулінний / фемінінний фенотипи, гендерний режим культури, гендерні стереотипи), психопоетики (імпульс, афект, психічна девіація, депресія, стрес, втрата почуття реальності, раціоналізація, перенесення тощо як симптоми травми закоханого героя), герменевтики (автор, наратор, герой як носії (спільного) персонального й поколіннєвого досвіду), а також структурного, зокрема наративного, підходу до поетики тексту. Комплексний підхід до літературознавчого осмислення романістики кінця 1920-х в антропологічному регістрі відкриває широкі можливості для ширшого гуманітарного вивчення трансформацій людини.

БІБЛІОГРАФІЧНІ ПОСИЛАННЯ

Івченко, М. (1990) Робітні сили. Гальченко С., Мельник В (Упоряд.), Робітні сили: новели, оповідання, повісті, роман (с. 621 - 814). Київ: Дніпро .

Мельник, В. (1994). Суворий аналітик доби: Валер'ян Підмогильний в ідейно- естетичному контексті української прози першої половини XX ст. Київ: Інститут літератури ім. Т.Г. Шевченка НАН України.

Мовчан, Р. (2008) «Внутрішня» людина в «малій» прозі Валеріана Підмогильного, Український модернізм 1920-х: портрет в історичному інтер'єрі (с. 231 -244). Київ: Стилос.

Підмогильний, В. (1992) Оповідання. Повість. Романи. Київ: Наукова думка. Плужник, Є. (1992) Недуга, Змова у Києві: роман, п'єси (с. 27 - 183). Київ: Укр. письменник.

Синявський, В. Сергєєнкова, О. (2007) Психологічний словник. Київ: Наук. світ. Тарнавський, М. (2004) Між розумом та ірраціональністю: проза Валер'яна Підмогильного. Київ: Пульсари.

Тарнашинська, Л. (2021) Досвід як конструкт художньої свідомості: антропологічний аспект (до проблеми кореляції з художньою свідомістю). Олійник, Н. (голова ред.кол.) «Повість про людей»: антропологічний вимір прози Валер'яна Підмогильного в контексті літератури Розстріляного відродження, вип.1. (с. 12 - 18). Дніпро: Нова ідеологія.

Токмань, Г. (2013) Жар думок: лірика Євгена Плужника як художньо-філософський феномен. Київ: Академія.

Томенко, М. (2002) Теорія українського кохання. Київ Міжнародний туризм.

Франкл, В. (1990) Человек в поисках смысла. Москва: Прогресс.

Череватенко, Л. (1998) Все, чим душа боліла. Плужник, Є. Поезії (с. 5 - 100). Київ: Рад. письменник.

REFERENCES

Ivchenko, M. (1990) Robitni syly [Labour Force]. In: Halchenko, S., Melnyk, V (Uporiad.)

Robitni syly: novely, opovidannia, povisti, roman [Labour Force: short stories, story, and novel] (pp. 621 - 814). Kyiv: Dnipro [in Ukrainian].

Melnyk, V. (1994). Suvoryi analityk doby: Valerian Pidmohylnyi v ideino-estetychnomu konteksti ukrainskoi prozy pershoi polovyny XX st. [Strict analyst of the day. Valerian Pidmohylnyi in ideological and aesthetic context of Ukrainian prose of the first half of the XX century]. Kyiv: Instytut literatury im. T.H. Shevchenka NAN Ukrainy [in Ukrainian].

Movchan, R. (2008) «Vnutrishnia» liudyna v «malii» prozi Valeriana Pidmohylnoho [“Inner person” in V. Pidmohylnyi's short stories]. In: Movchan, R. Ukrainskyi modernizm 1920-kh: portret v istorychnomu interieri [Ukrainian Modernism in 1920s: theportret in historical decor](pp. 231 - 244). Kyiv: Stylos [in Ukrainian].

Pidmohylnyi, V. (1992) Opovidannia. Povist. Romany [Short stories, story, and novel]. Kyiv: Naukova dumka [in Ukrainian].

Pluzhnyk, Ye. (1992) Neduha [Malaise]. In: Pluzhnyk, E. Zmova u Kyievi: roman, piesy [Conspiracy in Kyiv: novel, and plays] (pp. 27 - 183). Kyiv: Ukr. Pysmennyk [in Ukrainian].

Syniavskyi, V. Serhieienkova, O. (2007) Psykholohichnyi slovnyk [Psychological Vocabulary]. Kyiv: Nauk. Svit [in Ukrainian].

Tarnavskyi, M. (2004) Mizh rozumom ta irratsionalnistiu: proza Valeriana Pidmohylnoho [Between mind and irrationalism: Valerian Pidmohylnyi's prose]. Kyiv: Pulsary [in Ukrainian].

Tarnashynska, L. (2021) Dosvid yak konstrukt khudozhnoi svidomosti: antropolohichnyi aspekt (do problemy koreliatsii z khudozhnoiu svidomistiu) [Expierence as art conciousness constract: anthropological aspects (to the issue of art conciousness correlation)]. In: Oliinyk, N. (holova red.kol.) «Povistpro liudei»: antropolohichnyi vymir prozy Valeriana Pidmohylnoho v konteksti literatury Rozstrilianoho vidrodzhennia [“Story about people”: anthropological gauging of Valerian Pidmohylnyi 's prose whithin the conext of Executed Renaissance literature], vyp.1. (pp. 12 - 18). Dnipro: Nova ideolohiia [in Ukrainian].

Tokman, H. (2013) Zhar dumok: Liryka Yevhena Pluzhnyka yak khudozhno-filosofskyi fenomen [Fire of Thoughts: Yevhen Pluzhnyk 's Lyrics as artistic and philosophic phenomen]. Kyiv: Akademiia [in Ukrainian].

Tomenko, M. (2002) Teoriia ukrainskoho kokhannia [Ukrainian Love Theory]. Kyiv: Mizhnarodnyi turyzm [in Ukrainian].

Frankl, V. (1990) Chelovek v poiskakh smysla [A Person in searching of reason]. Moskva: Prohress [In Russian].

Cherevatenko, L. (1998) Vse, chym dusha bolila [Everything my soul hurts]. In: Pluzhnyk, Ye. Poezii [Thepoems] (pp. 5 - 100). Kyiv: Rad. Pysmennyk [in Ukrainian].

Размещено на Allbest.ru