Просторова організація збірки Ольги Токарчук "Opowiadania bizarne"

Размещено на http://www.allbest.ru/

Просторова організація збірки Ольги Токарчук "Opowiadania bizarne"

Оксана Вишневська

Просторова організація збірки Ольги Токарчук "Opowiadania bizarne"

Вишневська Оксана Антонівна - кандидат філологічних наук, доцент кафедри полоністики і перекладу Волинського національного університету імені Лесі Українки

Метою статті є аналіз просторової організації збірки "Opowiadania bizarne" Ольги Токарчук, дослідження впливу замкнутого та відкритого просторів на формування світогляду та індивідуальних потреб героїв оповідань.

Методи й методики. Для досягнення поставленої мети було використано текстологічний та історико-літературний методи.

Результати. У статті вперше здійснено просторових параметрів збірки "Opowiadania bizarne", що дає змогу більше дізнатися про манеру письма авторки, зрозуміти її творчість як невід'мну частину сучасної польської літератури. оповідання токарчук світогляд

Висновки. У науковій розвідці визначено роль особливої манери письма Ольги Токарчук при творенні просторової структури у збірці "Opowiadania bizarne", окреслено способи побудови простору в оповіданнях "Pasazer", "Zielone Dzieci", "Przetwory", "Wizyta", "Gora Wszystkich Swictycli", "Transfugium".

У збірці оповідань "Opowiadania bizarne" авторка концентрує увагу на просторі фізичному і духовному, його впливах на людину. Для кожної людини характерний свій власний простір, за допомогою якого вона сприймає світ. Проаналізувавши зображення простору в збірці оповідань Ольги Токарчук "Opowiadania bizarne", ми підсумували, що письменниця більше уваги зосереджує на зображення духовного простору людини, ніж фізичного. Простір в оповіданнях є неоднотипним, подається або у вигля ді закритого приміщення, де дія відбувається в кімнаті, або відкритим, на території якоїсь країни, міста, вулиці, на периферіях. Авторка створює такий простір, який відповідає індивідуальним потребам героя, тому крізь цю призму кожен сприймає світ по своєму. Простір в тексті виконує роль пізнання світу, в тому числі вихід за його межі, за межі комфорту. Особливістю оповідань є наявність елементів художньої геопоетки. Це дає можливість письменниці розкрити в творах глобальні екологічні проблеми, до яких вона не байдужа і які мають місце в сучасному світі. Як результат - у ролі широкого і відкритого простору виступає природне середовище. Простір у даних оповіданнях можна сприймати за метафору цілого світу - реального і міфологізованого. Авторська ідея виходу за межі дійсного є спробою подолання стереотипів раціоналізованого сприйняття світу і людського буття у ньому.

Ключові слова: оповідання, збірка оповідань, геопоетика, замкнутий простір, просторова реалія, міфологізація.

Oksana Vyshnevska. A Spatial Organization of the Collection Bizarre stories by Olga Tokarchuk

The aim of the article is to analyse the spatial organization of the collection Bizarre stories by Olga Tokarchuk, to study the influence of closed and open spaces on the formation of worldview and individual needs of the heroes of the stories. Methods. Textual, historical and literary methods were used to achieve this goal. Results. In the article, the spatial parameters of the collection Bizarre stories are analysed for the first time, which allows to learn more about the author's style of writing, to understand her work as an integral part of modern Polish literature. Conclusions. The role of Olga Tokarchuk's special style of writing in the creation of spatial structure in the collection Bizarre stories is determined in scientific research, the ways of constructing space in the stories Passenger, Green Children, Conservations, Visit, Mountain of All Saints, Transfugium are outlined. In the collection of short stories Bizarre stories, the author focuses on the physical and spiritual space, its effects on man. Each person has his own space through which he perceives the world. Analysing the image of space in Olga Tokarchuk's collection Bizarre stories, we concluded that the writer focuses more on the image of human spiritual space than physical. The space in the stories is heterogeneous, presented either as a closed room, where the action takes place, or open, in a country, city, street, on the outskirts. The author creates the space that suits the individual needs of the hero, therefore everyone perceives the world in his own way. Space in the text plays the role of cognition of the world, including going beyond it, beyond comfort. One of the main features of the stories is the presence of elements of artistic geopoetics. This gives the writer the opportunity to reveal global environmental problems, to which she is not indifferent, and which take place in the modern world. As a result, the natural environment acts as a wide and open space. The space in these stories can be taken as a metaphor for the whole world - real and mythologized. The author's idea of going beyond the rea l is an attempt to overcome the stereotypes of a rationalized perception of the world and human existence in it.

Key words: story, collection, geopoetics, closed space, spatial reality, mythologization.

Вступ

Ольга Токарчук - одна з найвідоміших прозаїків сучасної польської літератури, лауреат літературної премії "Nike", Нобелівської премії за 2018 рік та Міжнародної Букерівської премії. Вона належить до тих митців, які своїми текстами торують шлях вітчизняній літературі. Будучи психологом за освітою, Ольга Токарчук постає неординарною і яскравою постаттю в сучасній польській літературі. Для розуміння особистості важливо змінити перспективу її сприйняття. В одному з інтерв'ю письменниця зауважує, що не має власної виразної біографії, яку могла б цікаво розповідати, а складається лише з тих образів, які створила у своїй творчості, і це формує віртуальний та багатогранний її життєпис (Токарчук, 2011).

Мета дослідження - з'ясувати особливості зображення простору як індивідуального світу людини у збірці "Opowiadania bizarne". Досягнення мети передбачає виконання наступних завдань: визначити специфіку зображення відкритого та замкнутого простору в оповіданнях збірки, з'ясувати вплив просторових реалій на поведінку героя, продемонструвати геопоетичний аспект збірки.

Теоретичний базис

Літературні критики, проаналізувавши прозову спадщину Ольги Токарчук, дійшли висновку, що вона вміло поєднує речі, які, зазвичай, є непоєднуваними. Пшемислав Чаплінський, оцінюючи творчість письменниці, називає її змінною і незмінною. Незмінність полягає в тому, що її література усвідомлюється як центр вразливості та сприйняття. Натомість змінними є інтереси авторки (Czaplinski, 1996). Літературознавець виділяє три етапи її творчості: "Pierwszy - to sq bardzo pi^kne opowiesci o poszukiwaniu wyjscia z pulapki tozsamosci. Potem jest drugi etap na ktorym Olga Tokarczuk doklada nastepne pytania: czy uda si$ stworzyc inne wi^zi, rozluznic tozsamosc. I przychodzi etap trzeci na ktorym aktualnie pisarka jest" (Czaplinski, 1996: 7).

Завдяки умінню бути різною, Ольга Токарчук у своїх творах звертається до кожного читача особисто. В одному з українських видань її метод сприйняття індивідуальності трактується таким чином: "Сама ж письменниця пояснює, що її метод схожий із "точкою зору жаби". Це коли дивишся на людину не збоку, не згори, а саме знизу, помічаючи деталі, які зазвичай не сприймаються зором" (Сняданко, 2009).

Дослідники творчості Ольги Токарчук відзначають неординарність її постаті: "Токарчук ніколи не розглядає реальність як щось стабільне або вічне. Вона конструює свої романи в напрузі між культурними протилежностями; природа проти культури, розум проти божевілля, чоловік проти жінки, дім проти відчуження" (Хруслінська, 2019).

Польський літературний критик Станіслав Буркот підкреслює два полюси прози літераторки - теперішній і минулий: "Proza ta - powiesci i opowiadania - ma swoje dwa bieguny: jeden skupia si$ wokol wspolczesnosci, drugi - cofa si$ w przeszlosc. W tym drugim wypadku nie powstajq jednak tradycyjne powiesci historyczne, bo mamy do czynienia z fabulami umieszczonymi poza czasem, a scislej - w niezmiennym, stalym, wiecznym czasie mitu" (Burkot, 2014: 397).

Дослідник зазначає, що її творчість базується на міфологізації та втечі від реального світу, єдине реальне - це оповідач, за яким ховається автор.

Польська дослідниця Анна Пшибильська виділяє головні аспекти, які принесли успіх та усталили в каноні польської літератури. Найперше, це те, що "...Tokarczuk nie zamierza rewolucjonizowac literatury, pisze tradycyjnie..., dajac czytelnikowi porzqdnie i do konca opowiedzianq powiesc" (Przybylska, 2005).

Вказуючи на манеру письма Ольги Токарчук, як одне з нововведень мисткині називає гру з читачем: "Kolejnq rzeczq jest gra z czytelnikiem poprzez proste, moze zbyt encyklopedyczne odwolania do psychologii i antropologii. Daje to czytajacemu mozliwosc rozszyfrowywania tych odniesien, odgadywania ich" (Przybylska, 2005). Саме гра, яка дає змогу перевірити самого себе, приваблює читача у творах письменниці. Незважаючи на енциклопедичні знання з психології, які використовує у своїй творчості, ця гра є легка і відповідає вимогам масового читача.

Виклад основного матеріалу

Одним із останніх видань Ольги Токарчук, яке датується 2018 роком, є збірка 10 оповідань під назвою "Opowiadania bizarne". Сполучною ланкою і провідною лінією цих оповідань є атмосфера здивування, спричинена невеликими, несподіваними переміщеннями, призначеними для посилення тривоги та введення читача в стан інтенсивної настороженості.

Польський літературний критик Павел Качмарський у своїй рецензії збірки зазначає: "Autorka skacze od obyczajowej groteski i moralitetu do klasycznych fantastyczno-naukowych tropow i konspiracyjnej grozy. I chociaz gdzieniegdzie pojawia si$ sugestia, ze przynajmniej kilka z opowiadan osadzonych jest w tym samym, alternatywnym do naszego uniwersum, ostatecznie sq one zwiqzane ze sobq bardzo luzno: jesli mozemy mowic o jakimkolwiek spoiwie gatunkowym czy formalnym, to w tym tylko sensie, ze wszystkie wychodzq poza konwencje scisle realistycznq" (Kaczmarski, 2018).

Світ, який зображено в цих оповіданнях, здається розмитим і сповненим неспокою, він "тремтить" під поверхнею реальності, щоб вийти назовні. Це приклад творчості пограниччя, де автор перебуває на межі між світом реальним та ірреальним. Саме так літературні критики трактують манеру письма Ольги Токарчук.

У своїй нобелівський промові Ольга Токарчук звертає увагу на те, що світу чогось не вистачає. Спостерігаючи за ним через скло екранів, через комп'ютерні програми, людина бачить його якимось нереальним, далеким, двовимірним, невизначеним, незважаючи на те, що кожну конкретну інформацію можна отримати надзвичайно просто: "W natloku informacji pojedyncze przekazy tracq kontury, rozwiewajq si$ w naszej pami^ci i stajq si$ nierealne, znikajq" [Tokarczuk, 2018]. Аналізуючи твердження письменниці, можна зробити висновок, що в потоці інформації світ втрачає свої чіткі контури, межі, вони перестають існувати в людській свідомості, адже кожен існує у своїй зоні комфорту, яку, власне, вважає світом і боїться поглянути за її межі.

Ольга Токарчук трактує оповідання однією з найдосконаліших форм прози. На її думку, з точки зору читача роман слугує введенням у транс, де події пов'язуються і тягнуться одна за другою, а оповідання - це просвітлення розуміння, спосіб здобування знань, прозріння. Розуміння - це природний синтез чогось, що відбувається за мить секунди, і ніщо не є таким, як було раніше. В оповіданні кожне слово і речення несе в собі певний сенс, саме тому вони не повинні бути складними і обов'язково містити кульмінацію. На думку авторки, завданням оповідання є ввести читача в незрозумілість, щоб після прочитання він міг роздумувати над ним та самостійно інтерпретувати (Tokarczuk, 2018).

Важливим є те, що письменниця дозволяє читачеві бути співавтором, тобто після прочитання читач інтерпретує текст, виходячи з власного бачення, можливо, навіть такого, яке автор не мав за намір вводити у текст.

"Opowiadania bizarne" складається з окремих історій, які змушують читача вийти із зони комфорту і вказують на те, що світ все дедалі більше стає незрозумілим. Цей жанровий мікс, який містить фантастичні, історичні, реалістичні тексти, пробуджує читача до їх інтерпретації, а спільний для всіх оповідань епітет "bizarne" походить від "bizarre", що в перекладі з французької означає дивний, незвичний, смішний.

Спочатку авторка хотіла назвати свої оповідання "rnesamowite", але від ХІХ століття значення цього слова змінило свій початковий зміст, його вже багато раз інтерпретували й обігрували. Виникла потреба використати таке слово, яке могло би виконувати нову функцію в польській мові, звучало би по сучасному, гротескно та могло передавати чутливість і дивність цього світу. Власне те, що авторка хоче донести до читача - це гра із реалізмом, із фантастичним світом, але все це не має чіткого окреслення, а відбувається на межі пограниччя. "Bizarre" - це щось естетично приголомшливе, неочікуване, яке відбувається в цій дивній атмосфері.

Сама ж письменниця в коментарях говорить про те, що не зовсім задоволена використанням слово "bizarne" у назві: "bo "bizarnosc" mozna raczej stosowac do marginalnych doswiadczen. Kiedys rozmawialam z profesorem Jerzym Bralczykiem i probawalam od niego wyciqgnqc, co mysli o slowie "bizarny", ale niespokojnie, nieuwaznie odpowiedzial "fajne slowo". Chwycilam si$ tego, uzylam slowa w tomie opowiadan, ale mam polowicznq satysfakcje" (Tokarczuk, 2018).

Але водночас така назва збірки має на меті привернути увагу читача не лише до гротескно-фантастичного наповнення змісту оповідань, але й неординарного зображення просторових реалій.

Тлумачний словник української мови подає таку дефініцію простору: "Одна з основних об'єктивних форм існування матерії, яка характеризується протяжністю і обсягом; площа чого-небудь на земній поверхні; територія" (СУМ, 1975: 298). Загалом поняття "простір" не є одноманітним. Він може складатися із закритих місць, як наприклад, місто, село або гори, ліс, річка тощо, тобто пов'язаний із фізичною матерією. А з другого боку, простір - це щось реалістичне, внутрішнє, міфологічне, за допомогою якого зображується людський світ.

Вже назва першого оповідання "Pasazer" означає, що кожен є пасажиром у цьому житті і весь час мандрує просторами світу. "Pewien czlowiek, ktory siedzial obok mnie podczas dlugiego nocnego lotu przez ocean, opowiedzial mi o lekach, ktore miewal nocq jako dziecko" (Tokarczuk, 2018: 5). У цьому реченні авторка описує простір, але не земний, а повітряний - над океаном. Водночас тим вказує на тонку межу між світом-простором та духовним світом людини. Кожен знаходиться у своїй зоні комфорту, що письменниця передає словом "lekach", страхах. А покидаючи комфортну зону, людина втрачає орієнтир, не усвідомлює того, що відбувається довкола.

У наступному оповіданні - "Zielone Dzieci" - авторка концентрує увагу на зображенні конкретних територій, географічне розташування яких добре відоме читачеві. Оповідь подається у вигляді щоденника-розповіді шотландського лікаря Вільяма Дейвісона, який супроводжував польського короля до Львова. Письменниця вдається до наукової геопоетики, де образом виступає географічне місце: "Krolpodqzal do Lwowa, po drodze zas spotykal sie z wielmozami miejscowymi, zabiegajqc o wsparcie i napomonajqc, ze sq jego poddanymi, wiernosc bowiem tej szlachty wielce byla wqtpliwa, jako ze zawsze baczyla ona na wlasnq korzysc, a nie na dobro Rzeczypospolitej" (Tokarczuk, 2018: 16). Далі в розповіді головного героя перед нами постає територія, яка розпочинається за Варшавою і яку він сприймає як дикий край: "Dla mnie byla to pierwsza wyprawa w ten peryferyjny dziki kraj, a zaczqlem byl jej zalowac, juz kiedysmy opuscili przedmiescia Warszawy" (Tokarczuk, 2018: 13). Тут простір зміщується із конкретного місця - Варшави - до невідомої частини країни, її околиці. Лікар вимушено виходить зі своєї зони комфорту, він волів би краще спокійно сидіти вдома і проводити наукові дослідження, ніж подорожувати незнайомими місцями.

Зображуючи у своїх творах простір, письменниця вдається до міфологізації реальності. Вона акцентує увагу на міфологічній географії, що є, на її думку, єдиною і справжньою, на противагу "світській" географії, яку можна назвати абстрактною і недостатньо важливою. Так звана "об'єктивна" географія - це теоретичне поєднання певного простору, що створює загальну картину зовнішнього світу, в якому живе людина і майже його не знає. Читач завжди потребує міфу, завдяки якому може інтерпретувати навколишню реальність. Представлений в оповіданнях світ, усі його елементи, місця, предмети, запахи здаються довершеними, а їх існування вважається необхідним.

Досліджуючи способи зображення простору в оповіданні "Zielone Dzieci", можна зауважити, що Ольга Токарчук не оминає проблему зв'язку людини і природи. Це дає підстави виділити такий художній напрям геопоетики, який порушує теми особливого еколого-містичного відношення до планети Земля та її територій.

Лікар Дайвінсон у своїй розповіді про подорож описує зустріч із зеленими дітьми, які його дуже здивували: "Bylo to dwoje dzieci, drobnych i chudych, ubranych marnie, a nawet gprzej niz marnie, bo w jakies grubo tkane plotno, podarte i umazane blotem. Wlosy mialy posklejane w postronki, ktore mnie zywo zajely, jako to byl doskonaly przykladplica polonic"" (Tokarczuk, 2018: 19). "Lecz to, co mnie w nich zajelo najbardziej, to ich skdra. Miala dziwny, niewidziany przeze mnie nigdzie odcien - ni to mlodego groszku, ni to wloskiej oliwki. Wlosy zas, ktore w skoltunionych strqkach zwisaly im na twarz, byfy jasne, ale jakby pokryte zielonym nalotem, niczym omszale kamienie" (Tokarczuk, 2018: 20). Дітей, що виявилися жертвами війни, зберегла і виростила природа: "(...) ze owe Zielone Dzieci, jak je zaraz nazwalismy, sq to zapewne ofiary wojny, ktore natura wykarmila w lesie, jak to siq czasem slyszalo chocby w historii o Romulusie i Remusie"" (Tokarczuk, 2018: 20). Розвиток людської цивілізації зазнав великих змін, еволюціонувала і сама людина. Але Ольга Токарчук підкреслює, що людина - це не "вершина творіння", а лише елемент великої цілісності. Якою б довершеною не була людська цивілізація, людство завжди повертається до первісного, природного стану, бо такий закон природи. Від конкретних географічних країн і міст, замкненого простору авторка переносить читача до абстрактної країни, яку можна вважати ідеальним світом: "W lesie, daleko za bagnami, jest kraina, gdzie ksiezyc swieci rownym blaskiem ze sloncem ciemniejszym niz nasze. W krainie tej ludzie zyjq na drzewach, a spiq w dziuplach. W ciqgu ksiezycowego dnia wedrujq na same szczyty drzew i tam wystawiajq nagie ciala do ksiezyca, od czego ich skora robi siq zielona. Dziqki temu swiatlu nie muszq wiele jesc i wystarczajq im lesnie jagody, grzyby i orzechy. A jako ze nie trzeba tam ziemi uprawiac ani siedzib budowac, praca wszelka wykonywana jest dla przyjemnosci. Nie ma tam zadnych wladcow ani panow, nie ma chlopow ani ksiqzy" (Tokarczuk, 2018: 38-39). У цьому фрагменті продемонстровано тісний зв'язок людини із природою, яка вважається досконалою і цілісною, в ній завжди панує гармонія. Жителям цієї країни бридко дивитися на людський світ, де бушують війни, вони сприймають все як страшний сон, щось нереальне: "Majq to za pewien miraz, jako ze nigdy zadni Tatarzy ani Moskale do nich nie dotarli. Myslq, ze jestesmy nierealni, ze jestesmy ztym snem" (Tokarczuk, 2018: 39). Простежуємо чітке зіставлення світу реального і міфологічного, який існує у свідомості кожної людини. Міфологізація здійснюється за допомогою опису неймовірних явищ, які неможливо пояснити з точки зору розуму. Ольга Токарчук створила локальний міф, зробила універсальними місця, події, персонажів, предмети та помістила їх у нереальний простір.

Привертає увагу письменниці й замкнутий простір, який обмежує можливості людини. Так герой оповідання "Przetwory" добровільно "законсервував" себе у власному помешканні. Вся дія відбувається в закритому просторі: в кімнатах головного героя і його покійної матері, льосі та моргу. Спочатку авторка розповідає про те, що головний герой більшу частину свого життя проводив у своїй кімнаті. І лише після смерті матері він почав час від часу через побутову необхідність заходити до її кімнати. Поступово територія розширюється: герой змушений спускатися до льоху, аби дістати звідти їжу. А останнім простором перебування стає морг: "Pojawil siq pewien klopot, bo nie bylo komu odebrac ciala z kostnicy i urzqdzic pogrzebu" (Tokarczuk, 2018: 53). Історія життя героя тісно поєднана з описами замкнутого простору, який призводить до моральної та фізичної деградації, обмеженості людського не життя, а саме існування, мета якого полягає в тому, щоб поїсти і подивитися телевізійні програми.

В оповіданні "Wizyta" Ольга Токарчук змальовує обмежений простір дому, в якому живуть чотири жінки і маленький хлопчик. Авторка стверджує, що життя людини має бути змістовним, гармонійним навіть у замкнутому середовищі. В цьому домі існують певні норми, яких повинні дотримуватись усі: "Zasada numer jeden w psychofizyce symetrii jest zawsze taka, zeby nie patrzec sobie zbyt dlugo w oczy" (Tokarczuk, 2018: 73). "Zasada numer dwa to swego rodzaju savoir-vivre. Chodzi o ustalenia, kto z kim siq spotyka. Wszelkie towarzyskie spotkania nie odbywajq siq wlasciwie nigdy w pojedynkq" (Tokarczuk, 2018: 76). "Zasada numer trzy mowi bowiem, ze nigdy nie powinnismy siq wywyzszac nad egonami ani faworyzowac jakiegos i ze grzecznie jest zacierac roznice w statusie" (Tokarczuk, 2018: 78). "Zasada numer cztery mowi, zeby nie wypytywac zbyt nachalnie o liczbq egonow zyjqcych w egotonie" (Tokarczuk, 2018: 78).

Перед читачами постає простір ідеальної сім'ї, яку людина сама зможе створити відповідно до власних бажань і потреб. Вторгнення чужого у цей простір вважається неприпустимим: "Ktos obcy w domu. Nie potrzebujemy tu inynch ludzi" (Tokarczuk, 2018: 71). "Gdy patrzy siq nieustannie tylko na swoje identyczne twarze, przezywa siq cos w rodzaju szoku na widok odmiennosci. I wszystko, co jest inne, stsje siq brzydkie, nieporadne, dziwaczne" (Tokarczuk, 2018: 72). В даних просторових реаліях вихід за межі також вважається виходом із зони комфорту й призводить до розгубленості.

Антиномію духовного і матеріального просторів можемо простежити в оповіданні "Transfugium". На початку перед читачем постає матеріальний простір - опис кімнати санаторію, куди приїхала головна героїня: "Czekal na niq domek, drewniany, z czterema sypialniami i sporym salonem, zupelnie taki sam, jaki wynajmuje siq dla rodziny na lato. Dom byl perfekcyjnie przygotowany: poscielone lozka, nakryty stol, pelny lodowka, swieze rqczniki, wlqczona klasyczna muzyka i butelka dobrego wina z zyczeniami od firmy. Drewniany taras wychodzil na jezioro, ku spokojnej teraz wodzie i ciemnej kresce tamtego brzegu" (Tokarczuk, 2018: 125). Далі зображується будівля медичного центру та його навколишня територія: "Gdzies dalej, z tylu, w glqbi lasu dominowaly wielkie bryly budynkow osrodka, ale poniewaz ich szklane sciany mialy zdolnosc optycznego kamuflazu, bardziej siq czulo ich obecnosc, niz siq je widzialo. Bylo cicho, pachnialo lesnym poszyciem, opadlymi iglami, grzybniq, zywicq i trudno bylo uwierzyc, ze nie jest to jakis prowincjonalny szpital odwykowy, ale jedno z najwiqkszych centrdw transmedycznych na swiecie" (Tokarczuk, 2018: 126). Медичний центр - закрита територія, що знаходиться за межами міста в лісі, про яку знають тільки обрані, тобто, закритий, обмежений до доступу простір.

Все, що знаходиться поза межами медичного центру, по другу частину озера, є непридатним для життя, там немає людей, це якийсь дикий світ: "Woda niosla ich slowa ku ciemnej czqsci lasu po drugiej stronie jeziora, gdzie zaden czlowiek nie mial dostqpu" (Tokarczuk, 2018: 129). Про цей дикий світ читач дізнається зі слів лікаря Хої. Він є прикладом простору, який власне існує в індивідуальному уявленні людини: "Dziki swiat. Bez ludzi. Nie mozemy go zobaczyc, bo jestesmy ludzmi. Sami siq od niego oddzielilismy i zeby teraz tam wrocic, musimy siq zmienic. Nie moge ujrzec czegos, co mnie nie zawiera. Jestesmy wiqzniami samych siebie. Paradoks. Ciekawa perspektywa poznawcza, ale i fatalny blqd ewolucji: czlowiek widzi zawsze tylko siebie" (Tokarczuk, 2018: 129). Ці слова можна трактувати як відокремлення людини від природи і мізерність людського існування. Людина сама закривається у своєму світі, де бачить тільки себе і дбає лише про себе. Те, що існує зовні, довкола, для неї не має ніякого значення. Кожен зосереджується лише на тих проблемах, які стосуються його, ставить їх пріоритетними. Така поведінка, на думку авторки, визначає ментальну складову будь-якого народу: "Ludzie Zachodu sq przekonani, ze dramatycznie i radykalnie rdzniq siq od innych ludzi, od innych istot, ze sq wyjqtkowi, tragiczni. Mowiq o "rzuceniu w byt", o rozpaczy, samotnosci, histeryzujq. Lubiq siq samoumartwiac. A to jest po prostu zmienianie malych roznic w wielkie dramaty. Dlaczego mielibysmy zakladac, ze przepasc miqdzy czlowiekiem a swiatem jest donioslejsza i wazniejsza niz przepasc pomiqdzy dwoma innymi rodzajami bytow?" (Tokarczuk, 2018: 132).

Ольга Токарчук переносить читача у світ майбутнього, в якому людина порушує межу природи. Письменниця ставить питання, яке нікого не може залишати байдужим - це співіснування людини та природи, сутність та якість цих взаємин, людська безпорадність у пізнанні самих себе. Можливо, перевтілення - це спосіб втечі від людської спільноти або прокладання містка через прірву, яку людина створила між собою та природою. Напевне саме це пояснює фінал оповідання: перевтілення людини в тварину.

Контраст у зображенні замкнутого та відкритого простору можемо спостерігати в оповіданні "Gora Wszystkich Swi^tych". Замкнутий простір - це монастир, у якому тимчасово поселяється героїня. Відкритий - це довколишня природа. В описі просторових картин авторка вдається до прийому градації. На початку оповідання читач дізнається про погану місцеву екологію та її негативний вплив на мешканців: "Swiat stanql na glowie. Niech pani spojrzy. - Pakujqc moj bagaz do samochodu, wskazal na ciemniejqce niebo. - Podobno tym nas trujq, wypuszczajq gazy z samolotow, ktore zmieniajq naszq podswiadomosc" (Tokarczuk, 2018: 152). Наступний епізод - опис міста - лише посилює непривабливу картину: "... wszqdzie byly korki samochody buksowaly i poruszaly siq w slimacznym tempie po mokrym sniegu. Na poboczach tworzyla siq grzqska breja. W miescie pelnq parq pracowaly odsniezarki, ale dalej, w gorach, w ktore wjechalismy bardzo ostroznie, okazalo siq ze drog nikt nie odsniezal" (Tokarczuk, 2018: 152). І завершує градаційний ланцюжок кімната старого, темного монастиря: "Znalazlam siq oto w ogromnym pomieszczeniu, posrodku ktorego stal duzy, masywny drewniany stol, noszqcy slady wielowiekowego uzywania, a wokol niego siedzialo szesc starych kobiet w strojach zakonnych" (Tokarczuk, 2018: 153-154). Усі елементи замкнутого простору є гнітючими.

Частиною відкритого простору в оповіданні є місце поховання "святих корів". На цьому кладовищі героїня сподівається побачити шкіру та кістки тварин, але натомість перед нею постає зовсім інша картина: "Z bliska jednak widac bylo co innego: skrqcone, na wpol nadtrawione torebki plastikowe, z widocznymi wciqz napisami sieciowych marek, sznurki, gumki, nakrqtki, kubeczki. Zaden organiczny sok trawienny nie dawal rady zaawansowanej ludzkiej chemii. Krowy zjadaly smieci i niestrawione nosily je w swoich zolqdkach. Tyle zostaje z krow, powiedziano mi. Cialo znika, zjedzone przez owady i drapiezniki. Zostaje to, co wieczne. Smieci" (Tokarczuk, 2018: 195-196). У такий спосіб авторка підіймає ще одну нагальну суспільну проблему - засмічення довкілля.

Характерним для творчості Ольги Токарчук є використання простору- лабіринту: "Pozwolilam poslusznie poprowadzic siq labiryntami starego budynku do wyjscia, zalujqc niedopitej kawy" (Tokarczuk, 2018: 157). Лабіринт у творчості письменниці всюдисущий, виражається прямим посиланням або через метафорику, та й сама побудова текстів часто нагадує лабіринт. Лабіринт - це насамперед просторова фігура із магічною функцією. Своєю складною структурою лабіринт створює безпеку тим, хто знаходиться всередині. Таким простором-лабіринтом в оповіданні виступає монастир, у якому зберігалися прикрашені дорогоцінностями мощі святих. І черниці докладали максимум зусиль, аби зберегти їх.

Наукова новизна

Наукові дослідження життєтворчості Ольги Токарчук у польському літературознавстві нараховують чимало ґрунтовних робіт, предметом аналізу яких були вибрані твори видатної польської письменниці та її світоглядні позиції. Оскільки збірка оповідань "Opowiadania bizarne" є одним із найновіших видань, вона дотепер не була предметом окремих наукових розвідок. Вперше у роботі зроблено аналіз збірки з огляду на історію її написання та охарактеризовано особливості зображення просторової організації оповідань.

Висновки

У результаті проведеного дослідження можна зробити висновок, що проблема просторової організації художнього тексту є важливою складовою при аналізі збірки "Opowiadania bizarne" Ольги Токарчук. Письменниця розглядає простір у двох вимірах: топографічному (коли йдеться про країни, міста, вулиці та ін..) та психологічному (стосується поведінки людини, її фізичного та емоційного стану). Топографічний простір є різноплановим: конкретне місто і держава (оповідання "Zielone Dzieci"), приміщення будинку (оповідання "Przetwory", "Wizyta"), медичний центр, санаторій (оповідання "Transfugium") тощо. Географічний простір є як відкритим, що дає можливість героям реалізувати себе, так і замкнутим, який обмежує можливості людини. В зображенні просторових реалій Ольга Токарчук найперше враховує потреби своїх героїв, індивідуалізує їх. Тому в кожному з оповідань вони по- різному сприймають світ, що їх оточує. Також письменниця акцентує увагу на духовному світі персонажів, творячи в такий спосіб психологічний простір. Простір - це межа комфортних або ж некомфортних умов проживання людини. Вихід за межі комфорту може призвести до смерті, як в оповідання "Przetwory". Ще однією особливістю просторової організації оповідань є наявність елементів художньої геопоетки, що дозволяє авторці порушити актуальні й сьогодні проблеми захисту довкілля.

Література

1. Словник української мови в 11 томах (1970-1980). Київ: Наукова думка.

2. Сняданко, Н. (2009) Творчість Ольги Токарчук: кілька крапок над "і" (Частина І). URL: http://litakcent.com/2009/09/28/tvorchist-olhy-tokarchuk-kilka- krapok-nad-i.

3. Токарчук, О. (2011). Моє покоління дуже сильно відчуває свою невкоріненість: [інтерв'ю з польською письменницею О. Токарчук про її творчість]. URL: https://rozmova.wordpress.com/2019/10/19/olha-tokarchuk.

4. Хруслінська, І. (2019). Нобелівська лауреатка Ольга Токарчук солідарна з українцями в Польщі. URL: https://espreso.tv/news/2019/10/11/izabella_khruslinska_nobelivska_laureatka_olga _tokarchuk_solidarna_z_ukrayincyamy_v_polschi.

5. Burkot, S. (2014). Literaturapolska 1939 - 2009. Warszawa: PWN.

6. Czaplinski, P. (1996). Milknqca saga. Ex Libris, 98, 7-8.

7. Kaczmarski, P. (2018). Opowiadania mizerne. URL: http://malyformat.com/2018/08/opowiadania-mizerne.

8. Przybylska, A. (2005). Czego szukajq, o czym marzq i kim sq? Kobiety w prozie Olgi Tokarczuk. Wroclaw. URL: https://snauka.pl/kobiety-w-prozie-olgi-tokarczuk.html. Tokarczuk, O. (2018). Opowiadania bizarne. Krakow: Wydawnictwo Literackie.

9. Tokarczuk, O. (2018). Opowiadania bizarne: [wywiad z polskq pisarkq Olgq Tokarczuk o "Opowiadaniach bizarnych"]. URL: https://www.youtube.com/watch?v=nPjmqsSBgBQ.

10. Tokarczuk, O. (2009). Kiedys bedepisarq: [wywiadzpolskqpisarkq Olgq Tokarczuk o jej tworczosci]. URL: https://nto.pl/olga-tokarczuk-kiedys-bede-pisara/ar/4108279.

11. Tokarczuk, O. (2018). Wszystko boli: [wywiad z polskq pisarkq Olgq Tokarczuk o jej tworczosci]. URL: https://krytykapolityczna.pl/kultura/czytaj -dalej/kinga-dunin- olga-tokarczuk-rozmowa.

12. References

13. Slovnyk ukrainskoi movy v 11 tomakh [Dictionary of the Ukrainian language in 11 volumes] (1970-1980). Kyiv: Naukova dumka (in Ukrainian).

14. Sniadanko, N. (2009) Tvorchist Olhy Tokarchuk: kilka krapok nad "i" (Chastyna I) [Works of Olga Tokarchuk: a few points above "i" (Part I)]. URL: http://litakcent.com/2009/09/28/tvorchist-olhy-tokarchuk-kilka-krapok-nad-i (in Ukrainian).

15. Tokarchuk, О. (2011). Moie pokolinnia duzhe sylno vidchuvaie svoiu nevkorinenist: [interviu z polskoiu pysmennytseiu O. Tokarchuk pro yii tvorchist] [My generation feels very unrooted: [interview with Polish writer O. Tokarchuk about her work]]. URL: https://rozmova.wordpress.com/2019/10/19/olha-tokarchuk (in Ukrainian).

16. Khruslinska, І. (2019). Nobelivska laureatka Olha Tokarchuk solidarna z ukraintsiamy v Polshchi. [Nobel laureate Olga Tokarchuk is in solidarity with Ukrainians in Poland] URL:

17. https://espreso.tv/news/2019/10/11/izabella_khruslinska_nobelivska_laureatka_olga _tokarchuk_solidarna_z_ukrayincyamy_v_polschi (in Ukrainian).

18. Burkot, S. (2014). Literaturapolska [Polish literature] 1939 - 2009. Varshava: PVN (in Polish).

19. Chaplinski, P. (1996). Milknontsa saga [A silent saga]. Ex Libris, 98, 7-8. (in Polish).

20. Kachmarski, P. (2018). Opoviadania mizerne [Poor stories]. URL: http://malyformat.com/2018/08/opowiadania-mizerne (in Polish).

21. Pshybylska, A. (2005). Chego shukayo, o chym mazho i kim so? Kobiety v prozhie Olhi Tokarchuk [What are they looking for, what do they dream about and who they are? Women in the prose of Olga Tokarczuk]. Wrotslav. URL: https://snauka.pl/kobiety-w-prozie-olgi-tokarczuk.html (in Polish).

22. Tokarchuk, O. (2018). Opowiadania bizarne [Bizarre stories]. Krakuv: Vydavnitstvo Literatskie (in Polish).

23. Tokarchuk, O. (2018). Opoviadania bizarne: [vyviad z polsko pisarko Olho Tokarchuk o "Opoviadaniach bizarnykhyy] [Bizarre stories [interview with a Polish writer Olga Tokarchuk about Bizarre stories]]. URL: https://www.youtube.com/watch?v=nPjmqsSBgBQ (in Polish).

24. Tokarchuk, O. (2009). Kiedysh bende pisaro: [vyviad z polsko pisarko Olho Tokarchuk o yey tvurchoshchi] [One day I will be a writer [interview with a Polish writer Olga Tokarchuk about her works]]. URL: https://nto.pl/olga-tokarczuk-kiedys- bede-pisara/ar/4108279 (in Polish).

25. Tokarchuk, O. (2018). Wshystko boli: [vyviad z polsko pisarko Olho Tokarchuk o yey tvurchoshchi] [Everything hurts [interview with a Polish writer Olga Tokarchuk about her works]]. URL: https://krytykapolityczna.pl/kultura/czytaj-dalej/kinga- dunin-olga-tokarczuk-rozmowa (in Polish).

Размещено на Allbest.ru