Новела Дениса Лукіяновича "Білі нарцизи в’яли" в аспекті жанру та стилю

Размещено на http://www.allbest.ru/

Новела Дениса Лукіяновича “Білі нарцизи в'яли” в аспекті жанру та стилю

Лілія Шморлівська, Чернівецький національний університет ім. Юрія Федьковича

В статье рассмотрена новелла Дениса Лукияновича “Белые нарцизы вяли” с точки зрения ее жанрово-стилевой специфики, мотивов, образной системы. Цель научной работы - раскрыть значение произведения для понимания особенностей литературного процесса начала ХХ ст., засвидетельствовать влияние автора на формирование художественных тенденций нового времени, проанализировав жанрово-стилевые приметы новеллы. Актуальность обусловлена - тем, что произведение “Белые нарцизы вяли” совсем не исследовано и не вовлечено в литературный контекст. Этот малоизвестный текст впервые проанализирован с точки зрения особенностей сочетания в творческой манере автора признаков нескольких направлений, в том числе импрессионизма, экспрессионизма и натурализма с присущими им стилевыми маркерами, что и составляет новизну исследования. Для этого были использованы описательный и контекстуально-интерпретационный методы. Сделан вывод, что по жанровой специфике это произведение приближается к новелле, а именно новелле настроения, оно является оригинальным проявлением стилевой манеры писателя.

Ключевые слова: Д. Лукиянович, модернизм, модерность письма, импрессионизм, экспрессионизм, натурализм, малая проза, жанр, стиль.

Denys Lukiyanovich's short story “White Daffodils Withered” in terms of genre and style

Liliia Shmorlivska, Yuriy Fedkovych Chernivtsi National University

The article considers Denys Lukiyanovich's short story “White Daffodils Withered” in terms of its genre and style specifics, motives, image system. The purpose of the research is to reveal the significance of the work for understanding the peculiarities of the literary process of the early twentieth century. The urgency of the investigation is due to the fact that the work “White Daffodils Withered” is not studied at all and is not involved in the literary context. This little-known text was first analyzed in terms of the peculiarities of combining in the author's creative style features of several trends, including Impressionism, Expressionism and Naturalism with their inherent stylistic markers, which is a novelty of the study. It is also compared with those samples of Ukrainian prose of the XIX-XX centuries, which have similar artistic features and are close in theme.

Research methods. The article is based on the use of a systematic approach to the object of study. This approach involves the use of traditional descriptive method and its key techniques: observation, interpretation and generalization (to clarify the originality of the author's style of D. Lukiyanovich, its connection with the code of contemporary literature). Also, in order to compare D. Lukiyanovych's artistic sample with other materials (scientific and artistic), the method of contextual-interpretive analysis is used: thanks to him the status of D. Lukiyanovych's work is established in relation to other artistic samples, its place in sociocultural context, not to mention author's ideas, motives and goals, general content of questions etc. Conclusions. It is concluded that in terms of genre specifics, this work is close to a short story, namely “mood short story”, it is an original manifestation of the writer's creative style, which in this case is the syncretism of stylistic, genre and generic features.

Key words: D. Lukiyanovych, modernism, modernity of writing, impressionism, expressionism, naturalism, short prose, genre, style.

Постановка проблеми у загальному вигляді та її зв'язок із важливими науковими чи практичними завданнями

Рубіж ХІХ-ХХ ст. в українській літературі позначений новими тенденціями в розвитку стилів, жанрів, тематики і проблематики. Письменники прагнули відійти од канонічних форм минулого й намагались по-своєму реалізувати досвід світового письменства. Література виступала сміливою ареною для нових шляхів розвитку й реалізації через слово - оригінальне, свіже й демократичне. Прагнув іти в ногу з цими процесами і Денис Лукіянович (1873-1965) - у майбутньому відомий український письменник і критик, на той час початківець у літературі, активний учасник різних громадських і літературних товариств. Уже тоді він випробовує себе в кількох жанрово-стильових парадигмах і зближується із західноукраїнським колом письменників (О. Кобилянською, О. Маковеєм, І. Франком та ін.).

Д. Лукіянович увійшов в історію української літератури, найперше, як її дослідник і критик, але показний він також оригінальною творчістю. Дещо з написаного впізнаване в художньому контексті, та це переважно великі прозові полотна - повісті (“За Кадильну”, 1902; “Від кривди”, 1904; “Франко і Беркут”, 1956) та роман (“Філістер», 1909). Часто ці твори згадують у ракурсі реалістичного відображення української дійсності на зламі століть (передмови І. Денисюка та Л. Міщенко, Д. Павличка до їхніх видань), подекуди з характеристиками застарілого ідеологічного порядку. Мали місце також спроби написання літературного портрета Д. Лукіяновича (І. Приходько), огляду архівних матеріалів, що стосуються його біографії та діяльності (П. Баб'як), підготовки спогадів (Б. Горинь) тощо. Водночас творча скарбниця Д. Лукіяновича як автора й цікавої малої прози таки обділена дослідницькою увагою - попри вже сучасні розвідки Shmorlivska L. “Bahnitky” D. Lukiianovycha z pohliadu impresionistskoi poetyky” ["Bagnitky" D. Lukiyanovich in terms of Impressionist poet tics], Naukovyi visnyk Skhidnoievropeiskoho natsionalnoho universytetu imeni Lesi Ukrainky. Filolohichni nauky. Literaturoznavstvo: zbirnyk naukovykhprats [Scientific Bulletin of the Lesia Ukrainka Eastern European National University. Philological sciences. Literary Studies: a collec tion of scientific papers], Lutsk: Skhidnoievropeiskyi natsionalnyi universytet imeni Lesi Ukrainky, 2016, N 8 (333), P. 196-200 [in Ukrainian]; Shmorlivska L. “Debiut Denysa Lukiianovycha v ukrainskii literaturi: shliakh vid maloho” [The debut of Denis Lukiyanovych in Ukrainian literature: the path from childhood], Scripta manent: molodizhnyi naukovyi visnykInstytutu filolohii ta zhurnalistyky: zb. nauk. pr [Scripta manet: Youth Scientific Bulletin of the Institute of Philology and Journalism: a collection of scientific papers], Lutsk: Vezha-Druk, 2016, Vyp. 3, P. 125-128 [in Ukrainian]; Shmorlivska L. “Modernistski viiannia u ”Noveliakh” Denysa Lukiianovycha [Modernist trends in "Novels" by Denis Lukiyanovich], Naukovyi visnyk Mykolaivskoho natsionalnoho universytetu imeni V. O. Sukhomlynskoho. Filolohichni nauky (literaturoznavstvo) : zbirnyk naukovykh prats [Scientific Bulletin of the Mykolaiv National University named after V.O. Sukhomlynskiy. Philo logical sciences (literary studies): a collection of scientific works], Mykolaiv: MNU imeni V. O. Sukhomlynskoho, 2017, № 2 (20), P. 259-264 [in Ukrainian].. Але і в них заявлений у назві пропонованої студії твір не розглядався. Ця розвідка, у якій вперше репрезентується запропонована новела, і зумовлює новизну дослідження.

Попри те, що творчість Д. Лукіяновича донедавна сприймалася сучасною літературознавчою думкою як доволі заангажована, обмежена тенденціями часу, усе ж є у цій спадщині твори, зокрема зразки малої прози, що мають незаперечне мистецьке значення як для самої епохи, так і для письменника - її репрезентанта. Однією з таких робіт є новела “Білі нарцизи в'яли”, опублікована в “Літературно-науковому вістнику” за 1907 рік, але зовсім не досліджена й не залучена до літературного контексту, що й зумовлює актуальність цієї студії. Розкрити значення твору для розуміння особливостей літературного процесу початку ХХ ст., засвідчити впливи й Д. Лукіяновича на формування мистецьких тенденцій нової доби, проаналізувавши жанрово-стильові прикмети новели, і є метою та завданням статті.

Методи та методика дослідження

В основі статті лежить використання системного підходу до об'єкта вивчення. Цей підхід передбачає застосування традиційного описового методу і його ключових прийомів: спостереження, інтерпретації та узагальнення (для з'ясування своєрідності авторського стилю Д. Лукіяновича, його зв'язку з кодом тогочасної літератури). Також задля порівняння художнього полотна Д. Лукіяновича з іншими матеріалами (науковими і художніми) задіяно метод контекстуально- інтерпретаційного аналізу, завдяки якому встановлюється статус твору Д. Лукіяновича відносно інших художніх зразків, його місце в соціокультурному контексті, не кажучи про те, що важливо відтворити авторські задуми, мотиви й цілі, загальний зміст питань тощо.

Виклад основного матеріалу

Твір “Білі нарцизи в'яли” перегукується з раніше виданою цим же митцем новелою “Не бачив квітів” (1904). І тепер Д. Лукіянович не відходить від модерністського стилю письма, а ще більше його реалізує. Лейтмотивом служить образ квітів, що асоціюється з ніжною душею оповідача- автора, творця ліричної прози.

Перед реципієнтом же хоч і зразок епічного твору, але зразок особливий: автор вдало ув'язує в полотно тексту ліричний струмінь за допомогою образу ліричного героя, віршованих уривків, а також уплітає фрагмент драматизований - із дійовими особами та їхніми репліками. Це ще більше підкреслює, з одного боку, прагнення Д. Лукіяновича до чіткості “розказування”, притаманного новелі, з іншого ж, використання прийомів драматургії свідчить про заперечення будь-якої “подієвості”, адже вони, ці прийоми, реалізують телеграфний стиль письма, такий характерний для літератури ХХ ст. Відчутним тут є відхід від канонічної форми, адже автор надає перевагу не зовнішнім ефектам і діям, а внутрішньому світові, базованому на імпульсивності, невпевненості й невизначеності. Інакше кажучи, письменник не зраджує своїй модерністській манері, він створює одразу цілий калейдоскоп художніх форм.

І хоч авторське визначення жанру “Білих нарцизів...” не зазначено в першопублікації, та маємо новелістичний підхід до зображення подій. Тут довге “розгойдування” за допомогою пейзажних замальовок іще перед зав'язкою, потім легкими мазками подається конфлікт інтересів, наприкінці неочікувана кульмінація, що виростає зі звичайної розмови, але є все ж закономірністю долі. І після цього так само згасають, нівелюються усі зв'язки між персонажами, почуття переносяться на природу, з якої все почалось. Задля чіткої структуризації тексту Д. Лукіянович удається до поділу його на розділи (усіх три) та підрозділи. Письмо уривчасте, переважають прості речення, думка може несподівано й різко перейти в новий абзац. Відомий дослідник малих жанрових форм цього часу І. Денисюк так пояснює подібне авторське тяжіння: “При всій канонічності новела - не застиглий, не закостенілий жанр, вона може йти за духом часу, модифікувати свою поетику, засоби освоєння нового життєвого матеріалу” Denysiuk I. Rozvytok ukrainskoi maloi prozy XIX - poch. XX st. [Development of Ukrainian short prose of the XIX - early XX centu ry], Lviv : Naukovo-vydavnyche tovarystvo “Akademichnyi Ekspres”, 1999. P. 17 [in Ukrainina]. Ibidem, P. 17.. І далі: “Канонічність її [новели] проявляється у тому, що вона зберігає водночас і тисячоліттям вироблені пропорції.

Кульмінація як “центр” розповіді в тексті теж цілком модерна. Немає різкої події, зіткнення інтересів, що змінять увесь хід повістування. Кульмінація тут радше психологічна: душевний злам, переломний момент, навіть внутрішня криза особистості. Дослідниця говорить про це так: “Психологізм є основною типологічною ознакою літератури помежів'я століть: складні і часто суперечливі душевні поштовхи, нюанси почуттів, емоційні реакції на події, подекуди межові психічні стани стають головним об'єктом зображення” Sizova K. Liudyna u dzerkali literatury: transformatsiia pryntsypiv portretuvannia v ukrainskii prozi XIX - pochatku XX st.: monohrafiia [Human in the Mirror of Literature: Transformation of the Principles of Portrait in Ukrainian Prose of the 19th - Early 20th Centuries: Monograph], Kyiv: Nasha kultura i nauka, 2010, P. 22. [in Ukrainina]..

Швидкий темп розповіді створює дисонанс, адже такі багаті почуттєва й пейзажна частини прагнуть до виваженості, та все ж динаміка напруженості тут переважає. Усі події максимально “концентратні”, хоч письменник і прагне збагатити новелістичний малюнок розлогою передісторією, пейзажними відступами, зверненими переважно до квітів. Навіть предметним символом новели, з яким пов'язаний кульмінаційний поворот, є білі нарциси. Д. Лукіянович готує читача до зустрічі з цим символом, підсвідомо упродовж усього твору подає інформацію про приховану небезпеку від нього, але секрет розкриває тільки у кінці.

Такий специфічний виклад теж був характерним для модерністського письма, зокрема для течій імпресіонізму, неоромантизму чи експресіонізму. Так, новела є репрезентацією модерністського стилю письменника, особливо завдяки дифузії родів і жанрів у ній та стильового “злиття”. Зауважує про це явище І. Денисюк: “Для літератури цього періоду взагалі характерний посилений родово-жанровий синкретизм - взаємопроникнення епічного, драматичного й ліричного начала, трансформація жанрів, “накладання” одних модифікацій на інші. Ці тенденції викликані коригуючою силою літературного розвитку, що націлював письменників на всебічне змалювання дійсності, на проникнення з якоюсь магічною лампою у всі клітини життя” Denysiuk I.O. Literaturoznavchi ta folklorystychni pratsi [Literary and folklore works], Lviv, 2005, P. 90-91 [in Ukrainian]..

Найхарактернішим стильовим напрямом, зреалізованим у творі, є все ж імпресіонізм. Читач не тільки бачить і чує все, що переживає персонаж, але й сприймає дотиком, відчуває на смак і запах, проникає в найпотаємніші глибини душі. Усе описане бачиться немов під кутом зору самого героя і передається суб'єктивістськи. І хоч в імпресіоністичній новелі зазвичай виразно подаються душевні поривання однієї людини як центру всього (так простіше зосередитись на емоційній складовій героя, скоротити відстань між письменником та читачем), Д. Лукіянович пропонує порівняти почуття одразу двох головних персонажів - закоханої пари Лілії- Сергія, між якими і відбувається основний конфлікт. Вони почергово виступають у ролях “кривдник-жертва”, тож часто змінюють свої переживання. Тут доречно мовити про наближення “Білих нарцизів...” до так званої “новели настрою”, започаткованої в українській літературі Степаном Васильченком (“Басурмен”, “Осінній ескіз”). Подібно до творів цього автора, у Д. Лукіяновича головною постаттю теж виступає саме ліричний герой, його емоційний стан виходить на перший план, і, за словами І. Денисюка, “функція його аналогічна до ліричного героя в поезії: він сам говорить про свої почуття і настрої, виспівує свою душу” Denysiuk I. Rozvytok ukrainskoi maloi prozy XIX - poch. XX st..., op. cit., P. 152.. В автора ж “Білих нарцизів.” головним персонажем-ядром виступає пара “він-вона”, емоції і хвилювання якої транслюються і чоловіком, і жінкою, та все ж у різному діапазоні: Сергій зосереджений на почутті образи й розчарування, Лілія - болю і відчаю.

Сюжет твору доволі простий і монолінійний. Зовнішні події можна звести до однієї зустрічі персонажів, усе інше транслюється тільки у внутрішньому світі. Конфлікт, як згодом про це довідається читач, базується на висловленні Сергія щодо поведінки Лілі. І хоч причиною цієї розмови стало те, що дівчина хотіла поділитися відчаєм через грубе ставлення до неї свого “управителя”, який “кліщами здавив” її, та все ж автор будує кульмінацію не за допомогою розкриття факту фізичної наруги над дівчиною, а подає її завдяки зневажливій реакції Сергія на це: “Він [управитель] міг гадати, що ти й не гніваєшся” Lukiianovych D. Bili nartsyzy vialy [White daffodils withered], Literaturno-naukovyi vistnyk [Literary-scientific bulletin], 1907, Tom 37, P. 204 [in Ukrainian].. Такі слова сколихнули дівчину: “З тим окликом щось розірвалося у неї в грудях, і вона пустилася йти в кут плакати так, аби й життя виплило з неї з останньою сльозою” Ibidem, P. 204.. Це і є та єдина “зовнішня” подія у творі, про яку казали, вона і є кульмінаційним моментом.

Та починається все таки з кінця - з опису емоційного стану ображеного юнака; той різко вибігає від дівчини і прямує додому: “Зворушення і гнів були ще такі дужі, до рівноваги було ще так далеко, що він ніяк не міг би зараз покинути рух, який так дуже відповідав його душевному настроєві, та й піти в хату” Ibidem, P. 194.. Використання такого прийому свідчить про асиметричність сюжетної організації новели.

Спочатку непояснений сплеск почуттів, а вже потім їх проєкція на опис місцевості, природу - що завгодно: “Ішов високим берегом, що звивався гадюкою горі на другою терасою Збручевої долини, засіяної хатками подільських селян і чорноземними, вузько пошматованими, родючими городами” Ibidem, P. 194./ Таким пасторальним штрихам одразу ж контрастно суперечить настрій персонажа: “З його грудей виривалися зчаста півголосні, короткі оклики, нервові корчі стискали його п'ястук...” Ibidem, P. 194.. Подекуди переживання хлопця набирали градаційних обертів: “Ішов ще й тепер тим самим скорим кроком, у тім самім лютім настрою, з тими самими гнівними думками й розбурханням.” Ibidem, P. 195.

Цікаво транслюється Д. Лукіяновичем поняття “щастя” через проєкцію на зовсім інших, побіжних персонажів, яких випадково зустрічає по дорозі головний герой: “Трималися любо за руки, як хлопчик і дівчинка, а хід, і рух, і вся постава вказували на велику радість, на небуденне щастя тих двох” Kolinko O. “Kolorystyka modernistskoi novely: khudozhnii i psykholohichnyi aspekty” [Colouristics of modernist short stories: literary and psychological aspects], Aktualniproblemy ukrainskoi literatury i folkloru [Current issues of Ukrainian literature and folklore], 2014, № 21-22, P. 20 [in Ukrainian].. Реципієнт іще не може оцінити такої незрозумілої подачі, що “спрацює” в майбутньому на руку письменникові. Саме тут контрастно до щастя чужих уперше виступає символ біди своєї: “.бо на грудях Лілі білий нарциз в'яне” Lukiianovych D. Bili nartsyzy vialy., op. cit., P. 197.. Білий колір у новелі не несе щастя, чогось світлого чи святого, радше, навпаки, він є знаком болю, приреченості й безвиході, утрати чистоти. А от темні кольори сприймаються ліричним героєм нейтрально, спокійно, адже передають його психологічний стан: “Вже гинула ніч, ранок ще не встав, але темінь уже розсувалася, звільна перекочувалася під гай, у шанці, у провали під горбочки, а сиза сутінь ледвеледве просікалася й сіріла”. Автор природно передає усі кольори, без лиску, штучності, що було характерним для імпресіоністів. О. Колінько, пишучи про колористику модерністської новели, невипадково згадує художників-імпресіоністів: “Через поєднання кількох природних фарб, часто контрастних, вони досягали ефекту суто живописного враження, позаяк у природі, на їх думку, існують тільки чисті фарби, які завжди по-новому складаються в людському сприйнятті в загальне, зокрема, близькозоре, “дитяче” враження”.

Оригінально мислиться пізніше й образ іще одного Лукіяновичевого персонажа на дорозі життя - бурлаки, через якого вже прямо транслюється біль, нещастя, приреченість: “Ледве почали розмову, надплила з буртів тужна пісня; старий чабан-бурлака журився і нарікав на своє сирітство” Бурлацька пісня тут символізує нескінченність людських страждань, плинність життя, що нагадує “павутиння”, бо воно так само снувалось “не знати відки й куди”.

Не зовсім характерною для Д. Лукіяновича рисою (але виправданою тяжінням до художнього синтезу в модернізмі) є подача великої кількості пейзажних замальовок, що зближують постать письменника із прискіпливим живописцем. Створюється культ природи, характерний більше для новел М. Коцюбинського (“Intermezzo”, “Сон”, “В дорозі”). Думки головного персонажа в основному подаються саме завдяки таким мазкам: “Тепер вибігала стежка на стрімкий горбок, зразу провалом, а далі рівчаком, яким після дощів туркотів потічок” Ibidem, P. 195.. Перед важливою внутрішньою бурею показано затишшя природи, що ніби готує читача до чогось непоправного: “Не гукала перепелиця, не лопав деркач, бугай не гупав. Узгір'я замовкло, долина завмерла, поки захлипала тихим плачем” Ibidem, P. 196.. Найбільше внутрішнє загострення автор транспонує на найтихіші звуки довкілля. Це поглиблює ефект екзистенційної безвиході. Цікаво, що всі порухи природи сприймаються через самого ліричного героя, а не автора. Л. Каневська, аналізуючи твори І. Франка, пише про це так: “Зміна ракурсу оповіді у відтворенні пейзажів (картини природи постають не у призмі авторського бачення, а через відбиття у свідомості героя) психологізує художній виклад” Kanevska L. V. Psykholohizm romaniv Ivana Franka seredyny 80-kh - 90-kh rokiv: avtoref. dys. na zdobuttia nauk. stupenia kand. filol. nauk : spets. 10.01.01 “Ukrainska literatura” [Psychologism of Ivan Franko's novels in the mid-80's - 90's], Kyiv, 2004, P. 13 [in Ukrainian].. Д. Лукіянович у своєму творі майстерно втілює психологічні пейзажі, зокрема пейзажі-паралелі (консонанси): “А довкола була ніч; долина хлипала, горб заносився від плачу, хитаючись. Сергій прислухався і почув, як Лілі плакала, плакала, плакала. Лілі ридала” Lukiianovych D. Bili nartsyzy vialy..., op. cit., P. 196.. Автор навмисне використовує демінутив “Лілі”, щоби показати свою прихильність до героїні.

Використовує Д. Лукіянович для подання внутрішнього світу ліричного героя не тільки більш-менш статичну пейзажну картину, властиву імпресіонізмові, але й динаміку природних об'єктів, зокрема тваринного світу, характерну для експресіонізму: “Туга гнала перепелицю по довгих загонах на горбі, а внизу деркач бігав у траві і з розпуки дер собі груди своїм тріскотливим криком, а на те все бугай, мов божевільний, бухає в очереті і бухає”Ibidem, P. 195-196.. Автор, як бачиться, не дбає про естетичний ефект, а “вганяє” читача в агонію, змушує усвідомлено страждати: “Слово експресіоніста - скальпель хірурга, який безжалісно руйнує найпрекраснішу плоть, аби оприявнити те, що під нею” Yastrubetska H. Dynamika ukrainskoho literaturnoho ekspresionizmu: monohrafiia [Dynamics of Ukrainian literary expressionism: monograph], Lutsk: PVD “Tverdynia”, 2013, P. 21 [in Ukrainian]..

Викликає зацікавлення й інтерпретація імен персонажів твору, зокрема жіночого образу. Лелія, Ліля, Лілі - ось такі варіанти пропонує письменник, точніше - його ліричний герой для головної героїні. Якщо “Лелія” звучить ніжно, підкреслює єдність з образом квітів (“Ніхто ще не пив із медниць злотоцвіту білих нарцизів, а Сергій приніс їх Лелії, своїй душі” Lukiianovych D. Bili nartsyzy vialy., op. cit., P. 199.), то “Лілі” мислиться уривчасто, схвильовано: “Лілі не виходила... А Лілі не виходила” Ibidem, P. 202..

У новелі яскраво постає символ квітів, тут згадуються не тільки нарциси, хоч вони є й ключовими, але й туберози, скабіози, рожі (гарячо-жовті, кремові, блідо-кремові), братчики, вербена, резеда, гвоздики, повійки тощо. Квіти виступають природними маркерами внутрішнього стану героїв: “Щирі братчики видивляли свої очи на приязну голубінь неба і линяли; резеда за весь день вилила всю свою симпатію міцним запахом, і гуділи її різочки, як зраджений любчик” Ibidem, P. 202. Ibidem, P. 206.. Жодна квітка не несе в собі сталої презентації героя, а тільки пов'язана з окремою нараційною картиною. Сад загалом виступає безпечним асоціативно-образним полем, випромінює радість порівняно з навколишнім світом. Проте в моменти найгострішого відчаю він переходить у темну палітру болю: “А листочки винограду тріпалися так безнадійно, тихо-тихо, як потопаючий, що дармо жде порятунку. Загальний образ тривоги підсилюється й тим, що квіти подаються автором персоніфіковано: “Темні понсові [рожі], свідомі про свою красу та силу, сховалися поміж листя і невидні вмлівали від розкоші... А блідо-кремова [рожа].. .збудилася зо сну, як зітхнув сірий ранок нинішнього дня, і відкрила соромливо своє лоно під золоте проміння” Ibidem, P. 201.. Уся природа в Д. Лукіяновича настільки “оживлена”, що складається враження, що персонажі дихають, існують виключно завдяки цьому, бо їх особистий живець під впливом зовнішніх чинників максимально ослаблений. Говорячи про утворення нового стилю на межі ХІХ-ХХ ст. і зародження з тим “інших” персонажів, дослідниця явища сецесії стверджує: “Тонкі, витягнуті фігури, вдягнені в химерний одяг, сповнені томління й муки обличчя, заплутані стосунки, безвихідні ситуації - всі явища і предмети стали багатозначними й символічними” Belimova T. Setsesiia yak filosofsko-estetychna model modernizmu kintsia XIX - pochatku XX st. [Secession as a philosophical and aesthetic model of modernism of the late XIX - early XX century.] [Elektronnyi resurs]: URL: https://probapera.org/publication/13/16585/ setsesiya-yak-filosofsko-estetychna-model-modernizmu-kintsya-xix--pochatku-xx-st.html#article (data zvernennia: 10.07.2021).. Таке “буття” на межі виродження насправді ж, навпаки, стимулює відродження, перехід на інший рівень відновлення.

Сюжет повільно розвивається з кінця, наближаючись до моменту найбільшого загострення. Автор гіперболізує страждання персонажа, моментально перекидаючи їх на образ квітів: “На кождім цвіті туберози виступали вже смертні, медяні крапки.” Lukiianovych D. Bili nartsyzy vialy.op. cit., P. 196. Читачеві чекати на позитивний розвиток подій не доводиться, усе стає на свої місця після подання письменником моменту знайомства майбутньої пари: “Сергій взагалі держався осторонь від жіноцтва і на Лілю в час похоронної стипи не звернув великої уваги” Ibidem, P. 196.. Уже з відправної точки стосунків на героїв чигало нещастя. Цей образ смерті посилюється дедалі сильніше, інколи навіть можна подумати, забігаючи наперед, про майбутню кончину когось із героїв (“там скрізь нишпорила тепер тихо-непомітно смерть” Ibidem, P. 197.), тоді ці страждання були б виправданими. Та її все ж не настане. Цей глибокий психологічний тиск, ця суцільна, всеохопна туга за живими гірші за будь-яку фізичну смерть: “А наперед хворість в'ялить різку, цвіт, листочки, а потому осінь силу бере і мугиче смутну пісню, таку жалібну і довгу-довгу, як туга...то так наче сі приятелі при ложу сухотника, що знають лікарську діагнозу і сумовито та ніжно всміхаються до хворого” Ibidem, P. 197. Hundorova T. Proiavlennia slova: dyskursiia rannoho ukrainskoho modernizmu [Manifestation of the word: the discourse of early Ukrai nian modernism], Vyd. druhe, pererob. ta dop, Kyiv: Krytyka, 2009, P. 178 [in Ukrainian].. Є припущення, що страждання головного персонажа - це ще і єдиний шлях до його “дотикання” із життям та щастям. Т. Гундорова про таку зображальну тенденцію, властиву модернізмові, висловилась так: “Смерть прибрана, як це типово для сецесіоністів, у декорації, шати - білі лілії, іриси, ангельські шепотіння .

І саме так - по-ангельськи - ліричний герой виписує образ прекрасної дівчини: “Лілі одна цвіла в тім зільнику: на її личку бліді красітки, леліткою цвіло дівоче здоровлє молодих сил, незмарганих іще насущною, важкою працею в школі” Lukiianovych D. Bili nartsyzy vialy..., op. cit., P. 197.. Та вже в наступному абзаці продовжується нескінченне балансування між архетипами “життя-смерть”, “радість-смуток”: “Але як глянув він її в очі - вони були незвичайні. З широкими чорними зіницями, обняті меланхолійною затінею вій, а на карій дугівці і на перловім-жовтявім білку завмер той самий безнадійний стогін розпуки, який мовчав заклятий в конаючім зільнику” Ibidem, P. 197.. Цей прекрасно-болючий образ дівчини кожен може інтерпретувати по-своєму, так створюються “сугестивні форми впливу, співтворчість читачів, формуючи новий комунікативний простір” Hundorova T. Proiavlennia slova. Dyskursiia rannoho ukrainskoho modernizmu. Postmoderna interpretatsiia [Manifestation of the word. Discourse of early Ukrainian modernism. Postmodern interpretation], Lviv: Litopys, 1997, P. 289 [in Ukrainian]..

Концепт “кохання” у творі не виходить за межі “гри зображень” (Т. Гундорова): від абсолютного захоплення (“на її городці зацвіла рожа, а в серденьку найкращий цвіт - любов” Lukiianovych D. Bili nartsyzy vialy., op. cit., P. 198.) до безнадії (“терня вбивалося в ноги, а один терен, великий, як вість, - у серце” Ibidem, P. 198. Pavlychko S. Dyskurs modernizmu v ukrainskii literaturi: monohrafiia [The discourse of modernism in Ukrainian literature: monog raph], 2-he vyd., pererob. i dop. Kyiv: Lybid, 1999. P. 123 [in Ukrainian].). Отак за допомогою словесної “маніпуляції” Д. Лукіянович сугестіює реципієнтові загадковість, а подекуди й містичність (“біла голубка зависла перед її вікном”). Це не завжди легко осмислити, осягнути, а подекуди й просто зрозуміти; як висловилась С. Павличко: “Поетична й загалом так звана модерна проза страждала на еклектичність. У ній було безліч красивостей на зразок інструментів, “перевитих гірляндами квіток .

Високо можна оцінити імпресіоністську подачу Д. Лукіяновичем страждання чоловічого й жіночого сердець. І хоча причина їхнього болю та сама, але потерпають вони по-різному, і в різних структурних частинах автор зосереджується на їхніх переживаннях.

Якщо на початку новели читач усеохопно сприймає внутрішні муки Сергія, звикає до них, бачить у кожному пейзажному помаху пензель Д. Лукіяновича, то перед самою кульмінацією це почуття зміщується у бік Лілі, наповнюється новими барвами, новою силою: “Гризота, яку гордо сховала в найглибшу закутину серця, жура, що завдала їй стілько сердечної муки і троїла кождий усміх радости та в'ялила цвітку щастя, - виповзла тепер і обізвалася” Lukiianovych D. Bili nartsyzy vialy., op. cit., P. 202. Shumylo N. M. Do problemy “liryzatsii” ukrainskoi prozy kintsia XIX - pochatku XX st. [To the problem of "lyricization" of Ukrainian prose of the end of XIX - the beginning XX century], Problemy istorii ta teorii ukrainskoi literatury XIX - pochatku XX st. [Problems of history and theory of Ukrainian literature of the XIX - early XX centuries.], Kyiv, 1991. P. 252 [in Ukrainian].. Опис почуттів дівчини забезпечує максимальну ліризацію прозового твору. Забезпечує настільки, що його можна вважати сміливою спробою “освіжити” жанрові візії прози на початку ХХ ст. Як зауважує Н. Шумило, “стихія ліризму в цей час виявилася такою сильною, що викликала перебудову всієї жанрової системи. Виникають різні форми “новелістичних” нарисів- фрагментів - етюдів, образків, ескізів, поезій у прозі. Ось, наприклад, в 1903 р. на сторінках “Літературно-наукового вістника” на кожні 15 більших прозових творів було вміщено 60 менших, ліричних мініатюр, близьких поезіям в прозі. А це вже ознака часу .

Вдається Д. Лукіянович і до подачі самої поезії, яку виголошує лірична героїня, підсилюючи тим самим стривоженість своєї душі перед найгострішим конфліктом. Особистісне у проказаному поєднується з народнопоетичним, що забезпечує, сказати б, подвійний ефект:

Не згасайте, ясні зорі,

Я всю ніч не спала,

Я ще своєму миленькому

Правди не сказала. Lukiianovych D. Bili nartsyzy vialy., op. cit., P. 203. Ibidem, P. 205.

Після кульмінації сюжет не одразу іде на спад, ліричні герої спазматично, як “подих вітру”, виривають з грудей інтенції болю: “Бідна, бідна Лілі! Скілько ти страждала, скілько муки витерпіла від того ранку по страшнім вечері, від того дня, коли побачила, що білі нарциси зів яли на твоїй дівочій груді . З цього моменту настає точка невідворотності: їм не бути разом. Та не ліричні герої про це уповідають читачеві, використовує для цього письменник уста природи: “По надвір'ю пустився шпориш і закрив сліди коліс, а стіни в хаті такі ж пусті, як із надвору. Тільки пара голубів не покинула свого причілка, жиють у купі любо”.

Розв'язку новели автор подає за допомогою драматичної конструкції, у якій знову вчуваються ноти фольклорної стилістики:

Голубко біла, лети до неї. Неси їй зілля, що родить любов.

Голубка мовить: Далеко!