Історія української літературної мови

Размещено на http://www.allbest.ru

Практична робота з історії української літературної мови

Функціонування національної літературної мови, побудованій на живомовній розмовній основі.

Мовна творчість І. Котляревського.

Розвиток української літературної мови в І половині XIX ст.

Місце І. Котляревського в історії української літературної мови:

а) мовно-діалектна основа творчості І. Котляревського. Середньонаддніпрянське мовлення й український фольклор.

Літературна, наукова і педагогічна діяльність І. П. Котляревського пройнята гуманізмом, життєвою мудрістю. Це був справді новатор у найширшому розумінні цього слова. Поет стверджував духовний ідеал народу, відстоював і викривав усе вороже й чуже народній моралі. Характерною рисою І. П. Котляревського є глибоке знання життя народу, його характеру, національної вдачі, діяльна любов до всього, що входить у поняття "вітчизна", що розвивав і зміцнив це поняття. У його творах ставилися важливі громадянські, морально-етичні проблеми епохи і розв'язувалися вони з передових позицій. Широке громадянське звучання творчості Котляревського сприяло розхитуванню всього заснованого на гнобленні, здирстві, на знущанні з простого люду.

Значення Котляревського як зачинателя української літератури винятково важливе: своїм поетичним словом, утвердженням засад демократичної естетики він відкривав, новий напрям у розвитку національної культури, спрямований на дедалі глибше проникнення в життя народу, на осмислення його історичної долі. Оригінальність і суспільне значення таланту автора "Енеїди" прекрасно розуміли прогресивні діячі вітчизняної культури І. Я. Франко. Творчість І. П. Котляревського увійшла дорогоцінним вкладом в українську літературу і стала живим джерелом духовного розвитку народу.

Значення "Енеїди" й у тому, що цим безсмертним твором Котляревський поєднав українське художнє слово зі світовою культурою. Цим твором автор довів, що і й у рамках бурлескного жанру можна правдиво показати життя народу і висміяти його ворогів. "Енеїда" - чи не єдиний твір у Європі, що став народним, бо ця перша високохудожня поема нової української літератури зогріває читача власним, а не позиченим світлом.

б) трансформація бурлескного стилю в «Енеїді». Мовний реалізм «Наталки Полтавки».

Спираючись на народну мову, Котляревський як видатний художник слова суттєво збагатив українську літературну мову. «Енеїда» за стилем є бурлескно-травестійним твором, а отже, всі мовні засоби, які використав письменник, мають переважно сатирично-гумористичний характер. Наприклад, влучні і несподівані порівняння є найпоширенішим художнім засобом твору: Нептун «вирнув з моря, як карась», Меркурій «прискочив, мов котище мурий», Дідона «закраснілася, мов рак», Вулкан «розм'як, як кваша», п'яні боги «понадувались, мов йоржі». Стиль бурлеску позначився і на епітетах: інтриганка Юнона -- «суча дочка», розпусна Венера називається «невірною, пакосною, халявою», ченці, попи -- «святі понури», десяцькі і соцькі-- «п'явки людські». У поемі також досить багато вульгаризмів і лайок («гадів син», «суча дочка», «полізеш рачки»), що зумовлене бурлескним стилем твору, але вони не переходять межі пристойності і є частиною художнього задуму.

Мова Наталки проста, звичайна розмовна українська мова тих часів. Вона барвиста, дотепна, пересипана влучними афоризмами, прислів'ями та приказками, вдало та доречно вживаними. Це й допомагає автору краще передати почуття та відношення героїні в різних обставинах. Іноді її мова переливається в пісню, з'являється глибокий ліризм, щира задушевність:

«Боже! Коли уже воля твоя єсть, щоб я була за возним, то вижени любов до Петра із мого серця і наверни душу мою до возного! Без цього чуда я пропаду навіки…

Чого ж вода каламутна? Чи не хвиля збила?

Чого ж і я смутна тепер? Чи не мати била?»

«Спіши, милий! Спаси мене од лютої напасті!

За нелюбом коли буду, то мушу пропасти»

Цінності, які сповідує дівчина, її духовна сила та мудрість, попри молодий вік, приваблюють та не лишають байдужими. Читач співчуває Наталці, яка змушена йти на самопожертву, люблячи свою матір. Старша жінка розуміє щастя зовсім не так, як її дочка. Для Горпини матеріально забезпечене життя є надзвичайно цінним, а Наталка прагне бути з коханим чоловіком, виконати свою обіцянку вийти за нього. Наталчине щастя - це подружнє життя з Петром, щирим, безкорисливим парубком, який також здатен на самопожертву заради коханої. Вона для нього є сенсом життя. Він любить та піклується про неї, але не егоїстично, а жертовно. Він думає про майбутнє Наталки, зважає на прагнення її матері Горпини, забуваючи про себе самого.

в) націонанально-патріотичні мотиви й соціальна критика в «Енеїді»

Під маскою гумору поет кинув сучасній йому кріпосницько-чиновницькій суспільності гостре звинувачення, в тому, що всі помисли її спрямовані на грабіж і здирство, знущання з простих людей і що державні закони закріплюють цю несправедливість. Звинувачення І. П. Котляревського були моральним осудом кріпосницького ладу, осудом, що набував виразного громадянського звучання.

Котляревський раз у раз звертається до історичного минулого України, звеличує патріотичні подвиги народу. Оспівуючи кращі національні традиції, стверджені історичним досвідом народу, поет закликає самовіддано любити вітчизну, пройнятися життєдайним почуттям служіння їй Любов до батьківщини кличе на подвиг, пробуджує високі почуття. У боротьбі за рідну вітчизну люди цілком змінюються: "Там лицар всякий парубійко". Патріотичні почуття підносять гідність людини, її честь. Всією своєю поемою І. П. Котляревський заперечував твердження, що "виняткове право" на героїчні діяння належить лише дворянству. Дух патріотизму, за переконанням автора "Енеїди", є "прикметою" й простих людей. В умовах само-державно-кріпосницької дійсності така концепція звучала справді сміливо.

г) синоніміка в мові «Енеїди»

Завжди відзначають настанову І. Котляревського на гумор і знижений характер лексики. Справді, синонімічні дієслівні ряди зі значенням «іти», «їсти», «пити» тощо, які стали хрестоматійними, а також лайлива лексика створюють враження згрубілості. Однак при цьому слід зважити й на дві особливості лексики в поемі: 1) лайливі, грубі слова часто належать мовленню персонажів (класичний ряд лайок у Дідони, лайливі слова, якими звертається Юнона до Венери в шостій частині тощо), а це вже використання лексики з метою індивідуалізації мови персонажів, створення характеру; 2) у творі велика кількість синонімів, позбавлених відтінку зниженості (страх - жах, страшитись жахатись злякатись - сполошитись, хутко -- швидко - миттю - прудко, плакати - ридати -хлипати, полум 'я - вогонь тощо) і навіть позначених піднесеністю (мир --лад - покой, дружно -- братерська -- єдинодушно дружина -- військо -- рать, вельможі -- воєводи й т. ін.). Щоправда, синоніми з позитивним забарвленням можуть використовуватись і з метою створення гумористичного ефекту.

Розглянемо, які функції виконують синоніми в «Енеїді» І. Котляревського.

На першому місці слід назвати функцію заміщення використання синонімів з метою уникнути зайвих повторень та одноманітності в мові. Таке вживання виявляється здебільшого не в контактном вживанні синонімів, а в дистантному на порівняно невеликій відстані - в суміжних або не дуже віддалених реченнях: «Енея не любила - страх», а через 16 рядків - «Юнону взяв великий жах!; «Венерин сину! Не жахайся..» і через 3 рядки: «Війни кривавой не страшися...» ; «Плив плив, плив-плив, що аж обридло, І море так йому огидло, що бісом на його дививсь».

Слід звернути увагу на те, що І. Котляревський вживає в певних випадках ряди синонімів на позначення дії не тільки для заміщення, а й для передачі тривалості її в час Усім відомі уривки з описами їжі: «Поклали шальовки соснові, Кругом наставили мисок; І страв всякую без мови, В голодний пхали все куток». І далі для підсилення тривалості та інтенсивності називаються різні страви і як їх їли, різні напої і як їх пили: «Тут з салом галушки лигали, Лемішку куліш глитали І брагу кухлями тягли; Та і горілочку хлистали -- Насилу із-за столу встали і спати послі всі лягли». Звичайно, це гумористичне зображення сучасників 1, Котляревського, але разом із ти воно близьке за змістом і тривалістю в часі з текстом Вергілія:

...А друзі взялися за здобич, бенкет готувати.

Шкуру стягають з хребетних кісток, оббіловують м'язи;

Інші рубають в куски й на рожни ще дрижачі встромляють,

Ті казани розставляють на березі й, ватру розклавши.

Сили тоді підкріпляють їдою, й розлігшись на зелах,

Вакхом старим догоджають собі й дичиною смачною.

Стилістична функція заміщення ґрунтується на загальномовній функції синонімів і спільні компонентах лексичного значення ряду слів. Компоненти ж відмінні, ті, які звичайно називають відтінками значення, в таких випадках нейтралізуються.

Друга стилістична функція синонімів - уточнення. Ця роль, як відомо, полягає в тому, що один синонімів вносить певне уточнення (щодо змісту поняття, його оцінки або емоційного забарвлення ч стильової характеристики -- залежно від семантичного типу синонімів) у поняття, виражені синонімічними словами: «Піди вкладися гарно спати, А потім будеш і гадати, Спочинь, та вже то, міркуй!», тобто не просто думай, а обдумуй уважно, всебічно; «Гаса, финтить своїм зиркатим» значить не просто бездумно скаче на коні, а й маневрує, намагається ухилитися від ударів.

При уточненні між синонімами можуть виникати зв'язки, близькі до підрядних: причинових, наслідкових тощо: «З нудьги охляв і ізнемігся» (аж ізнемігся), «Плакав гірко, неутішно» (неутішно). У поемі такого роду зв'язки представлені поодинокими прикладами.

Відмінність між синонімами, які вживаються у функції уточнення та підсилення, полягає в тому, що підсильна функція властива градуальним синонімам, таким, які відрізняються ступенем або мірі виявлення дії, стану чи ознаки. Уточнення ж, як правило, пов'язане з так званими ідеографічними (логічними) синонімами.

Однак у тексті смисли синонімів можуть не тільки складатись, а й протиставлятись. Якщо по складанні до предметно-понятійного ядра лексичного значення одного слова додається ще значення синоніма з його додатковим відтінком, то під час протиставлення синонімів предметно-понятійні компонент ніби виноситься за дужки, а слова протиставляються наявністю відсутністю додатково компонента.

Окремо слід сказати, що в поемі певне місце посідають парні синоніми, властиві всій народні творчості: думали-гадали, гадала-ворожила, туга-печаль, їсти-пити тощо. Однак зв'язок із традиціям усної народної творчості виявляється в поемі не стільки в прямому використанні її елементів, скільки принципах уживання синонімів.

д) лексико-фразеологічне багатство мови творів І. Котляревського.

До найважливіших заслуг Івана Котляревського слід віднести те, що він “відчинив” двері в національну мову живомовній стихії, розкрив невичерпні лексико-фразеологічні, граматичні, стилістичні можливості рідної мови. За спостереженнями Василя Ващенка, Федора Медведєва, Поліни Петрової, тільки в “Енеїді” представлено майже сім тисяч слів, що входять до різних тематичних груп, лексико-семантичних підгруп: від слів - назв предметів побуту, знарядь праці, продуктів харчування (сорочка, корсет, очіпок, кухоль, вагани, молоток, клепало, обценьки, вареники, ковбаса, калганка, сирівець) до лексичних одиниць на позначення суспільно-політичних понять, військових звань, абстрактних категорій (устав, союз, власть, неволя, право, шабля, мундир, сержант, боєць, муштра, ранжир, прапор). Водночас письменник показав стилістичну розгалуженість мови, творчо синтезувавши нейтральну і марковану лексику, зокрема регіоналізми, варваризми, вульгаризми, згрубілі слова (пор.: кожух, син, ворог, порох і вижлуктити, шльоха, сучище, шлятися, налигатися). Із погляду стилістичного неперевершеною в “Енеїді” є лексична синоніміка, насамперед дієслівна, напр.: говорити - розказувати, розмовляти, докоряти, верзти, щебетати, балагурити, базікати, бурчати, ворчати, бормотати, мурмотати, харамаркати, цвенькати, сипати, белькотіти та ін. Іван Котляревський практично завжди підпорядковує меті висловлення ту або ту стилістичну фігуру, домагаючись емоційності, повноти художнього зображення, запрограмованого бурлескно-травестійним жанром.

Мовні особливості творів Г. Квітки-Основ'яненка, Є. Гребінки, поетів-романтиків

Література кінця XVIII -- початку XIX століття характеризувалася бурлескно-травестійним, бароковим та романтичним стилями. Хоч як не захоплювалися "Енеїдою" І. П. Котляревського, однак письменники цього періоду прагнули облагородити мову, піднести її до високої літератури. Творчість поетів-романтиків якраз і ставила перед собою таке завдання.

Вперше про високі естетичні висоти народної мови заговорив Євген Гребінка, потім Григорій Квітка-Основ'яненко, Л. Боровиковський, А. Метлинський та інші.

Що було властиве українським поетам-романтикам? Для стилю поетів-романтиків характерний піднесений виклад сюжету, мелодійність, пестливі мовні форми. Так, Віктор Забіла, відомий своїми романтичними поезіями про нещасливе кохання, писав:

Гуде вітер вельми в полі!

Реве, ліс ламає;

Плаче козак молоденький,

Долю проклинає.

Повтори й народнопісенна лексика зробили цю поезію народною піснею. Поет-романтик М. Петренко відомий своєю піснею "Дивлюсь я на небо", що й сьогодні є популярною, її знають і співають вже не одне покоління українців. Взагалі вірші поетів-романтиків тяжіли до ліро-епічних балад, у їх тематиці переважала туга за минулою славою рідного краю, любовна лірика, відчувався деякий меланхолізм нарікання на долю:

Чому я не сокіл, чому не літаю,

Чому мені, Боже, ти крилець не дав?

Левко Боровиковський започаткував романтизм як творчий метод в українській літературі. Найбільше досягнення поета-романтика -- дванадцять балад, написаних на сюжет українських народних переказів, здебільшого це балади про щиру любов молодих людей, як, наприклад, балада "Маруся". За минулою звитяжною славою козацтва сповнені суму й туги поезії А. Метлинського. Поет тривожиться тим, що гинуть прадавні звичаї. Вірші "Гетьман", "Козача смерть", "Степ", "Смерть бандуриста" -- це крик-розпач поета, що закликає шанувати нашу історію, звичаї й обряди.

Всесвітньовідомі романси Євгена Гребінки "Очи черные, очи страстные", "Ні, мамо, не можна нелюба любити" -- це теж твори українського романтизму, які й нині чарують нас своєю народнопісенною довершеністю. Отже, поети-романтики своєю творчістю сприяли популяризації української мови на народній основі, дбали про її визнання.

Культурний рух на початку ХІХ ст.

котляревський енеїда культурний поет

ХІХ століття в українській історії прийнято називати добою культурно-національного відродження. Проте процес культурно-національного відродження виходить за хронологічні рамки ХІХ ст. і триває від кінця ХVШ до початку ХХ ст. Видатний вчений І. Лисяк-Рудницький дотримувався думки, що особливості й закономірності суспільно-політичного та культурного розвитку цього явища дозволяють визначити його протяжність від кінця Козацької держави до Першої світової війни. Ставлячи в основу періодизації провідний суспільний рушій соціальних тенденцій, культурного змісту, стилів і напрямів, він розрізняв наступні етапи українського національного відродження:

«дворянський» (кінець ХVШ - 40-ві рр. ХІХ ст.);

«народницький» (40-ві - 80-ті рр. ХІХ ст.);

«модерний» (90-ті рр. ХІХ ст. - до Першої світової війни) [6, с. 33].

На першому етапі провідною суспільною верствою стало освічене панство, нащадки старих шляхетських родин. З одного боку, це було дворянство козацького походження на Лівобережжі, що отримало свої привілеї завдяки поширенню чинності на козацьку старшину «Жалуваної грамоти дворянству» («Грамота на права, вольності й переваги благородного російського дворянства») у 1785 р. З іншого, сполонізована шляхта на Правобережжі, в першу чергу молодь, поступово набувала українофільських настроїв.

Зацікавленість вітчизняною історією засвідчує поява козацько-старшинських літописів (Самовидця - 70-ті рр. ХVП ст., Г. Грабянки - 1710 р., С. Величка - 1720 р.); таких праць, як «Краткие географические, политические и исторические сведения о Малой России» (1773), «Краткая Летопись Малыя России с 1506 по 1770 год, с из'явлением образа тамошнего правления» та «Землеописание Малыя России» (1777) Василя Рубана; рукописної «Истории Русов» (1829), «История Малороссии» (1842-1843) М. Маркевича.

У 1843 р. була заснована Тимчасова комісія для розгляду давніх актів (Археографічна київська комісія), яка фактично стала першою українознавчою науковою установою. Комісією було видано «Древности Юго-Западного края» (три зошити), «Памятники» (чотири томи), величезний «Архив Юго-Западной России», «Літопис Самовидця» тощо.

Здобутками української культурно-історичної спадщини стали «Описание свадебных обрядов в Малой России и Слободской Украинской губернии» (Г. Калиновський, 1777); перша «Грамматика малороссийского наречия» (О. Павловський, 1818); «Опыт собрания старинных песен» (М. Цертелєв, 1819); збірки: «Малороссійскія пъсни, изданныя М. Максимовичемъ» (1827); «Запорожская Старина» (І. Срезневський, 1833-1838), «Малороссийские и Червонорусские песни» (П. Лукашевич, 1839).

Харківський університет, заснований у 1805 р., об'єднав прихильників народознавчих досліджень - І. Срезневського, А. Метлинського, Л. Боровиковського, М. Костомарова, М. Гулака-Артемовського, Г. Квітку-Основ'яненка та ін. «Харків, російський Харківський університет, - підкреслює видатний вчений М.В. Попович, - став колискою нової української літератури і молодої романтичної культури»

На західноукраїнських землях процеси культурно-національного відродження очолили представники греко-католицької церкви - Львівський митрополит М. Левицький, Перемишльський єпископ І. Снігурський, крилошанин о. І. Могильницький тощо. Мовне питання - про рівноправність української мови - підіймало Товариство галицьких греко-католицьких священиків, йому присвячені праці о. І. Могильницького (з Перемишля) - «Буквар словено-руського язика» (1817), «Розправа про руську мову» (1829), «Відомості о руськом язиці» (1829).

«Руська трійця», організована на початку 30-х рр. М. Шашкевичем, І. Вагилевичем та Я. Головацьким, своєю діяльністю протистояла реакційній асиміляторській політиці правлячих кіл Австрійської монархії і польської шляхти в Східній Галичині. Розвиток самобутньої національної культури населення західноукраїнських земель в нерозривній єдності з культурою всього українського народу - одна з провідних ідей діячів «Руської трійці». Утвердженню цих принципів була підпорядкована вся дослідницька, літературна, видавнича і публіцистична діяльність «галицьких романтиків». Зокрема, яскравим проявом цієї тенденції стала збірка «Русалка Дністрова» (1837), що засвідчила доробок «Руської трійці» в розвиток етнографії та фольклористики

На другому - «народницькому» - етапі культурно-національного відродження в Україні провідною суспільною верствою стає інтелігенція. «Розбудова повноцінної етносоціальної структури українського суспільства відбувалася не згори, а знизу: українське селянське середовище висувало нові покоління інтелігенції, вчених та митців замість зденаціоналізованої еліти, - підкреслюють автори багатотомної «Історії української культури». - Саме на народній соціальній базі, - зазначають вони, - постає верства національної інтелігенції, яка розгортає пропаганду культурно-національної самобутності… з метою формування національної самосвідомості».

Основним центром культурно-національного руху цього періоду стає Київ. Заснування Київського університету (1834), діяльність відомих учених, викладачів та культурно-громадських діячів (М. Максимовича, М. Костомарова, П. Куліша, О. Марковича, В. Білозерського, Т. Шевченка) сприяють пробудженню зацікавленості українською історією та народознавством.

У 1846 р. з'являється перша загальнонаціональна громадська організація Кирило-Мефодіївське (за матеріалами слідства - Украйно-Слов'янське) товариство. Програмні положення братчиків були викладені у «Книзі буття українського народу», «Законі божому» і «Статуті Слов'янського товариства св. Кирила і Мефодія». В них чітко сформульовано українську національну ідею, культурно-політичні спрямування українського руху середини ХІХ ст.У довідці Ш відділення («Третье отделение Собственной его императорского величества канцелярии») 1854 р. підкреслювалось: «Мета цього Товариства спочатку полягала в тому, щоб, відновлюючи народність, мову і літературу слов'янських племен, підготовлювати ці племена до з'єднання під одну державу, але оскільки всі члени товариства були уродженці Малоросії, то незабаром слов'янофільство їхнє обернулось на украйнофільство, і вони перейшли до намірів про відновлення Малоросії в тому вигляді, в якому вона була перед приєднанням до Росії... Украйно-слов'янське товариство... могло набрати напряму, небезпечного для державного спокою».

В програмних документах товариства знайшла своє відображення ідея возз'єднання усіх українських земель в одній державі. Відповідно до підготовленого проекту Україна входила до майбутньої слов'янської федерації як два штати: Східний (Лівобережжя) і Західний (Правобережжя), до якого мала бути приєднана українська Східна Галичина. По суті це був перший, висунутий суспільно-політичним рухом України XIX ст., проект возз'єднання східно- і західноукраїнських земель.

В українському культурно-національному житті брали участь багато видатних особистостей: істориків, народознавців, літераторів та художників. Проте серед них найвагоміша роль належить Т. Шевченку, який приєднався до Кирило-Мефодіївського товариства і був покараний найжорстокіше. «Це не випадок, - зазначає І. Лисяк-Рудницький, - що репрезентативним героєм України у 19 столітті був не державний муж або воїн, а поет - Тарас Шевченко. Його історичного значення не можна окреслити чисто літературними мірилами. Українська громадськість бачила і продовжує бачити в його особі пророка, який своїм натхненним словом торкає і перетворює серце свого народу».

Ідеї братчиків були підтримані й розвинуті провідними діячами національного громадсько-культурного руху, що спирався, головним чином, на представників передової інтелігенції. На Наддніпрянщині це був, в першу чергу, громадівський або українофільський рух.

Громади являли собою осередки української інтелігенції, що займалися національно-культурною й громадсько-політичною діяльністю в другій половині XIX - на початку XX ст. та об'єднували найвидатніших представників інтелігенції українських земель. Зокрема, до Київської громади входили історики В. Антонович і М. Драгоманов, етнографи Ф. Вовк і П. Чубинський, мовознавці П. Житецький та К. Михальчук, соціолог і економіст М. Зібер, історик права О. Кістяківський, статистик О. Русов, публіцист Н. Ковалевський, письменник і громадський діяч О. Кониський, письменниця О. Косач, філолог В. Науменко, лікар, соціолог С. Подолинський, фольклорист І. Рудченко, композитор М. Лисенко, письменник і театральний діяч М. Старицький та ін. У 1862 р. кількість членів Київської громади перевищувала 200 чол. Такі ж громади діяли в Полтаві, Харкові, Чернігові, Одесі та інших містах. Їх члени створювали недільні школи та викладали в них, збирали матеріали з етнографії та фольклору, видавали українську популярну та наукову літературу.

У 70-90-х рр. ХІХ ст. почалося творення чіткої національної доктрини. Розробка обґрунтованої системи української політичної ідеології належить М. Драгоманову. Головною справою свого життя він вважав пропаганду ідей Кирило-Мефодіївського товариства, послідовно відстоював ідею інтеграції України в європейські політичні та культурні рухи. Українська політична думка тієї доби збагатилась висновком М. Драгоманова, що «прихильність до своєї країни й народу тільки виграє, коли вона… освітиться світлом вселюдського спрямування до поступу».

На західноукраїнських землях течією, аналогічною громадівському руху, стали «народовці» - суспільно-політична течія, що виникла в 60-х рр. XIX ст. на ґрунті ідей національного відродження та продовжила традиції «Руської трійці». «Народовці» головним чином займалися культурно-освітньою діяльністю: у 1861 р. у Львові організували товариство «Руська бесіда», у 1868 р. були засновані перші «Просвіти» - культурно-освітні громадські організації, у 1864 р. - український театр, у 1873 р. - з ініціативи О.Я. Кониського і М.П. Драгоманова товариство імені Т. Шевченка у Львові (у 1892 р. перетворене на Наукове Товариство імені Т. Шевченка).

З останньої декади ХІХ ст. розпочинається, за періодизацією І. Лисяка-Рудницького, третій, модерний період українського культурно-національного відродження. Репресивна політика самодержавства, спрямована проти учасників українофільського руху в Києві та на інших землях Наддніпрянщини (Валуєвський циркуляр 1863 р., Емський указ 1876 р.), спричинила переміщення центру національно-культурного життя зі Сходу на Захід. «Ідеї, що служили натхненням для українського відродження в Галичині, майже без винятку походили з Наддніпрянщини, - зазначає І. Лисяк-Рудницький.

З другого боку, після того як указ 1876 року заборонив усяку легальну українську діяльність у Росії, Галичина стала притулком всього українського національного руху». Із заснуванням Наукового товариства імені Т. Шевченка (НТШ) Галичина набуває статус українського П'ємонту. В діяльності НТШ брали участь багато культурних та політичних діячів, серед яких в першу чергу необхідно згадати М. Грушевського та І. Франка.

Для формування національної ідеї, зростання національної самосвідомості потрібно було проаналізувати вітчизняну історичну спадщину. М. Грушевським була створена нова схема східноєвропейської історії, яка доводила існування українського народу з власною багатовіковою історією. Зі свого боку, І. Франко своєю громадсько-політичною діяльністю та літературною творчістю визначав українську культуру як єдину спільну культуру українців Наддніпрянщини та Західної України, культуру світового значення.

Таким чином, поняття «українське культурно-національне відродження” відображає процес становлення й розвитку культурно-освітнього та громадсько-політичного життя України впродовж кінця ХVШ - початку ХХ ст., пробудження та зростання національної самосвідомості.

Використана література

Блик О.П. Історія української літературної мови. Практичні заняття / О. П. Блик. - К. : Вища шк., 1987. - - С. 110-153.

Житецький П.Г. Вибрані праці. Філософія / П.Г. Житецький. - К., 1987. - С. 140-255.

Завальнюк І.Я. Історія української літературної мови: модульний курс : навч. посіб. / І.Я. Завальнюк, Т.В. Савчук. - Вінниця : Ландо ЛТД.2012. - 363 с.

Іван Котляревський і світова культура : зб. наук. ст. - Опішне, 1999

Огієнко І.І. (Митрополит Іларіон) Історія української літературної мови / І. І. Огієнко. - К. : Либіддь, 1995. - С. 128 - 139.

Плющ П.П. Історія Української літературної мови / П. П. Плющ. - К. : Вища шк., 1971, - С. 261 - 291.

Русанівський В.М. Історія української літературної мови / В. М. Русанівський. - К. АртЕк, 2001, - С. 146 - 169.

Размещено на Allbest.ru