Історична та художня цінність літератури атомної бомби

Размещено на http://www.allbest.ru/

Історична та художня цінність літератури атомної бомби

Юлія Кузьменко

кандидат філологічних наук, доцент кафедри мов і літератур Далекого Сходу та Південно-Східної Азії, Навчально-науковий інститут філології Київського національного університету імені Тараса Шевченка

Анотація

Японська література атомної бомби є унікальним явищем світової культури ХХ століття, художня цінність якого нерідко обговорюється та піддається сумніву літературознавцями, попри беззаперечне історичне значення. У творах представників цієї течії атомна трагедія осмислюється не тільки як свідчення людської жорстокості та її невідворотних наслідків, але й як важливий урок для людства задля збереження життя та миру в майбутньому. Чотири генерації митців, що зверталися до теми атомного бомбардування, мали відмінний життєвий досвід (одні були безпосередніми очевидцями трагедії, інші дізнавались страшні подробиці від вцілілих жертв, деякі покладалися на свідчення та спогади постраждалих задля створення історичного фону та висвітлення ширших соціальних проблем тощо), дебютували в різні роки і по-різному висвітлювати тему атомної трагедії у своїх творах. Попри неоднорідність художніх позицій і творчих інтенцій, всі вони об'єднані спільною ідеєю - донести правду про страшні сторінки з історії японської нації. Мета даної розвідки полягає в осмисленні історичної та художньої цінності літератури атомної бомби в контексті літературного процесу Японії ХХ століття. Особливої уваги заслуговують творчі напрацювання Оти Йоко, Хари Тамікі, Оби Мінако, Іноуе Хісаші та Ібусе Масуджі, які репрезентують різні покоління авторів, що працювали в означеному руслі, та пропонували власне бачення атомної трагедії. Тема статті мало досліджена в українському літературознавстві, що свідчить про перспективність розвідки та необхідність ґрунтовного аналізу й інтерпретації творів про Хірошімську та Наґасакську трагедії вітчизняними японістами.

Ключові слова: література атомної бомби, хібакушя, Оба Мінако, Іноуе Хісаші література бомба японський

Yuliia Kuzmenko

Candidate of Philological Sciences Associate Professor at the Department of the Far East and Southeast Asia Languages and Literature of the Educational and Scientific Institute of Philology of Taras Shevchenko National University of Kyiv Kyiv, Ukraine,

HISTORICAL SIGNIFICANCE AND ARTISTIC VALUE OF JAPANESE A-BOMB LITERATURE

Japanese "atomic bomb literature" is a unique phenomenon of the XXth century, the artistic value of which is often discussed and questioned by literary critics, despite its indisputable historical significance. In the works of representatives of this movement, the atomic tragedy is conceptualized not only as evidence of human cruelty and its inevitable consequences, but also as an important lesson for humankind that can help preserve life and peace in the future. Four generations of artists, who addressed the topic of atomic bombing, had different life experience (some were eyewitnesses of the tragedy or learned terrible details from the survivors hibakusha, while others relied on the testimonies and memories of victims to create a historical background and explore broader social and psychological issues, etc.), made a literary debut in various years and covered the topic of atomic tragedy in their works in different ways. Despite the heterogeneity of artistic positions and creative intentions, all of them are united by a common idea - to convey the truth about the terrible pages in the history of the Japanese nation. The purpose of this article is to interpret the historical and artistic value of "atomic bomb literature" in the context of the Japanese literary process of the XXth century. Special attention is paid to the creative works of Yoko Ota, Tamiki Hara, Minako Oba, Hisashi Inoue and Masuji Ibuse, who represent different generations of A-bomb authors and offered their own vision of the atomic tragedy. The topic of article is underexplored in Ukrainian literary studies, which indicates its prospects and the need for the Ukrainian specialists on Japan to thoroughly analyze and interpret works dedicated to the Hiroshima and Nagasaki tragedies.

Keywords: A-bomb literature, hibakusha, Minako Oba, Hisashi Inoue

Постановка проблеми. Розмаїта японська література ХХ століття досі залишає простір для численних досліджень і розвідок серед японознавців світу. Українська японістика не виняток, про що свідчать праці І. Батюк, Т. Біляніної, І. Бондаренка, А. Букрієнка, Г. Вознюк, О. Левицької, Ю. Осадчої-Феррейри тощо, присвячені різним художнім явищам, видатним літераторам і знаковим творам означеного періоду. Однак, якщо не враховувати поодинокі статті, в яких розглядається письменницький доробок Ое Кендзабуро, література атомної бомби залишається поза увагою вітчизняних науковців. Тим не менш, твори, написані у цьому ключі, є надзвичайно багатим матеріалом не тільки для розуміння та вивчення літературного процесу Японії ХХ століття, але й унікальним художнім феноменом, в якому закарбувалася загальнонаціональна трагедія.

Аналіз останніх досліджень і публікацій. Література атомної бомби як художне явище є предметом дослідження низки закордонних і японських дослідників, серед яких Джон Віттер Тріт ("Atomic Bomb Literature and the Documentary Fallacy", 1988), Такаюкі Каваґучі ("Barefoot Gen and "A-bomb literature"", 2010), Даніела Тан ("Literature and The Trauma of Hiroshima and Nagasaki", 2014), Метт'ю Дей ("Reading Atomic Bomb Literature as a Source of Truth", 2017) тощо. В українському японознавстві цьому відгалуженню сучасної японської літератури присвячений оглядовий розділ "Література атомної бомби і творчий доробок Ое Кендзабуро" в підручнику "Японська література ХХ століття" І. Бондаренка та авторки статті [1, С. 409-425], що свідчить про недостатнє вивчення обраної теми, а отже необхідність та перспективність її опрацювання.

Мета статті полягає в осмисленні історичної та художньої цінності літератури атомної бомби в контексті літературного процесу Японії ХХ століття. Розвідка покликана висвітлити одну зі сторінок з історії сучасної японської літератури, яка досі залишається малодослідженою в українському літературознавстві.

Виклад основного матеріалу. Після проголошення капітуляції 2 вересня 1945 р. і з початком американської окупації, що тривала до 1952 р., літературне життя в Японії почало поступово відроджуватися. Провідним прозовим жанром перших повоєнних десятиліть став роман, який давав можливість зобразити нові - складні та неоднозначні - реалії життя. Романістиці того періоду був притаманний антивоєнний пафос, реалістичне відображення дійсності та посилений психологізм. Творчі експерименти літераторів урізноманітнили жанрові різновиди роману: перше покоління письменників із групи сенґоха сприяло поширенню саморефлексивних творів про пережитий досвід війни, друге - актуалізувало соціальну та політичну проблематику, продовжувачі традицій пролетарської літератури доклали зусиль до відродження демократичного художнього руху тощо.

Пожвавлення також спостерігалось і на поетичній ниві. Поезія 194550-х рр. характеризувалася не меншим розмаїттям і багатовекторністю: вірші, присвячені звичайним людям із їх проблемами, боротьбою та стражданнями, в найкращих традиціях руху за пролетарську літературу продовжували писати представники літературного об'єднання "Архіпелаг" - "Ретто"), модерністську поезію збагачували прихильники екзистенціальної та футуристичної течій (наприклад, Кітаґава Фуюхіко, Аюкава Нобуо та Тамура Рюїчі), а також поети сюрреалістичного спрямування (як Нішівакі Джюндзабуро та Такіґучі Шюдзо, які заснували журнал "Агов, запашні кочегари!" (ШШ^- "Фукуіку тару кафу йо")), поки відомий далеко за межами Японії Кітадзоно Кацуе експериментував у жанрі графічних віршів і фотопоем. Окрім того, збільшилась кількість видань, в яких публікувалася традиційна японська поезія в жанрах танка і хайку, що було викликано посиленням інтересу до національної культури та літературної класики країни. Серед таких осередків варто згадати "Журнал танка" (МШ^^ - "Танка дзашші", 1948) і "Дослідження танка і хайку" - "Танка хайку кенкю:", 1948).

Драматургія повоєнних років також вийшла на новий рівень. Окрім посилення інтересу до традиційної японської культури, про що, зокрема, свідчить започаткування Кіноштою Джюнджі жанру мінваґекі (SHS0J) на теми народних легенд і сказань, не менш вагомими були п'єси, присвячені повоєнній Японії та проблемам її суспільства. Наприклад, Кояма Юші прославився своїми побутовими та психологічними драмами.

Трагедія ж атомного бомбардування Хірошіми та Наґасакі стала об'єктом художнього зображення та осмислення вже після закінчення окупаційного режиму, протягом якого діяла сувора заборона на оприлюднення відповідної інформації та матеріалів. Тому з 1950-х рр. виникала ціла низка мемуарних, поетичних, драматичних і прозових творів, присвячених атомній трагедії, які отримали назву "ґембаку бунґаку" (ЖШ^^), тобто література атомної бомби. Самі ж бомбардування місцеві жителі нарекли ^^К'У ("Пікадон"), поєднавши дві ономатопеї на позначення яскравого спалаху світла (^°У- "піка") та вибуху (К'У - "дон") [1, С. 409].

Ідея упорядкувати праці цього спрямування була реалізована в 1982 р., коли вийшло повне 15-томне зібрання доволі неоднорідних за своїх характером творів - від документальних спогадів жертв (ШШ^ - "хібакушя") до високохудожніх романів, від основної уваги на постраждалих до зображення долі нападників. Митці, що працювали над цим проєктом, також мали доволі різний стосунок до бомбардування - одні були безпосередніми свідками трагедії та хотіли поділитися спогадами, інші порушували цю тему для розкриття ширших соціальних і політичних проблем, а хтось приділяв увагу наслідкам трагедії в повоєнний час.

У цілому представників літератури атомної бомби прийнято класифікувати на чотири групи [1, С. 410-411]:

1) свідки та жертви трагедії, які відтворили пережиті жахи у своїх творах (наприклад, Ота Йоко (1906-1963), Хара Тамікі (1905-1951) та Аґава Хіроюкі (1920-2015));

2) автори, що були свідками бомбардування в дитячому віці та присвятили свої автобіографічні праці наслідкам катастрофи - онкологічним захворюванням, приреченим долям постраждалих та почуттю провини вцілілих перед померлими (Хаяші Кьоко (1930-2017), Оба Мінако (1930-2007), Накадзава Кейджі (1939-2012), тощо);

3) митці, що не були свідками трагедії, проте спиралися на дані, інтерв'ю та свідчення постраждалих для написання своїх творів (наприклад, Ібусе Масуджі (1989-1993) та Ое Кендзабуро (1935 р.н.));

4) драматурги, письменники та поети, у творах яких Хірошімська трагедія послужила історичним тлом для розгортання подій. Серед представників цієї групи - автор роману "В очікуванні сонця" (А 1Ш^Ъ - "Тайо: мані", 2001) Цуджі Хітонарі (1959 р.н.) та Муракамі Рю (1952 р.н.) із науково-фантастичним твором "Світ п'ять хвилин потому" - "Ґофун-ґо но секай", 1994)).

Розглянемо ключові постаті першої генерації, а саме Оти Йоко та Хари Тамікі. Рятуючись від авіарейдів американських військових на Токіо, авторка твору "Місто трупів" (МЮШ - "Шікабане но мані", 1948) Ота Йоко повернулася до рідної Хірошіми саме тоді, коли на місто мали скинути бомбу. Того дня 39-річна письменниця вижила і вже в листопаді поділилася з нацією своїм жахливим атомним досвідом. У "Місті трупів" вона писала: "Мертві тіла були розкидані повсюди - ліворуч і праворуч від дороги, і навіть посередині. Одні лежали обличчям догори, інші - донизу, але всі вони застигли в напрямку лікарні. З виряченими очима, пересохлими та роздертими губами, набряклими кінцівками, вони були схожими на спотворених гумових ляльок. Мої очі сповнились сліз, але я запам'ятала цю мить на все життя!.. я відчула, що мушу написати про ці події одного дня. Це моя відповідальність як письменниці" [2, С. 310]. Цей автобіографічний твір сповнений ненависті до американської армії та протесту проти її способу розправи із ворогом: "До того часу, коли над Хірошімою вибухнула атомна бомба, війна вже, власне кажучи, закінчилась. Фашистська Німеччина впала, а японські військові опинилися в повній ізоляції. Результат війни був відомий. Атомна бомба здавалась огидним відгуком війни після того, як війна, так би мовити, закінчилася" [2, С. 42].

У творі "Людське лахміття" (АРРШШ - "Нінґен ранту", 1951) письменниця згадує і про японських військових, які думають виключно про себе, прирікаючи мирне населення на загибель. Намагаючись втекти від полум'я та дістатися на інший берег річки на човні, начальник громадської охорони Ямакава Ейдзо відштовхує веслом дівчину, що просить про допомогу. Командир загону, що перебував під Хірошімою, тікає, щойно дізнається про капітуляцію, забуваючи про клятву віддано служити імператору до останнього подиху.

Свідком бомбардування також був поет і прозаїк Хара Тамікі, який присвятив Хірошімській трагедії низку творів. Наприклад, в оповіданні "Літні квіти" (Ж^ - "Нацу но хана", 1947) автор реалістично зобразив події того серпневого дня та страждання потерпілих, стогони та мольба про допомогу яких лунали звідусіль: "Води, води, води, будь ласка. Ох, матінко, ох, сестричко... Краще вже померти. Ох. Допоможіть, рятуйте. Води. Чогось, хто- небудь, будь ласка. Ох. Ох." [3, С. 304]. А в оповіданні "Заповітна країна" ('ЄЩ^Щ - "Шінґан но куні", 1951) Хара, який не міг забути жахів бомбардування і зрештою покінчив життя самогубством у розпал Корейської війни (1950-1953), передав почуття людської самотності у спустошеному світі.

Не менш цікаву перспективу пропонує Аґава Хіроюкі у повісті "Спадок диявола" (Ш^ШШ - "Ма но ісан", 1954), а саме порушує питання діяльності Комісії з вивчення захворювань, викликаних наслідками атомного бомбардування. В словах одного з персонажів звучить критика на адресу американських лікарів, які витрачають кошти, спостерігаючи за розвитком променевої хвороби, а не лікуючи постраждалих. Жертви бомбардування для цих лікарів і науковців - матеріал для досліджень, а не люди, яким потрібна допомога і порятунок. Окрім того, авторові належать твори "Рік за роком" (^ - "Нен-нен сай-сай", 1946) про возз'єднання з родиною, яка пережила атомне бомбардування в Хірошімі, та оповідання "6 серпня" (Л^ЖР - "Рокуґацу муйка", 1947), написане на основі свідчень хібакушя.

Яскравими представниками другого покоління є Оба Мінако та Іноуе Хісаші. У момент трагедії 14-річна Оба Мінако перебувала на безпечній відстані від Хірошіми, проте 20 серпня її разом із однокласниками відвезли на два тижні у місто допомагати вцілілим. Пізніше письменниця пригадуватиме те непросте літо, коли вона вперше осягнула всю глибину слів "відчай" і "страх" [4, С. 1]. Цей же досвід спонукав її взятися за перо: "Мене часто запитують, чому я створюю такі гротескні образи у своїх творах, які, здається, не мають жодного стосунку до Хірошіми. Це не навмисно. Варто лише згадати копошіння червів, людські кістки у річці, глузливі черепи, і щось змушує мене написати про те жахливе видовище" [5, C. 217]. Атомній трагедії присвячено твір "Урашімасо" (Ш^^, 1977), складний і розгалужений сюжет якого дозволяє представити події з різних перспектив: самих постраждалих хібакушя, непричетних до трагедії громадян, представників воєнного та повоєнного поколінь. Художня картина твору доповнюється фольклорними мотивами (наприклад, із казки про рибалку Урашіму Таро, з прізвищем якого і переплітається назва твору), спогадами героїні про далеке минуле та зображенням повоєнної японської дійсності. Юкіе, яка повертається до Японії після десятилітнього перебування в США, не впізнає свою Батьківщину, почуваючись чужинкою серед співвітчизників. Єдиним прихистком для неї стає дім зведеного брата Моріто та його родини, члени якої наважуються поділитися своїми історіями життя, понівеченого війною та атомною бомбою. Та й сама Юкіе, опинившись у відбудований і переповненій туристами Хірошімі 1975 р., не може позбутися привидів минулого: "Їй ввижається, як повз проходять оголені та обпечені люди зі скуйовдженим волоссям, і водночас вона чує гуготіння полум'я. Все у полум'ї. Людей охоплює вогонь, ось видно кістки. Ще мить - і лишився лиш попіл" [6, C. 268]. Однак у творі Хірошімські події осмислюються не тільки як особиста чи суспільна трагедія, а як проблема всього людства.

Намагаючись осмислити власний досвід війни та непросту долю жертв атомного бомбардування, японський драматург і прозаїк Іноуе Хісаші також долучився до літератури атомної бомби. У п'єсі "Життя з батьком"

- "Чічі то курасеба", 1994) митець не тільки відобразив жахи серпневої трагедії 1945 р., але й порушив питання психологічної травми постраждалих жителів Хірошіми. Коротка чотирьохактна п'єса, побудована на діалогах батька з донькою, розкриває непривабливі реалії повоєнної Японії в умовах американської окупації, внутрішнє почуття сорому вцілілих хібакушя перед померлими та страх майбутнього. Наприклад, у сцені 3 головна героїня ділиться болісними переживаннями та спогадами про втрату близьких подруг:

"Міцуе: (з силою заперечно хитає головою) В тому, що я залишилась живою, є щось неприродне.

Такедзо: Що ти таке говориш?

Міцуе: Я почуваюсь винною через те, що вижила.

Такедзо: Більше ніколи такого не говори, зрозуміла!

Міцуе: Тату, послухайте.

Такедзо: Нічого не хочу чути.

Міцуе: (все одно продовжує, не звертаючи уваги на слова батька) Майже всі мої подруги померли. Ноґучі померла, стоячи біля баку з водою для гасіння пожежі. Перш ніж вмерти, Ямамото блукала містом із чорними роздутими губами, наче тримала в роті баклажан. Като, яка одразу ж після випускного вийшла заміж, вмерла, тримаючи свого малюка на руках і годуючи його груддю. Її дитина, яка тієї миті притиснулася до грудей матері, також залишила цей світ, так нічого про нього і не дізнавшись. Говорили, що Отова, яка влаштувалася працювати на Центральну телефонну станцію, вмерла в обіймах зі своїми двома молодшими колегами, що потрапили в атомне пекло і більше не могли працювати. До останнього вона втішала їх такими словами: "Ми звідси не підемо". Відтоді минуло три роки, але деякі мої друзі так ніколи і не повернулися..." [7, C. 79-80].

Почуття провини не полишає Міцуе: замість того, щоб цінувати кожну хвилину життя після трагедії, дівчина знецінює себе, картає, що вижила. Окрім відвертих спогадів, твір насичений фольклорними алюзіями, які дають змогу опосередковано ознайомитися з японськими легендами та казками. Наприклад, у сцені 2 пропонується переробка давньої народної казки про хлопчика- мізинчика, або Іссумбоші, адаптована під Хірошімські реалії: "А знаєш, доню, казку, над якою ти зараз працюєш, вітер розвіє по світу, щойно ти почнеш її розповідати. Твої слова потраплять до сердець чуйних дітлахів, а потім із вітром піднімуться в небо і засяють райдугою. І жодного доказу не лишать по собі. Хірошімський вітер, що продуває схили Хіджіями, на твоєму боці... Хлопчик-мізинчик... Усі ви добре знаєте історію про хлопчика зростом із мізинець, що доплив до Кіото на дерев'яній тарілці, яка стала для нього човном. Щоб врятувати принцесу, він стрибнув червоному чорту до рота і швацькою голкою почав зсередини штрикати його живіт, зрештою змусивши нечистого здатися. Сильний, надзвичайно сильний хлопчик! Але хлопчик-мізинчик із Хірошіми куди сильніший!" [7, C. 48-49] І хоча батько головної героїні запевняє, що її історії про атомну трагедію "жодного доказу не лишать по собі", він підштовхує Міцуе поділитися з молодшим поколінням своїми спогадами про жахи пережитого бомбардування, донести до них історичну правду, а отже попередити і застерегти від подальших трагедій.

До третьої групи митців, які дізнавались про атомну трагедію завдяки чужим спогадам і свідченням, належить Ібусе Масуджі. Його роман "Чорний дощ" (^1^® - "Курой аме", 1965) став несподіванкою для прихильників творчості письменника, який до цього приділяв основну увагу спогляданню людської натури та її зображенню в гумористичному ключі. Ібусе вирішив взятися за цей непростий твір, коли дізнався про долю племінниці свого друга, яка померла від променевої хвороби незабаром після весілля. У "Чорному дощі" перед читачем постала неприваблива дійсність повоєнної Японії, коли жертви Хірошімської трагедії зіштовхуються з соціальною дискримінацією. Героїня роману - молода дівчина Ясуко, що потрапила під радіоактивний дощ, приречена на самотнє існування - жоден чоловік не хоче на ній одружуватися через чутки про її минуле [8]. Пізніше вона дізнається, що хвора на лейкемію. Трагічні події докладно відтворені у вигляді щоденникових записів самої Ясуко, її дядька Шідзуми та лікаря Іватаке. Таким чином, автор змальовує нелегку долю вцілілих жертв атомного бомбардування - окрім проблем із здоров'ям, на них чекає неприйняття суспільства та самотня смерть.

У творі "Суд" (^^Ij - "Сайбан", 1963) Хотта Йошіе (1918-1998) спробував змістити акцент із жертв бомбардування на військових, які були причетні до масових вбивств і злочинів проти мирного населення. Взявши за матеріал роману правдиву історію з життя американського пілота Клода Ізерлі, якого не облишали докори сумління та почуття провини після здійсненого атомного нальоту на Хірошіму, автор порушив питання моральних і психологічних наслідків війни, зв'язку між нацією та окремим громадянином. Головні герої твору - американський пілот літаку Енола Ґей, який 6 серпня 1945 р. скинув ядерну бомбу "Малюк" на Хірошіму, та японський офіцер, що став свідком і безпосереднім учасником злочинів, скоєних за наказами його командування під час Китайської кампанії. Обидва потерпають від докорів сумління та почуття провини. Японський офіцер Такаґі Кьоске задається питанням, як імператор, що відправив його та інших солдат воювати, може спокійно спати вночі. Але і він, і американець Пол Рібот не намагаються виправдатися тим, що просто виконували чиїсь накази. Чоловіки визнають свою відповідальність за скоєнні злочини, розуміючи, що вже немає вороття назад - до нормального і спокійного життя: Пол обирає самогубство, Кьоске втрачає розум.

У 1960-х рр. також побачила світ п'єса "Слон" (Ш - "Дзо", 1960), в якій Беччаку Мінору змалював жертв бомбардування в найкращих традиціях європейського театру абсурду, оповідання Сати Інеко "Картина без кольорів" (- "Іро но най е", 1961) про мовчазне прийняття своєї долі жертвами Хірошімської трагедії, документальні "Хірошімські нотатки" Ь - "Хірошіма ното", 1965) Ое Кендзабуро тощо. У 1970-х рр. вийшли оповідання "Музичний фестиваль" (^А^ - "Канґен мацурі", 1978) уродженки Хірошіми Такеніші Хіроко та "Місце проведення фестивалю" (^ ^ЮЩ - "Мацурі но ба", 1975), в 1980-х рр. цикл літератури атомної бомби продовжили твори Ендо Шюсаку "Життя жінки" (^Ю^Ж - "Онна но ішшьо:", 1985) про корінну жительку Наґасакі та "Завтра" (ВД 0 - "Асу", 1982) Іноуе Міцуакі. Іншими словами, інтерес японських авторів до атомної проблематики не згасав протягом усієї другої половини ХХ ст.

Висновки

Література атомної бомби є унікальним явищем японської культури ХХ століття, яке має безсумнівну історичну цінність. Питання ж її художньої цінності досі залишається спірним, що пов'язано з доволі різнорідним характером представлених творів, відмінною майстерністю та стилем авторів. Але, на нашу думку, це художнє явище стало однією з важливих віх розвитку сучасної японської літератури, яке закарбувало історію та правду атомної трагедії. Перспективність подальших досліджень вбачається в детальнішому вивченні та аналізі означеної тематики, проблематики й образності у прозі та поезії окремих представників літератури атомної бомби.

Література

1. Бондаренко І., Кузьменко Ю. Японська література ХХ століття. - К.: Видавничий дім Дмитра Бураго, 2021. - 520 с.

2. Nemoto Reiko Tachibana. Hiroshima in Фba Minako's Urashimasф: Desire and Self-Destructiveness [Електронний ресурс] // The Journal of the Association of Teachers of Japanese, vol. 30, no. 1, 1996. - P. 1-21. Режим доступу: https://doi.org/10.2307/489665 (Дата звернення: 15.12.2022 р.).

3. Баландіна Н. М., Василенко М.Д., Слатвінська В. М., Сисоєнко С.В. Підхід до моделювання поведінкових проявів у соціальному інжинірингу в інтересах захисту інформації. Вісник Черкаського державного технологічного університету. Серія технічні науки. Вип. 4. 2020. С. 57-66. DOI: 10.24025/2306 4412.4.2020.222064 URL: http://vtn.chdtu.edu.ua/article/view/222064/225697

4. References:

5. Bondarenko, I.P., Kuzmenko, Yu.S. (2021). Yaponska literaturaХХstolittia [XXcentury Japanese literature]. Kyiv: Vydavnychyi dim Dmytra Buraho [in Ukrainian].

6. Ota, Yoko (1995). Shikabane no machi/ Hanningen (City of corpses/ Half-human). Tokyo: Kodansha bungei bunko [in Japanese].

7. Hara, Tamiki (1973). Natsu no hana/ Shingan no kuni (Summer flowers/ The Land of Heart's Desire). Tokyo: Shinchou bunko [in Japanese].

8. Nemoto, R.T. (1996). Hiroshima in Oba Minako's Urashimaso: Desire and Self-Destructiveness // The Journal of the Association of Teachers of Japanese, vol. 30, no. 1, pp. 1-21. Retrieved from https://doi.org/10.2307/489665 [in English].

9. Oba, Minako (1990). Mae he, mae he, katatsumuri (Dance, Snail, Dance). Okayama: Fukutake bunko [in Japanese].

10. Oba, Minako (1977). Urashimasou. Tokyo: Kodansha [in Japanese].

11. Inoue, Hisashi (2016). Chichi tokuraseba (TheFace of Jizo). Tokyo: Shinchousha [in Japanese].

12. Balandma N. M., Vasilenko M. D., Slatvms'ka V. M., Sisoєnko S. V. PMhM do modeljuvannja povedmkovih projavіv u sodal'nomu mzhirnringu v mteresah zahistu mformacu. Vdnik Cherkas'kogo derzhavnogo tehnologmhnogo urnversitetu. Serija tehrnchrn nauki. Vip. 4. 2020. S. 57-66. DOI: 10.24025/2306 4412.4.2020.222064 URL: http://vtn.chdtu.edu.ua/article/view/222064/225697 [in Ukrainian].

Размещено на Allbest.ru