Етнопсихологічна семантика фольклорно-етнографічних образів злої матері, відьми та русалки в баладній творчості Тараса Григоровича Шевченка

Teacher of Ukrainian Language and Literature Mukachevo Scientific-Production Complex "Mukachevo Secondary School of Grades I-III - Pre-school" No 15 (Mukachevo, Transcarpathian region, Ukraine)

Shevchenko brought out love for folk art from his native word, from the serfdom. This love and wide knowledge with the works of Ukrainian folk literature had a great influence on his poetic work. The fantastic element in them is built on popular beliefs about the dead, charms, metamorphoses: a girl conjures a sweet one with charms, an evil mother-in-law conjures a daughter-in-law in poplar; the son, cursed by his mother, becomes sycamore; unhappily married daughterflies a bird to his mother to visit and the like. Ballads are interpreted as metaphorical scenarios of the unsuccessful initiation of heroines, which are embodied in popular and understandable images. The question of folklore and ethnographic visions of Taras Shevchenko is posed. It is noted that his work is an organic combination of folklore and ethnography. The functioning of many oppositions is inherent in the linguistic picture of the world of the Ukrainian people: native/ alien, poor/rich, good/evil, old/young, man/woman, which Ukrainian writers actively use in their work. Some of them are widely represented in the works of T. Shevchenko. A vivid example of the prototype of the concept of "good"/"evil" is the opposition mother/stepmother, fortuneteller/witch, girl/mermaid.

Key words: ethnopsychologism, mermaid, witch, visions, initiation, ballad, metamorphoses, archetype, woman, Taras Shevchenko.

Постановка проблеми. Концептуалізація світу в художньому тексті неможлива без урахування специфіки індивідуально-авторського способу сприйняття дійсності (авторської картини світу), оскільки це дає змогу простежувати в художньому тексті світоглядні позиції, актуальні та аксіологічно важливі і для читача, і для культурно-історичного дискурсу. У світлі когнітивної теоретичної парадигми художній текст осмислюється як складний знак, що виражає знання письменника про дійсність, втілені в його творі у вигляді індивідуально-авторської картини світу. Міфопоетичне розуміння світу базується на принципах синкретизму, нерозривного взаємозв'язку протилежностей (життя та смерті, реального й фантастичного, природного та надприродного), символізму, ірраціональності, фантастичності, циклічності та повторюваності.

Т. Шевченко у своїй творчості використовував два типи поетичного мислення: літературне та поетично-фольклорне. Його літературні твори створені з фольклорного матеріалу на основі власних спостережень за життям і побутом українського народу. Тут ми знаходимо народні пісні та окремі рядки з них, поезії в стилі народних пісень, які наспівують і до наших днів, народні образи, мотиви народних переказів, легенд, вірувань тощо, епізоди з історії та мотиви картин природи в народній традиції. Звідси, за рахунок перлин народної творчості, таке безмежне художнє багатство, така насиченість його поезій.

Аналіз досліджень. Серед творів Т. Шевченка важливе місце належить баладі. Інтерес до цього жанру з особливою силою проявився в літературі романтизму у творах Ф. Міллера, А. Міцкевича, В. Жуковського, Й. Гете, О. Пушкіна та інших письменників. У їхніх баладах відображався світ глибоких почуттів і незвичайних вчинків, замальовувались казкові явища, історичні події, фантастичні, народні легенди та перекази. Питання впливу української етнокультурної традиції на творчість Т. Шевченка завжди цікавило дослідників. Відомо, що внесок митця в розвиток української фольклористики та етнології значний. Мистецтвознавці, фольклористи, етнографи широко висвітлювали внесок Т. Шевченка в розвиток різних напрямів гуманітарної науки. Ще в XIX ст. професор М. Сумцов у своїй розвідці "О мотивах поэзии Т. Шевченко" звернув увагу на те, що його поезія тісно пов'язана з усною народною творчістю, що "крайне трудно, почти невозможно определить, где кончается малорусская народная поэзия, и где начинается личное творчество поэта" (Сумцов, 1898: 211). Найґрунтовнішою на цю тему працею в галузі шевченкознавства залишається видана ще 1939 року праця Ф. Колесси "Студії над поетичною творчістю Т. Шевченка", що й досі не втратила своєї наукової вартості з огляду на об'єктивність автора та опору на багатство фактів і фаховий літературознавчий аналіз. Дослідник дійшов висновку, що вплив фольклору найсильніше виявився на ранньому етапі творчості Шевченка переважно в ліричних поезіях, а також у баладах і деяких історичних поемах, далі ж він слабшав у міру розширення духовних горизонтів поета і втягнення його у сферу суспільно-політичного життя (Колесса, 1939: 189). Питанню взаємозв'язку народного мислення й світогляду поета, впливу усної народної творчості, відображення в поезії Т. Шевченка духовної культури українців присвятили свої розвідки Д. Яворницький ("Народні основи в поезії Шевченка"), М. Плевако ("Шевченко і критика"), В. Щепотьєв ("Образи птахів у Шевченковій творчості. Матеріали до Шевченкової символіки та до питання про вплив народної поезії на Шевченка"), І. Пільгук ("Шевченко і фольклор"), М. Грінченко ("Шевченко і музика"), Д. Ревуцький ("Шевченко і народна пісня"), Г Сидоренко ("Стиль пісенних творів Шевченка"), Ю. Івакін ("Шевченко і фольклор") та ін. Вивчаючи фольклорні мотиви у творчості митця, А. Шестак об'єктом уваги обрала весільну обрядовість та атрибутику. Дослідниця наголосила, що поет, використовуючи народні традиції, дотримувався правдивості етнографічних реалій (Шестак, 2009). Спробу синтетичного витлумачення міфологізму Шевченка зробив Є. Нахлік у масштабному дослідженні "Доля - Los - Судьба". Прагнучи до різнобічного й об'єктивного висвітлення проблеми та її інтерпретацій, автор доходить висновку, що Шевченко не лише артикулював міфи різних типів (найдавніші, дохристиянські; біблійно-християнські; козацькі й народно-патріотичні; національно- культурні), а й "по-своєму тією чи іншою мірою модифікував, достроював і навіть перестроював кожен із цих міфологічних блоків власними варіантами та версіями...".

Мета статті - короткий історіографічний та народно-етнографічний огляд щодо накопичення фольклорного та етнографічного матеріалу творчості Т. Шевченка. Метою статті є з'ясування поетично-мистецького складу творчого доробку Тараса Шевченка в контексті фольклору та етнографії. Спробуємо зосередити увагу на домінантах і розставити основні акценти. Зосередимо свою увагу на основних народно-етнографічних образах: русалки, злої матері та відьми.

Виклад основного матеріалу дослідження. Т. Шевченко, тонко відчуваючи зв'язок з колективним несвідомим, художньо переосмислив і відтворив глибинні архетипні та етноархетипні образи у своїх баладах "Утоплена", "Тополя", "Причинна", "Лілея", "Русалка", "Чого ти ходиш на могилу...", "Коло гаю в чистім полі", "У тієї Катерини". За К. Юнгом, архетипи - це компоненти "колективного несвідомого", які сформувалися у найдавніші часи й визначають структуру моральної, естетичної і пізнавальної діяльності людини. Незаперечний факт, що Кобзар дуже любив і знався на українській народній пісні, сам співав чудовим баритоном, дуже любив слухати кобзарів, вмів грати на кобзі. Він був безмежно закоханий у героїчне минуле своєї країни, перекази, закладені тією народною стихією, яка була природним середовищем існування поета в дитинстві: звичаї, обряди, народна етика і мораль. З народною піснею було пов'язане все життя поета, нею визначається коло музичних явищ, що його оточували. Як згадував П. Куліш, поет глибоко переймався словами й музикою пісні, переживав її, сам був зворушений і слухачів зворушував, тим більше, що й голос у нього був дуже гарний: "Ніхто ще не знав, що він, предивний, може найлучший співака народних пісень на всій Україні обох Дніпрових берегів, і сам я не думав, що почую в його піснях щось іще не чуте... такого або рівного йому співу не чув я ні в Україні, ні по столицях". Такі відгуки непоодинокі. Ось як у "Щоденнику" Т Шевченко висловлював свою закоханість у народну пісню: "По вечері я довго проходжувався навколо городу і, звільняючись потроху від впливу амбіції, привів нарешті свій гордий дух до нормального стану та тихо заспівав гайдамацьку пісню: Ой поїжжає по Україні та козаченько Швачка... Від цієї улюбленої моєї пісні я непомітно перейшов до другої, не менш улюбленої: Ой, ізійди, зійди ти, зіронько та вечірняя.". Більше 60 поезій Т Шевченка стали сприйматися як народні ("Зоре моя вечірняя", "Нащо мені чорні брови", "Ой три шляхи широкії докупи зійшлися", "Вітер з гаєм розмовляє", "Летить галка через балку", "Породила мати сина в зеленій діброві", "Ой одна я одна, як билиночка в полі", "Якби мені черевики", "Утоптала стежечку через яр") (Шевченко, 2010: 175), не кажучи про цілу низку окремих поетичних тропів з його віршів, які "розчинилися" у народній пісні.

Поет художньо інтерпретував народну демонологію. У творах "Княжна", "Тополя", "Причинна", "Лілея", "Русалка" представлені фактично всі основні персонажі української демонології, використані фольклорні сюжети про перетворення дівчини в дерево, про русалок (потерчат), упирів, відьом, про прикмети та віщування, заложних покійників тощо: ".А над самою водою / Верба похилилась... / А на вітах гойдаються / Нехрещені діти. / Як у полі на могилі / Вовкулак ночує. / А сич в лісі та на стрісі / Недолю віщує / Як сон-трава при долині / вночі розцвітає...".

У творчому потрактуванні Т. Шевченка образ русалки "функціонально значно розширений, порівняно з народним його втіленням". Образи русалок - це образи нижчої міфології. Однак Т. Шевченко не вводить читача у світ фантастики. Тут надреальне пов'язане з дійсністю, а міфологічний світ, як і картина природи, створена автором, віддзеркалює внутрішній стан героїв. Дівчина, змучена самотністю ("ні батька, ні неньки: одна, як та пташка в далекім краю"), шукає забуття. Зрештою, вона гине ("Причинна"). Рибалка-сирота, нікому не потрібний на "цьому" світі, шукає порятунку у міфопросторі ("Утоплена").

Для "Причинної", "Утопленої" та "Русалки" Т. Шевченка спільними є не лише соціальні мотиви й наявність демонологічного образу русалки. Ці твори мають спільний образ-код. Тому русалка тут сприймається і як символ трагічної долі сироти, і як покарання за здійснений злочин, і як жертва людських відносин. Згідно з народними віруваннями, русалками ставали дівчата, які потонули або померли на Зелені свята. Також і ті, що були заручені і померли перед шлюбом, або й діти, що народилися мертвими або повмирали нехрещеними - так звані страдчата чи потерчата. Українська міфологія трактувала русалок як дівчат-утоплениць, які, ставши такими, навіки вічні відійшли від буденного земного буття й переселилися в таємничу сферу. За народними уявленнями, чіткої межі між русалками і людьми немає. Існування русалок є реально-фантастичним, а найстрашнішим є ті обставини, що привели їх туди з людського середовища. Таким чином, реальне й ірреальне ніби трансформуються. Фантастичне постає як виправдання.

У баладі "Русалка" перед нами постає архе- типний та двовалентний образ Страшної Матері, яка топить свою дитину, щоб усунути складнощі зі свого життя "Пливи, пливи, моя доню, Дніпром за водою. Та випливи русалкою Завтра серед ночі.". У такий спосіб героїня уникає відповідальності, вона прагне розваг і насолод, а материнство не входить у її плани. Вона - мати-покритка, як і героїня "Утопленої", котра не переймається своїм материнством. Водночас обидві героїні є уособленням матері-дитини, якій притаманне інфантильне світосприйняття, вона сама ще не здійснила переходу в доросле життя - її обряд ініціації ще не відбувся. А це означає, що "доброю" матір'ю їй не бути, вона не готова до цього, ця психологічна роль їй чужа, що й зумовлює трагічну розв'язку подій.

Всі героїні обох балад перетворюються на русалок: доньки стають жертвами "антилюбові" матерів. А матері стають русалками, отримуючи в такий спосіб покарання за здійснений злочин. Героїнь розділяє водна стихія "Ото дочка по сім боці, По тім боці - мати", що символізує приналежність до різних категорій потойбічних світів. Таким чином виявляється амбівалентна природа етноархетипу "русалки": світлий і темний аспекти. Очевидно, саме в образі русалки об'єктивується "страх людини перед посмертною порожнечею, перед невгамованими і водночас відразливими жаданнями, перед неспокутуваними утаєними провинами". У баладі "Тополя", за словами І. Франка, виявилася "здорова, світла і чоловіколюбна натура нашого поета. і коли поет змалюванням дерева- сироти в степу з самого початку зумів збудити наше співчуття, то співчуття те змінюється ще змалюванням стану бідної, покинутої дівчини. На збудження цього щиро людського почуття, а не на викликання страху і моторошності поклав Т. Шевченко головну вагу у своїй баладі.".

Архетипний образ Страшної Матері об'єктивується також у баладі "Тополя" в образі відьми, яка прагнучи зцілити тугу дівчини за коханим, дає їй напитися зілля, через яке героїня перетворюється на тополю. Ця балада художньо трансформує історію неспівмірності світу бажаного й реального: Не щебече соловейко В лузі над водою, Не співає чорнобрива, Стоя під вербою, Не співає - сиротою Білим світом нудить: Без милого батько, мати - Як чужії люди, Без милого сонце світить - Як ворог сміється, Без милого скрізь могила... А серденько б'ється. Конфлікт з реальністю, надмірна залежність від об'єкта кохання призводять до руйнування цілісності особистості. Наслідуючи структуру народної балади, Т Шевченко вибудовує емоційну градацію у розвитку подій, наснажуючи кульмінаційний момент. Гострий антагонізм матері супроти власної доньки щораз збільшується, поет не просто змальовує вчинки кривдниці, а демонструє посилення її жорстокості: "Катувала, мордувала, / Та не помагало:" - "І трути достала, / І трутою до схід сонця / Дочку наповала. / Не помогло..." - "Кинулася до Ганнусі / І в коси впилася".

У баладі "Тополя" - це метаморфоза, перевтілення в дерево. Тополя - один із символів дерева життя, України, сумної дівчини, матері, краси, стрункості, весни.

Висновки та перспективи подальших досліджень у цьому напрямі